Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - Соціально-політичні аспекти

Вступ 

Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. 

План

1. Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.

2. Еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу.

3. Історіографія проблеми генезису українського народу. 

I. Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає потребам дня.

З проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань – політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави остаточно перейшло до рук самого українського народу.

Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливе при глибокому знанні ними своїх історичних коренів, минулого.

Виходячи з цього, на нашу думку, у вступній лекції доцільно зосередити увагу на таких основних проблемах: історія України як об’єкт вивчення, її метадологія та джерела, наукова періодизація курсу, місце і роль історії України та історіографії в гуманізації діяльності людини, еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу.

Розглянемо першу проблему: чи є Історія України наукою? На це запитання немає остаточної відповіді: одні історики відповідають ствердно, інші заперечують, відносячи історію до ідеології, політики або мистецтва. Відомий радянський історик післявоєнного часу М.Покровський стверджував, що Історія – “це політика, перевернута в минуле”. Професор Техаського технічного університету Ласло Гюнтер взагалі вважає, що Історія – “це не наука, а мистецтво”. Щоб детально розібратися в цій проблемі, необхідно, насамперед, дати визначення поняття “наука”. В Українській Радянській Енциклопедії сказано: “Наука – одна із форм суспільної свідомості, що дає об’єктивне відображення світу; система знань про закони розвитку природи і суспільства”. Постає питання, а чи є Історія об’єктивним відображенням навколишнього світу, чи дає вона систему знань про суспільство? Якщо підходити до цього питання з наукових позицій, то відповідь буде ствердною.

Що ж є предметом вивчення Історії взагалі й історії України зокрема? Предметом вивчення вузівського курсу історії України є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його діяльності в сфері політичній, соціально-економічній та ін. від найдавніших часів до сьогодення.

Оскільки в данній та наступних лекціях розглядаються історіософські концепції щодо формування та розвитку українського народу, варто дати визначення і такій науці як історіософія.

Термін “Філософія історії” винайшов у XVIII ст. Вольтер, який застосував його для визначення передусім критичної або наукової історії, такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того, щоб повторювати історію, вивчати із старовинних книг чи інших писемних джерел.

Сучасне визначення історіографії – це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання, як історія сприймається її творцями – істориками і як перетворюються факти історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має свої властиві їй методи дослідження, методологічні принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових методичних позицій, історична методологія є вченням про методи, прийоми і способи історичного дослідження. Що ж становить методологію історичної науки?

Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання. Основне джерело методології – світогляд.

Для вивчення історії України важливі наступні методологічні основи й принципи:

Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи в своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалось у зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принцип об’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватися принципу правдивості висвітлення історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії в цілому та історії України зокрема. Вони реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обґрунтованих способів пізнання, що входять як загальний метод історичної науки. Якими ж науковими методами користується історія України?

Історія України вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два. При першому ми простежуємо явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. При логічному методі ми аналізуємо явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалося і всі його основні властивості набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взємно переплітаються, доповнюють один одного.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методи конкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Нарешті, особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, при якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли про явище минулого судять за тими наслідками, причиною яких воно було. Тут про саму історію ми судимо за її законами.

Сучасна українська історична наука стоїть перед складною проблемою переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл з інших галузей історичної науки, розвитку різних напрямів наукових досліджень. Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і методичного плюралізму – основа не тільки демократичного суспільства, а й розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело. Джерела дають тим, хто вивчає історію, факти, на яких ґрунтуються історичні знання. Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорія і практика їх використання в історичних дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сторону діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке. Серед них можна назвати такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, особливо дослідженням старослов’янської та української мов. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, та формування громадянської позиції та молодого покоління нашої держави. Терміном “громадянство” давні філософи (зокрема грецькі) відзначали відповідальну участь людини в громадських справах.

Громадянство детермінує наявність певної особистісної позиції людини, яка забезпечує його активну участь в усіх соціально-економічних, політичних та соціальних перетвореннях в державі, а значить створює умови для формування більш динамічних, демократичних суспільних відносин.

Така позиція ґрунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. В даному випадку мова йде про виховання у громадянина, особливо молодого, національних почуттів, що сприяють його ідентифікації зі своїм народом.

Національні почуття не є природженими або автоматично успадкованими. Вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу. Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного виховання, формування у людини національної свідомості.

Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних основ. Знання виникнення та еволюції цих важливих аспектів діяльності Української держави дає нам історія України.

Велику роль відіграє курс історії України у вихованні у молодих громадян, патріотичних почуттів, політичної культури. Формування духовних цінностей сучасної молоді в усіх постсоціалістичних країнах в перехідний період здійснюється в складних і неоднозначних умовах. Освоєння нових ринкових відносин господарювання не просто привело до суттєвого падіння рівня життя всього населення та молоді, зокрема. Відчутно дав про себе знати духовно-ідейний вакуум, пов’язаний з кризою системи соціальних цінностей та недостатнім засвоєнням громадянами нового соціально-духовного стану. Відсутність обґрунт ованого і чітко визначеного соціального ідеалу, системи виховного впливу на молоду людину породжує духовну апатію, зменшує соціальну активність юнаків та дівчат.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала Він має бути не тільки гармонійно розвинутою особою, але й достатньо автономним по відношенню до держави (наділеним правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, заснованих на демократичних началах, що безпосереднім чином пов’язано з вихованням у них високої політичної культури, культури демократії.

Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп повинні бути спрямованими на прогрес суспільства як в моральний, так і технологічний.

Глобальне значення тріади: наука – техніка – гуманізм – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємосприйняття з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики, як один з варіантів, пропонують таку періодизацію історії України:

- Стародавня доба.

- Україна-Русь (ІХ-пер. пол. ХІV ст.)

- Литовсько-польська доба в українській історії (др. пол. ХІV-пер.пол. ХVІІ ст.)

- Українська козацька держава (др. пол. ХVІІ- ХVІІІ ст.)

- Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій.

- Українське національне відродження (ХІХ ст.)

- Україна в період революції в Росії 1905-1907рр. та Першої світової війни.

- Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917-1920рр.)

- Україна між двома світовими війнами (20-30-ті рр. ХХ ст.)

- Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної війн (1939-1945рр.)

- Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945-1991рр.)

- Україна незалежна (1991-2003рр.) 

ІІ. Важливе місце в вивченні історії України посідає історіографія – наука про розвиток української історичної думки. Вона є потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, велика її роль і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –необхідна умова подальшого розвитку суспільства перехідного етапу. Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилося перед необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. В зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії, історичних джерел та літератури.

Інтерес до українського минулого виник в Україні давно, практично на початку української державності. Вже в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див.про так звану “Влес книгу” в журналі “Дніпро”№4 за 1990р., а в журналі “Дніпро”, №2 за 1988р. – “Літопис Аскольда”).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві приблизно 1039р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора “Повість временних літ, откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал первіє княжити і Руська земля стала єсть” (1113-1114рр.) в усіх редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Найдавніший Київський Літописний Звід розповідає про заснування Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, про князювання Ярослава Мудрого. Закінчується він саме похвальним словом останньому за його просвітницьку діяльність.

У “Повісті временних літ” узявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він використав із “Влеск книги”), розселення слов’ян і географію Східної Європи.

Історична частина Нестеровського твору починається роком 852 і закінчується роком 1110. “Русь”, на думку Нестора, – варязьке, (скандинавське) плем’я, яке привів Рюрик на запрошення самих слов’ян. Саме Рюрик, вважає Нестор, і став родоначальником руської княжої династії. З цією версією не погоджувалися в минулому і не погоджуються нині ряд істориків, вважаючи, що ця частина літопису в інтересах династії Рюриковичів була сфальсифікована. Праця Нестора позначена великим літературним хистом й пройнята глибоким патріотизмом.

Другий цикл – це так званий “Київський літопис”, який охоплює 1113-1200рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом цілого ХІІ ст.

Третій цикл нашого старого літописання – це так званий “Літопис Галицько-Волинський”, який охоплює майже ціле ХІІІ ст. (роки 1209-1292), і оповідає, головним чином, про події Галицько-Волинської держави.

В ХІV ст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами, Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару. Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного конфлікту в Польській Україні між православною та католицькою церквами, в якому обидві сторони звертались до історії, як базису їхніх ідей.

ХVІІ ст., особливо друга його половина, а також початок ХVІІІ ст. були добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В цей час Україна жила своїм власним духовним життям, мала своє шкільництво, свою літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в Московщині.Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали на стратегічні напрями еволюції в європейському напрямі науки, культури і навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій, породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи, такі як М.Броневський, М.Смотрицький, Ф.Прокопович, С.Яворський, Ф.Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської землі, неприхильно ставилися до католицизму. Вони вважали, що Москва – це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти такі, як П.Могила, І.Гізель, А.Зернікав, Й.Кроковський, В.Яновський також, зберігаючи зверхній погляд на Москву, тим не менш вважали, що обидві частини Русі мають іти своїм шляхом, спираючись на власні традиції, використовувати теологічні прийоми і методи інших систем – протестантизму, католицтва для зміцнення українського православ’я, намагалися зберігти підпорядкування Київської метрополії патріарху Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

В ХVІІ ст. постає “козацька історіографія” в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи, у творах цих авторів спостерігається тенденція користуватися мовою і зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема у “Літописі Самовидця”, ймовірно написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою Романовським, увага зосереджується на подіях 1648-1657рр. Інший зразок цього літературного жанру створив Г.Граб’янка “Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького з поляками”, що мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими”.

Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. У 1762р. Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямку писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією усіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до капіталістичного розвитку. Зміни історичних епох у житті українського народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а згодом, і політичного простору. На початку національного відродження українців важливе, якщо не головне місце займала історіографія, нова ера якої почалася наприкінці ХVІІІ ст.

На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної справедливості, рівності.

Найбільшої уваги серед істориків-аматорів (всі вони писали російською мовою) заслуговують В.Рубан (“Короткая летопись малороссийская”, 1777р.), О.Шафонський (“Черниговского наместничества топографическое описание”, 1786р.), молодий, патріотично настроєний Я.Маркович (“Записки о Малороссии”, 1798р.).

У 1822р. з’являється перша наукова історія – ретельно документована чотиритомна “Історія Малоросії” Д.Бантиш-Каменського. Вірний цареві чиновник доводив, що незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією – визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною і переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі.

Дуже відмінною від згаданих творів була “Історія Русов”, яка з’явилася, ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846р. Це була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. “Історія Русов” також доводила, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може ґрунтуватися на тиранії та багацтві. Відтак, з появою “Історії Русов” вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

Таким чином, в ХVІІІ ст. в період правління Катерини ІІ суспільно-політичні та ідеологічні погляди традиціоналстів та інтеграціоністів отримують нове значення і смисл. Якщо в інтеграціоністів ХVІІ ст. об’єктом інтеграції була Москва і здійснювати її мала Україна, то у новітніх інтеграціоністів, на зразок Кочубея, Шафонського, Тодороського, Гамалії, Туманського та ін. – навпаки. Вони закликають до повного злиття своєї Батьківщини з Російською імперією аж до культурної чи мовної амсиміляції, міняють свої сили на службу російській державі, російській нації, письменству, мистецтву і російській культурі.

Традиціоналісти ж (Нащанський, Щербацький, Полетика, Кониський, Миславський, Бантиш-Каменський, Маркевия, Маркович, Репнін-Волконський та ін.), в період остаточної інкорпорації козацької держави до складу Російської імперії не лише увібрали в себе певні елементи інтеграціонізму ХVІІ ст., а й як скажімо, С.Миславський, обстоювали окремішність української й російської історії, геральдики, літературної історії та природного права. Маючи на меті реставрацію традицій у формі відновлення Гетьманату, вони слідом за С.Дивовичем обстоюють ідею якщо не вищості, то принаймні рівності України і Росії.

В цей час були засновані перші університети в Україні – Харківський (1803р.) і Київський (1834р.), котрі започаткували новий інтелектуальний період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві концепції української історії – малоросійська (державно-автономістична чи регіональна) і українська народницька (концепція сільського недиференційованого народу).

Найяскравішими представниками першої концепції були українські дворяни – вихідці з старовинних старшинських родів: С.Кочубей, В.Тарновський, В.Лукашевич, С.Алєксєєв-Харольський, М.Максимович. Другу започаткували М.Костомаров, Т.Шевченко, інші члени Кирило-Мефодіївського товариства та їхні послідовники.

Починаючи з 1840-х рр. І до кінця 1920 рр. в українській політичній історичній думці майже цілковито домінував в народницький напрям. Учені – представники цого напрямку у своїх працях основну увагу приділяли аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас головним чином, селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змалювали народні бунти, повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці вважається професор Харківського і Київського університетів М.Костомаров (1817-1885рр.), талановитий історик і етнограф. Найбільш виразно народницька ідеологія була викладена в працях професора Київського університету В.Антоновича (1834-1908рр.) і професора Львівського університету М.Грушевського (1866-1934рр.).

М.Грушевський – провідний український історик, був автором близько 2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя та культури. Найважливішими були “Звичайна схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства (1904р.) та монументальна 10-томна “Історія України-Русі” (1898-1934рр.), яка завдяки різноманітності порушених найбільш засадничих питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця М.Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народностей починалося або змінювалося із появою їхної наукової історії народною мовою. Такої історії немав український народ до появи цієї праці.

У контексті народницьких традицій творили і інші вчені, зокрема, О.Лазаревський, Микола Сумцов, Д.Багалій. вони порівнювали український народ з Самсоном, який розірве ланцюги рабства і уніфікували всіх українців лише під свій народницький кшталт.

В українському варіанті традиційний консерватизм, як будь-яка феодальна й аристократична ідеологія бере свій початок з часів інкорпорації російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764р. і ліквідації залишків української автономії в наступні десятиліття.

Діяльність представників українського дворянства – шляхти оформилася у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української Гетьманської держави. Найбільш яскравими представниками українського консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянської України були дворяни-історики – М.Драгоманов (1841-1895рр.), М.Ковалевський (1856-1916рр.), В.Липинський (1882-1931рр.), Д.Дорошенко (1882-1951рр.), письменники П.Куліш, Леся Українка та ін.

М.Драгоманов сформулював і розробив політичну програму українського руху, метою якого було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. Твердо дотримуючись федералістських позицій, він не виступав за відокремлення України від Росії. Драгоманов вважав за необхідне реорганізувати Російську ісмперію у Вільну конфедерацію автономних регіонів (створених не обов’язково на етнічних засадах), в якій рішення приймались б на місцевому рівні. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював радикально-соціалістичні ідеї.

Приблизно з 1907р. історик і політолог нової генерації В.Липинський, відтворюючи малоросійську концепцію історії України оформлює її в концепцію гетьмансько-консервативнудержавницько-реставраційну. Загалом політична позиція В.Липинського полягає в необхідності союзу поляків і українців на спільному ґрунт і побудови Української держави на зразок Князівства Руського. 5 грудня 1912р. В.Липинський пише трактат “Меморіал до українського комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі”, в якому висуває концепцію самостійності української держави. В.Липинський основною умовою для здійснення української державності вважав єдність – релігйну, національну, організаційну. Темою нової української версії монографії Липинського “Україна на переломі” (видана і Відні в 1920р.) стало створення Б.Хмельницьким провідної української верстви та будівництво за її допомогою української держави.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-державницький напрям в українській історичній і політичній думці, творцями якої були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог, академік С.Надніпрянський (1877-1937рр.), історик і географ, професор, академік С.Рудницький (1877-1937рр.), історик і соціолог О.Бочковський (1885-1939рр.), соціолог і юрист професор А.Яковлів (1872-1955рр.) та ін. Цей напрям дістав своє організаційне оформлення головним чином, в Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, ці вчені бачили в ідеях республікансько-демократичної національної державності основу життя української нації. Вони обґрунтували право Галичини на автономію, визначення держави в етнічних межах і опору на власні сили.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотим віком української історичної науки. В цей час вся українська історіографія – і в Східній Україні, і в Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних (українських, державницьких) позиціях, зосереджуючи свою увагу на дослідженні проблем української національно-державницької незалежності в її історичному розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме цей державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії 1920-х років, зокрема і на території Радянської україни.

Поряд з представниками старшого покоління з’явились молоді талановиті науковці – О.Оглоблін, М.Петровський, М.Тищенко, П.Клименко, Л.Окиншевич, Н.Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводилися незалежно від обов’язкової пануючої доктрини – марксизму, та її складової частини – історичного матеріалізму.

Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку 30-х років Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий процес над членами Союзу Визволення України 1929-1930рр., політична чистка ВУАН 1930р., депортація М.Грушевського до Москви у 1931р., арешт багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних установ і ряду видатних українських істориків у 1930-1937рр. – все це було спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським режимом.

Окрім народницької концепції, котру продовжував розвивати в українській історичній думці на поч. 1930-х рр. в Радянській Україні. М.Грушевський та його прихильники та послідовники, в зазначений період продовжує розвиватись також консервативна концепція. Вона розроблялася в основному, в еміграції, в дослідженнях Українського Наукового інституту в Берліні В.Липинським, Д.Дорошенком, Б.Крупницьким та ін. вченими.

Переважна більшість праць з історії України Д.Дорошенка написана, як уже зазначалося, з позиції державницької школи. Так, зокрема, є двотомний “Нарис з історії України”, в якому Д.Дорошенко підсумовував своє бачення соціально-екномічного, політичного та культурного розвитку українського народу з найдавніших часів, об’ємно і повно відтворив широку панораму історії України.

Таким чином, у зазначений період народницький напрям був частково знищений, частково злився з національно-державницький. У результаті національно-державницький напрям, так само як і альтернативний йому консервативний напрям, набули в історичній українській думці всеукраїнського характеру.

У другій половині 1940-х і на поч. 1950-х рр. розпочався новий наступ офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки. Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином втратила свій національно український характер і традиції. За певним винятком (передусім це стосується школи академіка І.Кріп’якевича у Львові) історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися формальних офіційних основ історичної науки.

Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної російсько-української єдності – постійно використовувалася в різноманітних виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до початку 1990-х рр.

У той час, як в Радянській Україні успішно відбувається формування “нової радянської людини, патріота й інтернаціоналіста”, в Галичині 20-30-х рр. поширюється націоналістичний рух, що був організований у Відні як Організація Українських Націоналістів (ОУН), – ідеологом якого став Д.Донцов.

Рух опору так званих “шестидесятників”, що існував у 1960-1980-х рр., також ставив метою здійснення національної ідеї, головним чином у Галичині.

Особливість розвитку української історичної думки в Галичині і в еміграції полягали в тому, що саме тут (з ліквідацією школи М.Грушевського в Радянській Україні) українська історія продовжувала концептуально розвиватися у своїх двох основних перспективах.

На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували свою наукову діяльність під егідою Вільного Українського Університету в Мюнхені такі вчені, як Н.Полонська-Василенко, Б.Крупницький, О.Оглоблін, Л.Окиншевич, І.Мірчук, В.Залозецький. у їхніх працях дістала своє продовження і подальше теоретичне обґрунт ування, консервативна конуепція української історичної думки. Національно-державницьку концепцію розвивали А.Яковлів, О.Шульгін, С.Наріжний, М.Чубатий, Р.Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, проведений аналіз показує, що протягом ХІХ-ХХ ст. існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки. Це – народницька – молодша лінія, яка утворилася під німецьким ідейним впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонує з малоросійської перспективи української історії, як синтез елементів традиціоналістської і інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також розвивалися два напрями: національно-державницький і консервативний. Всі ці чотири напрями до Другої Світової війни не були відірвані один від одного, хоча й не зливалися.

ІІІ. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу, звернемося до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються від поняття "народність" при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають - це "нація". Поняття "народ" і "нація" вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений Л.Гумільов. На близькій до цієї позиції стояли дореволюційні українські історики М.Макаревич, М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном Я.Пастернак, М.Чубатий та ін.

Переважна більшість дослідників вважає, що народ або етнос - це людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу, а не окремі його елементи. Родина - рід - плем’я - народність - народ - нація - такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти.

Слово "нація" походить від латинського natio (рід, плем'я). Народ, що історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже нація- це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос-народ і генезис-походження) - тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатківщину слов’ян, були праслов’янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший - скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості - інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V - ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі -України (від VІІ ст н.е.)

Однією із складових частин індоєвропейської спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура.

Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав’я, західна частина Північного Причорномор’я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття.

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

В.Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В.Хвойко, а згодом багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Одначе, антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського "вірменоїдного" антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале находження на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, в тім числі скотарів-кочівників, оріїв, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними середземноморцями, а скотарі - предки оріїв - високі, масивні, світловолосі. Внаслідок змішування трипільців із степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до якого належить 70% сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура- від оріїв, а чорні брові і карі очі - від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу.

На межі ІІІ - ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки - багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

Представниками післятрипільської доби були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (В.Петров, Н.Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.

Звичайно, мова трипільских племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ - ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але  й пралитовської мов. Це свідчіть про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров’ї і, вірогідно, брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в ґрунт ових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі - глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка - конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а, можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина), Більське (Полтавщина) - вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і тюркським світом могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі наших пращупів. Їхне волосся підстрижене "під макітру", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті з шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини - від племен зрубної культури.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбілш значним серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів - змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматській і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" М.Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" М.Стрийковського, "Карти Сарматії" М.Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: " сарматські народи, які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птолемей та ін, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".

Зміна в культурі відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись слов’янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила ії повністю - посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами-антами.

Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусії та Півночі України. Черняхівці (за назвою с.Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку прийшли майже всі дослідники антської культури. Б.Рибаков у книзі "Анты и Киевская Русь" пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V - VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V -VІІ ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних, не суперечачи в той же час одні одним.

Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант. Доброгаст - таксіарх грецького флоту 555 р., ант. Всегорд - візантійський полководець, ант.Анангаст - начальник фракійських війск 496 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін.

Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V-VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти успадкувавши часточку скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім - з українцями.

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу бачиться так: у V-VII ст. носії пеньківської культури - анти та празької - склавіни вирушили у південному напрямку. Антська хвиля покотилась на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Луки-Райковецької. Ця культура сформувалась на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які і були безпосередніми пращурами українців.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Підґрунт я слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, питання про слов’янську прабатьківщину й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Оскільки українці належать до слов’ян, то очевидно, що з’явились вони не раніше появи слов’янства взагалі. Сучасна наука дає змогу говорити про прасловнські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов’ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній арені не раніше появи слов’янства у середені І тис. н. е.

На основі письмових археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших сфер вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну із певних спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ” він писав: “По довгих же часа сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов’ян розійшлися вони по землі і сформувалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”. Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики ХІХ ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. Зокрема В.Ключевський уявляв, що початкове розселення слов’ян було в районах Карпат аж до VІІ ст., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід.

У добу середньовіччя з’явилась ще одна версія вирішення проблеми слов’янського етногенезу скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Боварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжя Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідти з тих часів вони розселились на північ і схід.

До кінця ХІІІ ст. усі версії вирішення проблеми етногенезу слов’ян, як правило ґрунтувались на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у творах античних і ранньосередньовічних авторів. У результаті пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, кіммерійці. Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського національного комплексу в глибокій давнині (плахту, мазанку в трипільській культурі, оселедець у Хотові тощо), поспіхом оголошує вищезгадані наперед українцями. Однак усі ці гіпотези не були науково обґрунтовані. Це є типовим прикладом міфотворчості, що є породженням широкого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочався на початку ХІХ ст. Вчені починають помітно розширювати базу своїх досліджень, використовують письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян. У просторових координатах вони знаходились десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л.Нідерля “Слов’янські старожитності” (1902р.) започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н.е. існувала багато-слов’янська спільність. Саме в результаті її розпаду у ході розселення і з’явилися слов’яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром повічних слов’янських земель – Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різний час були М.Фосмер, Н.Шахматов, В.Петров. Н.Шахматов вважав, що прабатьківщиною слов’ян був басейн Західної Двіни. На південь від них сиділи готи, а там готи рушили на Наддніпрянщину й звідти вже розійшлися на всі сторони й поділилися на три основні групи: слов’ян західних, східних і південних. В антах, народі, що його часто згадують візантійські джерела VІ ст., Н.Шахматов, так само, як і М.Грушевський, бачив безпосередніх предків українців.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими К.Костешовським, Я.Чекановським, Т.Лор-Сплеренським у 30-40х рр. ХХ ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і Одером.

У 50-60х рр. ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (В.Гізель, П.Третяков, М.Артемонов, Б.Рибаков), яка органічно ввібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалась на ряд етнокультурних та мовних гілок, однією з яких була германо-балто-слов’янська. Подальший поділ цієї гілки і привів до появи протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Цей якісний стрибок прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з культурою, яка формувалась у ІІ тис. до н.е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський, суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнографічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На думку київських вчених, формування слов’янського етногенезу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На тривалому етапі до рубежу ІІ-І ст. до н.е. Він розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубенецької культури ІІ-І ст. до н.е. починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену десь на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (ІІ-VІІ ст.). Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня.

Тривалий час в історичній науці йшло протиборство двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Автохтонний від грецької мови (місцевий, корінний). Автохтонний, той, що виник, зародився на місці з власного проживання, існування. Ці теорії мали як своїх прихильників, так і опонентів. Численні наукові розвідки О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, М.Грушевського, Б.Рибакова, В.Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. Отже, на підставі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців.

Наведемо головні із них:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор, ґрунтовно досліджені і визначені риси, характерні лише для даної території;

в) основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство - спостерігається по всій історичній вертикалі;

г) мистецькі твори, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки даного географічного ареалу;

д) світоглядно – обрядова система формувалася і функціювала протягом тривалого часу в прослов’янських і слов’янських народів.

Усе це дає можливість стверджувати, що на території України була монолітна єдність культурних процесів, значна щільність населення, територіальне поширення культури. Це дає підстави стверджувати, що український народ – автохтонне корінне населення України.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі немає єдиної, загальної точки зору. Ми свідомо не торкаємось екзотичних версій походження українців, за яким Ієрусалим постає як слов’янське місто Лель Руса, гун. Атило перетворюється в українця Гатила, а етнонім етруски розшифровується як «эти русские».

На наш погляд, дещо конкретнішого підходу у розвитку проблеми походження і часу виникнення українського народу дотримувався професор кафедри історії НТУУ КПІ В.В.Киричук. Зокрема він в історичній літературі чітко простежує три основні підходи: російський, великодержавно- шовіністичний; спільність етногенезу всіх трьох слов’янських народів; автохтонно-автономістичний .

Перший–російський, великодержавний-шовіністичний започаткований в працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк автор “Київського Синопсису” архімандрит Києво-Печерської лаври, професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної Європи від півдня до півночі. По суті, історія українського народу починається тут як складова частина історії народу російського. Будучи монархістом за переконанням, автор “Синопсису” славить самодержавство, обґрунтовує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі Київської. Монархічні, шовіністичні ідеї викладені в “Синопсисі”, знайшли дальший розвиток в працях В.Щербакова, С.Соловйова та В.Ключевського. З праць цих авторів випливло, що історія “Государства Російського” починається з Київської Русі, від неї переходить до великого князівства Володимиро-Суздальського, а потім в ХІV ст. – до князівства Литовського, з якого починались Московська держава і Російська Імперія. В основі цієї схеми лежала генеологія династії московських князів і царів, що хотіли бачити свій родовід аж від Рюриковичів – князів Київської держави.

Віднесення Київської Русі на початок державного і культурного життя російського народу шкідливо не тільки для України, а й для Росії, тому що, як зазначив М.Грушевський, залишає історію Російського народу без початку, бо давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки. Водночас включення в “інвентар Руського государства” в історію російського народу Київської держави залишає без початку і історію українського народу аж до ХІV-XV ст. Як наслідок, український народ виходить на арену історії лише починаючи з XV ст., ніби його до цього зовсім не існувало.Ще більш шовіністичною була точка зору російського історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Наддніпрянщині, а значить і в Києві, до середини ХІІІ ст. жило тільки великоруське (російське) населення, яке під тиском татар перемістилося на північ. Українці ж мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з Волині, Галичини. Правда, це твердження було науково розгромлено українськими істориками ще в середині ХІХ ст.

Другий підхід – в спільності етногенезу трьох східнослов’янських народів. Теорія “триєдинства” і спадкоємності російського самодержавства була домінуючою в Російській імперії при усіх монархах. Особливо за правління Катерини ІІ офіційно впроваджувався автоматизм “триєдинство”. Радянська історіографія, зокрема В.Мавродін, Б.Рибаков, О.Моця дотримуються цієї точки зору. Концепція “триєдинства” найбільш чітко була викладена в опублікованих у 1954р. “Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією”, де зокрема говориться: “Російський, український і білоруський народи походять від єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь.”

Третій, автохтонний – автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтонний, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на своїй території, що і зараз, і корені його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури.

Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії України належить анонімному авторові “Історії Русів”. Автор твердить, що народ Малоросії - безпосередній (і єдиний) нащадок стародавніх “русів”, що українці “руси” і росіяни “московці” споконвічно жили як два окремих народи.

Під впливом ідей “Історії Русів” у 40-х роках ХІХ ст. український історик М.Маркевич написав п’ятитомну “Історію Малоросії”. Маркевич твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов’янських племен, незалежно від Північно-Східної Русі.

Думку М.Маркевича розвинув історик М.Костомаров у полеміці з російським істориком М.Погодіним. М.Костомаров у своїй праці “Дві руські народності” твердив про неодночасність утворення українських і російських народів.Уже в ІХ ст., на його думку, відбулося утворення українського народу. М.Костомаров зводив історію Київської Русі до історії українського народу, а давньоруську народність ототожнював з українською.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської Русі в українській історіографії пов’язаний з ім’ям В.Антоновича. Зокрема, у “Короткій історії Козаччини” автор стверджує, що в російського і українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії. В іншій своїй праці “Погляди українофілів” В.Антонович приходить до висновку, що антропо-психологічні відмінності в українців і росіян визначають їх суспільний ідеал, моральні цінності тощо. Від того залежить і вибір тих сфер, на котрі спрямовується переважна діяльність народу і спосіб влаштування особистого і сімейного життя. За цими ознаками росіяни та українці, на думку Антоновича, дуже різняться між собою. Росіянин знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець – у внутрішньому усвідомленні свободи, в розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну спадщину Київської Русі М.Грушевський. У 1904 р. у статті “Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор доводить, що Київська Русь була матір’ю самої лише України. Він писав, що Київська держава, право, культура були утворенням одної народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – другої, великоруської. Далі він відкидає “старе представлення”, що історія українського народу починається з ХІV-XV ст., а до того часу була загальноруською. Наприкінці статті Грушевський доходить висновку, що загальноруської історії ніколи не існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності. Тому, наполягав він, історію кожного народу, насамперед українського, необхідно вивчати окремо, а не в зв’язку з історією інших напродностей. У “Нарисі історії українського народу”, спеціально написаному для російського читача, він стверджує, що найстарші південноруські пам’ятки (ІХ-ХІІст.) написані українською мовою. Цим твердженням відкидається сама наявність буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови. Далі він наголошує на різниці антропологічного, етнічного типу і народного характеру між українцями та росіянами і білорусами та розвитку кожного з цих народів "зовсім іншими шляхами".

Таким чином, Грушевський перший в історіографії бачив український народ цілком сформованим ще в часи складання Київської Русі, тобто в ІХ ст.

Більше того, початок утворення "державної організації українських племен" він датує VI - VIІІ ст. Через увесь його "Нарис історії українського народу" проходить думка, що Київська Русь породила лише одну Україну.

Отже, із схеми Грушевського логічно випливає, що Київська Русь - давньоукраїнська держава, тотожна Україні, з розпадом якої "припинилася політична самостійність українських земель".

Таких самих поглядів дотримувався його учень І.Крип’якевич, зокрема, в своїй "Історії України". Схожий підхід характерний і для сучасних історіографів Заходу.

Таким чином, предки нинішніх українців поселилися на території, яка мала давнюісторію, а її населення перебувало у зв’язку з іншими народами стародавнього світу. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Українська народність, як і українська нація у процесі свого формування пройшла ряд етапів. Це був поцес складний і довготривалий. Історіографія проблеми генезису українського народу потребує глибокого і всебічного вивчення українськими істориками.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка