Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 6. Заколотник у пошуках сили (січень — квітень 1918 р.)

Пізніше Скоропадський напише: «...у Києві я оселився як приватна людина». Однак, зрікшись генеральських погонів, Павло Петрович залишався отаманом Вільного козацтва та лідером різномастих змовників, які гарячково готували скинення Центральної Ради. Але вже тоді до Києва приходять звістки про єврейські погроми, в яких беруть участь загони Вільного козацтва. Скоропадський згадує, що на початку 1918 року «вільні козаки стали ...найзатятішими захисниками українського націоналізму та шовінізму».

Павло Петрович намагався стати лідером для всіх незадоволених політикою Центральної Ради. «До мене приходило багато всякого люду: старшини, землевласники, громадські діячі...» — писав про свій січневий «відпочинок» у Києві майбутній гетьман. Відставний генерал активно спілкувався з організаторами козацтва на Полтавщині Олександром Сахном-Устимовичем та братами Милорадовичами, з отаманом вільних козаків Київського повіту Павлюком. Тоді радилися з відставним генералом: колишній головнокомандуючий Західним фронтом відставний генерал Валуєв, колишній князь Віктор Кочубей, колишній граф Олсуф’єв, організатор козаків Котов-Коношенко, «...який розповів... що він українець, дідич з Харківщини», подільський шляхтич Михайло Ґіжицький. «Вони прохали в мене зброї для якихось козацьких частин, ними зорганізованих... обидва потім брали участь у підготовці перевороту 29-го квітня», — згадував Скоропадський.

У Києві Скоропадський створив офіцерське вербувальне бюро Вільного козацтва та інструкторську школу для старшин Вільного козацтва на чолі з капітаном Секретом.

Микола Чеботарьов згадує, що на початку січня 1918-го в приймальню до військового міністра Порша навідався Скоропадський у компанії ротмістра Кочубея та полковника Полтавця. Порш не хотів їх приймати, але після особистої протекції Чеботарьова усе-таки прийняв. У військового міністра Скоропадський настійно просив грошей на організацію нових підрозділів Вільного козацтва. Але Порш уважав Скоропадського «ворогом України» і не дав ні копійки. Чеботарьов згадує, що тоді Скоропадський переконував його, що має під своїм командуванням 40 тисяч вільних козаків. Насправді цифра ця була збільшена, приблизно у 30 разів.

На початку січня 1918-го Скоропадський встиг зустрітись із Симоном Петлюрою. Відставний військовий міністр Петлюра просив відставного генерала Скоропадського допомогти в організації незалежного від військового міністерства «партизанського» Гайдамацького коша Слобідської України. Вони обидва розуміли необхідність опору червоним військам, але Скоропадський не міг передати Петлюрі необхідних останнім сотень вільних козаків, позаяк уже втратив на них усякий вплив.

У своїх «Споминах» Скоропадський згадує про свого політичного суперника Петлюру. Він писав, що з усіх політичних соціалістичних діячів Петлюра залишився ледь не єдиною «чистою людиною... у грошових відносинах» і «щирим у своїх відносинах до України».

У той же час Скоропадський відзначив «надзвичайне честолюбство» і «демагогію» Симона Васильовича. Готуючи переворот, Скоропадський думав про Петлюру як про можливого союзника. У цей час Петлюра був так само «приватною особою» і так само, як і генерал, дуже критично ставився до міністерського кабінету есера Голубовича. Гетьман згадував, що з Петлюрою «...у той час у нас відносини були гарні». Гетьман навіть розкриває «секрет» Петлюри, вказуючи, що «...його політичні переконання не крайні настільки, що мені приходило навіть у голову залучити його в уряд, якби українці не відмовилися на перших порах піти в уряд, можливо, це й відбулося б...». Гетьман вказував, що, якби не його зв’язок із соціалістичними партіями, «...Петлюра міг бути одним з надзвичайно корисних діячів часів гетьманства».

Скоропадський шукав контактів і з французькою військовою делегацією у Києві та її начальником генералом Табуї — «...у французькій місії я мав непогану репутацію». Французьких військових тоді цікавила можливість Скоропадського протидіяти планам Центральної Ради з підписання сепаратного миру УНР з німцями. Французьке командування вже мало дані про те, що українська делегація на переговорах у Бресті була визнана німцями за самостійну, і з нею з перших днів січня 1918-го велися таємні переговори про сепаратний мир. Можливо, французькі військові перші побачили у Скоропадському кандидатуру на можливого військового диктатора України, що має шанси підтримувати війну України проти країн німецького блоку.

Тоді Скоропадський мав кілька зустрічей з генералом Табуї та комендантом Суаньє у канцелярії французької військової місії та у ресторані готелю «Континенталь». Керівники французької місії також запросили відставного генерала на таємну нараду французької місії з представниками польського корпусу «у конспіративнім місці».

Скоропадський згадував, що французи «...обмежувалися загальними фразами, а я хотів перейти одразу до діла... нічого конкретного і це побачення не дало... Унаслідок такої поведінки французів я почав думати, що з цього нічого не вийде». Про яку справу Скоропадський як «приватна людина» розмовляв із французами — скоріше це була «справа державного заколоту» з метою зриву переговорів української делегації з німцями та повалення есерівського уряду. Скоропадський наполегливо пропонував французам підтримати його план військового перевороту. Можливо, генерал умовляв французів погодитися на використання підконтрольних Антанті Чехословацького та Польського корпусів для розгрому київських соціалістів... Ці іноземні військові корпуси розгорталися поблизу Києва і могли повністю блокувати столицю. Коли б Скоропадський та французи домовилися, заколот Чехословацького корпусу стався би в Україні у січні 1918-го, а не у Радянській Росії у червні 1918-го.

У Центральній Раді підозрювали Скоропадського у таємній змові проти республіки, у контактах із французькими агентами. Скоропадський констатував, що у січні 1918-го агенти українських спецслужбстали «...стежити за мною та французами».

До французької орієнтації відставного генерала підштовхували «брати»-масони граф Віктор Кочубей та близький до французької військової місії Сергій Моркотун. Моркотун, начальник залізничної міліції Південно-Західної залізниці та колишній адвокат, за свідченням Скоропадського, «...заявляв себе українцем поміркованих поглядів... організовував тоді з молодих інтелігентних людей українську національну організацію під назвою «Молода Україна»... тоді в українських залізничних колах відігравав досить помітну роль». Павло Петрович твердив, що Моркотун «...був утаємничений і в наші плани притягнути до спільної акції проти більшовиків польський корпус і чехословаків».

Скоропадський вказує на Моркотуна як на творця організації «Молода Україна» (за аналогією з «младотурками»), але не вказує «профілю» цієї організації... Ту ж саму назву — «Молода Україна» — мала і київська парамасонська ложа (що була створена на основі лож «Володимира» та «Нарцис»), у якій перебували Моркотун, Скоропадський, Галіп, Шумицький та... Петлюра.

Взагалі Сергій Костянтинович Моркотун (Маркотун) (1890—1958) відіграв велику (не досить висвітлену) роль у житті Скоропадського. 1918 року Скоропадський вважав Моркотуна власним секретарем, але роль останнього була зовсім інша.

Син відомого масона, який був сімейним лікарем великого князя Григорія Олександровича Романова, другом генерала графа Олсуф’єва, Сергій Моркотун дуже рано опинився серед «братів». Вже у двадцятирічному віці ми бачимо Моркотуна в «офіцерському званні» у московській ложі «Кубічного каміння». Сергій у двадцять один став «майстром ложі» та закінчив столичний університет. Моркотун «працював» у ортодоксальній ложі, дійшовши до 18-го ступеня «лицаря розенкрейцера», та у масонському ордені мартиністів.

Моркотун як «достойний майстер» ложі Святого Володимира засудив Брестський мир, Четвертий Універсал Центральної Ради та запрошення австро-німецьких військ до України. Скоропадський твердив: «Його (Моркотуна. — В. С.) інформованість мене вразила...», він «...прекрасно знав французьку місію, постійно в них бував і, вірогідно, користувався в них довірою. Разом з цим він був заможною людиною, володів будинком з величезним садом на Великій Володимирській... багато мандрував». Саме Моркотун передавав Скоропадському запрошення з французької місії — «...французи просили мене зайти до них на конспіративну квартиру». Саме він зв’язав Скоропадського з масонством, підтримував найтісніші стосунки з масонськими центрами і впливовими постатями масонства: Миколою Миколайовичем Романовим, бароном Врангелем, Петлюрою. З грудня 1918-го Моркотун став іще й активним діячем організації Вільного козацтва — членом Генеральної Ради.

У другій половині 1918-го Моркотун став «великим майстром» Великої ложі України «Об’єднаних слов’ян». Після політичної смерті Центральної Ради цю ложу було створено як альтернативу «шовіністичним» тенденціям у масонстві. В цю ложу згуртувалися помірковані діячі, здебільшого кадети. Масони — прибічники української незалежності, переважно соціалісти, сформували Велику ложу України на основі ложі Святого Андрія Первозваного.

Поки Скоропадський готував змову, у Києві відбувалися доленосні події. Генеральний Секретаріат (уряд) УНР нарешті проголосив рішучі заходи боротьби проти більшовицької небезпеки, погрожуючи переслідуванням і застосуванням військового суду ворогам УНР. При таємничих обставинах був убитий лідер київських більшовиків Леонід П’ятаков, і потім відбулося роззброювання червоногвардійців механічних майстерень та київських заводів «Арсенал», «Ауто», суднобудівного, канатного... під час якого було вилучено тисячі гвинтівок і десятки кулеметів.

На Лівобережжі України війська більшовиків швидко рухалися на Київ по двох головних залізничних вітках — Полтавській та Чернігівській. До 11 січня 1918-го війська УНР на Лівобережжі були розгромлені, Сердюцька дивізія полковника Капкана розпалася, частина вільних козаків Чернігівщини перейшла на бік червоних... столицю України залишилося захищати не більше 300 бійців. Кияни вже відкрито казали про неминучість здачі міста червоним частинам у найближчий час.

На Правобережжі України республіканців так само почали переслідувати невдачі... частинам 2-го більшовицького гвардійського корпусу до 10 січня 1918-го вдалося захопити Вінницю та Вапнярку. Генерали «із царських» працювали погано, іноді явно саботували накази, чекали на відновлення колишнього ладу, а соціалістичні партійні функціонери взагалі працювати не вміли.

У ніч на 12 січня 1918 року Центральна Рада під тиском фракції українських есерів прийняла Четвертий Універсал, за яким «Українська Народна Республіка стає самостійною, незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу... повинна бути очищена від насланих з Петрограда найманих загарбників...» 15 січня на станцію Крути для захисту столиці з боку Чернігівської залізниці від наступу червоних прибуло 420 київських юнаків-добровольців: сотня студентів і гімназистів, курінь «Смерті» і загін юнкерів, а наступного дня Петлюра зі своїм партизанським Гайдамацьким кошем Слобідської України і залишками інших українських з’єднань (усього 880 багнетів) встав на шляху червоних з боку Полтавської залізниці.

Дізнавшись про вихід з Києва петлюрівського війська, робітники заводу «Арсенал» підняли повстання у Києві. Вже 16 січня до 700 арсенальців приєдналися не тільки робітники багатьох підприємств, але й солдати трьох українських полків, що були розпропаговані більшовиками. В інших районах Києва: на Подолі, Шулявці, Деміївці, у районі залізничних майстерень повстання підтримало ще до тисячі робітників-червоногвардійців...

У розпорядженні Центральної Ради у Києві виявилося всього близько 2 тисяч багнетів, а 50% вояків української армії у Києві оголосили свій нейтралітет і апатично дивилися на перебіг подій. Рівністю військових сил супротивників пояснюється затяжне військове протистояння. Центральна Рада і її силові структури виявилися паралізовані повстанням. Охорону Києва Центральна Рада передала вільним козакам київського полку інженера Ковенка, що блокували «Арсенал». Скоропадський писав, що Ковенко «...енергійна і смілива людина... Ковенко виявляв багато особистої відваги, енергії і організаторської ініціативи, а його полк з київських заводських робітників був одною з кращих частин Вільного козацтва».

Більшовики намагалися посіяти паніку в місті, обстрілюючи центральні квартали з гармат, відключили у Києві водопостачання та електрику. «Головною прикметою тих боїв була повна неможливість чітко провести фронт, на якому йде бій. Бої розпалювалися зненацька там, де починали стріляти в українців повсталі, які прослизали дуже легко по всьому Києву, тому що Центральна Рада не мала у своєму розпорядженні достатніх сил, щоб надійно охороняти місто...» — згадував очевидець. Численні штурми «Арсеналу» українськими військами нічого не давали.

16 січня 130 червоногвардійців з Подолу ввірвалися у центральну частину міста і підійшли до самого будинку Центральної Ради, але були вибиті офіцерським загоном на Поділ. Наступного дня повстанці прорвалися на Хрещатик і знову наблизились до будинку Центральної Ради. І знову повсталі були загнані на Поділ, де через кілька днів були ліквідовані. Необхідно зазначити, що Скоропадський і його найближче оточення, що складалося з бойових офіцерів, не брали участі у доленосних боях проти повсталих 15—22 січня 1918 року, відмовилися вони і від участі в обороні Києва від військ російських більшовиків 22— 25 січня... Скоропадський утік із Києва, де п’яту добу тривали вуличні сутички. Що це було? Небажання захищати ворожий режим? Апатія та безсилля? Чи очікування змін? Скоропадський не дає відповіді у своїх «Споминах».

18 січня прем’єр Винниченко розпустив свій кабінет, надавши право лідеру українських есерів інженеру Всеволоду Голубовичу формувати нову Раду міністрів. Тоді ж був прийнятий есерівський «Земельний закон», за яким ліквідовувалося право власності на землю, а земельним комітетам надавалося право зрівняльного розподілу всієї землі. Есери затвердили закони «про скликання Українських Установчих зборів 2 лютого 1918 року» і «про право підписання сепаратного миру з германцями у Бресті», Центральна Рада дала всі права українській делегації підписати цей мир.

У відповідь на ці кроки французький генерал Табуї у своїй ноті різко висловився проти Четвертого Універсалу як «акту, ворожого Франції», заодно і проти уряду Голубовича. Але розраховувати ні на Петлюру, ні на Скоропадського французи вже не могли. Петлюра зі своїми гайдамаками був на фронті, Скоропадський просто зник із поля зору...

«Я хотів їхати до Білої Церкви, побачивши, що тут однаково нічого не зробиш, але потяги з 19-го числа перестали ходити... — згадував Скоропадський. — З ранку 19-го січня по вулицях почали з’являтися барикади...» Під час повстання у Києві до Скоропадського завітав добродій Мартинович-Стракон — посланець з Білої Церкви від козацької Ради. Він розповів Павлу Петровичу, що за останній тиждень «козацька організація підпадає впливу загальної анархії».

Коли Скоропадський вирішив залишити Київ, Петлюра та його гайдамаки повернулися до Києва, щоб битися з повсталими. Симон Петлюра зміг організувати захоплення «Арсеналу» та остаточну ліквідацію повстання, причому на штурм «Арсеналу» йшов у першій колоні. Полковник Петро Болбочан організував «Офіцерський республіканський загін» із російських офіцерів у 150 чоловік і разом із загоном взяв активну участь у вуличних боях проти червоних.

Ще тривав останній штурм «Арсеналу» та бої української армії проти червоногвардійців у районі вокзалу, як Павло Скоропадський утік із Києва. Він вирішив тікати з небезпечного Києва, на який насувалась армія червоних. У колишнього бойового офіцера не вистачило мужності та відданості Батьківщині, щоб стати разом із Петлюрою або Болбочаном на оборону столиці.

23 або вже 24 січня 1918-го (у «Споминах» багато не зовсім певних дат) Скоропадський разом із Мартиновичем, де пішки, де на селянських возах, добралися з Києва до Білої Церкви. Скоропадський залишав Київ у пригніченому стані, бо отримав звістку про те, що його родовий палац у Тростянці «...з усіма збірками рідкостей і малюнками» спалено повсталими селянами.

Вже у Білій Церкві Скоропадський побіг до штабу Першого українського корпусу, але знайшов там лише залишки штабу під командою капітана Андерсона. Він довідався, що «...командир корпусу зі штабом у той самий день виїхали у напрямку Києва».

Комкор Гандзюк та начальник штабу Сафонов вирішили їхати до Генерального Секретаріату за новими інструкціями з організації оборони столиці, не маючи інформації про те, що Київ з 23 січня 1918-го перебував у червоному оточенні.

Матроська варта за шість кілометрів од Києва зупинила автомобіль, в якому їхали генерали Гандзюк і Сафонов та полковник Гаєвський. Вони були заарештовані й передані до штабу червоного командарма Муравйова. Всім трьом офіцерам запропонували вступити до Червоної армії, але всі троє відмовилися рятувати життя зрадництвом, підписавши собі смертний вирок. Гандзюк і Сафонов були страчені на околиці Києва, а Гаєвському вдалося втекти з-під розстрілу.

Скоропадський уже не знайшов у Білій Церкві боєздатних та надійних частин Першої української дивізії свого колишнього корпусу. Корпус майже остаточно розклався... Хоча Центральна Рада і призначила 30 січня 1918-го новим командувачем корпусу прапорщика Віденка, частини корпусу вже були неспроможні утримати лінії залізниці Шепетівка—Бердичів—Фастів—Біла Церква від наступу 2-го більшовицького гвардійського корпусу. Залишки частин Першої української дивізії почали відходити на Житомир. Цим скористалися загони 2-го червоного корпусу, розгромивши штаб Першого українського корпусу та захопивши станцію Фастів.

Повне розчарування чекало на Скоропадського й у справі Вільного козацтва. У Білій Церкві ніяких вірних вільних козаків та козацької Ради він не знайшов. Очікуючи приходу до Білої Церкви загону більшовиків старшина козацької Ради Вільного козацтва втекла з Білої Церкви до містечка Звенигородки. Скоропадський вирішив і сам їхати до Звенигородки на пошуки загубленої козацької структури. Десь на Білоцерківщині тоді перебували Сергій Моркотун і генерал Кедровський, що втекли з Києва, але Скоропадський їх не знайшов.

* * *

22 січня 1918-го червоні захопили вже околиці Києва: Дарницю, Труханів острів... Під Києвом зібралося до 7 тисяч «червоних» багнетів і шабель, яким могли протистояти тільки 1600 українських бійців. Населення Києва тоді становило близько 430 тисяч жителів, однак більшість людей і до 15 тисяч офіцерів-киян приречено дивилися на події, передавши своє майбутнє у руки купки пасіонаріїв, які ще не втомилися боротися.

24 січня 1918-го, удень загального штурму Києва, червоний загін Єгорова захопив Поділ і станцію Київ-Товарний. Червоні вже були за 3 кілометри від будинку Центральної Ради, а на її засіданні ще мріяли про швидкий підхід до Києва формувань Вільного козацтва з півдня Київщини та про контрнаступ. 25 січня бої за Київ розгорілися з новою силою. Червоний загін Єгорова, захопивши вокзал, наблизився до Хрещатика, де був зупинений офіцерським полком і загоном київських вільних козаків. Тоді ж лідери Центральної Ради ухвалили рішення щодо негайної евакуації з Києва армії та урядових закладів УНР. Частина міністрів і чиновників уже зненацька «зникли», і керувати містом, армією та «державою» не було ніякої можливості. До того ж урядовці вже дістали звістку про те, що Берлін вирішив підписати мирний договір з Україною і надати свою військову допомогу Центральній Раді.

По єдиному, що ще залишився в руках республіканців, шляху — по Брест-Литовському шосе у ніч з 25 на 26 січня 1918-го почали відходити з Києва пошматовані українські військові частини, чиновники та діячі Центральної Ради, обоз із пораненими і хворими...

Але наказ про повну евакуацію Києва не був вчасно доведений до всіх військових частин і установ УНР. Наказ поширювався приватно, серед вищих чиновників і їхніх знайомих, що призвело до того, що у Києві залишилося тисячі чиновників і військових, вірних Центральній Раді. Навіть генерал Кирей (що з 23 січня 1918-го був начальником Українського Генерального штабу), генерал Остапура, полковники Пилькевич і Сальський, частина офіцерів військового міністерства нічого не чули про евакуацію. У Києві були «забуті»: Генеральний штаб, штаб Протибільшовицького фронту, штаб Київського округу, структура військового міністерства. В той же час військовий міністр Порш і командуючий округом Шинкар зникли, не повідомивши структури влади про свої дії.

До 26 січня 1918-го армія більшовиків повністю заволоділа Києвом, а більшовицький 2-й гвардійський корпус уже контролював Вінницю, Вапнярку, Шепетівку, Жмеринку, Фастів і так само підійшов до Києва.

* * *

Колишньому генералові судилося пройти пішки по льодових степах Київщини кілометрів з 20, одягнувшись робітником, аби дістатися до Звенигородки наприкінці січня 1918 року. Старшин Вільного козацтва Павло Петрович розшукав у невеличкому містечковому готелі «Англія», там же він знайшов і втікача з Києва генерала Шинкаря з кількома ад’ютантами. Шинкар уже мав новий фантастичний план «спасіння України» — зібрати на Звенигородщині козацькі частини та йти визволяти Київ.

Скоропадський свідчить: «Шинкар присвоїв собі владу, заарештував голову місцевої організації Вільного козацтва отамана Гризла, ніби за якісь негарні вчинки». Вже у Звенигородці Скоропадський зрозумів, що два «загальноукраїнські» лідери не вживуться в одному містечку, й разом з Мартиновичем вирішив їхати до Бердичева, де розраховував знайти залишки штабних установ Південно-Західного фронту та Центральної Ради. Але, коли мандрівники дісталися Бердичева, до цього міста вже входили більшовицькі частини.

Скоропадський іще не мав ніякої правдивої інформації про долю тих, що залишились у Києві: Центральної Ради, її міністерств та армії. А справи в українських республіканців були кепські...

Залишивши Київ, «державний центр» УНР та її армія отаборились у селі Ігнатівці, де було затверджено нового виконуючого обов’язки військового міністра УНР — підполковника О. Жуковського та нового начальника Генерального штабу — генерала О. Осецького. Тоді ж із рештків війська було демобілізовано нестійку частину — 510 вояків, а із залишків пошматованих частин скроєно боєздатну «Запорізьку бригаду» (армійська частина УНР) у 1400 багнетів і 100 шабель при 12 гарматах (командир — генерал К. А. Прісовський). Січові стрільці-галичани залишились окремою частиною — «Січовим куренем» (у 330 багнетів), а гайдамаки Петлюри та вільні козаки (400 багнетів і шабель) і взагалі відмовились увійти до військ УНР, заявивши, що вони взагалі незалежні «партизансько-добровольчі» частини, котрі перебувають у союзі з армією УНР.

Окремі дрібні частини УНР ще перебували в анклавах, одрізані від Києва: у Житомирі, Кам’янці-Подільському, Сарнах, Старо Костянтинові, Балті (разом до 5 тисяч багнетів і шабель). Але ці частини виявилися паралізованими відсутністю зв’язку, розвідки, інформації, єдиного командування. Загони вільних козаків були також ізольовані один від одного та розкидані по Київщині, Херсонщині, Поділлі. Але й їх не було організовано та притягнуто командуванням до вирішальних боїв.

28 січня республіканське військо та Центральна Рада вступили до Житомира, та вже через день були змушені залишити місто і просуватися на Коростень і далі — на Олевськ і Сарни. У районі Сарн біля німецько-українського фронту ще стояли залишки української республіканської бригади, і діячі Центральної Ради сподівалися, з’єднавшись із цими військами, протриматись у Сарнах до вступу на українську територію німецьких військ.

Ще 28 січня прем’єр Голубович оголосив українським військам про підписання миру між Україною та країнами німецького блоку, а 31 січня делегація УНР звернулась із меморандумом до Німеччини та Австро-Угорщини, в якому війська німецького блоку закликалися на допомогу УНР для бойових дій проти більшовиків. Дипломати блоку дали згоду на вступ своїх країн у війну за Україну, і його війська почали готуватися до походу на схід.

Українські політики тоді сподівалися, що допомога Німеччини зведеться до передачі під керівництво українського командування галицьких Січових стрільців і частин Австрії з галицьких вояків, сформованої з військовополонених-українців у Німеччині та Австро-Угорщині «Синьої дивізії»... Але Німеччина та Австро-Угорщина поставили владу УНР перед фактом справжнього військового вторгнення своїх військ на територію України без усяких додаткових консультацій із Центральною Радою.

17 лютого 1918 року українські республіканські частини почали контрнаступ на червоних, що засіли у Бердичеві, а починаючи з 19 лютого 1918-го німецькі й австро-угорські частини чисельністю понад 300 тисяч почали переходити українську ділянку лінії фронту та просуватись у глиб України. На Волині з’явилися два німецьких корпуси, що по залізницях наступали на Коростень і на Бердичів. У хід громадянської війни в Україні втрутився новий «германсько-австрійський фактор», що відразу став визначальним.

23 лютого 1918-го війська Центральної Ради, відтиснувши більшовицькі загони з вояків 7-ї армії, захопили Житомир і висунулися в авангарді наступаючих німецьких військ на напрямку Козятин—Київ.

* * *

Не знайшовши у Бердичеві очікуваної підтримки та друзів, Скоропадський вирішив податися до «червоного» ібієва і заховатись у підпіллі. Це був самовбивчий намір... Під час перебування червоних у Києві у січні—лютому 1918-го було розстріляно близько 3 тисяч офіцерів і громадян міста, серед яких: начальник Генерального штабу військ УНР генерал Бобровський, митрополит Київський Володимир, міністр УНР Зарудний, член Центральної Ради Бочковський, редактор Пугач, генерали УНР Разгонов, Іванов та інші.

Скоропадський не знав про це і, можливо, мав надію легалізуватися з допомогою різновекторних зв’язків за нової влади. Одягненому як робітник, з небритою тривалий час бородою, колишньому генералові-аристократові вдалося дістатися до Києва на холодній відкритій платформі, переповненій солдатами. Але під час цього переїзду в Павла Петровича зникли три тисячі рублів, револьвер, годинник, паспорт...

Через кілька діб після повернення Скоропадського до Києва вільні козаки знищили більшовиків у районі Білої Церкви й обрали Юрія Тютюнника кошовим отаманом Білоцерківщини. У середині лютого 1918-го вільні козаки встановлюють свою отаманську владу (отамани: Водяний, Кульчицький, Безуглий, Тютюнник) по всій південній Київщині та північній Херсонщині.

У перші дні у «червоному» Києві «небезпечного контрреволюціонера» сховав у своїй оселі простий швець, що був баптистом. Більше тижня Скоропадський перебував на околицях Києва, не виходячи на вулицю з хати шевця. Незабаром Скоропадський зв’язався з Моркотуном, і його сестра Лідія знайшла для відставного генерала нову конспіративну квартиру в залізничного комісара, що працював на більшовиків, але співчував колишній владі. За тиждень Скоропадський полишить і цей будинок і сховається в оселі підстаркуватої киянки.

Скоропадський прожив у підпіллі у «червоному» Києві тільки два тижні.

У місті більшовики вже готувалися до оборони. На засіданні Народного Секретаріату Радянської України було створено Надзвичайний комітет оборони, який очолили Юрко Коцюбинський (син класика української літератури), Микола Скрипник та Віталій Примаков (надзвичайний комісар оборони Києва). У Києві було оголошено військовий стан. Але «комітет» не контролював ситуацію в місті, де гостро відчувався вакуум влади, а накази більшовиків майже ніким не виконувалися. Командир 1-ї Червоної армії Єгоров відмовився підкорятися командуючому військами Коцюбинському (вважаючи своїм командуючим М. Муравйова). За наказом Коцюбинського було заарештовано армійський комітет армії Єгорова, а Муравйов почав заарештовувати прихильників Коцюбинського у своїх військах.

Населення міста бойкотувало ці накази, зброю не здавало, не записувалося до революційної армії оборони, а очікувало швидкої зміни влади.

Солдати-фронтовики з колишніх збільшовичених армій розійшлися з Києва по своїх рідних оселях, на обороні Києва залишилося всього 2,5 тисячі відчайдухів. На оборонні позиції на захід од Києва вийшло тільки 1500 червоних бійців. Бойові загони йшли на фронт лише в тому випадку, якщо вони здебільшого складалися з ідейних членів революційних партій.

З 25 лютого Київ охопили паніка та розгубленість. На засіданні Народного Секретаріату Коцюбинський заявив, що втримати Київ неможливо.

«У ці три тижні радянської влади селяни припинили підвезення харчів у Київ, і ціни на них підвищилися. По ночах було неспокійно. Зграї грабіжників зустрічали на вулицях перехожих і нападали на хати і квартири. Обивателі формували загони самооборони. Зброю діставали у розгромлених складах на Печерську. В окремих будинках точилися справжні бої із грабіжниками. Вперше у під’їздах будинків і у дворах організували нічні чергування мешканців. Чергові зобов’язані були стріляти по грабіжниках (тоді ще не важко було купити зброю у солдатів) і викликати допомогу... Радянські війська реквізували всі вози та підводи у Києві і, навантаживши їх домашнім крамом — подушками, перинами, стільцями, самоварами та ін., — спішно втікали з Києва. В останній день перед відходом радянських військ народний комісар внутрішніх справ України Євгенія Бош, виступаючи на мітингу біля будинку Купецьких зборів, запевняла присутніх, що Київ не буде зданий. Через дві години вона та інші радянські сановники промчали на автомобілях уздовж Олександрівської вулиці, прямуючи в Дарницю», — свідчив сучасник тих подій.

27 лютого радянський Народний Секретаріат перебрався до Київського вокзалу і розмістився у вагонах на станції, боячись раптового падіння міста. Завчасно зникли з Києва всі управлінські структури...

27-й німецький корпус (2-а, 89-а, 92-а, 93-я, 95-а, 98-а ландверні дивізії), рухаючись залізницею від Ковеля, наблизився до Києва. В той же час гайдамаки Петлюри прорвали оборону червоних на річці Ірпінь. Шлях на Київ був відкритий... Штаб оборони радянського Києва у ніч на 30 лютого 1918 року втік із міста, передавши владу міській Думі та охорону — грузинській дружині. 1 березня 1918 року передові загони гайдамаків Петлюри увійшли у спустілу столицю, а наступного дня, коли до Києва вступали німецькі війська, Петлюра влаштував парад українських військ на Софійській площі Києва, по якій маршем пройшли гайдамаки, галичани-січовики, запорожці...

* * *

Вже 1 березня Скоропадський вийшов із підпілля, приїхав у центр Києва до готелю «Кане», одягнувся в генеральську форму... але Павло Скоропадський був обережним і вже наступного дня: «...з огляду на прихід німців, я вирішив убратися в цивільний одяг».

Справа в тому, що німці та уряд Голубовича побоювалися виступу колишніх офіцерів, яких у місті лишилося ще до 10 тисяч, вважаючи, що такий виступ буде насамперед спрямований проти німецької присутності в Україні та проти Ради. Негайно було проведено роззброєння Києва і вийшов наказ Генерального Секретаріату — протягом чотирьох днів, під загрозою виселення з України, зареєструватись усім офіцерам. Влада пішла на виселення з України всіх підданих країн Антанти як потенційних шпигунів.

У перших числах березня 1918-го Скоропадський знову зголосився служити в українській армії, але вже через тиждень знову подав у відставку. Незабаром безробітний генерал переселився до шикарного київського «Ґранд-отелю», а з нього — до «Петербурзького готелю».

«У цей час я жив у тісному гурті офіцерів, що були найближчими моїми помічниками при організації 1-го корпусу і Вільного козацтва... — писав Скоропадський. — У штабі корпусу був у мене капітан Богданович; він тепер теж мешкав з нами у тому самому готелі... У «Петербурзькому готелі» було дуже погано. Я послав Богдановича до генерала Цитовича умовити перевести нас у краще помешкання... унаслідок заходів Богдановича ми одержали чудове маленьке помешкання на Хрещатику. З переїздом туди ми могли працювати більш вільно».

Скоропадський згадує, що вже з перших чисел березня 1918-го він відновив свою діяльність щодо згуртування заколотників для боротьби проти соціалістів із «Центральної Зради». «Необхідно створити народну партію (бо кожний українець мусить бути народником), але не соціалістичну», — писав Павло Петрович. Він вважав, що така партія мала б повернутися до буржуазних цінностей, знайти компроміс у соціальних питаннях і повернути права приватної власності, притягувати до участі в управлінні державою спеціалістів, а не тільки соціалістів, проводити українську національну ідею без крайнього шовінізму... уникаючи всяких ексцесів шовінізму.

З перших кроків формування таємної «антирадівської» організації прихильники Скоропадського бачили в ньому майбутнього гетьмана — військового диктатора України, але сам він у «Споминах» намагається знову ввести читачів в оману: «Навіть у першій половині березня 18-го року я ще не мріяв про відновлення гетьманства, як не думав і про те, щоби взяти владу в свої руки... Я нудьгував через те, що нічого не робив, обурювався неробством інших. Бачив навкруги повну розгубленість або якийсь зовсім безпідставний оптимізм: усе, мовляв, німці прийшли, вони налагодять порядок, і все буде добре. Обурювався тим, що Україна все більше й більше наближалася до становища колонії, і то, головним чином, через невміння самого її населення собі самому дати раду... Я гадав, що організація розів’ється, зміцниться, що голос її буде чути у всьому краї, а потім поволі ідея відновлення гетьманства завоює загальне визнання і втілиться в життя... Ніякого перевороту в той час я не хотів і не готував».

У пошуках політичних союзників Скоропадський почав консультуватись із самостійником Миколою Міхновським, який репрезентував дрібну Українську демократично-хліборобську партію, що «...мала успіх на Полтавщині, була нечисленна, але сильна своєю організованістю». Павло Петрович твердив: «...на мене Міхновський робив гарне враження», симпатії колишнього генерала виникли тому, що Міхновський був запеклим ворогом лідерів Центральної Ради. Скоропадський мав надію об’єднати під своїм керівництвом «хліборобську» партію, «Союз земельных собственников», офіцерські та буржуазні кола. Він вважав, що вказані угруповання єдині у своєму прагненні скасувати закон Центральної Ради про соціалізацію землі. В той же час Скоропадський підкреслював, що цю партію «особливо ненавидів “Союз землевладельцев”».

Зі своїм партійним проектом Скоропадський звернувся до правого аристократичного «Союза земельных собственников», в якому купчилися його старі друзі: батько та син графи Кочубеї, граф Мусін-Пушкін та інші. Павло Петрович зрозумів, що у «Союзе» вкрай вороже ставляться до самої ідеї української незалежності та до найпоміркованіших проектів аграрної реформи. У той же час до планів Скоропадського швидко пристали окремі великі поміщики: Котов-Коношенко, Ґіжицький, Подгорський, граф Грохольський...

Незабаром Скоропадський уже презентував свою нову організацію «Українська громада» у помешканні Миколи Миколайовича Сахна-Устимовича. Про Устимовича Скоропадський сказав так: «Це був чудовий тип старого українця, що дійсно любив Україну, не за якісь вигоди, а як добрий син любить свою матір. В ідеалізмі та благородстві цієї людини я мав нагоду щоразу переконуватися».

Вже на першому зібранні «Української громади», після оприлюднення її програми, частина її потенційних членів — «членів правих російських партій» — відмовилася від участі в організації. У подальших засіданнях «Громади» брали участь як «свідомі українці» Шемет, Парчевський, Полтавець, так і ліберальні прихильники «єдиної Росії» — Ґіжицький, Коношенко...

«Тим часом, — згадував Павло Петрович, — програма організації була надрукована, стали записуватися нові члени, відбувалися часті періодичні засідання. Зазвичай збиралися у доктора Любинського на Володимирській вулиці, бо він був одним із найдіяльніших членів організації».

За свідченням Павла Петровича, «громада... збільшувалася швидко, але всі ці люди були до політичної організації не здатні, а по справах партійних і зовсім недолугі. Власне справою організації «Громади» спочатку займалися мало, а потім і зовсім кинули нею займатися, бо всі зосередили всю свою увагу та енергію на одній конкретній, черговій цілі: позбутися соціалізуючого всіх і все та анархізуючого країну уряду Центральної Ради». Інакше кажучи, з політичної організації «Громада» перетворилася на кубло заколотників, уже без чіткої політичної програми.

Скоропадський писав: «...моїх прихильників турбувало скликання Радою на 12 травня Українських Установчих зборів». Переворот Скоропадського вже тоді планувалося провести до 12 травня 1918-го, до того, як нові соціалістичні закони та новий-«старий» соціалістичний уряд отримають всенародну підтримку.

Майбутній гетьман запевняв себе та інших у тому, що в своїй політичній діяльності буде дотримуватися принципу «золотої середини», шукати класового та національного компромісів. Скоропадський підкреслював: «Були дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, з жодною я не міг погодитись і тримався середини... Я думав, що партія, котру я мав намір створити, повинна була якраз привести до певних компромісів як з правими, так з лівими, у соціальному відношенні та у великоруському і в українському питаннях у змісті націоналістичному...»

* * *

У той же час австро-німецькі війська (34 дивізії кількістю 350 тисяч багнетів і шабель), спільно з українською Запорізькою дивізією, громили більшовиків на всіх фронтах, швидко просуваючись на схід уздовж залізниць. Радянський уряд України спочатку втік із Києва до Полтави, а 10 березня переїхав до Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), але й там не протримався і 30 березня перебрався до Таганрога (тоді Таганрог вважався частиною України). Незначні радянські сили (близько 12 тисяч бійців) не були перешкодою на шляху австро-німецьких військ. Труднощі у вигнанні більшовиків із України насамперед полягали у подоланні великих просторів, а не у збройному опорі червоних частин. Командування 1-ю, 2-ю і 3-ю Червоними арміями, що обороняли підступи до Катеринослава, прийняв на себе командарм Єгоров.

Північна колона німців (27 корпус) рухалася на Бахмач, південна колона (22 корпус) рвалася до Катеринослава (останній був захоплений німцями 2 квітня 1918-го). Запорізька дивізія армії УНР (20 тисяч багнетів і шабель, 5 бронепоїздів, 12 панцерників, 64 гармати, 4 літаки) брала участь у боях за Яготин, Гребінку, Лубни, Полтаву, Харків, Лозову. Для боротьби на сході України та у Донбасі висувався Перший резервний німецький корпус, а до Криму наступала «Окрема» група з п’яти німецьких дивізій.

6 квітня 1918-го німецькі та українські війська виганяють червоних із Харкова, а через день уже виходять до західних кордонів Росії. 21 квітня 1918-го уряд Радянської України виїхав до Москви, вирішивши припинити боротьбу за Україну. а ЦВК Радянської України саморозпустився... Приблизно до 29 квітня 1918-го вся територія України була звільнена від більшовицьких військ.

У березні 1918-го повернулася до Києва Центральна Рада, підтримуючи свій режим за допомогою австро-німецької армії, відновила «соціалістичну політику». У перші дні по поверненні був затверджений соціалістичний закон про грошові реквізиції у заможних класів міст України. Найбільшу реквізицію наклали на «звільнені» міста: Харків — 50 мільйонів руб. і Одесу — 40 мільйонів руб., Київ мав зібрати 35 мільйонів руб.

Із поверненням Центральної Ради з мовним лібералізмом 1917 року було покінчено. Влада наказала всі вивіски, афіші, бланки, офіційні документи створювати тільки українською мовою. Для Києва, у якому 50% мешканців узагалі не знали української мови, це було значним випробуванням. Чиновники та офіцери скупили всі запаси українських словників, а службовці перекручували українську мову згідно зі своїми потребами. Скоропадський обурювався, але одночасно із цим прискорив своє самонавчання «рідній мові», намагаючись уже розмовляти українською.

З кожним днем Центральна Рада втрачала популярність, і головне, можливість активно впливати на події, що відбувалися в країні. Українська провінційна адміністрація ще у січні 1918-го була розігнана більшовиками, а нова не встигла сформуватися. Провінція втратила зв’язок із Києвом і повністю підпадала під владу австро-німецького військового командування. Влада перетікала до рук німецьких і австрійських військових комендантів, а Центральна Рада опинилася в ролі демократичної ширми для режиму окупації. Командування іноземних армій вимагало від уряду України відновлення приватної власності на землю, підтримувало місцевих поміщиків у їхньому бажанні повернути собі землю в Україні.

Австрійці та німці поділили землі України на зони окупації. Австро-Угорщина контролювала Подільську, Херсонську, Катеринославську губернії та південь Волинської губернії, Німеччина — всі інші губернії УНР, Крим, Миколаїв, Таганрог і Ростов, вугільно-рудний район Донбасу опинивсь у «загальному користуванні» німецького та австро-угорського командування.

17 березня 1918-го Мала Рада ратифікувала мирний договір із Німеччиною, не відчуваючи того, що сама підписала собі смертний вирок. Військовий договір із Австро-Угорщиною не було схвалено ні Центральною Радою, ні Радою міністрів УНР, а міністри-есери виправдовувалися тим, що австро-угорські війська не були запрошені в Україну. Але в Україну вступили австрійські, польські та угорські частини австрійської армії, що запам’ятались українським селянам насильствами, самосудами, реквізиціями.

Німці вимагали від уряду України прискореного постачання продовольчих товарів як компенсації за військову допомогу. Але Україна могла надати тільки відсотків 30 від необхідного. Міністри УНР виправдовувалися, заявляючи, що раніше не було затверджено конкретної цифри постачання, а Україна може забезпечити тільки 60 млн пудів хліба, з авансом і твердою оплатою. Німці та австрійці, вважаючи, що постачання буде зірвано, перейшли до практики реквізиції продовольства, видаючи селянам замість грошей квитанції за захоплені продукти.

Із Центральною Радою в німецького та австрійського командування з перших днів «співробітництва» так і не склалося ділових відносин. Німці вимагали негайного скасування соціалістичного земельного закону і повернення до принципу непорушності приватної власності. Центральна Рада «зробила свою справу» і, на думку німців, уже «могла піти», передавши владу «діловому кабінету».

18 березня, вже через день після ратифікації Центральною Радою мирного договору, було видано директиву, за якою німецькі військові командири могли видавати будь-які накази щодо охорони спокою у краї та стосовно забезпечення безпеки своїх військових.

У той же час, із середини березня 1918-го, у Раду міністрів УНР, у Центральну Раду починають надходити численні скарги на дії австро-угорських та німецьких військових в Україні, насамперед про самочинні страти мирних мешканців України, які розпочали військово-польові суди німецьких і австро-угорських військ.

Протести Центральної Ради проти незаконних дій іноземних військ привели до видання циркуляра Міністерством внутрішніх справ УНР, у якому вказувалося, що військово-польові суди німців і австро-угорців не мають ніякої сили над громадянами УНР, і громадяни України закликалися не допомагати воєнно-польовим судам та не виконувати вказівок військово-польових судів. Центральна Рада ухвалила, що будь-яке втручання військового командування у внутрішні справи України є неприпустимим, передала ноту протесту до Німеччини... Повідомлення з місць твердили про системний конфлікт представників німецької й австро-угорської армій із представниками соціалістичного уряду. Все частіше заможні верстви населення за власною ініціативою зверталися до німців із проханням захистити їх від дій соціалістів.

Професор Володимир Вернадський, що перебував тоді в Україні, у своєму щоденнику занотує: «Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості, вузькості. Вона абсолютно не має авторитету серед її службовців і серед населення. Німці ставляться до неї з неприхованим презирством».

Німецькі генерали розглядали кабінет Голубовича як «клуб політичних авантюристів», знаючи, що він не має ніякої підтримки у фінансово-промислових колах України та у населення. У своєму повідомленні у Відень граф Форґач писав, що він ретельно шукає серед керівництва України людей просто розумних, але не знаходить їх. «Всі вони, — твердить Форґач, — ...перебувають у сп’янінні своїми соціалістичними фантазіями, а тому вважати їх людьми тверезого розуму та здорової пам’яті, з якими б було можна розмовляти по важливих справах, не доводиться. Населення ставиться до них навіть не вороже, а презирливо». Німецький агент доносив своїм урядовцям: «...ніякої Української Республіки в дійсності немає, що це один фантом, що існує купка молодих політиків, досить радикального напрямку, якій вдалося якимось чином опинитись у ролі уряду». Микита Шаповал писав: «Апатія, безвільність, розкладання, реакція — такі головні риси тодішнього настрою як влади, так і суспільства... Не перемінити владу тоді було неможливо. Це було вимогою часу. Усі хотіли зміни влади, хоча ніхто не знав, на яку владу її міняти». Федераліст Дмитро Дорошенко додавав: «...присутність українського уряду відчувалася тільки в Києві».

Німці зрозуміли, що при наявності уряду Голубовича одержати те продовольство, заради якого вони йшли в Україну, немає ніякої надії. Особистий контакт німців із самовпевненими та малокультурними «діячами» уряду справляв на них тяжке враження. Фельдмаршал фон Ейхгорн — командуючий німецькими військами в Україні — органічно не виносив самовпевненого прем’єра Голубовича. Німецький генерал Гренер усе більше приставав до думки свого австрійського колеги, посол Австро-Угорщини граф Форґач вважав необхідним відмовитися від думки про яке-небудь співробітництво з групою соціалістів, що виступили від імені України. Німці бачили, що уряд, «перебуваючи у повній ізоляції», не має грошей і не може розплатитися навіть зі своїми чиновниками. У той же час сам прем’єр Голубовичпровокував німців, заявляючи, що «...давно настав час послати цю Раду (Центральну Раду. — В. С.) до чорта».

На початку квітня 1918 року німці провели декілька таємних консультацій з Голубовичем і Грушевським, переконуючи їх у тім, що вони мусили б бути більш поступливими, бо їхня влада тримається тільки на багнетах німецьких солдатів. Але українські лідери не мали бажання перетворюватися в повних маріонеток іноземних генералів.

Німеччина та Австро-Угорщина прагнули вистояти у світовій війні з «допомогою» українського хліба й сала. Тому 6 квітня 1918-го командуючий німецькою армією фельдмаршал фон Ейхгорн, ігноруючи український уряд, видав наказ про прискорений засів ланів в Україні, про контроль над врожаєм, про встановлення твердих цін на продовольство. Наказ був зухвалим втручанням в економічну незалежність УНР і сильно обмежував діяльність «земельних комітетів».

У той же час наказ не відновлював поміщиків у їхніх правах, як це, перекручуючи факти, стверджували соціалісти. Він тільки вводив правила для більш раціонального використання землі. Головні пункти цього наказу були такі: врожай належить тому, хто його виростив, за врожай селянин одержував плату за встановленою ціною. Захоплення більшої кількості землі, ніж селянин здатний засіяти, — заборонялося та каралося. Там, де селяни не могли засіяти захопленої землі або де земля була ще не захоплена і збереглися поміщики, останні були зобов’язані організувати посів, а «земельні комітети» повернути реманент і насіння, якщо вони були розграбовані.

Німецькі коменданти на місцях проводили в життя цей наказ, незважаючи на протести «земельних комітетів», з якими вони спілкувалися без усякої шанобливості. Так, наприклад, у Конотопі німецький комендант пригрозив, що висіче весь комітет, якщо той своїми діями буде саботувати посів.

25 квітня фельдмаршал Ейхгорн видав новий наказ, в якому були такі слова: «Безвідповідальні особистості та союзи намагаються тероризувати населення. Проти всякого закону і права вони проводять арешти, щоб залякати тих, хто в інтересах рідного краю та новоствореної держави готові працювати разом із Німеччиною. Де перебувають німецькі війська, там я не допущу ніяких незаконних дій. Тому я наказую вжити особливих заходів для охорони міста Києва та негайно віддавати під суд усіх тих, хто робить протизаконні дії. Я наказую: всі провини проти громадського порядку, всі карні злочини проти німецьких і союзних військ, як і проти всіх осіб, які до них належать, підлягають винятково надзвичайному німецькому військовому суду. Усяке порушення суспільного спокою, особливо вуличні збіговиська — забороняються. Забороняється також усяка спроба порушити спокій або суспільну безпеку усною агітацією, у пресі або будь-яким іншим способом. Газета, винні у таких вчинках, будуть негайно закриті. Українські судові установи продовжують свою діяльність, оскільки карні провини не підлягають покаранню за статтею 1-ю».

Міністр земельних справ заявив, що в таких умовах він не може керувати міністерством, і на знак протесту проти німецького тиску подав у відставку.

У середині квітня 1918-го німці виявляли обман «дружнього» уряду Голубовича — уряд, купуючи у селян цукор за встановленою державною ціною у 30 рублів за пуд, німцям встановив тверду ціну на той же цукор уже по 60 рублів за пуд. Частина збіжжя з того, що було зібрано для німців, приховувалася місцевими чиновниками, постійно затримувалося вивезення до Німеччини вагонів із уже оплаченим німцями збіжжям.

Різкий протест німецького командування викликали таємні спроби уряду УНР приєднати до України Крим і оголосити Чорноморський військовий флот власністю УНР. Четвертий Універсал не включав Крим до складу УНР, а при підписанні Брестського миру делегація УНР сама відмовилася від претензій на Крим і на Чорноморський флот. Але на зборах Центральної Ради 20 квітня 1918-го Чорноморський флот був проголошений флотом УНР, а уряд направив для захоплення півострова Окрему групу Запорізької дивізії під командуванням полковника Болбочана. Ця група прорвала Сиваський фронт червоних і 24 квітня захопила Сімферополь. Це сталось у той момент, коли на місто вже наступали німці, які вважали Крим і флот своїми трофеями. Німці зажадали негайного і повного виведення групи Болбочана із Криму... Тільки після загрози рішучих військових дій з боку німців 27 квітня група Болбочана була виведена із Криму, а військовий міністр УНР заговорив про «непорозуміння».

Німцям так само стало відомо, що окремі представники Центральної Ради розраховували вирішити «німецьке питання» шляхом організації в Україні загального селянського повстання та повстання Польського корпусу (що був розташований біля Черкас) проти німців. На думку організаторів повстання, це змусило б німецьке командування вивести війська з України. Відкрита агітація проти німецького командування, навіть з трибуни Центральної Ради, дратувала союзників-окупантів. Наприкінці квітня 1918-го у Центральній Раді вже лунали вимоги «рішучого бою планам німецьких генералів» і «негайної відставки Ейхгорна». Серед командування німецької армії в Україні поширювалася думка вже не про новий уряд республіки, а про необхідність німецького військового генерал-губернатора українських губерній, про встановлення відкритого окупаційного режиму.

Німецьке командування вирішило відсторонити від влади в Україні кабінет Голубовича, про що консультувалося з Берліном. Залишалося дочекатися дозволу на переворот із Центру, розробити план перевороту та знайти гідного претендента на владу.

Німці у своїх планах орієнтувалися на групу царських генералів та офіцерів: Скоропадського, Сливинського, Рогозу. їм здавалося, що саме військова диктатура здатна вчасно задовольнити їхні вимоги... На початку квітня 1918-го німці та австрійці почали консультації з претендентами на диктаторські повноваження в Україні.

Спочатку німці звернулися до цивільної людини — дворянина та мільйонера Євгена Чикаленка (1861—1929), що був поміркованим федералістом і мав великий авторитет в українських колах, як буржуазно-ліберальних, так і соціалістичних. З 1883 року, ще студентом, Чикаленко приєднався до українського руху, який згодом став фінансувати. Він був лідером кількох поміркованих українських партій та Товариства українських поступовців. Але старий масон Чикаленко відмовився виступати проти Центральної Ради та ставати маріонеткою в руках німців. Згодом він відмовився і від пропонованої посади міністра земельних справ в уряді Лизогуба—Скоропадського.

Є непевні свідчення про те, що німецькі агенти звертались і до Миколи Міхновського з пропозицією очолити заколот проти Центральної Ради та встановити диктатуру. Але і Міхновський відмовився від співпраці з німцями, вважаючи кабальними умови окупантів.

Німецьким командуванням на майбутнього диктатора розглядалася й особа генерала від інфантерії Олександра Францовича Рогози (1858—1919), що у 1917 році був командуючим Четвертою російською армією на Румунському фронті. Рогоза походив із давнього роду українських шляхтичів та церковних діячів Рогоз, відомих з XV століття. Великий землевласник, що закінчив Академію Генерального штабу, Олександр Рогоза уславився бойовими подвигами ще в боях на Шипці під час Російсько-турецької війни 1877—1878 років, а 1904 року він став генерал-майором, згодом комдивом. Під час Першої світової війни Рогоза пройшов шлях від командира дивізії до командувача армії. Але бойовий генерал був «людиною XIX століття» похилого віку і мав майже 70 років.

Полковник Олександр Володимирович Сливинський (1886—1956) — полтавський поміщик і генштабіст у роки Першої світової у якості штабіста корпусу та штаб-офіцера у головкома Румунським фронтом — дослужився тільки до підполковника (шефа штабу), але під час революції зробив стрімку кар’єру як один з організаторів українізації військових частин на Румунському фронті. Як делегат Всеукраїнських військових з’їздів він увійшов до складу Генерального військового комітету. У листопаді 1917-го він став заступником, а в березні 1918-го — начальником Генерального штабу військ УНР і полковником. Але Сливинський не мав значного авторитету в армії та в «правих колах» суспільства.

Пізніше Скоропадський напише про нього так: «Цей полковник чомусь викликав загальну недовіру та озлоблення серед прошарку власників. Неодноразово до мене приходили та попереджали, що Сливинський — найнебезпечніша особа, що це людина, яка прагне сама зробитися гетьманом, що він навмисно гальмує створення армії, що він перебуває у зв’язку з усіма елементами, що готують повстання і т. д. Праві дійшли до того, що Бусло — начальник особливого відділу при штабі гетьмана — подав мені рапорт, у якому повідомляв, що Сливинський ледве чи не затятий більшовик, що він замірявся на вбивство генерала Щербачова, головнокомандуючого Румунським фронтом, і багато чого у такому дусі. Останній рапорт, звичайно, мені здався суцільною дурницею, тим більше, що я знав, що, навпаки, перебуваючи на Румунському фронті, Сливинський спромігся заарештувати якогось знаного більшовика, здається, Рошаля, якщо не помиляюся... У цей самий час до мене з’явився мій начальник штабу і описав мені Сливинського зовсім не в тім світлі, як його мені змалювали раніше. Я став до нього придивлятись, і поступово в мене склалося переконання, що це надзвичайно честолюбна, але одночасно з цим розумна та роботяща людина, що на українське питання він дивиться так само, як і я, а крім того, людина дуже працездатна... Він був молодий, звичайно, багато хто з його ж товаришів йому заздрили; але краще, по-моєму, мати молодого помічника, ніж старого рутинера».

Частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували іншу кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха — Василя Вишиваного — Вільгельма фон Габсбурга (1896—1945) — архікнязя австрійського, родича імператорів Австро-Угорщини, католика. Батько Вільгельма-Василя — архікнязь і адмірал морського флоту Австро-Угорської імперії, а мати — княгиня Тосканська. Батько Вільгельма посварився зі своїми вінценосними родичами, зрікся командування флотом й оселивсь у своєму палаці в Галичині, де малий Вільгельм уперше зіткнувся з українським світом. 1913 року Вільгельм вступає до Військової академії у Вінер-Нойштадті, яку він скінчив 1915 року. Молодий лейтенант воював проти російських військ на фронті в уланських кавалерійських частинах 18 бригади 3-ї австрійської армії. Фронт проходив по українських землях, і Вільгельм Габсбург вивчив українську мову, почав читати українською і навіть складати українською вірші. 1917 року він перейшов до частин Українських Січових стрільців (УСС) — української добровільної військової формації у складі австро-угорського війська, яка повстала у Галичині. У цей час Вільгельм, взявши українське псевдо — Василь Вишиваний, почав мріяти про корону або гетьманську булаву України.

У лютому 1918-го разом з частинами УСС полковник Вільгельм Габсбург розпочав похід в Україну, а з 1 квітня 1918 року він прийняв команду над Українськими Січовими стрільцями. Він командував наступом УСС на Херсон, а після взяття Херсона повів свої частини до Нікополя та Олександрівська. Вільгельм-Василь керував Південною групою австрійського війська і мав під своїм началом, крім УСС (2 тисячі багнетів), ще 3-й Тернопільський батальйон 115 полку, дві сотні батальйону 203 полку, дві батареї, одну роту мадярських стрільців і одну роту піонірів (усі, крім мадярської роти, українські частини з Галичини).

Згодом Скоропадський напише: «...існувала агітація проти мене... Ця пропаганда, джерелом якої були уніати та віденський двір, виставляла у гетьмани кандидатуру ерцгерцога Вільгельма, парубка, ґрунтовно підготовленого до своєї ролі, тому що він вивчив українську мову, ходив в українській сорочці та своїм поводженням заохочував на свій бік українців шовіністичного забарвлення».

Вже з середини березня 1918-го Скоропадський почав шукати контактів з німецьким командуванням в Україні і спочатку звернувся до полковника Фрайгера фон Штольценберґа. «Прийняв мене полковник дуже ласкаво...» — запише Павло Петрович. На початок квітня 1918-го у Скоропадського з’явився новий знайомий — австрійський майор та військовий аташе Флейшман. Він скоріше за все слідкував за підозрілим відставним генералом, хоча й «...робив вигляд, ніби дуже цікавиться нашою козацькою організацією».

Німці зробили ставку на Павла Скоропадського, і однією з причин такого вибору були гетьманські предки Павла Петровича. Його родовід міг бути використаний для легітимації гетьманського режиму. Німці вважали, що Скоропадський як людина військова, генерал та землевласник, а не політик, беззастережно буде виконувати будь-які німецькі накази і зможе навести лад в «українському королівстві».

13 квітня 1918 року в телеграмі німецького імператора Вільгельма Другого до фельдмаршала Ейхгорна з’являється згадка про відставного генерала: «Передайте генералу Скоропадському, що я згодний на обрання гетьмана, якщо гетьман дасть зобов’язання неухильно виконувати наші поради». Розвідувальна організація білогвардійців Василя Шульгіна «Абетка» незабаром уже доповідала генералу Денікіну про телеграму німецького імператора та про згоду німецького керівництва «на владу гетьмана» в Україні.

У той час Скоропадський зустрівся з польським аристократом князем Карлом Радзивіллом, який запевнив Павла Петровича: «Ви будете відігравати велику ролю в Україні». Скоропадський свідчить, що вже «...через 1—2 дні до мене приїхав офіцер у російській уніформі, виявився службовцем у якомусь відділі «Оберкоманди» і повідомив, що начальник розвідувального відділу Оберкоманди майор Гассе прохає дозволу приїхати до мене з дуже важливої справи. Того ж дня увечері я бачився з Гассе. Він виявив до мене надзвичайну прихильність. Розмова йшла головним чином про нашу організацію. Я висловив свій погляд на політичні відносини і на політичні угруповання в Україні. Пам’ятаю, що він чомусь дуже уважно розпитував про імператора і про попередню мою військову службу».

Можливо, під час переговорів із Гассе Скоропадський одержав згоду на підготовку військового перевороту від німецького командування в Україні. Гассе запевнив Скоропадського у тому, що німецькі частини у разі активного виступу «правих» заколотників будуть поводитися «нейтрально». Павло Петрович писав: «Після побачення з Гассе... я цілу ніч не спав, обдумуючи все це, а на ранок я вже був готовий приступити до діла рішуче і негайно».