Історія України - Соціально-політичні аспекти

Лекція 5. Україна і світ: геополітичні фактори, зовнішньополітичні орієнтації в історичній ретроспективі.

План

1. Вступ. Предмет вивчення геополітики.

2.  Головні етапи української геополітики в історичній ретроспективі:

а) геополітичні традиції Київської Русі та Галицько-Волинської держави;

б) українська геополітика часів козацько-гетьманської держави;

в) геополітичні орієнтації під час Української революції 1917–1918 рр. в умовах радянського періоду.

3. Місце і роль суверенної України в новому геополітичному просторі. 

І. На рубежі ХХ-ХХІ століть значно зріс інтерес до аналізу геополітичного чинника в розвитку як сучасних міжнародних відносин, так і у вирішенні питань внутрішнього життя держав. І це природно, адже без урахування геополітичних особливостей держави навряд чи можливе формування науково обґрунтованої, вивіреної внутрішньої і зовнішньої політики. Надзвичайно важливим є врахування геополітичного фактора для новоутворених країн, до яких відноситься і наша Україна, що прагне завоювати стійкий міжнародний авторитет і посісти гідне місце серед цивілізованих держав світу.

Першим, хто вжив поняття “геополітика”, був швед Рудольф Челлен (1864-1922рр.). Геополітику він розглядав як складову частину політології. За його визначенням геополітика – це “наука про державу як географічний організм, що втілений у просторі”.

Геополітика полягає насамперед у з’ясуванні взаємодії природних та , ширше, географічних чинників з різноманітними системами й способами політичної організації. Передусім, аналізується, які обмеження накладають географічні чинники на політичну практику і які з цих чинників можуть бути ефективно використані за того чи іншого способу політичної організації.

Геополітика являє собою науку, за допомогою якої владні структури визначають, що належить врахувати при прийнятті глобальних (доленосних) рішень для своїх народів – таких, як створення союзів, початок війни, здійснення реформ та структурної перебудови суспільства, запровадження масштабних економічних і політичних санкцій.

Варто нагадати, що на поч. ХХст. у нас здійснювалися спроби розробити певні геополітичні концепції українського народу (М.Грушевський, В.Липинський, С.Рудницький, Ю.Липа та ін.), але цей творчий процес був перерваний, і офіційна радянська ідеологія трактувала геополітику однобічно, вважала її “буржуазійною, реакційною концепцією” (БСЄ.Т.6.–М., 1971. – С. 316).

Нині геополітичний аналіз охоплює історію українського народу, його держави. Він науково пронизує українську історію, в якій її географічні та політичні паралелі взаємозалежні від конкретної історичної ситуації, зовнішніх і внутрішніх обставин. Геополітика будь-якої держави складається з окремих векторів, серед яких на особливу увагу заслуговують відносини зі своїми сусідами. Розглядаючи історію і політику України в загальноєвропейському ракурсі на сучасному етапі, правомірно, на наш погляд, торкнутися історичної ретроспективи українсько-європейських відносин, мабуть обов’язковим і доцільним є показ витоків і традицій української геополітики. Адже, багато із сьогоднішніх проблем певним чином проглядаються крізь призму історії міжнародних відносин, починаючи з часів Антської держави та Київської Русі.

Перш за все, слід відзначити, що процес державотворення на території України, проявився у житті кіммерійців, скіфів-сколотів, готів, гунів, аварів, антів, грецьких цивілізаційних осередків. З утворенням Київської Русі, у ІХ ст. на Середній Наддніпрянщині постає перше міцне українське державне утворення.

Зародження і розвиток Київської держави, виходячи з її географічного розташування, проходив у кількох напрямках, які природно визначалися тогочасними умовами євразійського континенту і формували відповідну геополітику. Один із засновників української геополітики С.Рудницький відзначив, що головне місто давньоруської держави, її політична столиця Київ розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Лісостепу з Поліссям, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців.

Він також вказував на істотну особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави – вона народжувалася і формувалася на межі двох світів – греко-візантійського та західного і об’єктивно ставала природною частиною їх обох. Саме ця надзвичайно важлива обставина мала той об’єктивний і закономірний наслідок, що у княжу добу одночасно складаються декілька векторів української геополітики. Південний, який починаючи з ІХст. став традиційним торговим “шляхом з варяг у греки”, що простягнувся через Київ від Балтики до Візантійських земель. Він збігався із загальним поширенням етносу у процесі його розвитку і колонізації вільних територій вздовж північно-південної осі українських річок, мав велике значення для піднесення загального рівня і культурно-господарських здобутків українського суспільства: Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя тощо.

Найбільш важливими і результативними кроками у реалізації прагнення до Чорного моря, втіленні південного вектора геополітики Київської держави був масштабний похід на Константинополь київського князя Аскольда у 860р., успішні морські походи на Візантію у 907 та 911рр. князя Олега. Перша письмова угода князя Олега з Візантією після другої успішної перемоги засвідчила про стрімкий вихід України-Русі на міжнародну геополітичну арену, її твердий намір зайняти гідне місце серед країн європейського континенту. Слід нагадати перше в історії русько-грецьких взаємовідносин мирне посольство княгині Ольги до Константинополя у 946р. та її хрещення за християнським обрядом.

Князювання Святослава, його активна завойовницька політика була яскравим прикладом геополітичної експансії Київської Русі того часу. “Цей великий стратег, – писав Ю.Липа, – впродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель”. Його зусиллями були продовжені два геополітичні вектори, дві українські торгівельні магістралі. По-перше, розгромивши Хозарський каганат, він розчищає руським купцям дорогу до Дону і Кавказу. По-друге, здійснює кілька походів на Дунай і Балкани і, розуміючи важливе значення цього європейського регіону того часу, мав намір заснувати тут нову столицю української держави – Переяславець. Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі у 988 р. Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Південний напрямок був головним орієнтиром геополітики і Ярослава Мудрого. Підписана 1046 р. русько-візантійська мирна угода незабаром була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Візантійського імператора.

Другим важливим напрямком геополітики Київської Русі був східний.

Слід відзначити, що у часи княжої доби він не був провідним, самостійним, а відігравав лише другорядне значення, бо основна мета здійснюваних у східному напрямку походів київських князів полягала у тому, щоб захистити державу від постійних набігів кочових племен і народів. Культурно-господарчі запозичення тут навряд чи були суттєвими, оскільки Київська держава знаходилась на порівняно більш високому рівні розвитку.

Утворений у VІІ ст. у пониззі Дону, Волги та на Північному Кавказі тюркомовними племенами Хозарський каганат, у часи своєї найбільшої могутності (ІХст.) сягав Дніпра, підкоривши собі слов’янські племена радимичів, в’ятичів, сіверян та полян, збираючи з них данину. Тому важливим напрямком східного вектора києво-руської геополітики були походи проти хозарів з метою визволення слов’янських племен, що відбулося за князювання Олега у 883-885рр. Продовжуючи активне просування впливу давньоруської держави у східному напрямку, князь Ігор здійснює два успішні походи на Кавказ через територію Хозарського каганату, в результаті чого руські купці дістали змогу торгувати на Сході. У цьому ж напрямку активно діє син Ігоря і Ольги князь Святослав, який у 965р. розгромив Хозарський каганат, проводить війни на Північному Кавказі, де перемагає племена ясів та косогів, встановлює владу Києва на Керченському і Таманському півостровах.

 Важливим напрямком української геополітики є західний вектор, який вів до встановлення різнобічних зв’язків та співробітництва з країнами Західної Європи. Почав він формуватися дещо пізніше, ніж південний та східний, поясненням чого були серйозні, як політичні, так і природно-географічні причини. Як зазначає М.Грушевський: “…в міру того, як слабшали зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці., зносини з німецькими землями набирали все більшого значення”.

 Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків із Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство. Починаючи із правління Володимира Хрестителя, західноєвропейський напрямок української політики зміцнів, значно розширився і набув нових якісних рис. З тих часів стосунки Київської Русі з Заходом можна відзначити як активні та постійні. Найважливішою формою здійснення західноєвропейського вектора української геополітики, поширення та зміцнення міждержавні зв’язків княжої доби були міждержавний династичні шлюби, які зміцнювали довіру між державами, сприяли збагаченню та взаємовпливу і засвоєнню досягнень європейської культури. Так, наприклад, син Володимира Великого – Святополк був одружений з донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав – з донькою короля Швеції Олафа ІІІ, донька Премислава стала дружиною угорського короля Владислава І, а дві інші – дружинами чеського та польського королів.

З часом з’являється необхідність у поширенні західнополітичного напрямку як певної противаги у боротьбі, зокрема на півдні з Візантією. Князь Ярослав Мудрий з великою напругою зусиль зумів повернути тимчасово втрачені після смерті батька, до своєї держави Берест, Белз, всю Червону Русь, інші землі, здійснює військові походи на ятвягів у Литву, у Мазовецьку землю. За Ярослава Мудрого територія Київської імперії набула найбільших розмірів і міжнародного авторитету, вона займає чільне місце в одному ряду з найбільшими країнами середньовічної доби – Візантією та Германською імперією.

Як відзначають провідні дослідники української геополітики, можна стверджувати, що саме розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї геополітики, надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київської Русі за всю її багатовікову історію.

Широкі міждержавні зв’язки із західноєвропейськими державами продовжувалися і поступово набирали особливої ваги за часів Володимира Мономаха, коли Київська Русь все більше переходить від воєнних сутичок і протиборства з ближніми країнами до рівноправної участі у політичному житті західної Європи.

У ХІІст. відбувається дуже важлива з геополітичної точки зору подія – поліцентралізація Київської Русі, політичне розмежування окремих князівств і земель. Якщо у ІХ-ХІст. епіцентром соціального, економічного і політичного життя Русі був Київ, то в ХІІст. підносяться осередки інших князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир – на – Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський. Але варто відзначити, що це не означало занепаду чи ослаблення Києва, який продовжує у 60-70рр. ХІІст. змагатися за об’єднання навколо себе удільних князівств південного регіону українських земель на противагу своєму головному північному конкуренту Володимиру – на – Клязьмі. Деструктивні, децентралізуючи процеси на теренах колись могутньої Київської Русі призвели до формування нового, послабленого геополітичного простору, що сприяло активному втручанню агресивних зовнішніх сил – татаро-монгольської. Для України-Руси настали страшні часи, що позначилися руїною українських міст включно з Києвом, спустошенням сіл, великими людськими втратами. Руйнівне, підневільне лихоліття на тривалий час загальмувало соціально-економічний і культурний розвиток українського народу. Проте, як зазначав С.Рудницький, “монгольська хуртовина ХІІІ віку, що зруйнувала так багато могутніх народів і держав, не змогла знищити українського народу”. Слід особливо відзначити, що в цей складний підневільний період татаро-монгольської окупації українські державотворчі процеси фактично не припиняються, українська геополітика еволюціонує, вимушено наповнюючись новим змістом та знаходячи відповідно нові форми свого існування у житті Галицько-Волинського князівства, для якого, під тиском різних внутрішніх та зовнішніх обставин західний напрямок української геополітики стає визначальним.

Геополітичні чинники відігравали вирішальну роль у розвитку Галицько-Волинської держави, міста якої стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходом. Крім того, у Галичині були великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Київська Русь. Державна геополітика князівства мала щонайменше два основних напрямки: 1) західний, який галицькі князі намагалися якомога більше розширити і використати, насамперед для збереження і зміцнення своєї держави; 2) східний, основне завдання якого полягало у протистоянні завойовницьким зовнішнім силам, татаро-монгольській орді і мали суто оборонний характер. Метою цього своєрідного геополітичного дуалізму стало досягнення певного геополітичного балансу, рівноваги політичних сил у регіоні, що було необхідною умовою для збереження й існування Галицько-Волинської держави.

Особливу важливу роль у боротьбі за відновлення колишнього геополітичного простору держави, за збирання батьківських земель довелося виконати князю Данилу Романовичу Галицькому. За час його правління було засновано місто Львів, яке згодом стало осередком широких західних впливів. Зміцніли і поширились політичні, торгівельні та культурні зв’язки із західними сусідами. Незважаючи на організацію рішучого опору загарбникам, князь Данило змушений був визнати себе васалом татарського хана. Але боротьби не припинив, проводячи активну політику на Заході, шукаючи підтримку і союзників для звільнення від загарбників і створення геополітичної рівноваги у Східній Європі.

Для вирішення цих завдань Галицько-Волинська держава активізувала відносини із Західною Європою. Саме в цей час виникає ідея нового “хрестового походу”, що мав би об’єднати західноєвропейські країни на чолі з Галицько-Волинською державою у боротьбі проти татаро-монгольської орди. Отримання князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського у 1253р. у Дорогочині, слід розцінювати як офіційне визнання західним світом європейського характеру очолюваної ним держави, яка формально стає рівноправною серед коаліції європейських країн, що визнавалися Ватиканом.

Порівнюючи роль і місце Галицько-Волинської держави у європейському геополітичному просторі із Київською Руссю у період її апогейного розвитку, слід відзначити, що найзахідніша частина колишньої Києво-Руської імперії закономірно зберегла і продовжила основні вектори її геополітики. Однак, необхідно врахувати ту обставину, що це була все ж таки інша держава і за складом свого населення, і за розмірами, і за географічним розташуванням. Вона територіально була значно ближче до Західної Європи, ніж Київ, західна складова набула в ній більш широкого і змістовного наповнення, стала домінуючою.

ІІ. Планування сучасної української геостратегії потребує від політиків, вчених творчого використання повчального досвіду геополітики України у різні періоди існування української державності та її бездержавності. У цьому контексті значний інтерес викликає розгляд та аналіз часом складної та суперечливої геополітики Козацько-гетьманської держави, із якою пов’язаний, як відзначають сучасні дослідники, “другий період державницького існування України”. Ця держава виникла в середині ХVІІ ст. і проіснувала майже півтора століття, суттєво вплинувши, без перебільшення, на геополітичний простір Східної Європи, а можливо, і всього євразійського континенту, мимоволі посприявши падінню одних держав і піднесенню інших.

На тривалий час Козацька Україна опинилася в центрі геополітичних процесів у регіоні, яким були охоплені не тільки Польща і Московія, але й Кримське Ханство, Оттоманська Порта, Швеція, Молдова, Валахія, Трансільванія та ін. Формуються, наповнюються та динамічно змінюються нові геополітичні напрямки українського козацтва: від підкореного становища у складі Речі Посполитої вони переходять до озброєного протистояння з нею, від тривалої боротьби до союзницьких відносин з турками і татарами, на підставі нової геополітичної орієнтації складається воєнно-політичний союз із Московією, який незабаром зазнає суттєвих змін і приведе Україну до залежного, пригніченого стану. Спочатку позитивна тенденція швидко набуває рис негативного забарвлення.

В умовах Визвольної війни українського народу в ХVІІ ст. генеральна геополітична стратегія полягала в тому, щоб створити незалежну, самостійну державу на етнічно українських землях. А це означало необхідність дійсно глобальних змін у Східній Європі: треба було докорінно перебудувати весь геополітичний простір регіону, досягти визнання незалежності України її сусідами і встановити з ними принципово нові, рівноправні відносини. Вирішення цього важливого завдання ускладнювалося щонайменше двома обставинами. По-перше, сусідні країни – Річ Посполита, Московія, Кримське ханство, Туреччина – не визнавали право українців на незалежну державу і прагнули завоювати ближні до себе українські землі. По-друге, за довгі роки національної бездержавності і пригнічення українського народу відбулась девальвація його почуття національної гідності та самоповаги, у нього не встиг сформуватися високий рівень національної самосвідомості. За таких обставин козацтво починає відігравати не тільки суто військову, але й національно-політичну роль “носія української державності”. Воно започатковує розвиток державницької ідеї у формі надання певного політичного статусу південному регіону.

Слід відзначити, що на першому етапі визвольної війни гетьман Б.Хмельницький та його найближче старшинське оточення висувало лише ідею автономії для козацького регіону, вимагали вивести польські війська з українських земель, ліквідувати на них управління Речі Посполитої і надати українській козацькій еліті право укладати договори з іншими країнами. І тільки після перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648р. починає визрівати ідея створення власної держави на території, що виходила за межі козацького регіону. Наступного року Б.Хмельницький сформулював основні принципи національної ідеї, які засвідчували право українського народу на створення незалежної держави в етнічних межах проживання. Було сформульовано положення про соборність української держави, про намір гетьмана “відірвати від поляків всю Русь і Україну”.

В ході національно-визвольної війни, яку історики також називають українською національною революцією ХVІІ ст., український народ де-факто виборов свою незалежну державу від Речі Посполитої. Гетьман Війська Запорозького на різних етапах війни був вимушений розв’язувати цілу низку міцно сплетених геополітичних вузлів, наслідки яких негативно позначилися на долі українців. Зокрема, непродумане зближення з Молдовою призвело до незадоволення її сусідів і формування антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої, Валахії і Трансільванії. Довготривала війна, поширення голоду і епідемій, великі людські втрати, грабежі татар, що призвели до спустошення всього Правобережжя, спричиняли масові виступи козацтва проти політики Б.Хмельницького. Та особливо геополітичне становище України погіршала Жванецька кампанія 1653р., воєнно-політичні наслідки якої через нову підступну зраду татар виявилося по-справжньому “катастрофічними”: не передбачалося навіть автономії для Української держави у складі Речі Посполитої. Така складна ситуація вимагала від Б.Хмельницького рішучої зміни геополітичної орієнтації і пошуку нових надійних союзників.

Особливості становища того часу полягали в тому, що конкретно-історичні умови козацької доби просто не давали Україні реального варіанта здійснити перехід до незалежності без протекторату одного з сусідів, щоб досягти головної мети – рішучої перемоги над Річчю Посполитою і збереження суверенітету власної держави. “…саме об’єктивна геополітична ситуація штовхала українців в обійми Москви, інші союзи для політичної еліти і населення України того часу були просто неприйнятними: татари вже виявили себе зрадниками у боротьбі українців з поляками; турки – вчорашні вороги і люди чужої віри – ”бусурмани (мусульмани) – теж не приваблювали козацтво. Залишався один варіант – “підпасти під руку московського царя”, привабливість якого визначалася кількома дуже важливими для українців на той час чинниками: належність до православної релігії, наявність спільної історії, близькість мови та культури. Важливою обставиною була також відносна військово-політична слабкість Росії у порівнянні, наприклад, з Османською імперією, що давало додаткову надію на збереження Україною певної державної самостійності.

Після Переяславської ради 8 січня 1654р. і підписання “Березневих статей” Московія поступово взяла українську геополітику під свій контроль і суттєво її обмежила. Зокрема, Українському гетьману заборонялося встановлювати стосунки з Річчю Посполитою та Туреччиною без дозволу царя, а про дипломатію з іншими державами треба було обов’язково повідомляти центральну владу. Така ситуація не задовольняла Б.Хмельницького, адже в союзі з Москвою він вбачав лише тимчасову підтримку, щоб незабаром здобути для своєї держави цілковиту самостійність. Московія ж від укладеної угоди отримувала для своєї геополітики значний виграш: вона не тільки послабила свого суперника – Річ Посполиту і фактично приєднала до себе багаті українські землі, але й створила сприятливі умови для реалізації подальшої експансії у південному напрямі, до Чорного моря, а далі на Балкани та у Центральну Європу.

Можемо однозначно констатувати, що Москва розробляла і здійснювала свою геополітичну стратегію без належного урахування національних інтересів молодої, ослабленої довготривалою війною Української держави, а іноді й на шкоду українцям.

Слід відзначити, що від самого початку національно-визвольної війни українського народу у 1648р. керівництво Війська Запорозького налагоджує дипломатичні відносини з Кримським ханством та Військом Донським. У перервах між воєнними діями та після значних перемог козацької армії розпочинаються переговори з центральним урядом Речі Посполитої. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Османською імперією, Молдавським і Трансільванським князівствами. У 1649р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським та Валаським князівством, з 1650р. – Австрією та Венеціанською республікою, трохи згодом – зі Швецьким королівством та Бранденбурзьким кюрфюрством.

У період національно-визвольної війни у Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка займалася б виключно питаннями зовнішньої політики. Протягом другої половини ХVІІ – поч. ХVІІІст. цю важливу державну функцію брав на себе гетьман. Управлінським інститутом стала Військова канцелярія на чолі з генеральним військовим писарем. Ця традиція існувала від початку гетьманування Б.Хмельницького у 1648р. й до розгрому антиросійського виступу І.Мазепи. Разом з тим питання надзвичайного характеру (укладення чи розірвання союзницьких договорів) вирішувалися на представницькій Генеральній раді, інколи – на старшинській.

Ціла плеяда визначних дипломатів з’явилася під час гетьманування Б.Хмельницького, з 1648 по 1657р. Це – Силуян Мужиловський, І.Виговський, С.Богданович-Зарудний, І.Ковалевський, П.Тетеря, С.Савич, А.Жданович та інші. Так, І.Виговський тричі очолював українські посольства: у 1648р. – до Трансільванії, 1652р. у Молдавію і 1653р. – до представників Речі Посполитої під Жванцем. Полковник С.Мужловський (згодом генеральний суддя Війська Запорозького) очолював посольства до Московії та Литви (1649р.),Туреччини (1651р.), Молдавського та Трансільванського князівств (1651р.), Швеції (1653р.). Генеральний осавул і управитель гетьманського двору І.Ковалевський керував українськими дипломатами, що вели переговори у Валаському князівстві (1654р.), Семигороді (1656р.), Речі Посполитій (1658р.). Саме він від імені гетьмана підписав у вересні 1656р. договір з семигородським князем, а в жовтні 1657р. разом з іншою старшиною уклав договір зі Шведським королівством. Перше посольство до Туреччини у червні 1648р. очолив полковник Ф.Джелалій, що на той час був “першою особою після Б.Хмельницького”.

Про об’єктивний, обґрунтований характер геополітики Б.Хмельницького свідчить той факт, що пошуки нового союзника, формування нової геополітичної напрямної не припинився й при його наступниках. За часів гетьмана І.Виговського (1657-1659рр.) ми спостерігаємо формування геополітичної орієнтації на Річ Посполиту: укладання Гадяцького договору (1658р.), що передбачав надання Україні (Князівству Руському) рівноправного автономного статусу у триєдиній державі. Незважаючи на перемогу під Конотопом над царським військом (1659р.), гетьману все ж не вдалося реалізувати свої плани. Через деякий час пропольську орієнтацію обирає і наступний гетьман Війська Запорозького Ю.Хмельницький (Слободищенський трактат 1660р.), що додатково підтверджує певну закономірність української геополітики того складного періоду життя, що згодом переріс, і також закономірно, в стадію глибокої суспільної кризи, довготривалої “Руїни”.

Скориставшись ситуацією, фактично громадянською війною правобережних та лівобережних гетьманів та їх полків між собою, Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну по Дніпру, підписавши, Андрусівський мир 1667р. Сталося, з геополітичної точки зору найстрашніше: була порушена єдність етносу, зруйновано цілісність його держави та її геополітичного простору, що означало реальну загрозу існуванню самого українського народу як етнічно-культурної спільності.

Переконавшись у безпорадності західної політичної орієнтації на Річ Посполиту, українські гетьмани потягнулися в інший бік. Петро Дорошенко, намагаючись відновити єдність України, звертається за підтримкою до Туреччини. На короткий час йому навіть вдається трохи змінити становище на українських землях, і у 1668р. він проголошує себе гетьманом усієї України. Османська імперія, яка мала в українській справі свої геополітичні інтереси, на короткий час примусила Річ Посполиту і Московію “до признання самостійності України, щоб у цій останній придбати натурального союзника проти обох згаданих держав” (Д.Донцов. “Історія розвитку української національної ідеї”. К., 1991).

Постійна боротьба старшинської верхівки за гетьманську булаву, цілий ряд політичних помилок, зрада союзників, втрата підтримки народних мас, опір Речі Посполитої, Московії та Туреччини процесу створення української держави не дали змоги гетьману П.Дорошенку відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережній Україні фактично завершило Визвольну війну.

Уже за 10 років по смерті Б.Хмельницького все здобуте, відвойоване у ході всенародного повстання, було зведено нанівець неспроможністю українців об’єднатися задля досягнення спільної мети. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, спустошення найродючіших земель. “Руїною” назвали сучасники цей драматичний період в історії України, як один із яскравих прикладів братовбивчої війни. Трагедія українського народу саме полягає в тому, що, будучи розділеними на ворожі табори, українці змушені були вбивати один одного.

Громадянська війна в Україні скінчилася з підписанням “Вічного миру” 1686р. між Річчю Посполитою і Московією та обранням І.Мазепи у 1687р. на посаду гетьмана. Він обіймав цю посаду найдовше з усіх українських гетьманів – більше 20 років, протягом яких, майже до останніх кількох місяців свого гетьманування, підтримував добрі стосунки з Петром І.

Однак, московський цар, пізніше – перший імператор Росії, порушив головну умову Березневих статей 1654р. – захист інтересів України. Тим самим він звільнив українського гетьмана від обов’язку союзника Росії. Факти свідчать, що І.Мазепа не зраджував Петра І, а сам був ним зраджений у важкій ситуації. За допомогою союзу з шведським королем Карлом ХІІ гетьман спробував зберегти автономію України, яка мала стати великим князівством під номінальним протекторатом короля Швеції, хоч це йому і не вдалося. Територія України визначалася всіма відвойованими у Росії землями, що належали українському народові з давніх часів. Україна повинна була залишатися у союзі із Швецією, але шведський король не мав права користуватися ані титулом, ані гербом українського князівства.

Поразка у Полтавській битві 1709р. шведів, яка за визначенням науковців стала “колосальною катастрофою” для всієї Європи, перемога Петра І знаменували собою народження нової Російської імперії, яка спрямувала свій шлях на проведення жорстокої експансіоністської геополітики, що тривала впродовж кількох століть. Академік В.І.Вернадський про ці трагічні сторінки історії України писав: “У ХVІІ та ХVІІІ ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода, книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових засад управління до кінця ХVІІст. встиг потроху стерти рештки адміністративної автономії на Україні, а розклад соціальних стосунків, яким супроводжувався новий життєвий устрій, послабив опозицію українців великоросійському централізмові”.

Подальше геополітичне становище українських земель в основному залежало, після ліквідації автономії України, Запорозької Січі, від двох головних складових: від політики царизму і зростання національної свідомості українського народу. Російська імперія у своїй шовіністичній централізаторській політиці використовувала жорсткі, насильницькі, адміністративні методи.

Цілком природно, що така жорстка імперська політика викликала справедливий опір з боку як українців, так і інших пригноблених народів. Невизнання української нації, заборона мови, обмеження і приниження національної культури породжували найчастіше зворотній ефект – прагнення зберегти свої національно-етнічні особливості, сприяли росту національної самосвідомості, формуванню нової української еліти.

Важливий вплив на формування української громадської думки другої половини ХІХ – початку ХХст. справила яскрава постать М.П. Драгоманова – видатного вченого, теоретика нового українства, який бачив майбутню долю України саме у системі європейської цивілізації: шлях відродження української нації як нації європейської лежить у відновленні її самостійного існування в тісній співдружності і з децентралізованою демократичною Росією, і з демократичною Європою.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних та колоніальних протиріч великих держав, що напередодні війни утворили два військово-політичних блоки – Антанту та Троїстий (пізніше Четверний) союз. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини та ринками збуту.

Україна, природно, не виступала у той час як суб’єкт міжнародного права й розглядалася протиборствуючими сторонами як об’єкт експансії: Німеччина прагнула розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Німців, як і в наступній світовій війні, особливо цікавила українська сировинна база; Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля; Російське самодержавство, прикриваючись “Ідеєю об’єднання всіх руських земель” під владою російського царя, прагнуло захопити українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

ІІІ. Українська революція 1917-1918рр. стала величезною соціальною і геополітичною потугою українського народу на шляху до незалежності. Її наслідки справили глибинний вплив на подальшу долю народу, розвиток його національної самосвідомості і культури. Д.Донцов у 1917р. слушно писав, що українська державна ідея у ХХст. знову стає міжнародною проблемою, вирішення якої впливатиме на долю Європи. Відродження української держави принесло у геополітичному плані великі зміни не тільки для самої України, але й для європейського континенту.

Раніше вже акцентувалося, що завоювання незалежності будь-яким народом – це, насамперед, проблема геополітична. На початку ХХст. величезні, “тектонічні зсуви” (З.Бжезинський) у геополітичному просторі розпочалися з того, що внаслідок Першої світової війні і революційних рухів розвалилися старі імперії: Османська, Австро-Угорська, Німецька і Російська. В умовах послаблення центральної влади цілком природно виникають відцентрові тенденції підневільних народів, які в попередній історичний період бездержавності нагромадили значний потенціал для державотворчого процесу, перш за все – їх національною елітою. На цій революційній хвилі в Україні до влади приходить Центральна Рада, яка формує нову українську геополітику з її власною національною геостратегією, своїми геополітичними орієнтаціями та шляхами. Найголовніша мета її полягала в тому, щоб утвердити та зберегти незалежність держави. А для цього необхідно було налагодити з сусідніми державами рівноправні стосунки, які утворили б такий геополітичний простір, таку рівновагу політичних і воєнних сил, яка унеможливлювала б нове захоплення і підкорення українських земель жодною з цих держав.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах – законах конституційного значення. Слід відзначити що, геополітичні прагнення українців на початку революції в основному обмежувалися гаслами національно-культурної автономії та заміни “страшного і прикрого централізму” колишньої імперії федеративним об’єднанням народів у новій демократичній державі. Такий курс було сформовано вже у І Універсалі 23 червня 1917р. широко відомою зараз фразою: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям” (Конституційні акти України. 1917-1920. – К., 1992, - С.58.)

Становлення Радянської влади в січні 1918р. змінило геополітичну орієнтацію переважної більшості соціалістів-федералістів від співпраці з Росією до пошуку воєнно-політичної сили для опору зовнішнім нападкам і збереження вибореної незалежності. Та, на жаль, і на цей раз без злагоди між собою і належного опору на власні, цілком достатні, військові потенції. За давньою традицією знов почалися пошуки іноземної допомоги, тобто пошуки нової геополітичної орієнтації. Відповідний варіант підказала сама міжнародна ситуація, що склалася в ході Першої світової війни навколо України. Підписавши в лютому 1918 р. мирний договір з центральноєвропейськими державами у Бресті, Україна водночас домовилась про німецько-австрійську допомогу у боротьбі проти більшовиків за незалежний статус держави. Уже на початку березня німецько-австрійські війська ввійшли в Київ і почалося їх поширення по всій території України.

З приходом німецько-австрійських військ на територію УНР, маємо всі підстави констатувати про нову зміну геополітичної ситуації. Але таке рішення лідерів Центральної Ради скоро вступає в протиріччя не тільки з широкою громадською думкою, а й з прагненням політичної еліти. Значна частина населення сприймала прихід іноземного війська не як щиру допомогу, а як чергову окупацію краю. Незабаром у самому суспільстві формується новий вектор української геополітики, адже, вочевидь, введення німецько-австрійських військ не могло врятувати незалежність України. Зміцненню молодої української державності не сприяли окрім зовнішніх чинників, ще й внутрішні: неготовність українського суспільства і його керманичів жити і діяти самостійно, відсутність його соціально-політичної єдності. Заступник голови УЦР С.Єфремов цілком відверто оцінював таку ситуацію: “Наш народ, – наголошував він, – не дозрів до автономного ладу”. Цілком закономірно, у цьому зв’язку напрошується порівняння з Фінляндією, Польщею, Чехословаччиною, які у той же буремний час вибороли незалежність і зуміли її утримати завдяки більш високій згуртованості свого народу.

Після падіння Центральної Ради прозахідна геополітична орієнтація в українській політиці не припинилася. Її продовжила, і на ній трималася Українська держава гетьмана П.Скоропадського, якому вдалося, попри всі труднощі соціально-політичного становища, завдяки більшому практицизмові і рішучості, здійснити нові позитивні зрушення у справі розбудови держави і отримати певні здобутки у зовнішньополітичній сфері: за декілька місяців змінилася геополітична роль України, вона обмінялася посольствами з 12 країнами, в тому числі з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією та ін. Представник більшовицької Росії Х.Раковський (з січня 1919р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, потім Раднаркому України) прибув до Києва і підписав з Українською державою у червні 1918р. прелімінарну (попередню) мирну угоду. Вдруге після визнання УНР за умовами Брестського мирного договору, у 1918р. Визнався суверенітет України, сторони домовилися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських. Активне європейське визнання суверенітету Української держави гетьмана П.Скоропадського не мало продовження цієї тенденції у спробах українців встановити дипломатичні зв’язки з представниками країн Америки, а також Франції і Англії, які виявили негативне ставлення до незалежності України, повне нерозуміння об’єктивних причин її утворення. Така позиція лідерів Антанти пояснюється тим, що країни цього блоку вважали Україну невід’ємною часткою Росії.

Незважаючи на певні здобутки у становленні української державності, в самому українському суспільстві, як завжди, не було єдності. Точилася запекла боротьба навколо різних геополітичних доктрин і практичних тенденцій – прозахідної, промосковської та третьої – антинімецької, опозиційної, що ставила за мету відновлення незалежності України. Активна позиція населення призвела незабаром до того, що остання геополітична потуга стала найвпливовішою у суспільстві і, врешті-решт, привела до влади Директорію

Особливо слід відзначити, що значний вплив на геополітичну комбінацію подій в Україні 1918р. справили революційні події в Австро-Угорщині та Німеччині, внаслідок яких перша розпалась Германська імперія припинила своє існування, її війська залишили українську територію. Україна опинилася у вирі міждержавної боротьби.

В таких надзвичайно складних умовах, не зорганізувавши достатніх власних сил для встановлення контролю над територією УНР, Симон Петлюра в 1919-20рр звертається по допомогу до європейських держав блоку Антанти, починається пошук нових союзників, нових геополітичних комбінацій. В результаті маємо новий зразок втрати стратегічної ініціативи самостійницьких сил, небажані повтори в українській геополітиці. Та західні держави не поспішали надати необхідної для українців допомоги, адже країни Антанти виступали з геополітичною доктриною відродження колишньої Російської імперії. Разом з тим, уряди переможного антантівського союзу, відстоюючи перспективні панівні позиції на Європейському континенті і у світовій політиці, згодні були на те, щоб задовольнити анексіоністські апетити Радянської Росії за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитися від колишньої метрополії, аби утворити бар’єр на шляху просування більшовизму до Європи. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що: а) лідери української революції 1917-1918рр., проголосивши незалежність, мимоволі порушили геополітичну рівновагу на Сході Європи, утворили на перших порах певний вакуум влади; б) лідери Української революції 1917-1918рр. багато робили для здійснення західної геополітичної орієнтації, яка мала забезпечити певний баланс сил у просторі існування незалежної молодої держави, знайти свою геополітичну нішу в умовах жорсткої конкуренції сусідніх держав.

Внаслідок Першої світової війни і революцій в ряді країн відбулася практично одночасна реконструкція всього світового геополітичного простору: розвалились старі імперії – Османська, Австро-Угорська, Російська, Германська, а на їх уламках з’явилися нові держави – Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія. Склався певний історичний парадокс: в 1917-1920рр. тридцятимільйонний український народ, який відчайдушніше боровся за свою незалежність, необхідної підтримки від своїх сусідів не отримав.

Проблематика нашої лекції вимагає чіткого і глибокого розуміння суті політико-правового механізму поступової втрати українським народом державного суверенітету і геополітичних можливостей як суб’єкта міжнародного права, до входження та в роки перебування його у складі СРСР. З іншого боку, це дає можливість пояснити причини активного бажання виходу союзних республік наприкінці ХХст. з СРСР з метою отримання реальної незалежності та міжнародного визнання.

30 грудня 1920р. були прийняті Декларація про утворення Союзу РСР та Союзний договір. Під час розробки Конституції СРСР пропозиції В.І.Леніна про створення Союзу тільки у відношенні військовому і дипломатичному і про збереження самостійності держав у всіх інших питаннях були відкинуті. З прийняттям Конституції 1924р., не змінюючи своєї назви, “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу Союзу РСР. Таким чином, незважаючи на зовні демократичні форми побудови єдиної багатонаціональної держави, суверенітет Української СРР суттєво обмежувався.

З цього періоду Українська радянська республіка розвивається як теоретично суверенна держава, що входить до складу федеративного Союзу радянських республік.

Єдиний народногосподарчий комплекс країни, що до 60-х рр., визначається як централізована командно-адміністративна система, яка протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це було основою політичної та національної залежності Української держави. Незважаючи на свою проголошену й закріплену Конституцією суверенність Українська радянська держава у складі СРСР залишилась економічно, політично та ідеологічно залежною від керівного центру.

Однак зафіксоване Конституцією СРСР право Союзу на встановлення загального порядку взаємовідносин республік з іноземними державами суттєво обмежувало правосуб’єктність України на міжнародній арені.

Кардинальні зміни геополітичної ситуації в світі наприкінці ХХ-початку ХХІст. Відобразилися у таких трансформаціях: крах біполярного світу (США - СРСР), спричинений розпадом Радянського Союзу, РЕВ, ОВД; зміна суспільно-політичного устрою колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи (розпад Югославії та Чехословаччини); об’єднання Німеччини, активне поширення НАТО, інтеграційний розвиток Європейського Союзу.

Як наслідок, на геополітичній карті світу з’являється низка нових незалежних держав, серед них певне місце зайняла і незалежна держава Україна.

Географічне розташування на кордоні європейського та євразійського геополітичних просторів України відкрило можливості широких маневри у зовнішньополітичних орієнтаціях. Президент Л.Кучма ключовими орієнтирами зовнішньої політики називав “її багатовекторність, прогнозованість, збереження позаблокового статусу”, а також визначено основну геостратегію – входження до Європейського союзу.

Становлення України (як активного геополітичного суб’єкта) на міжнародній арені полягає тепер у поєднанні та гармонізації взаємовідносин і з Росією, і з Заходом. Необхідність вибору шляху лише в одному напрямку не тільки підривала б національні інтереси, а й взагалі, суперечила б нашому геостратегічному розвиткові України. Геополітичне розташування нашої держави дозволяє виконувати об’єднувальну роль між центрально-східноєвропейським, чорноморським та балтійським регіонами й активно діяти у згаданих напрямках. Паралельно з європейським вектором розвивається і регіональний напрям зовнішньої політики. Важливим кроком по розширенню регіонального партнерства стало приєднання України до Центральноєвропейської ініціативи (1.06.1996). Україна стала однією з провідних країн-учасниць Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (4-5.06.1998). До функціональних геометричних конструкцій відноситься ГУУАМ, геополітичні “трикутники” Україна – Польща – Литва, Україна – Румунія – Молдова.

Проблема українсько-російських відносин є однією з найбільш важливих в українських геополітичних концепціях. Адже майже кожне вагоме питання в українському сьогоденні має історичний вимір, пов’язаний з Росією. Російський вплив позначається на відмінностях схід-захід в Україні, кримській та мовній проблемі, економічних питаннях, навіть на бажанні України приєднатися до ЄС. Нинішні відносини між Росією та Україною залишаються асиметричними. Але з багатьох міркувань це радикальний відхід від минулого. Найбільш очевидним є факт, що обидві країни мають сьогодні стосунки на міждержавному рівні. Це нове в їхніх відносинах. Північно-східний напрямок української зовнішньої політики закономірно залишається одним з пріоритетних. Підтвердженням цього є той факт, що у вересні 2003р. президенти України, Росії, Білорусі і Казахстану на Ялтинському самміті СНД підписали Договір про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), яким передбачено об’єднання митних територій країн-учасниць з єдиними механізмами регулювання економік, вільним рухом товарів, послуг, капіталу і робочої сили, з єдиною зовнішньоторговою і узгодженою внутрішньою економічною політикою. Нинішня концепція ЄЕП передбачає поетапне формування простору з урахуванням різнорівневої і різношвидкісної інтеграції країн-учасниць.

Останнім часом позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, з якими наша держава має спільні кордони.

Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які за прогнозами стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятися не в минуле, переважно вороже, а в майбутнє, знаходячи в перспективі шлях до цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямовані Декларація про українсько-польське “примирення”, підписана президентами двох країн (травень 1997р.). За великим рахунком стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватись у ЄС і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Посилились військові зв’язки між двома країнами особливо після направлення миротворчих військових контингентів до Іраку.

Приваблює також перспектива енерготранзитної співпраці України з Польщею. За вдалого вибудовування геоенергетичної схеми Великої Європи за Україною і Польщею закріпляються стратегічний статус енерготранзитного лімітрофа (межі, кордону живлення) між енергодонорами ЄС – Росією і Центральною Азію, з одного боку, і енергоспоживачами – Старою Європою – з іншого. А це вже не що інше, як фактична євро інтеграційна економічна включеність України.

Успішно розвиваються взаємовідносини України з Білорусію, Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Для них Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні, їх політична взаємозацікавленість підкріплюється спільними економічними інтересами.

Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Україна і не межує з цією країною. Україна підтримала прагнення Чехії увійти в НАТО (проте висловилась проти розміщення на території цієї та інших центральноєвропейських держав, яких приймають до НАТО, ядерної зброї). Україна прагне підтримувати дружні відносини з незалежними державами, які виникли на території колишньої Югославії, виходячи із визначених міжнародними угодами принципів.

Найскладнішими в цьому регіоні є українсько-румунські стосунки. Проте спільне бажання двох держав якомога швидше інтегруватись в європейські структури сприяло підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії. У відповідності з Договором, Північна Буковина і острів Зміїний назавжди залишаються в складі України. Проблему розмежування чорноморського шельфу Київ і Бухарест передбачають вирішити на протязі найближчих років.

Дещо специфічними склалися міждержавні взаємовідносини України з Молдовою, зважаючи на існування у її складі невизнаної Придністровської республіки. Наша держава, пропонуючи свої посередницькі функції, намагається вирішити цю досить складну і довготривалу проблему на основі міжнародного права, перш за все, виходячи з територіальної цілісності Молдови при наданні максимальної автономії Придністровському регіону.

Співробітництво України з країнами сучасного Сходу належить також до пріоритетних напрямків зовнішньої політики нашої держави. (Співробітництво з країнами Близького, Середнього та Далекого Сходу, а також держав Центральної та Південно-Східної Азії формує загальний східний напрям зовнішньої політики України).

Активізація двосторонніх контактів на високому рівні та щорічне зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва з країнами регіону, в першу чергу з державами АТР, товарооборот з якими, наприклад, за 2002 рік становив понад 6 млрд.дол. США, підтверджує рівень взаємної зацікавленості і взаємовигідних відносин. Слід відзначити, що протягом 2002р. розпочали свою роботу українські дипломатичні установи у Кувейті, Таїланді, Сінгапурі та Малайзії, а з початку 2003р. розпочала свою роботу українська дипмісія в Йордані. Всього за станом на березень 2003р. на східному напрямку зовнішньої політики України вже працювали 32 дипломатичні місії, що демонструє зацікавленість нашої держави у співробітництві з країнами цього регіону.

В останні роки також стала більш вагомою активізація чорноморського або південного вектора української геополітики, якому, на жаль, зовнішня політика України до середини 1996р. відводила другорядну роль порівняно із західним та північним.

У чорноморському регіоні переплітаються інтереси різних держав. Певною мірою вони пов’язані з нафтою та її транспортуванням в інші регіони. Нещодавно було відкриті багаті родовища каспійської нафти. Тут справді переплітаються інтереси України, США, Росії, Туреччини, Центрально-Східної Європи, власне Європи, центральноазіатських та закавказьких країн СНД і країн Середземномор’я. І тому Україна налагоджує добрі стосунки з Азербайджаном, Грузією, Туреччиною щодо поставки і транзиту нафти через Україну. Зокрема з Туреччиною за 11 років дипломатичної співпраці вдалося підписати більше 90 договорів і протоколів, а наш товарообіг уже давно перевищив початковий рівень і становить 1,4 млрд. дол. США щорічно. Це створює об’єктивні передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні країн Центральної Європи за участю України.

Перемогою США і Заходу в “холодній війні” світове співтовариство було поставлене перед фактом становлення монополярної геополітичної ситуації, де США є чільним світовим лідером. Для України при виробленні її зовнішньополітичної доктрини дуже важливе значення має з’ясування тих чинників зовнішньополітичної доктрини США, які взасадничують цю політику щодо Росії, Західної та Східної Європи, Близького й Середнього Сходу, Південно-Східної Азії.

Україна як активний член ООН, виходячи зі свого важливого геостратегічного положення, безумовно несе відповідальність за підтримання регіональної та загальносвітової безпеки. З 1992р. наша держава бере участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Географія миротворчих місій, до складу яких залучався український контингент, охоплює Анголу, Косово, Боснію і Герцеговину, Гватемалу, Македонію, Молдову, Таджикистан, Ліван і Хорватію, Кувейт, Сьєрра-Леоне, а з літа 2003р. – Ірак. Роль України в миротворчих операціях у цих точках нашої планети дістала високу оцінку в ООН та НАТО і сприяє посиленню її іміджевого потенціалу серед міжнародної спільноти.

До унікальних чинників, які також формують сучасний позитивний імідж України, слід перш за все віднести те, що наша держава – єдина, добровільно позбулася ядерної зброї, продемонструвавши світу мирну перспективу свого розвитку. Наша держава, як багатонаціональна, за роки незалежності переконливо продемонструвала справжню повагу до прав людини, якої б національності вона не була.

Разом з тим для геополітичних і передовсім геоекономічних позицій України характерні значні слабкості та суперечності. Загальновизнано, що ці позиції підриваються повільністю ринкових трансформацій, майже десятирічною економічною кризою, ознаки припинення якої почали проявлятися лише в 2000р.

Відносини України з її основними геополітичними партнерами були засновані на таких підвалинах, які взаємно виключали або принаймні суперечили одна одній. Зовнішньополітичне дистанціювання від Росії з багатьох найважливіших проблем (стосовно розширення НАТО та ЄС, процеси в СНД тощо) існує разом із чітко вираженою економічною залежністю від цієї країни як основного постачальника енергоносіїв та інших товарів “критичного імпорту” й головного ринку збуту українських товарів. Багатовекторність на практиці вилилася в балансування України між Сходом та Заходом без відчутного використання можливостей одержання вагомих політичних та економічних дивідендів у відносинах з ними.

Підсумовуючи і аналізуючи в історико-політологічному плані українську геополітику, можна зробити такі основні висновки. По-перше, починаючи зі стародавніх часів в Україні згідно з географічними особливостями її території, мережею рік і морських шляхів формуються основні геополітичні напрямки, в тому числі “відвічна вісь” північ-південь, який був названий М.Грушевським “чорноморською орієнтацією” українського етносу. На цьому сформувався світовий торговельний “шлях із варяг у греки”, що став комунікативною основою зміцнення зв’язків Київської Русі з Візантією, запозиченню від неї християнської релігії, багатої спадщини античної культури. Дещо пізніші, особливо в період литовсько-польський української історії, все більшу роль і значення у розвитку українського суспільства починає відігравати західна геополітична орієнтація. По-друге, в умовах суверенної держави, і в князівську добу, і зараз, українська геополітика була завжди багатовекторною, що давало можливість утворювати і зберігати певний баланс геополітичних сил, забезпечуючи державну незалежність. А як тільки Україна втрачала незалежність, її геополітичні можливості і напрямні згорталися, обмежувалися чи привласнювалися сусідньою імперією. Наступне відновлення Україною суверенітету кожного разу аналогічно зміцнювало її геополітичний простір. Наш народ завжди шукав допомоги для утримання своєї незалежності у союзі з іншими країнами: Польщею, Кримом, Туреччиною, Росією, Швецією і Німеччиною, або ж з окремими військово-політичними блоками воюючих між собою держав. По-третє, головний висновок стосовно перспективи українсько-російських міждержавних відносин: вони успішно, з вигодою для обох країн, повинні будуватися тільки на основі рівності, партнерства і взаємоповаги. По-четверте, жоден розподіл українських земель між Росією і Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною, чи перебування наших теренів у Радянському Союзі, не завадили українському народові забезпечити відродження своєї держави. По-п’яте, передумови української державності сформувалися задовго до 1991р. А саме ХХст. створило реальні передумови для затвердження української незалежності. І цей процес був пов’язаний також з демонтажем на рубежі 90-х рр. СРСР, радикальною соціокультурною реформацією всієї Євразії.

Треба відзначити , що ще в рамках імперських систем була проведена певна історична робота, яка створила передумови для незалежності. Це возз’єднання Східної і Західної України, становлення економічної інфраструктури, включення в міжрегіональну систему праці і навіть напрацювання досвіду управлінських систем. Українська дипломатія з часу отримання Радянською Україною членства в ООН (1945р.), нехай і з великими труднощами, але являла світові, що Україна існує, що український народ – це окрема самостійна сутність. Роки існування СРСР не були періодом повної міжнародної ізоляції українського народу, і не враховувати цього – не можна. Інша справа, що за все це було заплачено дорогою ціною, в культурній, соціальній, демографічній сферах. Але найсерйозніша плата – це відсутність достатнього досвіду самостійного існування як незалежної держави.