Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Соціально-політичні аспекти

Лекція 3. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період

План

1. Формування нової соціальної системи та суспільно-політичне життя України в 20-30-ті роки.

2. Соціальні процеси та суспільно-політичні організіції України в період Другої світової та Великої Вітчизняної воєн та повоєнного десятиріччя (1939-1955 рр.)

3. Суспільно-політичне життя УРСР в умовах науково-технічної революції та наростання кризи адміністративно-командної системи (1955-1990 рр.)

Встановлення радянської влади на території Наддніпрянської України визначалося суперечливими процесами. Соціальна структура в цей період зазнала складної трансформації. В результаті приходу до влади більшовиків в Україні була встановлена диктатура пролетаріату. Радянське керівництво ліквідувало поміщицьке землеволодіння і клас поміщиків, ліквідовувалися станові звання: дворянин, міщанин, селянин; титули – князь, граф та ін.; звання чиновників. Встановлювався єдиний для всього населення індивідуальний статус – громадянин.

Для того, щоб не допустити до управління бюрократію, яка служила за часів Російської імперії, радянська влада законодавчо усунула її від державних установ. Ще в Конституції УСРР, прийнятій в березні 1919 р., відкрито підкреслювався класовий характер радянської влади, певні соціальні верстви позбавлялися виборчих прав за класовою ознакою (ті, хто експлуатував чужу працю, вів боротьбу проти нової влади, служителі культу, колишні жандарми, поліцейські та ін.). Враховуючи необхідність забезпечення керівної ролі у Радах робітничого класу в умовах селянської країни, в цій же конституції передбачалася процентна перевага представників пролетаріату порівняно з селянством при виборах до Рад. Норми представництва від міст та фабрично-заводських поселень були в 5 разів більші, ніж від сільської місцевості.

Із запровадженням в 1921 р. нової економічної політики змінилася економічна ситуація в Україні. В результаті часткової денаціоналізації промисловості, створення приватних орендних підприємств приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок цього в країні з’явилася нова буржуазія – “непмани”: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо відступити від гасла про ліквідацію експлуатації людини людиною, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними) наймана праця була дозволена.

Суттєво змінилася соціальна структура села. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства. В результаті кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилася, а середняцьких – збільшилася.

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – складової РКП(б), реальної влади не мали і користувалися незначним впливом.

Союзником більшовиків у громадянській війні була Українська комуністична партія (боротьбистів) – лідери Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко. Однак в результаті внутрішніх обставин і зовнішніх факторів у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. З 15 тис. боротьбистів 4 тис. було прийнято до КП(б)У.

На початку 1920 р. з лівого крила УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП), яка нараховувала приблизно 300 осіб (лідери – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович). Але у грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. У березні 1925 р. на IV з’їзді УКП було прийнято рішення про її саморозпуск.

В результаті у 1925 р. КП(б)У залишилася єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.

Важливою складовою тодішньої політичної системи в країні були громадські організації. Найбільшими з них були профспілки. І Всеукраїнський з’їзд профспілок відбувся у Харкові наприкінці квітня 1919 р. Притримуючись позицій більшовицької ідеології, його учасники засудили теорію меншовиків про незалежність профспілок від партії, окреслили завдання профспілок України, визнали неприпустимою пропаганду “буржуазними націоналістами” відокремленості профспілкового руху в Україні від загальноросійського, заявили про свою тверду рішучість та готовність перетворювати в життя політичну лінію більшовистської партії, приймати активну участь у здійсненні завдань соціалістичного будівництва. До 1921 р. в Україні була в основному завершена організаційна перебудова профспілок за виробничим принципом. На 1921 р. профспілки України об’єднували вже майже 1,4 млн. робітників та службовців.

Важливим елементом політичної системи радянської України були ради. Формально ради вважалися повновладними органами влади, але змушені були працювати під політичним впливом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, згідно з яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконавчих комітетах рад створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи – члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Для контролю над селом у 1920 р. було утворено комітети незаможних селян. Комнезами були проголошені “організаціями державного значення”. З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян, придушував “політичний бандитизм”. Під керівництвом партійних органів комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу “куркульсько-націоналістичних елементів”. З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в комнезамах відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол. І з’їзд Комуністичної спілки робітничої молоді України (КСРМУ), що відбувся наприкінці червня 1919 р. в Києві, проголосив, що він підтримує програму і тактику комуністичної партії та працює під її керівництвом і є частиною РКСМ. На той час комсомол налічував близько 9 тис. осіб. У 1924 р. КСРМУ перейменовано в ЛКСМУ.

19 травня 1922 р. ІІ Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСРМУ було створено центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювалися загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці їх нараховувалося 200 тис.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, “Спілка войовничих безвірників” та інші. У 1925 р. ці організації й товариства об’єднували понад 2,5 млн. осіб.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворились на складовий елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

Наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво посилило процес відчуження виробника від засобів виробництва і стало на шлях директивного планування. 3 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка. П’ятирічний план (1928-1932 рр.) передбачав напружені темпи приросту промисловості, які потребували інтенсифікації праці робітників через: соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, стимулювання нагородженням орденами тощо.

Результатом бурхливого розвитку важкої промисловості стала урбанізація. Якщо до проведення індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років – кожен третій.

Ще одним наслідком індустріалізації стало розгортання процесу українізації робітничого класу, формування національного робітничого класу, який до цього був переважно російським, а також технічної інтелігенції.

В 1929 р. партійно-державне керівництво у зв’язку з новою економічною доктриною розпочало масову колективізацію. Оскільки селяни без ентузіазму ставилися до колективізації, а також виходячи з особливостей економічного розвитку СРСР, Сталін і його прибічники в Політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова розбити регіональну систему, з відповідною хронологізацією залучення селян до колгоспів. Комісія порушила проблему “куркульства”. На той час заможні селяни складали невелику групу. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920-1923 рр. власті винищили більшість тих, хто будував свій добробут на широкому застосуванні найманої праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. В Україні розпочалося запровадження політики “ліквідації куркульства як класу”. Це робилося у відповідності з його диференціацією. Тих, хто брався за зброю, розстрілювали. Тих з селян- середняків, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. “Ліквідація куркульства” на практиці означала не тільки знищення верстви заможних селян-господарів, а й намагання створити на селі нові виробничі потужності соціалістичного типу.

Не остання роль у здійсненні індустріалізації та колективізації належала громадським організаціям. Третій (1926 р.) та четвертий (1928 р.) з’їзди профспілок України, виконуючи рішення з’їздів партії про соціалістичну індустріалізацію, підготовку робітників та технічних кадрів, свою роботу тісно пов’язали з виробництвом. Це проявлялась у розгортанні наприкінці 20-х – 30-х рр. масового соціалістичного змагання, ударництва та стаханівського руху.

Певну роль відігравали робітничі профспілки в соціалістичній перебудові сільського господарства. Так, в 1929-1933 рр. вони за дорученням ЦК КП(б)У надіслали до села близько 9 тис. робітників з числа т. зв. 25-тисячників, які проводили роботу з колективізації.

Комсомол України також був залучений до індустріалізації, колективізації сільського господарства. За роки першої п’ятирічки більше 36 тис. комсомольців виїхало на шахти Донбасу, 9,5 тис. працювало на будівництві ХТЗ, 3 тис. – Дніпрогесу. Посланці комсомолу України працювали на спорудженні Сталінградського тракторного заводу, Урало-Кузнецького комбінату, будували Комсомольськ-на-Амурі. В 1936 р. в Донбасі на 50 шахтах комсомольці ставали стахановцями.

Комсомольські організації України, беручи участь у колективізації сільського господарства, в 1933 р. відправили більше 2500 чол. на роботу секретарями колгоспних комсомольських осередків, 849 чол. – на посади помічників начальників політвідділів МТС. З комсомолу вийшла плеяда героїв праці – Є.Романько, П.Ангеліна, М.Демченко, М.Гнатенко, М.Мазай, П.Кривонос та ін.

Для зміцнення партійного впливу на селі у 1933 р. були створені політвідділи при МТС і радгоспах. Їх начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ).

Із встановленням тоталітарного режиму в країні посилилась роль репресивного апарату в усіх сферах життя суспільства. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі “шкідниками” і “саботажниками”, що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала “шахтинська справа” (навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказьського краю було “викрито” велику “шкідницьку” організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців).

Партійне керівництво України (Л.Каганович) одразу ж відгукнулося на цю кампанію, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед “шахтинців” опинилися керівники промисловості України, яким інкримінували створення “Харківського центру” з керівництва “шкідництвом”. Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфабриковано судовий процес “Спілки визволення України” (СВУ), “розгромлено” так звані “Український національний центр”, “Польську організацію військову”, “Блок українських націоналістичних партій”, “Троцькістсько-націоналістичний блок” тощо. Впродовж 1930-1941 рр. в Україні було “виявлено” і “розгромлено” понад 100 “ворожих” “центрів”, “блоків” і “організацій”.

З початком сталінського комуністичного штурму наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, окрім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися сільради, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена поза законом Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). За період з 1928 по 1938 рр. 13 архієпископів і єпископів УАПЦ із наявних 15 загинули у концтаборах, тюрмах, психлікарнях.

У прийнятій 1937 р. Конституції УРСР зазначалося, що в країні переміг соціалізм. Держава надалі відмовлялася від поділу населення на категорії за класовою ознакою під час виборів до органів влади. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені, а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Однак графа “соціальне походження” в усіх анкетах залишилася.

23 серпня 1939 р. в Москві був підписаний двосторонній договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. Додатком до цього документу був таємний протокол, згідно з яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі, в тому числі стосовно західноукраїнських земель.

1 вересня 1939 р. фашистські війська перейшли кордон Польщі. Людство опинилося у безодні Другої світової війни. В результаті окупації Польська держава перестала існувати. До СРСР в результаті введення радянських військ на землі Галичини і Волині відійшла територія близько 200 тис. км2, із населенням 12 млн. чоловік, із них 7 млн. українців.

Після юридичного оформлення приєднання до УРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки почалася їх “радянізація” без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного українського суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність.

Така ж доля спіткала культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства, що існували за польської влади. Всі елементи громадянського суспільства Польщі були в короткий час ліквідовані, серед них українські – Наукове товариство ім. Т.Шевченка, “Просвіта”, “Рідна школа” та інші. Натомість створювалися громадські організації радянського типу.

В 1939-1940 рр. в західноукраїнських областях на кожному підприємстві створювалася єдина організація профспілок, яка об’єднувала всіх робітників та службовців незалежно від їх професій. Заново були створені великі галузеві профспілки: залізничників, машинобудівників, робітників нафтової промисловості та ін. Кількість членів профспілок зросла на 80-85%,

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна народів СРСР за своє майбутнє, за Батьківщину. Організовувала і спрямовувала зусилля мільйонів людей на відсіч агресорові єдина політична структура тогочасного суспільства – Комуністична партія.

До Радянської Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн. осіб. Водночас понад 2 млн. жителів республіки з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. Будівництво понад 4 тис. км. оборонних ліній та багатьох військових споруд було здійснене в основному силами цивільного населення й ополченцями. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся рух за надання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам тощо. Сотні мільйонів карбованців зібрала і православна церква.

До перебудови економіки на воєнний лад жорстокими методами залучалося все працездатне населення. На зміну мобілізованим чоловікам прийшли жінки, студенти, учні шкіл. Складовою частиною цієї перебудови була евакуація у тилові райони СРСР матеріальних цінностей і людей. Надлюдських зусиль коштувала робітникам та службовцям евакуація підприємств з економічних центрів України.

У роки війни робочу силу було закріплено за підприємствами й установами. У червні 1941 р. указом Президії ВР СРСР було введено право на трудову мобілізацію, якій підлягало все населення, включаючи учнів починаючи з шостого класу. Тривалість робочого дня становила 11 год. Крім того, встановлювалися понаднормові роботи – від 1 до 3 год. на добу. Було відмінено відпустки робітникам і службовцям.

Німецькі війська, незважаючи на відчайдушний опір Червоної Армії, швидко просувалися в глиб радянської території. Вже до кінця 1941 р. майже вся територія України була окупована. 22 липня 1942 р. нацистська армія зайняла останній населений пункт на території України – м. Свердловськ Луганської області.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору, поділивши її на декілька частин. Нацисти ставилися до українців як до неповноцінної раси. Відбувалося масове пограбування республіки. Для знищення населення на території України було створено 50 гетто, 180 концтаборів. Жорстокість окупантів викликала масовий опір населення. Рух опору в Україні мав дві течії: комуністичне і молодіжне підпілля, радянські партизани та загони ОУН-УПА.

На початковому етапі війни партизанські загони діяли стихійно, неорганізовано. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року – Український штаб на чолі з Т.Строкачем. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією й забезпечення партизанів зброєю, медикаментами тощо. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли сформувалися великі партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, М.Наумов. Вони розпочали “рейкову війну”, руйнували комунікації ворога, знищували транспорт, живу силу, техніку, боєприпаси. Партизанські з’єднання здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати війська із фронту.

Боротьбу з окупантами вели і підпільні організації. Зокрема у с. Кримки Миколаївської області діяла “Партизанська іскра”, учасники якої нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли військовополонених. Героїчну боротьбу вели підпільні організації “Молода гвардія” (м. Краснодон), “Спартак” (Кіровоградська область), “Вуйко” (м. Тернопіль), “Народна гвардія ім.І.Франка” (м. Львів) та ін.

Складовою частиною руху опору була боротьба ОУН-УПА. Історія формування УПА досить складна. Ще влітку 1941 р. перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Тарас Бульба (Боровець). Сформований ним загін “Поліська Січ” боровся з частинами Червоної армії. Коли німці хотіли роззброїти загін, Т.Бульба повів своїх вояків у ліс і став боротися також проти німців.

У жовтні 1942 р. військові загони створила ОУН. Улітку 1943 р. загони ОУН-Б роззброїли й приєднали до себе загони Боровця і ОУН-М. Очолив УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Політична платформа ОУН була вироблена на ІІІ надзвичайному зборі у серпні 1943 р. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично українське управління. УПА боролася з німецькими загарбниками, радянськими партизанами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні радянського режиму.

Влітку 1943 р. після перемоги під Курськом відбувся докорінний перелом у ході війни. Німецька армія відступала. Восени 1944 р. вся територія України була звільнена від ворога Радянською Армією, в складі якої діяло 4 Українських фронти.

На звільненій території почалася відбудова народного господарства. Першочерговим завданням було відродження машинобудування, електростанцій та транспорту. Матеріально-побутове становище населення було незадовільним. Встановлена карткова система забезпечувала найнижчий прожитковий рівень. Майже 10 млн. чоловік залишилася без житла. Саме руками цих напівголодних людей до закінчення Вітчизняної війни було відбудовано 30% довоєнних виробничих потужностей. Поступово відроджувалося сільське та житлово-комунальне господарство, однак цей процес значно відставав від темпів відбудови важкої промисловості, якій приділялася першочергова увага.

Протягом 1946 р. робота з перебудови воєнно-промислового виробництва на випуск мирної продукції була в основному завершена. Одним із першочергових завдань у перші післявоєнні роки була відбудова “всесоюзної кочегарки” – Донбасу. Тисячі юнаків і дівчат за комсомольськими путівками приїхали в Донбас з різних куточків країни, щоб взяти участь у його відбудові. Молодь з ентузіазмом працювала, відновлюючи шахти, хоча побутові умови були вкрай важкими. Газети щодня повідомляли про трудові здобутки шахтарів.

В Україні стали широко відомі імена ініціаторів і майстрів нових методів праці – київських токарів В.Семинського та Г.Царика, маріупольського сталевара М.Кучеріна, донецького шахтаря І.Бридька, та багатьох їхніх послідовників, які звитяжною працею сприяли якнайшвидшій відбудові та реконструктції заводів і шахт. Проте, розгортаючи соціалістичне змагання, роблячи ставку на трудовий ентузіазм народу, ігноруючи матеріальні стимули до праці, партійні, профспілкові, комсомольські органи не враховували того, що за роки війни трудівники перевтомилися. До того ж, в той час почини нерідко народжувалися не серед робітників, а в партійних комітетах. Тому багато починів, про які повідомлялося в пресі, зазвичай залишалися здобутками ентузіастів-передовиків.

В західних областях України після війни розгорнулося промислове будівництво. Паралельно формувався місцевий робітничий клас, зростав і зміцнювався прошарок інженерів, техніків, було покінчено з безробіттям. Продовжувався процес активної “радянізації” краю, для забезпечення якого в Західну Україну було направлено понад 30 тис. партійних працівників і 3,5 тис. пропагандистів.

У цілому в Україні за 1946-1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на 2,6 млн. осіб. У 1950 р. в УРСР налічувалося 6,9 млн. робітників і службовців – на 133 тис. більше, ніж у довоєнні роки (1940 р.).

На відміну від індустріального сектору економіки, що розвивався в повоєнні роки досить високими темпами, її аграрний сектор довго залишався в занедбаному стані. Соціальне становище селян було безправним: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, були позбавлені навіть права на мізерну пенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян.

У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва. 21 лютого 1948 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ “Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя”. За цим указом кожного, хто не виробив установленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. З часу прийняття цього указу до липня 1950 р. було винесено 11991 “громадський вирок” про виселення селян за межі України. Серед тих, кого це торкнулося, були люди похилого віку, інваліди, учасники війни.

Насильницькими методами в повоєнні роки була проведена колективізація сільського господарства в західних областях УРСР, яка супроводжувалася примусовим виселенням селян з їх домівок та переселенням до інших областей України та у східні регіони Радянського Союзу.

Трудівники села в повоєнний час, всупереч усім труднощам, що лягали тягарем на їхні плечі, своєю звитяжною працею в надзвичайно важких умовах забезпечували основні потреби країни в продуктах харчування. В Україні були широко відомі імена майстрів вирощування кукурудзи М.Озерного (Дніпропетровська обл.) і О.Хобти (Київська обл.), бригадира першої жіночої тракторної бригади П.Ангеліної (Донецька обл.), ланкової, яка вирощувала небувалі врожаї цукрового буряку, С.Виштак (Київська обл.) і багатьох інших механізаторів, тваринників, рільників.

Однак на кінець п’ятирічки аграрний сектор порівняно з іншими дав найнижчі результати. Унаслідок серйозного відставання сільського господарства дуже повільно відновлювався матеріальний добробут народу.

В повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. Але зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. Керівники держави розуміли, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Усі вони зазнали зовсім інших ідеологічних впливів. Мільйони солдатів та офіцерів побували в країнах Європи й бачили там значно вищий рівень життя. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити контроль над їх свідомістю. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено у зраді Батьківщині і вислано у сталінські табори.

Приборкання критично настроєної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А.Жданову, який втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а українців ще й у буржуазному націоналізмі. У 1946-1948 рр. ЦК ВКП(б) було прийнято ряд ідеологічних постанов. Перебуваючи у фарватері цієї політики, ЦК КП(б)У 1946 р. ухвалив постанови “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури”, “Про журнал сатири й гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення”.

Цю лінію було продовжено в наступні роки, коли з’явився ще ряд постанов ЦК КП(б)У: “Про журнал “Дніпро” (1950), “Про підсумки VI Пленуму правління Спілки радянських письменників України” (1951), “Про стан і заходи поліпшення ідеологічної роботи партійної організації України” (1951) та ін. 2 липня 1951 р. в газеті “Правда” з’явилася редакційна стаття “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. вірш В.Сосюри “Любіть Україну”.

Усього за період з 1946 по 1951 рр. було прийнято 12 найбільш значних за своїм характером партійних постанов з ідеологічних питань. В “антинародному, формалістичному, згубному для радянської музики напрямі” звинувачувалися такі українські композитори, як Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, Г.Таранов та ін.

Одним із жорстоких кроків комуністичного режиму в західних областях стало знищення Української греко-католицької церкви. Церкву очолював А.Шептицький (з 1901 до 1944 рр.). Після його смерті з 31 листопада 1944 р. УГКЦ очолив митрополит Й.Сліпий.

В березні 1945 р. з’явилася схвалена Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. Невдовзі розгорнулася пропагандистська робота щодо її дискредитації як “слуги Ватикану”, “ворога народу”, знаряддя “українського буржуазного націоналізму”. У квітні 1945 р. в газетах “Радянська Україна” (Київ) і “Вільна Україна” (Львів) з’явилася велика стаття Я.Галана під назвою “З хрестом чи ножем”, яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема, на покійного А.Шептицького. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й.Сліпого та інших ієрархів церкви. Усіх їх засудили до багаторічного ув’язнення.

У травні 1945 р. у пресі з’явилася відозва “Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною”, яку очолив греко-католицький священик Г.Костельник. Група розгорнула агітацію за розрив унії з Римом. 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому було ухвалено скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною. За такою ж схемою було ліквідовано церкву в Закарпатті. Ужгородська унія 1646 р. також була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях пішла в підпілля.

Після смерті Сталіна в СРСР було зроблено спробу без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села. Зокрема, мала місце спроба переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою “великого десятиріччя” була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Ще одним нововведенням М.Хрущова став поділ партійних, радянських, профспілкових й комсомольських організацій за виробничим принципом – на промислові й сільські. Ця реформа передбачала наближення керівництва до конкретних виробничих справ. Водночас збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів.

Саме з діяльністю М.Хрущова пов’язані перші спроби демократизації суспільства. 14-25 лютого 1956 р. в Москві відбувся ХХ з’їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з’їзду було заслухано доповідь М.Хрущова “Про культ особи і його наслідки”.

Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалому процесу розладу радянської політичної системи.

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. За певного тиску діячів культури (М.Шумило, А.Хижняк, М.Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання “Словника української мови” Б.Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення “білих плям” в літературі, театрі (М.Куліш, Л.Курбас, “Березіль”).

Незаперечним досягненням доби М.Хрущова була соціальна політика, що торкалася майже усіх сфер суспільного життя.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив тривалість робочого дня на дві години у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що “прив’язував” робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працівники мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Для селян, однак, зберігалося існуюче становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, згідно з яким значно збільшено розмір мінімальних пенсій і обмежено розміри високих. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі.

Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25 років) і жінки – від 60 років (стаж роботи – 20 років). Мінімальні розміри пенсій для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно зі становищем, що існувало до того часу.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати малооплачуваним робітникам і службовцям, підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про розвиток житлового будівництва в СРСР”. У ній ставилося завдання надати кожній сім’ї окрему квартиру. Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десять років, істотно пом’якшили житлову проблему.

14 квітня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва, а на посаду Голови Ради Міністрів рекомендовано О.Косигіна.

Наступники Хрущова майже відразу почали відмовлятися від багатьох його нововведень. Насамперед вони скасували реформу партійного апарату. До кінця 1964 р. промислові й сільські обласні партійні органи було знову об’єднано. Відповідно об’єдналися радянські, профспілкові, комсомольські й інші органи.

Прискорений розвиток індустріальних галузей і недостатня інтенсифікація виробництва в умовах директивного господарювання зумовили в цей період постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їхня частка збільшилася до 60%. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися внаслідок вичерпання трудових ресурсів і певним чином у зв’язку з модернізацією виробництва.

Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу та новобудовах важкої індустрії вони були кращими, а в сфері виробництва товарів народного споживання – набагато гіршими.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 крб. у 1960 р. до 155 крб. у 1980 р. Унаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі на користь останніх не перевищувала 10%, а в деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалася зрівнялівка в заробітках високо- та низькокваліфікованих робітників.

Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965-1985 рр. у 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах – у 2,3 рази (до 163 крб.). Розрив у оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Проте держава як суб’єкт господарювання однаково мало платила і робітникам, і селянам.

Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального й аграрного секторів, сільське життя залишалося непрестижним. Однак держава, спонукувана дефіцитом робітників у індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. Їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Проте слід зауважити, що радянський внутрішній паспорт з позначками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом – відмінним від особистих посвідчень громадян багатьох розвинутих країн. Однак після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста.

Роки “застою” характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр. вона збільшилася в Україні з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, унаслідок чого вікова структура сільського населення помітно погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн. осіб.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М.Хрущов, були майже збережені в добу “застою”. За 1965-1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у чергах на отримання квартири. Якість безоплатного житла була низькою, а квартири – невеликими за площею.

Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск з боку держави породжували ті чи інші протестні виступи певних опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилась відносно невелика кількість громадян, переважно з числа національно свідомої інтелігенції.

Опозиційний рух заявив про себе в основному в західному регіоні України та Києві. У другій половині 60-х – першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їх діяльність практично мало виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей.

Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М.Горбачова та його прибічників почалось “реформування” СРСР. У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева.

На початку 1988 р. у Харкові й Києві виникли просвітницькі організації “Спадщина”. Тоді ж у Києві виникає студентське об’єднання “Громада”, а у 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. була відновлена Українська гельсінська група, а в липні того ж року вона була перейменована на спілку (УГС).

У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. боротьба за національне й культурне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил. У лютому 1989 р. було створено товариство шанувальників української мови, а через два роки “Просвіта” ім. Т.Шевченка.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України засновувалися культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. 8 грудня 1989 р.Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови. Українська мова отримала статус державної, інші отримали право на розвиток і використання в житті етносів республіки.

У листопаді 1988 р. на зборах київської організації Спілки письменників України визріла ідея створення ініціативної групи “Рух на підтримку перебудови”. Незважаючи на опір компартійної номенклатури, за станом на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з’їзд Народного Руху, який затвердив Програму й Статут організації, обрав її керівні органи. До Програми увійшли положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, закриття ЧАЕС.

Наприкінці 1989-1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. У квітні 1990 р. на базі УГС була створена Українська Республіканська партія (УРП). Лідером партії був обраний Л.Лук’яненко. Головною метою своєї діяльності партія проголосила створення Української самостійної соборної держави. У березні 1990 р. І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський заявили про створення Демократичної партії України (ДемПУ). Головною метою було проголошено досягнення державної незалежності України. Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Усі новостворені партії в Україні були в опозиції, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному й політичному житті країни.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987-1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр., голодомор 1933 р., колективізацію, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков. У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ.

Крах політики керівництва СРСР вів до ломки радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989-1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення в майбутньому самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошення Декларації про Державний суверенітет стало каталізатором подальшого розвитку національної свідомості.