Історія України - Соціально-політичні аспекти

Лекція 2. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

План

1. Громади та нові суспільно-політичні організації їх діяльність.

2. Суспільно-політичні зміни в українському суспільстві в Австро-Угорській імперії в другій половині ХІХст.

3. Формування українських політичних організацій та їх діяльність в революції 1905-1907рр.

4. Тактика українських партій в революції 1905-1907рр. в Росії

Для сучасного розвитку суспільства історичний процес формування української самовизначенності має безперечно одне з найактуальніших значень. Саме прагнення збереження та розвитку національної самобутності в умовах відсутності власної держави та тиску імперської ідеології складало зміст організованих дій українського народу в кінці ХVІІІ-ХІХ століть.

В історичних умовах, що склалися в цей час в українському суспільстві, стверджувалося нове розуміння національно-культурних потреб в житті народу.

Поява літературних творів, історичних праць в кінці ХVІІІ-ХІХ ст. стала не просто надбанням в духовному житті народу України, а являла собою завершення певного етапу еволюційного національного розвитку. “Історія Русів”, літописи Самійла Величка, Григорія Граб’янки, літописи Лизогубівський, Чернігівський та ін., історичні твори М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського стали першим суттєвим кроком на шляху національного самоусвідомлення українців.

Україна продовжувала залишатись дослідницьким об’єктом історичних праць також європейських авторів, - французьких П.Шевальє, Жана Бенуа, Шерера, Шарля Масона, німецьких – К.Гаммерсдорфа, Й.Енгеля, І.Гердера, англійських та ін. В їх працях описувалася історія українців як окремого народу з особливими рисами національного характеру, народу, що не має “нічого спільного” з сусідніми народами, який не змирився з втратою своїх традиційних прав і свобод.

Отже, рівень української історіографії зазначеного періоду свідчив про наявність суттєвих змін в суспільній свідомості народу, певним чином стимулював процес розвитку українського суспільства, підтримував інтерес західноєвропейських вчених до історії українського народу.

Велике значення для розвитку національної свідомості мало становлення в кінці ХVІІІ - на поч. ХІХ ст. української літературної мови, мови великого народу, носія і творця глибоко самобутньої етнічної культури, благородства, людяності, моральної чистоти. Еволюція народної мови в літературну стає ще одиним засобом національного самоствердження. Значну роль тут відіграла творчість І.Котляревського, що започаткувала національну літературу – частину світової культури. Згодом літературну ниву поповнюють твори Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, В.Білозерського, М.Максимовича, О.Марковича, Т.Шевченка з ідеями просвітництва, демократизму, новими проблемами, досягненнями та відкриттями.

Незважаючи на моральну деградацію частини еліти, яка підтримувала імперські позиції щодо “малоросів”, набувала впливу освічена українська інтелігенція, що ставала вирішальною силою в історичному ХІХст., коли формування національної ідеї закладало умови самоорганізації, як необхідної підвалини для української державотворчості.

ХІХст. для українських земель, які перебували у складі Російської та Австрійської імперій, розпочалося з драматичних подій. В 1812р. 640-тисячна армія Наполеона вдерлася на територію Росії і дійшла до Москви. Не без підтримки українських полків, що створювались за зразком козацьких, Росія змогла відбити ворога і її війська дійшли до Парижа. Разом з цим, сотні тисяч людей змогли побачити інше життя, нові ідеї, способи вирішення суспільних проблем, якими жили європейські держави. Це стало ще одним поштовхом до розвитку нового світогляду для великої кількості освічених українців.

Починаючи з 1816р. в Україні виникають різні масонські ложі, гуртки, таємні товариства. В Полтаві - “Любов до істини”, членами якої були І.Котляревський, В.Лукашевич, М.Тарновський; в Києві - “Ложа об’єднаних слов’ян”, в Житомирі подібна організація. Цей рух став рухом втрачених надій на здійснення російським царем Олександром І реформ з демократизації управління та суспільних і національних відносин. Поширеними стали ідеї повалення самодержавства та кріпосництва.

Серед прикладів свідомої організації протесту проти існуючого становища визначне місце займає рух декабристів. В 1816р. в Петербурзі представники знатних родів Росії організували товариство “Союз порятунку”. Більш дієвим стало “Південне товариство”, керівником якого був полковник Полтавського полку Павло Пестель. Після злиття з таємною групою “Товариство об’єднаних слов’ян”, “Південне товариство” нараховувало до 160 офіцерів. В їхній програмі, яка називалась “Руська Правда”, пропагувалось скасування соціальної нерівності, кріпосного права, модернізація економіки. Існувала в Україні й ще одна таємна організація “З’єднаних слов’ян”, керівником якої був полтавський предводитель дворянства полковник Василь Лукашевич. Програмною ціллю цього товариства було звільнення слов’янських народів через їх об’єднання в федеративний союз, і таким чином, відновлення української автономії.

Ця ідея розглядалась як можливий варіант вирішення проблеми поневолених слов’янських народів Європи, що знаходились у складі Австрійської, Російської та Османської імперій і була перейнята українськими патріотами в боротьбі за відновлення національних свобод і автономії.

Спроба повстанців-декабристів змінити становище в 1825р. закінчилась трагічно як для керівників, так і для сотень учасників повстання.

Ідея слов’янської федерації у ХІХст. видавалася її творцям фактично єдиним шляхом до власного державного відродження слов’янських народів. Українцям ця ідея, на їх думку, давала можливість висунути питання про право на національний та політичний розвиток.с Російська влада забороняла українцям освітню роботу, вороже ставилась до їх національних потреб. Засновані в 1805р. на благодійницькі кошти університет у Харкові, в 1834р. – Київський університет як бастіон “русской культури” в Україні, а також ліцеї, гімназії стали осередками суспільно-політичного руху на українських землях, що перебували у складі Російської імперії. В першій пол. ХІХст. професори, викладачі цих учбових закладів, ризикуючи своєю свободою, поширювали революційні ідеї серед студентів, учнів.

Важливою частиною визвольного руху в Україні були селянські виступи проти кріпосної неволі. З 1826 по 1847рр. відбулося 250 виступів селян, серед яких найпомітніше місце займає повстання під проводом Устима Кармалюка, яке продовжувалось більше 20 років, до його загибелі у 1835р.

Західноукраїнські селяни не менш активно боролись проти кріпосницького гноблення. Бунтівники під керівництвом М.Штолюка, Лук’яна Кобилиці та ін. громили поміщицькі маєтки і оголошували ліси та пасовиська своєю власністю.

В середині століття, незважаючи на репресії, боротьба народних мас розгорнулася з новою силою. В свою чергу, українські інтелектуали, звертаючись до свого історичного минулого, народного фольклору та мистецтва, мовного багатства, відроджували народні традиції, організовували національні товариства, які відтворювали прагнення народу до самовизначення.

Самою помітною подією в національному русі українців ХІХст. стало створення в січні 1846р. Кирило-Мефодіївського товариства. Його керівники М.Костомаров, М.Гулак,П.Куліш та ін. головну увагу при розробці мети діяльності товариства зосередили на політичних, соціальних та національних проблемах.

Програмні документи “Статут і правила товариства”, “Книга буття українського народу”, прокламація “До братів українців” засуджували політику царського самодержавства, проголошували необхідність скасування кріпосного права, конституційних перетворень в Росії, самостійного розвитку слов’янських народів в федеративному союзі.

“Книга буття українського народу” М.Костомарова та його звернення “До братів українців” розкривали систему політичної федерації слов’ян, де кожен народ управляв би своєю державою самостійно, мав свою мову, літературу. А проблеми всього союзу вирішувала б Рада Слов’янства з депутатів від окремих слов’янських округів. Засобами досягнення поставлених цілей проголошувались мирні шляхи, а не насильство.

Іншим першочерговим напрямком діяльності товариства, визначеним П.Кулішом, вважалась просвітницька робота. Розвиток національної культури, історії, літератури і поширення їх серед селян мали сприяти поступовій самоорганізації народу.

Кардинальним підходом Кирило-Мефодіївців до розв’язання соціальних проблем був заклик до більш рішучих дій, активних форм протесту народу, революційного встановлення народного правління і національного звільнення. Ці ідеї об’єднували Т.Шевченка, М.Гулака, О.Навродського та ін. Т.Шевченко не був організатором товариства, але він своєю творчістю надихав на революційні зміни. Всі напрямки діяльності Кирило-Мефодіївського товариства були об’єднані гуманізмом, ідеєю християнської терпимості, любові до свого народу.

Революційний протест і силу таланту Т.Шевченка відчув сам Микола І, тому, коли почались арешти та суди в 1847р. над провідними членами цієї організації, найсуворіше був покараний саме Т.Шевченко. З забороною писати і малювати його віддали на 10 років в солдати на службу в степах Казахстану.

Організація та діяльність Кирило-Мефодіївського братства показала російській владі наявність потенційної небезпеки для самодержавства і кріпосницької системи Російської імперії. Для України вона означала, що культурно-просвітницький етап національного руху переростав в політичний.

Кріпосницька система Росії доживала останні часи. Криза системи провокувала появу нових таємних революційних організацій. У 1855р. в Харкові виникло підпільне товариство Я.Беркмана і П.Завадського. Ціллю своєї діяльності воно проголошувало знищення кріпацтва, повалення самодержавства, демократичні реформи, а також впровадження права українців на національний розвиток, мову, культуру.

В 1859-60рр. у Києві викладачами та студентами Київського університету, гімназій та інтелігенцією була заснована перша чисельна організація – Громада, що об'єднувала тисячі людей. Поступово Громади виникали в Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах. Громадівці організовували недільні школи, святкування ювілейних дат видатних діячів літератури, музики, читали публічні лекції для народної аудиторії, вивчали документи з історії, філології, етнографії.

 Російські владні структури почали переслідування українських діячів Громад, звинувачували їх в сепаратизмі, забороняли друкування публікацій українською мовою. Одним з таких заходів був таємний Указ 1863р. міністра внутрішніх справ П.Валуєва. Видавати українською мовою дозволялось тільки художні твори. Ряд українських діячів було заслано до російської глибинки. Громади майже на 10 років змушені були звузити та змінити порядок своєї діяльності, оскільки народна освіта цим указом була оголошена державною монополією.

На початку 70-х рр., з реформуванням Російського законодавства, громадівський рух знову активізувався. До нього увійшли нові діячі української культури, такі як В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Русів, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький та ін. Члени громад, які тримались осторонь від політики та політичних справ, брали участь в органах самоврядування, роботі земств. В др. пол. ХІХст. особливо активно розвивався ще один напрямок громад – наукові розробки з економічних, політичних, етнографічних, статистичних проблем. Стара громада в 1875р. мала свій друкований орган “Київський телеграф”. Такі форми діяльності сприяли об’єднанню громадівців інших міст Росії, а також Галичини, Буковини та Закарпаття. Завдяки науковим дослідженням українських вчених їх виступи на ІІІ Археологічному з’їзді в 1874р., стали підтвердженням існування великої героїчної історії та культури українського народу. Російським урядовцям це не подобалось. Вони були налякані можливим відродженням української державності. Сама ідея створення в 1843р. “Археографічного товариства” для вивчення археологічних матеріалів “неросійської історії” повинна була сприяти утвердженню міфа про єдині корені тогочасної російської держави і давньоруського українського народу, а не відновлення його окремої історії.

Тому висновки науковців, що не вписувались в офіційні догми, стали для влади сигналом переходу до більш активних дій проти українофільства. В 1876р. Емським указом імператора Олександра ІІ знову забороняється друк та завезення з-за кордоку творів і перекладів українською мовою, використання української літератури, мови, пісні, проповідей. Було розігнано відділ Географічного Товариства, припинено видання “Київского телеграфа”. Після заборони українського письменництва громадівці вирішили заснувати українське видавництво за кордоном.

Громада Лівобережної України активно співробітничала з українцями Галичини. В 1872р. відновилась робота львівського журналу “Правда”. Активну участь в роботі західноукраїнської громади бере Михайло Драгоманов. Розроблена ним декларація, в якій визначалися основні принципи федералізму майбутньої демократичної держави, як найбільш ефективного способу політичної організації, стала не тільки основною ідеєю демократичного руху в Галичині, а також і фундаментом для перебудови революційного українського визвольного руху на національній основі.

Відомий український історик, публіцист, політичний діяч М.Драгоманов показав можливий шлях українського національного відродження в умовах слабкості національного руху та відсутності українських політичнх партій в Російській Україні. Його ідея створення демократичної федерації слов’янських народів в першу чергу сприяла ідеї соборності України, тісній співдружності всіх сил українців на шляху визвольної боротьби.

Щоб національне відродження українства поглиблювалось відстоюванням демократичних і політичних свобод, М.Драгоманов закликав до розвитку освіти, науки, культури, активізації діяльності національної інтелігенції в Російській та Австро-Угорській імперіях.

Після Емського указу 1876р. М.Драгоманов змушений був виїхати з Росії і в еміграції продовжував підтримувати українське слово, засновуючи друкарні, часописи, з сторінок яких дискутував з “народними демократами” Росії про федеративно-демократичне влаштування народів Російської імперії. Своєю працею він, фактично, продовжував федералістичні ідеї “З’єднаних слов’ян”, декабристів та Кирило-Мефодіївців в другій половині ХІХстоліття.

В 1891р. група молодих українців – Самійленкo, брати Mіхновські, I.Липа, Б.Грінченко, В.Антонович – створили “Братство Тарасівців”. Осередки цього товариства швидко зростали по території України. Крім організації та проведення свят, ювілеїв, фестивалів, в 1893р. нова група української інтелігенції проголосила політичну програму “Декларація віри молодих українців”. В цьому документі визначалась необхідність організованої національної політичної боротьби та роль i обов’язок української інтелігенції у справі визволення рідного народу. Це була перша в національному русі організація, яка розробила політичну програму дій для відродження України. Поступово товариство розчинилося в різних політичних групах, які активно стали поширюватись по Україні.

В 1897р. з ініціативи В.Антоновича та М.Кониського була створена з багатьох таємних груп “Всеукраїнська загальна організація” (ВЗО). Поява такого масового об’єднання з книговидавництвом, фондом допомоги передусим свідчила про новий рівень можливостей самоорганізації українців.

Отже, наприкінці ХІХст. в національній свідомості українського народу, що знаходився у пригнобленому стані в обох імперіях, утворилося два напрямки:

перший – слов’янсько-автономістсько-федералістський, який теоретично був обгрунтований М.Драгомановим; другий – боротьба за незалежну українську соборну державу: він поєднувався з національно-політичним рухом західних українців.

Незважаючи на поступову ліквідацію впродовж ХІХ ст. українських традиційних форм культурного, соціального життя і введення адміністративно-правових імперських форм управління, намагання з боку російської влади знизити рівеньнаціонального самоусвідомлення українського населення, заборони, що стосувалися його рідної мови, літератури, історії, заселення російськомовним населенням території України, в останнє десятиліття ХІХст. сформувалось і вийшло на арену національного руху нове покоління української інтелігенції з прогресивними демократичними ідеями і намаганнями активної роботи задля відродженню державницького життя народу.

Українці, що перебували під владою Австрійської імперії, теж жили за незвичними для них законами. Надмірно централізована влада в особі імператора вимагала покори і вірності, спиралася на армію і бюрократичний апарат. Західні українці теж шукали шляхів до відродження державності.

До революційних подій 1847-48рр. землі Галичини, Закарпаття перебували в жалюгідному становищі провінції, сировинного придатку східного регіону імперії. Українці не мали можливості для інтелектуального розвитку і перебували у тяжких екномічних і соціальних умовах. Спочатку тільки священники греко-католицької церкви могли сприяти утриманню в українському суспільстві національних традицій, мови, писемності, бо проведені в Австрійськії імперії реформи відновили її митрополію, розширили права греко-католицького священництва. Це мало велике значення для українського народу. Нове становище церкви обмежувало втручання поляків у їх життя. В Галичині були відкриті семінарії для греко-католицьких священників, у Львівському університеті (1784р.) стали навчатись українці поруч з поляками, були відкриті початкові школи, гімназії.

З 1832 року у Львові почав діяти просвітницький гурток “Руська трійця”, заснований І.Вагилевичем, М.Шашкевичем, Я.Головацьким. Основна діяльність гуртка була направлена на захист кріпосного селянства. Велика робота проводилась по дослідженню історії слов’янства, збиранню фольклорного матеріалу. Своєю творчою працею члени “Руської трійці” започаткували нову літературу в Галичині. Створена ними збірка-альманах “Русалка Дністрова” (1838р.) несла народну мову, думку, сприяла відродженню і укріпленню самосвідомості українців.

Після революції 1848р. українці, навіть група селян на чолі з І.Капущаком, стали депутатами Віденського парламенту. По всій Галичині було створено біля 70 філій нової політичної організації Галичини - Головної Руської Ради, яку очолив єпископ Яхимович. Було ліквідовано кріпацтво, селянам надані ділянки землі, відкрита кафедра української мови та літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький, а потім М.Грушевський. Саме тут він починає написання багатотомної “Історії України-Руси”, в якій розкриває ідею державництва в минулому і у перспективі на майбутнє. Українці відкрили Український Народний Дім з музеєм, бібліотекою, видавництвом.

Українські громадські діячі, письменники Я.Головацький, О.Духнович, Марко Вовчок, Л.Глібов, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка та ін. своєю творчістю зберігали і розвивали рідну мову, культуру, політичною і суспільною роботою сприяли відкриттю українських шкіл, виданню підручників. Їхня літературна та громадська робота формувала самосвідомість українського люду, закликала до активних форм протесту, до свободи і національної гідності.

У жовтні 1890р. в Галичині була заснована Українська радикальна партія (УРП). Вона першою назвала себе українською. Її програмними вимогами проголошувались ідеї автономії краю, освітянська робота, зокрема через організації “Просвіти”, видавничо-літературна діяльність.

У 1899р. вона була перетворена в Національно-демократичну партію (НДП), на чолі її стають Франко, Левицький, Охримович. Зазнала змін і програма, яка ставила остаточною метою державну самостійність і злиття, з часом, в єдину національну державу всіх українських земель.

У вересні 1899р. в Галичині була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) з видавничими органами – газетами “Воля”, “Земля і воля”, “Робітничий календар” тощо. Ця партія мала постійне представництво в ІІ Інтернаціоналі. Особливий вплив вона отримала в суспільно-політичному житті краю, коли в грудні 1899р. за ініціативою М.Грушевського, І.Франка, Ю.Романчука УСДП злилась з прихильниками Народної Ради, однієї з найбільш впливових громадсько-політичних організацій Галичини. Вона була названа “Українська національно-демократична партія” (УНДП). Головою партії став народовець Ю.Романчук. УНДП мала багато прихильників, бо своєю програмою проголошувала поступовість реформ в економіці до повної передачі екноміки краю українцям, посилення впливу українського населення на законодавство, формування представницьких інститутів і їх участь в адміністраціях всіх рівнів від місцевих до федеральних. Стратегічним завданням партії стала боротьба за соборну, незалежну Україну.

Польські чиновники проводили відверту антиукраїнську політику. Цьому сприяла і тактика австрійського уряду. Для укріплення своєї влади він підтримував поляків, нацьковуючи народи один на одного. З 1868р. Галичина була повністю підпорядкована польському управлінню. Почалась полонізація освіти, церкви. Греко-католицькі священники, шукаючи собі підтримку ззовні, звернулись до російського уряду, який активно проводив політику підтримки москвофільства серед слов’янських народів, які жили в Австро-Угорській імперії і взагалі в Європі. Прихильники москвофільства вважали себе не українцями-русинами, а частиною російського народу. Зрозуміло, що частина греко-католицьких священників з 60-х років ХІХст. відколюється від москвофільської ідеї і створює нову партію – народовську. Ідеологи цієї партії вважали, що вони мусять поширювати народну мову, поширювати серед своїх земляків великі творчі здобутки Т.Шевченка, І.Котляревського, П.Куліша, М.Костомарова, М.Драгоманова та ін.

Частина народовців з ініціативи керівника партії А.Вахнянина засновує товариство “Просвіта”, яке поширюється і на територію Наддніпрянської України, зливається з громадами Києва, Полтави, Петербурга. Просвіти розповсюджують через дешеві видавництва книги з історії та інших галузей знань, підручники, створюють бібліотеки, клуби, кредитні товариства, страхові компанії. Народовці започаткували ще одним напрямок національного руху в Галичині.

Так проходило організаційне оформлення партійно-політичної системи українців Австро-Угорщини (з 1848р.). Незважаючи на створення і деякий вплив на частину населення Української соцпартії (УСП) та правого “Католицького русько-народного союзу” (КРНС), найвпливовішою партією в кінці ХІХст. була Українська національно-демократична партія. Вона, крім шляхів розв’язання соціально-екномічних проблем, пропонувала боротьбу за національну єдність та створення незалежної держави. Галицькі українці змогли не тільки відродити високу культуру народу, створити різні громадсько-політичні утворення, а й сприяти розвитку самосвідомості українців.

Нові умови для революційного національного руху підросійських українців виникли на рубежі століть.

Незважаючи на русифікаторську політику, українське національно- культурне відродження все більше набувало політичного характеру. Цьому значною мірою сприяло те, що в Росії швидко розвивалась промислова революція, докорінно змінюючи всі сфери життя українців. Індустріалізація, як результат проведених важливих реформ від відміни кріпосного права до адміністративних та освітніх, перетворила територію України в найбільш розвинутий у промисловому відношенні регіон імперії. Тут швидкими темпами зростала видобувна та переробна промисловість, відбувався активний приплив іноземного капіталу, утворювались монополістичні об’днання у виробництві, паливній, банківській галузях тощо.

В Україні зосереджувалась діяльність таких монополістичних об’єднань, як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон”, “Покрівля”, цукровий синдикат, якими контролювалось до 90-100% усього виробництва і збуту продукції. Відбувалось перетворення посередницької ролі банків у всесильних монополістів капіталу.

В 1904р. п’ять Петербургських банків – Російсько-Азіатський, Петербургський комерційний, Азовсько-Донський, Російський для зовнішньої торгівлі і Російський торгівельно-промисловий - тримали в своїх руках 55,7% усіх банківських капіталів Росії і контролювали 52% капіталів металургійної та 65% - вугільної промисловості імперії. Укладаючи угоди, банківські монополії створювали синдикати або консорціуми. Все це було свідченням наявності в Україні великого фінансового капіталу.

Посилювався вплив іноземного капіталу. Україна стала основним суб’єктом підприємницької діяльності іноземного капіталу в Російській імперії. У розвиток Донецько-Криворізького басейнувкладали кошти 18 акціонерних товариств, в 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в 6 – був змішаний. Активну участь у фінансуванні вугільної галузі, гірської металургії та інших галузей брав і російський капітал. Всі ці зміни в економіці прискорювали темпи розвитку виробництва на території України, які були на той час найвищими в Європі.

За рівнем концентрації промислового виробництва Східна Україна на початку ХХст. займала одне із провідних місць у світі. Кількість великих підприємств, на яких працювало 1000 і більше робітників, постійно зростала, на 25-60% кожні 2 роки.

Саме основні ознаки промислового капіталізму з усіма його суперечностями, необхідними змінами в соціальній базі та загостренням національного питання сприяли зросту національного руху в Україні.

В суспільній сфері українського життя відбувалися зміни, які можна назвати радикальним переворотом, оновленням. Швидкими темпами поповнювались ряди промислового пролетаріату, в основному за рахунок місцевого українського населення. Так, на п’яти копальнях французького товариства в 90-х рр. працювало 53,2% робітників з Київської губернії, 15,4% – з Чернігівської, 13,5% – з Харківської, 3% – з Орловської, 1,7% – з Курської.

На підприємствах Катеринославської губернії, наприклад, 63,2% робітників були вихідцями з українських губерній. Дані Всеросійського перепису 1897р. говорять про те, що 70% робітників України становили українці. В основному вони були зайняті на залізничному транспорті (70% усіх зайнятих у цій сфері), у цукровій галузі (близько 80%), в сільському господарстві (90%). Змінювалась соціальна структура суспільства.

Найбільш чисельною частиною української буржуазії було куркульство, особливо на Волині та в південних регіонах України. Українська буржуазія переважала і серед власників з дрібним капіталом. Були і мільйонери-українці - справжні представники монополістичного капіталу - Терещенки, Харитоненки, Семиренки, Римаренки, Арендаренки та ін. Але через відсутність значного українського капіталу в промисловості не могла сформуватись сильна українська буржуазія і фактично в Україні був відсутній сильний буржуазний клас.

Нова економічна ситуація викликала потребу в освічених кадрах. Розвиваються університети, розширюється їх спеціалізація. З прийняттям закону про стипендію зросло число студентів. У 1895р. на Україні їх налічувалось близько 4 тис., соціальне походження їх розширилось, навіть деякі вихідці з села могли здобути вищу освіту. Змінюється соціальна база інтелігенції. У 1900р. тільки 20-25% її походило з багатих верств, решта з міщан, священників, селян, дрібних власників.

Розвиток капіталістичних стосунків на зламі віків надзвичайно загострив одне з найбільш складних питань суспільства – національне. По всій Росії відбувався інтенсивний процес переміщення населення. Руйнувались національні райони, все більше перетворюючись в багатонаціональні, зростала самосвідомість народів, розуміння необхідності змін. Все це створювало в Україні грунт для посилення протесту проти дискримінації мови, літератури, української освіти. Але всі прагнення українців в Російській імперії щодо влаштування національного життя оголошувалось “мазепинством”, “сеператизмом”, “українофільством” і заборонялось.

Тому у перші роки нового століття в Україні діяльність української ліберальної інтелігенції зводилась до прохань дозволу на проведення урочистих зборів, засідань на честь ювілейних дат Т.Шевченка, І.Котляревського та інших видатних українських діячів, відстоювання прав на вільний культурно-національний розвиток. У цих заходах все більше брали участь робітники, селяни, делегацій лібералів з Росії та з Австро-Угорщини.

 Так, на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві в 1903р., збудованого на пожертвування, з’їхалось багато гостей з Галичини, Буковини. Серед них голова українського парламентського представництва і віце-голова віденського парламенту Юліан Романчук, професор Львівського університету Кирило Студинський, письменних Василь Стефаник, редактор часопису “Діло” Євген Левицький і багато інших діячів. Українською мовою дозволено було виступити тільки гостям з Галичини і Буковини, щоб не допустити “свята українського слова”. З обуренням була сприйнята заборона виступів у міській думі. Такі протести стали носити масовий характер, об’єднуючи різні соціальні верстви українців спільною національною ідеєю. Прогресивні вчені Російської Академії наук, Київського і Харківського університетів організували відкриту опозицію реакційному курсу національної політики російського режиму в Україні. Вони організовували запити, записки до уряду з аргументацією щодо скасування указів 1863 та 1876рр.

Протягом 1900-1904рр. петиції, прохання, доповідні записки, протести проти переслідувань української культури, мови, літератури надіслали вчені Харкова, Полтави, Лубен, Одеси, Катеринослава, Чернігова. Однак імперські реалії свідчили, що така форма протесту не спроможна докорінно щось змінити. Все ж ці заходи пробуджували народні маси як міста, так і села. Хоча українська національна інтелігенція перебувала в меншості в Україні, бо міста заселяли неукраїнці, а доступ до освіти мали в основному жителі міст.

Світова екномічна криза 1900-1903рр. надзвичайно загострила глибокі суперечності в соціально-екномічному житті України. Скорочувалось число робочих місць, росло безробіття, падали ціни на промислову продукцію та попит на неї. Наприклад, в Луганському гірнично-металургійному районі на поч. 1901р. з 10 домних печей працювало 3, в Катеринославському з 14 – 8.

 Україна, що являла собою край розвинутого капіталістичного господарства, не мала можливості вільного розвитку ані виробничих сил, ані культури, бо він гальмувався важким соціально-політичним та національним становищем краю.

В той же час українці Австро-Угорської імперії з ініціативи Львівського товариства ім. Т.Шевченка створили українське об’єднання вчених, яке у 1892р. було перейменоване у Наукове товариство, а з 1898р. дістало статус Академії наук. Було створено 2 університети, ряд інститутів, засновано сотні середніх, початкових шкіл, розвивалась видавнича справа, мова, література, мистецтво.

Все це разом з постійними контактами на різних рівнях зі своїми земляками сприяло зростанню почуття впевненості в силах і можливостях українського суспільства, посилювало прагнення Наддніпрянської України добиватись своїх прав з допомогою організованої боротьби.

Так склались на початку ХХст. обєктивні умови для політичної самореалізації українців Росії, для формування нового типу революційного національного руху.

Внаслідок екномічних та соціально-політичних змін, які відбулися в результаті проведених в другій половині ХІХст. реформ і розвитку капіталізму в Російський імперії, створились умови для групування політичних сил та створення українських політичних партій.

За соціальною спрямованістю українські партії Наддніпрянщини, об’єднані негативним ставленням до російського самодержавства, поділялись на соціал-демократичний та національний напрямки.

Ці політичні табори постійно змінювали свої тактичні позиції тому, що характер класових і національних суперечностей теж постійно змінювався. Особливість політичного життя на території України полягала в тому, що тут існувало сприятливе середовище саме для дрібнобуржуазних як ліворадикальних, так і демократично-радикальних спрямувань. Тому на Україні була поширена соціалістична ідея, яка взагалі мала велику популярність в європейському суспільному житті кінця ХІХ - поч. ХХст.

В Російській імперії, відповідно до характеру соціальних груп, формувались основні політичні сили: чорносотинці, “Союз 17 жовтня” (октябристи), конституційні демократи, соціал-революціонери (есери), соціал-демократи та анархісти.

Перша українська політична партія виникла 29 січня 1900р. Вона була організована студентством та інтелігенцією Харкова і отримала назву “Революційна українська партія” – РУП.

Це була фактично перша організована українська сила в Росії, яка заявила про намагання виступити за незалежність України. Вона об’єднала ліберальні кола “Громад”, культурно-просвітницькі молодіжні організації народницької, українофільської течій, які усвідомлювали необхідність політичної консолідації революційних сил України.

Засновниками РУП стали члени гуртка студентської молоді Д.Антонович (С.Войнилович), Б.Камінський, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Порш. Створена партія складалась також з конспіративних груп Харкова, Ніжина, Полтави, Катеринослава, які об’єднували студентів, семінаристів, вчителів, інтелігенцію. Чітко проявлялась їх прихильність до боротьби за національні права та соціальну революцію, тоді як соціал-демократичні погляди були слабо виражені. Шукаючи програмні основи своєї партії, рупівці звернулись до статті “Самостійна Україна” М.Міхновського. Він закликав до боротьби за незалежність і вказував, що цю задачу повинна взяти на себе інтелігенція. “Самостійна Україна” і стала на деякий час програмним документом РУП. Для видавничої діяльності і таємного перевезення літератури до російської України був заснований також закордонний комітет партії у Львові і Чернівцях.

Перший установчий з’їзд РУП проходив у грудні 1902р. в Києві. На ньому були вирішені організаційні питання, сформований склад центрального комітету. Але те, що уже в публікаціях часописів “Гасло”, “Селянин” частина рупівців розробляла соціалістичні програмні засади і відкрито проголошувала свою прихильність до західноєвропейського демократичного соціалізму, призвело до розколу РУП і поступового виходу її членів з партії. Згодом рупівці відреклись від програми М.Міхновського як ідейної основи. Заклик до боротьби за “Україну для українців” не отримав підтримки широких кіл суспільства, і цим пояснюється подальший акцент в програмі РУП на завдання, спрямовані на соціальні перетворення.

Оцінюючи діяльність партії, Київське охоронне відділення департаменту поліції у листопаді 1903р. зазначало: “Українська революційна партія в Києві не має правильної організації…, спрямовує свою діяльність, головним чином, на простий сільський люд. У місті діяльність партії через націоналізм не має великого успіху”.

РУП вважала себе партією селян і цим була схожа з есерівською партією Росії. Про таку ідейну спорідненість говорила і діяльність партгуртків, які посилили пропагандистську роботу переважно серед сільського населення.

Різні позиції партійців в аграрному і національному питаннях призвели до появи численних фракцій, виникнення напруженості і незгод серед її членів. В 1902р. від РУП відкололась найбільш націоналістично настроєна частина на чолі з М.Міхновським, яка створила Українську народну партію. За своїм складом вона була партією інтелігенції, з переважанням військових і юристів. Як і інші партії, УНП шукала собі прихильників серед робітників і селян, проводила велику теоретичну роботу, обгрунтовуючи ідєї самостійництва, працювала над Конституцією України, вела пропаганду своєї програми, що мала скорочений виклад в “Десяти заповідях УНП”, у часописах та гуртках. Пізніше М.Міхновський вносить до своїх програм елементи соціалістичних ідеалів. УНП не змогла добитись помітного впливу і залишалась центром тяжіння найбільш радикальної частини суспільства. Пізніше, в 1917р., УНП перейменувалася на партію соціалістів-самостійників.

Головною причиною різких суперечок і, кінець-кінцем, ще одного розколу в РУП було питання про автономію України і про самостійність партії. Більша частина партії на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою, В.Дорошенком вважали, що партія повинна за організаційною структурою бути національною, самостійною і орієнтуватися на соціальні реформи. Вони рішуче виступали проти об’єднання з РСДРП.

Остаточне розходження відбулося на ІІ з’їзді РУП в 1904р. у Львові.

Частина делегатів (М.Меленевський, О.Скоропис-Ялтуховський, Є.Голіцинський, В.Мазуренко, М.Ткаченко та ін.) відмовились від участі в роботі з’їзду. Вони заснували соціал-демократичну спілку, яка відкинула національну орієнтованість і стала автономною організацією Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків), назвавши себе “Спілка”. Відстоювали вони свої рішення, посилаючись на необхідність боротьби за соціальну і політичну перебудову Росії, і вважали, що російські соціал-демократи зможуть сприяти вирішенню питання національної автономії України.

Активні члени РУП М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра, А.Жук, В.Антонович, не довіряючи національній програмі російських соціал-демократів і підозрюючи їх у централізмі, заснували Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стала новою політичною партією, що поєднала прагнення політично активних українців до національної автономії і соціалістичної ідеї. У своїй діяльності УСДРП підтримувала добрі стосунки з польськими соціал-демократами та єврейським Бундом, які поділяли їхні погляди на автономію, підтримували їх сподівання добитися самостійності.

Процес заснування політичних партій в Україні підштовхнув суспільний рух та ліберально-демократичні організації до кроку, якого вони уникали. Але побоювання, що радикальні соціалісти можуть підпорядкувати національний рух своєму впливу, змусили консультативний комітет “Української загальної організації” (УЗО) з ініціативи Є.Чикаленка проголосив про утворення восени 1904р. Української демократичної партії (УДП). До неї увійшли професори, урядові чиновники, земці – різні верстви міської інтелігенції, які складали опозицію до самодержавства. Вони проголосили радикальні вимоги демократизації державного устрою, автономії України у складі Росії, націоналізації великої земельної власності. Українські демократи сподівались на підтримку частини сільського населення. Проіснувала ця організація до злиття з Українською радикальною партією (УРП) у 1905р.

Подібність програмних цілей, ідеологічних основ примирила правих “опозиціонерів” УДП – старих громадівців і “лівих”, які вимагали активних дій (лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський), і вони створили партію ліберального спрямування. Наприкінці 1905р. внаслідок об’єднання УДП та УРП постала єдина партія – Українська демократично-радикальна партія (УДРП), подібна до російських кадетів, але з вимогами автономії для України. Це була, за словами С.Єфремова, “найдужча і найсолідніша з українських сучасних партій”, але роль загальнонаціональної організації виконати вона не змогла.

Отже, як бачимо, всі створені на початку ХХст. українські партії об’єднали ті організації і ті сили, які в своїх переконаннях дотримувались лівих поглядів. Українці ж консервативних переконань вступали або підтримували російські консервативні партії, тому що політичних угрупувань такого типу в Україні не було.

Найважливішою ознакою національного відродження поч. ХХст. стало те, що український рух остаточно перейшов у політичну стадію.

Під тиском масових революційних дій, які почались в січні 1905р., цар Микола ІІ видав Маніфест про політичні свободи. Народ одержував право на вибори Державної Думи – парламенту, а імперія отримувала можливість стати конституційною монархією.

В Україні швидко стали створюватись україномовні газети та часописи, українські клуби, поширювались “Просвіти” з філіями у селах і навіть у регіонах Росії, де компактно проживали українці. Повсюди виникали кооперативи. У Харківському та Одеському університетах стали викладати українознавство.

Українські політичні партії визначали засоби, методи і форми роботи в нових умовах. Але оголошені вибори до І Державної Думи всі партії соціалістичного напрямку ігнорували.

Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 14 депутатами, обраними за мандатами російських партій, в основному за кадетськими списками. Українці створили 1 травня 1906р. думську фракцію, що стало важливою політичною подією. В.Дорошенко оцінював цей факт як “проголошення існування нації”. Велику допомогу фракції українців надавав М.Грушевський. Він став співавтором багатьох законопроектів, організатором “Українського вісника”, в якому друкувались матеріали про перспективи нової Росії, а в її складі – України з самоврядуванням івизнаним статусом української мови. Українці в І Державній Думі добивались автономії для своєї країни. Через 74 дні Дума була розпущена.

У ІІ Державній Думі українці складали громаду в 47 депутатів зі своїм видавничим органом “Рідна справа”. Головними проблемами, що їх ставили думські депутати, були, як і в І Думі, законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування, українську мову в школах, суді, церкві, про земельні справи, охорону праці, розвиток кооперативів.

У ІІІ і ІV Думі, незважаючи на обмеження права голосу народних мас на користь маєтних класів, існувала невелика українська група.

Взагалі, поява українських фракцій в парламенті мала велике значення, бо свідчила про те, що український народ в Російській державі існує і домагається визнання своїх прав.

Перша російська демократична революція супроводжувалася активними діями робітників, селян, студентської молоді, військових, усіх демократично налаштованих верств населення. Важливу роль у революційних подіях відігравали створені з ініціативи народних мас Ради робітничих депутатів.

21 жовтня 1905р. студенти політехнічного інституту підтримали виступи робітників дев’яти найбільших підприємств Києва. На загальному мітингу учасники вимагали вільних виборів Київської Ради.

Революційні настрої охопили і армію. 18 листопада 1905р. саперний батальйон на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським, об’єднавши також солдат інших частин, заручився підтримкою Київської Ради і вийшов на Галицьку площу з мітингом і вимогами рішучих реформ в політичному та соціальному житті. Боротьба продовжувалась декілька днів і перекинулась в район Шулявки, де її центром став політехнічний інститут. Це могло підняти на виступ все місто. Власті жорстоко розправились з учасниками виступів. Б.Жаданівського засудили до страти, яку згодом замінили довічним ув’язненням. Жорстоко покарані були учасники революційних виступів Харкова, Олександрівська, Донбасу, Катеринослава та ін.

В соціальну боротьбу робітників України органічно вписались вимоги, пов’язані з необхідністю демократичного вирішення національного питання: протест проти великодержавної мовної політики, чорносотенних погромів, вимоги надання народам імперії права на самовизначення, скликання Установчих зборів із представників усіх національностей Росії, а також відміни всіх обмежень стосовно мови і культури українського та інших народів.

Під час революції українські соціал-демократи визнавали страйк головним засобом боротьби, проводили велику пропагандистську роботу серед міського пролетаріату, з допомогою якого сподівалися розширити свій вплив на селян. Вони мали багато своїх осередків в селах. Внаслідок політичних репресій, що почалися з 1906р., арештів партійних кадрів, партії поступово переходять на напівлегальне становище.

Восени 1908р. українські соціал-демократи заснували непартійне Товариство українських поступовців (ТУП). Вони дотримувались ідей парламентаризму і федералізму з Російською державою, розгорнули значну культурно-освітню діяльність, захищаючи принципи конституційного парламентаризму і автономії України, які, за їх сподіванням, мали бути гарантовані майбутньою федерацію рівноправних народів. Робота проводилась на захист і розвиток української мови, культури, освіти. Організаційно це товариство мало постійний робочий орган-раду, яка обиралась на щорічних з’їздах. У її складі перебували М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Є.Чикаленко, С.Петлюра, Д.Дорошенко, Л.Старицька-Черняхівська, І.Шраг, П.Стебницький та ін.

Обережна тактика діячів ТУПу зберегла цю організацію до 1915р. Члени ТУП розвивали широкі стосунки з західноукраїнцями і з російськими поступовцями. Так використовувались умови обмеженого парламентаризму для впровадження в маси українського народу ідеї культурно-національної автономії.

Представники революційно-демократичної течії західноукраїнської еліти Леся Українка, М.Коцюбинський, Л.Яновська, В.Яворницький та ін. надавали своїй просвітянській діяльності також політичного характеру. Організовувались видання 25 газет, журналів українською мовою в Полтаві, Києві, Одесі, Миколаєві, Мелітополі, Новочеркаську, навіть у Владивостоці та Баку.

Український рух також поширювався в економічному житті. З селянства були зняті різні обмеження, а селянський банк почав поширювати оренду і продаж відрізаних від поміщицьких маєтків дрібних ділянок землі. Створено було більш як 2000 сільськогосподарських кооперативів та товариств.

Український національний рух як Росії, так і Австро-Угорщини став яскравим доказом помітного поступу українського народу до відродження України. Події революції 1905-1907рр. свідчили про реальний досвід консолідації українських сил для організації національного культурного, економічного та політичного життя в Україні на початку ХХ століття.

Другу революцію прискорила Перша світова війна. Українці, перебуваючи у складі армій воюючих сторін, вмирали по обидва боки фронту за інтереси інших держав.

Українські соціал-демократи, емігранти з Наддніпрянщини В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський, М.Залізняк, О.Скоропис-Ялтуховський створили у Львові в серпні 1914р. Союз визволення України і проголосили мету – відродження незалежної Української держави. Вперше в новій історії українці не переймалися інтересами імперії. Тоді ж представниками українських партій Галичини була утворена Головна українська рада на чолі з К.Левицьким, яка ставила за мету виробляти загальні напрямки української політики під час Першої світової війни. У травні 1915 року Головна українська рада була перетворена на Загальну українську раду. Терор в Галичині, звинувачення москвофілів у прориві російської армії в 1915 році коштували чисельних життів українського населення. Це було винищення політично свідомих українців.

Наближався 1917 рік, рік демократичних змін в житті українського народу, політичні лідери якого своєю попередньою діяльністю пришвидчували відродження національної держави.