Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 2. Від корнета до генерала (1893-1916)

1893 року Павло Скоропадський закінчив Пажеський корпус, ставши корнетом. Після закінчення корпусу Павло, взявши відпустку, подався до Західної Європи. Гроші в нього були, і він відвідав Італію, Францію, Англію, Бельгію, Німеччину, завітав до численних музеїв і навіть прослухав кілька лекцій у Сорбонні. В Англії він шукав новітніх технологій для розвитку своєї фабрики в Полошках, яка виробляла порцеляну.

По закінченні відпустки корнета Скоропадського було направлено служити до лейб-гвардії кавалергардського полку, де він став незабаром командиром ескадрону. У цьому полку служив і його батько у 1851—1865 роках. Полком командував генерал-майор А. Грюнвальд, а серед офіцерів були К. Ґ. Маннергейм (майбутній диктатор Фінляндії) та граф О. Ігнатьєв (майбутній радянський дипломат). Про направлення Павла Скоропадського до престижного кінного полку клопотали перед військовим міністром та імператрицею княгиня Оболенська та графиня Олсуф’єва. Тоді Михайло Петрович Скоропадський жив у Санкт-Петербурзі по вулиці Лопухінській, у будинку № 4, а Павло Петрович — по вулиці Пантелеймонівській, у будинку № 25.

Влітку 1894 року Скоропадський виконує обов’язки ад’ютанта командуючого російською армією генерала Костанді під час Смоленських армійських маневрів. 1895 року Скоропадський уже полковий ад’ютант командира кавалергардського полку, а з 1897 року — поручик. Шість років прослужив Павло Петрович полковим ад’ютантом, запевняючи свою наречену, що полк фактично під його керівництвом. Він вів усю канцелярію, формував архів, брав участь у написанні історії полку. У листі до матері 1894 року Павло Петрович бідкався: «...довелося писати цілу купу паперів, а ти знаєш, як я це не люблю». Нудна робота канцеляриста спонукала Скоропадського 1900 року до пошуків шляхів до відставки, він відверто висловлювався, що роки ад’ютантства — «марна праця», що така служба не має сенсу, але його дружина була категорично проти відставки чоловіка, вже бачачи себе генеральшею. Треба сказати, що Павло Петрович іще кілька разів мав наміри звільнитися від служби (у 1905 та 1909 pp.), але вплив Олександри Скоропадської змінював ці наміри. Скоропадський зарекомендував себе вправним офіцером, штабістом, добрим педагогом, солдати якого показували гарні результати на маневрах та оглядах. 1895 року Павло Петрович дістав свою першу нагороду — австрійський орден Кавалерського хреста Франца-Йосифа III ступеня. Перші роки у кавалергардському полку були відзначені парадами, офіцерськими гульбами та зв’язком із таємничою дамою, набагато старшою за корнета.

У столицю переїхала і сестра Павла Єлизавета — Лілі, що наймала з матір’ю великий будинок на Англійській набережній Неви. Єлизавета подружилася зі своєю сусідкою Олександрою Дурново, що жила в палаці свого батька на набережній. Олександра часто відвідувала будинок Скоропадських, де інколи зустрічала молодого корнета — брата Лілі. Але спершу між Павлом і Олександрою не спалахнули почуття, їхній роман не був коханням з першого погляду, адже Олександра була ще дівчинкою, 1893 року їй виповнилося тільки п’ятнадцять років.

Олександра навіть жартувала над корнетом — «...молодий Скоропадський для свого віку має дуже мало волосся». Дійсно, до свого повноліття, а повноліття тоді починалося з 21 року, Павло значно облисів.

Але вже 1895 року, коли Олександрі Дурново виповнилося сімнадцять, Павло Скоропадський був зачарований подругою своєї сестри і почав активно домагатись уваги Олександри. їй також почав подобатися молодий, підтягнутий, світський кавалергард із гарними манерами та карбованим профілем переможця... Лілі Скоропадська й Олександра Дурново тоді щойно стали фрейлінами цариці та окрасою світських балів. Павло й Олександра почали таємно зустрічатися з листопада 1895-го, часто разом відвідували ковзанку та молодіжні вечірки.

Родина Дурново належала до столичної еліти і була ще більш заможною та знаною, ніж рід Скоропадських. Для Павла поріднитися з Дурново було великою честю.

Батько сімейства — Петро Павлович Дурново (1835— 1919) — був генерал-ад’ютантом почту його імператорської величності, гофмаршалом, генерал-губернатором Харкова та Москви, керував Департаментом управління царськими маєтками і був прийнятий при дворі Олександра III. Петру Дурново належали величезні землі в Росії та в Україні, фабрики, млини, палаци, будинки... Серед предків Петра Дурновобули славетні прізвища імперії: Волконські, Оболенські, Рєпніни.

Його двоюрідний брат Павло Дурново був міністром внутрішніх справ Росії у 1905 —1906 роках. Вважалося, що рід Дурново, як і єдинокровний рід графів Толстих, походить від напівлегендарного графаАндрес, що у XIV столітті виїхав із Фландрії на Русь, на службу до князя Чернігівського.

Мати Олександри, що померла 1894 року від раку, належала до багатого й впливового в Російській імперії роду князів Кочубеїв, до якого у XIX столітті належали видатні міністри, генерали та дипломати.

Крім Олександри, в родині Дурново був іще син Павло, що через дружину поріднився з князями Волконськими. Брат Олександри Дурново — Павло, морський офіцер, був цілком на боці закоханих і умовляв свого батька дати згоду на одруження сестри. Павло Дурново під час Російсько-японської війни був капітаном торпедного човна «Бравий» і брав участь у бою при Цусимі. Але 1909 року він захворів і помер під час плавання біля берегів Греції. Дружиною Олександра Дурново була гофмейстериня великої княгині Вікторії Федорівни, дочки герцога Альфреда Заксен-Кобурґ-Ґотського, дружини великого князя Кирила Володимировича Романова (майбутнього претендента на престол Росії). Між імператором Миколою II та його троюрідним братом Кирилом була ворожнеча з приводу не узгодженого та не затвердженого імператором одруження Кирила.

У травні 1896 року Павло Петрович Скоропадський брав участь у святкуваннях з нагоди коронації імператора Миколи II у Москві. Розповідаючи про цю подію, Б. Енгельгардт зазначив, що під час коронаційного проходу Миколи II по кремлівській площі «...нерухливі, як статуї, стояли красені кавалергарди... і серед них виділялися поручик барон Маннергейм, майбутній фельдмаршал Фінляндії, і корнет Скоропадський...»

Барон Карл Ґустав Маннергейм — майбутній диктатор і президент Фінляндії — був тоді поручиком драгунського полку її величності імператриці Марії Федорівни. Пізніше Скоропадського та Маннергейма знову зведе доля на Російсько-японській і Першій світовій війнах та у буремному 1919 році в Гельсінкі.

Паралельно з участю в імператорських святах Павло Скоропадський улаштував і для себе маленьке свято — таємні від Петра Дурново заручини з його донькою Олександрою, яка також, як фрейліна, супроводжувала царський кортеж до Москви.

Чотирнадцять незабутніх весняних днів Павло та Олександра провели у Москві в царському почті, відвідуючи урочисті обіди, бали, театри... Павло та Олександра пронесли почуття любові, поваги, взаємної прихильності, що зародилися поміж них 1895 року, через усе своє життя.

Треба сказати, що спершу батько нареченої відраджував її від партії зі Скоропадським. Петро Дурново вважав Скоропадського, одного з найбагатших людей в Україні, авантюристом, вискочкою і бідняком, що хоче поправити свої фінансові справи за рахунок Олександри Дурново. Петро Дурново був категорично проти шлюбу своєї дочки з підозрілим малоросом, не відомим у світі, вважаючи, що корнетові потрібні були тільки великі гроші нареченої. Дурново категорично відмовився приймати Скоропадського й не давав згоди на одруження дочки. Знаючи про це, Павло написав великого листа батькові нареченої, в якому зізнався у своїх почуттях і наполегливо просив руки дівчини. Йому довелося чекати вінчання майже рік.

Батько Олександри замолоду, так само як і Павло Скоропадський, вчився у Пажеському корпусі і служив у полку кавалергардів. У свої шістдесят Петро Дурново, таємно від світу, жив зі своєю цивільною дружиною — якоюсь акторкою, від неї мав двох дітей, яким, втім, не передав свого прізвища.

У кавалергардів існувала така традиція — раз на рік Петро Дурново запрошував офіцерів-кавалергардів до свого палацу на святковий обід. 1895 року господарю довелося прийняти і Скоропадського. Можливо, саме цей обід остаточно примирив Петра Дурново зі своїм майбутнім зятем.

Весілля Павла та Олександри все-таки відбулося на початку січня 1898 року у придворній каплиці. Молоді оселилися у Санкт-Петербурзі на центральній Фурштатській вулиці в розкішному помешканні в одинадцять кімнат. Для Скоропадського почалося щасливе родинне життя в багатстві та у світі, наближеному до Зимового палацу. Кавалергарди заздрили Павлові в його удачі «схопити багату наречену».

За три роки родинного життя у Скоропадських народилося троє діточок, і всі в середині листопада: Марія — 1898 року, Єлизавета — 1899 року, Петро — 1900 року. Найменший, Петро, вже змалку страждав на епілепсію. Але доля і далі випробовувала родину Скоропадських. 1899 року, у двадцять років, зненацька, від запалення легенів, померла Єлизавета Скоропадська, тоді ж загострюється страшна хвороба Михайла. Не витримавши усіх випробувань, що випали на долю її дітей, у листопаді 1901 року в Петербурзі помирає від раку Марія Андріївна. У той же рік Павло Скоропадський падає з коня і надовго стає пацієнтом лікарів.

Олександрі Дурново, що свої молоді роки також прожила у маєтку на Полтавщині і по материнській лінії походила з української козацької аристократії, був близький український романтизм, який сповідував її чоловік. У будинку родини Скоропадських відчувався своєрідний український дух, який тоді дивував світські кола північної столиці.

1901 року до Павла Скоропадського перейшли всі родинні землі, палаци та будинки Скоропадських, що становило великий капітал. До величезного майна Скоропадських шлюб Павла Петровича з ОлександроюДурново додав три маєтності у Вятській, Костромській та Нижегородській губерніях із землями та лісами, що мали вартість до 400 тисяч рублів золотом. Родина Скоропадських стала родиною мільйонерів.

Місцеві земці обирають Павла Петровича куратором народних училищ Чернігівської губернії. Того ж року подружжя Скоропадських вирушає на відпочинок до Німеччини та Франції, на курорт Біарріц (Атлантичне узбережжя). Однією з цілей подорожі було обстежити та вилікувати свого маленького сина, що хворів на психічний розлад та епілепсію. Коли Петро був дитиною, він мало відрізнявся від своїх однолітків, хоча окремі ознаки хвороби і виявлялися у його поведінці. Але з 12 років хвороба почала швидко прогресувати і призвела хлопчика до розумової відсталості, що різко позначилося на його зовнішньому вигляді.

Молода дружина Скоропадського чудово малювала, збирала антикваріат, моделювала та шила костюми для балів-маскарадів. Одного разу, коли Олександра довідалася про костюмований бал у Зимовому палаці на честь 290-річчя дому Романових, вона пошила для себе та чоловіка для балу розкішні костюми київських князя та княгині XII століття. Костюм княгині Ольги коштував Олександрі цілого маєтку. Це був певний виклик великим князям дому Романових, які обурювалися пихатістю вискочок. У придворних колах пішли розмови, і від начальства Павлу Скоропадському було висловлено зауваження за недоречність такої демонстрації владних історичних претензій... Але, за твердженням доньки гетьмана Олени, її батько на тому балі не був у костюмі київського князя, а позичив у одного зі світських офіцерів костюм польського шляхтича XVI століття. .

Існувала ще одна легенда... Скоропадський був черговим офіцером у Зимовому палаці. Проходячи по залі з експонатами зброї Зимового палацу, він побачив серед інших експонатів гетьманську булаву. Павло Петрович узяв булаву до рук, але вона зненацька з гуркотом упала на підлогу. І саме в цей момент із сусідньої кімнати вийшов імператор. Побачивши збентеженого офіцера, що підняв з підлоги гетьманську булаву, Микола II, жартуючи, звернувся до нього: «Ти, Скоропадський, напевно бажаєш бути гетьманом!»

Цей інцидент став відомий при дворі, й молоді фрейліни цариці жартівливо окликали молодого корнета: «наш гетьман!» У «Щоденнику» царя за 1905 рік є прізвище Скоропадського, але цей казус не наводиться. Тоді Павло Петрович чекав... він був переконаний, що ще стане монархом.

* * *

Коли у січні 1904 року почалася Російсько-японська війна, Скоропадський написав рапорт з проханням про відправлення на Маньчжурський фронт. Родина намагалася відрадити Павла Петровича від фронтового героїзму. Тітка Олсуф’єва домовилася про «тепленьке» місце ад’ютанта у московського губернатора великого князя Сергія Олександровича. Та Скоропадський відмовився від цього престижного призначення. У квітні 1904 року Павло вирушив до Маньчжурії як офіцер супроводу потяга-лазарету № 755, який був створений царицею-матір’ю Марією Федорівною. Після приїзду потяга до Маньчжурії Скоропадський отримав від імператриці телеграму зі словами вдячності. А перше призначення, яке дістав Павло у Маньчжурії, було призначення ординарцем до намісника імператора на Далекому Сході віце-адмірала Є. Алексеева.

З книги до книги про гетьмана Скоропадського кочує яскрава легенда про те, що віддана Олександра поспішила за Павлом на Далекий Схід, до Мукдена, на фронт і служила там сестрою милосердя у санітарному потязі, хоча в неї на той час було вже троє малих діточок. Насправді Олександра таки була в Маньчжурії, але приїхала до Мукдена тільки на зустріч із чоловіком, якому в штабі фронту надали відпустку.

Павло Скоропадський взяв участь у Російсько-японській війни 1904—1905 років, воював у чині осавула 3-го Верхньоудинського козацького полку 2-ї Забайкальської козацької дивізії Сибірського корпусу, командиром 5-ї сотні 2-го Читинського козацького полку, ад’ютантом командуючого російським Східним військовим загоном графа Артура Келлера, ад’ютантом головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході генерала М. Ліневича (з березня по вересень 1905 p.). У штабі головнокомандуючого Скоропадський відповідав за розробку операцій на Корейському театрі військових дій. На очах у свого ад’ютанта загинув командувач Артур Келлер. Про нього у Павла Петровича залишилися найкращі спомини, але, захоплюючись його відчайдушною хоробрістю, ад’ютант вказував на неврівноваженість і нервовість Келлера. Як командир сотні козацького полку Скоропадський частогусто брав участь у запеклих боях.

Восени 1905 року Павло повернувся з фронту до столиці вже ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і орденів Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом, Святого Станіслава II ступеня, Святої Анни IV та III ступенів. О. Ігнатьєв писав, що Скоропадський хватав ордени, не маючи для цього підстав. З грудня 1905 року Скоропадський служить флігель-ад’ютантом у палаці Царського Села, ставши командиром лейб-ескадрону кавалергардів. У той же час князь Фелікс Феліксович Юсупов командує полком кавалергардів. Він чергує при особі імператора Миколи II, бере участь в офіційних прийомах та обідах, часто спілкується з вінценосною родиною, заводить дружбу з великим князем Дмитром Павловичем та Іваном Костянтиновичем. У грудні 1906 року Скоропадський отримав погони полковника, у 33 роки ставши одним з наймолодших полковників російської армії. Він обласканий милостями та чинами, службова характеристика його бездоганна: «Видатний, здібний до найвищих військових посад, також поза чергою».

Влітку 1909 року Павла Петровича як нащадка українського гетьмана, що воював на боці Росії, було запрошено на урочистості, що проходили у Полтаві з нагоди 200-річчя битви зі шведами. Свято, що дуже нагадувало костюмований бал, було проведене на найвищому рівні з участю імператора та представників вінценосної родини. Хоча сам Скоропадський напише про цей маскарад — «дурня». Того ж літа подружжя Скоропадських домовилося проїхати по всіх володіннях в Україні та в Росії, але сам Павло Петрович не зміг завершити цей круїз. У зв’язку з небезпекою заворушень у Фінляндії його було викликано до військової частини, де він служив. Уже влітку 1910 року родина Скоропадських відпочивала у Тростянці.

Павло та Михайло Скоропадські продовжили традиції меценатства своїх предків, ставши одними з головних спонсорів (пожертвували 25 тисяч рублів) будівництва Санкт-Петербурзької клініки для епілептиків і Психоневрологічного інституту, що був створений 1907 року видатним психоневрологом Володимиром Михайловичем Бехтєрєвим. Павло Петрович так само пожертвував велику суму на відновлення російського флоту після загибелі його під Цусимою. У той же час перед Першою світовою війною Павло Скоропадський стає завзятим автомобілістом, придбавши за величезні гроші автомобілі виробництва фірм «Бенц» і «Паккард».

У червні 1910 року полковник Скоропадський одержав свій перший полк — 20-й Фінляндський драгунський полк — і переїхав із родиною з Царського Села до Фінляндії. У квітні 1911 року Павло став командиром лейб-гвардії кінного полку, що ніс службу з охорони імператорської родини у Санкт-Петербурзі. Ця посада відкривала полковникові Скоропадському блискучу кар’єру, бо полк був найбільш близьким до імператора. Тут служили розбещені сини найбагатших та найзначніших титулованих осіб імперії, і Павлу Петровичу спочатку було важко закликати до порядку своїх блискучих офіцерів: барони фон Валь, Врангель, Торнау, граф Потоцький... Скоропадський зумів підтягнути дисципліну в полку, заборонив уживання спиртних напоїв. Офіцери почали займатися спортом і навіть узяли участь у 5-х Олімпійських іграх у Стокгольмі 1912 року. Великий князь Дмитро Павлович Романов патронував збірну Росії й виступав у кінному змаганні разом зі спортсменами військової частини Скоропадського. 1911 року Скоропадський дістав придворний чин флігель-ад’ютанта імператора, а з квітня 1912 року стає генерал-майором почту його імператорської величності. Павло Петрович претендував на генеральську посаду коменданта імператорського палацу, але його випередив В. Воєйков.

Серед близьких знайомих Павла Петровича — еліта імперського офіцерства — вузьке коло друзів — колишніх кавалергардів: князь Долгоруков, брати Безаки, граф Ржевуський (Жевуський), а також молоді нащадки титулованих родичів Скоропадського: графи Олсуф’єви, князі Кочубеї... Скоропадський забуває про Україну й ототожнює свою особу з вищим прошарком російської знаті — аристократією, що робить свою кар’єру навколо палацу Романових. Інколи відомості з України приносили листи письменників та етнографів із Чернігівщини Петра Дорошенка та Василя Горленка, з якими Павло Петрович підтримував «інтелектуальне» листування. Першу світову війну Скоропадський починає виконуючим обов’язки командира 1-ї кавалерійської бригади.

* * *

Павло Петрович Скоропадський між 1909 і 1912 роками стає ще й «братом»-масоном, причому до 1914 року доходить до 4-го ступеня «таємного майстра» масонства. Можливо, до масонства його привів великий князь і олімпієць Дмитро Павлович Романов, майбутній убивця Григорія Распутіна. Цікаво, що на схилі віку, визнавши своє спілкування з масонами, Скоропадський збреше, заявивши, що він «...був у ложах, але присягу не приймав». Адже у масонстві не є можливим відвідування таємних лож без прийняття присяги, а Скоропадський дійшов у «масонській роботі» мінімум до 6-го градуса-ступеня і приймав 6 присяг на вірність масонському ордену.

Павло Скоропадський «засвітився» у київській масонській ложі Святого Андрія Первозваного (шотландського обряду) і як член капітулу «Нарцис», куди входили масони високого рангу, та зі своїм стажем «масонських робіт», мав більше трьох років. Капітул «Нарцис» (шотландського обряду), в якому «достойним майстром» (главою ложі) був Сергій Моркотун («братами»: Артемій Галіп, Юрій Терапіано... до інших «масонських уставів» уже тоді належали Симон Петлюра (майбутній диктатор України 1918—1920), Володимир Чеховський (прем’єр Української республіки 1918—1919)...), був заснований у 1914 році під кураторством Великої ложі Італії «для робіт 4—6 ступенів містичного ордена мартиністів-розенкрейцерів». Цей капітул керував декількома ложами, що вели відлік своїх «робіт» іще з кінця XIX століття: ложа Володимира Рівноапостольного (її заснував легендарний француз-містик Папюс), Кирила і Мефодія, «Північне сяйво», «Йордан», «Данте», «З’єднаних слов’ян» і, можливо, інші. Капітул «Нарцис» перебував трохи осторонь від інших масонських лож України, що були засновані за підтримкою Великого Сходу Франції і Великої ложі Франції.

Багато блискучих інтелігентів початку XX століття були таємничими «вільними мулярами» — «братами»-масонами. Масонство, що сформувалося ще у шістнадцятому столітті в Західній Європі, висувало своїми завданнями: забезпечення свободи, рівності та братерства людей у процесі самопізнання, самовдосконалення та пізнання таємниць світобудови, формування нових відносин взаємної терпимості, поваги прав особистості та релігійних переконань.

Завданням кожного масона була постійна праця морального самовдосконалення — «обтісування каміння» і пізнання закодованих символів світобудови. У XX столітті масонство набуло надзвичайної політичної, економічної, культурної сили. Розроблена протягом століть конспіративна таємна організаційна структура дозволяла масонам Російської імперії маніпулювати партіями, організаціями, науковими товариствами, містичними гуртками, фінансовими структурами, залишаючись при цьому в глибокій тіні, інкогніто, невідомими не тільки активістам підконтрольних їм партій, але й всюдисущій царській поліції.

Серед масонства України не було помітних обмежень у національному та політичному планах, але все-таки більшість масонерії в Україні становили кадети та українські поступовці з ТУП, з партії соціалістів-федералістів. Певні обмеження в політичному сенсі під час вступу до масонерії були тільки для більшовиків і членів чорносотенних організацій «Союза Русского народа», «Союза Михаила Архангела»...

Російські та українські масони прагнули до встановлення буржуазного демократичного суспільства, до обмеження або ліквідації монархії. З перших кроків відродженого на початку XX століття російського масонства воно набуло опозиційного, стосовно царського режиму, політичного характеру. Масонами України велася постійна кампанія критики імператора Миколи II, Распутіна та царських фаворитів Трепова, Протопопова, Сухомлинова...

Масонство не зв’язане єдиним керівництвом, твердими рамками, конкретним віровченням... Це не релігійна організація, не політична партія, не клуб за інтересами... Одночасно це синтез безлічі суспільних ідей і структур, починаючи від піфагорійців і закінчуючи корпораціями будівельників. Масонство є наднаціональним і дотримується абсолютної таємниці внутрішнього життя та обрядів. Однак загальні цілі, завдання, символи, традиції поєднують масонів усього світу, перетворюючи їх у «братів» по «королівському мистецтву», у братів, які зобов’язані простягнути руку допомоги у важку хвилину навіть незнайомому й іншомовному братові-масону. Велика система протекції мала використовуватися лише для блага соціального, культурного, політичного, економічного, наукового прогресу суспільства. У Росії та в Україні масони були революційними та постійно будували план раптового удару по монархії.

Промисловці, банкіри, адвокати, журналісти, професори, суспільно-політичні діячі, земці становили основний контингент лож. Тоді по всій Росії приблизно 50 масонів було обрано до 1—4-ї Державних дум, 5 масонів засідали у Державній Раді, 8 масонів були у числі царських міністрів. Навіть директор департаменту поліції О. Лопухін був масоном високих ступенів, зі стародавнього роду «вільних мулярів». У Росії (без українських та польських губерній) налічувалося близько 50 масонських лож, в Україні — 28.

В Україні перед революцією 1917 року масонські ложі були впливові, як ніде в Російській імперії. Вони поєднували вищі прошарки місцевої буржуазії, чиновництва та інтелігенції, що були незадоволені монархією, всевладдям центральної влади. Тільки у Києві до 1917 року масонських лож було 12—13... Ще близько 15 лож було по містах України. Як відзначали сучасники, київські масонські ложі були найбільш політизовані і найбільш ліві серед лож Російської імперії. Незважаючи на розширення масонського впливу, раптово осліплі жандармські полковники з Києва, посилаючи до столиці звіти, твердили: «Що стосується ордену масонів, то спроб його організації у Києві не виявлено», хоча тільки у Києві на той час уже було приблизно 200 масонів. Київ стояв на другому місці після Петербурга за кількістю масонів і за їхнім впливом у суспільстві.

Одним із перших масонів України став Михайло Грушевський — ідеолог українського національного відродження і «батько» української історії, що стане у березні 1917-го лідером Центральної Ради («батька нації» Грушевського скине відставний генерал Павло Скоропадський, коли Грушевський почне руйнувати єдність масонства в Україні і відійде від масонерії). Грушевський потрапив до масонських лож, відвідуючи Париж 1903 року. У братстві масонів України перебували: Лорис-Меликов — генерал-губернатор, барон Федір Штейнгель — промисловець-мільйонер, член Державної думи. Близький друг Скоропадського барон Штейнгель був керівником загальноросійського масштабу у Верховній масонській Раді, главою ложі і керівником Малої масонської Ради (провінції).

Грошові потоки та політичний вплив київські масони прагнули перехопити за допомогою підконтрольного їм Земського союзу, Союзу міст, «Земгора», що особливо підсилилися після початку світової війни. «Земгор» контролював військове постачання на фронти Першої світової війни (Симон Петлюра та частина міністрів Скоропадського під час війни були чиновниками «Земгора», Союзу міст).

У Верховну Раду масонських організацій Росії входила більшість масонських лож українських губерній. Контроль над діяльністю українських лож у 1913—1916 роках здійснював Олександр Федорович Керенський — куратор масонерії України. Він багаторазово відвідував Київ, Одесу, Харків, Катеринослав, де відкривав нові ложі, знайомився зі станом справ, з особливостями місцевого політичного життя. Розуміючи важливість і складність українського питання, Керенський допускав у ці роки автономний устрій для України, але серед масонерії імперії домінували інші погляди на українське питання. Єдину масонську організацію Російської імперії руйнувало національне питання. Російські брати здебільшого були непохитними прихильниками «єдиної і неподільної Росії» і не уявляли собі української автономної державності, а впливова група українських масонів бачила можливість існування демократичної Росії тільки як рівноправної федерації усіх народів, що входили до неї, відводячи при цьому Україні права конфедеративної держави.

Вже 1911 року «група Грушевського» (частина масонів київських і катеринославських лож) викликала невдоволення російських масонів, які стали називати Грушевського «українським фанатиком». 1912 року на масонському Конвенті у Москві 3 депутати від України (група Грушевського) активно виступили проти затвердження запропонованої назви для загальноросійської масонської організації — «Великий Схід Росії», тому що в ньому, як їм здавалося, було присутнє «російське великодержавство». Група запропонувала вилучити слово «Росія» з назви головної масонської структури через прагнення народів Росії до політичного самовизначення. Тоді Конвент пішов на компроміс — було вирішено назвати головну масонську структуру імперії «Великий Схід народів Росії».

Масонство початку XX століття, особливо «Шотландського обряду», зберігаючи відданість духовному християнству, вважало за необхідне реформування Російської православної церкви. Вже 1919 року Скоропадський запише: «Особисто я — глибоко віруючий православний християнин... не можу без щирого жалю дивитися на те, у що перетворилася наша Церква завдяки обурливій політиці, що вела стара урядова Росія стосовно неї. Віру задушено, вбито все живе, святе в нашій релігії, загублено, а залишився якийсь мертвущий, холодний обрядовий бік. На чолі Церкви стояли й стоять дотепер службовці... Церкві потрібна децентралізація і децентралізація широка... потрібно воскресити православ’я, розпалити серця наші любов’ю до віри...»

* * *

Українські історики часто-густо замовчують політичні переконання й особливості кар’єрного злету генерала Скоропадського, вказуючи, що політикою він почав займатися тільки з осені 1917 року. Але це не зовсім вірно. Маючи у числі своїх найближчих знайомих таких діячів, як масон Моркотун, дуже складно було зберегти «політичну невинність». У сорок три роки Скоропадський уже був сформованою людиною з ліберальним колом спілкування.

Першу світову війну Скоропадський починає командиром лейб-гвардії кінного полку. Особливо відзначився генерал Скоропадський у серпневих 1914 року боях російської армії у Східній Пруссії, коли кінна група генерала від кавалерії Хана Гусейна Нахічеванського (командувача гвардійського кавалерійського корпусу) 3—8 серпня повела зухвалий наступ у напрямку столиці Східної Пруссії Кенігсберга. У бою під Краупішкеном (Краушеном) генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю бригадою кінної гвардії, що брала участь у наступі на Кенігсберг разом з бригадою кавалергардів. Тоді, в бою за Краушен, особливо відзначився командир кавалергардського полку генерал-майор князь Долгоруков. Колись Долгоруков разом із Скоропадським починав службу у кавалергардському полку, а в 1914—1915 роках він був уже командиром цього славетного полку. На довгі роки між Скоропадським і Долгоруковим встановляться приятельські стосунки. Саме князь Олександр Михайлович Долгоруков стане останнім військовим міністром в уряді гетьмана Скоропадського. Князь Долгоруков 1917 року дослужився до посади командира 1-го кавалерійського корпусу і звання генерала від кавалерії.

У тім же бою за Краушен виявив героїзм півескадрон на чолі з ротмістром бароном Петром Миколайовичем Врангелем, який захопив німецьку батарею і вирішив результат бою.

Генерал Скоропадський повів кінну гвардію на Веркснюпенен на зміну кавалергардам, які вели тривалий бій проти німецьких військ. Тоді кіннота Скоропадського захопила німецьку батарею. Павло Петрович напише дружині: «...офіцери просто краса, можливо їм докорити за надмірну хоробрість». Успіх російської кавалерії був оплачений великими втратами: 103 вбитих та зниклих безвісти, 293 — поранено, полки кавалергардський і кінно-гвардійський втратили більше половини своїх офіцерів. Після цього бою Скоропадський приймає командування 1-ю бригадою кінної гвардії. За відчайдушну атаку біля Краушена полковник кінної гвардії князь Ерістов, генерал Скоропадський, а також ротмістр Врангель були нагороджені орденами Святого Георгія 4-го ступеня, а Врангель дістав іще чин полковника. З цим Георгіївським хрестом Павло Петрович не розлучався до 1919 року. Скоропадський увійшов до Георгіївської думи, члени якої визначали тих військових, хто був гідний Георгіївського хреста.

У вересні 1914 року генерал Скоропадський дістав подяку командувача 10-ї армії генерала Флуга за організацію оборони переправи на ріці Німан від німецьких військ. Тимчасово Павлові Петровичу довелося покомандувати кінною дивізією. Начальником штабу дивізії Скоропадський призначає барона П. Врангеля. Той у 1914—1915 роках стає його найближчим товаришем.

Згодом Павло Петрович повернувся до командування кінною бригадою, а потім знову командує лейб-гвардії кірасирською дивізією. Незабаром Павло Петрович став ко7 мандувачем Першої бригади Першої Кінної гвардійської дивізії, до якої входили кавалергарди та кінно-гвардійці; командир Кінної дивізії генерал-лейтенант Казанков призначив Скоропадського своїм заступником. Але Павло Петрович вважав себе скривдженим і нервувався через це... Він характеризував М. Казанкова як нудного та грубого інтригана.

У 1915—1916 роках генерал Скоропадський тимчасово командував 1-ю кавалерійською дивізією, 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, а в липні 1915-го навіть якийсь час командує всім гвардійським корпусом 5-ї армії генерала В. Ромейка-Гурка. З літа 1916 року Скоропадський уже генерал-лейтенант.

Скоропадський згадував, що коли його дивізія тримала фронт на Цубіссі (річка у Литві, притока Німану), «...мої частини, стоячи на фланзі загального бойового порядку, захитались. Я перейшов з одним полком у контратаку, деякі частини пішли за мною, становище зміцнилось і дало нам можливість перейти в наступ».

У березні 1916 року Скоропадський став уже командувачем Першої гвардійської кавалерійської дивізії, що воювала у Прибалтиці, а в травні—липні та в жовтні—листопаді він тимчасово виконував обов’язки командувача Гвардійського кавалерійського корпусу на Західному фронті. Того ж року вже генерал-лейтенант Скоропадський тимчасово командує 8-м армійським корпусом. У квітні 1916 року гвардійський кінний корпус, у якому воював Скоропадський, було переведено зі складу Західного до Південно-Західного фронту й перебазовано із Прибалтики до України, на Волинь.

Барон Врангель писав про нього: «Генерала Скоропадського я знав винятково близько. Ми служили в одній бригаді — я в Кінній гвардії, він — у Кавалергардському полку, де довго був полковим ад’ютантом. Під час японської війни ми служили разом у 2-й Забайкальській козачій дивізії... Послідовно він командував нашою бригадою, а потім 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією. Під час серпневих боїв, восени 1914 року я протягом місяця виконував обов’язки начальника штабу Зведеної дивізії, якою командував генерал Скоропадський... Середнього зросту, пропорційно складений, блондин із правильними рисами обличчя, завжди ретельно, з точним дотриманням форми одягнений, Скоропадський зовнішнім виглядом своїм зовсім не виділявся із загального середовища гвардійського кавалерійського офіцерства... Він дуже добре служив і відзначався великою справністю, рідкісною сумлінністю і великою працьовитістю. Дуже обережний, відмінно вихований, він уже молодшим старшиною був призначений полковим ад’ютантом і тривалий час займав цю посаду. Начальники були завжди ним дуже задоволені й охоче висували його на кращі посади, але багато хто з товаришів його не любили. Йому ставилися в провину сухість і замкнутість. Згодом на ролі начальника він виявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні наміченої мети. Порив, розмах, рішучість — ці якості були йому чужі».

Товариш по полку С. Панчулідзев намагався вказати Павлові Петровичу на його вади ще 1900 року. Той писав: «Ти не тільки витончений, але разом з тим палкий і навіть іноді шалений. До того ж чорне ти вважатимеш чорним, але крім того, будеш казати і горлати, що то чорне, а не біле. Цього цілком достатньо для скандалу. Долучи до цього, що ти, коли не став властолюбцем, то звик до влади...»

Вже у 1918 році міністр гетьманського уряду Василь Зеньківський додасть до опису Скоропадського ще такі риси: «Гетьман був високою, стрункою людиною, із рвучкими рухами, із частою усмішкою на обличчі. Обличчя розумом не дихало, хоча на ньому не раз можна було побачити «розумні» вирази. Усмішка здавалася часом таємницею, насмішкою над чимось, над становищем, над усім — ніби він грав роль і сам над собою іронізував. Але обличчя було сміливим, рішучим, в очах була відвага; простота та доброта світилися на обличчі».