Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 1. Родинні чесноти та родинні таємниці

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 року у курортному місті Вісбаден у Німеччині й помер у Німеччині 28 квітня 1945 року. Саме Німеччина стала для Павла Петровича фатальною країною, країною, завдячуючи якій він став монархом — гетьманом. Павло Петрович мешкав у Німеччині в дитинстві — до п’яти років та вже в зрілому віці — з сорока семи років до своєї смерті, ще майже 25 років. Першою мовою, якою почав розмовляти маленький Павло, була німецька. Бабця Павла Петровича — Єлизавета Петрівна Скоропадська-Тарнавська також часто гостювала на німецьких курортах і померла у Вісбадені.

У дитинстві літні місяці Павлик Скоропадський проводив не в похмурому Санкт-Петербурзі або задушливій Москві, а в українській садибі свого діда — Тростянці, що з 1820 року належав українському дворянському роду Скоропадських. Крім Тростянця, родина Скоропадських володіла й іншими маєтками в Україні: у Кубаровому, Дунаєвцях, Полошках, а також фабриками, будинками в Києві, Санкт-Петербурзі, Москві, Орлі, Прилуках, Глухові. Скоропадські володіли млинами, фабриками, лісовими угіддями. На Лівобережжі заможнішими за Скоропадських з родової шляхти були тільки князі Кочубеї та графи Олсуф’єви — їхні родичі.

На початку XX століття майбутній гетьман Павло Скоропадський успадкував близько 8 тисяч десятин землі в Україні, нерухомість на величезну суму в 1,5 мільйона золотих рублів.

Полтавський губернський маршалок дворянства Іван Михайлович Скоропадський — дід майбутнього гетьмана — фінансував створення у Тростянці величезного ландшафтного дендрологічного регулярного парку у 205 гектарів. Тростянецький парк і палац Скоропадського створювалися у 30—50-ті роки XIX століття. На території парку було споруджено цілу систему штучних гір, мальовничих галявин, ставків, у яких жили білі лебеді. Дерева та чагарники надсилались із Америки, Китаю, Японії, Кавказу. Дубовий гай парку вражав величезними трьохсотлітніми дубами. Алеї в парку було прокладено таким чином, щоби за кожним поворотом або пагорбом відкривалася нова неповторна панорама. Скоропадський писав, що Тростянецький парк «...за кількістю зібраних у ньому рідкісних екземплярів міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи».

У своїх спогадах «Моє дитинство в Україні» Павло Скоропадський згадував: «Перші українські враження мені навіяні в будинку мого діда... У будинку всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів України, було кілька зображень стародавніх «Мамаїв». У будинку постійно співали українські пісні. Дуже поважали бандуристів, які співали свої думи, причому дід їх завжди щедро винагороджував. У будинку одержували «Киевскую старину», читали й обговорювали книжки Костомарова й інших українських письменників. Висів між гетьманами портрет Мазепи, що був ненависний усякому росіянинові... Суворо дотримувалися старих українських звичаїв не тільки в домашньому побуті, але намагалися дотримуватися й у релігійних обрядах, там, де старі українці розрізнялися з новими росіянами... Дід добре говорив по-українськи, а нас української мови не вчили спеціально, та українські книжки читати давали».

Іван Скоропадський займався вихованням своїх онуків, Павла та Михайла, й інколи для цього кликав на допомогу священика отця Митрофана Ладишевського, що вчив хлопців Закону Божого та російської мови. У Тростянці часто збиралась українська та російська інтелектуальна еліта того часу: Григорій Ґалаґан — член Державної Ради Російської імперії (з 1882 p.), Василь Тарнавський — збирач українського антикваріату та земський діяч, Петро Дорошенко — шанувальник української старовини, Яків Новицький — етнограф, Василь Горленко — журналіст і мистецтвознавець, музиканти — брати Заремби, художник Микола Ґе, що написав портрети всіх членів родини Скоропадських. Завдяки культурній атмосфері, що склалась у садибі Івана Скоропадського, його онук Павло, як сам він пізніше напише: «...займався історією Малоросії, завжди жагуче любив Україну».

Родина Скоропадських, одна із найзаможніших в імперії, відмінно пристосувалася до колоніального становища України, вважаючи своє походження російським, але з малоросійською родзинкою. Скоропадські були переконані, що малороси — тільки етнографічна частина великоруського народу, і Малоросію вони не бачили окремо від Росії. У листі до брата Михайла від 24 лютого 1905 року Павло Скоропадський, згадуючи про Російсько-японську війну 1904—1905 років, називає Росію своєю дорогою Вітчизною.

Пізніше Павло Скоропадський висвітлить ставлення старосвітських полтавських землевласників до України: «Україна розумілась як славне минуле, але зовсім не пов’язувалася з її сучасним станом, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Вся моя родина була глибоко віддана російським царям, але у всьому якось підкреслювалося, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді казали, високого походження».

Павло Петрович писав: «Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше причиняються, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії...» Скоропадський свято вірив у російсько-українську культурну спільність. Можна сказати, що Скоропадський став творцем концепції двомовно-двокультурної України.

Скоропадський часто виступав третейським суддею у споконвічній суперечці українців і росіян, помічаючи всі безглуздості у формуванні молодих націй: «В українців жахлива риса — нетерпимість і бажання домогтися всього відразу... Дійсно, культурний клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну й бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, анітрошки не зрадять російській».

У той же час Павло Скоропадський зазначав, що мав «...дуже неясне уявлення про свою Батьківщину і людей, що її населяють...»

* * *

Родоначальником роду Скоропадських був Федір Скоропадський — уманський шляхтич. Федір став запорозьким козаком і брав участь у війні козаків проти Речі Посполитої на боці гетьмана Хмельницького. У квітні 1648 року він загинув у битві під Жовтими Водами. Син Федора Скоропадського — Ілля — мав старшинський козацький чин і був одружений із княгинею Чарторийською (рід князів Литовських Гедиміновичів). За сімейною традицією вважалося, що від Іллі залишилося три сини: Іван, Василь і Павло. Але документів про існування Федора й Іллі істориками так і не було знайдено, та, можливо, ці люди — тільки історичні примари, данина родовідній лихоманці, що вразила українське дворянство в часи Катерини Другої. Тоді українським шляхтичам загрожувала перереєстрація, коли вони мусили підтверджувати своє дворянство будь-якими доказами. Саме тоді в Україні виникли сотні родовідних легенд про знатних та давніх предків.

Хоча ще у вісімнадцятому столітті казали, що рід Скоропадських походив від купців, які займалися прибутковою тютюновою торгівлею, та пристебнули вони до своїх маловідомих предків уманських шляхтичів і князів Чарторийських для успішного проходження перереєстрації.

Але от брати Скоропадські: Іван, Василь, Павло — вже безсумнівно історичні постаті. Іван Ілліч Скоропадський у молодості служив реєстровим козаком у гетьманів Петра Дорошенка, Михайла Ханенка, Івана Самойловича. Рубався за польські, турецькі, російські, українські інтереси... Згодом, у період гетьманства Івана Мазепи, Іван Скоропадський став стародубським полковником. У листопаді 1708 року Іван Скоропадський сам став гетьманом України й панував над козацькою Україною аж до своєї смерті у квітні 1722 року. З давньогерманської «ваттман» перекладається як лідер військового загону, від цього слова походить німецьке військове звання «гауптман» та польсько-український титул «гетьман».

Іван Скоропадський спочатку підтримав виступ Мазепи проти Росії, але був блокований московським військом у Стародубі й вимушений перейти на російський бік. Вже у Полтавській битві він бився на боці Петра Першого. Ставши гетьманом, Скоропадський намагався зберегти автономні права гетьманщини, козацькі вільності, підтримував таємні контакти з екзильним гетьманом Пилипом Орликом. Павла Петровича Скоропадського іноді вважають прямим нащадком гетьмана Івана Скоропадського. Але гетьман Іван Скоропадський нащадків не залишив.

Брат гетьмана Павло тривалий час перебував у турецькому полоні, потім служив бунчуковим товаришем у козацькому війську свого брата Івана, а брат Василь (полковий обозний Чернігівського полку, пізніше генеральний бунчужний гетьманського війська) став предком нашого героя по прямій лінії.

Син Василя — Михайло в 40-ві роки ХVIII сторіччя був генеральним підскарбієм (міністром фінансів) гетьманської держави, а син Михайла — Іван, закінчивши Києво-Могилянську академію, отримав чин бунчукового товариша, ставши в 1762 році останнім генеральним осавулом гетьманщини. Вже після скасування гетьманщини Іван Скоропадський був членом «Комісії для складання нових законів». Граф Рум’янцев скаржився на нього імператриці Катерині II, що Іван Скоропадський зберіг мрії стати новим обраним гетьманом України. Брат Івана — Яків Михайлович — так само навчався у Києво-Могилянській академії, за гетьманства Кирила Розумовського став останнім в історії гетьманщини козацьким генеральним бунчужним, а після ліквідації гетьманщини дістав звання російського майора лейб-гвардії кірасирського полку.

Прадід нашого героя Михайло Якович Скоропадський (1764—1810) закінчив Імператорський шляхетський кадетський корпус і брав участь у всіх військових кампаніях О. Суворова, однак дослужившись тільки до звання секунд-майора.

Дід майбутнього гетьмана — Іван Михайлович Скоропадський (1805—1887) був виконувачем обов’язків прилуцького повітового маршалка та губернського полтавського маршалка. Він став відомим як творець Тростянецького парку і як активний провідник Селянської реформи 1861 року, українофіл і меценат. Він пожертвував чималі гроші на відкриття земських шкіл і гімназій на Полтавщині та Чернігівщині. Іван Скоропадський був одружений із Єлизаветою Петрівною Тарнавською. Знаний в Україні шляхетський рід Тарнавських володів маєтками на Полтавщині та великим палацом у Качанівці за 30 верст від Тростянця Скоропадських. Єлизавета Петрівна померла в молодому віці 1864 року, залишивши на свого чоловіка двох дітей: Петра і Єлисавету.

Іван Михайлович був людиною патріархальною, старосвітською і майже все життя провів в Україні, у Тростянці, у спілкуванні з сусідами-шляхтичами, наставляючи своїх кріпаків.

Єлисавета Скоропадська, по чоловіку — графиня Милорадович, вважалася безкорисливою українською патріоткою. Вона стала фундатором товариства «Українська громада» у Полтаві, меценаткою українських шкіл, фінансувала видання українських книжок, створення народної бібліотеки. Скоропадська-Милорадович очолила Полтавське добродійне товариство. Головний її подвиг — створення Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та фінансування друкарні при ньому. Наприкінці XIX століття це товариство заходилось «українізувати» австро-польську Галичину та поклало початок українському Відродженню в Західній Україні.

Великий вплив на майбутнього гетьмана мав Петро Якович Дорошенко — директор Чернігівського шляхетського пансіону, земський діяч. Він підтримував у молодому аристократі любов до історичного минулого України. Сам Скоропадський про нього згадує так: «Дуже розумний, добре освічений, знавець нашої історії та старовини, власник гарної книгозбірні, він іще був зовсім молодим міським лікарем Глухова, коли я постійно зустрічався з ним у час моїх приїздів до нашого маєтку Полошки, що був за п’ять верст від міста. Наші розмови про минуле України точилися цілими годинами. Він був зовсім не подібний до типу сучасних наших революційних українських діячів, дуже низько їх ставив, але до минувшини нашої ставився з величезною любов’ю. У його оповіданнях кожний момент із історії нашої ставав яскравим і цікавим, а особливо цікаво він оповідав біографії діячів минулих часів гетьманщини. Я дуже любив бувати в нього, а з часом наше знайомство переросло в міцне приятелювання, що за ці 25 років нічим не було порушене... Не раз гостював він у мене, у моєму полтавському маєтку Тростянці, у Царському Селі та Петербурзі, коли я там мешкав. Мені завжди здавалося, що ця людина, невідповідно своєму розуму та здібностям, занадто скромна».

Своєму аристократичному родоводу майбутній гетьман приділяв особливу роль. Він намагався уявити себе нащадком шляхетних фамілій... Кров і фатум штовхали його на шлях обраного. Павло Петрович Скоропадський вважав, що має родинні зв’язки з монархічними династіями Швеції та Англії (але це були непевні відомості з родовідних легенд).

У той же час члени роду Скоропадських одружувались із представниками найвизначніших українських аристократичних козацьких родів, список яких охоплює 22 знаменитих прізвища, частина з яких мали у своїх родоводах гетьманів: Апостоли, Полуботки, Розумовські, Гамалії, Кочубеї, Дуніни-Борковські, Забіли, Закревські, Лизогуби, Миклашевські, Милорадовичі, Сулими...

Петро Іванович Скоропадський (1834—1885) — батько майбутнього гетьмана — був найбагатшим землевласником в Україні, професійним військовим, брав участь у Кавказьких кампаніях (мав ордени за кампанії в Чечні та Дагестані). Але 1865 року, дослужившись до полковника, він вийшов у відставку, оселився в маєітсу Сафонівка (Путивльський повіт) і присвятив себе діяльності у земстві. Петро Іванович був блискучим оратором, почесним мировим суддею, головою шкільної ради, почесним громадянином міст Стародуба та Погара, повітовим маршалком дворянства.

Його дружина Марія Андріївна Миклашевська (1841— 1901), що в 28 років війшла заміж за Петра Скоропадського, присвятила все своє життя родині та дітям, яких у неї було троє: Михайло, Павло і Єлизавета. Павло Скоропадський напише про неї: «...ідеальна дружина й ідеальна мати, з повною самопожертвою присвятила все своє життя рідній сім’ї... Шляхетна, добра, енергійна, вона боролася з усіма нещастями з рідкісною для жінки мужністю».

Марія Андріївна мала родинні зв’язки з титулованою російською аристократією (з родами Олсуф’євих, Салтикових, Голіциних), що дало змогу її дітям вирватися з малоросійського закутка до столичного світського товариства.

Дід майбутнього гетьмана по материнській лінії — Андрій Михайлович Миклашевський, хоча своїх дітей «...скоріше боявся, ніж любив», мав великий вплив на Павла Петровича. Андрій Михайлович, що був людиною західною, високоосвіченою, з усіма створював дистанцію та поводився офіційно. Його дружина Марія Олсуф’єва була світською дамою (єдиною росіянкою в родині гетьмана), знала французьку, англійську, німецьку мови, часто-густо з чоловіком та донькою відвідувала Париж та Німеччину.

Від діда Андрія Павло Скоропадський намагався перейняти тверезість дій, особливе «англійське» ставлення до порядку та системи світосприйняття. Дід був чудовим господарником, мав зразковий маєток Волокитне Глухівського повіту (закріплений за Миклашевськими ще гетьманом Мазепою), на якому побудував порцелянову фабрику.

Значний вплив на Павла Скоропадського мав і його дядько — граф Олексій Олсуф’єв, що командував лейб-гвардії Гродненським гусарським полком та дослужився до звання генерала від кавалерії. Його військова кар’єра, розум, життєрадісність, спортивність завжди слугували прикладом для Павла Скоропадського.

Донька Павла Петровича твердила, що її батько підтримував духовний зв’язок із померлими дідами... він «розмовляв» із ними, тобто розмірковував, що кожен із них на своєму місці, подумавши, зробив би «у наявній ситуації».

Павло Петрович вважав, що його родинне коріння за родоводом Марії Андріївни можна вивести від Гедиміна — князя Литовського, від князя Київського Мстислава — сина Володимира Мономаха та Гіди — доньки англійського короля Гаральда. Шведська та польська королівські родини, імператори Візантії також вважалися Скоропадським його пращурами. У дитинстві Павло Петрович дуже цікавився історією, геральдикою та генеалогією і ще тоді склав напівміфічний родовід своєї родини.

Павло Петрович особливо шанував старовинний герб роду Скоропадських. Треба зазначити, що герби української шляхти з польською геральдичною традицією або козацькі герби XVII століття — часів гетьманування з великими труднощами затверджувалися царськими геральдичними установами. У 80-х роках XVIII століття Скоропадські намагались офіційно закріпити свій герб та родовий девіз, але цей герб вдалося затвердити тільки 1884 року вже батькові Павла Скоропадського, для цього Петро Скоропадський відвідував столицю та зустрічався з імператором Олександром III.

Герб Скоропадських містив щит, на лівій, срібній половині якого був зображений запорозький козак у червоному одязі, що тримав рушницю, а на правій, червоній половині — три перехрещені стріли вістрями униз, пов’язані золотою стрічкою. Щит підтримували двоє срібних коней, а прикрашала червона кирея, підбита соболями й увінчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою. Девіз герба «Об’єднує перших» містився на срібній стрічці під щитом. Герб роду Скоропадських є унікальним, бо є єдиним українським гербом нетитулованої шляхти, що містив зображення мантії — виключно атрибута монархів, князів, принців, герцогів, а зображення гетьманської шапки, що є на гербі Скоропадського, немає на жодному шляхетському українському гербі.

* * *

Важка доля переслідувала родину Скоропадських. Петро Іванович іще з Кавказьких військових кампаній привіз не тільки ордени та золоту нагородну зброю, але й сифіліс. Незважаючи на жахливу, невиліковну хворобу, ховаючи її, він одружився, народились діти. Все життя Петро Скоропадський лікувався, але так і не зміг видужати, а от його дружина вилікувалася.

Серед його дітей тільки старший син Михайло був хворий на уроджений сифіліс. Після народження дітей Петро Іванович оселився окремо від жінки та дітей, які рідко навідувалися до хворого батька, до сусідньої садиби Сафронівки. Згадуючи цей час, Павло Скоропадський писав: «Сафронівка залишила в мені сумний спогад. На цьому маєтку було тавро прокляття».

У п’ятдесят років батько родини Петро Іванович раптово помер. Губернське шляхетське зібрання призначило Марію Андріївну та Олександру Олсуф’єву опікунами над Михайлом, Павлом та Єлизаветою, що втратили батька. 1895 року у двадцять три роки захворів на сифіліс і епілепсію старший син Михайло. Після смерті чоловіка Марія Андріївна бідкалася з його заплутаними справами та боргами, та вже через два роки, коли помер дід — Іван Скоропадський, вона почала управляти великими маетностями роду Скоропадських.

У середині 80-х років XIX століття, по смерті Петра Івановича, родина Скоропадських оселилась у великому будинку графів Олсуф’євих у центрі Москви на Тверському бульварі. Павло та Михайло Скоропадські вчились у кращих викладачів і гувернерів та складали іспити за кожен клас у Стародубській гімназії. Павло й Михайло зростали хворобливими хлопцями, паничами. Майбутній гетьман, згадуючи дитинство, писав: «Мене, за англійською звичкою, чомусь іще в п’ять років одягали дівчинкою». Але п’ятирічний Павло не мав нічого проти такої «уніформи»...

На літні та осінні місяці брати приїздили на оздоровлення до українських маєтків Скоропадських. Одним із домашніх учителів братів був Сергій Земченко — «людина ця була дуже культурною, що вміла цілком опанувати душею своїх вихованців... дуже передовий...» Павло Скоропадський згадував: «Він мені здавався недосяжно високим і чистим... насправді він виявився відчайдушним кар’єристом». Цей Земченко намагався довести братам Скоропадським, що «Бога немає», але Михайло та Павло зберегли у своїй душі віру у вищий розум і відчуття призначення та фатальної долі.

Михайло Петрович Скоропадський (1871 — 1914) навчався спочатку в Київській колегії Павла Ґалаґана, а згодом на юридичному факультеті Петербурзького університету, однак не зміг його закінчити, бо страждав уродженим сифілісом, безсонням, епілепсією (істероепілепсією). Можливо, насправді Павло хворів не на вроджений сифіліс, а на остеомієліт. Постійні думки про уроджений сифіліс, якому провиною «батьків гріх», переслідували Михайла Скоропадського, він відмовився від одруження й став релігійним фанатиком. Часті припадки, думки про самогубство, ненависть до батька та підвищена вразливість призвели до різкої зміни особистості Михайла.

Михайло Скоропадський страждав на нескінченні епілептичні напади. Він постійно лікувався у європейських невропатологів та психіатрів у Страсбурзі, Дрездені, Мілані, Парижі. Лікувався ртуттю, електрикою, душами, гіпнозом, але нічого так і не допомогло. Михайло став автором унікальної книги «Сімнадцять років неосяжних страждань, перенесених таємно і не зі своєї вини від істероепілепсії при костоїді з раннього дитинства», що була надрукована у твердій обкладинці з барвистим форзацем у кількості 12 примірників. Цю книгу Михайло присвятив своєму лікарю та другу — В. М. Бехтереву,адресату його нескінченних листів... Можливо, епілепсія була родинною хворобою Скоропадських, від неї все життя страждав і син Павла Петровича — Петро.

Марія Андріївна Скоропадська, через світські зв’язки своєї сестри Олександри — дружини генерала графа Олексія Васильовича Олсуф’єва, дістала дозвіл імператора Олександра III (коли той відвідував Київ) на зарахування свого сина Павла до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі 1886 року. Павло став одразу третьокласником корпусу як сирота. Річ у тому, що до Пажеського корпусу приймалися тільки діти або онуки генералів і вищих придворних, а ні дід, ні батько Павла не дослужилися до вищих рангів.

Навчання давалося юнакові з великими труднощами, і за дванадцятибальною шкалою оцінок він мав «сімку» та інколи повторно складав іспити з окремих предметів. Так, після третього класу він мав переекзаменування з арифметики та природничої історії, а після четвертого класу — з усіх дисциплін, посідаючи останнє місце серед учнів. Пізніше у листі до дружини Скоропадський згадує «...той шар пошлості, що був нанесений Пажеським корпусом». Через десять років у далекій од столиці Полтаві семінарист Симон Петлюра також мав переекзаменування, його навіть було залишено на повторний курс. Але Скоропадський і Петлюра згодом підтяглися і завдяки своїй наполегливості увійшли до числа кращих учнів. Звиклий до невибагливості приватних учителів, Павло важко сприймав жорсткі порядки корпусу, режим, завищені вимоги. Він був змушений додатково й постійно займатися з репетиторами, щоб наздоганяти товаришів по класу.

Через два роки Павло впав у таку депресію, що мати змушена була взяти академічну відпустку для свого сина «заради оздоровлення» і повезти його розвіятися до Західної Європи. Вдача роду Миклашевських була притаманна і Марії Андріївні. Мати й син подорожували Німеччиною, Бельгією, Францією, Англією, Швейцарією, Італією, Грецією, Туреччиною. Після такої подорожі на кілька місяців Скоропадські оселяються у Франції. На все життя Павло запам’ятає незбагненний шарм Парижа, давні пам’ятки Греції. Закінчилася подорож матері та сина у Стамбулі (Константинополі), звідкіля пароплавом вони дісталися Одеси...

Після закордонної подорожі навчання в юнака пішло краще. Він почав багато читати, захопився кавалерійською їздою. Останній рік навчання в Скоропадського вже були оцінки за першим розрядом. Ще в останньому класі корпусу Павло Скоропадський отримав свій перший чин камер-пажа, його було представлено царській родині.