Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 5. Отаман козацтва - генерал Української республіки (жовтень — грудень 1917 р.)

У жовтні 1917-го Скоропадський знову приїхав до Києва, до Генерального Секретаріату та Українського Генерального військового комітету. В цей приїзд він репрезентував себе як лідера українізації армії, за яким стоїть справжнє українське військо у 20 тисяч багнетів. Полковник В. Кедровський згадував: «Це був перший випадок, коли генерал, який мав таку високу посаду в армії, запропонував свої послуги українській владі. Тим більше, що генерал Скоропадський, георгіївський кавалер, вважався в російській армії гарним, хоробрим генералом і корпус його був у числі ліпших».

Скоропадський з допомогою Петлюри зміг знайти значну кількість нових офіцерів для свого українізованого корпусу. На засіданні Генерального Секретаріату, за пропозицією Генерального військового комітету, було вирішено призначити Скоропадського командуючим Київським військовим округом, але Тимчасовий уряд не затвердив це рішення.

Командуючий Київським округом Оберучев, пояснюючи причину своєї відставки з посади, вказував: «...виступаючи силою проти порушників, що діють під прапором українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами... а борешся проти національної свободи та самовизначення народностей. А мені, соціалістові-революціонерові, заслужити такий докір, та ще на Україні, з якою я зв’язаний усім своїм життям, було неможливо. І я вирішив піти...»

Перебуваючи у Києві, генерал Скоропадський одержав телеграму, в якій ішлося про те, що 6 жовтня 1917-го на Всеукраїнському козацькому з’їзді у Чигирині (гетьманська столиця XVII сторіччя) його було одноголосно обрано Генеральним отаманом Вільного козацтва.

Про Вільне козацтво треба сказати окремо. Вільне козацтво — добровільні військово-міліцейські збройні формування, створені по селах і в містах Центральної України навесні — улітку 1917 року на засадах самоорганізації, виборності командирів, незалежності від державних інститутів. Вільне козацтво почало формуватись у березні 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині, де у XV столітті зароджувалося українське козацтво.

Спочатку новосформоване козацтво вважалося чимось на зразок народної міліції й застосовувалося проти мародерів, банд дезертирів, що хлинули із Південно-Західного фронту після провалу червневого наступу. Вільне козацтво не дуже намагалося підтримати порядок у провінції, окремі козацькі сотні поступово самі набували характеру «розбишацьких» загонів.

Лідери Центральної Ради з великою недовірою ставилися до Вільного козацтва, вважаючи його або анархістською забавою, або «буржуазним утворенням». Тривалий час Центральна Рада та її інституції намагалися не помічати розбудову козацтва. Тільки восени 1917 року Генеральний Секретаріат та Генеральний військовий комітет узялися за реорганізацію козацьких організацій з підступною метою — ліквідувати незалежне територіальне управління козаків.

Невдалі спроби очолити козацький рух з боку київських інституцій викликали незадоволення у козацьких отаманів. Звенигородське вільнокозацьке керівництво виступило з ініціативою скликання Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Від Генерального військового комітету на з’їзд прибув співробітник інструкторського відділу Іван Полтавець-Остряниця, який скоріше за все вже тоді був «агентом» Скоропадського (тривалий час він служив у корпусі генерала). Полтавець завчасно створив у Звенигородці своєрідне «лобі» Павла Петровича, до якого залучив лідера Звенигородських вільних козаків Семена Гризла, який намагався приховати від своїх будь-які зв’язки із Скоропадським. Сам Полтавець теж приховав від делегатів з’їзду те, що він є офіційним представником Генерального військового комітету.

Перший Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що проходив 3—6 жовтня 1917 року, зібрав близько 200 делегатів від 60 тисяч українських козаків (скоріше козаків було в кілька разів менше). Організації Вільного козацтва повстали на Київщині, Херсонщині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, на Волині. Звенигородський кіш домінував на з’їзді, маючи 19 делегатів та високий авторитет серед козацтва.

Делегати визнали урядовий проект статуту козацтва помилковим і затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні». Згідно з «Інструкцією» вільним козаком міг стати кожен, хто вважав себе українцем, виступав за перерозподіл землі, за федерацію. Завданнями козацтва вважалися: правоохоронна діяльність, боротьба з дезертирством і з контрреволюційними силами. Тоді Вільне козацтво підтримало як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду, вимагаючи фінансування своєї діяльності з державних фондів та негайного озброєння своїх сотень. У той же час козаки вимагали від Центральної Ради проголошення широкої національно-територіальної автономії України, українізації армії, освіти, виведення російських військ із українських губерній.

Громади Вільного козацтва могли формувати кінні та піші загони, що об’єднувались у сотні з обраними сотниками. Волость формувала козацький курінь, повіт — полк, губернія — кіш. Всю цю структуру очолювала Генеральна Рада, яка обиралася на Всеукраїнському з’їзді Вільного козацтва. Керівником Генеральної Ради Вільного козацтва було затверджено Генерального (Наказного) отамана, резиденцією якого була Біла Церква.

На з’їзді до Генеральної Ради було обрано 11 провідників. Наказним, або генеральним, отаманом став генерал Скоропадський, першим генеральним осавулом — І. Полтавець-Остряниця (полковник корпусу Скоропадського, член УГВК), другим генеральним осавулом — С. Гризло (отаман Звенигородського коша), генеральним писарем — В. Кочубей (ротмістр, ад’ютант Скоропадського), генеральним скарбником — А. Шевченко (член ради при Київському губерніальному комісарі), генеральним хорунжим — М. Смоктій (голова Звенигородської повітової управи).

Скоропадський та Кочубей не тільки не були присутні на з’їзді, а й взагалі не мали ніякого відношення до руху вільних козаків. Можлива причина того, що Скоропадський та Кочубей так і не з’явилися на з’їзді козаків, була зовсім банальною — ні Скоропадський, ні його ад’ютант восени 1917-го ще не вміли розмовляти українською і комплексували з цього. На українську Скоропадський зміг перейти тільки через півроку.

Делегати-козаки самі бажали попасти в оману, позаяк мріяли про авторитетного репрезентанта ідеї відродження українського козацтва, про «лицаря на білому коні». На той час козаки бажали бачити лідером руху відому всій Україні людину — такого собі «весільного генерала». Цікаво, що інших кандидатів на отамана ніхто не виставляв, адже козаки вперше з’їхались з усієї України і ще не мали загальноукраїнських лідерів.

Отаман Яків Водяний — делегат з’їзду — згадував, що Полтавець, агітуючи за Скоропадського, робив із нього «...щирого демократа і народника, заявивши, що генерал Скоропадський іще в перших днях революції зрікся своїх маєтків на Чернігівщині на користь селян». За таким же сценарієм відбулося і обрання писаря Кочубея. Полтавець твердив, «...що цей нащадок Василя Кочубея змиє ганебну пам’ять свого прадіда своєю працею для нової України». Яків Водяний згадував, що за кандидатуру Скоропадського з трибуни з’їзду активно агітували отаман Гризло та Ананій Шевченко — голова з’їзду та онук брата великого поета. Шевченко ще на початку з’їзду запропонував на секретаря Полтавця-Остряницю, що обумовило його активне втручання у з’їздівські справи.

Після свого обрання Скоропадський і Кочубей зустрілися з Полтавцем і розробили стратегію використання козацтва для майбутньої боротьби за владу в Україні. Скоропадський згадує, що в жовтні 1917-го він тимчасово відмовився активно працювати над формуванням Вільного козацтва, віддавши всі повноваження та важелі влади Полтавцю, який виїхав до Білої Церкви. Скоропадський аргументував цей крок своєю заклопотаністю справами корпусу. Але це не зовсім так — Скоропадський не відмовився від посади отамана, офіційно не передав своїх повноважень, а зберіг своє отаманство як «запасний аеродром» та важливий політичний козир. Зрозуміло, що вже у жовтні 1917-го Скоропадський почав змагання за булаву гетьмана України. Вже на з’їзді Вільного козацтва Полтавець пропонував делегатам обрати гетьмана України, звісно, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Тоді цей замах на всеукраїнську владу було відкинуто величезною більшістю козацьких делегатів.

Істориків інколи вводять в оману «щирі» зізнання Скоропадського у своїх «Споминах»: «Мене цей вибір (обрання отаманом. — В. С.) дуже здивував, бо до того часу, крім справ виключно військових і організаційних у своєму корпусі, я нічим іншим ближче не цікавився. Одначе цей вибір показав мені, що для українців праця моя над утворенням сильної регулярної української частини мала велике значення і сприяла популяризації мого імені». Це була не повна правда, довірені особи генерала вже кілька місяців спілкувались із лідерами козаків і нав’язували селянам думку про отамана — генерала.

Рішення козацького з’їзду роздратували лідерів Центральної Ради, та особливо занепокоїли Винниченка, який, вказуючи на небезпечність козацького автономного утворення, зробив заяву про те, що козаки наважилися формувати «державу у державі». Грушевський прохолодно сприйняв обрання Скоропадського, вирішивши, що Скоропадський мітить у його крісло. Генеральний Секретаріат так і не визнав повноваження Генеральної Ради Вільного козацтва і 13 листопада 1917-го затвердив свій «Статут Вільного козацтва України», який ставив козацькі загони у підпорядкування лише урядовим установам. Скоропадський згадував: «...у Генеральному Секретаріаті це моє обрання зробило надзвичайно неприємне враження... Скрипчинський відповів мені, що це так собі “почесна посада”».

* * *

У жовтні 1917-го серед лідерів Центральної Ради вже чулися пропозиції про негайне припинення війни та сепаратний мир. Тоді ж виникає новий конфлікт українського Генерального Секретаріату з Тимчасовим урядом з приводу створення особливої Української армії, Українського фронту та призначень командування українізованих частин. Декларація Генерального Секретаріату про скликання окремих Українських Установчих зборів загострила конфлікт між Києвом та Петроградом.

24 жовтня 1917-го у Петрограді почалося збройне повстання більшовиків. Повідомлення зі столиці підштовхнули до консолідації суспільних сил у Києві. Вже 25 жовтня було створено «Крайовий комітет охорони революції» в Україні, що об’єднав «усі органи революційної демократії». У нього ввійшли: українські соціалісти, російські есери, єврейські соціалісти, більшовики, представники Ради військових депутатів... Комітет виступав за створення нового Загально-російського революційного соціалістичного уряду. Крайовий комітет проголосив себе надзвичайною владою в українських губерніях. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал Володченко разом із «комісарами» від меншовиків і есерів так само створив фронтовий «Комітет порятунку революції». У той же час Генеральний Секретаріат звернувся з відозвою проти ленінського уряду та спроб повторення більшовицького перевороту в Україні, з пропозицією передати владу в Росії Установчим зборам. Обурені цим більшовики вийшли зі складу комітету, і він був розпущений.

У ці дні в Києві Третій військовий з’їзд зажадав, щоб Центральна Рада проголосила Українську республіку та провела негайну українізацію в армії. На з’їзді були присутні і члени Генеральної старшини Вільного козацтва, які теж закликали до негайного проголошення Української республіки, до негайної націоналізації землі. Скоропадський якийсь час був присутнім на з’їзді, але відмовчався. Перебуваючи у Києві, генерал з тривогою стежив за революційним вибухом і намагався знайти свій шлях у калейдоскопі подій.

Командуючий Київським військовим округом і комісар округу виступили проти більшовицької Ради і Центральної Ради. 29—30 жовтня 1917-го війська штабу округу розгромили більшовицьке повстання у Києві, в той же час Центральна Рада оголосила про свій нейтралітет.

Києву загрожував більшовизований 2-й армійський корпус. Його прибуття до міста на допомогу повсталим більшовикам означало б неминучу перемогу «жовтневої революції» в Україні. У таких складних умовах штаб округу вирішив передати владу в Києві Центральній Раді як силі, здатній захистити місто від більшовиків.

30 жовтня 1917-го Центральна Рада проголошує автономію України, а наступного дня українські військові сили взяли під охорону стратегічні об’єкти Києва. У ніч на 1 листопада штаб округу передав владу в Києві Центральній Раді й почав евакуацію своїх військ із Києва на Дон, до генерала Каледіна.

Вся повнота влади в Україні — Українській Народній Республіці — УНР (8 губерній і Північна Таврія) переходила до Центральної Ради як вищої законодавчої влади та до Генерального Секретаріату як вищої виконавчої влади. Центральна Рада, хоча і була ще владою автономною, не визнала уряд Леніна й наполягала на формуванні нового федеративного, демократичного уряду Росії. Представники Центральної Ради підписали угоду з генералом Духоніним про необмежену українізацію окремих частин армії. За УНР визнавалося право на військове майно на всій території України.

7 листопада 1917 року Центральна Рада проголошує Третій Універсал, у якому закріплювалося створення Української Народної Республіки (УНР) у складі поки ще не існуючої федеративної республіки Росія. З революційним і сепаратистським духом нового Універсалу не могли погодитися деякі секретарі-міністри Центральної Ради, які на знак протесту подали у відставку. їх лякала можливість «аграрного терору», що міг початися після проголошення Третього Універсалу в українських селах.

Під впливом українізації і загострення національного питання в Україні восени 1917 року стали розвалюватися масонські ложі в Україні. Поглиблювався розрив між масонами, що відстоюють принцип «єдиної і неподільної Росії», та масонською групою Центральної Ради. Частина масонів була перелякана широкою програмою соціального реформування, хаосом народного бунту, прагнула протистояти руйнації Російської імперії і вважала Центральну Раду дуже небезпечною «конструкцією».

Делегати масонської Верховної Ради, засідання якої проходило у Петрограді у жовтні 1917 року, засудили «український сепаратизм». Розрив став остаточним уже в січні 1918-го, після підписання Центральною Радою сепаратного миру з німцями. У середині 1917-го Михайло Грушевський був змушений повністю самоусунутися з масонерії, адже більша частина масонів в Україні вже не визнавала його авторитету. Майстер київської масонської ложі «Світло правди» Сергій Чебаков (керівник Київської судової палати у 1917 році) у жовтні 1917-го вже погрожував Центральній Раді судовими карами за сепаратизм. Базові у масонських ложах, відносини «братерства і дружби» під впливом політичних факторів поступалися місцем відчуттям підозри, недовіри, суперництва та ворожості.

Ленінський уряд офіційно не визнав владу Центральної Ради й протестував проти приєднання до України Харківської, Катеринославської, Херсонської губерній. Петлюра закликав вояків не підкорятися наказам ленінського РНК, утримувати загальний германський фронт. Однак фронт до 1 січня 1918 року розвалився, переставши існувати як єдине ціле, солдатські маси повсюдно кинули окопи й вимагали негайного миру за всяку ціну.

В українізованих частинах Південно-Західного та Румунського фронтів налічувалося близько 300 тисяч вояків, але реально можна було говорити лише про 100 тисяч багнетів і шабель, розкиданих по всій Україні, на фронті та у тилових частинах. На початок грудня 1917 року на Правобережжі України у частинах, вірних УНР, залишалося 20 тисяч вояків, на Лівобережжі України — до 23 тисяч, на півдні України — до 5 тисяч, на Українському фронті — близько 55 тисяч.

З листопада 1917-го Петлюра повідомляє арміїо про об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів у єдиний і самостійний Український фронт, військо якого підкоряється тільки наказам української влади, ігноруючи накази петроградського РНК. Командувачем Українського фронту був призначений генерал-полковник Дмитро Щербачов (випускник Академії Генерального штабу, командир частин імператорської гвардії, командарм, аз 1917 року — командувач Румунського фронту).

Начальником Київського військового округу був затверджений Віктор Павленко — полковник авіації, що був начальником протиповітряної оборони Ставки імператора Миколи II. Начальником Одеського округу — російський дворянин, генерал-лейтенант Андрій Єльчанінов.

Генеральний Секретаріат схвалив проект реорганізації військового міністерства УНР, що передбачав необхідність використання кадрових офіцерів російської армії у складі армії УНР. Близько 25 тисяч офіцерів російської армії виявили бажання служити в українській армії. Але лідери Центральної Ради Винниченко, Грушевський, Порш та інші «ліваки» відштовхували кадрових офіцерів, боячись «правого» офіцерського перевороту.

Особливу підозру українських «партійців» викликав створений Петлюрою Український Генеральний штаб на чолі з Борисом Бобровським — генерал-майором російської армії, випускником Академії Генерального штабу. Навколо Генерального штабу почали збиратися кадри воєнспеців-професіоналів: генерали Дельвіг і Омелянович-Павленко, полковники Пащенко, Пількевич, Сливинський, Кузьма... Петлюра залучив до служби в армії УНР генералів імперської армії, здебільшого неукраїнського походження та далеко не «революційної» біографії. Командуючими дивізіями та корпусами Українського фронту стали генерал-майори колишньої царської армії П. Скоропадський, О. Березовський, П. Васильєв-Чечель, І. Васильченко, М. Волховський, Я. Гандзюк, О. Дорошкевич, М. Іванов, В. Клименко, О. Лінгау, А. Натієв, О. Разгонов, О. Ревішин, Я. Сафонов, В. Яхонтов; генерал-лейтенант М. Мандрика, генерал від інфантерії П. Волкобой...

У ті дні Петлюра видав наказ про демобілізацію всіх російських вояків із частин Українського фронту, демобілізації підлягали також і офіцери, що відмовилися служити Центральній Раді. Петлюра пропонував перейти до повного роззброєння більшовицьки налаштованих частин, особливо 7-ї, 8-ї, 11-ї армій, однак уряд УНР його в цьому не підтримав.

Приблизно із середини листопада 1917-го Українська армія стала розглядатися представниками Антанти як сила, що здатна втримати хоча б ділянку Східного фронту і дати відсіч більшовикам. До Жовтневої революції французькі представники вважали, що у Києві засіла «банда фанатиків без усякого впливу, що руйнують державність в інтересах Німеччини». З листопада 1917-го представники Антанти почали виявляти відкриті «союзницькі почуття» до України.

Становище Антанти було не блискучим, особливо після осіннього 1917 року розгрому Італії, і блок шукав силу, що змогла б протистояти німцям на Східному фронті. Франція 5 грудня 1917-го визнала державність України дефакто. Французький посол у Росії Жорж Нуланс заявив, що Франція буде допомагати УНР у створенні збройних сил. Французький генерал Жорж Табуї (Табіус) — представник французької армії при штабі Південно-Західного фронту, а з грудня 1917 по лютий 1918 року — комісар Франції в Україні, сподівався, що Український фронт проіснує хоча б до весни 1918-го, коли у Францію прибудуть американські солдати. Французькі представники мали надію на чудо, на те, що Українська республіка зможе хоч би трошки допомогти Антанті. Українське командування вирішило направити на німецький фронт корпус Скоропадського з метою показати Антанті свою вірність союзницьким зобов’язанням.

У середині листопада 1917-го німецький уряд погодився на пропозицію більшовиків почати переговори про перемир’я... і з цього часу бойові дії на фронтах завмирають, а армія, позбавлена своїх військових завдань і цілей, розкладається та розбігається. Київ тоді засудив спроби підписання сепаратного миру та поспішну демобілізацію фронту, що проводили більшовики.

Солдати-українці не бажали воювати, і знову загнати їх до окопів було вже неможливо. Повний розвал армії був справою не надто далекого часу, тому Петлюра намагався формувати надійні частини на основі Першого українського корпусу Скоропадського. Соціалістів із Центральної Ради особливо непокоїв «бонапартизм» генерала, що міг являти реальну загрозу республіці. Багато хто вже тоді вважав генерала потенційним «правим» змовником. Цей недавній шанувальник Лавра Корнілова та аристократ, що негативно ставився до перерозподілу панської землі, зосередив у своїх руках командування значною військовою силою: офіцерами, козаками, солдатами (за різними підрахунками, від 40 до 60 тисяч багнетів і шабель).

Скоропадський згадував: «Влада від Тимчасового уряду перейшла до рук українців, серед молодшого офіцерства йдуть розмови про те, що на фронт іти не треба і що необхідно рятувати Київ». Цікаво, що у листопаді 1917-го до корпусу Скоропадського почали навідуватися гості з Києва, котрі намагались умовляти офіцерів полишити фронт. Скоропадський писав: «...одна половина була за те, щоби виконати наказ і йти на фронт, друга — переважно молоді офіцери — не йти. Петлюра ж підсилав усяких агентів переконувати, щоби йшли до Києва, а мені Генеральний Секретар присилав офіційні накази цілком іншого змісту, аби спішно виступити на фронт».

Прибулий до корпусу прапорщик Віденко (новий український комісар корпусу) таємно переказував Скоропадському наказ Петлюри «негайно вести корпус пішим порядком на Київ». Скоропадський був проти того, щоб вести корпус на Київ 320 км пішки, вважаючи, що це остаточно дезорганізує частини корпусу. Він відмовився «підлягати незчислимим анонімним комітетам». Але коли сам Скоропадський приїхав до Києва, до Петлюри, то останній твердив, що він не посилав агітаторів, а «...навпаки, він прихильник того, щоби я йшов на фронт, на доказ чого він і надіслав мені телеграму з найліпшими побажаннями в моїй майбутній діяльності на фронті».

Коли сам Петлюра приїхав до Бердичева, до штабу фронту, було вирішено 153-ю дивізію корпусу Скоропадського послати на Київ, а 104-у дивізію зі штабом корпусу — на фронт. У той же час Скоропадському було запропоновано «...прийняти вищу команду над усіма українськими частинами, що формувалися на фронті, і йти з цими частинами боронити Київ».

Сталося так, що солдатські комітети 104-ї дивізії вирішили ігнорувати накази командирів і відмовилися виступати на фронт. У полках постійно проходили мітинги; деякі частини, вже перебуваючи в ешелонах, знаходили порозуміння із залізничними комісарами й були направлені не на фронт, а у бік Києва. Скоропадський тоді їздив по полках, умовляв підкоритися наказам, силою розпускав солдатські комітети. У Меджибожі, де був розташований штаб корпусу, сталося солдатське заворушення, що закінчилось єврейським погромом. Не бачачи виходу з цього становища, Скоропадський телеграфував головнокомандуючому: «...Петлюра за моїми плечима продовжує свою пропаганду, а я, не маючи змоги це паралізувати, прошу звільнити мене з посади командувача корпусу». Головнокомандуючий спромігся умовити Скоропадського тимчасово залишитися комкором.

Скоропадський так змалював проблеми свого корпусу в доленосному жовтні 1917-го: «Звістки про масові безчинства, які творили частини цього корпусу, доходили до моїх полків, і головне, що їх у цьому приваблювало, — це пограбування горілчаних заводів... у деяких частинах був неспокій і намір розгромити винокурні, я, бажаючи попередити безчинства, наказав випустити спирт... спирт випускався — однаково чи в річку, чи в купу гною —- все місцеве населення кидалося з відрами й умудрялося добувати той спирт, хоч і в невимовно поганому стані... єдиний спосіб врятувати корпус — швидше вивести його на фронт».

29 листопада 1917 року на засіданні підпільного Військово-революційного комітету більшовиків було прийнято план більшовицького повстання у Києві. Але українській владі стали відомі подробиці плану повстання, назви військових частин, що підтримають змовників. Уночі з 29-го на 30 листопада Перша сердюцька дивізія у Києві роззброїла до 7 тисяч вояків-більшовиків, у яких вилучила 10 батарей, 200 кулеметів, 2 броньовики, 6 літаків... У цей же час роззброювання заколотних частин відбувалося ще у 10 містах України, у чотирьох містах, за підозрою у змові, було розпущено Ради.

Наприкінці листопада 1917-го по Києву поповзли чутки про те, що на місто насуваються ешелони із солдатами, вірними ленінському РНК, з метою розгромити Раду. Скоропадський — командувач Першого українського корпусу дізнався, що окремі частини сусіднього 2-го гвардійського корпусу, який базувався на Поділлі, повністю розклалися й почали грабувати місцеве населення. Збільшовичені солдати палили садиби місцевих панів та багатих селян, грабували державні склади та установи.

Петлюра наказав українським частинам розібрати залізничну колію, блокувати вузлові станції, ввести суворі правила в’їзду до Києва, негайно роззброювати підозрілі військові частини.

Генерал Скоропадський, призначений командуючим усіма військами УНР на Правобережжі, прикрив Київ від наступу 2-го збільшовиченого корпусу. Його війська роззброїли і розігнали деморалізовані солдатські маси, що пробивалися до міста.

1-а дивізія генерала Якова Гандзюка (колишня 104-а: 8 тисяч багнетів, 36 гармат) корпусу Скоропадського була добре укомплектована й виявляла рішучість у боротьбі за Україну, але 2-а дивізія (колишня 153-я) корпусу виявилася непевною у своїх переконаннях захищати Центральну Раду. 1-а дивізія була розкидана між Білою Церквою, Старокостянтиновом та Бердичевом, 2-а дивізія була скупчена у Вінниці, де відчувався значний вплив більшовицької агітації.

На Південно-Західному фронті активно підтримали більшовиків: 1-й Туркестанський корпус, 16-й, 23-й, 32-й, 33-й, 46-й корпуси (більш ніж 100 тисяч багнетів). На Поділлі скупчилися частини збільшовичених військ та загони місцевих червоногвардійців — разом до 25 тисяч багнетів.

2-й гвардійський корпус 7-ї армії (16 тисяч багнетів) вийшов з підпорядкування своїм офіцерам і під проводом більшовички Євгенії Бош (майбутній прем’єр радянського уряду України) та комісара «Західного загону» Файєрбенда скупчився у Жмеринці. Цей корпус наприкінці листопада 1917-го було відведено з фронту в тил, а замість нього на фронт вирушив 2-й український Запорізький корпус. У Бердичеві каламутив воду Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту, яким заволоділи більшовики та російські ліві есери. Вже 26 листопада 1917 року «комітетчики» проголосили свій комітет вищою владою фронту й видали наказ про те, що найвищою владою в Україні є влада ленінського уряду РНК, а в армії — більшовицького головкома Криленка. «Комітетники» створили у кожній армії місцеві більшовицькі комітети й почали призначати своїх комісарів у всі частини фронту, назначати лояльних до більшовиків командирів. Так, командуючим Особливою армєю став збільшовичений генерал В. Єгор’єв, а 11-ю армією — полковник О. Єгоров.

Від червоного головнокомандуючого російською армією прапорщика Криленка Скоропадському надійшла телеграма, з якої він дізнався, що його усунуто з посади командира корпусу і що він підпав під суд революційного трибуналу.

У відповідь Скоропадський, за наказом Петлюри та командуючого фронтом генерала Щербачова, розігнав Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту. Для цього він використав надійні частини своєї 1-ї дивізії Першого українського корпусу, якими керували полковник М. Капустянський та голова ради корпусу прапорщик Золотаренко.

Українське військо захопило Шепетівку та Старокостянтинів, де було розігнано більшовицький комітет 11-ї армії та заарештовано полковника О. Єгорова. Після вступу Першої дивізії до Бердичева також було розігнано більшовицький комітет Південно-Західного фронту, а українським командувачем фронту було призначено прапорщика Кудрю.

Але на Поділлі ще існував більшовицький комітет 7-ї армії, що оголосив себе головним комітетом фронту і почав збирати навколо себе військові сили для боротьби проти київської влади.

Скоропадському було доручено всю оборону Правобережної України, і під його команду перейшли всі військові частини (українські та неукраїнські), у тому числі й Січовий корпус, виділений із 6-го корпусу (всього 22 тисячі бійців, з яких до 1-го українського корпусу належало 16 тисяч бійців, 84 гармати). Скоропадський вирішив розташувати своє військо від Гнівані до Козятина, а також зайняти лінію залізниці Шепетівка—Козятин—Христинівка—Вапнярка й не допустити 2-й гвардійський корпус до Києва.

Як зазначав Павло Петрович, «...частини, згадані у телеграмі Петлюри, фактично в моє розпорядження не надходили, здається, всі вони вже тоді існували тільки на папері».

На позиції Скоропадського повели наступ збільшовичені частини Волинського полку 2-го гвардійського корпусу. Поблизу Вінниці їх зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини волинців майже без боротьби були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії. Скоропадський провів роззброєння збільшовичених частин і в тилу Українського фронту. Так, у Козятині було роззброєно ешелони Кеґсгольмського полку та два ескадрони полку кавалергардів, що грабували військові склади.

* * *

4 грудня 1917-го Центральна Рада одержала від ленінського уряду ультиматум. У ньому від Центральної Ради під загрозою війни Петроградський РНК вимагав: припинити дезорганізацію загального фронту, припинити пропуск ешелонів через Україну з козаками на Дон, припинити роззброювання більшовицьких частин на Україні, зобов’язатися «сприяти революційним військам». За невиконання цих вимог або при відсутності позитивної відповіді на них протягом 48 годин ленінський уряд погрожував, що «...буде вважати Раду у стані відкритої війни проти радянської влади на Україні і в Росії». Центральна Рада відмела всі звинувачення і поставила свої умови припинення політичного конфлікту: визнання УНР, невтручання в її внутрішні справи і у справи Українського фронту, вільний виїзд українізованих військ в Україну, розподіл фінансів колишньої імперії, участь делегації УНР у загальних переговорах про мир у Брест-Литовську...

Всеукраїнський з’їзд Рад, що проходив у Києві 4— 6 грудня 1917 року, підтримав політику Центральної Ради й затвердив резолюцію — вважати ультиматум РНК замахом на Українську республіку.

5 грудня 1917 року ленінський РНК ухвалив нове рішення — «вважати Раду у стані війни з нами», а більшовика Володимира Антонова-Овсієнка було призначено головнокомандувачем військ для боротьби проти Центральної Ради та Каледіна. На кордоні з УНР почали концентруватися червоні війська. Одночасно командуючого Українським фронтом генерала Щербачова і його штаб червоні комісари оголосили поза законом.

Вже з 6 грудня 1917-го до Харкова почали просочуватися червоні загони з Росії. Саме Харків обрав Ленін базою для повстання проти білокозаків і петлюрівців. У Харків прибули червоні загони у 1600 багнетів при 6 гарматах, З панцерниках. До середини грудня до Харкова прибуло ще 4 тисячі бійців з Петрограда, Москви, Твері на чолі з командуючим В. Антоновим-Овсієнком та його заступником — колишнім полковником М. Муравйовим. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України — Народного Секретаріату, що виник 13 грудня 1917 року, підштовхнуло Радянську Росію до стану війни з київським урядом.

Антонов-Овсієнко 14 грудня 1917-го проголосив першочергові завдання походу в Україну: «...захоплення вузлових станцій Лозова, Синельникове, що убезпечує від проходження ворожих ешелонів із заходу... на Донецький басейн». Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без прибуття в Україну військ Антонова-Овсієнка. Чисельність загонів місцевої Червоної гвардії в Україні на грудень 1917 року становила приблизно 40 тисяч багнетів, до цього потрібно додати ще й до 100 тисяч багнетів фронтових військ і гарнізонів, розпропагованих більшовиками.

7 грудня 1917-го більшовикам удалося загітувати вояків 2-го гвардійського корпусу на похід проти Центральної Ради... Однак повсталі солдати змогли дійти тільки до околиць Вінниці, де розташовувалися війська Скоропадського. 14 грудня між більшовицькими, українськими та козацькими підрозділами почалися мирні переговори, під час яких українські частини оточили в Браїлові два батальйони та дві батареї 2-го корпусу й роззброїли їх. Це викликало шок у стані солдатів-більшовиків — і незабаром повсталі фронтові частини були знову відтиснуті до Жмеринки силами двох полків УНР. У тил 2-му червоному гвардійському корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані, небоєздатні війська більшовиків змушені були відступити і тимчасово відмовитися від нових рішучих дій.

У той же час збільшовичені частини Окремої та 11-ї армій під керівництвом більшовика Чудновського вдарили із фронту, з району Проскурова, на Шепетівку. Цій групі поталанило більше — революційні вояки змогли зайняти Шепетівку та Жмеринку, але розвинути наступ на Київ уже були не в змозі. Більшість самодемобілізованих солдатів розбіглися по хатах або розчинилися в українській провінції. Солдатські групи, які ще вчора на мітингах виступали за «світову революцію», у грудні 1917-го перетворилися на банди мародерів.

Новий Військово-революційний комітет Південно-Західного фронту виявився деморалізований поразкою 2-го гвардійського корпусу під Вінницею... До кінця грудня 1917 року на Поділлі та на Волині встановився оманний затишок, солдатська вольниця втратила своє керівне ядро — були заарештовані більшовицькі ревкоми Румунського і Південно-Західного фронтів, революційні штаби декількох армій.

З середини листопода 1917-го П. Скоропадський та його група (І. Полтавець-Остряниця, О. Сахно-Устимович, В. Кочубей) стали більш активно займатися справами Вільного козацтва. На станції Козятин Скоропадський відвідав з’їзд вільних козаків Бердичівського повіту. Свій штаб Першого корпусу на чолі з генералом Сафоновим Скоропадський перевів до Білої Церкви, де перебувала Генеральна Рада Вільного козацтва, де, за висловом генерала, Полтавець «...завів там зовнішній порядок». У грудні 1917-го у Білій Церкві на гроші Скоропадського почав видаватися тижневик Генеральної козацької Ради «Вільний козак».

Скоропадський писав: «...коли мені довелося ближче придивитися до цього козацького руху, в мене запала думка про те, що козацька організація, коли зуміти її як слід направити, може стати такою міцною силою у національнім русі, яка може та змогла б урятувати Україну від загального розкладу, що вже сильно давав себе відчути не тільки серед війська, але й у різних верствах населення... Люди здебільшого ще не були попсовані пропагандою, і їх можна було направити у бажаному напрямку... у деяких українців, вихованих у старих традиціях, з’явилося бажання відновити українське козацтво... Селянська молодь, частково й старші селяни, охоче приставали до козацьких організацій — менш свідомі бажали шапок з «китицею» і «жупанів», більш свідомі захоплювалися романтичними малюнками минувшини... Було багато козацьких організацій хоч би на Полтавщині, що складались із хліборобів, на загал заможних. Ці останні були цілком різко антисоціалістично та антиреволюційно налаштовані».

Рада Вільного козацтва з листопада 1917-го перебувала в перманентному конфлікті з Центральною Радою. Військові зіткнення вільних козаків з військами Центральної Ради вже спостерігались, у момент невдалих спроб роззброїти найбільш радикальні загони вільних козаків з допомогою регулярних загонів республіканцями. Козача фронда була реальною небезпекою для київських політиків тому, що значні сили вільних козаків перебували біля самого Києва, на вузлових станціях і в районі Білої Церкви та Канева. Скоропадський намагався налаштувати козацьких лідерів проти Третього Універсалу Центральної Ради. Деякі дослідники, слідом за «фантазером» Полтавцем, твердять, що керівництво вільних козаків зайняло чітку анти-соціалістичну позицію, а Третій Універсал викликав загальне обурення козацьких лідерів. Вони згадують слова Полтавця про те, що Скоропадський видав наказ із забороною вільним козакам рахуватися з Третім Універсалом і зазіхати на землю та на приватну власність. Але насправді все було по-іншому... не було ні козацького обурення, ні навіть гетьманського наказу. Вільне козацтво активно виступало за перерозподіл панської землі, за незалежність України, і лідери козаків не могли з цим не рахуватися.

Сам Скоропадський відкрито висловлював своє невдоволення соціалістичним керівництвом Української республіки та його «революційними реформами». Він дійсно вже готував переворот, і кроком до його реалізації стало обрання Скоропадського отаманом Вільного козацтва. Далі ставилося завдання — реалізувати план походу вільних козаків і солдатів Першого корпусу на Київ для скинення «лівого» уряду. Здавалося, військ у Скоропадського було цілком достатньо, щоб успішно провести ліквідацію Центральної Ради.

8 грудня 1917-го Скоропадський розраховував направити вільних козаків на Київ... уже був написаний маніфест гетьмана до народу про формування нової влади. Можливо, українська «корніловщина» готувалася з відома Петлюри, масонерії, агентів Антанти. Петлюра та Антанта були незадоволені не тільки «лівизною» нового курсу Центральної Ради, але й домінуванням у Раді есерів з їхнім прагненням швидше укласти мирну угоду з «німцем». Скоропадський розіслав відозву вільним козакам Звенигородського та Бердичівського повітів про добровільний призов козаків до лав Першого українського корпусу. Реалізації плану походу на Київ міг сприяти наказ Петлюри про мобілізацію Вільного козацтва по всій Україні для боротьби проти більшовиків.

Але в останню мить Скоропадський відмовився від проведення військового перевороту.

Звістка про вторгнення більшовиків в Україну відволікла змовників од реалізації плану походу отамана Скоропадського на Київ. Зіграла свою роль і нечисленність вільних козаків, що виявили бажання перейти під булаву Скоропадського — до Вінниці, до свого наказного отамана, прибуло тільки 300 черкаських козаків отамана Водяного, що були приєднані до 610-го Мензелинського полку. Вже у грудні 1917-го більшість місцевих козацьких лідерів уже розчарувалися в отамані-генералі.

Цікаво, що Петлюра (як повідомляє В. Шульгін), за посередництвом довіреної особи Скоропадського Сергія Моркотуна, прагнув організувати численних російських офіцерів для захисту Української республіки. Саме Моркотун свідчить про те, що Петлюра наприкінці 1917 року готовий був навіть порвати «...з більшовизмом Винниченка й з австрофільством Грушевського» і твердив, що «має тільки двох ворогів — німців і більшовиків і тільки одного друга — Росію». Петлюра дозволив виїзд із України збройним російським козакам, офіцерам, юнкерам «на Дон! До Корнілова!», що коштувало йому кар’єри військового міністра у «лівому» кабінеті Винниченка.

Петлюра звернувся по допомогу у справі оборони УНР до російських солдатів і офіцерів, що визнали Центральну Раду як головну владу в краї. їм було наказано негайно виділитись із більшовицьких частин і нести службу на Українському фронті на загальних підставах.

Міфом або перебільшенням виявилися твердження козацьких ватажків про багатотисячні централізовані вільно-козачі підрозділи (вказувалося на 40, 80 і навіть 100 тисяч вільних козаків), якими по всій Україні керувала Генеральна Рада. У вирішальний час за Скоропадським пішло тільки 800—1000 козаків. Скоропадський згодом зізнався: «Деякі мої помічники, особливо Полтавець, страшенно блефували, намагаючись показати, ніби вони керують величезною і сильною організацією. Здається, й сам уряд вважав вільних козаків небезпечною контрреволюційною силою. У грудні 1917-го року, коли більшовики вже наступали на Київ, Капкан, що командував тоді військами на лівім березі та у Києві і мав за собою дуже мало сили, прохав козацьку Раду надіслати допомогу. Несподівано для Капкана козацька Рада вислала кілька тисяч, для яких не було обладнано приміщення. Це викликало багато непорозумінь, але у Києві запанувало перебільшене уявлення про організацію козацтва. Насправді це було зовсім інакше і це було джерелом великого смутку для мене...»

Як згадує Скоропадський, «...урядові агенти агітували проти старшинства, проти всякої дисципліни, намовляли козаків не слухати наказів Генеральної козацької Ради. Розвалюючи організацію Вільного козацтва, уряд разом з тим паралельно намагається створити урядову козацьку організацію, для чого створює при військовому міністерстві Особливий козацький відділ із прапорщиком Певним на чолі», а Генеральний військовий комітет «...роздавав зброю без пуття всякому зброду», щоб скомпрометувати Вільне козацтво та відірвати частину козаків від наказного отамана.

«У своїй формі вільні козаки стали дотримуватися традиції козацької старовини, що мала у XX столітті вигляд опереткової романтики: жупани, сірі та сині, стародавні криві шаблі, козацькі шапки зі «смушків» (овечі шкурки), чуби (оселедці) на виголених головах. Зізнаюся, мене не раз тягло запитати кого-небудь із них: “3 якого ви театру?”».

* * *

У першій половині грудня 1917-го на таємній зустрічі з французькими представниками військовий міністр УНР Симон Петлюра ще стверджував, що Українська республіка має 500-тисячну армію. Хоча міністр знав, що надійних вояків у республіці набереться не більше ніж 80 тисяч багнетів і шабель, розкиданих по всій Україні. Петлюра хотів подати справу французам так, що тільки на фронті Генеральний Секретаріат контролює до 220 тисяч солдатів, 150 тисяч — у тилових гарнізонах, 60 тисяч — вільних козаків по селах. Пізніше Петлюра розповість про міфічний мільйон українських багнетів, які «станули немов сніг у грудні 17-го».

Спочатку союзники з Антанти сприймали запевнення Петлюри, сподіваючись на те, що «небачене» українське військо зможе стримувати німців на Східному фронті. Цей фактор був головним для зовнішньої політики Франції та Англії в роки світової війни. Із втратою такого союзника, як Росія, Франція почала піклуватися про збереження України як свого військового союзника. Представники Антанти жадали, щоб Україна не входила ні в які перемовини з німецьким і австрійським командуванням, і пропонували за допомогою країн Антанти організувати українську армію для боротьби на німецькому фронті, серйозну фінансову та технічну підтримку.

11 грудня 1917-го між Англією та Францією було досягнуто таємної згоди з «російського питання». Результатом його було виділення «французької зони впливу». У цю зону потрапили Україна, Крим, Бессарабія. З цього часу і до листопада 1920 року Франція розраховувала на реалізацію своїх «особливих інтересів» у цьому регіоні. Французькі емісари в Україні тоді вважали Петлюру найбільш імовірним претендентом на керівництво країною, але і Скоропадський в той час був як «джокер у кишені». З генералом Скоропадським проводилися таємні зустрічі, на яких розглядалося становище в Україні і можливість силової зміни есерівського уряду в УНР.

Українські політики вважали, що Антанта допоможе направити проти більшовиків Чехословацький корпус, польські та сербські частини (до 70 тисяч багнетів), що базувалися в Україні. 13 грудня 1917-го командування чехословаків погодилося на те, щоби корпус «служив Україні», але тільки на німецькому фронті й за умов збереження «проантантівської» спрямованості у зовнішній політиці УНР.

Партія українських есерів, тоді ще найбільш впливова у Центральній Раді, у грудні 1917-го почала активно вимагати негайного миру з німецьким військовим блоком, соціалізації землі, конфіскації приватних капіталів... Лідер есерів В’ячеслав Голубович — голова української місії на переговорах з німцями у Брест-Литовську, повернувшись із Бреста, умовляв Центральну Раду піти на негайний мир. Частина політиків Центральної Ради вже схилялася до проголошення повної незалежності УНР як до «заходу змушеного», що здатна зупинити наступ більшовиків на Україну тільки одним ефектом «суверенітету». У той же час із проголошенням незалежності з’являлася надія розіграти карту «неучасті незалежної України у світовій війні», заявивши, що «незалежна Україна війни у 1914 році не починала і тому не буде її продовжувати».

Представники Антанти, інформовані про можливий поворот подій щодо підписання Україною сепаратного миру, не на жарт захвилювалися. Комісар уряду Франції в УНР генерал Табуї на зустрічі 22 грудня 1917-го з прем’єром УНР Винниченком застеріг український уряд від такого кроку. Від імені Франції він запропонував позику Україні на суму до 800 мільйонів золотих рублів. У відповідь Винниченконадіслав представникам країн Антанти ноту, в якій пропонував загальний мир, сподіваючись у такий спосіб виправдатися перед союзниками за переговори з німцями у Бресті.

* * *

18 грудня 1917 року Скоропадський знову виїхав на внутрішній фронт: Шепетівка—Козятин—Вапнярка. Він носився в ешелоні залізничними шляхами і керував роззброєнням напливаючих з фронту збільшовичених частин. Завітав генерал і до Бердичева, до штабу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала Стогова, та до Києва — до військового міністерства.

У Києві Скоропадський довідався, що 18 грудня Петлюру було відправлено у відставку з поста військового секретаря-міністра та виведено зі складу Генерального Секретаріату, що місце його успадкував етнічний німець Микола Порш, якого багато хто з генералів вважав лівим, соціалістом, майже більшовиком (раніше М. Порш — міністр праці в уряді УНР).

Новий військовий міністр уже в перші тижні свого керівництва показав цілковиту розгубленість і нездатність у керуванні військом. У першій його доповіді відчувалася паніка: «...армії в нас немає... вона розвалюється та поспішає додому!» За два наступні тижні Порш не видав необхідних наказів щодо оборони території України. Йому бракувало твердої волі, рішучості, елементарних військових знань і досвіду... не був він ознайомлений і з ситуацією у провінції... не знав про дійсну надійність того чи іншого полку армії УНР. 23 грудня 1917-го військовий міністр Порш заявляв, що не треба вступати ні в які переговори з ленінським РНК, тому що «...із Західного фронту рухається добре збита українська армія у 100 тисяч...» Це був міф, тому що ніякої української армії на Західному фронті ніколи не було. Солдати розбігалися по хатах, а надійні українські частини миттєво припиняли своє існування після переїзду із фронту до Центральної України.

Головною турботою Порша на посаді військового міністра стала несвоєчасна організація нової армії УНР на добровільній, платній основі. Він вважав, що для цього досить вивести штаби із фронту та зберегти їх як «командний кадр нової армії», і вже через два місяці на основі цих штабів можливо сформувати дієздатну українську армію у 100 тисяч бійців. Але до штурму Києва більшовицькою армією залишалося три тижні...

Відставка Петлюри та призначення військовим міністром Миколи Порша викликали роздратування Скоропадського. Обурило його й призначення головнокомандуючим військовими силами в Україні полковника Юрія Капкана. Скоропадський писав: «...на цей пост був намічений генерал Кирей, талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу, видатний бойовий генерал, молодший від мене рангом та за командуванням великими частинами. Але Капкан... з цим призначенням я примиритись не міг, з причин і службового і особистого характеру... Мої враження від Києва в цей приїзд загалом зводилися до того, що Центральна Рада не довіряє людям із вищого командного складу і розраховує спертися виключно на роботу в армії молодшого старшинства та отаманів-аматорів. Особисто до себе я відчував, з одного боку, також недовіру, з іншого — не було відваги, аби згори усунути мене від командування». Павло Скоропадський характеризував полковника Капкана як командира «...зовсім не придатного» до керівництва цілим фронтом у вирішальний час.

Прем’єр Винниченко та його прихильники виступали за перехід армії на міліційну систему, за створення нової української армії за зразком кантональної швейцарської міліції. «Ліваки» із Центральної Ради ініціювали гоніння на «підозрілих» офіцерів і генералів, що вже більше місяця служили вірою і правдою в армії УНР. У відставку як «підозрілий офіцер» був відправлений командуючий Київським військовим округом полковник Віктор Павленко, а його місце зайняв штабс-капітан, соціаліст Микола Шинкар.

Скоропадський згадував, що Шинкар «...здавався мені зі всіх революційних діячів того часу найбільш породним і здібним... Молодий, енергійний, добре вихований, він робив гарне враження, хоча, звичайно, був не придатний займати посаду головнокомандувача військового округу, бо не мав ні потрібної військової освіти, ні військового досвіду...» Начальником штабу Шинкаря став генерал Олександр Греков. За характеристикою Скоропадського, він «...людина безпринципна, але з великим бажанням відігравати роль, хоча для цього не мав потрібних вольових якостей».

Обійнявши високу посаду, Шинкар почав конфліктувати з начальником штабу Київського гарнізону, з комендантом Києва, з отаманом київського Вільного козацтва Ковенком, з командуючим Генеральним штабом генералом Бобровським, з військовим міністром Поршем.

Тоді ж Микола Шинкар у приватній розмові з Дмитром Дорошенком зізнався, що соціалістичний уряд не хоче використовувати корпус Скоропадського для оборони від наступу більшовиків: «Боїмося, що він схоче стати гетьманом!» Дорошенко після цієї розмови зробив висновок, що соціалісти з Центральної Ради «...замість того щоб використовувати корпус, постаралися швидко його розкласти та знищити...»

17 грудня 1917 року частини російських більшовиків захопили українську вузлову станцію Лозова, а далі «червоний маршал» Антонов-Овсієнко видав наказ: «...після захоплення Лозової наступати у напрямку Катеринослава, Олександрівська, Слов’янська». До 30 грудня 1917-го війська більшовиків захопили великі промислові центри: Луганськ, Маріуполь, Катеринослав. Генеральний Секретаріат УНР ніяк не відреагував на прямі воєнні дії і знову вирішив відмовчатися.

Будівництво нової народної армії України припускало «рятування» від «царського», апріорі «реакційного» офіцерства. Острах «повторення корніловщини в Україні» викликав до життя новий наказ про зменшення офіцерських резервів при штабах округів, про прийом до армії УНР лише тих офіцерів, які мали рекомендації від солдатських полкових рад, де вони служили.

Вже 4 січня 1918 року Порш, підтримуваний прем’єром Винниченком, віддав наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії, розпустивши частини «старої армії», і наказ про ліквідацію офіцерських чинів у армії УНР. Наказ про демобілізацію армії став авансом країнам німецького блоку і призвів до розриву відносин із країнами Антанти. В умовах війни цей наказ був рівнозначний повній капітуляції.

Після відставки Симона Петлюри генерал Скоропадський вирішив і сам піти у відставку. Він уже не міг співпрацювати з «ліваками». У своїх «Споминах» генерал дає досить суб’єктивну інтерпретацію причин свого вирішального кроку: «Люди (солдати корпусу Скоропадського. — В. С.) жили у неможливих умовах, у велику зимову холоднечу в неопалюваних вагонах. Мені ця байдужість здавалася підозрілою, й мимоволі спадало на думку, чи не хоче Секретаріат, побачивши, що справи в мене налагоджуються, псувати мені справи і добитися того, щоби і мій корпус при таких умовах почав розкладатися та бешкетувати... Я зрозумів, що отут на перешкоді моя особа та побоювання зростаючої ролі, яку я починав відігравати... Наслідком такого ставлення був певного роду саботаж мого корпусу з боку українського політичного центру. Я ясно бачив, що цей саботаж призведе до розвалу корпусу і до катастрофи...»

24 грудня 1917-го Скоропадський вирішив залишити командування Першим українським корпусом, передавши свою посаду генералові Гандзюкові. 29 грудня 1917-го штаб корпусу влаштував Скоропадському прощальну вечерю, після чого він назавжди залишив корпус. Його чекав Київ...

Однією з причин відставки генерала була обструкція офіцерів-українців Першого корпусу та лідерів вільних козаків після того, як вони дізналися, що українець Скоропадський балотувався до Установчих зборів від блоку реакційних російських земельних власників.

Про генерала Якова Гандзюка треба сказати особливо. Селянин Подільської губернії, що здобув дворянство бойовими подвигами, Гандзюк був ветераном Російсько-японської війни 1904—1905 років, яку закінчив з трьома медалями та 4 орденами. Герой Першої світової війни, Гандзюк був двічі поранений, контужений та нагороджений іще 3 орденами. Рідний брат генерала був депутатом Державної думи у 1909—1917 роках. Генерал Гандзюк відзначався феноменальною хоробрістю, великою силою і величезним зростом — більше двох метрів.

Генерал-майор Сафонов залишався начальником штабу Першого корпусу. Скоропадський писав: «Я передчував, що з комбінації цих двох осіб нічого доброго не вийде. Обидва — чудесні люди. Гандзюк рідкісний бойовий командир, але обидва ці начальники звикли тільки виконувати накази і не вміли самі дати собі раду при складних обставинах». Скоропадський твердив, що полковник Сафонов «...не користувався довір’ям української маси». Але вибирати вже не було з кого...

Самовідставка Скоропадського поглибила самодемобілізацію солдатів і офіцерів, анархію та хаос в українських військах Правобережжя. Хворобливе честолюбство та особисті амбіції призвели Скоропадського до самоусунення від боротьби у страшні для України часи, коли зі сходу та заходу на Київ насувалися більшовицькі частини.