Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 4. З революцією чи проти? (середина липня — початок жовтня 1917 р.)

19 липня 1917-го Верховним головнокомандувачем російської армії стає генерал Лавр Корнілов. Він вважався прихильником українізації і негайно поставив свій підпис під наказом про українізацію десяти дивізій і про створення окремих 1-го та 2-го українських піхотних корпусів, кінної дивізії, Київської школи прапорщиків. Корнілов дозволив солдатам і офіцерам українського походження подавати клопотання на їхнє переведення до українізованих частин. Генерал Брусилов пообіцяв не протидіяти українізації, не забороняти діяльність українських військових комітетів у частинах, а Петлюра видав наказ, за яким в українізованих полках російські офіцери замінялися на офіцерів українського походження.

Скоропадський відвідав штаб Південно-Західного фронту у Кам’янці-Подільському якраз у той час, коли колишній головнокомандуючий генерал Гутор прощався зі своїм штабом, а Лавр Корнілов приймав справи. Скоропадського та Корнілова тоді зв’язувала взаємна симпатія, майбутній гетьман знав майбутнього диктатора ще у пору свого командування гвардійським кавалерійським корпусом, коли Корнілов був на чолі 25-го корпусу. Скоропадський тоді завітав іще до Бучача — до командуючого 7-ю армією генерала Селівачова, в якого він також шукав важливих порад щодо українізації своїх частин.

Ще у липні 1917-го Корнілов кликав Скоропадського до себе — у 8-у армію, пропонуючи Павлу Петровичу очолити 23-й корпус. Тоді Скоропадський не пристав на цю пропозицію, бо довідався, що генерал Корнілов розсварився зі своїм солдатським комітетом і має намір здати командування армією. Скоропадський писав, що «...бажав служити під командою Корнілова» і сприймав Корнілова як «пряму та сильну людину», але вважав його «романтиком». Можна припустити, що в середині 1917 року Скоропадський поділяв і політичні погляди майбутнього заколотника, вважаючи, що Тимчасовий уряд є приреченим у разі його відмови від «рішучих дій». Тоді Скоропадський був «прихованим корніловцем» і вже тоді прихованим ворогом соціалістичної Центральної Ради.

При зустрічі у Кам’янці Корнілов сказав Скоропадському: «Я од вас вимагаю українізації вашого корпусу. Я бачив вашу 56-у дивізію, яка у 8-й армії частково вже українізована, вона чудово билася в останньому наступі. Ви українізуйте ваші останні дивізії, я вам поверну 56-у, й у вас буде чудовий корпус... Корпус ваш буде українізуватись, а зараз поспішайте до нього; він сьогодні, мабуть, рушив у бій».

У 20-х числах липня 1917 року німці прорвали фронт, і цей прорив призвів до Тернопільського відходу російських частин Південно-Західного фронту. Тоді корпус Скоропадського був виведений із резерву і зайняв позиції на околицях Баракова та Лясковець. Частини 34-го корпусу було негайно введено у бій без необхідного зв’язку з іншими корпусами. Усі полки 34-го корпусу ще не підійшли на фронт із нічного маршу або не були повністю розгорнуті.

Наступ німецької армії Скоропадський намагався зупинити частинами 153-ї та 104-ї дивізій, двома полками 174-ї дивізії та полком 3-ї дивізії. Бій був настільки запеклим, що командири дивізій генерал Ольшевський (153-ї) та генерал Гандзюк (104-ї) були тяжко поранені. Бачачи складність оборони, частина полків 34-го корпусу відмовилася виходити на позиції, окремі полки тільки вдавали з себе, що вони йдуть до бою, але під натиском ворога вони негайно відходили. Така поведінка окремих частин призвела до тотального відступу корпусу, що його прикривали англійські панцерники з командами з англійських військових.

Обози кількох корпусів, перемішані між собою, утворили суцільний хаос. Цей хаос посилився тим, що у маленькому містечку Лясковці розгорнулися штаби 34-го корпусу Скоропадського, 1-го корпусу генерала Мельгунова, 6-го корпусу генерала Нотбека.

Австро-німецькі війська тоді форсували Збруч у районі Гусятина, але російські частини зуміли створити оборону на рубежі цієї річки. 23 липня частини Скоропадського, не витримавши ворожих атак, відійшли через Косів до Яблунева. Скоропадський дістав наказ одірватися від ворога та нічним маршем пересунутися до Збруча, де зайняти позицію на захід від річки, розташувавши у Сатанові свій штаб.

Незабаром до Скоропадського надійшли накази головкома Лавра Корнілова про українізацію 34-го корпусу та про виведення з фронту в тил 153-ї та 104-ї дивізій корпусу. З цих двох дивізій усіх офіцерів і солдатів, росіян за походженням, було запропоновано передати до 41-го корпусу. Скоропадський трошки змінив застосування наказу, передавши до 41-го корпусу не тільки росіян, але й євреїв та українців — членів «лівих» солдатських комітетів. На українізацію 34-го корпусу головком Корнілов відводив лише один місяць. У той же час 41-й корпус зайняв фронтові позиції корпусу Скоропадського, а 34-й відійшов у тил на 150 км — до подільського містечка Меджибожа. Скоропадський зі своїм штабом корпусу розташувався у славетному Меджибозькому замку.

Початок українізації військових частин обірвала провокація. 26 липня 1917-го з Києва на фронт урочисто проводжали полк ім. Богдана Хмельницького. Солдатів полку було посаджено в ешелон, і вони вирушили на Захід. Але при виїзді з Києва цей ешелон був обстріляний із 30 гвинтівок і двох кулеметів... Потяг було зупинено, оточено загоном донських козаків і кірасирів, а солдатів українського полку було вигнано з вагонів, роззброєно, офіцерів полку заарештовано. Під час обстрілу ешелону загинуло 16 вояків, близько 30 було поранено...

Головком Корнілов і генерал Денікін (тоді командуючий Південно-Західним фронтом) вирішили, що в цих подіях винуваті самі «українці». Лунали пропозиції зовсім призупинити українізацію, командуючим арміями та корпусами було наказано припинити всілякі ділові відносини з українським Генеральним Секретаріатом.

Головком Корнілов заявив: якщо слідство покаже, що полк ім. Хмельницького першим почав стрілянину по військах, то він узагалі припинить українізацію і розформує вже українізовані частини. Генерал Денікін миттєво загальмував українізацію на Південно-Західному фронті, заборонив діяльність українських Рад у військах. Корпус Скоропадського став недоодержувати продовольство, одяг та взуття. Скоропадський писав про стан своїх частин у серпні 1917-го: «Цілі батальйони швендяли в якихось шматтях замість штанів».

Генерал Денікін обурювався: «Петлюра розіслав своїх агентів, на жаль, російських офіцерів, по всіх фронтах як військових представників комітету. Пам’ятаю, такий полковник, чи то Павленко, чи тоВасиленко, був і в Ставці і неодноразово звертався до мене, приховуючи своє офіційне призначення, за дорученням українських формувань... Інші агенти роз’їжджали по фронту з метою організувати у військах українські громади та комітети, проводячи постанови, резолюції про перехід в українські частини, про небажання йти на фронт під приводом «удушення України» і т. д. До жовтня український комітет Західного фронту вже закликав до збройного впливу на уряд для негайного підписання миру... Як головнокомандуючий Західним та Південно-Західним фронтами (червень—вересень) я категорично заборонив керівним особам входити в будь-які зносини з «військовим генеральним комітетом» і його агентами...

У серпні, коли я командував Південно-Західним фронтом, з 34-го корпусу до мене почали приходити погані звістки. Корпус якось став виходити із прямого підпорядкування, дістаючи безпосередньо від «генерального секретаря Петлюри» і вказівки, і комплектування. Комісар його перебував при штабі корпусу, над приміщенням якого майорів жовто-блакитний прапор. Старі російські офіцери та унтер-офіцери, що були залишені у полках через брак українського командного складу, піддавалися нарузі з боку поставлених над ними, найчастіше неосвічених, українських прапорщиків і солдатів. У частинах створювалася вкрай нездорова атмосфера взаємної ненависті й відчуження. Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася мінлива думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий од самостійності, якій сам не співчуває... Але слідом за цим Скоропадський поїхав до Ставки, звідки моєму штабу зазначено було... сприяти якнайшвидшій українізації 34-го корпусу».

4 серпня 1917-го Тимчасовий уряд видає «Тимчасову інструкцію», за якою український Генеральний Секретаріат (уряд автономної України) підпадає під безпосереднє керівництво Тимчасового уряду і виводиться з-під контролю Центральної Ради. «Інструкція» так само ліквідувала військове секретарювання (міністерство) України. Тимчасовий уряд вимагав замінити прем’єра Винниченка на дворянина,масона, федераліста Дмитра Дорошенка. Винниченко склав із себе повноваження... але Дорошенко невчасно зробив заяву про те, що буде підкорятися тільки наказам Тимчасового уряду. За цю заяву Центральна Рада не затвердила прем’єрство Дорошенка і підтвердила повноваження Винниченка. Грушевський писав, що на початку серпня 1917-го у свідомості багатьох «радівців» була присутня «...можливість несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу або чогось подібного. Ми постійно відчували очі контррозвідки».

25 серпня 1917-го Скоропадський дістав наказ перебазувати свій корпус на Ларгу—Ліпкін. Павло Петрович вирішив податися до Бердичева до штабу головнокомандувача фронту з метою змінити цей наказ, на час переформування та українізації не чіпати корпусу та допомогти йому з пошуком українського офіцерського складу для корпусу. У штабі фронту його зустріло «надзвичайно недоброзичливе... ставлення» генерала Маркова, що «скаженів од злості», та «цілковите недовір’я» генерала Денікіна. Обидва вважали Скоропадського «українським авантюрником», «самозваним хохлом».

* * *

Наприкінці серпня 1917 року Росію потряс «заколот генералів», який очолив головком Лавр Корнілов. Українські соціалісти «радівці» у цьому конфлікті підтримали Тимчасовий уряд у його боротьбі проти заколотників. Центральна Рада стала одним із засновників київського Комітету охорони революції, що почав збирати сили для придушення заколоту.

У той же час Скоропадський, не вирішивши свого питання у штабі фронту і не маючи відомостей про заколот (за твердженням його самого), подався до головкома Корнілова, до Могильова, за допомогою у справах корпусу. Коли Павло Петрович виїхав до Ставки, вже було оприлюднено телеграму з маніфестом Корнілова, яким той сповіщав, що бере всю владу на себе та не підкоряється Тимчасовому уряду. Цілком можливо, що тоді Скоропадський вирушив до Могильова, щоб приєднатися до заколотників.

Про досить «праві» переконання Скоропадського влітку 1917 року свідчить той факт, що гоноровий генерал погодився з пропозицією «правого» та ворожого до українства Всеросійського союзу земельних власників (російського спрямування) про внесення своєї кандидатури у виборчий список цієї політичної організації на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Скоропадський, скоріш за все, грав подвійну гру: генерала — прихильника Центральної Ради та прихованого лідера «правих», майже «корніловців». Недарма знана аристократка — графиня Браницька запропонувала Скоропадському оселитися в її палаці, в Олександрії. З фронтових окопів Павло Петрович потрапив на світський бал, на якому «всі жінки були в декольте з коштовностями, чоловіки у фраках і смокінгах...» Генерал не зрікався свого старого оточення, і «праві» політичні групи пов’язували свої сподівання з майбутнім гетьманом Скоропадським.

Але до нього не мали довіри головні радники Корнілова — генерали Денікін та Марков. До того ж Скоропадському вже не судилося поспілкуватися з Корніловим. Приїхавши до Могильова, він тільки зміг побачити того на мітингу, коли головком звертався до вояків із промовою, в якій лунав заклик до повалення Тимчасового уряду.

У Могильові Скоропадського прийняв лише начальник штабу Корнілова — генерал Лукомський, що пообіцяв Павлові Петровичу з’ясувати всі корпусні питання. Лукомському теж не було справи до Скоропадського — в ці хвилини вирішувалася доля Росії.

Павло Петрович і сам відчув, що не на часі його вимоги та пропозиції. Варто вказати на те, що про час свого перебування у Могильові Скоропадський дає у «Споминах» досить непевні відомості. Можливо, він усе-таки вагався, вичікував і не поспішав виїжджати з лігвища змовників. Можливо, Павло Петрович пристав би до заколотників, але з ним не встигли провести необхідну «роботу», та й події розгорталися так швидко, що він вирішив зачекати. З часом генерал зрозумів, що справа Корнілова вже програна...

Наступного дня Скоропадського було заарештовано тільки за те, що він їхав до Києва у штабному вагоні з Могильова. Можливо, Павла Петровича визнали ключовою персоною змови. «Комітетчики», що рятували революцію «від генералів», вирішили відправити Скоропадського до Гомеля, вагон, у якому їхав той, відчепили, біля нього поставили вартових... було вирішено не розстрілювати генерала, а зачекати на розпорядження Керенського стосовно долі Скоропадського. По станції Гомель пройшли чутки, що заарештовано якогось значного змовника, і революціонери могли в будь-яку мить убити генерала. Зважаючи на це, гомельський комітет вислав Скоропадського під конвоєм до Києва. Його привезли на допит до Генерального Секретаріату, але там він був негайно звільнений. Скоропадський згадає: «У Секретаріаті я побачив, що там скаженіли проти Корнілова».

В останніх числах серпня 1917-го були арештовані змовники — генерали: Лавр Корнілов (головнокомандуючий російською армією), Антон Денікін (командуючий Південно-Західним фронтом), Сергій Марков(начальник штабу фронту), командувачі чотирьох армій Південно-Західного фронту. Командувач 7-ї армії, до якої ще входив 34-й корпус, генерал Селівачов, що гальмував процеси українізації, був заарештований і усунений із посади, а замість нього командуючим армією став генерал Ціхович. Познайомившись із новим командармом, Скоропадський подався до Бердичева, до нового командуючого Південно-Західним фронтом генерала Миколи Володченка, від якого дістав наказ прискорити українізацію корпусу. Володченко запропонував Скоропадському негайно поїхати до Києва й у Генеральному Секретаріаті вибрати собі офіцерів, що відповідали б усім вимогам українізації.

Треба зазначити, що генерал Микола Герасимович Володченко, походженням із Чернігівщини, генштабіст та ветеран Російсько-японської та Першої світової війн, схвально ставився до українізації корпусів Південно-Західного фронту і симпатизував Скоропадському. Влітку 1917-го генерал Володченко став відвертим прихильником Центральної Ради, а вже у вересні 1917-го він звернувся до прем’єра Винниченка з пропозицією повністю підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді. Тоді Винниченко не підтримав цього проекту й відмовився прийняти генерала. Вже у листопаді 1917-го Володченко перевів війська Південно-Західного фронту в підпорядкування Центральної Ради.

Перебуваючи у Бердичеві, Скоропадський на запрошення представників 34-го корпусу завітав на фронтовий Український військовий з’їзд. На засіданні, на якому він був присутній, розглядалося питання українізації 34-го корпусу. Головував на з’їзді поки що мало відомий штабс-капітан Микола Шинкар. Павло Петрович пригадував: «Мене це зібрання «соціалістів» привітало тому, що я командував українським корпусом».

Цілковита підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту Корнілова змінила ставлення Петрограда до «українського питання». Українізацію як противагу впливу реакційних «корніловських» офіцерів та посиленню впливу більшовиків в армії було нарешті офіційно дозволено. Генерали Брусилов і Щербачов висловилися за повну українізацію окремих частин.

12 вересня 1917-го до нового Верховного головнокомандуючого приїхала українська делегація на чолі з Петлюрою. Керенський та Верховний головнокомандуючий генерал Духонін підписали наказ про українізацію 20 дивізій і кількох десятків запасних полків. Було визнано українські військові організації, в українізовані частини почали направляти українських комісарів.

На Південно-Західному фронті (7-а, 8-а, 11-а, Особлива армії, що складалися з 24 армійських та 3 кавалерійських корпусів) п’ять корпусів (6-й, 11-й, 32-й, 34-й, 41-й) були призначені до тотальної українізації. На Галичині тримав фронт Шостий корпус (2-й український, він же Запорізький) генерал-лейтенанта Мандрика, що українізувався за активної участі генералів В. Кирея та О. Грекова. Вони змогли українізувати тільки 4-у дивізію 6-го корпусу. Одинадцятий корпус генерал-майора П. Єрошевича, що тримав фронт у Буковині, почав українізуватися тільки у грудні 1917-го, коли українізувалася лише 12-а дивізія, інші дивізії прийняли бік більшовиків. У листопаді—грудні 1917-го 32-й та 41-й корпуси повністю були розкладені більшовиками і вже не згадувались як корпуси для українізації.

На кінець вересня 1917-го Скоропадський повернувся до свого корпусу в Меджибож. Він згадував: «За час моєї відсутності у всіх комітетах піднявся хаос у зв’язку з подіями у Ставці...», вояки вважали, що Перший український корпус «...буде розігнано, й ухвалили проти цього повстати».

Вересень 1917-го був для генерала щасливим — він «вийшов сухим» після могильовського арешту, до штабу в Меджибожі з Орла приїхали його дружина та старша дочка Марія. У жовтні 1917-го, коли навіть у штабі корпусу стало небезпечно, вони через Київ повернулися до Орла. З кінця жовтня 1917-го Павло Петрович про дружину та дітей «...не мав жодної звістки. Я не знав навіть, де моя дружина й діти: в Орлі, у Москві чи у Петербурзі... Це мене страшенно гнітило, я посилав людей, але тривалий час не міг одержати жодних вістей».

Саме в цей час — на початку жовтня 1917-го — Павло Петрович остаточно зробив свій головний вибір: вирішив стати не просто «українцем», а лідером українського не соціалістичного табору, він збирався не тільки робити військову кар’єру в українському війську, а й реалізовувати себе в українській політиці.

Петлюра згадував, що восени 1917-го Скоропадський «... розмовляв зі мною по-російськи, а не по-українськи». Не знав ще тоді майбутній монарх — гетьман України — мови свого народу. З жовтня 1917-го він вирішив сісти за книги і почав своє навчання з мови.

Скоропадський згадував: «Біля мене були розмови ще у 1-му корпусі між старшинством, що треба відновити гетьманство та що я мав би бути гетьманом, але серйозно над цим я тоді не думав». Павло Петрович вводить читачів «Споминів» в оману... Він мріяв про гетьманство! Він мріяв про нього з перших днів революції, а може, й ще молодим офіцером!

Він бачив, що його статус командувача українізованого корпусу надає йому ознаки не тільки військового, але й політичного лідера, а ексклюзивне походження від «гетьмана козацької України» надає історичної легітимації. Навіть в очах «соціалістів» та «мужиків» він став розглядатись як одна з символічних постатей нової України. Звісно, йому ще не вистачало революційної харизми Винниченка та Петлюри, батьківської значущості добродія Грушевського, але він уже набирав ознак загальноукраїнського лідера.