Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 3. У вирі революції (лютий—липень 1917 р.)

Новий 1917 рік починався для Павла Петровича Скоропадського успішно. Молодий генерал стрімко піднімався кар’єрними сходами, здобувши славу досвідченого бойового офіцера. Він не дуже замислювався про своє майбутнє й був упевнений, що обов’язок перед Батьківщиною він виконує із честю і його місце саме на фронті. Хоча у розмовах із близькими друзями або у листах до дружини він виявляв свою «фронду» — співчував убивцям Распутіна та насміхався з імператриці Олександри Федорівни, критично натякав на військові та державні таланти імператора. Представник аристократії Скоропадський у вузькому колі довірених осіб часто висловлювався як кадет-професор.

Масонські «брати» підготовляли свою таємну військову «колону» до можливості швидких глобальних змін в імперії. У зв’язку з поразкою російської армії на фронтах і чутками про підготовку сепаратного миру між Росією й Німеччиною масонством Російської імперії було вирішено змінити державний лад Росії шляхом перевороту.

Масонський Конвент 1916 року поставив за головну мету негайну революцію в Росії. До кінця 1916 року серед масонського братства були розподілені основні портфелі у майбутньому революційному уряді, у столичній і місцевій адміністраціях. На Конвенті були присутні й делегати з України: Штейнгель, Чебаков та Зарубін. Новий курс на державний військовий переворот, спираючись на масонське офіцерство, привів до активізації суспільно-політичного життя. По країні колесили масонські емісари, проводячи у середовищі масонів і їх «дочірніх фірм» збір коштів на переворот. В Україну негайно виїхали масони Керенський і Комісаров. Військові ложі в російській армії особливо активізувалися на початку 1917-го, коли масонський центр у Петрограді вже намітив «безкровну» революцію на першу половину березня 1917 року.

До початку 1917 року масонські ложі були вкрай політизовані. Велика кількість «партійців», що склали кістяк масонських лож, штовхали рух до вирішення складних і глобальних соціальних і політичних проблем за допомогою насильницької зміни влади в країні. Більшість лож у Росії та Україні належала структурі «Великого Сходу», але були і ложі регулярної «Шотландського обряду Великої ложі», ложі мартиністів, тамплієрів, ложі італійських каббалістів.

Слід відзначити, що Павло Скоропадський був шанувальником великого князя Миколи Миколайовича Романова-молодшого (Верховного головнокомандуючого російською армією з 20 липня 1914 по 23 серпня 1915-го, генерала від кавалерії), якого він хотів бачити на престолі імперії. Скоропадський був з ним знайомий по мартиністсько-масонській структурі. Микола Миколайович Романов, як ніхто інший, приклав свою руку до перемоги революції. У жовтні 1905 року він з револьвером у руках вибив у свого кузена — імператора Миколи Олександровича — підписання ліберального Маніфесту, а наприкінці лютого 1917 року настійно радив Миколі II відійти від влади «заради порятунку Росії». Після Лютневої революції, у березні 1917-го, Микола Миколайович серйозно претендував на пост головнокомандуючого російською армією при Тимчасовому уряді й був призначений главкомом, хоча тільки на дев’ять вирішальних днів (2—11 березня 1917-го).

Можна припустити, що зі Скоропадським «працювали» і його «готували до історичної ролі». Так, у січні 1917 року виконувачем обов’язків начальника штабу верховного головнокомандувача став генерал від кавалерії В. І. Ромейко-Гурко, що був одним із лідерів «Військової ложі» масонів. Він або інший масон — начштабу царської армії і майбутній організатор Білої армії Михайло Алексеев могли «перетягнути» Скоропадського з дивізії на корпус.

Не випадкові рядки у листі Павла Скоропадського дружині від 9 квітня 1917 року, вже після революції: «...новий уряд, що погнав масу начальників, мене затвердив». У березні—квітні 1917-го Тимчасовий уряд провів в армії заміну 143 вищих військових начальників за підозрою у їхній відданості «старому режиму». Цікаво, що ця зміна не торкнулася представника вищої аристократії та великого землевласника, що у своєму «відкритому» житті був на 100 відсотків «представником реакції», — Павла Скоропадського. Кавалергард і генерал, найбагатший поміщик, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар’єру в найелітніших підрозділах імперської гвардії й особисто знав імператора, він, здавалося, не міг викликати сумнівів у своїй відданості «реакційному» монархічному режиму. Але Павло Петрович уже давно жив подвійним життям... і розраховував на службовий злет.

Події 23—28 лютого 1917 року привели до перемоги революції в Петрограді. Через кілька днів уся велика імперія опинилась у руках учорашніх опозиціонерів, а імператор Микола II відрікся від престолу. І хоча революція почалася на тиждень раніше, ніж її підготовляли масони, російським масонським організаціям удалось очолити її й почати перебудову величезної імперії. Вже у березні 1917-го українські масони зайняли найважливіші посади в українських губерніях, що залишилися від «старого режиму», відсотків на 20 захопивши політичний олімп України. Важливим завданням масонства було втримати керівництво у своїх руках і не дозволити стихії спровокувати кровопролиття й анархію. Масони стали революційними губернськими комісарами, керівниками судових палат в українських губерніях... «Братами»-масонами» були і революційний комісар Києва, і новий командуючий Київським військовим округом.

До 22 січня 1917-го генерал-лейтенант Скоропадський був командиром 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії, що базувалася на Волині на Південно-Західному фронті. Наприкінці січня 1917-го на фронті поширилися чутки про переведення гвардійської кавалерії (5-ї дивізії) до Петрограда для боротьби з можливими революційними виступами робітників. Скоропадський переживав, що йому буде дано наказ «іти на Пітер», і шукав причин для невиконання цього наказу. Але оточення імператора відрадило того вводити фронтові частини до столиці і не дражнити опозиційну Думу.

19 січня 1917-го Скоропадський одержав телеграму від командуючого Особливою армією (у складі якої перебував Гвардійський кавалерійський та 34-й армійський корпуси) генерала Балуєва, у якій йому наказувалося негайно виїхати до штабу армії. Приїхавши до штабу, Скоропадський був тимчасово призначений командуючим 34-го армійського корпусу, що базувався у Подільській губернії в Україні й займав позиції на Стоході.

Генерал від інфантерії Петро Семенович Балуєв (з 18 березня по 9 липня 1917 р. — командуючий Особливою армією, потім — із серпня 1917 р. — командуючий Західного фронту, а з 1918 р. — в Червоній армії) був так само пов’язаний із масонським центром «Військових лож» через генерала Гурко. Він почав розставляти довірені кадри на ключові посади. Колишній командуючий 34-го корпусу генералШатилов був відсторонений за те, що не зміг погасити заворушення солдатів Одоєвського полку, які відмовилися йти на фронтові позиції.

У ті дні Скоропадський пише своїй дружині: «...уночі ж їду до корпусу. Приїхав у дивізію, цілковита розгубленість, їду до Одоєвського полку, проморочився цілий день, зрештою домігся того, що розосередив батальйони полку і тепер наказав заарештовувати призвідників. 3/4 полку вірні, офіцери теж, 1/4 якихось мерзотників, яких завтра відправлять до польового суду» (у листах Скоропадського практично відсутні коми, у цьому уривку й далі у текстах Скоропадського коми будуть розставлені перекладачем).

До 26 лютого 1917-го Скоропадському вдалося встановити дисципліну в корпусі й вгамувати незадоволення солдатських мас, вживши достатньо жорстких дисциплінарних заходів. У той же час він стримував остаточну розправу над бунтарями... Вже тоді він одержав відомості про те, що революцію почато і радикальні члени Державної думи, здебільшого масони, створили її політичний центр.

Події не змусили себе довго чекати — за кілька днів імперія і монархія розпалися: захоплення столиці революціонерами, проголошення революційного Тимчасового уряду, підтримка командувачами фронтів, армій і штабом революції, зречення імператора, зречення Михайла Романова, блискавичний перехід влади до революціонерів у провінції...

Тривалий час корпус Скоропадського перебував на формуванні, у резерві, і завдяки цьому спочатку можна було ще втримувати дисципліну. Генерал повідомляв дружині: «Я тут у корпусі підібрав собі гарних начальників дивізій і гарні в мене командири... У мене в корпусі все надійно. Поки ще дисципліну я тримаю...»

Скоропадський був у захваті від блискавичної революції, від демократичного масонського уряду Росії. Він, нащадок князів та гетьмана, миттєво став завзятим критиком монархічного принципу державного устрою Росії. Царя Скоропадський називає безхарактерним, а Олександру Федорівну, «...про яку, я зізнаюся, не можу тепер без відрази згадувати, головною причиною наших нещасть» (з листа дружині). На початку березня 1917-го Скоропадський пришпилив до своєї генеральської шинелі червоний революційний бант.

12 березня 1917 року Павло Петрович написав дружині: «...у таку важку хвилину не можу без розчулення згадати новий наш уряд, так розумно він діє, і коли государ звільнив мене від присяги, я йому, новому уряду, прихильний усією душею, що енергійно проводжу у довірених мені частинах. Всі ці добродії: Родзянко, Львов, Гучков, Керенський і компанія — розсудливі люди, і ми, і вся Росія мусимо дякувати долі, що влада захоплена ними, і дай Боже нашій багатостраждальній Батьківщині, щоб вони втрималися при владі... у нас не буде конституційної монархії, найімовірніше в нас буде республіка, і дуже ліберальна, головна причина цього — відсутність кандидата на престол. Романови всім осточортіли, навряд чи буде Дмитро Павлович; я думаю: буде республіка, до цього слід бути готовими. Якщо втримається теперішній уряд, усе піде еволюційним шляхом на славу та благоденство Росії, якщо ж уряд провалиться, влада перейде до рук юрби і почнеться анархія, що швидко виродиться в яку-небудь форму диктатури найдеспотичнішої... на чолі Росії дійсно стоять кращі люди, і за ними треба йти... по-моєму, монархії не буде, а буде республіка».

«Мені уряд подобається ще своєю шляхетністю, — запевняв дружину генерал. — Все це люди, які страждали від колишнього режиму, а вони захищають бідного государя від юрби. Це показує їхню високу душу. Колишній уряд не так би ставився до них... із моменту зречення я відчув себе вільним... тепер дихаю повними грудьми та щасливий, що, хоча ми переживаємо час як ніколи важкий, все-таки є впевненість, що нами правлять люди, а не якісь там невідомі темні особистості, що безсумнівно довели б нас до повної загибелі, тепер є, завдяки розуму уряду, ще можливість вивести Росію на щасливий шлях».

Своїй дружині майбутній гетьман-монарх радить: «...іди не з юрбою, але із кращими розумними людьми держави...»

Свою роль у революції та військову кар’єру Павло Петрович тоді коментував так: «Я тут увесь час проповідую офіцерам бути в цьому розумінні на висоті становища, а то, якщо стояти на місці, життя їх захлисне і командування піде з рук, і ми опинимося в руках анархії, та ще солдатської... Я в корпусі поки почуваюся добре, війська мені підкоряються, але їжджу, агітую, говорю, говорю без кінця і сподіваюся цим утримати війська у розумінні про обов’язки перед Батьківщиною. Нам, офіцерам, випала надзвичайно важка, відповідальна честь, і невдячна, що доводить інших до розпачу, що ж робити, сподіваюся, нас коли-небудь оцінять, згодом... я умовляннями, переконаннями, залякуваннями, завжди в курсі руху, тримаю поки війська у порядку».

Ці рядки свідчать про те, що у березні 1917-го Скоропадський — революційний генерал — умовляв і переконував солдатів підтримувати Тимчасовий уряд і революційну оборонну війну, таврував «похмуре минуле». У руслі нової політики Скоропадський доводив, що революція мусить себе захистити від реакційного монархічного квартету Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини та Болгарії. Але пройде всього рік, і Скоропадський буде просити германців допомогти приборкати революцію.

Майбутній гетьман писав дружині, що дуже хоче взяти «...живу участь у суспільному житті, звичайно, важко сказати тепер, де і у якій формі». Він мріяв про політичну кар’єру, і в цьому ж листі коханій дружині він відкриває таємницю своїх потаємних сподівань: «Данилкові потрібно вчитися по-малоросійськи (українськи), я теж купив собі книгу і збираюся, можливо, зробитись українцем, але мушу сказати по честі, не дуже переконаним». Фраза «зробитися українцем» і намагання вивчити українську мову свідчать як про зміни у національній самоідентифікації генерала, так і про наміри взяти активну участь в українському політичному житті.

У «Споминах» Скоропадського слово «українці» завжди носитиме політичний характер, вказуючи на соціалістичність та національні вимоги частини політичного бомонду України. Зазначимо, що в березні 1917-го Скоропадський тільки думає стати «українцем», зазвичай вважаючи себе людиною російської культури та ліберальних переконань. У споминах він вкаже, що в березні 1917-го «...вперше довідався з «Киевской мысли» про українську демонстрацію... подумав у той час, що це робота ворогів з метою завести розбрат у нашім тилу».

У той же час у листах до дружини Павло Петрович висловлює стурбованість становищем у революційній країні та у війську: «...становище його (уряду. — В. С.) хистке через Ради робітничих і особливо солдатських депутатів, особливо беручи до уваги, що війна, невдачі на фронті та німці дуже хочуть використати нашу слабкість і розрізненість; якщо будуть серйозні невдачі, у Петрограді можуть спалахнути знову заворушення і тоді в що вони виллються, я не знаю, небезпечний також надзвичайно момент скликання Установчих зборів...»

«Тимчасовий уряд, до якого я маю симпатії, безсумнівно є просто ширмою, фікцією, за ним виступає Рада робітничих і солдатських депутатів. Армія в нас тільки тримається, трохи ще, близькістю супротивника, але розвал дуже швидко прогресує, наш корпус перебуває далеко від центрів і трохи краще, але це лише справа часу, я роблю все, що можу, і думаю, у мене нічого огидного не буде, але в армії будуть сумні картини, і чим далі, тим більше. Центром усього є Петроград, Тимчасовий уряд буде зметено, і тоді настане анархія, взагалі в нас революція йде ходом Французької великої революції. У нас два, три уряди, у цьому жах. Я більш ніж будь-коли переконаний, що нинішній уряд не всидить, а після нього буде анархія. Візьме гору партія більшовиків або інша, що проповідує чим гірше, тим краще». Дивне прозріння Скоропадського середини березня 1917 року! Ще більш дивним воно видається для людини, що всю революцію перебувала на провінційному Поділлі.

Скоропадський побачив те, чого не змогли побачити не тільки прем’єр Львов, міністри Гучков та Керенський, але про що навіть не мріяли у своїх «пломбованих вагонах» лідери більшовиків. А от що писав Павло Петрович у 1918 році: «...далі буде гірше, більшовизм заллє всю Україну. Не буде ні України, ні Росії».

24—28 березня 1917-го Павло та Олександра Скоропадські зустрілись у Києві у кращому готелі міста — «Континенталь» на Хрещатику. П’ять днів відпустки з коханою після нескінченних солдатських мітингів здалися Скоропадському раєм. Але й у любовному хмелі генерал устигав багато чого довідатися про політичне «київське життя».

На цей час у Києві стало широко відомо про малозрозумілу діяльність Української Центральної Ради, що вимагала від нового революційного уряду чи автономії, чи незалежності України. 19 березня 1917-го у Києві, під час багатолюдної маніфестації, частина революційних мас уже виступала під жовто-синім національним українським прапором із гаслами, що закликали до автономії, а по місту ходили звернення Центральної Ради «До українського народу». У цьому зверненні особливо різала око Скоропадському вимога ввести українську мову в урядових і неурядових установах українських губерній.

У березні 1917-го спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934), що тільки-но приїхав із «московського заслання» до Києва і став головою Центральної Ради, він уже рекламувався як славетний революційний лідер і «батько української нації». Народився Грушевський на Холмщині (нинішня Польща) в українській родині викладача гімназії. Михайло Грушевський закінчив Київський університет і став професійним істориком, що написав досить спірну багатотомну «Історію України-Руси». З 1890 року він увійшов до «Київської громади», а 1894 року став професором Львівського університету. Жив Грушевський у Львові, де сформувався як ліберальний український політик, засновник Національно-демократичної

партії. Можна казати, що Грушевський склався як людина у XIX столітті. У 1905—1907 роках він перебрався до Києва та Петербурга, а у 1907—1914 роках знову жив у Львові, де викладав в університеті. 1914 року був заарештований російською владою за «австрофільство».

Інший лідер Центральної Ради — Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951) — був іншої генерації й іншого походження — з найбідніших селян Херсонської губернії. З 1900 року він став активістом Революційної української партії. 1902 року потрапив до в’язниці, його було виключено з першого курсу юридичного факультету Київського університету. 1902 року на з’їзді РУП Винниченко обирається до керівництва партії, а через рік опиняється під арештом, у дисциплінарному батальйоні. Далі — втеча за кордон, у Галичину, де він стає членом Закордонного комітету РУП, співредактором партійної газети, засновником Української соціал-демократичної робітничої партії. Винниченко бере участь у революції, але 1907 року ховається на еміграції в Європі. З 1902 року Винниченко почав активно видаватись як прозаїк і драматург і незабаром став найбільш відомим українським письменником. 1917 року Винниченко — лідер Центральної Ради, редактор центрального органу УСДРП.

Скоропадський тоді передчуває, що революція не зупиниться на півзаходах, що постане «чорний переділ» і селянський погром садиб, що незабаром із мільйонера він може перетворитися на жебрака, обтяженого великою родиною.

4 квітня 1917 року Павло Петрович письмово наказує дружині: «...я наполягаю категорично на заставі маєтків». Генерал пише: «Скоріше ми підемо по шляху всіляких соціальних експериментів, зрештою життя, можливо, поліпшиться, але 50 років ми і наші діти будемо приречені на важке життя». Він уже побоюється за життя дружини та своїх дітей, попереджаючи, що «...буде ще в Петрограді кривава боротьба». Він радить дружині на час революції виїхати з Петрограда, подалі від насильства, хоча б до... Японії.

Наприкінці квітня 1917-го Скоропадський поїхав до штабу командуючого Особливою армією Балуєва і по дорозі зупинився у Сарнах, де провів кілька годин серед офіцерів рідної кінної гвардії. Майбутньому гетьманові запам’ятався гвардійський офіцер-поляк Ходкевич, який переконував Скоропадського у тім, що генерал «...мусив би взяти участь в українському русі, що... міг би бути видатним українським діячем, гетьманом». Скоропадському ця розмова виявилася пророчою, він описав її у споминах, щоправда, приправивши її брехливим кокетством — «...все це мені здавалося малоцікавим». Ні, Павло Петрович уже мріяв про особливу роль в історії і сподівався вирватись із провінційної Коломиї, де перебував штаб 34-го корпусу, у велику політику...

* * *

Тим часом у Києві Центральна Рада, успішно провівши Національний конгрес, зміцнила свої позиції, заявляючи про себе як про політичне представництво всього українського народу. 5 травня 1917-го у Києві відкрився Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що зібрав близько 700 представників від солдатів-українців усіх фронтів, тилу, матросів Чорноморського та Балтійського флотів. Найбільш радикальні патріоти-«самосгійники» (група М. Міхновського) пропонували з’їзду провести військовий переворот — заарештувати начальника Київського військового округу й оголосити Україну незалежною державою. Але більшість з’їзду виступила тільки за автономію України та за переформування армії за національно-територіальним принципом, за українізацію бойових частин армії та Чорноморського флоту.

З’їзд створив Український Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, що взявся за організацію українського війська та українізацію «старих» регулярних частин армії. До Генерального комітету ввійшли: літератор Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, юрист Микола Міхновський, доктор Іван Луценко, генерал-майор Михайло Іванов, підполковники Юрій Капкан і Віктор Павленко та інші. Надалі ці лідери почали відігравати головну роль у справі формування нової української армії. Незабаром Петлюра став головою Генерального комітету, поручик Василь Кедровський — його заступником у справах армії, моряк Письменний — у справах флоту, а капітан Аполлон Певний — у справах Вільного козацтва. Генеральний комітет сподівався поширити свій вплив і на вояків Південно-Західного та Румунського фронтів, однак із «українізацією» військових частин там були ще великі проблеми.

Цікаво, що генерал Скоропадський іще до з’їзду зустрічався із солдатом-депутатом Всеукраїнського військового з’їзду. Солдат цей був висунутий українським комітетом корпусу, і Скоропадський переконував делегата у тім, що небезпечно і несвоєчасно організовувати окремі українські частини «під вогнем ворога». Тоді ще Скоропадський вважав, що українізація зруйнує армію і підштовхне до розпаду Росії.

У травні 1917-го Тимчасовий уряд іще побоювався розвитку українського руху в армії. У відповідь на резолюції київського військового з’їзду структури Тимчасового уряду, не визнавши його рішень, назвали Генеральний військовий комітет «повністю приватною самостійною організацією». Тимчасовий уряд категорично не підпускав Генеральний комітет до армійських структур. У російській армії, як у калейдоскопі, постійно мінялися головнокомандуючі, командуючі фронтами й арміями. Тільки на Південно-Західному фронті, до якого відносився корпус Скоропадського, за травень—грудень 1917-го змінилося 8 головнокомандуючих-генералів: легендарний О. Брусилов командував фронтом до 21 травня, О. Гутор — до 10 липня, Л. Корнілов — до 18 липня, П. С. Балуєв — до 31 липня, О. І. Денікін — до 29 серпня, Ф. Є. Огородников — до 9 вересня, М. Г. Володченко — до 24 листопада, М. Стогов — до 25 грудня.

Військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, прибувши до Києва 20 травня 1917-го, заявив, що перегрупування військ за національним принципом у сучасних умовах війни є неможливим. Керенський вказав, що всі вимоги «українців» будуть вирішуватися тільки під час Всеросійських Установчих зборів, які були намічені на осінь 1917 року.

Командуючим Київського військового округу був революційний полковник Костянтин Оберучев — масон і есер «з підпільним стажем». Однак цей революціонер відкидав наявність «українського питання» і вважав ідею українізації армії за диверсію. Оберучев був переконаний у тому, що Всеукраїнський військовий з’їзд хоче провести переворот у Києві, й погрожував арештом його організаторам.

Генерал Денікін згадував: «...київська Рада робітничих і солдатських депутатів у середині квітня у різких і обурливих висловах охарактеризувала явище українізації як просте дезертирство та шкурництво і більшістю 264 голосів проти 4 зажадала скасування створення українських полків».

26 травня 1917-го Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду із пропозицією визнати автономію України в складі Росії. Але вже через три дні з Петрограда було отримано категоричну відмову визнати автономію... а на початку червня 1917-го Генеральний військовий комітет одержав від Керенського розпорядження із забороною проведення Другого українського військового з’їзду. Але така заборона розглядалася солдатами-українцями як замах на завоювання революції.

Незважаючи на заборону, Другий Всеукраїнський військовий з’їзд відкрився 7 червня 1917 року в Києві. «Самостійники» на з’їзді вимагали «розмовляти кулаком» із Тимчасовим урядом, штовхали до конфлікту з владою. З’їзд зажадав від Петрограда визнання Генерального військового комітету та ухвалив вважати накази Генерального військового комітету обов’язковими для всіх воїнів-українців і українських військових організацій.

10 червня 1917-го року П’ята сесія Центральної Ради, без погодження з Тимчасовим урядом, прийняла свій Перший Універсал (Маніфест), що проголошував автономію України. Майбутньою вищою владою в Україні оголошувалися Всенародні українські збори — Сейм. В Універсалі йшлося про швидкий переділ землі поміщиків, про перевибори місцевої адміністрації. Тоді ж в Україні виникає свій автономний уряд — Генеральний Секретаріат, який, утім, поки не мав ніякої влади. Письменник Володимир Винниченко очолив Генеральний Секретаріат і став у ньому ще й секретарем (міністром) внутрішніх справ. Іще 7 секретарювань (міністерств) очолили представники українських партій есерів, соціал-демократів, федералістів. Симона Петлюру було обрано генеральним секретарем (міністром) військових справ автономної України.

Створення українських міністерств і сам Універсал викликали в Петрограді вибух обурення та обвинувачення у «нелояльності» на адресу Центральної Ради. А преса вже дзвонила про те, що цей крок Центральної Ради — «ніж у спину революції», що «народ України обрусів і не хоче автономії»... Лунали заклики «зброєю покарати зрадників і австрійських шпигунів».

Чиновники Тимчасового уряду розглядали діяльність Генерального комітету як «самозванство», що тягне кримінальну відповідальність, «комітетчикам» погрожували арештами. Загальноросійське військове командування відмовлялося від контактів з Генеральним комітетом, незважаючи на те, що процес самочинної та стихійної українізації вже почався в 10-му, 39-му і 26-му армійських корпусах. Командування, не звертаючи уваги на демарші Центральної Ради, не видавало грошей на їжу та платню для солдатів українських частин.

У червні 1917-го Тимчасовий уряд вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті. Військовий міністр Керенський, розраховуючи на перемогу, бачив у наступі єдину можливість зміцнення влади... Центральна Рада повністю підтримала ідею наступу, та й французькі союзники жадали від Росії термінового рішучого наступу, яке б підтримало наступ Антанти в Шампані та Фландрії.

34-й корпус Скоропадського в той час перебував у складі військ Південно-Західного фронту й знаходився на території Київського військового округу (округ у складі Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній). Південно-Західний фронт розтягся на 615 кілометрів і складався з 4 армій, чисельністю в 2 мільйони 700 тисяч людей, причому українці становили 1/3 чисельності всіх військ фронту. 34-й корпус Скоропадського зі складу Особливої армії було передано 7-й армії (більше півмільйона багнетів і шабель) Південно-Західного фронту.

Командувачами 7-ї армії в другій половині 1917 року були: до 20 червня — генерал Л. М. Белькович, до 9 вересня — генерал В. 1. Селівачов, до 3 грудня — генерал Я. К. Ціхович, до 30 грудня — штабс-капітан В. К. Тріандофілов.

Червневий наступ російських військ почався на Південно-Західному фронті у напрямках Тернопіль—Львів і Коломия—Станіслав—Стрий силами трьох російських армій, маючи на меті повернути Галичину під владу Росії та розгромити австро-угорську армію. Наступ було почато 18 червня 1917 року, але вже через три дні стало зрозуміло, що він провалився.

Дивізії 34-го корпусу Скоропадського: 104-а, 153-я, 23-я, 19-а Сибірська стрілецька — були призначені для наступу. Однак частина корпусу взагалі відмовлялася брати участь у боях. Два полки 104-ї дивізії категорично відмовилися виконувати накази і постійно мітингували. Генерал Скоропадський разом з комісаром 7-ї армії (до якої входив 34-й корпус) Борисом Савинковим постійно виступав перед вояками, переконуючи солдатів узяти участь у наступі. Але тільки кілька полків 104-ї дивізії погодилися виконувати наказ. Юрби солдатів інколи проводжали агітаторів Скоропадського та Савинковагиком і свистом.

І все-таки 34-й корпус кинувся в атаку й захопив три лінії ворожих окопів, але далі справа не пішла — солдати почали обшукувати вбитих німців і далі наступати не захотіли. А через кілька годин вони вже були вибиті із захоплених позицій. Великі втрати понесла 23-я піхотна дивізія корпусу Скоропадського. Після невдач червневого наступу 34-й корпус було відведено у резерв, а штаб перемістився до містечка Мужилова.

Наприкінці червня 1917-го російський наступ закінчився нищівним контрударом австро-німецьких військ, проривом російського фронту, захопленням ворогом Чернівців, Коломиї, Тернополя. Втрати російської армії у ході невдалого наступу та відступу сягнули 150 тисяч людей.

* * *

Провал червневого наступу російських військ призвів до гострої загальноросійської кризи, зробив Тимчасовий уряд більш реалістичним, змусив його шукати підтримки своєї політики у Києві. Наприкінці червня 1917-го до Києва для врегулювання відносин із Центральною Радою прибу-

ли міністри Тимчасового уряду. Цей приїзд став початком зближення між Петроградом і українськими автономістами. 29 червня на честь приїзду Керенського у Києві відбувся парад 8 тисяч солдатів-українців під жовто-блакитними прапорами. Тоді Петлюра запропонував Керенському провести українізацію всіх тилових частин в Україні та перевести солдатів-українців із інших фронтів на Південно-Західний і Румунський фронти.

Керенський наполягав не квапитись із українізацією військ у період «загострення війни». Він не хотів і чути про надання Генеральному комітету прерогатив офіційного військового органу. Тимчасовим урядом було заборонено проводити українізацію частин на фронті під час боїв...

І все-таки Керенський пішов на значні поступки — дав згоду комплектувати нові окремі тилові частини переважно з українців, а Генеральний комітет отримав деякий вплив при формуванні резервних частин шляхом добровільного набору. У питанні про автономію України Керенський, погодившись з ідеєю автономії «у принципі», закликав Центральну Раду відкласти рішення про автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів.

Серед генералітету тоді утвердилася думка про те, що українізація деяких частин приведе до зростання їхньої боєздатності та дисципліни, що вона допоможе відтягнути солдатів-українців од більшовицької пропаганди.

В останніх числах червня 1917-го поручник Скрипчинський — український комісар при штабі Південно-Західного фронту — запропонував Скоропадському негайно почати українізувати корпус. Скрипчинський заявляв, що на українізацію корпусу дав згоду головнокомандуючий Гутор і петроградське військове начальство. Але Скоропадський тоді ще вагався, вказавши Скрипчинському, що він побоюється «...як би українізація остаточно не зруйнувала... корпусу». Скоропадський запевняв, що він не співчуває українському соціалістичному руху, тому що «...сам “пан”, а весь цей рух іде проти панів», і що «в такий спосіб я ніколи не зможу об’єднатись із провідниками цього руху».

У той же час Скоропадський вирішив особисто довідатися про думку командування та військового міністра з питань українізації. Скоропадський виїхав автомобілем до головнокомандувача Гутора та командуючого армією Селівачова у містечко Федорів. Треба відзначити, що Скоропадський був у дружніх стосунках із генерал-лейтенантом Володимиром Івановичем Селівачовим, ветераном Російсько-японської війни. Цей генерал у розпал червневого 1917 року наступу змінив командуючого 7-ю армією генерала Бельковича. Під час заколотницького виступу генерала Корнілова Селівачов виступив на його підтримку, та у вересні 1917 був заарештований і відсторонений від посади «за причетність до заколоту», що не перешкодило йому 1918 року вступити до Червоної армії, а 1919 року стати помічником командувача Південного червоного фронту та командуючим «червоною» групою військ.

При зустрічі з генералом Скоропадським головком Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Олексій Євгенович Гутор наполягав на тому, що питання про українізацію 34-го корпусу вже остаточно вирішене. Цікаво, що Гутор після Жовтневого перевороту теж перейшов на бік більшовиків і тривалий час викладав у військовій академії РСЧА.

У Києві Скоропадський зустрівся з генеральним секретарем із військових справ Симоном Петлюрою: «З Петлюрою я дуже мало розмовляв, він зовсім не був у курсі військових справ, а більше займався київською політикою... Був привітний, тоді ще розмовляв зі мною по-російськи, а не українською, взагалі тоді українська мова ще не накидалася силоміць».

Симон Васильович Петлюра (1879—1926) в українському русі був уже 20 років, іще з часів свого навчання у Полтавській духовній семінарії. З утворенням Революційної української партії 1900 року Петлюра стає її активним членом, за що його ще 1903 року було вперше заарештовано. В еміграції у Львові Симон став редактором друкованого органу РУПу. Повернувшись до України восени 1905 року, Петлюра бере активну участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії, працює у газетах і журналах як журналіст та літературний секретар. 1909 року Симон переїздить до Петербурга, а потім до Москви, де протягом 1912—1917 років редагує російсько мовний журнал «Украинская жизнь». У роки Першої світової війни Петлюра працював у «Союзі земств і міст», був заступником уповноваженого «Земгору» у справах Західного фронту. З травня 1917-го Петлюра став лідером, а згодом і офіційним головою Українського Генерального військового комітету, що почав українізацію армії. 25 червня 1917 року було створено Генеральний Секретаріат, який намагався стати урядом автономної України. У цьому першому уряді Петлюра мав посаду голови військового секретаріату.

У своїх украй суб’єктивних «Споминах» Скоропадський згадує: «Потрібно сказати, що Петлюра завжди мені малювався як надзвичайно честолюбна людина демагогічного штибу з великою авантюристичною жилкою, але щирий у своєму ставленні до України і потім чесний у грошових відносинах. Це ідеаліст, що сентиментальничає, з дуже легким культурним вантажем. Його політичні переконання далеко не крайні настільки, що мені спадало навіть на думку залучити його до складу уряду, і, якби українці не відмовилися спочатку піти в уряд, можливо, це й сталося б... Петлюра міг би бути одним із надзвичайно корисних діячів часів гетьманства...»

Своє відвідування українського військового секретаріату-«міністерства» Скоропадський, уже після свого гетьманування, змалює так: «Усі робили враження неуків у своїй справі. Власне кажучи, ніякого діловодства ще не було, й, здається, вся їхня увага була звернена на боротьбу з командуючим військами Київського військового округу соціал-революціонером Оберучевим. Настрій у них тоді був поміркований щодо політичних і соціальних реформ; головним чином проводилася національна ідея... Взагалі типовий революційний штаб, які пізніше доводилося мені часто зустрічати. У помешканні був великий непорядок і бруд. Було ясно, що справи в Центральній Раді йшли ще не дуже добре».

Відвідини Скоропадським українського військового секретаріату-«міністерства» його вкрай розчарували. Він, що звик до шляхетності палаців і лиску імперських міністерств, не міг терпіти, коли «кухарчини діти» керують політикою. Побувавши у Петлюри, Скоропадський вирушив до його конкурента і супротивника українізації — командуючого Київського військового округу генерала Оберучева. Оберучев запропонував Скоропадському відмовитися від українізації корпусу, переконуючи його, що згода Петрограда на українізацію окремих частин армії — тільки тимчасове явище.

Зустрівся генерал Скоропадський і з вічним змовником — юристом та політиком Миколою Міхновським, який розгорнув перед ним таємні перспективи військового перевороту в Україні. Міхновський планував підняти у Києві повстання українізованих полків, заарештувати Оберучева і негайно проголосити незалежність України.

У своєму листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту Миколи Йосиповича Раттеля (згодом одного з перших генералів, що перейшли на бік червоних) Скоропадський напише, що якщо українізація його корпусу це «...влиття поповнення тільки з українців, то я думаю, із цього, крім руйнації корпусу, нічого не буде. Українці під проводом прапорщиків почнуть висувати всілякі вимоги, корінне населення корпусу буде цьому противитися, незважаючи на свою нечисленність, начальство, починаючи з начальника дивізії, що неукраїнці будуть підтримувати меншість — вийде дурниця... що стосується мене, то я особисто, носячи прізвище українця, досить відоме в країні, для такої українізації годжуся, але я ні в які авантюри пускатися не збираюся... мене можуть обвинуватити у політичній авантюрі, що мені зовсім не личить... хочу знати ясно, чого від мене хочуть, щоб не потрапити в брудну історію через обвинувачення мене, українця, у проведенні явочним порядком українізації частин російської армії».

Звернемося до спогадів генерала Денікіна — відвертого супротивника українізації армії: «Командний елемент двояко ставився до питання націоналізації. Більша частина — зовсім негативно, менша — з деякою надією, що, пориваючи зв’язок з Радою робітничих і солдатських депутатів, створювані заново національні частини можуть уникнути помилок, захоплень демократизації і стати здоровим ядром для зміцнення фронту та створення армії. Генерал Алексеев рішуче протидіяв усім спробам націоналізації... Генерал Брусилов самовільно дозволив перше українське формування, просячи потім Верховного головнокомандуючого “не скасовувати і не підривати тим його авторитету”. Полк залишили... Уряд недовго зберігав своє початкове тверде рішення проти націоналізації. Декларація 2 липня, поряд із наданням Україні автономії, дозволила і питання націоналізації військ: “уряд вважає за можливе продовжувати сприяти більш тісному національному об’єднанню українців у рядах самої армії або комплектуванню окремих частин винятково українцями, наскільки такий захід не порушить боєздатності армії... і визнає можливим залучити до здійснення цього завдання самих вояків-українців, що направляються Центральною Радою у військове міністерство, Генеральний штаб та Ставку”».

«Мир з українцями», що привіз Керенський до Петрограда, викликав внутрішню кризу Тимчасового уряду — чотири міністри-кадети на знак протесту проти претензій Центральної Ради 3 червня 1917-го вийшли з уряду. А вже наступного дня — 4 червня — почалося більшовицько-анархістське повстання у Петербурзі. І хоча це повстання було швидко придушене, Тимчасовий уряд став катастрофічно втрачати народну підтримку.

З липня 1917-го Центральна Рада видала свій Другий Універсал, у якому трохи відступила від своїх радикальних вимог. Було вирішено утриматися від проголошення автономії України до рішення Всеросійських Установчих зборів (приблизно до жовтня 1917-го) в обмін на визнання Тимчасовим урядом «Тимчасового крайового уряду України» — Генерального Секретаріату. В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада буде мати своїх представників при військовому міністрі Росії, у Ставці Верховного головнокомандуючого та у Генеральному російському штабі. Петлюра оголосив свій наказ «законного військового міністра крайового уряду» про негайне відправлення на фронт Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького.

Але полк ім. Богдана Хмельницького (до 2600 багнетів) взагалі відмовився йти на фронт. Солдати заявили, що вони бажають «захищати революцію» в тилу та охороняти Центральну Раду. Таке поводження українського полку ставило під сумнів усі спроби українізувати армію.

На ранок 5 липня 1917-го під впливом групи Міхновського стався безглуздий бунт Другого українського полку ім. гетьмана Полуботка (4600 багнетів). Солдати-«полуботківці» так само не мали бажання виїжджати на фронт, заявляючи про свою «місію» — «охороняти волю України». Полуботківці залишили свої казарми і кинулися до центру Києва з неясними цілями змінити весь хід історії України. Вони захопили штаб міліції, пошту, телеграф, «Арсенал», інтендантські склади, розгромили будинок командуючого округом, поставили свою варту біля стратегічних об’єктів... Солдати заарештували десятки офіцерів, зривали з них погони... А далі вони не знали що робити... Солдатам було обіцяне приєднання до повстання всіх українських частин і головне — перехід Центральної Ради на бік повсталих. Але Генеральний Секретаріат, Генеральний військовий комітет, Центральна Рада виступили проти повстання як «дискредитації ідеї». Варту полку ім. Полуботка було замінено на варту полку ім. Хмельницького. Солдати бунтівного полку, побоюючись покарань, погодилися негайно вирушити на захист Батьківщини і вже через тиждень були вислані на фронт.

Під час цих драматичних подій Скоропадський перебував у штабі Київського військового округу і був готовий виступити проти бунтівників... або на їхню підтримку. У залежності від переможців... Якби Центральна Рада підтримала повстання полуботківців, можливо, Скоропадський виступив би вже тоді одним із «ліквідаторів» Центральної Ради та «української комедії», як уявляв процеси в Україні генерал Оберучев.

Після провалу заколоту полку ім. Полуботка Скоропадський засудив заколот, а Міхновський, за наказом Оберучева, був висланий із Києва на Румунський фронт.