Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 14. Поневіряння фанатика влади (1919-1945)

17 грудня 1918 року німецький військовий лікар Тепер вивіз Скоропадського з Києва під виглядом пораненого німецького солдата у санітарному німецькому потязі. 31 грудня Павло Петрович дістався Берліна, де поселився у будинку Тепера. У приїзді до Німеччини та у подальшій «натуралізації» Скоропадському допоміг генерал Гренер. У Берліні колишній гетьман України мешкав під фальшивим паспортом пересічного столяра-ельзасця Фрідріха Бляхау — католика, колишнього солдата королівського полку.

4 січня 1919-го Скоропадський в очікуванні приїзду вагітної дружини знайшов квартиру в Берліні. У другій половині грудня 1919-го дружина Павла Петровича переховувалась у Києві, але у середині січня 1919-го німецьким потягом через Східну Пруссію Олександра Скоропадська дісталася Берліна. Улітку 1919 року вже там вона народила свою третю доньку Олену. Четверо старших дітей Скоропадських з нянькою та відданим слугою опинилися за кордоном іще наприкінці 1918 року. На початку 1919-го Павло Петрович довідався, що їхній шлях проліг через Румунію, Туреччину та Італію до Швейцарії.

Вважається, що першу половину 1919 року Скоропадський сидів удома та писав свої спомини. Але аналіз споминів вказує, що і 1920 року Павло Петрович звертався до подій свого гетьманства. Але хіба міг спокійно жити у революційному Берліні 1919 року український пасіонарій, який іще мріяв повернутись у велику політику?

Скоропадський уважно слідкував за подіями в Україні. Він уже знав, що у січні 1919-го радянські війська вторглися в Українську республіку і «сценарій» січня 1918-го повністю повторився. Вже на початку лютого 1919-го Директорія втікала з Києва, а Червона армія захопила Східну та Центральну Україну. У середині лютого 1918-го голова Директорії Винниченко добровільно зрікся посади й «пірнув» за кордон, прихопивши частину державних грошей. Диктатором УНР став Симон Петлюра, що зміг відновити українську армію й оборонити Поділля та Волинь від більшовиків. Разом з тим на Півдні України перебували армійські частини Франції, а французьке керівництво вело дуже «втаємничену» політику стосовно України. Французи то домовлялися з Петлюрою, то вирішували «товаришувати» з Денікіним, то робили головну ставку на новий «одеський уряд» генерала Шварца...

Бентежили Павла Петровича і революційні події у Німеччині... З 5 по 12 січня 1919-го у Берліні почалася друга революція (перша тривала у листопаді 1918 р.) і вирішувалася доля Німеччини. Країна була на межі «лівої» радянської диктатури, 10—12 січня бої розгорнулися на вулицях міста. Із січня по травень 1919 року в Німеччині точилася справжня громадянська війна... Що робив у ті перші дні у Берліні Скоропадський, ми можемо тільки гадати... але зрозуміло, що його симпатії були на боці «правих».

У середині 1919 року Павло Петрович «впливає» у Гельсінкі, де він мав зустріч з диктатором Фінляндії Маннергеймом та Гессеном. Він приїхав до Фінляндії по гроші і владу і доводив Маннергейму та «правим колам», що в Україні ще можливо «повторити гетьманщину». Але поїздка до Фінляндії нічого не принесла Павлу Петровичу. Його вже не сприймали серйозно і вважали відіграною картою. Можливо, Скоропадський мав якесь відношення до змови полковника Болбочана в армії Петлюри у червні 1919 року, маючи вплив на події в Україні через Сергія Шемета.

А в Україні тим часом фіаско зазнала інтервенція країн Антанти. У квітні—травні 1919-го частини Антанти під тиском селянських повстанських загонів та Червоної армії евакуювалися з Півдня України та Криму. Влітку польські та румунські війська ліквідували Західноукраїнську Народну Республіку, анексувавши Східну Галичину та Буковину. Але на диво армія Петлюри трималася й у липні 1919-го розпочала наступ на Київ та Одесу. На початку вересня армія Петлюри, захопивши Київ, зіткнулася з Добровольчою армією Денікіна. І хоча більшовики були вигнані з України, Лівобережжя, Південь та Подніпров’я України були загарбані армією Денікіна, з якою українське військо почало виснажливу війну.

У жовтні 1919-го Павло Скоропадський вже у Берліні створює і очолює Об’єднавчий союз «Україна» (до «України» увійшли: Бутенко, Полтавець-Остряниця, деякі галицькі політики). Цей «Союз» виступив проти «диктатури Петлюри» і намагався перетягнути командирів військових частин армії УНР на свій бік. Скоропадський поновив свою боротьбу проти «зрадника» Петлюри, використовуючи свого друга Моркотуна і систему всесвітньої масонерії.

У листопаді 1918-го Симон Петлюра очолив ту частину українських масонів, що виступала проти гетьмана і боролася за незалежність України, за створення «масонської республіки». У число масонів «петлюрівського напрямку» увійшли: А. Лівицький, В. Прокопович, А. Ніковський, О. Шульгін, М. Шумицький; можливо, Ісаак Мазепа та генерали Осецький і Тютюнник. Більшість цих масонів евакуювалася з Києва разом з Петлюрою ще 1 лютого 1918 року, частина залишалась у «київському підпіллі».

У квітні 1919 року у Кам’янці-Подільському було офіційно проголошено нову «Велику ложу України», Великим майстром якої став Симон Петлюра. Вона мала 7 місцевих лож, 83 гуртки і 700—800 «братів» (дані збільшені, скоріше «петлюрівських» масонів було 400—500). «Велика ложа України» прагнула до міжнародного визнання і включення до Міжнародного Бюро масонських зв’язків.

Лев Троцький через два роки напише: «З 25 грудня 1918 року Петлюра веде постійну переписку з представниками Генеральної ложі масонів у Франції безпосередньо через тов. Міністра закордонних справ Галіпе (скоріше Галіпа. — В. С.). В розпорядженні Особливого відділу є листи Петлюри до Бенару, Пелисьє і до Галіпа, рівно як і відповіді Пелисьє Петлюрі. Нема чого казати, що ця переписка«дорогих братів» (так називають один одного масони) стосується переважно патронів і снарядів для боротьби проти більшовиків».

Можливо, проголошення цієї національної ложі і обрання Петлюри Великим майстром відбулося без дотримання всіх необхідних традицій і запропонованих правил, без участі масонів із уже визнаних світовою масонерією Великих лож, і насамперед без прямої згоди Франції та Англії, масонські ложі яких були визнані «материнськими». Можливо, саме це утруднювало світове визнання і пошуки підтримки всесвітнього масонства. Петлюра і його «брати», виступаючи за незалежність України, просили допомоги світового масонства у вирішенні долі України, просили визнати «Велику ложу України» «вищою масонською владою і незалежною силою на території Української республіки».

Справа в тому, що, за масонськими законами, не можна визнавати нову «Велику ложу» у тій країні, де вже існує національна «Велика ложа». В Росії та в Україні вже існували «Великі ложі». Очевидно, стара «Велика ложа України» (коли така існувала) або «Велика ложа народів Росії» була вороже налаштована проти «української незалежності» та проти Петлюри. Так, ложа Сергія Моркотуна теж претендувала на «вищу масонську владу» в Україні (можливо, саме вона і звалася «Великою ложею»), тому Воркотун з лютого 1919-го, коли почалася підготовка до відкриття «петлюрівської» «Великої ложі», став активним критиком Петлюри в колах всесвітньої масонерії.

Моркотуну вдалося настроїти багатьох лідерів «всесвітніх» масонів проти визнання «петлюрівської» ложі «Великою ложею України». Цей момент утруднив хід переговорів між Петлюрою і масонськими колами Антанти. 1919 року «Велику ложу» Петлюри визнала тільки одна національна ложа — «Великий Схід Валахії (Румунії)».

Сергій Моркотун почав конфліктувати з Петлюрою, хоча 1917 року вони разом перебували в ложі «Молода Україна», а Воркотун доклав зусиль до визволення Петлюри у листопаді 1918-го та до «спасіння» Скоропадського у грудні 1918-го. Прихильник створення Російської федерації, автономії України, демократичного правління, Моркотун з підозрою ставився до діяльності Центральної Ради, особливо із січня 1918 року, коли соціальні експерименти і державність «за всяку ціну» відіпхнули від «українських патріотів і революціонерів» масонів-«русофілів» з помірного кадетського крила.

Моркотун звинуватив Петлюру у тім, що той активно не виступив проти Брестського миру, хоча і обіцяв французьким «братам» перешкоджати цьому всіма силами... За словами Моркотуна, французам Петлюра заявляв, що «виступає за автономію українських земель», а сам очолив боротьбу за повну самостійність України. У відкритому листі до Петлюри Моркотун приписував Петлюрі «те, чого не було», і те, що могло викликати негативну реакцію у французів, — симпатії Петлюри до Німеччини.

Моркотун писав, що, коли 11 листопада 1918 року він особисто домігся звільнення з в’язниці Петлюри, останній обіцяв, що буде виступати проти «германофільських тенденцій» Винниченка, Андрієвського, Швеця і не підтримає повстання проти гетьмана, яке готується, але сам не тільки підтримав зазначених осіб, але й увійшов разом з ними до Директорії, очоливши повстання проти гетьмана. Це був явний наклеп... Винниченко ніколи не виявляв «германофільства», а Швець до листопада 1918-го був настільки дрібною політичною фігурою, що його думка нічого не вирішувала і мало кого хвилювала. До того ж Швець посидів при німцях у в’язниці... Моркотун навіть обвинуватив Петлюру в зайвій симпатії до нього німецьких офіцерів у листопаді 1918 року, які буцімто думали визволяти Петлюру з в’язниці... Прагнучи зобразити повстання Директорії «німецькою інтригою», Моркотун вказував на те, що саме німці дали зброю антигетьманським повстанцям.

Після того як Петлюру було обрано Великим магістром «Великої ложі України» (національне об’єднання лож, що відмежувалося від російських лож), Моркотун став стверджувати, що Петлюра — самозванець, а саме він, Моркотун, єдиний керівник масонства в Україні. Навесні 1919 року Моркотун виїхав з України, через Одесу, до Західної Європи. Незважаючи на конфлікт з Петлюрою, за словами Жана Пелисьє, Сергій Моркотун дотримувався масонського кодексу честі й «прагнув згладжувати гострі кути й мирити суперників». Приклад тому його прагнення примирити у 1918 році Скоропадського і Петлюру.

Але з весни 1919-го Моркотун почав усіляко шкодити Петлюрі. На засіданнях французької ложі «Братерство націй» Великого Сходу Франції (своєрідний міжнародний парламент, у якому брали участь багато керівників європейських країн) Моркотун заявляв про недотримання Петлюрою масонських принципів. У червні 1919-го Моркотун на масонській «роботі» у ложі «Братерство націй» прочитав реферат «Українська справа», в якому різко розкритикував сепаратизм Петлюри. Він пропонував створення на території колишньої Російської імперії Конфедерації національних держав Росії, що могла стримати можливу у майбутньому німецьку загрозу. Масони передбачали майбутнє, прагнучи підготувати сили антифашистської коаліції.

У жовтні 1919-го Моркотуна обурив крок Петлюри, що почав воєнні дії проти армії Денікіна. У відкритому листі до Петлюри Моркотун кинув Петлюрі різкий виклик, заявивши: «Ви вже нам не брат. Наші шляхи розійшлися. Вийди з ложі, кат України і ворог Вітчизни... Ми будемо обвинувачувати Вас усюди і щодня. Ми будемо це робити від імені нашої Батьківщини, Великої України, що протягом сторіч була вартовим і оборонним валом нашої Матері, Великої Русі».

Моркотун так само розіслав у впливові масонські організації свою заяву, у якій Петлюра звинувачувався в тім, що таємно проводить в Україні вплив Німеччини і Ватикану. Це фальшиве звинувачення деякими масонами сприймалось як правда, і шлях «петлюрівської» ложі до визнання був загальмований. У листопаді 1919-го Моркотун очолив Український національний комітет (УНК), що склавсь у Парижі з опонентів Петлюри. Цей комітет об’єднав політиків з Галичини (коло Петрушевича), з територій Центральної України, представників української діаспори зі США. Вони претендували на створення нового уряду України як конфедеративної частини Російської держави.

Наприкінці 1919 року родина Скоропадських зустрічається у Лозанні (Швейцарія), де затримується на півтора року на дачі у поселенні Ля-Рос. Донька Павла Петровича Марія тоді поступила до університету у Лозанні, а син Данило до тамтешньої гімназії. Перебуваючи у Швейцарії, Павло Петрович «не складає крил». Він активно формує політичні блоки, їздить по Європі, шукаючи союзників та спонсорів. У грудні 1919-го йому вдається сформувати організацію гетьманців, що у січні 1920-го проводить у Празі свій з’їзд.

На деякий час Скоропадському вдається залучити до свого блоку частину військових Петлюри, лідерів Січових стрільців. У той час прибічники Петлюри звинувачують Павла Петровича у зносинах з російськими монархістами.

Скоропадський удруге хоче скуштувати влади, пожити життям гетьмана України. Він поширював чутки про те, що «Антанта вчепилась за цю думку і обіцяє йому свою підтримку», ніби Антанта вже намагається змусити Німеччину «...віддати йому всіх полонених українців та німецьких офіцерів до них».

На початку 1920 року у Відні ініціативною групою «Українського союзу хліборобів-державників» (УСХД) було надруковано брошуру «До українських хліборобів», яка стала маніфестом нових гетьманців. До цього «Союзу», що був започаткований у Відні, записалися: Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський, М. Кочубей, А. Монтрезор, Л. Сідлецький (СаваКрилач), М. Тимофеев... Ця група намагалась об’єднати сили Габсбурґа-Вишиваного та Скоропадського. У 1919-му Вишиваний знову позиціонує себе як претендента на гетьмана або імператора України і деякі австрійські політики підтримують його у цих змаганнях.

Одним із перших документів цього «Союзу» стала травнева 1920 року угода гетьмана Павла Скоропадського із УСХД (від імені УСХД її підписали в Берліні В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко). Лідери нового утворення ставили за мету проголосити колишнього гетьмана Павла Скоропадського українським монархом. Цей проект було покладено в основу угоди між Скоропадським та УСХД. Ідеологічним підгрунтям УСХД стали автократизм та ідея «української трудової монархії». Група політичних банкротів на еміграції бачила «необхідність запровадження монархічного ладу в Україні».

Головним ідеологом гетьманського руху у 20-х роках XX століття став польський шляхтич Вацлав (В’ячеслав) Казимирович Липинський, що служив у драгунському полку, а потім навчався на філософському факультеті Яґеллонського університету у Кракові та у Женевському університеті. На початку Першої світової війни він служив прапорщиком у російській армії. 1917 року Липинський став співзасновником Української хліборобсько-демократичної партії, а від початку червня 1918 року служив послом Української Держави у Відні. У 1919—1926 роках він мешкав в австрійському гірському курортному містечку Райхенау, редагував журнал «Хліборобська Україна», керував діяльністю «Українського союзу хліборобів-державників». 1926 року Липинський переїхав до Берліна і працював там у гетьманському «Українському інституті», але через рік повернувся до Австрії.

Протягом другої половини 1920 року Липинський працює над статутом та регламентом УСХД, що був ухвалений уже у січні 1921 року. Липинський вважав, що термінове обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є зараз доцільним, але до «походу в Україну» нової влади потрібно персоніфікувати ідею в особі Скоропадського та його династії, щоб запобігти появі претендентів на булаву гетьмана-монарха. За висловами сучасників, певні риси теорії Липинського наближали її до італійського корпоративного фашизму Муссоліні.

«Хлібороби-монархісти» вважали, що знайшли компромісне вирішення аграрного питання в Україні: за поміщиками залишати землю, яку «вони самі обробляють», а викупати (з допомогою Земельного державного банку) лише ту землю, яку вони здають в оренду. «Хлібороби» робили рекламу Скоропадському, запевняючи легкодухів, що Скоропадського підтримує Англія, котра дає йому гроші на «похід в Україну», і що до Павла Петровича перейдуть офіцери з армій Врангеля, Петлюри, Української Галицької армії.

На початку 1920 року Біскупський почав бурхливу діяльність у Берліні, ставши активним учасником Каппівського путчу, соратником генерала Людендорфа. У березні 1920-го офіцерська бригада генерала Едгара захопила Берлін, вигнавши з нього соціалістичний уряд Шейдемана. Але незабаром заколотники повернули владу колишньому уряду. Можливо, Скоропадський, як і Біскупський, відігравав якусь роль у берлінських подіях. Бо якраз у березні 1920 року Скоропадський переїхав зі Швейцарії до Берліна, де поселився поки без родини і спілкувався з вузьким колом людей, до якого належали полковник Зеленевський, інженер Крига, генерал Гренер, барон Кноррінґ, німець Альвенслебен та майор Гассе (колишній начальник німецької контррозвідки у Києві, брав участь у Каппівському путчі).

Скоропадський намагається зав’язати контакти з німецькими правими колами, з німецькою військовою аристократією, знайти шляхи до міністерства закордонних справ і до міністерства оборони Німеччини. Він відновив зв’язки з офіцерами колишньої київської «Оберкоманди». Р. Смаль-Соцький вказував: «До міністерства справ закордонних ідуть від гетьмана якісь нитки, бо його інформації щодо відношення німців до України в дечому вірні».

Шукає Павло Петрович і вихід на великі банківські фірми Англії, Франції та США. Він розуміє, що велика політика може принести великі гроші.

У той же час Біскупський є членом Ради Російського монархічного об’єднання, а згодом стає прем’єр-міністром «уряду» самозваного царя Росії Кирила Володимировича Романова.

Із червня 1920-го Скоропадський намагається зав’язати контакти з кримським режимом генерала Врангеля та разом з «чорним бароном» поділити Україну. Влітку 1920-го «Русская армия» Врангелявирвалась із Криму й почала наступ на Катеринослав і Юзівку. У Скоропадського з’являється нова надія повернутись у владу вже під протекторатом Врангеля.

Про Врангеля Скоропадський ще наприкінці 1918-го скаже, що з оточення Денікіна Врангель «...найбільш мені симпатичний та здібний». У 1920—1921 роках Скоропадський підтримує і постійне листування з М. Могилянським, який намагався налагодити контакт Скоропадського з Врангелем. Серед української політичної еміграції в Парижі створюється «Український національний комітет», до якого ввійшли Скоропадський і члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов, Моркотун та інші. За ініціативи однодумця Скоропадського генерала Біскупського розроблялися плани нового походу проти більшовиків силами білих, Німеччини й Угорщини. Представниками Скоропадського з німецьких та вранґелівських спецслужб було підписано угоду про співробітництво, за якою білі визнавали самостійність України під проводом «Генеральної управи» архікнязя Вишиваного-Габсбурґа.

У вересні 1920-го Моркотун як голова «Українського національного комітету» звертався до генерала Врангеля з пропозицією політичного союзу. Врангель згадував, що прийняв місію УНК — «супротивників самостійної політики України», на чолі з Моркотуном, яка була «...дружньою нам організацією, що має деякі зв’язки як на Заході, головним чином у Франції, так і в Україні, і до того ж здатна бути використаною як противага українцям-самостійникам... Комітету було надано і деяку матеріальну допомогу. 18 вересня отаманами Дону, Кубані, Тереку й Астрахані був улаштований на честь Українського національного комітету в приміщенні морських зборів банкет». Але між Скоропадським і Врангелем угоди підписано не було.

У травні 1920-го у Берліні генерал Олександр Павлович Родзянко (приятель Скоропадського по Пажеському корпусу, полковник кавалергардського полку й командир кінної дивізії) та генерал Біскупський збирали нове військо для походу проти Радянської Росії з російських офіцерів, що перебували у Німеччині, Прибалтиці, Фінляндії та Австрії. Для України шукається новий гетьман, і вже є три кандидатури: Скоропадський, Полтавець-Остряниця, князь Василь Кочубей. Втім, восени 1920 року німецькі джерела спростували чутки, що для Скоропадського «...організується у Чехословаччині двадцятитисячна армія під командою генерала Крауса, ця армія мала б через Бессарабію наступати на Україну.

Тим часом у листопаді 1920-го сталася катастрофа... Червона армія, здолавши Сиваш та Перекоп, увірвалася до Криму, змусивши військо Врангеля шукати собі порятунку на чужині. В той же час на Поділлі Червона армія розгромила військо УНР Головного отамана Петлюри. Військо (30 тисяч колишніх солдатів і офіцерів армії УНР) і його отаман залишили Батьківщину, знайшовши свій притулок у Польщі.

Петлюра програв війну, і на його голову посипалися звинувачення... йому згадали «зраду» Галичини, диктатуру, невдачі, приниження полону, ліквідацію фронту, зрадництво інтересів України, полонофільство...

Наприкінці листопада 1920-го проти Петлюри формується військова опозиція з метою відсторонення його від керівництва рухом. Генерали та офіцери армії УНР під головуванням генерала Омеляновича-Павленка, зібравшись на нараду в Тернополі, зажадали відсторонення Петлюри. Вони зв’язались із польським командуванням, заявивши, що Петлюра більше не «вождь армії», і просили поляків зберегти армію як військову одиницю, а представників французів — затвердити протекторат Франції над армією УНР. Тоді Петлюра зміг відсторонити Омеляновича-Павленка та інших своїх конкурентів од влади над армією.

Уряди УНР і Петлюри наприкінці листопада 1920-го отаборились у польському місті Тарнуві. На початку січня 1921 року опозиційні Петлюрі сили створили у Відні «Всеукраїнську національну Раду», що негайно висловила претензії на керівництво «всім українським рухом». Опозиція у Відні стала орієнтуватися на Німеччину та Австрію і поєднувала прихильників Петрушевича, Коновапьця, Вишиваного-Габсбурґа. Під прапор нової опозиції зібралися: генерал Греков, отаман Оскілко, «директор» Андрієвський, федералісти, «самостійники», соціалісти-хлібороби. Скоропадський намагався «грати роль» у Всеукраїнській національній Раді, але його вже не сприймали як лідера.

Дипломатична служба УНР за кордоном вела активну кампанію проти політичних авантюр Скоропадського, Габсбурга-Вишиваного, Полтавця-Остряниці, Петрушевича...

1920 року в Мюнхені знайшов притулок колишній ад’ютант гетьмана, один з лідерів «Українського Вільно-козацького товариства» Іван Полтавець-Остряниця. Павло Петрович вирішив, що «полку його прибуло», і взявся за формування нового політичного центру. Скоропадський, Полтавець та Біскупський уклали тимчасову політичну угоду. У квітні 1921 року українські «Вільні козаки» ви

знали себе союзниками білогвардійського генерала Якова Андрійовича Слащова-Кримського, що намагався відтягнути від Врангеля частину офіцерів-емігрантів. Генерал Слащов визнавав себе «союзником України» і запевнив, що буде підтримувати об’єднання всіх українських військових частин на еміграції в «особливий корпус». У липні 1920 року світ побачив меморандум генерала Біскупського, що був прийнятий таємною міжнародною конференцією монархістів у Будапешті. Але сам Слащов, несподівано для Скоропадського, Полтавця і Біскупського, зрікся своїх планів, повернувся до Радянської Росії і почав працювати у червоній військовій академії.

28 жовтня 1920 року українським посольством у Німеччині було опубліковано інформацію про утворення філії «Козацької Ради Українського Вільного козацтва» у Берліні. До її складу увійшло 9 осіб, у тому числі Зеленевський, Крига, Полтавець-Остряниця. Скоропадський згодився прийняти отаманство над «Вільним козацтвом». «Філія» вирішила вшанувати Скоропадського гетьманським титулом, додержуючись при цім старої програми.

Уже на початку 1921-го року можна говорити про охолодження стосунків між Скоропадським і його колишнім підлеглим Полтавцем-Остряницею, що вирішив фати «власну роль», бо особисто його підтримали деякі праві німецькі кола. Інформаційний (розвідницький) відділ посольства УНР у Берліні свідчив: «Полтавець виробив для гетьмана проект прокламації для українського народу. Але гетьман на нього не погодився. Тому І. Полтавець-Остряниця працює тепер на власну руку і старається дістати фонди на формування від англійців та Угорщини». В той же час Угорщина має намір залучити українців для спільної боротьби проти Румунії.

У січні 1921 року німецький полковник Кейхель встановив таємні зв’язки з Полтавцем-Остряницею. Дії останнього схвалив генерал Людендорф, який планував спільні акції з російськими монархічними колами проти радянської Росії та Польщі. Німці були зацікавлені в антипольських заворушеннях у Галичині та на Волині (польська окупація з літа 1919 року), у виведенні польських частин з німецько-польського кордону, а Полтавець розповідав німцям «байки» про численні власні «вільнокозацькі» загони на Волині, що вже готові до повстання проти Польщі.

У Відні було проголошено про створення «Українського національного вільнокозацького товариства». Організація проголосила свою спадкоємність вільним козакам, що були сформовані на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині ще у жовтні 1917 року. Це «Товариство» очолив Габсбурґ-Вишиваний, а навколо нього об’єднались українські політики різного політичного спрямування: І. Полтавець-Остряниця, В. Андрієвський (один із лідерів українських соціалістів-самостійників); А. Галіп (один з організаторів Української радикальної партії на Буковині), О. Турянський (письменник), В. Полетика (колишній посол УНР у Відні), Б. Бутенко ( колишній міністр шляхів гетьманської держави). Можливо, до «Товариства» тимчасово долучилися генерал Греков і отаман Оскілко.

«Товариство» видавало тижневик «Соборна Україна» у Відні, який активно рекламував Габсбурга-Вишиваного. У тижневику «Соборна Україна» Габсбурґ-Вишиваний цнотливо зрікався своїх претензій на корону чи булаву України, але європейська преса інформувала читачів про намагання створити українську монархію Габсбурга-Вишиваного. Голова дипломатичної місії петлюрівської УНР у Швейцарії Василько у січні 1921 року писав, що агітація Вишиваного та «розповсюдження злобних про нас чуток не дають мені можливості проводити будь-яку серйозну дипломатичну роботу».

У липні 1921 року, завітавши до Мюнхена, Габсбург-Вишиваний намагався зацікавити німців українською справою. Консул УНР доповідав Петлюрі, що помічником Вишиваного виступає Б. Бутенко: «...у руках котрого є начебто уповноваження від віденського Союзу Старшин. Акція ведеться виключно серед правих кіл. Її вістря спрямовуються також і проти Скоропадського».

По планах Павла Петровича було завдано нищівного удару. Полтавець-Остряниця відтягнув частину політичних прихильників Скоропадського до Вишиваного і зруйнував «вільнокозачий рух». Як запише донька колишнього гетьмана, Павла Петровича на еміграції «рятувала віра в Бога і почуття гумору».

1922 року Полтавець «кинув» і Вільгельма фон Габсбурга, що вже «приміряв королівську корону України». Внаслідок політичної конфронтації різних груп «Українське національне вільнокозацьке товариство» фактично розпалося.

Полтавець-Остряниця твердив, що оскільки назва товариства була перебрана від його «закордонної групи», то саме він знімає з «Тимчасової Генеральної управи Українського національного вільнокозацького товариства» та її печатки назву «Українське національне вільнокозацьке товариство», і надалі вживання цієї назви буде вважатися не дійсним і розглядатиметься як самочинне. Група Полтавця-Остряниці заявила, що саме вона і тільки вона продовжить свою працю під назвою «Генерального комітету Українського національного вільнокозацького товариства». У 1923—1924 роках Полтавець навіть видавав свою газету «Український козак».

У 1921-му Скоропадський розійшовсь і з Моркотуном та скоріш за все відійшов од масонства. Перебуваючи у Франції, Моркотун працював чиновником на французьких залізницях і разом з тим читав лекції з кабалістики, займався окультизмом. У Парижі Моркотун брав участь в об’єднанні російських і українських масонів і «працював» як у вищих масонських градусах, у ложі «Милосердна дружба», так і в початкових емігрантських ложах: «Астрея» і «Північне Сяйво». На початку 1950-х років він іще приходив до російської ложі «Астрея» у Парижі. Помер Сергій Костянтинович наприкінці 50-х років на острові Мадейра.

Євген Чикаленко у середині 1920-го змалює Скоропадського «...і нерозумним, і нерозвиненим політично, і нещирим, а тільки сміливим і рисковитим...», він просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержаться на висоті; він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар’єри «українського гетьмана...» Чикаленко пише, що Скоропадський «політичний шахрай, дегенерат», а «...його гетьманування було повне безглуздя, щирої відданості поміщицько-добровольчим аспіраціям».

Колишній міністр гетьмана Зеньківський додає свої враження про гетьмана: «Зараз — наскільки мені дозволяють судити зустрічі і розмови у Берліні — це вже просто авантюрист, що зробив ставку на самостійну (при німецькій, а не польській підтримці) Україну».

У той же час Олександр Скоропис-Йолтуховський у листі до Чикаленка пише, що Скоропадський під час свого гетьманування «...був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відповідальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх його гетьманату...», але зараз — влітку 1920-го — це «...абсолютно моральна й розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна... надзвичайно симпатична, одверта й щира людина, з державним розумом».

* * *

На початку 1921 року, продавши прикраси Олександри Скоропадської та папери на міфічні ліси в Росії (41 тис. десятин, що колись належали Дурново), Скоропадські придбали дім у Ванзее, що на західній околиці Берліна. їм дістався величезний старий будинок XVIII сторіччя з 15 великих житлових кімнат і з безлічі підсобних приміщень. Поруч з будинком був великий регулярний сад, який теж належав Скоропадським. Донька Павла Петровича згадує, що родина вела велике господарство й утримувала великий курятник, дві-три свині. «Двір» відставного гетьмана складали секретарі, родичі, утриманці, прислуга. Постійним секретарем Скоропадського став Сергій Шемет (колишній лідер партії хліборобів). У той час на «звані обіди» Скоропадських сходилося до 50 людей. За столом у них бували: герцог Ліхтенберзький («великий друг сім’ї» — за свідченням доньки Скоропадського), спадкоємиця німецького престолу Цецилія, генерал Гренер (зміщений із міністра оборони), Зеленевський, Полтавець-Остряниця, граф Олсуф’єв... Варто зазначити, що у 1921 році Німеччина потерпала від економічної кризи, третина населення голодувала, а харчі коштували дуже дорого.

Існує інформація, що Павло Петрович тоді мав 200 мільйонів німецьких марок, які він одержав за продаж маєтку його дружини в Англії. З іншого боку, Скоропадський уже навчився «торгувати Україною». Різним французьким капіталістичним товариствам він продавав концесії та боргові зобов’язання, що мають вступити в силу з того часу, коли гетьман Скоропадський відновить свою владу в Україні. Урядові установи УНР у екзилі у 1921—1922 роках зробили попередження про те, що зобов’язання Скоропадського будуть вважатися урядом УНР незаконними і будуть переслідуватися, згідно з карними законами уряду УНР.

У 1921-му фінансові справи у гетьмана йшли добре й частину грошей він вкладав у політику. Тижнями у домі Скоропадських жили та харчувалися політики: В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Василь Степанківський (керівник українського пресового бюро в Лозанні).

Липинський у 1920-х тяжко хворів та часто лікувавсь, і йому були конче необхідні кошти, що міг дати Скоропадський. До того ж пан В’ячеслав був схильний до спиртного і витрачав чимало грошей на шнапс.

Степанківський мав добрі зв’язки у німецьких урядових колах і намагався зв’язати Скоропадського з міністром закордонних справ Німеччини. Саме Степанківський познайомив Павла Петровича з колишнім секретарем німецького посольства у Лондоні фон Шубертом.

Скоропис-Йолтухівський вживав певних заходів для заснування Комітету допомоги українським полоненим під керуванням гетьмана. Він розвинув діяльність, використовуючи для цього свої колишні контакти як голови «Спілки визволення України». Скоропадський намагається залучити для досягнення своїх цілей полонених українців (колишніх солдатів і офіцерів російської армії), що затримались у Німеччині ще з років Першої світової війни. Таких полонених налічувалося до 10 тисяч осіб. Але представник українського «Червоного Хреста» доктор Матюшенко намовив представників полонених передати справу опіки над полоненими і всі надані фонди комітетові «Червоного Хреста». Скоропадський так і не зміг добратися до фондів і до керівництва полоненими.

Усім українським дипломатичним представництвам за кордоном наказувалося стежити за гетьманцями та «без розголосу» паралізувати всі їхні заходи. В той же час дипломати-розвідники УНР звітували Петлюрі: «...плани Скоропадського, незалежно від того, у якій ступені вони зв’язані з німецькими планами, при сучасній ситуації не мають за собою на німецькому ґрунті нічого такого, що можна б вважати безпосередньою небезпекою для УНР зовні...», але «...праця Скоропадського все-таки шкодить у деякій мірі урядові УНР у його змаганнях вести близькі стосунки в Західній Європі».

Еміграційна ліва газета «Україна» (групи Винниченка), що виходила у Відні, поширюючи чутки та відверті наклепи, вела брутальну кампанію проти Вишиваного та Скоропадського.

Протягом 1921 року «Український союз хліборобів-державників» створює гетьманські організації у Польщі, Румунії, Болгарії. Скоропадський і Степанківський намагалися зацікавити «гетьманською ідеєю» англійський уряд, вплинути на нього на користь Скоропадського та через посередництво Англії дістати від Румунії дозвіл і допомогу в утворенні на румунській території збірного пункту для міфічних військ Павла Петровича. Скоріш за все від Англії Скоропадському потрібні були гроші, а можливо, і підтвердження його статусу.

За даними української місії УНР у Бухаресті, П. Білопольський (засновник гетьманської організації у Румунії) намагався передати румунському уряду меморандум про діяльність гетьманців у Румунії. Місія УНР вживала заходів, аби не допустити їхніх зв’язків із румунськими урядовцями, і, відмовивши гетьманцям «в українській візі», вимагала їхньої висилки з країни.

Частина української еміграції у США прихильно прийняла гетьманську ідеологію, створивши 1924 року гетьманську «Українську січову організацію Америки», або «Гетьманську Січ» (організатор — Осип Назарук), що проголосила про своє підпорядкування Скоропадському. Успіх гетьманського руху у C1IIA пояснюється тим, що частково спонсорував американських гетьманців мільярдер Генрі Форд. 1936 року січові організації змінили назву на «Українську гетьманську організаціїо». Гетьманський рух поширився серед українців Канади, Австралії, Південної Америки. Організації гетьманців постали в індустріальних центрах Америки: Нью-Йорку, Чикаго, Детройті.

Вже у 1930-ті роки Скоропадський поширював інформацію та фото у європейських газетах про свій «літунський флот» у США та численні легіони своїх прихильників у США та Канаді.

1921 року дипломати петлюрівської УНР проводили переговори з репараційною комісією, що була створена Паризькою мирною конференцією, та з урядами Німеччини, Австрії, Угорщини про визнання УНР правонаступницею Української Держави Скоропадського та повернення австро-уторськими та німецькими банками грошових коштів із депозитів Української Держави до банківських рахунків УНР. За ці гроші воював і Скоропадський. Але ні він, ні Петлюра грошей так і не побачили...

1921 року Скоропадський робить заяви, у яких закликає впливові світові держави прийняти Україну до «Союзу народів».

Навесні 1921-го Павло Петрович вирішив шукати визнання у монархічному таборі «правих росіян». Він іще мріяв про можливість згоди між правими українськими колами та монархічними російськими організаціями під гаслом «Гетьман — в Україні, цар — у Росії». Ще за місяць до свого кроку «вправо» у листі до М. Могилянського Скоропадський писав: «Можливо, я помиляюся, але я рішуче тої думки, що російських людей, які чесно допускають не тільки федеративну Україну, але й Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже немає... назвіть мені хоча б кілька людей, мене це дуже цікавить, я, зізнаюся, таких людей шукав, але не знаходив; віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією із причин мого провалу у вісімнадцятому році на Україні».

У той же час берлінська група гетьманців була готова до політичного союзу з російськими монархістами. Не відставав і Полтавець-Остряниця, що теж шукав порозуміння з російськими монархічними колами і намагався стати делегатом монархічного з’їзду.

У травні 1921 року він завітав до баварського містечка Рейхенгаль на Монархічний з’їзд. Монархісти проголосили, що відновлення Росії є можливим тільки за відтворення монархії, втім, «без старих недоліків, але на старому фундаменті». З цією метою на з’їзді була створена Вища монархічна Рада, що стала керівним органом монархічного руху на еміграції. По відношенню до «імперських окраїн», що відділилися, монархісти зробили заяву, де були такі слова: «...ми не можемо і не повинні не визнавати за іншими народностями прав на національне самовизначення». Майбутня Росія вже бачилась як союз вільних держав та утворень. Одним з організаторів монархічного емігрантського з’їзду був Микола Дмитрович Тальберг, що служив у міністерстві внутрішніх справ Української Держави і вже організовував монархічний з’їзд у Києві за часів гетьманату.

Монархічний з’їзд намагався організувати вибори престолонаслідника й звернувся до імператриці-матері Марії Федорівни з проханням вирішити, кому з Романових бути «охоронцем» російського престолу. Але та вести переговори із сумнівними зборами відмовилася, так само відмовився стати главою монархістів Микола Миколайович Романов.

1922 року Кирило Романов оточив себе активною групою монархістів, які перебували в Німеччині. Він видав маніфест, у якому оголосив себе «охоронцем» престолу (у серпні 1924 р. оголосив себе імператором), але проти Кирила виступила більшість монархістів, які орієнтувалися на Миколу Миколайовича. Почалася відкрита боротьба за спадщину російських царів. Перший закордонний Собор Російської православної церкви, що пройшов у листопаді— грудні 1921 року в Сербії, висловився за повернення на російський престол «законного православного царя з дому Романових». Закордонна церква підтримала Миколу Миколайовича Романова... Новий з’їзд об’єднання монархічних організацій висловив Миколі Миколайовичу свою довіру.

Голова «Русского общевоинского Союза» (РОВС) генерал Врангель заявив, що «...щасливий повести армію за Миколою Миколайовичем». І в той же час Скоропадський знову намагається знайти спільну мову із Врангелем, почавши переговори через генерала Родзянка...

Незважаючи на провал переговорів із Врангелем та монархістами, Скоропадський продовжував з’являтись у Берліні «на московських балах» (за «розвідкою» дипломатів УНР) та був присутній на панахиді по генералу Врангелю, який помер у Брюсселі у квітні 1928 року.

У квітні 1922 року в УРСР було оголошено амністію всім учасникам Громадянської війни, крім п’ятьох її лідерів (із яких 4 представляли нескорену Україну): Бориса Савинкова, Нестора Махна, Юрка Тютюнника, Симона Петлюри та Павла Скоропадського.

1923 року Німеччина опинилася на порозі нової революції, яку намагались «імпортувати» до Берліна московські «товарищи». Страйки, маніфестації, нічна стрілянина та вибухи стали звичайною справою... Що робив тоді Павло Петрович? Історія мовчить... Звичайно, він був на боці «правих». Вважається, що 1923 року Розенберг представляв Скоропадського Гітлеру. А от шановний генерал Біскупський, який так тісно співпрацював зі Скоропадським, під час виступу фашистів закривав Адольфа Гітлера від куль своїм тілом, а після поразки Мюнхенського путчу переховував його у себе на квартирі.

Значний вплив на формування НСДАП зробили саме російські іммігранти: Біскупський, князь Авалов (майбутній лідер росіян «нацистів» у рейху), великий князь Кирило Романов і його дружина Вікторія, що зробили чималий фінансовий внесок у будівництво НСДАП. Гітлер та Розенберг були причетні до російсько-німецького союзу «Балтикум».

1923 року в оселі Скоропадських пожвавішало, до Берліна приїхав Данило — «молодий гетьманич». Павло Петрович умовляв сина «непохитно до кінця життя стояти на чолі гетьманської державної справи» й наслідувати гетьманський титул. Данило згодився, й обрав свій шлях у житті. Спочатку він мріяв стати скрипалем або співаком (мав гарний баритон), але батько платив за те, щоб він став інженером... Данило навчався у Вищій технічній школі, працював інженером у фірмі «Сіменс». У той же час частина гетьманців залишилася на позиціях виборної монархії.

Старша донька Марія вивчала медицину у Лозаннському університеті й залишилась у Швейцарії. Згодом вона переїхала до Берліна і працювала асистенткою в університетській клініці.

У серпні 1927 року Марія одружується з польським графом Адамом Монтрезором. Весілля відбулося в українській греко-католицькій церкві (правив о. Міндій). Марія письмово поклялася (дала обіцянку) виховувати дітей від цього шлюбу в католицькій вірі свого чоловіка і переїхала до Варшави.

Середня донька Єлизавета довго залишалась у батьківському домі та стала художником і скульптором, згодом вона вийшла заміж за Кужим, а 1937 року почала працювати секретарем Павла Петровича. Молодша донька Олена і хворий на епілепсію син Петро залишились у Вензее до фатального для Скоропадських 1945 року.

Після 1923 року вплив гетьмана на політичне життя слабішає, від нього відходить частина прибічників. Гетьманське середовище обмежується тільки пропагандистсько-інформаційною діяльністю. Його ж конкурент Полтавець-Остряниця у середині 1920-х видає свій перший власний універсал «до українського козацького народу», в якому сам себе проголошує «Гетьманом і Національним Вождем усієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорозьких» і головою «Українського народного козачого товариства». Універсал побачив світ після смерті Симона Петлюри, і за його формулюванням Полтавець-Остряниця ще претендував бути наступником Головного отамана.

Цього Полтавцю було вже замало, й він проголосив себе «диктатором Української Народної Козацької Республіки», яка існувала тільки в його хворобливій уяві. Але Полтавець мав нахабство стверджувати, що його організація нараховує близько 40 тисяч козаків і включає в себе 8 кошів: у Болгарії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Марокко, Польщі, Канаді, Україні (Повстанський кіш). Полтавець запевняв, що на Волині й у Східній Галичині (під Польщею) у нього існує два коші, по 1500 козаків у кожному, на чолі з кошовим отаманом генерал-хорунжим Іваном Волошиним-Кравченком і кошовим отаманом контр-адміралом Володимиром Савченком-Більським. Якась система підпільних зв’язків у Полтавця, можливо, і була, але на Волині та у Галичині вона складалась із 30—50 людей. Все інше було блефом, в який хотіли вірити німецькі спонсори Полтавця.

Але й колишній гетьман отримав свою «долю». 10 листопада 1926 року у Берліні був відкритий «Український науковий інститут» (УНІ), заснований Українським товариством допомоги біженцям, яке очолювала дружина Скоропадського — Олександра. Інститут існував як філія Берлінського Фрідріх-Вільгельм університету. Директором інституту був запрошений Дмитро Дорошенко (керував інститутом до 1931 року). З метою нормального функціонування та фінансування інституту було створено спільну українсько-німецьку Кураторію, до складу якої з німецького боку входили: колишній військовий міністр, генерал В. Гренер (голова Куратори), директор Слов’янського інституту в Берліні професор Басмер, професор Зерінґ. З українського боку — О. Скоропис-Йолтуховський та професор Мірчук. В інституті було створено 4 науково-дослідні кафедри: української історії, історії української державності, духовної культури та історії матеріальної культури. Український науковий інститут у Берліні проіснував до весни 1945 року, коли від попадання бомби будинок інституту був ущент зруйнований.

Розкол у гетьманському русі призвів до появи наказу гетьмана від 10 серпня 1927 року про розпуск Центральної управи «Об’єднаних хліборобських організацій» і про створення «Гетьманської управи об’єднаних хліборобів та інших класових організацій».

* * *

Знову ім’я Скоропадського «випливає» в СРСР та у широких емігрантських колах завдяки булгаковським роману «Біла гвардія» та п’єсі «Дні Турбіних». Роман був написаний 1924 року і частково опублікований за кордоном через рік, прем’єра п’єси у МХАТі відбулась у жовтні 1926 року. «Дні Турбіних» за два місяці зіграли 27 разів. Успіх був приголомшуючий, але 1927 року п’єсу було заборонено. Тільки 1932 року за особистим розпорядженням Сталіна («Дні Турбіних» була найулюбленіша п’єса Сталіна, який дивився її 18 разів) її було повернуто до репертуару театру.

У жовтні 1928 року представник білогвардійського РОВС у Берліні генерал Лампі надіслав до Парижа своєму шефові — начальнику РОВС генералу Олександру Павловичу Кутепову конфіденційного листа. У ньому він доповідав, що мав секретні зустрічі зі Скоропадським, котрий запропонував РОВС співробітництво «...у випадку, якщо прийде час діяти». Відповідаючи Лампі, Кутепов пропонував підтримувати відносини зі Скоропадським і навіть висловлював готовність зустрітися з ним особисто. Але все зіпсувала вистава «Дні Турбіних», що відбулася 27 жовтня у берлінському «Новому театрі». Через три дні після цієї вистави Лампі одержав від Скоропадського листа, в якому колишній гетьман запитував, що саме у «Днях Турбіних» мислиться про нього і «у яких висловах». Не отримавши відповіді, але ознайомившись зі змістом п’єси, Скоропадський надсилає Лампі нового листа, в якому він не приховував свого гніву: «Картина спектаклю мені зрозуміла. У п’єсі намагаються показати, з одного боку, безнадійність білого руху, з іншого боку — осміяти і змішати з брудом гетьманство 1918 p., зокрема мене». Гетьман писав, що оскільки Лампі був офіційним представником РОВС у Берліні і був присутній на спектаклі й навіть допомагав у його постановці, він розриває всякі відносини і з Лампі, і з РОВС. Скоропадський розглядав вчинок генерала Лампі та твір колишнього офіцера гетьманської армії Булгакова такими, що не відповідають вимогам офіцерської етики і шляхетської гідності.

«Дні Турбіних» намагалися «закрити» і в ліберальні часи «хрущовської відлиги». Тоді у газеті «Советская культура» писали: «Появу цієї п’єси у репертуарі театру імені Лесі Українки зараз можна пояснити тільки погонею за дешевим фінансовим успіхом, що ніяк не робить честі одному з кращих театрів України», радянські українські письменники Смолич, Хижняк, Кравченко та Козаченко звернулися до міністерства культури із заявою про те, що у п’єсі «Дні Турбіних» присутня образа українському народу... Юрій Смолич писав: «п’єса помилкова, немає правди... український народ відсутній, п’єса зіштовхує російський і український народи...» Все це призвело до того, що Міністерство культури УРСР сповістило театр про заборону спектаклю, але Міністерство культури СРСР дало свою згоду на екранізацію п’єси на «Мосфільмі».

1928 року у Берліні, на обіді у колишнього великого поміщика, володаря Асканії-Нової барона Фальц-Файна, Скоропадський зустрівся з Габсбурґом-Вишиваним, але світська розмова не сприяла поновленню відносин двох претендентів на булаву. Не склалось у Вишиваного відновити союз і з Полтавцем-Остряницею.

У 1930-х роках гетьманський рух перебував у кризі. У гетьманців та унрівців, вільних козаків Полтавця з’явився сильний конкурент — Організація українських націоналістів (ОУН), створена «давніми знайомими» Павла Петровича, яких своїм наказом він підняв у чин полковників: Євген Коновалець та Андрій Мельник. Ці діячі не визнавали за гетьманом ніякого впливу і ставили за мету ліквідувати українські емігрантські об’єднання як конкуруючі «фірми». Сила ОУН була у чіткій програмі, авторитарній партійній структурі, що мала розгалужену підпільну мережу в Західній Україні. До ОУН потягнулася патріотично налаштована молодь, офіцери та вояки колишніх українських армій УГА, УНР...

Якраз тоді від гетьманців відійшов їхній головний ідеолог В’ячеслав Липинський. Він вийшов з гетьманського «Союзу» з гучним скандалом.

Липинський твердив, що у січні 1929 року Скоропадський, таємно від Липинського (не зважаючи на домовленість, що він нічого не буде робити без відома Липинського), поїхав до Будапешта і підписав там політичний акт від імені Української Держави з тодішнім мадярським прем’єром Іштваном Талекі, в якому він як «гетьман всієї України» зрікся Закарпаття (Підкарпатської Русі) на користь Угорщини, що таким чином Павло Петрович, «продаючи Україну», розраховував таємно отримати від угорського уряду великі виплати на свій рахунок протягом 3 років, але нічого не отримав. Липинський, викриваючи «угорську авантюру» Скоропадського, написав листа до голови гетьманської «Січі» в Америці, в якій було багато закарпатців.

У той же час гетьманці писали, що 1939 року, коли угорські війська почали окуповувати Карпатську Україну (незалежну державу, що постала після розвалу Чехосло-ваччини), «гетьман виступив у її оборону».

Так воно було, як писав Липинський, чи це було результатом «білої гарячки», його поганого характеру, не відомо... гетьман твердив, що вже тоді автор листа був «душевно хворий», факти його хвороби підтверджуються і з інших джерел. От що писав Липинський, згадуючи атмосферу останніх років співпраці з Павлом Петровичем: «Рабство, лакейство, політичне шахрайство, перфідії, трусливість і дурне славолюбство». Липинський твердить, що гетьманський рух перетворився на «персональне підприємство політичного спекулянта» Скоропадського, що «...такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна буде мати».

1930 року через конфлікт з Павлом Скоропадським Липинський розпустив «Союз хліборобів-державників», натомість заснував конкуруюче «Братство українських класократів-монархістів». Але це «Братство» не змогло стати на ноги, бо у червні 1931 року Липинський помер у санаторії «Вінервальд» неподалік Відня.

Представником гетьмана у Лондоні був Володимир Коростовець, що за Тимчасового уряду та гетьманування Скоропадського займав відповідальну посаду у Міністерстві закордонних справ України. 1919 року Коростовець утік до Польщі, а далі — до Німеччини, де заробляв лекціями та статтями у часописах. 1920 року Коростовець дістався Великої Британії, де познайомився з англійським магнатом Ґреґорі. Коростовцю вдалося схилити Ґреґорі стати представником гетьманської справи в Англії. Він пропонував відокремлення «південної частини Росії від Радянського Союзу» і утворення там незалежної Української держави на чолі з гетьманом.

1932 року з гетьманцями стався «британський конфуз». Ще 1930 року Скоропадський почав тиснути на М. Ґреґорі з вимогою надати фінансову допомогу його справі. За домовленістю із Скоропадським Ґреґорі погодивсь утворити «Англо-український комітет» з метою збору коштів для «визволення України». Головою комітету став він, почесним секретарем — Л. Тафнелл, обидва сподіваючись заробити на гетьманській іде’ь їм вдалося переконати сера Майкла О’Дуайєра фінансувати «українців». Скоропадський і Коростовець переконали Ґреґорі та Тафнелла в тому, що гетьман мав своїх агентів на «ключових посадах» у Радянській Україні.

У березні 1932 року Скоропадський приїхав по гроші до Англії. Тут Павло Петрович перебував два місяці. По-перше, він відвідав «Форин Офіс» (розвідка Англії), де його прийняв радник північного департаменту Л. Колльєр. Той зазначив, що Скоропадський «...в останніх труднощах Радянської України знаходить заохочення для власної програми української конституційної монархії на чолі зі спадковим гетьманом». У Лондоні Павло Петрович твердив, що він не перебуває на фінансовому утриманні ані в німців, ані в поляків.

Напередодні приїзду Скоропадського Ґреґорі кредитував 1000 фунтів у банку. Проте видатки Скоропадського та його агентів спричинили перевищення кредиту на 500 фунтів. Утім, існувала домовленість, що в разі надходження пожертв до «Комітету», усі вони підлягатимуть оплаті О’Дуайєру і через банківську контору переказуватимуться гетьманові з відрахуванням комісійних для Коростовця і Тафнелла.

Бачачи неспроможність старого «Комітету» і зважаючи на те, що Ґреґорі виявився аферистом і був засуджений англійським судом за незаконний продаж титулів, Скоропадський ініціював розпуск «Комітету», після чого О’Дуайєр сформував новий «Комітет» із старим завданням — збирати гроші. Йому вдалося залучити до сприяння «Комітету» бізнесменів із Шотландії та США. Бізнесмени Ґлазґо «на українську справу» зібрали близько 12 тисяч фунтів. Але ці фунти були надані під обіцяні привілеї в Україні, коли буде створено гетьманську державу. Павло Петрович продовжував «торгувати Україною».

Наприкінці 1933 року Тафнелл полетів у Берлін на нараду зі Скоропадським. Після відвідин колишнього гетьмана Тафнелл почав твердити, що Скоропадський «не мав жодної підтримки серед українців» і що гетьманський рух значною мірою був «німецькою інтригою». Після цих заяв Скоропадський відмовився від послуг Тафнелла.

1935 року у Королівському суді Лондона розпочалося слухання справи проти Скоропадського та Коростовця за позовом Тафнелла. Він вимагав відшкодування збитків за незаконне звільнення з «Комітету» і виплати комісійних з коштів, зібраних для сприяння англо-українському рухові. Однією з цілей Тафнелла була дискредитація Скоропадського в очах громадськості, перетворення процесу з фінансового на політичний. На суді Тафнелл розповів про розчарування у гетьманському русі, про германофільство Павла Петровича, про «намовляння» гетьманців умістити у його газеті «The Investigator»статтю пронімецького спрямування. Він повідав суду про «паскудний характер» і підступність Скоропадського, про відсутність у нього будь-якої підтримки в Україні. Тафнелл твердив, що колишній гетьман схвалював засоби — обіцянки концесій та пільг в Україні, з допомогою яких збиралися гроші нібито для потреб України, але фактично для своїх власних приватних цілей, «для оплати жінок». Позивач твердив, що від деяких осіб гроші були отримані в обмін на пропозицію надати їм привілеї у майбутній Українській державі. Взагалі діяльність Скоропадського він оцінював як «нацистську інтригу», запевняючи, що той підтримував тісні зв’язки з німецьким генеральним штабом і особисто з президентом Гінденбурґом.

Відповідачі відмовилися відшкодовувати збитки і подали зустрічний позов, стверджуючи, що Тафнелл приховав частину зібраних коштів і що він не розповів Скоропадському правди про великий внесок, зроблений лордом Дайсартом. Суддя зазначив, що це виправдовує звільнення Тафнелла, і вимогу відшкодувати збитки було відхилено. Побоюючись гучного скандалу, Скоропадський вирішив домовитися з позивачем, запропонував Тафнеллу в обмін на його відмову відкликати свій зустрічний позов.

Фінансовий стан колишнього гетьмана у другій половині 1920-х років погіршився, і німецькі друзі почали клопотання про надання Скоропадському фінансової допомоги або пожитгєвої пенсії від німецького уряду. У їхній петиції вказувалося на те, що Скоропадський, який перебував у надзвичайній фінансовій скруті, потребує цієї допомоги «...не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім’ї пристойне проживання». Скоропадський з 1928 року отримував почесну місячну пенсію, надану за власним розпорядженням президента Німеччини генерал-фельдмаршала фон Гінденбурґа.

У той же час візит Скоропадського до Лондона призвів до того, що англійські спецслужби зацікавилися гетьманським рухом. Вони встановили таємні контакти із Скоропадським, одержуючи відомості про плани Гітлера, вели гру розвідок, враховуючи, що серед прихильників Павла Петровича були фашистські агенти. Цінність інформації з Берліна зросла восени 1938 року, коли «українське питання» опинилося в епіцентрі європейської дипломатії та коли у повітрі відчувався сморід великої війни.

Агенти спецслужб твердили: «П. Скоропадський, зазнавши тиску з боку нацистської партії, погодився використати свою організацію в Україні, щоб розпочати там повстання, яке мало збігтися з німецькими військовими заходами на початку наступного року». Від Скоропадського агенти дізналися, що запланований Гітлером «військовий наступ на Схід» почнеться на початку 1939 року.

Цікаво, що 1933 року до Лондона завітав і провідник конкуруючого табору — лідер Організації українських націоналістів (ОУН) Євген Коновалець. Ще у березні 1931 року в Англії виникло «Українське бюро», що було створене УНДО. Його представник у Лондоні зав’язав контакти не лише з офіційними британськими представниками, але й із впливовими політичними діячами, що 1935 року створили свій «Англо-український комітет».

У травні 1933 року Організація українських націоналістів намагалася захопити «Український інститут» у Берліні, що був під контролем Скоропадського. Ріко Ярий, заручившись допомогою чиновника міністерства культури Німеччини, націлився увійти до ради керівництва інституту. Але колишній генерал Гренер, голова ради, відкинув кандидатуру Ярого.

У той же час Іван Полтавець, прийнявши титул «фон Остряниця», у травні 1935 року звернувся до Гітлера з листом, у якому він від імені українських козаків заявив, що німецько-український союзний договір (1918 р.) є чинним і що він готовий надати своїх українських козаків у розпорядження Гітлера. Біскупський теж намагався працювати на нацистів, ставши 1936 року начальником «Керування по справах російської еміграції у Німеччині».

Наприкінці 1930-х років Скоропадському вдалося перетягнути на свій бік групу колишніх петлюрівських генералів (Вовка, Євтимовича та ін.). Гетьман зберіг контакти з багатьма російськими білоемігрантами. Він був обраний Почесним отаманом Кубанського козацького війська, став лицарем Мальтійського хреста.

* * *

У 1930-х роках діяльність Скоропадського — суцільна темрява, у якій кожний дослідник може відшукати дещо своє... але у пошуках істини він буде довго блукати... У 30-ті роки Скоропадський підтримує активне листування з провідними політиками від Маннергейма до митрополита Шептицького.

Критики Павла Петровича звинувачують його як фашистського прихвосня, що на гроші Гітлера намагався шкодити Радянському Союзу й українському народу. Скоропадському неодноразово доводилося публічно висловлюватися на користь Гітлера, хоча б задля продовження існування «Союзу гетьманців-державників»... Апологети Скоропадського бажають змалювати його як критика фашизму, людину, що у важкий час відстоювала інтереси України... Але, але... Можливо, гетьман був ні тим, ні іншим. Він просто знову повторив свою «німецьку епопею» 1918 року вже у 1933-му — 1945-му. Можливо, він працював на Англію і тільки робив вигляд, що працює на Німеччину. Така версія має право на життя, особливо враховуючи поведінку гетьмана 1918 року.

Серед еміграції поширювалися чутки, що Скоропадський літав із Ґеринґом до Белграда. Що міг шукати Скоропадський у Белграді? Можливо, шукав собі прихильників серед численних емігрантів із Росії та України, що знайшли собі притулок у Королівстві сербів, хорватів і словенців. Можливо, обіцяв фашистським бонзам створити «українську армію», яка буде виконувати накази фюрера...

У той же час гетьманич Данило Скоропадський, за завданням свого батька, 1937 року виїхав до Канади і США, потім до Англії. У давній час сини вождів союзних племен обмінювалися заручниками — синами, що під час війни мешкали у союзному племені, як запорука миру та злагоди. Можливо, переїзд Данила до США та Канади був саме запорукою сумнівної праці Скоропадського на англо-саксонський блок. Того ж 1937 року діяльність УСХД було припинено і нечисленні прибічники Павла Петровича створюють у Берліні «Союз гетьманців-державників» (СГД). У той час гетьманський рух став «беззастережно монархічним».

Із 1940 року гетьманці діють іще й під прикриттям суспільно-політичної організації «Українська громада», офіційно дозволеної німцями. «Українська громада» мала свої філії у рейху та у генерал-губернаторстві (Польща). Формально очолив «Українську громаду» колишній петлюрівський генерал та унрівський військовий міністр Андрій Вовк.

У лютому 1939 року Данило Скоропадський прибув до Лондона, де він шукав британської підтримки, роз’яснення британським розвідникам і контррозвідникам, що «...партія його батька жодним чином не пов’язана з Німеччиною, а якщо вони тепер і співпрацюють з німцями, то лише тому, що не бачать більше нікого, хто був би готовий або спроможний їм допомогти». Цікаво, як Данило Скоропадський — «підозрілий елемент з Німеччини» — міг отримати дозвіл на в’їзд до цієї країни і дозвіл на довготривале перебування в Англії? В емігрантських колах пішов поголос, що Скоропадський посилає свого сина в Україну для організації повстання.

Гетьманський дипломат Коростовець, що продовжував жити в Англії, наприкінці 1930-х років став частим гостем владних кабінетів — «українським експертом» в Англії — та отримав британський паспорт.

Але Г. Раушинг твердив, що Данило Скоропадський здійснював у Англії нацистську пропаганду й розвідку та просив на свою «таємну мережу» гроші. Треба зазначити, що це видається блефом, бо така відома англійській розвідці людина, як Данило Скоропадський, під час війни між Німеччиною та Англією без дозволу «Форин Офіс» просто не змогла б зробити навіть кроку в бік нацистів.

У той же час британські спецслужби вели спостереження за Коростовцем і Скоропадським, розмірковуючи, чи Коростовець «...не використовується нашою розвідкою з метою подвійної гри». У березні 1941 року англійські розвідники твердять, що фашистські лідери «тримають гетьмана в схованці».

1940 року міністерство закордонних справ Німеччини писало, що гетьман «постійно перебуває у зв’язку» з цією установою та гестапо. Але донесення вказували, що гетьман «...бачить своє головне завдання в тому, щоб нападати на інші групи й ставити їх під підозру, особливо згадане УНО». Дратували німців і окремі заяви Скоропадського — його виступи проти долучення Східної Галичини до складу німецького генерал-губернаторства.

Вже після нападу фашистської Німеччини на СРСР «Форин Офіс» вирішив, що гетьманський рух може бути корисним. З липня 1941 року Скоропадський розгорнув активну політичну діяльність, бажаючи відігравати провідну роль у вирішенні «українського питання». На Скоропадського робили ставку деякі кола фашистської Німеччини, що орієнтувалися на створення маріонеткової української держави — союзниці рейху.

Наприкінці червня 1941 року з’явилися чутки про те, що Німеччина визнає незалежну Україну в кордонах 1918 року і поверне до Києва гетьмана Скоропадського.

Його конкуренти мельниківці з похідних груп ОУН(М) 1941 року отаборились у захопленому фашистами Києві й намагалися самостійно вести переговори про відновлення державності України. ОУН (бандерівців) після самостійного проголошення незалежності України у червні 1941 року зазнала великих втрат, після арештів німцями Степана Бандери та Ярослава Стецька.

На початку 1942 року, коли в Україні тривали арешти і страти лідерів ОУН(М) та ОУН(Б), гетьман відмовився підписати меморандум протесту проти німецьких репресій, який підписали митрополит Української греко-католицької церкви Шептицький, Українська національна Рада, лідери ОУН(М) та уряду УНР у екзилі. Але згодом з’явився окремий лист Скоропадського до міністерства закордонних справ рейху, в якому він вказує на шкідливу гру окремих чиновників Німеччини навколо українського питання. Скоропадський піддав осуду всіх тих, хто підштовхував населення до повстання проти фашистів... а 1943 року Павло Петрович висловив жаль з приводу того, що українці не воюють у союзі з фашистами проти СРСР.

Із німецького донесення про події в СРСР (14/ХІ 1942\1), що наводиться істориком В. Косиком: «Скоропадський має певну популярність у людей похилого віку і серед місцевої інтелігенції. Оскільки він викликає лише невелику симпатію серед молоді, то виглядає, що його політична течія приречена зникнути зі смертю старшого покоління». Інше німецьке донесення твердить: «Гетьман Скоропадський весь час сподівається стати в найближчому майбутньому вождем усіх українців... Деякі прихильники Скоропадського заявляють, що, на їхню думку, не тільки Німеччина, а й Англія повинна вважатися такою державою, яка зможе надати допомогу у створенні Української національної держави, якщо Німеччина програє війну...»

Коли гавляйтер України Еріх Кох видав меморандум, який заперечував існування української історії, культури і здатність українців до державного життя, гетьман виступив із заявою: «Мій нарід гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління — вільна Україна».

Вважається, що під час війни гетьман відправив в Україну до Тараса Боровця-Бульби дипломатичну місію, яка у серпні 1942 року досягла домовленостей про долю гетьманців у лавах Української повстанської армії «Поліська Січ». Із перших місяців війни Боровець-Бульба вів політику боротьби проти німецьких військ та совєтської «партизанки». До «Поліської Січі» прибули гетьманські офіцери: полковник Совенко та полковник Трейко, які увійшли до штабу «Поліської Січі». Гетьманці воювали разом із Боровцем-Бульбою до серпня 1943 року, поки «Січ» не захопили бандерівці. Трейко та Совенко перейшли до лав УПА, перший став працювати у розвідувальному секторі армії та дослужився до генерала УПА, другий — опинився при штабі УПА і згодом був призначений комендантом оборони запілля.

У той же час Організація українських націоналістів (бандерівці) вирішила проводити безкомпромісну боротьбу проти гетьманців. Другі Великі збори ОУН(Б) у квітні 1941 року ухвалили рішення про те, що ОУН(Б) буде боротися «...проти опортуністичних партій та емігрантських груп, зокрема проти дрібноміщанської групи попутників націоналізму А. Мельника, гетьманців, УНР, есерів, есдеків, ундистів, ФНЕ, радикалів, клерикалів та ін.». А у травні 1943 року провід ОУН(Б) прийняв рішення про негайну ліквідацію гетьмана (організацію терористичного акту) у разі появи Павла Петровича в Україні.

За дорученням гетьмана полковник Варфоломій Євтимович з осені 1939 року працював для створення комітету по взаєморозумінню українських емігрантських кіл у Кракові (територія окупованої фашистами Польщі). Але після оприлюднення акту про створення Української держави 30 червня 1941 року Євтимовича разом із групою краківських гетьманців було заарештовано. Після піврічного ув’язнення клопотаннями Скоропадського Євтимовича було звільнено. Але 1943 року Євтимович перейшов до УПА, працював у вишкільному відділі Крайового штабу Львівського краю у Головному штабі УПА. Німецька поліція знову заарештувала Євтимовича 1944 року, і Скоропадський знову врятував його від неминучого покарання.

Історики вважають, що гетьману вдалося встановити свій вплив на українську бойову організацію «Фронт української революції» (ФУР), що почала свою діяльність в окупованій німцями Україні. Про «ФУР», який виявився маловпливовим політичним об’єднанням, зараз мало що відомо. «ФУР» було створено Володимиром Яворенком-Явором, і діяв він на території південної Волині, контролюючи землі Крем’янеччини. Яворенко у минулому був лейтенантом Червоної армії, що «загубився» при відступі радянських військ. Він зміг організувати на Крем’янеччині невеличкий партизанський загін у 300—600 бійців, які діяли на Волині та Галичині. «ФУР» мав свою друкарню, яка виготовляла листівки. За рішенням Проводу ОУН (Б), сітка провідника бандерівців «Крук» вела справжню війну проти загону Яворенка і 1944 року ліквідувала «ФУР», вбивши самого Яворенка.

Серед учених існує думка, що Скоропадський, користуючись власним авторитетом, 1944 року домігся від фашистів звільнення з концтаборів своїх конкурентів: Бандери, Мельника, Стецька та ще багатьох українських в’язнів. Але чи так усе було? Можливо, дослідники знову підхопили чергову гетьманську легенду.

У вересні 1944 року Розенберґ пропонував призначити Скоропадського головою «Українського національного комітету», те саме вони пропонували Бандері. Обергрупенфюрер СС Берґер (керівник відділу східної політики Головного управління безпеки і керівник головного відділу політики у Східному міністерстві) почав перемови з іншими українськими діячами: А. Лівицьким, І. Мазепою, А. Мельником,С. Бандерою, Т. Боровцем-Бульбою та ін. Берґер тиснув на керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб вони приєдналися до генерала Власова, але «українці» вимагали від німців «відтворення державності України».

Кандидатура Скоропадського була «забракована» органами СС, тому що він «має недостатній вплив на сучасне покоління». Німці аналізували: «На користь Скоропадського говорить його попередня посада гетьмана України, абсолютна лояльність щодо Німеччини та політична безкорисливість. Скоропадському 71 рік, і він міг би вести набагато спокійніше життя, далеке від політики. Якщо ж він пропонує свою кандидатуру, то робить це виключно заради справи. Він є поважною постаттю і, можливо, силою свого авторитету міг би тримати в рамках усі українські течії і партії. У всякому разі він був би особистістю, яку цілком можна було б поставити поруч з Власовим. Проти Скоропадського говорить те, що його минуле могло б у деяких моментах слугувати радянській пропаганді».

Павло Петрович згодився очолити «Комітет» і пропонував через своїх посередників умовити Мельника та Бандеру увійти у кабінет Скоропадського. Бандера і Мельник рішуче відкинули цю ідею, заявивши, що вони не будуть співпрацювати із Скоропадським. Згодом «Комітет» очолив генерал Павло Шандрук.

Весь час перебування Адольфа Гітлера при владі у Німеччині Скоропадський одержував велику державну пенсію. Є свідчення, що за цей час він кілька разів зустрічався з Гітлером і взагалі був наближений до фашистської влади, постійно шукав її «спонсування» та виходи на «джерела інформації». Навколо Скоропадського у рейху, генерал-губернаторстві й на українських землях гуртувалося кількасот «гетьманців», які теж хотіли їсти. Утримання цих людей коштувало грошей, які надавалися Німеччиною, але, можливо, якісь таємні кошти надходили до гетьмана з Англії.

З весни 1943 року донька Скоропадського Олена живе у Берліні, мати Олександра і її син Петро виїхали до Оберстдорфа, а гетьман курсує між Берліном та спустілим Вензее. Останнім великим святом у родині Скоропадських став шлюб Олени Скоропадської з німцем Гердом Біндером, що відбувся у Берліні у місцевій православній церкві.

У лютому 1945 року, одержавши звістку про наближення Радянської армії до Берліна, Скоропадський спалює більшу частину свого архіву.

15 березня 1945 року Скоропадський доручив своєму наближеному І. Сапезі пробратися до зони дії англійської армії з «таємною місією»... Павло Петрович наказав Сапезі зв’язатися з Данилом Скоропадським та англійською розвідкою й передати їм прохання про допомогу. Скоропадський не хотів потрапити у сталінські лещата, коли Радянська армія захопить район Берліна.

8 квітня 1945-го Павло Петрович разом із донькою Єлизаветою вирішив самостійно добратись із Меллінґа до району Мюнхена. Скоропадський застудивсь і перебував у гарячці. 16 квітня під час бомбардування авіацією США вокзалу у Платглінґу (поблизу Мюнхена) Павло Петрович та Єлизавета дістали тяжкі поранення, опинившись під уламками стін, що впали від вибухів авіабомб. На тілі Скоропадського були численні рани, лікарями фіксувався струс мозку. 26 квітня о четвертій годині ранку колишній гетьман України помер у лікарні міста Метген. Того ж дня до Меттена увійшли частини армії США. 28 квітня український греко-католицький священик отець Григорій (Онуфрій) відслужив молебень над тілом померлого Скоропадського на місцевому цвинтарі. Єлизавета Скоропадська згадувала: «Я ховала батька на самій першій лінії фронту. Поблизу чути було вибухи гранат і гуркіт кулеметів. Ні одної квіточки не могла я в ті часи дістати для батька...»

Олександра Петрівна Скоропадська пережила чоловіка на шість років, залишок життя доглядаючи хворого на епілепсію сина Петра. Після завершення Другої світової війни всесвітній гетьманський Рух очолив Данило Скоропадський. У 1937 році серед української еміграції поширювалися чутки про те, що гетьманич Данило Скоропадський був прийнятий у масонську ложу. Ще 1943 року гетьманська Рада схвалила акт про спадкоємну гетьманську монархію, за яким владу гетьмана-монарха Павла Скоропадського успадковують Данило та доньки Павла Петровича. Регентшею при дорослому Данилові у 1945— 1948 роках, поки він не навідався до Німеччини, була його мати.

Данило Скоропадський і після війни продовжував жити у Лондоні, де він створив групу гетьманців та був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви у Великій Британії. Данило Павлович керував всесвітнім «Союзом гетьманців-державників» (СГД) і активно пропагував ідею монархії як варіант для Радянської України. По смерті гетьманича у лютому 1957 році його поховали у Лондоні за православним звичаєм. У діаспорі ходили чутки, що згодом перейшли до історичної літератури, про те, що Данило був отруєний агентом КДБ.

1957 року, після смерті свого брата, Марія Монтрезор-Скоропадська перебрала на себе верховне керівництво гетьманським рухом і провід СГД, її чоловік стояв на чолі цього руху ще за часів його створення у 1920-х роках. Єлизавета Скоропадська очолила гетьманський рух 1959 року, після смерті Марії. По смерті Єлизавети гетьманський рух «перейшов» до Олени Скоропадської-Отт. У 50—60-ті роки XX століття, у зв’язку з вимиранням першого покоління української політичної еміграції, гетьманський рух потроху загасав, щоб на початку 80-х перестати подавати ознаки активності.

Нам залишається аналізувати, бо відповіді на питання, хто був Павло Петрович Скоропадський, іще немає. Можливо, з’явиться вона тільки тоді, коли історики знайдуть в архівах спеціальних служб Франції та Англії нові документи стосовно колишнього гетьмана, і виявиться, що він був аж ніяк не германофіл, не прибічник Гітлера і навіть не завзятий прихильник Української держави... він був іншим.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка