Історія України - Соціально-політичні аспекти

Лекція 3. Державотворчі процеси в Україні в радянський період. Їх історичне місце.

План:

1. Становлення та розвиток Радянської України.

2. УСРР в складі Радянського Союзу в 20-30-ті роки. Інші державні утворення в історично-українських землях в 1939, 1941рр.

3. Республіканський статус Радянської України в СРСР та міжнародних стосунках в повоєнний період (1945-1991рр.) 

1. Становлення та розвиток Радянської України.

24-25 жовтня 1917р. в Росії до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які, виконуючи рішення ІІ-го Всеросійського з’їзду рад, поставили за мету встановити радянську владу на всій території колишньої Російської імперії, в тому числі й в Україні. У зв’язку з цим 24-25 грудня 1917р. більшовики України скликали в м. Харкові І-й Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому були делегати центральних, східних, південних регіонів України, що представляли 80 рад із 200, що тоді діяли в Україні.

З’їзд підтримав перехід влади до Рад в Петрограді і проголосив встановлення Радянської влади в Україні. На з’їзді було проголошено, що Українська Народна Республіка є “федеративною частиною Російської Республіки”. З’їзд започаткував радянську систему управління в Україні, утворивши систему рад, за якою найвищим органом радянської влади в Україні ставав Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет Рад України (ЦВК Рад України). Найвищим виконавчим органом ставав Народний Секретаріат. На місцевому рівні влада передавалася в руки губернських, повітових, волосних, міських та сільських рад.

1 січня 1918р. ЦВК Рад України опублікував Маніфест до українського народу, в якому закликав його до боротьби з Українською Центральною Радою та її урядом – Генеральним Секретаріатом. 5 січня 1918р. радянські війська розпочали з Півночі та Сходу наступ на Київ і в ніч з 8 на 9 лютого вступили в Київ.

До кінця січня 1918р. при підтримці РСФР радянська влада була встановлена на більшості території України. Складовими цього процесу стало створення автономних Донецько-Криворізької і Кримської радянських республік. Але цей маневр виявився невдалим. 18-19 лютого 1918р. німецькі й австро-угорські війська, в порушення Брестської угоди разом з військом Центральної Ради почали наступ проти радянських військ. Протягом двох місяців владу рад робітничих, солдатських і селянських депутатів було повалено, а територію України поділено на сфери впливу між Німеччиною та Австро-Угорщиною. Таким чином радянські керівні органи започаткувавши низку соціально-політичних і економічних змін в інтересах неімущих класів фізично не встигли їх реалізувати.

Проте після поразки Німеччини і її союзників в Першій світовій війні Рада Народних Комісарів Росії 9 листопада 1918р. денонсувала свій Брестський мирний договір і знову розпочала боротьбу за встановлення радянської влади в Україні. Уже 28 листопада 1918р. на території Росії, в місті Курську був утворений Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України на чолі з Георгієм П’ятковим. 29 листопада 1918р. було проголошено його “Маніфест... уряду до робітників і селян України”, в якому оголошувалося про повалення гетьмана Павла Скоропадського про перехід усієї повноти влади до рук робітників і трудящих селян, про передачу робітникам фабрик і заводів, а селянам землі, про відновлення радянської влади в Україні. Було проголошено утворення Української радянської повстанської армії.

На початку січня 1919р. радянські війська розпочали наступ проти Директорії УНР, що захопила владу в середині грудня 1918р. в двох напрямках на Київ – з Півночі та зі Сходу.

Враховуючи помилки, які були допущені щодо України під час першого встановлення радянської влади, коли Україна була проголошена федеративною частиною Радянської Росії, цього разу Тимчасовий більшовицький уряд проголосив Україну самостійною державою під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” (УСРР). Трохи пізніше, 29 січня 1919р. своїм власним рішенням Тимчасовий робітничо-селянський уряд України конституюється в Раду Народних Комісарів. Після погодження з Леніним на чолі уряду УСРР замість Г.П’ятакова був поставлений Х.Раковський.

Беручи за досвід структуру і практику Ради Народних Комісарів РРФСР, радянський уряд України прагнув бути організованою і діяльною державною інституцією. З цією метою 28 січня 1919р. була затверджена його декларація, згідно з якою замість ревкомів, комбідів і народних комісарів встановлювалася система органів місцевої влади у формі рад робітничих солдатських і селянських депутатів. Ради повинні були бути виборними органами, які утворюються на основі виборчого права. Вся організаційна робота по створенню системи рад проводилася під керівництвом Комуністичної партії (більшовиків) України.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів який проходив з 6 по 10 березня 1919р. розглянув найважливіші конституційні та поточні питання, по кожному з них були прийняті відповідні рішення. З’їзд обрав вищий орган влади в Україні – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з’їздами і був підзвітний тільки йому. Для оперативної роботи була створена Президія ВУЦВК і затверджено новий склад уряду – Раднарком УСРР. До складу президії ВУЦВК увійшли Григорій Петровський – голова і члени К.Ворошилов, С.Косіор та ін. 16 травня 1919р. створений на правах комісії Малий Раднарком УСРР. В нього входили, як правило, заступники наркомів або члени колегії наркомів. Головою Малого Раднаркому був обраний Народний Комісар юстиції О.І.Хмельницький.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад обговорив проект першої Конституції УСРР. Постановою з’їзду було доручено ВУЦВК доопрацювати його, що й було зроблено. 14 березня 1919р. на засіданні ВУЦВК Конституція була затверджена. В ній УСРР проголошувалась державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства”, в якій встановлювалась диктатура пролетаріату в особі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В Конституції УСРР наголошувалося, що завданням диктатури пролетаріату в Україні є “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів”. З цією метою запроваджувались заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалося у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва.

Стосовно державного управління, то до нього залучаються тільки трудящі маси. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Згідно з Основним Законом до виключного відання найвищого державного органу – Всеукраїнському з’їздові Рад належало: а) затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з’їзд ці питання міг вирішувати ВУЦВК Рад) та деякі інші.

В Конституції УСРР був розписаний механізм утворення місцевих органів влади та управління, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та обрані ними виконкоми, а також міські та сільські ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети.

Відразу ж після прийняття Конституції УСРР в квітні-травні 1919р. відбувалося формування місцевих органів влади та їх виконкомів. Разом з тим, паралельно з ними, продовжували діяти створені партійними комітетами революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди), що нерідко приводило до суперечок та конфліктів між цими паралельними органами на місцях.

У зв’язку з тим, що в травні 1919р. почався наступ військ Денікіна в Україну, радянське будівництво тут було тимчасово призупинене. УСРР переводилася на воєнний лад і відповідно з ним перебудовувалися державні органи влади. Ще 30 квітня 1919р. була створена Рада робітничої і селянської оборони на основі декрету ВУЦВК, яка стала центральним, оперативним органом управління. Рада оборони видавала декрети і постанови, які запроваджувалися через управління справами Раднаркому УСРР. Зазначимо. Що всі найважливіші і найпринциповіші питання роботи Ради оборони обговорювалися спочатку на засіданнях Політборю ЦК КП(б)У.

Однак не зважаючи на значні зусилля Ради оборони УСРР, надзвичайних органів на місцях, втримати ситуацію в своїх руках їм не вдалося. Радянські центральні органи влади і управління на початку травня 1919р. змушені були залишити Україну й евакуюватися до РРФСР. На зміну їм на Україні встановилась влада денікінців. Але в листопаді 1919р. в результаті переходу РСЧА в контрнаступ в Україні відновлюється радянська влада.

Завдання ревкомів визначались рішеннями ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У та інструкціями Реввійськради. 11 грудня 1919р. в Москві відбулося засідання Президії ЦВК і РНК УСРР, на якому було прийнято установу про створення Всеукраїнського революційного комітету, який зосередив у своїх руках найвищу законодавчу і виконавчу владу. До складу Всеукрревкому увійшли Григорій Петровський (голова), Володимир Затонський, Дмитро Мануїльський, Влас Чубар та ін. Всеукрревком проіснував до 21 лютого 1920р.

25 лютого 1920р. Президія ВУЦВК прийняли постанову “Про призначення повсюдних виборів до Рад...”, згідно з якою розпочиналася робота по формуванню нових владних структур радянського режиму в Україні. Вона завершилася скликанням 16-23 травня 1920р. IV Всеукраїнського з’їзду Рад. Його робота співпала з новим спільним наступом військ Директорії УНР та Польщі проти УСРР. З’їзд прийняв ряд законодавчих актів, зокрема, “Про державні відносини між УСРР та РРФСР”, “Наказ Центральному Виконавчому Комітетові і Раднаркому по зміцненню робітничо-селянської влади” та ін. У відповідності з Наказом ВУЦВК та РНК УСРР на території України почалась перебудова органів радянської влади на військовий лад, мілітаризація радянських установ та економіки.

IV Всеукраїнський з’їзд Рад утворив нові органи влади та управління в Україні згідно з Конституцією УСРР 1919р., а саме: ВУЦВК, Президію ВУЦВК і новий склад Раднаркому. З’їзд прийняв установу про відновлення на місцях паралельних за радянськими органами влади структур, зокрема таких, як комітети незаможних селян (комнезами). На 10 листопада 1920р. в Україні діяло 9.599 комнезамів.

В процесі формування радянської системи управління в УСРР створювалася, крім законодавчої і виконавчої, судова гілка влади. Відповідно до “Декрету про суд” РНК УСРР від 14 лютого 1919р. скасовувалися суди попередніх владних структур і утворювалися, так звані “народні суди” і революційні трибунали (ревтрибунали). Працювали ревтрибунали під загальним керівництвом партії більшовиків та створеної ще в грудні 1918р. Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК), на яку покладалося завдання організації планомірної боротьби з контрреволюцією, саботажем.

Крім ВНК в Україні в той час створювалися органи міліції для боротьби з грабіжництвом, хуліганством, контрреволюцією та ін.

Таким чином, на 1920р. в Україні була сформована радянська державна система управління, спрямована на утвердження радянської влади та нещадне придушення ворожих їй політичних сил і класів.

Країни Західної Європи та США розпочали підготовку нового антирадянського походу, використавши для цього Польщу та частини білогвардійських військ, які залишилися в Криму. Уряди РСФРР і УСРР в кінці 1919 на початку 1920рр. звертались до США, Англії, Франції і Польщі з пропозицією врегулювати відносини мирним шляхом. Але марно.

Щоб надати своїй агресії юридичну основу 24 квітня 1920р. уряд Пілсудського підписав з С.Петлюрою, Конвенцію “Варшавський договір” за якою визнавав владу Директорії в Україні, за що мав отримати західноукраїнські землі з населенням до 9 млн. чоловік.

В квітні-травні 1920р. розпочалися воєнні дії що привели до нової окупації України поляками. В червні-липні перемога була вже за Червоною армією. Це привело до створення 8 липня в Тернополі Голревкому, який взяв на себе функції Тимчасового робітничо-селянського уряду Західної України. 1 серпня Голревком проголосив Галицьку СРР. Радянська влада в Східній Галичині проіснувала 50 днів. Подальше загострення воєнних дій змінило ситуацію і змусило сторони почати переговори. В жовтні 1920р. було укладено перемир’я, а в березні 1921р. підписано мир у Ризі. Кордон між радянською Україною і Польщею проходив по р. Збруч далі з виходом на міста Острог, Олевськ тощо.

Після розгрому в листопаді 1920р. білогвардійської армії Врангеля і звільнення Кримського півострова на території Наддніпрянської України була остаточно встановлена радянська влада на чолі з КП(б)У.

Радянська Україна почала перехід до мирного життя.

2. УСРР в складі Радянського Союзу в 20-30-ті роки. Інші державні утворення в певних українських землях в 1939, 1941рр.

Об’єднані в ході революції і громадянської війни розрізнені РРФСР, УСРР, БСРР та ЗРФСР, що утворилася на теренах колишньої Російської імперії, розгромивши своїх внутрішніх і зовнішніх противників під керівництвом більшовицької партії, продовжили державне будівництво. Визначаючи право народів на самовизначення та створення власних держав, партія більшовиків своєю головою метою ставила об’єднання всіх радянських республік в єдину державу з центром у Москві. Тому відразу ж після закінчення війни, в 1921р. на Х з’їзді РКП(б) було розглянуто національне питання.

Соціальна комісія розробила такий проект, в якому пропонувалося здійснити об’єднання радянських республік в єдину державу шляхом входження їх до складу РРФСР на правах автономії. Однак сталінський проект “автономізації” викликав рішуче заперечення з боку Грузії та України. Українська сторона запропонувала свій варіант об’єднання радянських республік на принципах конфедерації. Тобто, пропонувалася модель типу сучасної співдружності незалежних держав, що утворилися на теренах СРСР або ж європейської співдружності.

Проект українського керівництва викликав рішуче заперечення з боку Сталіна, що привело до гострого конфлікту в міжнаціональних відносинах, особливо між РРФСР та Грузією. Запропонував компромісний варіант. Його суть – об’єднання радянських республік на основі федеративного принципу рівноправності в єдину союзну державу, зберігаючи при цьому свою власну державність і право виходу з союзу. Об’єднані республіки створюють спільні органи державного управління. Україна і Грузія погодились на ленінський проект “федералізації”. 30 грудня 1922р. в Москві був скликаний з’їзд Рад радянських республік, що об’єднувалися, який увійшов в історію як 1-й Всесоюзний з’їзд рад. Він прийняв “Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік” та “Договір про утворення СРСР”. В цих документах говорилося, що віднині всі радянські республіки об’єднуються в єдину державу. В той же час за ними зберігається право вільного виходу з СРСР. Однак, як показала практика, останнє було практично неможливим до початку 90-х рр.

Після утворення СРСР відразу ж виникла необхідність у розмежуванні функцій центральних органів загальнодержавного управління та республіканських. З цією метою в січні 1923р. Всеукраїнський ЦВК та Раднарком УСРР утворили ряд комісій для вироблення узгоджувальних документів.

Але пропозиції українського керівництва були “у багнети” зустрінуті на союзному рівні. Самі ж автори проекту Микола Скрипник, Христіан Раковський звинувачувалися в “націонал-ухильництві”, а точніше в націоналізмі і сепаратизмі. Питання про Конституцію СРСР остаточно розглядалося 21 січня 1924р. ІІІ з’їздом Рад УСРР. Заслухавши доповідь С.Скрипника щодо договору про заснування СРСР, ІІІ з’їзд Рад України постановив: “Ухвалений І з’їздом Рад Союзу РСР договір і затверджену ІІІ сесією ЦВК СРСР Конституцію СРСР.

31 січня 1924р. ІІ з’їзд рад СРСР остаточно затвердив Основний закон (Конституцію) СРСР. У відповідності з цією Конституцією вищим органам влади Союзу РСР були надані права прийняти основи законодавства СРСР та союзних республік спочатку за певним переліком, а потім і без обмежень. У зв’язку з цим нормотворчі можливості республік звужувалися. Поступово центр все більше перебирав на себе функції союзних республік і СРСР перетворювався в унітарну, жорстко-централізовану державу. Друга Конституція УСРР була затверджена ІХ Всеукраїнським з’їздом Рад 1929 р. В ній йшла мова про устрій радянської влади, бюджет УСРР, герб, прапор, столицю, проголошувалась Україна державою робітників і селян. Центральним органом влади у республіці, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, її президія та РНК. Ці органи залишалися майже незмінними до 1935р. Тоді ХІІІ з’їзд Рад перейменував Всеукраїнський з’їзд Рад на з’їзд Рад УСРР, ВУЦВК – на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК – на Президію ЦВК УСРР.

Позитивним моментом для України після створення СРСР було те, що вона зберігала свою територію, окреслену адміністративним кордоном. На цій території відбувався процес впорядкування адміністративно-територіального поділу та управління. Зокрема, уже в червні 1925р. Президія ВУЦВК УСРР прийняла постанову “Про ліквідацію губерній та перехід на триступеневу систему управління”, згідно з якою запроваджувався поділ України на райони та округи. Губернії, повіти і волості були замінені округами та районами. Замість 102 повітів було утворено 53 округи, а замість 1984 волостей – 706 районів. Були укрупнені й сільські ради. Їх кількість скорочувалася з 15696 до 9307.

В ході реформування адміністративного устрою та управління Х Всеукраїнський з’їзд Рад УСРР, що відбувся в 1928р., запропонував розширити компетенцію місцевих органів влади на підпорядкованих їм територіях. Ради міст і сіл ставали вищими органами місцевої влади.

Однак проведена реформа управління не дала бажаних результатів. Тому у 1930р. Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило провести нове реформування управління на місцевому рівні. У відповідності з рішенням союзних органів влади ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 2 вересня 1930р. “Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління” скасували рішення про територіально-адміністративний поділ України на округи. На території УСРР були утворені 503 нові адміністративні одиниці, а саме: автономна республіка Молдавська АСРР, що існувала з 1924р., 18 міст, виділених в окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони, яким були передані всі права окружкомів. Її виконкоми підпорядковувались республіканським органам влади – ВУЦВК, його президії та РНК УСРР. Таким чином, на поч. 30-хрр. в Україні була встановлена двоступенева система управління.

Проте в умовах “розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту”, і ця система управління виявилася неефективною. В 1932р. ВУЦВК ухвалив постанову про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр. В Україні спочатку було утворено 5 областей: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська і Одеська, а потім у червні 1932р. – Донецька і в жовтні – Чернігівська. Цей адміністративно-територіальний устрій і був остаточно закріплений в новій Конституції. З 1934р. столицею Української РСР замість міста Харкова стає Київ.

Зміни, що відбулися в державному устрої Радянського Союзу (на 1936р. в його складі уже було 11 союзних республік), були закріплені в новій Конституції СРСР 5 грудня 1936р. на 8 (Надзвичайному) Всесоюзному з’їзді Рад.

 В новій Конституції була фактично закріплена керівна роль ВКП(б) в державі. В країні остаточно сформувалось загальносоюзна партійно-радянська система управління. Конституція зняла обмеження прав громадян за класовою ознакою, проголошувалась їх рівність перед законом, недоторканість особи тощо. Вводилась система загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Однак закон і практика явно розійшлись.

В новій Конституції відбулись зміни і в структурі державної влади. Право законодавчої ініціативи отримала Верховна Рада СРСР і Верховні Ради союзних та автономних республік. XIV Надзвичайний з’їзд Рад яки прийняв в 1937р. нову Конституцію перейменував УСРР в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (ця офіційна назва України збереглась до 1991р.). Конституція УРСР проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу, що не зовсім відповідало дійсності.

Відповідно до Конституції СРСР та УРСР в Україні була закріплена наступна система державного управління. Найвищим органом державної влади законодавчим органом була Верховна Рада України РСР, яка обиралися всіма громадянами республіки терміном на 4 роки. Вона обирала Президію, утворювала уряд – Раднарком УРСР, Верховний суд УРСР.

Відповідно до Конституції УРСР 1937р. формувались і місцеві органи влади і та управління, а саме: обласні, районні, селищні та сільські ради та їх органи – виконкоми.

Формально згідно з Конституцією СРСР 1936р. та Конституцією УРСР 1937р. в Союзі та, зокрема, в Україні проголошувалась демократична форма правління, яка однак в реальному житті вона діяла частково, оскільки фактично влада належала ВКП(б), її низовим партійним організаціям.

Одним із найактивніших структурних елементів партійно-радянської системи, що остаточно сформувався на цей час було Державне політичне управління СРСР та УРСР, що виникло з надзвичайних комісій (ВЧК) ще 22 березня 1922р. Створення ДПУ мотивувалося необхідністю посилення боротьби з “ворогами соціалізму”. Відповідно з’явились місцеві органи ДПУ. Це був новий орган державної влади, що стояв над судом і прокуратурою і не був передбачений Конституціями УСРР 1924-1929рр.

Діючи поза законом органи ДПУ – НКВС в 20-30-х рр. розглянули тисячі справ, провели сотні сфабрикованих “кримінальних” політичних процесів, зокрема, на Україні.

Таким чином, в результаті масових репресій на середину 30-х рр. в СРСР були знищені майже всі політичні противники радянської системи, що дало ще одну підставу керівництву ВКП(б) та Й.Сталіну заявити про перемогу соціалізму в СРСР. Була сформована тоталітарна система державного управління.

Загалом в державному устрої УРСР на кінець 30-х рр. визначились як позитивні так і негативні елементи. До останніх відноситься суттєва залежність її керівних органів від союзних. Позитивним було те, що у ході реформування адміністративно-територіального устрою і управління в УРСР певним чином розширювалась компетенція місцевих органів влади на підвладній їм території. У грудні 1939р. внаслідок виборів їх кількість становила – 15 обласних, 583 районих,164 міських, 10863 сільських і 442 селищних рад депутатів.

Міжнародна політика СРСР кінця 30-х рр., початок ІІ світової війни внесли суттєві зміни в життя УРСР. Вступ 17 вересня 1939р. Червоної Армії на територію Західної України, з одного боку, відповідав прагненню певної частини населення цих земель до возз’єднання з Україною, з другого – був тісно пов’язаний із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939р., підписаного Молотовим і Ріббентропом. За його таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР.

Для здійснення походу на Західну Україну було створено Український фронт, командуючим якого призначено С.К.Тимошенка, начальником штабу М.Ф.Ватутіна.

До 29 вересня радянські війська звільнили територію Західної України загальною площею понад 190 тис. кв.км., з населенням понад 12 млн. чол.

На західноукраїнських землях були створені тимчасові органи народної влади, які повсюдно замінили ревкоми. Вони підготували вибори до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання про суспільний лад і державну владу.

Відбулися вибори 22 жовтня 1939р. Депутатами Народних Зборів було обрано 1434 чоловік.

26 жовтня 1939р. у Львові НЗЗУ розпочали свою роботу.

27 жовтня вони ухвалили Декларацію про державну владу на Західній Україні, яка проголошувала встановлення Радянської системи, а також затвердили Декларацію про прийняття краю до складу СРСР і включення його до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Було затверджено також декларації про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель та про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. Всі вони мали конституційне значення.

4 листопада 1939р. на пропозицію Радянського уряду позачергова п’ята сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про входження Західної України до складу СРСР з возз’єднанням її з УРСР.

13-15 листопада у Києві відбулася позачергова третя сесія Верховної Ради УРСР, яка ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР.

Було проведено розмежування областей між Україною та Білорусією, створено у складі Української РСР шість нових областей – Волинську, Дрогобицьку (у 1959р. об’єдналася з Львівською), Львівську, Ровенську, Станіславську (згодом перейменована в Івано-Франківську), Тернопільську та ліквідовано старий адміністративно-територіальний поділ, зокрема повіти та волості, замість яких створено райони, селищні та сільські ради. Загальна площа цієї території становила 88 тис. кв.км, на якій проживало 8 млн. чоловік, з них 7,5 млн. українців.

В 1940р. в краю були проведені вибори до Верховних Рад СРСР і УРСР, та до місцевих рад депутатів трудящих. Таким чином, було завершено побудову радянської системи органів державної влади в західних областях УРСР.

У міжнародній обстановці, що склалася після початку другої світової війни, королівський уряд Румунії змушений був задовольнити ультимативну вимогу уряду СРСР про повернення Радянському Союзові анексованої у 1918р. Бессарабії та передачу йому Північної Буковини, населення якої в своїй величезній більшості пов’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу.

Визволення Бессарабії й Північної Буковини відбулося мирним шляхом. 28 червня 1940р. Червона Армія перейшла Дністер і незабаром вийшла на нові кордони з Румунією. 2 серпня 1940р. сьома сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про включення до складу Української РСР Північної Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. Північна Буковина разом з північним Хотинським повітом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Указом Президії верховної Ради УРСР від 7 грудня 1940р. центр Акерманської області УРСР було перенесено з Акермана до Ізмаїла, а область була перейменована в Ізмаїльську. Були поновлені або створені органи Радянської влади.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз’єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням створили нову союзну республіку – Молдавську РСР.

Після возз’єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8809 тис. чоловік і на середину 1941р. становило 41657 тис. жителів. А її територія розширилася до 565 тис. кв.км.

При активній підтримці народних мас краю була проведена націоналізація землі, банків, промислових і торгових підприємств.

Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною викликало широкий резонанс за рубежем.

Розставляючи акценти в цьому досить суперечливому періоді нашої історії, зауважимо: возз’єднавшись з єдинокровними братами, український народ, що проживав у західних областях України, мав усі підстави сподіватися на поліпшення свого життя. Так воно на початку й було, але масовий терор і репресії похитнули згодом віру трудящих західних областей.

Особливі нюанси соціально-політичного життя склалися в Закарпатті. В контексті європейських подій кінця 30-х рр. уряд Чехословаччини надав певну автономію Карпатській Україні в жовтні 1938р. Не марнуючи часу, українофіли на чолі з А.Волошиним почали будувати державність на своїй території, урізаній в 1938р. Віденським арбітражем. На виборах у лютому 1939р. до регіонального парламенту коаліція українських партій дістала більшість голосів. 15 березня сейм обрав А.Волошина президентом та прийняв закон про незалежність Карпатської України. В цей же день угорські війська перетнули її кордони і, незважаючи на збройний спротив українців, почали окупацію новонародженої держави. Лише в жовтні 1944р. Закарпаття було звільнено, а в 1945р. увійшло до складу УРСР.

Завершуючи тему, можна зробити висновок: у 20-30-ті рр. радянське суспільство в своєму політичному розвитку пройшло складний і суперечливий шлях. З одного боку. В цей час було закладено основи військово-політичної та індустріальної могутності, розв’язано ряд важливих соціально-економічних завдань. З другого боку, українському народові доводилось переборювати господарські, духовні і національні деформації. Всі зміни проводилися із застосуванням насильства і ціною людських жертв. Проте – грубі помилки та перекручення були неспроможні повністю загальмувати рух України.

Тоталітарною називають таку державу, для якої притаманний всеохоплюючий (тоталітарний) контроль з боку влади над суспільством та особою. Збудована партією більшовиків СРСР того часу фактично підпадає під характеристики такої держави. Однак поряд з цим додамо, що СРСР була не єдиною такою країною в Європі. Тоталітаризм став “надбанням” багатьох західних країн – Італії, Німеччини, Італії, Угорщини та інших. В цьому була особливість політичного життя народів Європи та інших континентів.

Такою державою був Радянський Союз і УРСР напередодні Другої світової та Великої Вітчизняної війни.

Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. обумовив необхідність ще більшого зосередження влади в руках ВКП(б) і підлеглих їй державних органів. Перш за все виникла необхідність утворити вищий орган стратегічного керівництва збройною боротьбою народів СРСР, який поєднав би в одних руках управління Збройними силами на фронті і воєнною економікою. З цією метою 30 червня 1941р. був створений Державний Комітет Оборони (ДКО).

Для безпосереднього керівництва Збройними силами була утворена Ставка Верховного головнокомандування. Координація дій ДКО і Ставки забезпечувалася тим, що вона очолювалася однією особою – Сталіним.

Поряд з ДКО продовжували функціонувати постійні конституційні органи державної влади і управління – Верховна Рада СРСР, її Президія, Рада Народних Комісарів СРСР. Кожен із цих органів продовжував працювати в межах своєї компетенції.

З початку війни змінилися напрями діяльності та організація республіканських органів влади і управління УРСР. Їх перебудова відбувалася в умовах бойових дій на території республіки. Вона охопила всю систему рад. Виконуючи директивні вказівки ДКО, ЦК ВКП(б) та інших союзних органів Президія Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і Центральний Комітет КП(б)У опублікували 7 липня 1941р. звернення, в якому закликали український народ стійко і мужньо захищати кожен шматок радянської землі, надавати допомогу Червоній Армії, наполегливо працювати на виробництві в тилу, вступати в народні ополчення та винищувальні батальйони, створювати партизанські загони і підпільні організації в тилу ворога.

На місцеві Ради була покладена складна робота по евакуації населення та виробничої бази тощо. Умови війни вимагали суттєвої перебудови діяльності місцевих органів влади і управління. Найбільшою мірою це стосувалося тих, які були найближче до фронту і оголошені на воєнному стані. Всі функції влади з питань оборони, забезпечення порядку і державної безпеки були передані військовим органам. В містах, в безпосередній близькості від фронту, створювалися надзвичайні органи – міські комітети оборони. Вперше вони почали діяти в Києві, Одесі, Севастополі в липні-серпні 1941р. з ініціативи місцевих партійно-радянських органів та військового командування.

У зв’язку з відступом Червоної Армії з території України центральні органи влади УРСР евакуювалися в глиб СРСР, зокрема, в місто Саратов, а пізніше в Москву. В умовах війни і евакуації урядових структур, коли функції їх значно скоротилися, удосконалювався державний апарат, скорочувалася кількість зайнятих в ньому працівників.

Було реорганізовано судову систему і органи прокуратури УРСР. Уже 22 червня 1941р. указом Президії Верховної Ради УРСР було затверджено “Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на військовому стані, і в районах воєнних дій”.

Головним їх завданням була рішуча боротьба з посяганнями на безпеку СРСР, боєздатність Збройних Сил.

З метою збереження контролю на окупованих територіях 18 липня 1941р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”, в якій поставив перед парторганізаціями прифронтової смуги завдання по розгортанню керівництва усіма їх діями проти фашистських окупантів. За офіційною радянською статистикою на 1 жовтня 1941р. в Україні було створено 23 підпільних обкоми,63 міських і 564 райкоми КП(б)У. Була розгорнута робота по організації дії в тилу ворога партизанських загонів.

Активізується партизанський рух на окупованій території на початку літа 1942р. у зв’язку з створенням 30 травня 1942р. Центрального штабу партизанського руху. У відповідності з постановою ДКО для безпосереднього керівництва партизанськими загонами в Україні при військах, фронтах утворювалися штаби партизанського руху. На початку липня 1942р. був організований Український штаб партизанського руху (УШПР). Його начальником був призначений генерал-майор військ НКВС Т.Строкач.

Невдовзі УШПР перейменований в республіканський штаб і був військовим органом ЦК КП(б)У. Створення УШПР сприяло розгортанню партизанської боротьби на тимчасово окупованій ворогом території, координації дій партизанських загонів і найбільш раціональній концентрації сил на найбільш важливих ділянках боротьби проти окупантів. Під час бойових операцій, рейдів партизани звільняли населені пункти, інколи цілі райони і встановлювали там свій контроль. Ці території отримали в літературі назву “партизанських країв та зон”.

На контрольованій території радянські партизани відновлювали органи Радянської влади – Ради депутатів трудящих. В залежності від умов, які складалися, Радянську владу у звільнених районах представляли партійні комітети або штаби партизанських з’єднань.

В квітні 1941р. в м. Кракові ІІ Великий Збір Організації українських націоналістів, ставить завдання перед усіма організаціями ОУН розпочати всебічну підготовку до визвольної революційної боротьби і творення суверенної соборної Української держави. У травні 1941р. ця позиція сформульована в політичних вказівках “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”. В них передбачалося, що ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну Українську державу.

У день початку війни 22 червня 1941р. на схід України рушили три Похідні групи Організації українських націоналістів.

Вранці 30 червня 1941р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням сотника Шухевича, група Стецька. Оперативно були встановлені контакти з підпільниками ОУН у місті. Ввечері відбулися громадські збори в домі товариства “Просвіта” і там створили органи державної влади.

У національних зборах взяли участь близько 100 львів’ян. Стецько прочитав від імені проводу ОУН проект Акта відновлення Української держави.

Після проголошення Акта Збори обрали Головою Державного правління Ярослава Стецька й уповноважили його підготувати Крайове правління.

Відразу ж розпочалася практична робота. Уже 30 червня 1941р. було створено міське правління у Львові, 1 липня Львівське обласне. Впродовж кількох днів почали функціонувати повітові правління.

3 липня 1941р. Державне правління надіслало урядові Німеччини та інших держав декларацію. В ній зазначалося: “Український народ відновив і проголосив у Львові Українську Незалежну Державу”.

Голова Державного правління Ярослав Стецько 5 липня 1941р. сформував Крайове правління.

Міністерство закордонних справ на чолі з Володимиром Стаховим вжило заходів у Берліні щодо визнання Німеччиною Української держави, розсилало відповідні документи та інформацію про Українську державу до різних посольств.

Керівництво ОУН розуміло, що Українська держава, існування якої заперечував Адольф Гітлер, довго не встоїть, проте вважали, що Акт від 30 червня 1941р. продемонструє окупантам незламне прагнення українців до створення власної самостійної держави. Подія, що трапилася у Львові, викликала велике невдоволення в Берліні.

15 липня 1941р. гестапо заарештувало С.Бандеру, Я.Стецька, Крайовий уряд і 300 найактивніших членів ОУН. Масові арешти і розпуск уряду означали не тільки початок активної боротьби німецької окупаційної влади з бандерівською ОУН, а й повний і остаточний розлом державницьких зусиль українських націоналістів.

Щоб розвіяти будь-які надії українців на відновлення незалежної Української держави, Гітлер 17 липня 1941р. підписав наказ про передачу окупованих радянських земель, в тому числі й українських, у відання “рейхсміністра в справах зайнятих східних областей”. Міністром було призначено Альфреда Розенберга. В наказі зазначалося, що окупована територія поділяється на рейхскомісаріати, а вони на генеральні округи, а ці в свою чергу на округи. Всі начальники цих адміністративних одиниць призначалися німецьким урядом. У передмові до “Директиви по керівництву економікою” зазначалося, що загарбані радянські землі є частиною великонімецького “життєвого простору”. Гітлер вирішує розчленувати Україну.

У зв’язку з тим, що в липні 1941р. німецько-румунські війська окупували Чернівецьку та Ізмаїльську області УРСР, обидві вони з дозволу Гітлера за наказом Антонеску були включені до складу Румунії.

1 серпня 1941р. генерал-губернатор Франк оголосив, про включення Галичини до генерального губернаторства, яке склалося з частини захоплених німцями польських земель з центром у Кракові. Так був створений з центром у Львові “дистрикт Галичина”, до якого ввійшли Львівська, Дрогобицька, Станіславська (Івано-Франківська) і Тернопільська (без північних районів) області. Ця територія становила понад 48 тис. кв.км.

19 серпня 1941р. в м. Бендери представники німецьких та румунських властей підписали договір, за яким значна частина України (40 тис. кв.км.) – Одеська область, південні райони Вінницької, та західні райони Миколаївської областей передавалися Румунії під назвою “Трансністрія”.

Найбільша частина українських земель (339,2 тис.кв.км.) була включена до складу створеного “Рейхскомісаріату Україна” з центром в м. Рівне.

Щодо решти окупованих українських земель України, то вони були включені загарбниками до так званої “воєнної зони”, яка цілком перебувала під владою німецького військового командування. До неї входили східні українські області – Харківська, Донецька, Луганська та ін. Ця територія відокремлювалася від так званого “Рейхскомісаріату Україна” кордоном, переходити який можна було лише в певному місці, з спеціальними перепустками.

З перших днів окупації німецькі загарбники встановили в Україні режим кривавого терору і необмеженого свавілля.

Головним завданням місцевої окупаційної адміністрації було забезпечення порядку на підвладній їй території, безперебійного постачання в Німеччину продуктів харчування та сировини, вивезення до рейху робочої сили та інше.

Однак не дивлячись на створення такого величезного окупаційного апарату, масове насильство і репресії фашистському режиму не вдалося досягти поставленої мети, оскільки на окупованих територіях виникли, як ми уже відмічали, цілі краї і регіони які контролювалися як радянськими партизанами, так і Українською повстанською армією.

В міру вигнання німецьких окупантів з українських земель влітку 1943р. тут почали відновлювати свою діяльність радянські органи влади – обласні, міські, районні, селищні і сільські Ради депутатів трудящих та їх виконавчі та розпорядчі органи. У відновленні місцевих органів влади брали участь оперативні групи партійних, радянських, господарських працівників, що створювались за рішенням ЦК КП(б)У, Президії Верховної Ради УРСР та РНК УРСР при військових радах армій і фронтів. Для цієї роботи залучались колишні партизани і підпільники. Особливо активізувалася робота місцевих Рад після повернення на Україну вищих державних органів влади – Верховної Ради УРСР та РНК УРСР. На 1 червня 1945р. поновили роботу 24 облвиконкоми, 175 міськвиконкомів, 824 райради, 16005 сільрад і 453 селищних Рад депутатів трудящих України.

Згідно з домовленістю між керівниками США, СРСР та Англії про утворення Організації Об’єднаних Націй ЦК ВКП(б) прийняв рішення про створення в союзних республіках, зокрема в Україні, Наркоматів закордонних справ і щодо висунення УРСР на міжнародну арену і впровадження її до ООН.

Отже, на кінець війни на визволеній території України була відновлена діяльність радянських центральних і місцевих органів державної влади і управління.

3. Республіканський статус Радянської України в СРСР та міжнародних стосунках в повоєнний період (1945-1991рр.)

Великі завдання по відбудові зруйнованого в роки війни народного господарства України вимагали реорганізації органів державної влади і управління. 12 березня 1946р. Верховна Рада СРСР другого скликання прийняла закон “Про перетворення Ради Народних Комісарів союзних і автономних республік у Раду Міністрів союзних і автономних республік”. У зв’язку з цим був сформований новий уряд Союзу СРСР – Рада Міністрів СРСР та утворені міністерства замість наркоматів. Сесія обрала Верховний Суд СРСР та призначила прокурора СРСР. Теж саме зробила і VIII сесія Верховної Ради УРСР першого скликання, яка зібралася 27 серпня 1946р., яка перетворила РНК УРСР в Раду Міністрів УРСР, а народні комісаріати в міністерства. Метою цих перетворень, на думку їх ініціаторів, була необхідність підняття авторитету і відповідальності органів центрального управління по керівництву господарським і культурним будівництвом у республіці. Однак всі нитки господарського управління зосереджувалися в Державному плановому комітеті СРСР (Держплані СРСР).

В 1953р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території України. В підсумку утворилась громіздка, малоефективна, багатоступенева структура управління.Прийшовши до влади в 1953р., М.Хрущов робить спробу усунути недоліки в системі управлення в таких напрямках: 1) підвищення ролі і розширення прав союзних республік в різних сферах життя; 2) запровадження нового порядку планування, який обмежував число директивних показників з центру; 3) розширення прав і самостійності підприємств; 4) скорочення управлінського апарату, звітності.Протягом 1954-1956рр. у відання союзних республік були передані підприємства і організації цілих галузей народного господарства, зокрема, харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

Вжиті заходи сприяли підвищенню ефективності виробництва, однак в управлінській системі як і раніше переважали елементи керівництва по вертикалі, що гальмувало в кінцевому підсумку комплексний розвиток республік і регіонів.

З урахуванням цих та ряду інших обставин лютневий (1957р.) Пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про дальше вдосконалення управління народним господарством”, суть якого полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства до територіального – через ради народного господарства (раднаргоспи).

Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів (раднаргоспів), а саме Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства були передані комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, які раніше управлялася загальносоюзними та союзно-республіканськими міністерствами. Міністерства і Державні комітети ліквідовувалися і про це були внесені відповідні зміни в Конституцію УРСР. В той же час на місці загальносоюзних міністерств були утворені республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні, було утворене своє власне Міністерство освіти та ін.

Важливим чинником, який впливав на необхідність проведення реформування управління М.Хрущовим було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція (НТР).

Знаковою подією в республіканському житті України стала передача до її складу Кримської області згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. за обопільної згоди керівництва РРФСР і УРСР. Таке рішення аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими зв’язками між Кримом і Україною.

Цим актом завершувалось практично об’єднання в одних кордонах майже усіх історично українських земель.

Проведені Хрущовим реформи управління не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи. В жовтні 1964р. Хрущов був усунутий від влади. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР був призначений Олексій Косигін. Нове керівництво вирішило повернутися до управління промисловістю за галузевим принципом через союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства. 30 вересня 1965р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про поліпшення управління промисловістю”, у відповідності з якою ліквідовувались Ради Народного Господарства і відновлювались міністерства. На виконання постанови 2 жовтня 1965р. був прийнятий закон “про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління”. У зв’язку з цим VII сесія Верховної Ради УРСР 6-го скликання прийняла 23 жовтня 1965р. Закон “Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління УРСР”. Згідно з цим законом замість ліквідованої Української Ради народного господарства в УРСР було утворено 9 союзно-республіканських промислових міністерств і республіканське Міністерство місцевої промисловості. В союзно-республіканські були перетворені Держплан і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні не була сталою і часто змінювалась. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966р. було також ліквідовані раднаргоспи економічних районів УРСР.

Після цього система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд – Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії.

Під керівництвом Ради Міністрів працювали республіканські міністерства, головні управління, комітети та інші республіканські відомства. Рада міністрів перевіряла діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств та відомств, спрямувала і перевіряла роботу виконавчих комітетів обласних Рад.

Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями – перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ.

У тому ж віддані перебували і місцеві органи влади і управління. Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. – Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад – обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу УРСР 70-80-х рр. тут діяло 10384 місцевих Рад, в тому числі, 25 обласних, 2 міські – міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських у містах обласного і районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Ради обиралися всіма громадянами на основі загального, рівного і прямого виробничого права при таємному голосуванні згідно з Конституцією УРСР діяльність місцевих Рад ґрунтувалася на основі колективності керівництва, гласності, регулярності звітності депутатів перед виборцями та виконавчих комітетів перед Радами і населенням, широкого залучення трудящих до участі в їх роботі. Однак на практиці часто гору брали формалізм і бюрократизм.

Виконавчими і розпорядчими органами Рад депутатів трудящих (народних депутатів 1977р.) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях.

Подвійна підлегливість виконавчо-розпорядчих органів місцевих Рад була виявом їх практичної підпорядкованості найвищим органам влади і управління в Україні і Радянському Союзі.

Даний стан справ, а також певні перспективи узаконювала Конституція УРСР 1978р. Вона визначала, що основу радянського суспільства становили соціалістична, політична і соціально-економічна система. Перша мала такі складові: загальнонародна держава; КПРС – керівна і спрямовуюча сила; профспілки, комсомол та інші громадські організації; трудові колективи. Друга – єдиний народногосподарський комплекс; планове ведення господарства; участь трудящих в управлінні виробництвом; розвиток соціалістичного змагання тощо.

У відповідність до нової Конституції приводили все законодавство. Розширювались права Верховної Ради УРСР. Ставши ядром політичної системи, Компартія через свої керівні структури посилила свій вплив на усі сфери виробництва, культури, освіти… Зазначимо, що докорінних змін у життя Радянської України Конституція не вносила.

Зрозуміло, що таке реформування радянської системи було малоефективне. Це бачила частина партійно-радянського керівництва, зокрема М.Горбачов, який в березні 1985р. став Генеральний секретарем ЦК КПРС. Квітневий (1985р.) Пленум ЦК КПРС проголосив курс на перебудову радянську суспільства, який на думку його ініціаторів, повинен був зупинити застій в СРСР. Було заявлено, що партія розпочала процес демократизації радянського суспільства та гласності, головним завданням яких є створення демократичного соціалізму, який повинен діяти на благо радянських людей. Це означало курс на реформування радянської політичної системи, органів державного управління. Головним у цьому реформуванні повинно було бути забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів.

Особливою рисою життя країни того часу стало зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне створення багатопартійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні Рад народних депутатів. У березні 1989р. після чотиримісячної виборчої компанії відбулися вибори народних депутатів СРСР. Проходили вони на альтернативній основі, фактично відтворювали наявність багатопартійної системи. В травні-червні 1989р. новообрані депутати зібралися на свій І З‘їзд народних депутатів СРСР – найвищий орган влади СРСР. І З‘їзд народних депутатів в постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив головні шляхи розвитку країни.

Наступні з‘їзди народних депутатів (другий-четвертий) прийняли закони про зміни і доповнення Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи по оздоровленню економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було введення інституту президентства СРСР. Першим президентом СРСР було обрано М.Горбачова, який одночасно залишився і Генеральним секретарем ЦК КПРС.

В умовах проголошеного курсу на демократизацію в березні-квітні 1990р. згідно з новим виборчим законом, на альтернативних засадах відбулися вибори до Верховної Ради УРСР – найвищого органу влади в Україні. У Верховну Раду УРСР було обрано 450 депутатів від різних політичних рухів і партій, які утворили три основні групи, а саме такі: 1) близько 130 депутатів належали до “демократичного блоку”. Вони сформували опозицію під назвою “Народна Рада”. 2) 150 депутатів з представників партійної і радянської номенклатури належали до “лівого блоку”. 3) між ними перебував “центр” – це приблизно 140-150 депутатів. Ліві депутати і частково “центристи” утворили так звану прокомуністичну групу “239”. Головою Верховної Ради УРСР був обраний Перший секретар Компартії України В.Івашко, його заступниками – І.Плющ та В.Гриньов.

В гострій боротьбі і протистоянні вище означених полярних груп, Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС і КПУ. 16 липня 1990р.прийняла більшістю голосів історичний документ – “Декларацію про державний суверенітет України”, яка стала першим кроком на шляху здобуття української незалежності.

Підсумовуючи тему, можна зробити такий висновок, що протягом майже 70 років в Україні функціонувала партійно-радянська система державної влади та управління, яка пройшла складний шлях становлення і розвитку в далеко не однозначних міжнародних обставинах, з ризикованими видатними досягненнями і прорахунками. Та в кінці 80-х-на поч. 90-х рр. вона вичерпала себе і вступила у глибоку кризу, що призвело до її заміни в серпні 1991р.

Розглядаючи взаємини українського народу з іншими народами в 70-80-ті рр., можна назвати чотири визначальних рівні, суть яких і становила зовнішньополітичну діяльність держави, хай і недостатньо активної та самостійної.

Перший рівень – це стосунки з народами і республіками СРСР. Однією із складових тут була інтеграція всіх сфер життя в наддержаві та його централізація зусиллями союзних органів, а другою – природно взаємовигідні, тісні, братні, доброзичливі зв’язки українців з росіянами, білорусами, узбеками, грузинами, молдаванами, литовцями та іншими народами Союзу. Дві складові, не вирішуючи всіх питань на світовому рівні, давали можливість поступально розвиватись в умовах миру і добросусідства.

Другий рівень – стосунки України з державами, що належали до РЕВ. Формально-офіційне, юридичне, політичне представництво тут здійснювали союзні органи. Однак республіка мала певні додаткові можливості сприяння економічному і науково-технічному розвитку, зміцненню гарантій недоторканності її території. Крім того, домовленості в рамках РЕВ реалізовувались трудовими, творчими, військовими та іншими колективами України, що зміцнювало їх стосунки з такими самими інституціями в Польщі, Угорщині, Болгарії та інших країнах – учасниках РЕВ.

Третій рівень – зв’язок з іншими країнами світу. Його параметри були не конструктивно визначені і неприродно звужені, особливо коли враховувати процес розрядки в міжнародних відносинах у 70-ті рр. Здебільшого ці зв’язки були не загальнодержавними для України, оскільки її інтереси тут повністю представляв СРСР. Вчені, представники промисловості, сільського господарства, митці, окремі організації, чи міста мали контакти з Францією, США, Італією, іншими країнами. Проте практично ці зв’язки мало впливали на клімат міжнародного життя УРСР.

Четвертий рівень – протокольно-правовий статус України в світовому співтоваристві. Представники нашої держави працювали в багатьох міжнародних організаціях, неухильно слідуючи інтересам існуючої тоді соціалістичної співдружності та СРСР.

Для УРСР суттєвим було в 70-80-ті рр., аж до краху соціалістичної системи в Європі, розширення зв’язків і співробітництва з країнами – членами РЕВ. Не маючи з ними загальнодержавних двосторонніх договорів і угод, Україна все ж таки розвивала різнопланові контакти. Важливе місце тут відводилось консульствам ПНР, ЧССР, НДР, УНР, СРР, НРБ, СФРЮ в Києві та НРБ, Республіки Куба – в Одесі. Відповідно діяли і наші консульства в цих країнах.

На жаль, стосунки УРСР з країнами – членами РЕВ мали багато недоліків. Зокрема, вони реалізовувались на основі союзних договорів, а в них не завжди належно враховувались інтереси України. В цих відносинах було явне запобігання перед політичним кредо центру. До того ж у більшості випадків для їх реалізації потрібно було отримати “добро” з Москви.

Стосунки з розвиненими країнами і так званим “третім світом” не стали однією з підвалин в міжнародній політиці України. Не можна сказати, що вони були тільки даниною моді. Проте їх ефективність, враховуючи реальні потреби України, була зовсім незначною. Одним з недоліків у цьому процесі було те, що УРСР сприймалася в цьому світі формально, оскільки була частиною СРСР, а в багатьох випадках її просто не знали як державу.

Співробітництво з провідними розвиненими країнами світу з ряду причин було мікроскопічним. Зокрема вони, як і країни – члени РЕВ, створили своє замкнуте коло, куди не хотіли нікого впускати. Їх цікавила тільки сировина (нафта, ліс, руди кольорових металів тощо), а Україна їх мала обмаль. Крім того, торгівля мала здійснюватись в ВКВ, що було для УРСР проблемою. Та й сучасною технологією, технікою потенційні противники обмінюватись не поспішали.

Більш широкими були зв’язки України з країнами “третього світу” не лише економічні, а й культурні, військові, туристичні. Однак за своїм рівнем вони значно поступались стосункам з країнами – членами РЕВ, та й часто змінювали характер і обсяги внаслідок постійних еволюційно-революційних змін у цих державах.

Якщо уважно придивитися до статусу України в світовому і європейському співтоваристві, то можна побачити поєднання майже прямо протилежних позицій.

З одного боку, УРСР продовжувала нарощувати кількісні показники своєї участі у вирішенні міжнародних проблем. Наприклад, у 1972р. вона стала членом Програми ООН з навколишнього середовища, 1976р.– членом Комітету з прав людини, 1977р. – Комітету повного складу з економічних проблем, 1978р. – Комісій ООН з роззброєння, інформації, 1979р. – увійшла до складу Міжурядового комітету з науки і техніки з метою розвитку, 1983р. – стала членом Виконавчого органу Конвенції про трансграничне забруднення повітря на великій відстані, в 1984-1985рр. обрана не постійним членом Ради Безпеки ООН тощо. Її представники в цих організаціях відстоювали свої позиції і працювали там з певною користю.

З другого боку, представники УРСР в цих організаціях не репрезентували безпосередньо інтереси лише України. Вони повинні були відстоювати насамперед стратегічну і тактичну доктрини СРСР, соціалістичної співдружності. Спільні дії відпрацьовувались і керувалися союзними органами, як партійними, так і державними, а українські і білоруські дипломати, беручи певну участь у міжнародних процесах, повинні були чітко проводити визначену радянську лінію в ООН та інших міжнародних організаціях. Це призвело в кінцевому підсумку до того, що Україна, беручи участь більш як у 130 міжнародних організаціях (в середині 80-х рр.), була білою плямою на політичному глобусі для багатьох країн світу, навіть європейських. На практиці це означає, що її повноправне входження в міжнародні відносини на рівні міждержавних потребуватиме років та років, надзвичайних політичних, дипломатичних, економічних, культурних, правових та інших зусиль.