Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 8. Нові люди «нового середньовіччя» гетьманської влади

Прокинувшись 30 квітня 1918-го, кияни зі здивуванням довідалися, що живуть вони вже у зовсім новій країні, у монархії, яка змінила свою назву з Української Народної Республіки на Українську Державу. Очевидець запише: «Інтелігенція та заможні прошарки з полегшенням зустріли українську монархію, що спиралася на німецькі багнети. Вони бачили в ній гарантію миру і порядку проти розстрілів, грабежів і замахів на власність. Багато хто гукав: “Дай Боже, дай Боже, щоб це тривало можливо довше!”»

Того ж дня найбільш цікаві кияни ознайомились із першими законами нової влади — «Законами про тимчасовий державний устрій України», що стали конституцією тимчасової абсолютної монархії. За «Законами» всі республіканські ознаки держави скасовувалися, ліквідовувався парламент — Центральна Рада — та незалежні судові органи. Із «Законів» тільки було зовсім не зрозуміло, чому народ України в них поділявся на «українських козаків і громадян». До серпня 1918-го народу так і не пояснили, де «закінчувався» громадянин і «починався» український козак... Справа в тому, що окремий владно-майновий стан козацтва в Україні було скасовано ще за Катерини Другої, а Центральна Рада не відновлювала такого стану.

Нові «Закони» твердили, що до обрання Сейму України (парламенту) і до відкриття його діяльності законодавча та управлінська влада в межах усієї Української Держави належить виключно до гетьмана України. Ясновельможний гетьман призначає отамана — прем’єра Ради міністрів, а той формує кабінет міністрів, що затверджується гетьманом, вони відповідальні перед ним, гетьман має право у будь-який час «скасувати» кабінет міністрів. Гетьман розглядався «вищим керівничим» усіх закордонних зносин України.

За «Законами» гетьман призначає і звільняє всіх інших вищих урядових осіб, призначає Генеральних суддів та Фінансову Раду (вищу інституцію в справах фінансової політики) та затверджує її рішення. Гетьман проголошувався «Верховним Воєводою» (головкомом) армії та флоту, він мав право оголошувати області у військовому, облоговому, виключному стані, милувати засуджених...

Ці закони цілком відповідали середньовічній європейській монархії, але в «Законах» були й ознаки модерних демократичних свобод: свобода слова та друку, право на мирні зібрання, право «гуртувати громади й спілки» (свобода партій та організацій), право «вільно вибирати місце мешкання і працю», право «без заборони виїжджати за кордон». «Закони» проголошували недоторканність власності й оселі, вільне право купувати майно — «примусове відчуження нерухомого майна, коли це необхідне для якої-небудь державної чи громадської користі, можливо не інакше, як за відповідну платню». Майнові закони практично ставили «поза законом» переділи землі початку 1918 року та діяльність земельних комітетів. Треба додати до того, що гетьман скасував усі законі Центральної Ради.

Сила закону була проголошена обов’язковою для всіх людей, що перебували в Україні. Закон міг бути скасований тільки силою закону. Ніхто не міг підлягати переслідуванню за злочини та бути затриманим або обшуканим, судимим і покараним, крім як у випадках, законом визначених.

Зазначимо, що «Закони» виконувалися, коли вони підсилювали гетьманську владу, а ті закони, що проголошували свободи і права, — нехтувалися владою з перших же кроків гетьманату.

Підґрунтям концепції гетьманської Української Держави була консервативна модель державності, де гетьман уособлював державу та був «національним прапором» — сакральним «символом держави».

Праві з оточення гетьмана вмовляли його законодавчо впровадити в Україні наслідне гетьманування роду Скоропадських, не збирати парламентів і сеймів та запровадити абсолютну монархію. Цікаво, що сам Скоропадський наголошував у своїх політичних деклараціях, що він не є монархом і не прагне до встановлення нового монархічного роду Скоропадських. Не наголошував... але мріяв, і вже у екзилі озвучив свої мрії.

На еміграції, у листопаді 1921 року, коли склався «Український союз хліборобів-державників», гетьман підписався під ідеєю «трудової дідичної монархії». Згодом і сам Павло Скоропадський налаштував емігрантський гетьманський рух на монархічні позиції. Лише в приватному листуванні він лукавив: «...на мій погляд, теоретично давати монархові, чи диктаторові, людині нормального типу, повновладдя — це є небезпечним у наші часи в тому смислі, що він буде зловживати владою».

Монарх-гетьман, прокинувшись після короткого сну вранці 30 квітня, відчув себе в новій, незвичайній для нього ролі. За одну ніч він став правителем великої держави, в якій налічувалося приблизно 35 мільйонів населення, ним необхідно було якось керувати та кудись вести. У двадцять років шокувати своїх приятелів по Пажеському корпусу заявами, що він стане гетьманом України — одне, а утримувати цю Україну, що руйнувалась у громадянській війні, — зовсім інше.

Про перші години свого гетьманування Скоропадський згадає через рік, вже у Берліні: «Я прокинувся 30 квітня біля 9 години ранку, одягнувся і вийшов до їдальні. Я не вірив своїм очам. За ніч усе було наведено до повного порядку. Усе прибрано, вичищено, набраний повний штат людей, люди розставлені по своїх місцях...» ...полковник Богданович спитав гетьмана про його бажання та накази по господарчій частині... «За ніч, як я довідався, всі посади по гетьманському дворі вже були роздані учасниками перевороту, так що мені потрібно було тільки їх передивитись і затвердити».

З самого ранку у гетьманських апартаментах було вже повно всяких депутацій і прохачів. Духівництво, хлібороби, громадські діячі, поміщики та промисловці, генерали та офіцери вимолювали у гетьмана пільги, посади, землі... Ці прохачі взяли в облогу гетьманський палац на довгих три місяці...

Але він іще не знав, як і з ким робити нову монархію. Павло Петрович змушений був займатися тим, про що не знав і навіть не мав уяви. Талантів придворного, кавалерійського генерала та освіти Пажеського корпусу було недостатньо для відповідальної ролі правителя. Всі добрі наміри Павла Петровича розбивались об стіну тих станових забобонів, якими в дореволюційний час правляча верхівка була відділена від іншої Росії. Скоропадський за походженням, вихованням і всім життєвим досвідом належав до цієї верхівки, і йому нелегко було орієнтуватись у новій для нього незвичайній обстановці політичних інтриг. В особистому житті Скоропадський був постійно оточений підлабузниками — молодшими офіцерами, друзями — кавалергардами і пажами, родичами — представниками царських придворних кіл.

Скоропадський згадував: «Беручи владу до своїх рук, я не мав біля себе людей, котрих би давно і добре знав. Ці люди, що були біля мене, не знали добре ні моїх намірів, ні моїх переконань... людей у нас взагалі мало, а в умовах, у яких я був при створенні України, це питання стояло ще більш гостро... перші дні гетьманства були якимись сумбурними».

Можна твердити, що українська гетьманська модель монархії намагалася себе ствердити не тільки старо-козацькою уніформою, титулом «гетьман» та званнями «отаманів», але й також за допомогою повернення втраченої влади старовинним українським шляхетським родам, що втратили владу над своїми «удільними князівствами» через Російську імперію, — Скоропадським, Лизогубам, Ханенкам, графам Капністам, князям та графам Кочубеям, нащадкам Рюрика або Гедиміна — князям Волконським, Святополкам-Мирським, Долгоруковим, Чарторийським...

Коли землевласник Котов-Коношенко (вірогідний нащадок гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного) запропонував Скоропадському створити Раду з голів поважних і знатних родів, що живуть в Україні (своєрідну Палату лордів), гетьман хоча і відкинув цю пропозицію, але вказав, що його відмова тимчасова.

«Нове середньовіччя» аристократичного Ренесансу постало як відповідь на інтернаціоналістичну модернізацію більшовиків, на наднаціональну модель імперської влади, космополітичну модель капіталістичної модернізації...

Уніформа гетьманського конвою і кавалерійського полку поверталася до моди початку XVIII століття: жупани, шапки-мазепинки, шаровари, довгі вуса... Гетьман та його оточення полюбляли уніформу Кубанського і Терського козацьких військ, козацького конвою його величності... Гетьманський будинок намагалися зробити копією царського палацу.

Вища бюрократія Центральної Ради була на 90% соціалістично-партійною, у владі майже не було представників вищого імперського чиновництва та дворянства (вже не кажучи про титуловану аристократію), відповідальні посади займали різночинці: вчителі, студенти, представники української богеми, науковці... Вік чиновників цього періоду від 22 до 40 років, їхня особливість — відсутність досвіду. Урядовців Центральної Ради єднав своєрідний політичний код «свідомого українця»: українське походження, українська мова, участь у «Просвітах» та «Громадах», соціалістичні переконання, переслідування за часів царату...

Бюрократія гетьманату була зовсім іншою, і тому «свідомими українцями» вважалася «правою». Це були «колишні» професіонали: генерали, міністри, урядовці, земці, зазвичай із дворянства та титулованих родин. Губернські та повітові старости часів гетьманства майже всі «колишні»: поміщики або генерали. За гетьмана до влади повернулась інша генерація «людей XIX століття», що зробили свою кар’єру за часів Миколи Другого у системі імперії. Вік чиновників гетьманату коливався від 45 до 70 років. Людина до 30 років для гетьманської системи була неможлива у владних структурах.

Чиновники гетьманату були людьми російської культури й погано знали українську мову (як і гетьман), хоча більшість їх походила з України. Ця нова еліта була за політичними переконаннями близька до першого складу Тимчасового уряду. Партійність урядовців була кадетсько-октябристською, з невеличким домішком українських федералістів, «хліборобів» та «самостійників». Гетьман зберіг і деяких урядовців колишнього режиму (шість заступників міністрів).

Сам Скоропадський писав, що спочатку він був упевнений, що йому потрібен «лівий кабінет, здатний провести помірну ліву реформу». «В мене та міністрів, що вже увійшли до складу кабінету, була тенденція, щоб кабінет був як можна український», — писав Павло Петрович. Напевно, гетьман знову намагався ввести в оману читачів своїх «Споминів». Адже замість «лівого українського» кабінету він створив «помірний центристський кабінет», що став опорою монархії-гетьманату. Кабінет лише декоративно представляв «лібералів з українським обличчям», але у дійсності поєднував «поміркованих правих» загальноросійської орієнтації з українськими «помірними».

Так, гетьманський міністр В. Зеньківський повторював: «Крім Василенка і Дорошенка, українців у міністерстві не було, інші — колишні росіяни (в більшості праві діячі)».

Вже у перший свій день гетьманування Скоропадський опинився перед важливою проблемою — з яких людей формувати свій уряд? «Насамперед потрібно було спішно скласти Раду міністрів і оголосити її для загальної відомості. Микола Миколайович Устимович ледве чи не в перший день занедужав, але встиг запросити професора Василенка на посаду міністра народної освіти... через хворобу голови Ради міністрів обов’язки його виконував той же Василенко... Перші два-три дні були нескінченними перемовинами то з одним, то з другим передбачуваним кандидатом. А поки ж наявне число призначених міністрів тимчасово взяло на себе й інші портфелі... А час йшов і йшов...»

Добродій отаман-міністр Сахно-Устимович не міг та й не вмів згуртувати навколо себе державних мужів. Одного дня його прем’єрства було достатньо, щоб побачити цілковиту недієздатність до державного будівництва цього підстаркуватого «діяча» у козацькому «оперетковому» вбранні та у вусах «запорожця за Дунаєм». До термінової заміни Сахна-Устимовича гетьмана підштовхував граф Капніст (колишній член Державної думи). Скоропадський «...сам бачив, що найдобріший Микола Миколайович, будучи дуже корисним під час перевороту, не впорається з такою складною справою».

У ніч на 1 травня 1918-го гетьман призначив тимчасово виконуючим обов’язки голови Ради міністрів Миколу Василенка, що склав свій список міністерств, частково з українських соціалістів-федералістів. Скоропадський твердив, що на посаду прем’єра «...хотів Петра Яковича Дорошенка, але він відмовлявся, відговорюючись хворобливим станом».

Василенко запропонував соціалістам-федералістам увійти до гетьманського кабінету, але федералісти вирішили почекати, розглядаючи гетьманат тільки як оригінальну форму монархії. Василенкооголосив міністром юстиції федераліста Сергія Шелухіна... Той спочатку погодився, але вже наступного дня відмовився, заявивши, що партія соціалістів-федералістів не бажала, щоб він став міністром гетьмана, і ставила йому ультимативну умову — вихід із партії. Федераліст і масон Андрій Ніковський, якому вже давали портфель міністра праці, теж відмовився.

Винниченко пише, що федералісти «...дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі вирішити, вони скликали на нараду представників інших українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів. Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього... Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лабетів реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького генерала. І треба правду сказати, німецький гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений їм «отаман» міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового уряду, себто переважливо до есефів... Правда, сама фігура цього прем’єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що психологічно есефів легко було зрозуміти».

В той же час впливові діячі партії федералістів Сергій Єфремов та Любов Старицька-Черняхівська підтримували Василенка, в той час як більшість партії пішла за Ніковським і відхилила запрошення М. Василенка.

Згодом гетьман дав таку характеристику соціалістам-федералістам: «Це незначна українська партія, до того ж «соціал» в них скоріше данина часу, щоб не здаватися відсталими. Насправді ж це була група, що нагадує кадетів 3-го сорту із сильним українським забарвленням... Коли я кликав українців, вони не хотіли йти і думали, імовірно, поставити мене цим у безвихідне становище, а коли справа налагодилася, з’явилися заяви про бажання працювати».

Зеньківський згадував: «Перше міністерство, що вийшло із числа «змовників» (із Сахном-Устимовичем на чолі), не могло домогтися коаліції українських і російських діячів. Запрошений іще Устимовичем М. П. Василенко дуже активно й енергійно прийнявся допомагати гетьманові — говорили тоді, що німці, бачачи безуспішність спроб Сахна-Устимовича зговоритися з українцями, поставили гетьманові строк, до якого вони готові чекати, — у випадку ж неможливості сформувати міністерство, вони повинні будуть самі вручити владу іншим групам. Майбутнього прем’єра, Федора Андрійовича Лизогуба, не було в ці дні в Києві, — формував же міністерство фактично М. П. Василенко. Йому не вдалося домогтися від партії соц.-федералістів згоди ввійти до складу Міністерства (я вважаю, що це була фатальна помилка цієї помірної української групи...)».

* * *

Вже пізнім вечором 1 травня 1918-го склався кістяк першого міністерства: т. в. о. голови Ради міністрів та міністр внутрішніх справ — професор Василенко, інженер Бутенко — міністр шляхів сполучення, професор Чубинський — міністр юстиції, професор Ваґнер — міністр праці, доктор Любинський — міністр здоров’я, банкір Гутник — міністр промисловості, Ржепецький — міністр фінансів, Соколовський — міністр продовольства.

Інші портфелі були розподілені тимчасово: військовий міністр — начальник Генерального штабу, полковник Сливинський; морський міністр — капітан Максимов; державний секретар — Ґіжицький. Міністерство закордонних справ — той же Василенко...

Скоропадський лукавить, коли запевняє, що кабінет міністрів було сформовано цілком випадково й у поспіху, що більшість міністрів і прем’єр були люди, йому зовсім не знайомі. Скоропадський (можливо, на вимогу Моркотуна) хотів зібрати у своєму міністерстві масонських братів-«франкофілів» (орієнтованих на Антанту) для саботажу австро-німецького впливу в Україні. Можливо, тільки після вдалого перевороту київська масонська Рада дала згоду на участь у «гетьманській владі» своїх «братів». Сахно-Устимович був тимчасовою та технічною фігурою, скоріше за все він не був утаємничений у масонські справи, тому на його заклики у владу мало хто з «братів» відгукнувся.

Професор Василенко почав закликати до влади масонських «братів», вважаючи, що у квітні 1918-го ще збереглась єдина масонська структура. Але соціальна нетерпимість і «українське питання» зруйнували масонський храм. Недавня єдність київських масонів уже була тільки спогадом... У Києві сформувалися дві масонські групи: «помірковані» (Скоропадський, Штейнгель, Василенко, Моркотун...) та «українці» (Ніковський, Петлюра, Левицький, Шелухін...), що вже мали план створити «альтернативну» Велику ложу України.

Саме тому, звернувшись до масонів Ніковського (масонство визнане ним самим) та Шелухіна, Василенко дістав несподівану відмову. Можливо, тоді до уряду кликали і Петлюру, який теж відповів відмовою.

Але до кабінету ввійшли інші масони — «помірковані», що зберегли зв’язки з масонами Росії й не виступали за незалежність України. Вони і склали більшість першого кабінету Василенка—Лизогуба...

2 травня 1918 року нова Рада міністрів розглянула питання «про заарештування бувших міністрів» та ухвалила рішення: «...поскільки діяльність колишніх міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та переконань, вони, згідно з установленими гетьманом основами законів про свободу совісті й слова, не повинні підлягати ні до якої відповідальності, а ще менше особистому заарештуванню. Але коли вони при розповсюджуванні своїх поглядів будуть надалі користуватися не належним вже їм авторитетом своєї влади чи своєї посади, вони мусять бути суворо покарані, не виключаючи навіть особистого заарештування їх». Так що міністри та чиновники Центральної Ради могли спокійно виходити «з підпілля» і легалізуватися в новій монархічній державі. Заарештований 30 квітня 1918-го Симон Петлюра вже 1 травня був звільнений з-під варти, перед ним вибачився сам гетьман.

З травня гетьман Скоропадський призначив Федора Лизогуба прем’єр-міністром — «отаманом Ради міністрів Української Держави». Лизогуб також тривалий час був міністром внутрішніх справ (від 3 травня до 8 липня 1918р.) та тимчасово виконувачем обов’язки міністра пошт та телеграфу.

До «першотравневих» міністрів додалося кілька нових: міністром праці став Ваґнер, міністром закордонних справ і тимчасово виконуючим обов’язки міністра народної освіти — Василенко, державним контролером — Афанасьев. Про свій перший кабінет міністрів гетьман писав: «...всі ці люди були працездатні, працювали чесно».

У той же час міністри впливали на Скоропадського, намагались корегувати його політику. Найбільший вплив на гетьмана мав прем’єр.

Прем’єр Федір Андрійович Лизогуб (1851 — 1928) мав уже шістдесят шість років, але ще був повний сил та сподівань. Народився Лизогуб у містечку Седневі Чернігівської губернії у дворянській сім’ї, що вела свою історію від старовинного козацько-шляхетського роду. Прем’єр, як і гетьман, пишався своїм козацьким корінням і постійно підкреслював своє «історичне» походження. Скоропадський запам’ятав його репліку: «Так я сам українець, краще їх, до чого мені з ними розмовляти? Мій предок — полковник Лизогуб, а це що за добродії?!»

У XVII — на початку XVIII століття представники роду Лизогубів були наказними гетьманами, генеральними бунчужними та генеральними хорунжими гетьманського уряду, полковниками козацького війська (два — Чернігівського полку та один — Канівського полку під короною Речі Посполитої). Шляхетська нобілітація роду Лизогубів та отримання родом герба сталися ще 1661 року.

Батько Федора Лизогуба, багатий землевласник, був приятелем і захисником Тараса Шевченка, мати — з козацького, аристократичного роду Дуніних-Борковських. Рідний брат майбутнього прем’єра Дмитро Лизогуб був одним із засновників революційної «Землі і волі», терористом, який був страчений 1879 року за підготовку замаху на імператора Олександра III.

Сам Федір Лизогуб був провінційним чернігівським аристократом, багатим землевласником, відомим земським діячем, меценатом. У 1888—1897 роках Лизогуб працював гласним Городнянської повітової земської управи, а згодом і Чернігівської губернської земської управи. У буремні 1901—1915 роки Лизогуб постійно обирався головою Полтавської губернської земської управи. Він був ініціатором відкриття Полтавського музею, спорудження у Полтаві нового будинку земства, пам’ятника видатному письменнику-масону Івану Котляревському.

У 1915—1917 роках Федір Лизогуб працює членом Ради для заведення земського самоврядування при наміснику на Кавказі великім князі Миколі Миколайовичу Романові (іноді вказується, що Лизогуб був іще начальником канцелярії намісника). Член партії октябристів, а потім кадетів, Лизогуб, скоріше за все, у 10-ті роки XX століття входив до таємної масонської ложі (відомо, що рідний дядько Федора — Ілько Лизогуб — був масоном іще у 20-х роках XIX століття, вірогідно, що і батько Федора теж був у масонській ложі).

Здавалось би «провінційний діяч з окраїн» Федір Лизогуб був високо оцінений столичним Тимчасовим урядом (складався з масонської більшості) та після Лютневої 1917 року революції очолив Відділ іноземних підданих Міністерства закордонних справ Росії у Петрограді, був товаришем (заступником) міністра закордонних справ Росії. Звідкіля у Петрограді знали Лизогуба і чому йому довірили важливу та відповідальну посаду?

Скоропадський писав: «Особисто я його не знав, але його репутація (яка ? — В. С.) промовляла за себе. Після одного телеграфного з’єднання він приїхав і зайняв пропоноване йому місце». Але головну посаду в країні, що стоїть на межі запеклої внутрішньої війни та колапсу, не пропонують «невідомому з Кавказу», у якого було зовсім інше коло знайомств, ніж у генерала Скоропадського. І чому Скоропадський знав, що Лизогуб «чесна людина»?

Як опинився Лизогуб на посаді прем’єра? Знову загадка... Можна дати тільки одну відповідь — Скоропадський добре знав Лизогуба, але не хотів вдаватися до тонкощів масонської конспірації. Скоріш за все у 1912—1914 роках Скоропадський і Лизогуб бачились у київських масонських ложах.

Скоропадський так писав про Лизогуба: «Невеликого зросту, із сивою, досить коротко обстриженою борідкою, вихований, з м’якими манерами, він робив дуже сприятливе враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою мовою і тим самим легко входив з ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами... Я його вважав безумовно чесною людиною і вважав, що він свідомо ніяких дій, що йдуть врозріз із моїми бажаннями, таємно від мене не почне... Дійсно вірив справі, якій служив, без усяких задніх думок. Політично його переконання були далеко не праві. Належав він до ліберальної родини... він раніше перебував під наглядом поліції. Лизогуб значився раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії. Він дійсно був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно... В аграрному питанні він навіть був лівішим за мене. Відчуження він вважав безумовною необхідністю».

Міністр Зеньківський додає свої штрихи до цієї характеристики, вважаючи, що Лизогуб залишав враження «...серйозної, вдумливої, звиклої до відповідальності людини — але тільки дуже провінційної і маленької... Це була чемна людина, gentleman, що хотіла неодмінно серйозно та чесно поставитися до свого завдання — зміцнення й улаштування української держави... українофіл, що не розмовляв, втім, якось українською... Для мене було ясно, що він був придавлений і якось зім’ятий революцією, більшовизмом, ухопився за буржуазну і національну реставрацію України як частини Росії, але вважав тимчасово, до знищення більшовиків, необхідним опиратися на національний український рух як здоровий початок, як точку опори у боротьбі проти більшовизму. Він був відданий, умовно, але щиро, «українській ідеї», нерідко, по новизні справи, переборщував...»

Ця оцінка близька до погляду Скоропадського на діяльність прем’єра: «В українському питанні він був слабкий, він нічого, по-моєму, у ньому не розумів... українці його не любили і навіть вважали його налаштованим вороже до всього українського... Лизогуб був українець, любив Україну і цілком віддався будівництву України, звичайно, без усякої ненависті до Росії. Якщо бажаєте, у багатьох питаннях він був більше українець, ніж я...»

Але от М. Могилянський Лизогуба бачив по-іншому, вважав, що той «руська людина до мозку кісток».

Професор Микола Прокопович Василенко (1866—1935), що впливав на Скоропадського, спочатку став т. в. о. прем’єра, потім міністром закордонних справ, а вже потім міністром народної освіти, був знаковою особою у київському «масонському колі». Він здобув освіту на історико-філологічному факультеті Дерптського університету, був кандидатом історії, співредактором часопису «Киевская старина» та особистим другом академіка Володимира Вернадського.

З 1893 року Василенко друкує ґрунтовні наукові праці та викладає історію в київських гімназіях, є співробітником Київського губернського статистичного комітету. Василенко був членом Київської старої громади, інших громадських і культурних товариств. За нелегальний збір коштів на допомогу робітникам Києва і Петербурга, підтримку 1905 року повстання саперів у Києві, зв’язки із революційними діячами Василенка було засуджено до року тюремного ув’язнення, який він відбув у сумнозвісних «Крестах» у Петербурзі. 1909 року Василенка було обрано приват-доцентом Київського університету, а 1910 року він здобув науковий ступінь магістра права й з цього часу працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Однак через політичну неблагонадійність царська адміністрація заборонила йому викладати у вищих навчальних закладах. Василенко написав близько 500 наукових праць, серед яких монографії: «Нариси з історії Західної Русі і України», «Павло Полуботок», «Територія України в XVII ст.», «Матеріали до історії українського права»...

Василенко був лідером ТУП, а 1910 року, вступивши до російської партії кадетів, швидко висунувся в лідери цієї партії. Після Лютневої революції 1917 року Василенка було закликано до Центральної Ради на посаду заступника голови. Та діяльної участі у роботі Ради він не встиг узяти. 24 березня 1917 року Тимчасовий уряд призначив Василенка куратором Київської шкільної округи, а 19 серпня — товаришем міністра освіти Тимчасового уряду Росії.

Після більшовицького перевороту Василенко повернувся з Петрограда до Києва. У січні 1918 року він був обраний членом колегії Генерального суду УНР. 1—2 травня 1918-го він був прем’єром, а з 3 до 20 травня — тимчасово виконував обов’язки міністра закордонних справ Української Держави, а також від 3 травня — міністра освіти. 8 липня 1918-го Василенко очолив створений гетьманом Скоропадським Державний Сенат — вищу судову інституцію, за сумісництвом зберігаючи посаду міністра освіти. Сенат під проводом Василенка почав діяти з 1 вересня 1918 року.

Дружина Василенка була відомим українським істориком, а брат — есером-бойовиком. Микола Прокопович пройшов цікаву політичну еволюцію — був спочатку марксистом, потім — народником, згодом — кадетом та членом ТУП, а приблизно з 1908—1910 років — масоном. 1918 року він як «достойний майстер» очолив київську ложу «Астрея» («Великий Схід народів Росії»).

Зеньківський вважав Василенка «...єдиною людиною, що мислила політично» серед міністрів гетьмана.

А Скоропадський писав, що Василенко «з українським питанням ґрунтовно ознайомлений, але, як усяка чесна людина, не міг заперечувати значення російської культури та викинути з побуту Пушкіна,Толстого, Достоєвського, інакше кажучи, ставився до українства свідомо, без шовінізму та без усякої нетерпимості... Він був кадетом найчистішої води, і це мені в ньому не подобалося... Василенко мав багато ворогів, його безбожно критикували в багатьох питаннях. Може бути, критика була й права, але хто не помиляється, раз багато працює».

На крайовому з'їзді партії кадетів (травень 1918) Василенко ввійшов до складу головного комітету партії. В останній день роботи з’їзду у своєму виступі він наголосив на потребі створення самостійної кадетської партійної організації в Україні.

У своїх спогадах Дмитро Дорошенко писав про свою першу розмову з Василенком, тоді Василенко казав, що «...треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й вдержалася сама суть: національно-державна ідея українська».

Питання мистецтва були виділені в окреме управління, з підпорядкуванням його міністрові народної освіти, на чолі цього управління став давній друг і вчитель гетьмана — Петро Якович Дорошенко. Міністр Василенко був у дружніх відносинах з Петром Дорошенком, тому між ними не виникало непорозумінь. Гетьман писав: «Я особисто дуже любив доповіді Дорошенка, тому що це була єдина царина, де я, крім морального задоволення, не випробовував нічого іншого».

Петра Яковича Дорошенка не треба плутати із Дмитром Івановичем Дорошенком (1882—1951), що був запропонований на міністра закордонних справ на початку травня 1918-го і покликаний Скоропадським та Лизогубом до Києва з Галичини. По приїзді до Києва, через тиждень, Дорошенко стає в. о. міністра закордонних справ, а з 21 травня по 14 листопада 1918 року — міністром закордонних справ. Для того щоб стати міністром, Дмитро Дорошенко вийшов зі складу партії соціалістів-федералістів.

Дмитро Дорошенко (як і Петро Якович Дорошенко) походив із українських аристократів (козацьких шляхтичів) і був нащадком двох українських гетьманів XVII століття: Михайла та Петра Дорошенків.

Дмитро Дорошенко народився у Вільно (тепер Вільнюс), навчався в університетах Варшави, Петербурга, Києва. В українських колах Дорошенко вважався відомим істориком і журналістом та «свідомим українцем». Ще у 1903—1904 роках він узяв участь у діяльності Революційної української партії (звідки вийшли Петлюра, Винниченко, Порш), а з 1904 року перебував у еміграції на Галичині, у Німеччині та в Австро-Угорщині.

Із 1905 року Дорошенко перейшов на ліберальні позиції, ставши членом Товариства українських поступовців (ТУП) і кадетом, редактором низки українських видань, а можливо (немає чітких даних), членом київських масонських лож. Із початком Першої світової війни Дорошенко був обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, очолив відділ допомоги мешканцям Галичини та Буковини.

З квітня 1917-го Дмитро Дорошенко став членом Центральної Ради та, за наказом Тимчасового уряду, був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Такий високий пост із рук Тимчасового уряду вказував на можливе масонство Дорошенка.

У серпні 1917-го, за наказом Тимчасового уряду, Дорошенко намагався сформувати «поміркований» кабінет міністрів (Генеральний Секретаріат) Центральної Ради, але розійшовся у поглядах на самостійність із Грушевським. Наприкінці 1917-го Дорошенко став губернським комісаром Центральної Ради у Чернігівській губернії.

Скоропадський писав, що у травні 1918-го він одержав листа від німецького генерала Гренера, у якому той прохав гетьмана не призначати Дорошенка міністром, вважаючи що той «австрійської орієнтації», але «зрештою інцидент улагодився» і Скоропадський зміг призначити Дмитра Івановича міністром.

Інший міністр Зеньківський Дорошенка вважав «коректним... не дуже розумним — у всякому разі в питаннях політики, стриманим і потайливим... честолюбним, нездоланно провінційним!» На засіданнях він «...звичайно відмовчувався — і видно було, що йому просто нічого було сказати». «Він був затятим українцем, але трохи зм’якшеного типу в сенсі шовінізму...» — характеризує Дорошенка гетьман.

Міністр юстиції та заступник прем’єра професор Михайло Павлович Кубинський (1871—1943) походив із шляхетського роду, що прославив Україну. Його батько написав український національний гімн «Ще не вмерла Україна...».

Михайло Павлович закінчив Київський університет і з 1905 року був професором права, спочатку в Харківському, а потім у Петербурзькому та Дерптському університетах. Кубинський відзначився як вчений-криміналіст, дійсний статський радник. 1906 року Кубинський став одним із лідерів кадетів, членом ЦК кадетської партії, а з 1907 року він уже заявляє про себе як «прогресист», з 1917 року — знову стає кадетом. Сам Кубинський деякий час співпрацював із Петлюрою, але був прихильником федеративного об’єднання України з Росією. Як масон Кубинський «працював» у харківській ложі до 1912 року, а потім у ложах Москви, Петрограда, Києва.

Тимчасовий уряд призначив Кубинського сенатором карного касаційного департаменту Росії.

Кубинському Скоропадський дає таку характеристику: «...кадет найчистішої води... У звичайний час був би прекрасним міністром юстиції, що залишається завжди на точці зору закону... Кистий українець... прекрасно розмовляв українською мовою, прекрасно знав українську літературу, задовго до революції писав з питань українською мовою... намагався завжди йти строго законними шляхами по справі відновлення суду... працював добре».

Зеньківський указує на Кубинського як на «владного, хитрого, розумного... безпринципного... талановитого та спритного» політика, що має «великий адміністративний досвід». Кубинський три місяці був міністром юстиції, після чого став сенатором. Скоропадський твердив про те, що Кубинського «українці не визнавали», за те що він був проти термінової українізації судочинства.

Міністр шляхів сполучення — інженер Борис Аполлонович Бутенко (?—1926) раніше працював директором Подільської залізниці. З перших днів свого головування у міністерстві він проводив тотальну українізацію міністерства, розробляв нову залізничну термінологію. Генерал Михайло Омелянович-Павленко у своїх спогадах твердив, що Бутенко «палкий націоналіст-самостійник».

Скоропадський згадував, що Бутенко «...був перший, що погодився бути міністром ще до перевороту. Тоді він багато мені допомагав. Я йому досить довгий час вірив... він далеко не крайній у своїх переконаннях, мені здавався людиною, не здатною замишляти щось проти гетьманства... Стосовно мене він завжди виказував велику відданість і люб’язність, може бути, занадто велику, так що іноді вкрадався сумнів, чи не бажає він цим самим прикрити себе від дорікань ззовні. Він був розумний і хитрий, думаю, знав свою справу. Надзвичайно активно боровся з більшовизмом, але разом з цим переходив у іншу крайність. Він цілком підпав під вплив групи українців досить низького гатунку, у якій перебував інститут українських залізничних комісарів... Він уявляв собі, що він ними командує, а вони його за «батька мають», насправді ж, як виявилося, вони в гріш його не ставили....... Про нього ходили завзяті чутки, що він замішаний у великій кількості махінацій, у корупції, у зникненні ешелонів із продовольством.

Міністра здоров’я лікаря Юрія Всеволодовича Любинського гетьман вважав за гарну людину, чесну, що українізувала міністерство, але Зеньківський мав його за дурну та обмежену людину, що невідомо як потрапила в міністри.

Міністр віросповідань — професор богослов’я Київського університету Василь Васильович Зеньківський (1881— 1962). Скоропадський про нього писав: «...дуже доброзичлива та м’яка людина. Трохи захопливий і кадет. Його партійність трохи заважала його об’єктивному судженню». За Дорошенком, він, Зеньківський, «талановитий лектор і вчений», мав симпатії в українців, виступав за чистоту принципів церковного життя. Можливо, Зеньківський також був масоном, маючи у близьких друзях Василенка та масона і соціал-демократа Володимира Чеховського.

Міністр фінансів Антон Карлович Ржепецький походив із шляхетського роду. Колись він був членом і радником київської Думи, головою землеробського синдикату та п’ять років просидів у банках. Ржепецький був кадетом і головою Товариства взаємного кредиту, під час світової війни він став головою «Татьянінського комітету», що допомагав біженцям. Як голова комісії з виборів до Державної думи Ржепецький «палко обороняв принцип свободи виборів від втручання адміністрації».

Гетьман дав таку характеристику цьому міністрові: «...багато зробив для правильної постановки справи», «був дуже ощадливий», «йти на якісь поступки німцям Ржепецький вважав немислимим... був скупий і беріг кожну державну копійку». Ржепецький «...з німцями та австрійцями, що на нас насідали, сперечався і не здавався».

Гетьман вважав, що Ржепецький «...православний і по своїх переконаннях мало схожий на поляка. Чоловік він недурний, але однобічний. Він все своє життя провів у банках і, мабуть, мав справу тільки з людьми буржуазного складу розуму, тому у нього так виходило, що, крім так званих буржуїв, нікого немає... У політичних відносинах він був занадто правий, наприклад, у питанні аграрної реформи він був невблаганний, ніяких реформ не потрібно, земля природно перейде дрібним хліборобам. Політичного значення цієї реформи він не визнавав... коли були порушені інтереси поміщиків при проведенні якогось закону, він устав і хотів проситись у відставку».

Міністр продовольства Юрій Юрійович Соколовський був кадетом, діячем Полтавського земства, у якому він завідував агрономічним відділом. Гетьман вважав його «...безумовно чесною та тямущою людиною... але зовсім безвладним».

Міністр земельних справ Василь Васильович Колокольцев був уже похилого віку, але мав прекрасну репутацією, підтримку Лизогуба. Великий поміщик із Харківщини, агроном і голова Вовчанського земства, Колокольцев «був людиною рішучою і енергійною» (за Скоропадським), але «...почував себе в Раді міністрів, як у земській управі» (за виразом Зеньківського).

Гетьман згадував про Колокольцева: «...мені дуже подобався. Він не був українцем, але справу свою робив чесно... При старому уряді вважався в числі неблагонадійних. Ні до якої партії, здається, він не належав, дуже багато працював... Був дуже твердий у своїх переконаннях».

Міністр праці — Юлій Миколайович Ваґнер — росіянин німецького походження, син професора і сам професор, очолював кафедру зоології у Політехніці Киева. Під час світової війни він керував відділом праці у Воєнно-промисловому комітеті Києва. Ваґнер колись був есером (за іншими даними — народним соціалістом) і був «дикий» у політичних поглядах... розумів силу революційної стихії» (за Зеньківським), у той же час у 1917-му Ваґнер активно виступав проти українського руху.

Міністром промисловості був єврей за походженням, банкір та кадет Сергій Михайлович Гутник, колишній голова Промислового комітету в Одесі, голова Одеського біржового комітету, «...блискуче розумний, але дуже мало зробив для України» (за Скоропадським), «розумний, тверезий і дуже спокійний чоловік» (за Зеньківським).

Державним контролером став Георгій Омелянович Афанасьев — відомий історик, приват-доцент, що як «неблагонадійний» був звільнений з університету. На початку XX століття він став директором Товариства взаємного кредиту, а потім — керуючим Державним банком.

Гетьман відзначав «величезну ерудицію» Афанасьева, але вказував, що він мав «...один величезний недолік — він був дуже старий... (мав 70 років. — В. С.). Йому було дуже важко в міністерстві».

У перші дні гетьманства державним секретарем був Михайло Ґіжицький — великий землевласник, дворянин, колишній член «громади» Скоропадського і активний діяч заколоту 29 квітня. Але він «...не міг увійти у свою нову роль і постійно втручався в те, що його, власне кажучи, не стосувалося».

З кінця травня 1918-го державним секретарем уряду та сенатором став дворянин Ігор Олександрович Кістяковський (1876—1940), а з червня 1918-го його призначено міністром юстиції.

«Вся його родина грала роль в українському русі» — батько Ігоря Олександровича був відомим українським діячем, професором Київського університету, мати — сестра відомого українського діяча Чубинського. Його старший брат Богдан був завзятим українофілом, драгомановцем, видатним ученим-соціологом, а інший брат — Володимир — академіком-фізиком.

Закінчивши Київський університет, Ігор Кістяковський тривалий час навчався в університетах Німеччини, працював доцентом права у Київському університеті. З 1903 року він жив у Москві, де викладав в університеті, Комерційному інституті, працював адвокатом і був помічником масона та голови Першої Державної думи С. Муромцева. Ігор Кістяковський як адвокат та юрист-науковець здобув широку популярність та визнання. До революції він матеріально підтримував журнал «Украинская жизнь» Симона Петлюри, що видавався в Москві.

Скоропадський згадував, що Кістяковський «...робив враження дуже вольової людини, а головне, що невпинно бажав працювати...» Під час зустрічі у травні 1918-го Кістяковський розповів гетьману, «...що працював у різних партійних і громадських організаціях... що, між іншим, у 15 і 16 роках брав участь у революційній діяльності (скоріше Ігор Олександрович розповів про участь у масонському русі. — В. С.). Потрапивши на пост міністра внутрішніх справ, він позитивно забуває все своє минуле і єдиний порятунок бачить у створенні поліції». На початку 1918-го Кістяковський був головою підпілля Добровольчої армії у Москві, «людиною» генерала Алексеева, а вже у квітні 1918-го брав участь у перевороті Скоропадського.

За Скоропадським, Кістяковському були властиві цинізм, грубість, честолюбство, сміливість, працездатність... в нього була «...репутація реакціонера», і проти нього виступали російські та українські ліберали. Кістяковський представляв «правих» масонів і активно виступав проти групи масонів Петлюри, що намагалися створити самостійну Україну і самостійну масонську Велику ложу України.

«Безперечно дуже розумна і талановита людина, сильний і яскравий, але дуже цинічний, належний на «реальні фактори» — на силу та примус, на гроші і тиск, що нехтує все, що в інших тонах будує розуміння життя... по суті ділець і хижак, жертва бездуховної культури і домінуючого у всім етатізьма. Хоча він був юрист, але юриспруденція була для нього ремеслом, а не правдою, не заповітним переконанням... Великий, високого зросту, із самовпевненим тоном, з рішучими промовами, з гострими та розумними формулами, його мова завжди була яскрава та гостра, сильна та розумна», — писав про Кістяковського Зеньківський.

Після Ігоря Кістяковського державним секретарем став сенатор, член Генерального суду Сергій Владиславович Завадський — дворянин з аристократичного роду. За Дмитром Дорошенком Завадський — «дуже знаючий і авторитетний судовий діяч... з Поділля з старої польсько-української фамілії». Він перебував осторонь од українського руху, але був вимушений вести національний курс гетьманського уряду.

Василенко, Ржепецький, Зеньківський, Гутник утворили групу кадетів (можливо, масонів) у Раді міністрів. «Ми звичайно збиралися раз на тиждень у Д. М. Григоровича-Барського» (голова Всеукраїнської партії кадетів, масон. — В. С.), — згадував Зеньківський. У той же час усі міністри кабінету були «діячами Тимчасового уряду» — тобто представниками кадетських кіл, що почали Лютневу революцію 1917-го, та так раптово втратили владу. Прихід кабінету Лизогуба був своєрідною «реставрацією» лютневої програми революції, через 14 місяців. Тому міністри піддавалися атакам «зліва», хоча і намагалися провести помірковані демократичні реформи.

Скоріше за все, серед гетьманських міністрів «масонської практики» не мали тільки Бутенко, Любинський (вони опинились у кабінеті за особистим рішенням гетьмана, як активісти перевороту 29 квітня).

У травні 1918-го було призначено заступників (товаришів) гетьманських міністрів. Так, із 6 заступників міністрів внутрішніх справ усі заступники були поміщиками, три з яких були земцями, а один з них — іще й царським губернатором, інший — головою Окружного суду в Петербурзі. Товариш міністра Савицький був «людиною дуже ліберальних переконань», а товариш міністра Воронович чомусь «...створив до себе велику нелюбов з боку багатьох партій, хоча по своїх політичних поглядах, які він мені висловлював не раз, він був дуже помірний». Вже у листопаді 1918-го гетьман затвердитьВороновича міністром віросповідань у кабінеті прем’єра Гербеля.

Заступниками міністра закордонних справ стали масон із ложі Моркотуна Артемій Галіп (був на цій посаді й за Центральної Ради) та природний росіянин Олександр Палтов. Від Центральної Ради залишилося декілька заступників міністрів (народної освіти, фінансів, харчових справ, шляхів сполучення).

Треба сказати, що Скоропадський скасував національні міністерства (у справах великоруських, польських, єврейських), що існували за часів Центральної Ради, і не займався «національним влаштуванням» польських та єврейських громад, але погромів не допускав.

Спочатку ні Скоропадський, ні Сахно-Устимович, ні Василенко, ні Лизогуб не могли підібрати військового міністра для кабінету міністрів. Скоропадський писав: «Були, звичайно, у Києві... блискучі генерали та штабс-офіцери Генерального штабу, але всі вони винятково стояли за Добровольчу армію генерала Денікіна, проти якої я нічого не мав. Але ця орієнтація мені зовсім не підходила, тому що там тоді проповідувалося цілковите заперечення України... я ніяк не міг знайти підходящої людини. Я хотів генерала Кирея... це була людина, що за усіма своїми даними була цілком підходяща. Він кілька разів був у мене, але не погодився прийняти цю посаду... Мені вказували на генерала Кільчевського. Він приїхав, але теж не погоджувався».

Генерал-майор Василь Федорович Кирей, генштабіст, командир 23-го корпусу, у грудні 1917-го кілька днів був головнокомандувачем військ УНР. На початку 1918 року, разом з Петлюрою, він формував кіш Слобідських гайдамаків.

1—3 травня 1918-го тимчасово виконуючим обов’язки міністра військових справ і військового флоту став начальник генерального штабу полковник Сливинський, потім деякий час цю посаду тимчасово виконував генерал Лінгау. Скоропадський згадує: «У 1917-му році мій корпус бився поруч із 7-м Сибірським корпусом, де начальником штабу був генерал Лінгау... я призначив його тимчасово на пост товариша військового міністра».

Скоропадський писав, що на посаду військового міністра «українці» (українські соціалісти) пропонували генерала Олександра Грекова і за це було німецьке командування, але гетьман, вважаючи його ненадійним, «...рішуче від цього відмовився». У своїх «Споминах» Скоропадський докоряє генералам Грекову, Ярошевичу, Осецькому за їхню зраду у листопаді 1918-го: «Я від природи людина підозріла і недовірлива, але і я ніколи, до керування Україною, не міг допустити, щоб який-небудь генерал... міг так низько впасти в моральному відношенні».

Скоропадський вирішив зібрати всіх корпусних командирів, призначених за Центральної Ради, і вибрати міністра з цих панів. На цьому зібранні він мав розмову з генералом Рогозою. Рогоза погодився прийняти портфель військового міністра, і негайно був призначений.

Генерал Рогоза був «...дуже чемний і розумний військовий начальник» (за Зеньківським). Скоропадський твердив, що Рогоза «...застав міністерство в огидному стані, там зовсім не було у справжньому змісті військової організації. Якісь молоді люди носили мундири різних типів і покроїв, але чи були це військові і офіцери зокрема, нікому не було відомо. Ця компанія займалася більше політикою, ніж дорученою їм справою. У перші ж дні керування міністерством Рогозою йому випало змінити начальника канцелярії, якогось полковника, тому що виявилося, що прокламації, що з’являються час від часу проти нового уряду, друкувалися у друкарні військового міністерства. Цими панами тоді був улаштований якийсь збір у будинку військового міністерства і проголошувалося «Смерть гетьману», при загальному співчутті всіх цих маленьких Маратів. Яких сил мені коштувало, щоб Рогоза звільнив з посади командира Київського корпусу, що, може бути, був і поважний генерал, але рівно нічого не робив... Військове міністерство того часу було теж набите невідповідними людьми. Це були авгієві стайні, які потрібно було, за малим виключенням, ґрунтовно очистити».

Скоропадський називає Рогозу «...чесною та гоноровою людиною», «у всіх відносинах лицарем без страху та докору», хоча і вважає, що ця якість була і його великим недоліком. Рогоза дуже довіряв підлеглим — «...для нього всякий, що носить офіцерський мундир, був чесною людиною, у той час як вони його обманювали». За Скоропадським, Рогоза був «далеко недурний, але занадто довірливий».

Начальником власного штабу гетьман призначив генерала Дашкевича-Горбатського, але «...він зовсім не міг упоратись із цією справою». Згодом начальником штабу гетьмана став генерал Стелецький, він «...просто попався під руку, що, звичайно, було великою помилкою».

Начальником Головного штабу армії став генерал-лейтенант Олексій Семенович Галкін (колишній черговий генерал штабу Південно-Західного фронту). Інспектором артилерії став генерал-лейтенант барон Сергій Миколайович Дельвіґ (колишній інспектор артилерії 9-го корпусу Південно-Західного фронту).

Цікавою особистістю був командир гетьманського корпусу, що став формуватися в Одесі, генерал-майор (генеральний хорунжий) Василь Вікторович Біскупський, що наприкінці XIX століття служив у лейб-гвардії кінному полку. Ветеран Російсько-японської війни Біскупський, 1912 року, після одруження з видатною співачкою романсів Анастасією Вяльцевою кинув службу і заснував на Далекому Сході кілька акціонерних фірм по видобутку нафти. Але під час Першої світової він знову пішов служити і став командиром 3-ї кавалерійської дивізії. 1917 року Біскупського як представника армії обирають депутатом Петроградської Ради. Ще за Центральної Ради Біскупський «записався» до української армії і став командиром дивізії в Одесі, а при гетьмані — командуючим Південною групою військ. Після служби у гетьмана він служить у частинах Директорії, а потім у частинах, сформованих французами в Одесі. У вересні 1919-го Біскупський стає головою Західноруського уряду.

Павло Петрович бажав бачити міністром уже неіснуючого українського військово-морського флоту адмірала Олександра Васильовича Колчака, який командував Чорноморським військовим флотом у 1916—1917 роках (знаючи про його українське козацьке коріння і про активну участь у масонських ложах). Однак Колчак був десь тоді далеко у країнах Антанти і з ним неможливо було зв’язатися.

Тимчасово виконувати обов’язки міністра військово-морського флоту було призначено контр-адмірала Миколу Лаврентійовича Максимова (ветеран Порт-Артура), що тривалий час, до листопада 1918-го, затримався на «тимчасовій посаді». Максимов «...так довго залишався при виконанні цієї посади, що я вирішив його затвердити. Незважаючи на його недоліки, я не жалкую, що його призначив. Ця людина була щиро віддана своїй справі і знесилювалася, щоб як-небудь зібрати залишки того колосального майна, що ще так недавно представляв наш Чорноморський флот». Якийсь час командуючим флотом, якого не було, був контр-адмірал Микола Іванович Черниловський-Сокіл, що походив з потомствених дворян Київської губернії і теж був ветераном Російсько-японської війни, офіцером крейсера «Варяг».

* * *

Після кількох місяців співпраці, восени 1918-го, Скоропадський уже розчарувався у більшості своїх міністрів. На еміграції він почав аналізувати недоліки гетьманату, перекладає відповідальність за провал із своїх плечей на плечі всіх міністрів.

Хоча прем’єра Лизогуба він «поважав і любив», до нього у гетьмана було найбільше претензій: «...у нього були недоліки, найважливішими з них були його велика зарозумілість і потім уразливість. Коли він на кого-небудь ображався, він уже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Лизогуб був надзвичайно підданий лестощам. Цим його можна було відразу прибрати до рук і помикати, як завгодно. На жаль, деякі люди цим користувалися», він «...завжди легко ображався, коли я його штовхав у бік більш швидкої роботи у життєво важливих питаннях... розмаху, вільної творчості, сміливості не було, і щодо цього він, при всьому своєму бажанні бути мені корисним, не був на необхідній висоті... Він усе хотів зробити сам. Справ же була маса, він не встигав. Важливі рішення не приймалися ним вчасно, час йшов дарма. Я йому про це казав, він ображався. Він був надзвичайно сумлінний, дуже багато працював, але зі справами не завжди справлявся, тому що не мав здатності визначати істотне, широкого державного значення, від другорядного, що могло почекати... М’якість і зайва скромність щодо цього йому шкодили. Зарозумілість його часто виражалась у тім, що він у будь-якому, навіть другорядному питанні, видимо, внутрішньо дуже пишаючись своєю минулою земською діяльністю, зараз же нагадував, що він 25 років був головою губернської земської управи, що це питання потрібно вирішити так-то, що він навчить, як потрібно зробити... Федір Андрійович не встигав упоратися з головуванням у Раді міністрів... Головною провиною Федору Андрійовичу у питаннях внутрішніх справ я ставлю бажання все робити самому та повільність у проведенні важливих питань... сміливість та швидкість у рішенні державних питань не були відмітними властивостями характеру».

Було ясно, що Лизогуб просто не міг дати раду всім своїм справам, які на нього звалились у 66 років. Тільки головування в Раді міністрів мало займати у нього 6—8 годин, а ще робота з документами, а ще — міністерство внутрішніх справ, у якому він був міністром! За Скоропадським, Лизогубу «потрібно було більше проявляти владу у Раді міністрів і не давати ухилятися вбік у подробиці...»

Зеньківський майже повторює гетьманську характеристику Лизогуба: «У ньому не було ні політичного темпераменту, ні волі... можна було б мати хоча б свій план — але його не було, та й не могло бути в поважного Федора Андрійовича — він просто вів справи, які життя висувало... він просто не вмів політично мислити, залишаючись усе тим же земцем, яким був раніше... залишаючись завжди чесним, чемним, au fond відданим Росії, але в даній обстановці чесно служив “українській державі”...»

Головний недолік Чубинського був близьким до головного недоліку Лизогуба — він «здавався мені жахливим марудою (медлітелем)». Чубинський затягнув справу реформування правосуддя, за що і був відставлений гетьманом.

«Вроджену м’якість» як головний недолік закидав гетьман своїм міністрам: Василенку, що «мав усі якості та недоліки наших професорів», Зеньківському, що «зовсім не знав, як йому бути з митрополитом Антонієм», Соколовському — «...завдяки його м’якотілості, він приніс чимало шкоди Україні».

Гетьман згадує, що ні Соколовський, ні Вагнер «...не відповідають своєму призначенню», а головною провиною міністра Колокольцева (за Скоропадським) було те, що він «не був популярний». Міністр Вагнер «...на жаль, не мав здатності переконувати своїх колег у правоті своїх думок, не користувався ніяким впливом у Раді міністрів... Людина він був дуже м’яка... він не в змозі був, при існуючих комбінаціях, що-небудь провести у своєму міністерстві» (за Скоропадським).

І Дмитра Дорошенка Скоропадський вважав «...не зовсім підходящим. Його ніхто не визнавав. І українці, і великороси його однаково не любили... Власної думки він не мав, керувався, головним чином, тим, що скажуть про нього в українських колах... Він так, здається, і сидів до кінця між двома стільцями...»

Про міністра Бутенка Скоропадський скаже: «Власне кажучи, що за міністр був Бутенко, виразно я й дотепер не міг сказати», він, «...перебуваючи в області нескінченних інтриг», не займався справами міністерства. «У Раді Бутенка теж не любили і скаржилися на нього... Це був міністр, на якого сипалися нарікання, але чи були ці нарікання справедливі, — я так і не довідався». На Бутенка були най-сильніші нарікання з боку промисловців, цукрозаводчиків, гірничопромисловців, німців — «...його звинувачували у всіляких злочинах, його виставляли в мо'іх очах як людину безвладну, яка не може впоратися зі справою».

Скоропадський вважав, що «...генерал Рогоза, бажаючи бути ліберальним, сам узявся розробити устав і вніс туди багато нововведень, які дисциплінарну владу, особливо молодших начальників, зводили майже нанівець...» Міністр Ржепецький, за Скоропадським, «...був занадто великим провінціалом... був би прекрасним директором навіть великого провінційного банку, але не далі». Скоропадський підкреслює його праві політичні погляди такими словами: «...у нього була слабість — це обласний “Союз земельных собственников” і “Протофіс”... він і ображався, коли його підозрювали у щирому бажанні створити Україну». За Дмитром Дорошенком, Ржепецький був «...людиною дуже експансивною, палкою і часто нестриманою».

Скоропадський писав, що і міністр Гутник «...фактично нічого не зробив... Я прохав якнайбільше демократизувати промисловість, уважаючи, що це в нас тепер одне з найбільш важливих питань, але нічого не було зроблено. Гутник казав: «Так, так», і нічого не зробив... Я думав, що в Гутнику, як у євреї, я знайду саму широку комерційну людину з ініціативою, але помилився».

Міністр продовольства Соколовський, за словами гетьмана, «...зовсім не справлявся зі справами» і довів справу до різкого зростання ціни на хліб, не провів «...чищення міністерства від всіх грабіжницьких елементів, які частково засідали в ньому або присмокталися до нього всякими правдами і неправдами».

У середині літа 1918-го гетьман змінив Соколовського на Сергія Михайловича Гербеля, дворянина та землевласника, колишнього харківського губернатора та головно-уповноваженого з постачання армій Румунського фронту. У квітні—липні 1918-го він був представником українського уряду при австрійському командуванні в Одесі.

Дорошенко писав, що Гербель «...дуже чесний і енергійний адміністратор, завзятий ворог хабарництва і усяких зловживань...» Гербель почав з того, що вигнав близько 350 чиновників міністерства, «...що засіли там без всякої справи». Вже на початку ревізії міністерства Гербель відкрив близько ста справ з приводу шахрайства, крадіжок і спекуляції. З початком міністерства Гербеля фахівці з Петрограда почали «заводити дореволюційні порядки».

Генерал Гренер був рішуче налаштований проти кандидатури Гербеля як можливого «австрійського агента», але Скоропадський умовив «колегу».

Рада міністрів при вирішенні найважливіших питань часто-густо ділилася на дві рівні протидіючі половини, що гальмувало прийняття будь-якого рішення. «Ми просто зовсім не рухалися уперед», — оцінював діяльність свого уряду гетьман.

Соціаліст Володимир Винниченко критикував міністрів переважно за їх ставлення до «щирих українців». За Винниченком, Ржепецький та Афанасьев були «україножери», Вагнер — «ненависником українського відродження», Чубинський — «ворог українства», Ґіжицький — «з антипатіями до українства», Бутенко — «кадет, в українському питанні “і нашим і вашим”, як державний діяч — нікчемність. Портфель одержав за підготовку перевороту». Любинського Винниченко характеризує як «безпартійну нікчемність, аптекар, одержав портфель за особисте знайомство з П. Скоропадським», а Гутник отримав від Винниченка звинувачення як “феноменальний одеський спекулянт... відомий на всю одеську округу цинізмом і безсоромністю своїх біржових операцій”».

Міністерства реорганізовувалися за старими імперськими зразками, відновлювалися земські управи і міські Думи, що обираються за старими законами.

«Я мав право міняти голову Ради міністрів. Звичайно, мав і робив це... порядок відповідальності кожного з міністрів переді мною я допускав лише на обмежений час, а не як явище постійне», — писав Скоропадський.

* * *

Проаналізуємо, хто ж іще, крім міністрів, мав помітний вплив на гетьмана в його перші 100 днів. Крім міністрів, у гетьманському палаці постійно «штовхалося» певне коло осіб. Мабуть, це особистий секретар гетьмана Сергій Костянтинович Моркотун (про Моркотуна ми вже писали), Микола Михайлович Могилянський, генерал Костянтин Адамович Прісовський, Михайло Михайлович Ханенко, Іван Полтавець-Остряниця, Василь Васильович Кочубей, князь Голіцин, Палтов...

Непересічною особистістю у ближньому гетьманському оточенні був товариш державного секретаря — професор антропології Микола Михайлович Могилянський. Він закінчив Петербурзький університет, навчався в Берлінському університеті та у паризькій Ecole de Antropologie. До революції Могилянський працював завідувачем відділу Російського музею у Петербурзі, завідував відділом журналу «Мир Божий», викладав у петербурзьких вищих навчальних закладах, був прихильником автономної України у складі федеративної Росії. У царській Росії він устиг дослужитися до статського радника. Могилянський пройшов типовий шлях багатьох російських лібералів — від марксизму, через земство і партію кадетів, у масонство. Він «працював» у масонських ложах зі Скоропадським і Моркотуном.

Комендант генерал Прісовський «...прекрасна людина, про яку я завжди збережу пам’ять як про бездоганну людину» (за Скоропадським). Михайло Ханенко, нащадок іще одного гетьмана XVII сторіччя, завідував усією господарчою частиною гетьманського будинку і був начальником «апарату» — канцелярії гетьмана, «на якому лежав обов’язок вести всі списки запрошених». Скоропадський запише: «я його дуже цінував».

Іван Полтавець-Остряниця керував особистою канцелярією гетьмана. Він намагався «роздути свою канцелярію в цілу установу». Ад’ютанти гетьмана: Василь Кочубей (гвардії штабс-ротмістр, офіцер лейб-гвардії кавалергардського полку) та граф Олсуф’єв. Кочубей був далеким родичем гетьманової дружини Олександри Дурново, а Олсуф’єв — родич самого гетьмана.

Гетьман полюбляв розмовляти з колишнім членом Державної думи, князем Олександром Голіциним, що у 1918-му представляв «Союз земельных собственников», «Протофіс» і коло найближчих знайомих гетьмана з аристократії. Гетьман писав, що Голіцин, хоча «нічого загального не мав з українцями», за переконаннями був «далеко не правим», та «...зовсім не стояв на тій мертвій крапці повернення до старого, на якій так виразно стояли його колеги з “Протофісу” та Союзу землевласників».

Товариш міністра закордонних справ Палтов, за словами Врангеля, «...був особистістю з досить темним минулим, замішаний у надзвичайно брудних грошових справах, за що вчасно позбавлений був камергерського мундира...» В той же час, за словами Кочубея, він мав на гетьмана «винятковий вплив». Палтов був спритним юристом і міг швидко та якісно підготувати будь-який необхідний документ.

Про вплив барона Теодора (Федора) Рудольфовича фон Штейнгеля треба сказати окремо. Під час гетьманського перевороту барону було 48 років, але він був одним із найвідоміших діячів у Києві. Про нього гетьман писав: «чесніший і гоноровий українець, що носив тільки німецьке прізвище...»

Штейнгель був великим землевласником на Волині, у своєму маєтку він створив великий археологічно-етнографічний музей, школу, лікарню для селян. З 1905 року Штейнгель став одним із лідерів кадетів, членом ЦК партії кадетів, 1906 року був обраний від Києва до Всеросійської Державної думи, в якій виступав за автономію України, підписав «Виборзький заклик» до скасування монархії, три місяці перебував у в’язниці. Повернувшись до Києва, барон вступив до Товариства українських поступовців, а згодом став лідером Української партії соціалістів-федералістів.

1915 року Штейнгель очолив Південно-Західний комітет Союзу міст та Київський союз міст. У перші дні Лютневої революції Штейнгель очолив нову революційну владу у Києві — виконком Ради об’єднаних громадських організацій, став членом президії Українського національного конгресу.

Штейнгель був одним із найстаріших масонів в Україні (можливо, посвячений 1905 року), вже 1908 року він створює у Києві ложу «Київська зоря» (система «Великий Схід»), у якій стає «достойним майстром» (майстром цієї ложі був О. В’язлов — майбутній міністр уряду гетьмана), з 1909 року Штейнгель став «достойним майстром» київської ложі «високих градусів», масонської Ради «Правда» (до неї входили О. В’язлов, Д. Григорович-Барський, М. Грушевський, С. Єфремов, С. Чебаков та ін.). З 1910 року, як тільки була створена «Ложа Верховної Ради Великого Сходу народів Росії», Штейнгель увійшов до неї як людина, що мала «найвищі градуси» (серед 25 «обраних»). 1912 року Штейнгель став венераблем — головою Вищої Ради російського масонства (серед членів Ради був О. Керенський, М. Некрасов, М. Чхеїдзе та ін.).

У травні 1918-го Скоропадський затвердив Штейнгеля на головну міжнародну посаду (більш важливу, ніж міністр закордонних справ) — на посаду посла України у Німеччині. Але зустрічі та листування між гетьманом і бароном не призупинялися...

Цікаво, що конспірація російських масонів була на найвищому рівні, і навіть німці (як до того і російська імперська поліція) не здогадувалися про належність Скоропадського, Штейнгеля, більшості членів уряду гетьмана до таємних масонських лож «Великого Сходу», центр яких розташовувавсь у Парижі. Парадокс історії був у тому, що «прогерманський уряд гетьмана» намагався таємно працювати і на країни Антанти. Можливо, Штейнгель був найкращим агентом Франції в Німеччині.

Губернські, міські та повітові старости замінили комісарів Центральної Ради. Старости призначалися гетьманом з 9 травня до середини червня 1918 року.

До влади на місцях прийшла аристократія і генералітет (особливу симпатію гетьман мав до генералів і офіцерів-кавалеристів): київським губернським старостою став граф Іван Львович Чарторижський (з 30 серпня — генерал П. М. Андріянов), волинським — Дмитро Федорович Андро (родич графів Ланжеронів), чернігівським — колишній голова губернського земства Микола Петрович Савицький (один із повітових старост — граф Кочубей), подільським — Сергій Іванович Кисельов (у нього повітові старости: барон Ренненкампф, граф Потоцький...), харківським — Петро Іванович Залєський — генерал-лейтенант, що був командуючим 6-ї кавалерійської дивізії й т. в. о. командуючого 7-го кавалерійського корпусу, полтавським — осавул Забайкальського козачого війська Кудрявцев, херсонським — Семен Григорович Пищевич...

Однак прем’єр не мав сил централізувати владу і не мав ніякого впливу на місцеву владу — старост (губернаторів). Україна розпалася на 8 губернських старосте, у яких усі питання вирішувалися, виходячи з політичних і особистих амбіцій старост-губернаторів. Так, харківський губернатор Залєський та одеський градоначальник генерал Мустафін виступали проти поширення української мови у своїх вотчинах.

Багато урядовців, особливо на місцях, призначалося гетьманом із колосального резерву — з «бувших людей», шо змогли втекти з червоної Росії на «український хутір». Росіяни швидко зайняли «тепленькі місця» у міністерствах, у місцевих адміністраціях та фінансових установах.

«Всі українці кажуть про те, — згадує гетьман у своїх мемуарах, — що я користувався російськими силами для створення України. Так, тому що одними українськими силами не можна було створити нічого серйозного. Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу... Для того щоб поповнити недолік у наукових силах, у нас складалися списки осіб, яких бажано було б залучити для роботи на Україні. Ми користувалися для цього так званими державними поїздами, які були встановлені за згодою із Совдепією; цими поїздами ми залучили до себе декількох видатних і підходящих нам по своїх переконаннях працівників із числа людей науки та мистецтва».

Великі проблеми з владою складалися в гетьмана на місцях — у волостях та повітах. Крім німецького або австро-угорського комендантів (командирів частин), влада перетікала до поміщиків, що повернулись у свої маєтки. Ці пани-землевласники складали свої каральні загони для реалізації наказів Ейхгорна, які стосувалися повернення землі панам, врожаю та реманенту колишнім господарям. Так, у Сквирському повіті діяв панський каральний загін, що «вибивав» гроші із селян на «гетьманський пайок».

«Людей позитивно не було. Мене завжди те дивувало, що якось усі дивилися на ту роботу, що творили, як на справу, що створювалася особисто для мене, а не як на широку державну творчу роботу... В урядовому апараті, де все було ще ново, де люди не зспівались, я був чимось подібним до єднального цементу, і доводилося тому з усіма бачитися особисто і витрачати години на змазування державної машини. Надзвичайно важко було налагодити порядок серед найближчої моєї свити».