Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 13. Падіння гетьманату (14 листопада — 14 грудня 1918 р.)

14 листопада 1918-го Скоропадський прокинувся вже у новій якості — «руської людини», російськомовним аристократом, що мав величне «нове завдання» відтворити велич Росії. Кажучи про майбутню «федеративну» Росію, він мріяв про державу на зразок уже небіжчиці Австро-Угорщини, про Велику Русь або Російсько-Українську імперію, в якій він іще зможе зіграти «провідну роль». Гетьман згадує, що 14—15 листопада до нього приходили «...численні окремі особи різних політичних поглядів, приходили до мене і поздоровляли з таким рішенням, але, звичайно, вся преса, не говорячи про українську, прийняла це рішення холодно».

Але професор Володимир Вернадський, що розбудовував у Києві Українську Академію наук, на сторінках київської газети «Единение» привітав «Грамоту» і заявив, що майбутнє України «у російсько-українському єднанні».

14 грудня приступив до роботи новий уряд на чолі із Сергієм Миколайовичем Гербелем, який отримав портфелі прем’єра та міністра землеробства. Кандидатуру Гербеля гетьману нав’язали праві кола із «Протофісу» та «Союза земельных собственников».

Скоропадський дає таку характеристику Гербелю: «...людина великого службового досвіду... Я розраховував на нього як на людину великої сили волі... до політики моєї ставився співчутливо...»

Гербелю виповнилося 66 років, і, як і Лизогуб, він «застарів» (за висловом Скоропадського). Гербель народився у сім’ї купця Санкт-Петербурзької губернії. У 1877—1883 роках він перебував на військовій службі, після служби працював у земських повітовій та губернській управах, був губернським гласним, почесним мировим суддею. 1889 року Гербель стає членом комітету Херсонського відділення Державного банку, наступного 1900 року — головою Херсонської губернської земської управи, а ще через два роки — харківським віце-губернатором, у 1903—1904 роках обіймав посаду харківського губернатора. У 1904—1912 роках Гербель працював начальником управління у справах місцевого господарства міністерства внутрішніх справ Росії, стає членом Державної Ради. Під час Першої світової війни він уже головно-уповноважений з постачання продовольства російської армії.

У травні 1918-го Скоропадський призначає Гербеля представником голови Ради міністрів Української Держави при Головному штабі австро-угорських військ в Одесі, а 3 липня — міністром продовольства у кабінеті Лизогуба.

Але гетьман мав і великі претензії до свого останнього прем’єра: «...я кілька разів згадував йому, що я глава уряду і прошу зі мною вважатися. Пам’ятаю, що якось в одному папері, що був зверненням до німців, він зовсім забув згадати про мене, у той час як справа була у моїй компетенції... останнім часом підпав (Гербель. — В. С.) під вплив Протофісу, особливо Демченка, що робило його дії якимись розпливчастими, половинчастими».

Ігор Кістяковський знову став міністром внутрішніх справ. Гетьман згадував: «...позитивно нікого іншого не було, крім нього... все-таки Кістяковський був ознайомлений із усім нашим апаратом міністерства внутрішніх справ, був рухливий, а головне, дуже хотів грати знову роль, і цим його можна було тримати у руках. В останнім міністерстві Кістяковський ніякої діяльності не проявляв, він фактично був з’їдений головнокомандуючим (Келлером)».

Міністром шляхів став інженер з експлуатації залізниць Віктор Лансберґ — «...людина, яку я вже давно шукав і дуже жалкував потім, що познайомився з ним так пізно... він, — як твердив гетьман, — ...на цілу голову вище всіх колишніх членів останнього кабінету». Скоропадський вважав, що Лансберґ прекрасно орієнтувався в ситуації, був енергійним і знав свою справу.

Новим міністром закордонних справ став професор Георгій Омелянович Афанасьев, що вже працював у кабінеті Лизогуба державним контролером. Гетьман звертав увагу, що на посаді міністра закордонних справ Афанасьев «...на реальну обстановку мало звертав уваги... У нього була якась сліпа віра в те, що Антанта повинна нас усіх урятувати й урятувати... Його впевненість у негайному приході Антанти відбивалася на ставленні його до німців... що далеко не сприяло прагненню німців нам допомагати... Щодня він мені повідомляв, що Ено (відповідальний представник Антанти, що перебував у Одесі, якого чекали у Києві як головного переговірника. — В. С.) приїжджає. Бідний старий годинами вистукував по телеграфу, ведучи свої розмови з Одесою».

Але Афанасьев не міг організувати роботу свого міністерства, бо колишній міністр Дмитро Дорошенко «набрав усіх службовців серед українців», що не мали довіри до Афанасьева та потайки саботували всі розпорядження як міністра, так і «федеративного» гетьмана.

Новим військовим міністром став генеральний хорунжий Дмитро Шуцький, особа маловідома навіть історикам. За твердженням гетьмана, Шуцький був людиною «молодою та рішучою».

Жодного українського соціаліста у кабінеті Гербеля вже не було. Гетьман згадував, що єдиним українцем у новому уряді був Володимир Науменко — колишній редактор «Киевской старины» та нащадок шляхетського козацького роду. Приблизно 1907 року Науменко став масоном. На початку існування Центральної Ради він виконував функції заступника голови Ради, але дуже скоро був відтертий спритними українськими соціал-демократами. Влітку 1917-го Науменко був призначений куратором Київської шкільної округи. В кінці грудня 1917-го він вийшов із партії кадетів і намагався створити Українську федеративно-демократичну партію. Скоропадський ще 30 квітня 1918 року намагався затягнути Науменка до свого уряду, але тоді той відмовився, вказуючи на свій вік. Пройшло півроку, Науменко, що мав 66 років, не помолодів, але чомусь вирішив «погратись» у міністра.

Скоропадський писав, що Науменко був «...дуже культурний, відомий педагог помірних поглядів, дійсно видатна людина у своїй спеціальності. Він з великою енергією взявся за деякі реформи, що оздоровлюють нашу навчальну діяльність. Крім того, він хотів створити зразкову українську гімназію».

Міністром фінансів у новому уряді залишився Ржепецький, міністром юстиції став Рейнбот, міністром промисловості Мерінґ, здоров’я — Любинський.

Нова Рада міністрів 15 листопада оголосила свої головні завдання. Вже без зайвого прикриття Рада міністрів визначила своєю метою відродження єдиної Росії на федеративних засадах (при збереженні для України деякої автономії). У той же час уряд заявив про негативне ставлення до закону про державний Сейм та до його можливого скликання... Завдання кабінету Гербеля повторювали завдання ще попередніх урядів: убезпечення України від анархії та більшовизму, земельна реформа, звільнення бізнесу від обмежень, відновлення залізничного транспорту, поліпшення умов праці робітників та харчових і житлових умов службовців і робітників на залізницях... уряд також пообіцяв скасувати хлібну монополію.

Гетьман твердив, що його нові міністри «...прислухалися до тих людей, які заявляли, що вони у зв’язку з діячами Антанти. Тому спочатку курс був праворуч, тому що зазвичай люди, які найбільше, здавалося, мали зв’язок з Антантою, належали до правих партій... всі хотіли схопити тон камертону Антанти, а не йшли своїм шляхом».

Павло Петрович писав: «...у великоросійських колах було переконання, що Антанта, особливо Франція, особисто негайно повинна знищити більшовиків і відновити демократичну, саме демократичну, а не якусь іншу, монархію, так у всіх поміщиків було переконання, що у земельному питанні з приходом держав згоди все повинне залишитися по-старому... вони чомусь вважали, що Антанта не допустить ніякого українського питання... Антанта ще не висловлювалася за мене, а багато росіян казали, що ніколи і не висловиться... Потрібно було бути дуже сильною людиною, щоб у таку хвилину не влаштувати собі шлях відступу до Антанти у великоросійський бік... Звичайно, усякий, хто приходив до мене, завжди вважав, що він до дрібних подробиць знає всі наміри Антанти і що Антанта, звичайно, щодо цього дотримується напрямку думок промовця або його партії... українці — що Антанта виступає за їхню крайню орієнтацію....»

Гербель і Афанасьев навіть навмисно дратували німецьке командування у Києві, залишаючи Скоропадського без підтримки німецького гарнізону. Вони взяли моду сперечатись із гетьманом і вважали, що відіграють головну роль у державі. Наприкінці листопада 1918-го Скоропадський зіткнувся з тим, що влада поступово його полишає, перетікаючи до міністрів, губернських старост, командуючого: «...під тиском російських кіл усе робилося для применшення моєї влади, і новий кабінет, тобто деякі члени його, зовсім не вважали потрібним боротись із цим, доводилося самому захищатися...»

Скоропадський проголосив федерацію з Росією, що було бажано для Франції. Але це був остаточний розрив з масонською групою Петлюри—Ніковського, яка розуміла, що такий крок гетьмана приведе до вже не контрольованого масонами загального повстання, яке могло привести до приходу в Україну більшовиків. Масони групи Петлюри вважали, що Україна повинна розвиватися самостійно і навіть виявити собою приклад першої «масонської республіки».

Увечері 14 листопада Скоропадський довідався, що Петлюра залишив Київ і виїхав до Білої Церкви, до січовиків. Павло Петрович зрозумів — мир в Україні закінчився.

Через кілька діб у гетьмана на столі з’явилися прокламації за підписом Директорії, у яких писалося, що гетьман «узурпатор», «що захопив владу для знищення українства». Павло Петрович був особливо роздратований тим, що під таким текстом стояв підпис члена Директорії Швеця, того самого Федора Швеця, «...котрий за кілька днів до цього якось снідав у мене і ще раніше цього зустрічав мене із привітальною промовою при відкритті університету».

16 листопада 1918 року в Україні почалося загальне повстання під керівництвом українських соціалістів з УРСДРП, УПСР, УПСС проти гетьманського режиму та австро-німецьких окупантів. Перші успіхи цього повстання підштовхнули підпілля більшовиків, боротьбистів, анархістів, лівих есерів до приєднання до збройної боротьби проти режиму.

Можна сказати, що повстання проти гетьмана почалося ще раніше... Так, 8 листопада 1918 року збори всіх соціалістичних партій і робітничих організацій Катеринослава виступили за владу Установчих зборів, за відновлення міського самоврядування та земської управи. 12 листопада застрайкували робітники всіх підприємств Катеринослава. Через два дні страйку гетьманська влада у Катеринославі фактично припинила своє існування і влада у місті перейшла до блоку партій революційної демократії (меншовики, бундівці, есери, українські соціалісти). 19 листопада загін повстанців-петлюрівців, зайнявши більшу частину міста, розпочав позиційні бої проти гетьманського 8-го корпусу, що формувався у Катеринославі генерал-майором Васильченком.

15 листопада 1918 року Директорією був укладений договір із солдатською Радою німецького гарнізону Білої Церкви про нейтралітет під час протистояння. Ранком 16 листопада повсталі, захопивши Білу Церкву, роззброїли гетьманську варту у 60 багнетів.

Проти армії гетьмана (близько 30 тисяч багнетів і табель) у розпорядженні Петлюри був невеликий загін Січових стрільців у 870 вояків і до 200 активістів, що приєдналися до повстання. З такими силами Петлюра вирішив не тільки провести переворот у Білій Церкві, але й негайно наступати на Київ, у якому перебувало до 10 тисяч регулярного гетьманського війська та варти. Але в цього війська не було ні найменшого бажання проливати свою кров ні за, ні проти гетьмана.

Залізничники, приєднавшись до повсталих, пригнали їм ешелони для швидкого походу на Київ. Початковий план полягав у тім, щоб ешелон з бойовим загоном стрільців, зненацька для гетьманців, пробився до Київського вокзалу. Січовики, захопивши вокзал, мали безупинно наступати на центр міста, де до повсталих стрільців могли приєднатися київські повстанці (республіканці, боротьбисти, анархісти та більшовики), що почнуть наступ на центр міста, з Подолу.

Петлюра розраховував і на те, що підрозділ полковника Аркаса, який охороняв гетьманський палац, у момент наступу січовиків захопить гетьмана й уряд. Але Аркас уже був арештований і давав свідчення...

Для того щоб підняти дух повстанців, Петлюра надсилає телеграму про те, що ними «...зайнята Полтава, Харків, Катеринослав... мобілізовано до 30 тисяч селян», насправді жодне з цих міст іще не було зайняте повстанцями, а селян на той час у лавах повсталих було всього кілька десятків.

Довідавшись про події у Білій Церкві, гетьман негайно послав на придушення бунту добре озброєну офіцерську дружину у 570 багнетів і шабель під командуванням генерала князя Святополка-Мирського, бронепоїзд і полк сердюків у 700 багнетів. Цією силою можна було розгромити перший загін повсталих, який тоді не перевищував 400 багнетів. Гетьман згадував: «Коли з’ясувалося, що січовики почали наступ на Фастів і генерал Волховський їх зупинив, я вирішив, що повстання починається й що об’єктом для повстанців є Київ... Генерал Волховський, незважаючи на це, мав надію незабаром взяти Білу Церкву, її не взяв. Так тривало два-три дні... Головною неприємною новиною була зрада командира Подільського корпусу генерала Ярошевича, що перейшов на бік Директорії». Але загін генерала Волховського не зміг ні зупинити повсталих, ні перехопити ініціативу...

17 листопада петлюрівці, роззброївши ще один загін гетьманської варти, захопили станцію Фастів... далі було взято станцію Мотовилівку. Але шлях на Київ виявився вже перекритим — станція Васильків була зайнята гетьманським загоном, що 17 листопада прибув з Києва.

18 листопада сталася перша, вирішальна битва цієї війни... 500 офіцерів, вийшовши з ешелонів на станції Мотовилівка, вирішили наступати через відкриті поля на позиції січовиків, що ховалися у лісі біля станції. Проти гетьманців висунулося всього близько 400 січовиків, що мали 10 кулеметів та дві гармати. Перестрілка переросла у бій на багнетах, у ході якого оточені та розгромлені гетьманці були змушені відступити. Бій під селом Мотовилівкою коштував життя половині офіцерів гетьманської дружини. Командування наказало дружинникам наступати на кулеметний вогонь січовиків.

Провал «офіцерського походу» пояснюється двома причинами: по-перше, офіцери були впевнені, що проти них будуть битися неорганізовані «розбишацькі банди» селян, тому недооцінили супротивника — Січових стрільців, що мали гарний фронтовий досвід, який вони здобули у складі австрійської армії та у боях проти більшовиків. По-друге, частини гетьманських сердюків, не бажаючи битись із петлюрівцями, відірвалися від офіцерської дружини і «залягли» в обороні біля села. Деякі із сердюків перейшли на бік повсталих, передавши лідерам повсталих відомості про супротивника.

Після розгрому залишки дружини Святополка-Мирського відійшли до Жулян (10 верст від Києва, тепер район столиці), де, діставши підкріплення, зайняли оборону.

Наступного дня після мотовилівського бою петлюрівці, зайнявши станцію Боярка та містечко Васильків, з південного заходу підійшли до самого Києва, після чого вирішили негайно штурмувати місто силами до 600 багнетів. Письменник та учасник подій Роман Ґуль писав: у Києві поширювалися чутки про те, що петлюрівці йдуть хмарами, почалася паніка, сердюки розбіглись, а командири гетьманських частин навіть не знали, з якого боку підходить Петлюра.

Бої зав’язалися в районі Жулян та на Борщагівці. Тільки біля приміської залізничної станції Пост-Волинський Січові стрільці були зупинені офіцерськими дружинами.

Керівником військового штабу повстання став генерал Олександр Вікторович Осецький — колишній поручик імператорської гвардії елітного Преображенського полку, який у роки Першої світової війни дослужився до полковника. 1917 року він закінчує Академію Генерального штабу, підвищується до звання генерал-майора, після чого виїздить до Києва служити Центральній Раді, а згодом переходить до формації гайдамаків і здобуває протекцію Петлюри. У лютому 1918-го Осецький став начальником Генерального штабу, але був відсторонений гетьманом від керівних постів у армії як «підозрілий соціаліст». У міністерстві залізниць йому підшукали генеральську посаду без «армії» — командувати залізничною охороною. До моменту повстання Осецький сформував один полк охорони з людей, опозиційних режиму гетьмана. Невеликі загони залізничної охорони він заклав на вузлових станціях, і ці загони змогли перехопити владу над залізницями. У грудні 1918 — січні 1919 років Осецький був військовим міністром Директорії УHP.

Довідавшись про розгром своєї кращої дружини, гетьман оголосив загальну мобілізацію офіцерів (колишньої армії Російської імперії), яких тільки в Києві налічувалося 15 тисяч.

Але на мобілізацію до армії Скоропадського відгукнулися тільки 5 тисяч офіцерів, з яких тисячі дві стрімко розбіглися по численних штабах і штабних відділах. У той же час, згадує Павло Петрович, самозвані представники Денікіна «відволікали» офіцерство у Добровольчу армію, «все робили для того, щоб офіцерство не йшло у гетьманську армію».

У цей час у Бердичеві повстає гетьманський Чорноморський кіш (460 багнетів), що негайно починає рухатися на Київ. 20 листопада він підійшов до західного передмістя Києва — Борщагівки.

19—21 листопада стали найбільш небезпечними днями в обороні Києва, який упритул оточили повстанці з заходу та півдня. Гетьманські сили ще не встигли згуртуватися й побороти паніку після розгрому під Мотовилівкою. Винниченко у ці дні запише у своєму щоденнику: «...днями ми візьмемо Київ».

Але у Директорії не було сил для останнього штурму. До цього часу вона могла зібрати під Києвом близько 2—2,5 тисячі багнетів. Це, безумовно, було замало для боротьби за мегаполіс із гетьманським гарнізоном у 6 тисяч бійців. Значну частину сил Скоропадському доводилося тримати у самому Києві, де мало початися антигетьманське повстання.

Гетьман і сам був у розпачі... він уже читав маніфест Петлюри, в якому до обов’язків кожного громадянина України входило «заарештувати генерала Скоропадського і передати його у руки республіканської влади». На всіх шляхах із Києва чатували повстанці. Гетьман запише: «Німці знаходили моє становище поганим і запропонували мені полетіти на аероплані до Одеси (в Одесі гетьманська влада ще вирішувала все. — В. С.), тому що шляхи всі були відрізані остаточно... Я відхилив цю пропозицію, вважаючи, що я повинен досидіти до кінця отут, де уряд і військо, незважаючи на їхнє відношення до мене». У цей час Скоропадський уже боявся німців, вважаючи, що після 14 грудня вони можуть «ліквідувати гетьманство» за переорієнтацію гетьмана на Антанту: «...німці вели невизначену лінію. В мене навіть була думка, що вони можуть виступити проти мене».

Для «збереження спокою» на небезпечному сході України, де вже підняли бунт місцеві шахтарі та робітники, гетьман погодився на заняття Донською армією отамана Краснова важливих промислових центрів Луганська та Маріуполя, а також східних прикордонних повітів.

В оточенні гетьмана погляди розділились. Одні політики казали, що німецьке командування не зацікавлене у «безладдях» в Україні і бажає збереження порядку для успіху евакуації німецько-австрійських військ з України, інші вважали, що німцям уже немає ніякого сенсу передавати «в порядку» Україну Франції і вони будуть робити все можливе для перетворення України у «більшовицьку пустелю». Ми не маємо даних стосовно німецьких геополітичних планів, але можна твердити, що німецьке військове командування почало грати «подвійну гру». З одного боку, вони погодилися з усіма планами Антанти стосовно сходу Європи, з іншого — робили все, щоб затягнути більшовицькі війська в Україну і таким чином унеможливити створення в Україні потужного центру відтворення «єдиної та неподільної Росії». Вважаючи, що протистояння ще не закінчилося, німецькі лідери бажали краще більшовиків або петлюрівців, ніж відродження сильної проантантівськи налаштованої Росії, яка завжди буде погрожувати зі сходу. Спочатку і дипломати, і «Оберкоманда» були проти повстанців, але гетьман зрозумів, що таке вороже ставлення — тільки частина політичної гри...

Німецьке командування почало збирати свої війська в Україні у компактні групи біля залізниць для скорішої евакуації війська на захід, відкриваючи російсько-український кордон для більшовицького вторгнення.

В той же час Франція несла «відповідальність» за зону західніше лінії Стамбул—Керч—Ростов—Курськ (частка України, Молдови та Криму) і бажала встановити тут спокій та контрольований режим.

Із румунських Ясс від французького командування гетьман одержував заяви, що інколи суперечили одна одній. Так, французи пропонували гетьману домовитись про співробітництво з «широкими українськими колами», а можливо, і передати владу тим, хто не заплямував себе співробітництвом з німецьким командуванням. «...Інженер, що приїхав з Одеси і бачив гамір учасників, що були на нараді у Яссах. Він доповів Раді міністрів, що Антанта і навіть французи зовсім не так уже горнуться до правих і зовсім не збираються рятувати і відновлювати поміщиків». І в той же час французи заявляли про свої переконання щодо відновлення «єдиної Росії» і ворожості до лівих радикальних політиків. Гетьман запише: «...політика Антанти ясно мені не представлялася й аргументи цих панів збивали мене із прийнятого мною шляху».

Помічник французького консула Монлейн був єдиним офіційним представником Франції і всієї Антанти у Києві... але і він нічого не міг сказати. Скоропадський згадував, що Монлейн часто бував у нього і ніяк не міг зрозуміти, які гарантії намагаються дістати французи від українського гетьмана.

Цікавою фразою обмовився Павло Петрович, кажучи про початковий етап оборони Києва: «Я боявся, що якби я виступив на чолі війська, це могло б послабити офіцерське єднання, настільки необхідне у той момент. Нарешті, я спочатку думав, що ще можна припинити всі ці повстання угодами однієї та іншої сторони, а для цього я був єднальною ланкою двох таборів». Скоропадський іще мріяв, що повстання можна втримати таємними переговорами, як, можливо, колись було втримано Звенигородсько-Таращанське повстання. Але час уже був не той... і Петлюрі, і Винниченку була потрібна лише гетьманська булава.

Можливо, «праве» офіцерство та «праві російські кола» свідомо перебільшували небезпеку падіння Києва, для того щоб перехопити владу з уже не певних рук гетьмана.

Гетьману твердили, що командувач армії генерал Волховський «...у цей момент не на висоті свого становища, що потрібно призначити людину, котра користується довірою офіцерства».

«Праві кола», на які з 13 листопада почав спиратися гетьман, підсовували йому тільки дві кандидатури — графа Келлера та князя Долгорукова, кажучи, що ці головнокомандуючі в змозі підняти російське офіцерство на боротьбу проти петлюрівців, що у Києві більше немає «жодного генерала, що має популярність серед офіцерів».

Гетьман згодом жалівся: «Я був і проти першого, і проти другого». Павло Петрович добре знав їхні недоліки і не відкидав того, що кожен із претендентів мав великі амбіції стати диктатором або «царем» України, а самого Скоропадського «відправити на покій». Ще у жовтні 1918-го Скоропадський мав приватну розмову з Келлером з приводу можливого його призначення на посаду командира Особливого корпусу, але «...побачив, що таке призначення призведе до більших ускладнень». В той же час, коли Долгоруков просив у гетьмана цю посаду, Павло Петрович «...навіть не призначив його командиром Особливого корпусу».

Генерал від кавалерії граф Федір Артурович фон Келлер місяць тому святкував свій 61-й день народження. Він брав участь у російсько-турецькій, японській, Першій світовій війнах, командував кінним лейб-гвардійським полком, 10-ю кавалерійською дивізією, 3-м кавалерійським корпусом, що воював у складі 4-ї армії генерала Рогози. Келлер був широко відомий тим, що у березні 1917 року він, один із двох вищих командирів імператорської армії, відмовився визнати Тимчасовий уряд.

Влітку 1918-го Келлера пропонували на командувача «Північної Добровольчої армії» (Псковської армії), яку формували на німецькі гроші у Прибалтиці та Києві. Скоропадський твердить, що Келлер був чоловіком «...дуже великої хоробрості і рішучості... запальний і прямолінійний», з яким важко було працювати. Тому відносно його кандидатури гетьман довго вагався...

Михайло Булгаков у «Білій гвардії» змальовує яскравий образ ідеального героя, «лицаря ідеї» полковника Най-Турса. Значимість полковника Най-Турса розкривається у сні Олексія Турбіна: «Він був у дивній формі: на голові променистий шолом, а тіло у кольчузі — і опирався він на меч довгий, яких уже немає у жодній армії з часів хрестових походів. Райське сяйво ходило за Наєм хмарою». На питання Турбіна Най-Турс підтвердив, що він дійсно перебуває у раю. Булгаков, у душі «правий імперіаліст», долучив Най-Турса (Келлера) до рангу святих воїнів, що загинули за «білу ідею» та імперію.

За екзотичним прізвищем Най-Турс «ховався» його прототип Федір Артурович Келлер, з яким Булгаков познайомився ще влітку 1916 року. Саме тоді, як твердить сучасний український історик Ярослав Тинченко, генерал Келлер був поранений та лікувавсь у військовому госпіталі у Кам’янці-Подільському. В цей час у госпіталі працював і Михайло Булгаков. За описами Булгакова, Най-Турс «кульгає», не може повертати голову, «...тому що після поранення в нього була зведена шия, і якщо стане потреба подивитися вбік, він повертався всім корпусом». Усе це ознаки результатів поранень, які діставКеллер під час ліквідації революції 1905 року в Польщі та на фронтах світової війни. Як і Келлер, булгаковський Най-Турс гине у день вступу петлюрівців до Києва. Булгаков вказує точну дату: «14-го груд. 1918 р. 4 г. дня», саме того дня у бою гине і генерал Келлер. Початкова авторська назва роману Булгакова була «Білий Хрест», а генерал Келлер організовував загін Північної армії, що мала особливу відзнаку — білий восьмикінечний нарукавний хрест.

Вже 14 листопада граф Келлер був убитий повстанцями на Михайлівській площі (а не біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, як повідомляють деякі «свідки»). Під час вступу військ Петлюри до Києва Келлеру допоміг заховатися у Михайлівському монастирі колишній начальник карного відділення у Києві Красовський.

З приводу призначення Келлера на Скоропадського тиснули, «довго мене вмовляли», Гербель і Кістяковський, яким Келлер імпонував. Підтримували цю кандидатуру і більшість міністрів. Кістяковський вимагав для Келлера широких повноважень... В час, коли можливо було очікувати повстанців уже на вулицях Києва, гетьман піддався умовлянням... хоча і знав, що Келлер «крайній правий монархіст».

19 листопада гетьман випустив нову «Грамоту» — про призначення головнокомандуючим військами України генерала Келлера: «Через надзвичайні обставини, загальне командування всіма збройними силами, що діють на території України, я вручаю генералові від кавалерії графові Келлеру на правах головнокомандуючого арміями фронту, з наданням йому, поверх того, прав, певних ст. 28-ї. Положення про польове керування військ у воєнний час. Всю територію України оголошую театром воєнних дій, а тому вся цивільна влада України підкоряється генералу графу Келлеру...»

Гетьман згадував, що після оголошення «Грамоти» він зустрівся з Федором Артуровичем: «...увечері я поїхав до нього, і ми довго з ним розмовляли. Я йому вказав всю обстановку і просив його займатися військами, але не міняти своїми розпорядженнями основи тої внутрішньої політики, якої ми дотримувалися... Я знав, що він гарячий і що він поведе свою політику, а вона до добра не доведе. Він мені обіцяв, і я заспокоївся».

Келлер скасував усі положення, вироблені генералом Рогозою для армії, і повернув старі імперські устави. Він негайно оголосив загальну мобілізацію офіцерів, що перебували у Києві. Але, незважаючи на оголошений «розстріл у випадку неявки протягом 24 годин», із 15 тисяч офіцерів, зареєстрованих у Києві, до гетьманської армії з’явилося всього близько 5 тисяч, які були розподілені у дві офіцерські дружини.

Після мобілізації у Київському гарнізоні нараховувалося вже 12 тисяч війська. Генерал Святополк-Мирський зміг відновити свою офіцерську дружину, що вже 21 листопада потіснила петлюрівців, які наступали на Київ. Такий розвиток подій призвів до переходу до позиційної війни.

Штаб Київської добровольчої дружини, що з 20 листопада тримала оборону міста на 1-й, 3-й і 4-й бойових ділянках, розмістився у самому центрі столиці на вулиці Прорізній. Командиром Першої дружини став генерал-майор, дворянин Лев Нилович Кирпичов — колишній командир дивізіону лейб-гвардії Кінної артилерії. Командирами відділів дружини стали гвардії полковник Кретон, полковник Стенсель і полковник лейб-гвардії уланського його величності полку Вінберґ.

Крім найбільшої офіцерської дружини генерала Кирпичова, у якій було записано 1300 бійців та авіаційний загін, існували й інші офіцерські дружини: полковника, князя Святополка-Мирського — 800 багнетів, полковника Рубанова — 700 багнетів, полковника Голембієвського — 600 багнетів...

Київ обороняли й окремі частини Сердюцької (гвардійської) дивізії — 3 тисячі бійців, загін Київського кадетського корпусу — 320 багнетів, «Житомирський загін» губернського старости Андро — 300 бійців, Кінбургський драгунський полк — 16 шабель...

Після 21 листопада у гетьмана з’явилася надія затягнути оборону Києва і дочекатися прибуття військ Антанти в Україну, що будуть новим гарантом гетьманської влади.

Скоропадський так оцінював перші кроки нового главкома: «У сенсі роботи, він працював багато, але потрібно віддати належне, що, незважаючи вже на оголошення федерації, незважаючи на призначенняКеллера, незважаючи на те, що для всіх була ясна ціль — потрібно рятувати Київ, — офіцерство відгукнулося слабко. Була оголошена мобілізація всім офіцерам, вони мобілізувались, але на фронті вважалося за списками 9 тисяч людей. А насправді було всього 800. Штаби і різні військові організації розрослися до колосальних розмірів. Крім того, що було жахливе зло — це допуск усяких контррозвідок. Келлер обіцяв, що знищить їх, залишивши тільки одну при своєму штабі, але цього не зробив... Зараз же з’явилися, крім спеціальної розвідки нашої поліції, ще контррозвідувальна установа при штабі Келлера й, крім того, як я вже казав, зовсім не були припустимі контррозвідки у кожній організації, у кожній маленькій дружині... допуск цих приватних контррозвідників — обурливе явище, що я ніколи не міг зрозуміти, і не знаю, чому Келлер відразу не знищив їх, незважаючи на свої обіцянки мені».

З приходом до влади Келлера у Києві почалися шалені гоніння на все українське, арешти українських соціалістів, закриття Українського національного клубу, знищення скульптур Шевченка, демонстративне зривання українських прапорів і заміна їх на російські прапори — це були тільки нічні прояви тотальних змін у внутрішній політиці. Гетьман згадує, що ці дії викликали незадоволення у населення Києва: «У ці дні люди зовсім спокійні, що ледве визнавали себе українцями, приходили до мене і обурювались, і все це, звичайно, падало на мене і наш уряд». «Праві» вважали, що українського народу взагалі не існує, а є лише «купка підкуплених німцями авантюрників», які називали себе українськими діячами.

Для управління країною Келлер створив Раду оборони із правих монархістів на чолі з Безаком і генералом Свиридовичем, яка намагалася підмінити собою Раду міністрів Української Держави і встановити особисту диктатуру Келлера. Вже через кілька днів після встановлення диктатури Келлера міністри відчули, що помилились у своєму виборі. Як згадує гетьман, міністр внутрішніх справ Кістяковський «...не мав можливості працювати. Він приходив до мене через кілька днів після цього плакатися. Я йому вказав, що він же сам винуватий, і нагадав йому про те, скільки зусиль він змушений був витратити, поки я погодився з його доводами».

«Він оточив себе величезним штабом крайніх правих діячів, які повели політику архіправу. Він видав наказ, який навіть обурив помірні праві кола. Слава Богу, що він не видав того наказу, що ним був написаний особисто. Там він уже зовсім виходив із усяких рамок розсудливості. Його утримали його ж помічники», — писав гетьман, не вказуючи змісту так і ненадрукованого наказу. Відомо, що у цьому наказі Келлер закликав до негайного відновлення монархії та «єдиної, неподільної» імперської Росії.

Як стверджує у своїх спогадах генерал Денікін, від відкритого виступу проти Скоропадського Келлера утримали київські монархісти. Своїми закликами до відновлення монархії та до ліквідації української державності Келлер викликав протест з боку командирів-українців, які служили у гетьманській армії. Поведінка Келлера призвела до остаточного переходу до повстанців Запорізького корпусу, Сірожупанної дивізії, дрібних частин сердюків.

Було зрозуміло, що Келлер проводив план військового перевороту проти Скоропадського: «...інтриги велися проти гетьмана серед офіцерства... ходили чутки, що при Келлері утворилася якась дружина, що мала зробити переворот».

Вже через п’ять діб після призначення Келлера Скоропадський викликав Ржепецького (головуючого у Раді міністрів замість захворілого Гербеля) і наказав зробити Келлеру роз’яснення з приводу його повноважень. До Келлера прибули міністри Афанасьев і Рейнбот, які намагались урезонити генерала, вказавши на його неправомірне поводження. Але наступного дня Келлер послав ультиматум.

Келлер не змінював свого курсу, і гетьман особисто попросив його здати посаду. Келлер висунув ультиматум гетьману, відкрито вимагаючи диктаторських повноважень, передачі йому всієї влади в країні. Оточенням Келлера почав проводитися план скинення гетьмана і оголошення Києва територією Добровольчої армії.

25 листопада Келлер уже не був потрібен гетьману. Київ устояв, а у повстанців почалися проблеми з німцями, які ще мали в Україні нечисленні сили. Скоропадський знову відчув у собі силу «витримати іспит».

До гетьмана вже дійшла інформація стосовно Ясської конференції (16—20 листопада 1918 року. Ясси. Румунія). На конференції були присутні дипломати та представники командування країн Антанти, лідери деяких російських партій і білогвардійських режимів, у своїй більшості масони (П. Мілюков, С. Третьяков, М. Брайкевич, І. Бунаков-Фундаменський, В. Гурко, О. Кривошеїн, К. Кровопусков, М. Маргулієс, В. Меллер-Закомельський, І. Савич та інші.). Ця конференція мала вирішити долі України та Росії, розробити план допомоги «східноєвропейським теренам» з боку Антанти та знайти спосіб повернення російських боргів країнам Антанти. Делегати конференції намагалися знайти форму нової державності, можливості боротьби проти більшовизму. Але в них бракувало єдності у головних питаннях... Частина членів конференції стояла за військову диктатуру, частина — за ліберальну Директорію з ознаками республіки. У меморандумі, що виробила конференція, був заклик до збереження єдиної Росії. 22 листопада 1918-го до гетьмана дійшла звістка від Антанти про те, що найближчим часом Антанта надасть йому кредити та військову допомогу для захисту від можливої агресії Москви і для припинення безладу в Україні. Але ця заява мала не директивний, а інформаційний характер.

Разом з тим до гетьмана почали прибувати телеграми від загадкового консула Ено, що оголосив себе представником Антанти в Україні. Ено вказував на те, що військо Антанти йде в Україну підтримувати порядок і боротися проти анархії та повстань. Ено надіслав телеграми і до німецької «Оберкоманди» та до Ради німецьких солдатів, сповіщаючи їх про те, що вони, німецькі війська, не повинні складати домовленостей із «бандами» Петлюри, а залишаються в Україні з метою підтримання спокою до прибуття сил Антанти. Ено наполягав на тому, щоб німці застосували зброю проти петлюрівців та скасували своє перемир’я.

Антанта оголосила, що французьке командування хоча і визнає владу гетьмана в Україні, однак прагне до відтворення сильної єдиної Росії із включенням до неї українських земель. Французам потрібна була сильна Росія як противага Німеччині на Сході. Антанта «де-факто» визнала гетьманське правління, і її представник запевнив гетьмана в тому, що Антанта надішле свої війська в Одесу до 1 грудня 1918 року.

Головком військ Антанти на Півдні Росії французький генерал Бартело, підкреслюючи значення підтримки інтервенції «місцевими колами», заявив, що війська Антанти прагнуть затвердити порядок, свободу і безпеку за допомогою місцевих патріотів. Командування збройних сил Антанти розглядало Південь України як найважливіший стратегічний плацдарм для тривалої військової кампанії — подальшого наступу на Москву. Союзники мали намір провести інтервенцію, виходячи із загрози більшовизму для власних держав, небезпеки можливого створення російсько-німецького союзу та зацікавленості у сплаті російського державного боргу країнам Антанти — понад 10 мільярдів золотих рублів (головний кредитор — Франція).

Виняткову роль у проведенні інтервенції Антанти мала відіграти Середземноморська ескадра, що 16 листопада 1918-го ввійшла у Чорне море. Через 10 днів на рейді Одеського порту з’явилися перші кораблі військово-морських сил Антанти загальною чисельністю 28 крейсерів, дредноутів, міноносців і 18 транспортних кораблів, що підійшли до Севастополя та Одеси. Ця демонстрація сил Антанти мала на меті остудити запал як кремлівських політиків, що готувалися до наступу на Україну, так і «антиурядових банд», що оточили Київ.

Впевненість гетьмана базувалась і на перших перемогах гетьманців. У Києві у середині листопада 1918-го було створено підпільний Український військово-революційний комітет із українських есерів, лівих есдеків, боротьбистів, більшовиків і бундівців з метою повстання у Києві та повалення влади Скоропадського. Але повстання почалося не 19—21 листопада, коли воно могло помітно вплинути на події, а тільки 22 листопада 1918-го, коли частини Петлюри були вже відбиті від близьких околиць Києва. 23 листопада повсталі кияни зайняли Поділ, Лук’янівку, Куренівку, але дуже швидко, з причини непогодженості планів і партійних суперечностей, київське повстання було ліквідоване офіцерськими дружинами.

27 листопада 1918-го гетьман і Рада міністрів звільнили Келлера з його посади. Скоропадський нервував, що звільнення Келлера викличе в офіцерських дружинах бунт, але все пройшло тихо... боКеллер ніколи не мав такої популярності у війську, як про те твердили «праві кола».

Після звільнення Келлера перед гетьманом знову постала проблема надійного головнокомандуючого, але він розумів, що у цих обставинах «...уже не можна було різко змінювати курс».

Вибирати було ні з кого, і гетьман «запросив» у головкоми свого товариша генерала від кавалерії, князя Олександра Михайловича Долгорукова. У 1914—1915 роках Долгоруков командував кавалергардським полком, що входив до бригади Скоропадського. 1918 року Долгоруков був головою монархічної партії в Києві. В той же час Долгоруков неприхильно ставився до Денікіна і намагався відтягнути офіцерство та «праві кола» від впливу білогвардійців Денікіна.

Гетьман згадував, що Долгоруков був «...гарячою людиною... дуже правих Переконань, хіба не членом якоїсь правої організації, проте це була людина, яку я знав і з якою можна було домовитися. Я дивився на нього як на тимчасового діяча і думав при першій нагоді ліквідувати головнокомандування...» В той же час сам Долгоруков як нащадок Рюрика мріяв про повернення Рюриковичам престолу в Києві або в Москві.

Відставка Келлера стала поштовхом для деяких російських офіцерів негайно покинути Київ і шукати шляхів на Північний Кавказ, до Денікіна.

У той же час 21—26 листопада 1918-го під Київ почали прибувати селянські ватаги — численні загони повстанців. Цілі села навколо Києва приєднувалися до повсталих. Захопивши величезні склади зі зброєю у Білій Церкві, Петлюрі вдалось озброїти селян і направити бунтівні маси під Київ. З півдня, з району Голосіївського лісу, на Київ насувалась «армія» у 500 бійців селянського отамана Зеленого, що вже контролював район Трипілля. З півночі на Київ рухалась «армія» селянських отаманів Соколовського, Мордалевича та Струка у 2 тисячі бійців, що взяли під свій контроль північні повіти Київщини. Зі сходу до Києва підходили регулярні частини полковника Болбочана, що підтримав повстання, і загони отамана Ангела.

На 27 листопада 1918-го Петлюра призначив новий генеральний наступ на Київ. Але у хід подій вирішили втрутитися німці. Для них бої під Києвом велися «занадто довго» і заважали від’їзду німецького солдатського контингенту до Німеччини. Зіткнення окремих повстанських загонів з німцями налаштували останніх проти петлюрівців.

Для того щоб звільнити залізничну колію на захід, німецькі загони вибили петлюрівців із станції Шепетівка. Під Києвом німці після артилерійського обстрілу позицій повстанців повели наступ на петлюрівців силами одного полку піхоти та полку кавалерії при допомозі окремих частин гетьмана.

Німці зажадали від повстанців відійти від Києва на 30 кілометрів і припинити наступ на Київ до виїзду всіх німецьких частин зі столиці. У Києві та його околицях тоді перебувало до 12 тисяч німецьких солдатів. Німці ще мали сили для того, щоб розбити повстанців, і тому Директорія була змушена прийняти німецький ультиматум. 28—30 листопада Петлюра відвів свої війська з південних і західних околиць Києва, вирішивши блокувати столицю зі сходу та півночі. В той же час частини гетьмана відійшли до Поста-Волинського, а німці припинили бойові дії та відійшли у Київ, затвердивши з Петлюрою перемир’я.

Гетьман запише, що «...час перемир’я був погано використаний нашими військами... мобілізація дала мало... вся буржуазія ставилась індиферентно і якось очікувально».

Роман Ґуль запише, що в цей час, коли біля «Червоного Трактиру» петлюрівцями було вирізано офіцерську групу генерала Канцирєва і в Києві ховали молодих офіцерів, «...Хрещатиком біжать, поспішають, їдуть, регочуть шикарні дами зі спекулянтами і офіцерами в блискучих формах», а київські газети заколисували киян близькістю союзників, що вже «у Жмеринці». На початку грудня 1918-го у Києві вважали, що фронт стабілізувавсь і гетьман утримує Київ до підходу дивізій Антанти.

У ці дні кінця листопада 1918-го Скоропадський знову знайшов віру в своє утримання влади в Україні. Йому марилися французькі військові частини, що поспішають з Одеси на допомогу Києву.

Але щоденна артилерійська стрілянина вказувала на те, що зміни можуть статися ще раніше. Вранці на околицях Києва знаходили трупи вбитих німецьких солдатів. Одного дня якась незначна частина петлюрівців навіть прорвалася на Поділ, але була зупинена німцями і відійшла на околиці. Сердюцька дивізія була розкидана на великому фронті, але «трималася добре». 5 грудня Долгоруков оголосив у Києві мобілізацію всіх чоловіків призовного віку, але мобілізація мало що могла дати... Населення столиці вже втратило віру у гетьманський режим.

«Перемир’я дало Директорії можливість набрати собі масу всякого народу», — констатував Скоропадський. До Петлюри перебіг генерал Греков, якого гетьман ще у жовтні призначив начальником Головного штабу. Греков очолив військо Директорії і надіслав Скоропадському телеграму «у самій вульгарній формі».

Головним успіхом Петлюри стало залучення більшості частин гетьманської армії на бік Директорії. Вже 19—22 листопада 1918-го на бік петлюрівців перейшли окремі частини сердюків, кінний Лубенський полк, дивізія сірожупанників, що базувалася на Чернігівщині, Подільський корпус. Перелом повстання був пов’язаний із виступом 20 листопада кадрового Запорізького корпусу полковника Болбочана проти гетьманської влади. Запорізький корпус (18 тисяч багнетів і шабель), визнавши владу Директорії, захопив Харків і вже за десять днів повстання став контролювати практично всю територію Лівобережної України.

У листопаді 1918-го селянський отаман Григор’єв, що діяв у степах Херсонщини, об’єднав під своїм керівництвом до 120 дрібних повстанських загонів Херсонщини, створивши армію у 4 тисячі повстанців для боротьби проти гетьмана і австро-німецьких каральних загонів. У середині листопада 1918 року григор’євці вибили німців і гетьманців із села Верблюжки та містечка Олександрії, після чого Григор’єв проголосив себе «Отаманом повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії», наприкінці листопада Григор’єв заявив про свою підтримку повстання Директорії і перетворив свої загони у Херсонську повстанську дивізію армії Директорії (5 полків). 10 грудня 1918-го Григор’єв почав облогу Миколаєва і захопив його через два дні. Проти повстанців отамана Григор’єва гетьманська влада змогла виставити тільки 500 бійців.

«Приїхав би у цей час представник Антанти, становище різко змінилося б на нашу користь, бо маса населення зовсім не була схильна йти під Директорію, але він не приїжджав, незважаючи на те, що я щодня особисто подовгу розмовляв з Одесою, котра тримала зв’язок із Яссами», — писав Павло Петрович. Але сам «французький переговірник» не викликав повної довіри. Пан Ено був або офіцером французької таємної розвідки, або міжнародним авантюристом, що безпідставно оголосив себе «уповноваженим держав згоди» і тимчасово користувався в Одесі великим впливом. Скоропадський так і не довідався, наскільки його повноваження дійсно санкціоновані державами Антанти. Ено як представник держав Антанти зробив заяву, що держави Антанти будуть підтримувати гетьманський уряд і вже 1 грудня 1918 року в Одесу прибудуть великі французькі частини (8 корпусів), що почнуть рухатися на північ, щоб зняти облогу Києва. Ено запевняв гетьмана, що до французів долучаться румунські війська, які оголосять війну Директорії та почнуть наступ на Жмеринку.

Скоропадський вимагав приїзду Ено до Києва і початку офіційних переговорів, але той постійно відмовлявся з причини заклопотаності та хвороби. Скоропадський твердив: «...щодня я одержував і прямо, і побічно, і офіційно, і неофіційно повідомлення, що війська Антанти от-от прийдуть, і всяке затягування нас окриляло надією, а не стане перемир’я, я розумів, що через дві години після зриву перемир’я, якщо німці не підтримають, Київ буде взятий...»

У той же час Скоропадський розумів, що Антанта буде розмовляти лише з сильною та впливовою владою, яка здатна контролювати країну: «...Антанті потрібно переконання, що ми працювали і досягли порядку, якого немає в іншій Росії. Антанті потрібно мати переконання, що наша політика не є політикою Німеччини, а є нашою особистою політикою для блага країни. Антанті потрібно мати переконання, що ми можемо задовольнити комерційні вигоди і сплатити наші борги».

У перших числах грудня 1918-го телеграфне сполучення з Одесою було перервано, у гетьмана залишалося тільки радіо... «Ми були остаточно відрізані з усіх боків... Долгоруков іще вірив своїм військам, я ж їм не вірив... Долгоруков вважав, що німці бажають його зрадити, і зовсім їм не вірив... офіцерство засідало у штабах, розвідках і в кав’ярнях... Тільки дійсно видатне офіцерство було на фронті, але у незначній кількості, та й там була ворожнеча», — бідкався гетьман.

Серед офіцерства поширювалися чутки про таємні переговори Скоропадського з Петлюрою, про зраду у тилу. Якісь переговори безумовно проходили у цілковитій таємниці. Коновалець таємно приїхав до Києва з пропозицією від Директорії до гетьмана закінчити військові змагання черговим компромісом, сформувати новий український уряд із соціалістів, призначити «соціалістичного» командуючого армією. Але Скоропадський твердить, що тоді він не захотів зустрічатись із бунтівним лідером... «Я не погодився і, може бути, дарма, і послав його (Коновальця. — В. С.) до Петра Яковича Дорошенка, але, видно, в них нічого не вийшло. Було великою помилкою з мого боку, що я його не прийняв».

У той же час Долгоруков не зміг підтягнути дисципліну у війську і «...позбутися всієї тої атмосфери, що він одержав від Келлера». Скоропадський згадував: «Усе російське йшло всупереч мені, всі ті діячі, які ще так недавно обговорювали зі мною всі справи і тіснились у приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. У моєму штабі, за винятком мого найближчого почту, найближчих офіцерів і козаків охорони, вже відчувалося роздвоєння. Через кілька днів після появи Грамоти великоросійські кола вже ніякої України зовсім не визнавали».

В офіцерських колах — у дружинах Рубанова та Святополка-Мирського, що нібито воювали за режим гетьмана, формувалася небезпечна опозиція до Скоропадського. Михайло Булгаков так змалював настрої в офіцерських колах: «Я б вашого гетьмана... — кричав старший Турбін, — повісив би першим!» Одну з офіцерських змов, що розробляла план арешту Скоропадського, було розкрито його контррозвідкою.

Генерал Долгоруков був вимушений заарештувати представника Добровольчої армії в Києві генерала Петра Миколайовича Ломновського, до якого тягнулося павутиння змови. Долгоруков розраховував вислати Ломновського до Катеринодара, але і цей крок не був здійснений. «Праві кола» підняли галас, і до Долгорукова прибула делегація у складі графа Гейдена, князя Голіцина та генерала Шилінга, яка зажадала не тільки негайного звільнення Ломновського, але й вибачень Долгорукова за затримання Ломновського. Скоропадський бігав між двох вогнів, умовляючи конфліктуючі табори закінчити миром. Після тривалих умовлянь вибачення були принесені, а звільнений Ломновський видав наказ про повне підпорядкування російських офіцерських дружин командуванню Долгорукова.

Вороже налаштований до Скоропадського Київський національний центр був вимушений звернутися «до російських людей Києва» із закликом захистити місто від «банд» революціонерів. Під час повстання у Києві засідав Священний собор єпископів України, що теж підтримав гетьмана і вороже виступив проти Директорії урядовців, яку назвав «бандитами». Навіть Антоній (Храповицький) висловився за підтримку Скоропадського.

У той же час есерівські лідери вирішили підняти повстання у Києві для усунення «слабкого і непевного» гетьмана та встановлення «твердої, не залежної від німців влади», що здатна дати відсіч Петлюрі й встановити загальноросійську владу Установчих зборів. Деякі члени Київської міської Думи погодились очолити переворот. Одним з організаторів перевороту був Віктор Борисович Шкловський — у майбутньому відомий радянський літератор, що в 1918-му був членом таємної військової організації партії есерів. До Києва Шкловський приїхав після провалу антибільшовицького повстання у Москві. Він записався до армії гетьмана і служив у 4-му автопанцерному дивізіоні, де підбурював солдатів проти влади. Переворот планувалося провести в ніч з 13 на 14 грудня 1918 року, і Шкловський дістав завдання заколотників — вивести з ладу єдину боєздатну гетьманську частину — 4-й автопанцерний дивізіон (4 панцерники). Свою диверсію Шкловський змалював так: «Я зацукровував гетьманські машини» (засипав цукор до бензобаків панцерників, після чого вони втратили здатність рухатися).

Віктор Шкловський став головним прототипом Михайла Шполянського — антигероя «Білої гвардії» Булгакова. Шкловський, як і Шполянський, носив бакенбарди й читав свої вірші по богемних кав’ярнях Києва.

6 грудня 1918-го Директорія почала вимагати від німецького командування негайно вивести свої війська з території України. До цього часу (за тиждень кількість повстанців збільшилась учетверо) Петлюра сформував чотири дивізії: Січових стрільців, Чорноморську та дві Дніпровські дивізії повстанців отаманів Зеленого і Данченка. Ці дивізії було зведено в Облоговий корпус (ЗО тисяч багнетів і шабель при 48 гарматах і 170 кулеметах), що розпочав підготовку до нового загального штурму Києва.

Потай Петлюра готував операцію роззброєння німецьких військ. Кількість повстанців перевищила чисельність німецьких полків, німці хотіли тільки одного — скоріше виїхати з України до Німеччини. Повстанці оточували німецькі казарми на Київщині, і німецькі гарнізони складали зброю без бою. Так було у Козятині, Вінниці, Христинівці, Умані...

Гетьман довідався, що начальник штабу німців полковник Неш виїхав на переговори з Директорією. 12 грудня 1918 року на станції Козятин німецький полковник підписав із Директорією таємний договір, за яким у військовому конфлікті Директорія — гетьман німецькі війська зобов’язалися бути нейтральними, німецькі загони мали стягатись із провінції у столицю, до своїх казарм. Німецькі солдати зобов’язалися вивісити білі прапори над казармами і не перешкоджати наступу повстанців на Київ.

Після звістки про «німецьку зраду» гетьман відчув, що ґрунт іде з-під його ніг: «Я розумів, що настав кінець і що нашими військами Київ не міг бути утриманий».

Справа ускладнювалася ще тим, що Долгоруков «страшно посварився» із впливовим представником німецького командування у Києві майором Ярошем, що ускладнило стосунки гетьманського режиму з німецьким командуванням в Україні. «Німці вже відкрито говорили, що це не авантюра купки людей, а що це загальне народне повстання. До речі, їхня солдатська рада все більше і більше лівішала та ставала у вороже до нас відношення... «Оберкоманда», де вже не було колишніх видатних людей, зовсім не розуміла обставин, а може бути, і не бажала їх розуміти заради цілей «вищої» політики», — писав Павло Петрович.

Французький консул Ено, що отаборився в Одесі і не мав бажання їхати до небезпечного Києва, «обіцяв незліченними полчищами Антанти наводнити Україну». Але до 2 грудня 1918 року в Одесу прибули тільки 800 сербських бійців і тисяча польських легіонерів, які виступали під командуванням Антанти. Операцію боротьби з місцевими «бандами» французьке командування сподівалося здійснити чужими руками — за допомогою грецьких, румунських, польських, сербських військових частин, місцевих білогвардійців... У французів були великі побоювання втягтись у тривалий кровопролитний конфлікт на сході Європи, що лякав їх реальністю численних жертв. Довідавшись про те, що гетьман уже не контролює ситуації у своїй країні, а його скинення є питанням декількох діб, представники союзного командування почали сумніватись у терміновій доцільності підтримки безперспективного режиму. Французи вирішили пригальмувати підготовку до наступу на Київ для допомоги Скоропадському.

Тільки 8—10 грудня в Одеському порту висадилася французька дивізія з артилерією (до 3 тисяч багнетів). Допомога спізнювалася... Вже 10 грудня 1918 року частини Директорії впритул підійшли до Одеси. Гетьманські війська Одеського регіону не мали ніяких можливостей навіть тимчасово затримати наступ петлюрівців. 12 грудня передові частини армії Директорії без бою захопили більшу частину Одеси. Командуванню Антанти петлюрівці залишили тільки мікроскопічну «союзну зону» Одеси (порт і кілька приморських кварталів).

10 грудня головком Долгоруков запевняв Скоропадського в тому, що самостійно може утримувати Київ іще кілька тижнів. Гетьман «бомбив» командування французької армії в Одесі радіограмами, погрожуючи тим, що «...неприїзд Ено призведе до загибелі України». Скоропадський писав: «Становище ставало важким, а мені всі співали, що Ено їде. Додумалися вже до того, що для того, щоб облаштувати шлях Ено, попереду його потяга піде потяг добірних німців, озброєних з голови до ніг, а на короткій відстані, позаду, піде його потяг із французькою охороною. Він погодився, а потім мені повідомили, що він не приїде. Отут вже почали надходити відомості, що Ено зовсім не має тих повноважень, про які він заявляв місту і світу».

Вже 12 грудня німецькі загони пройшли крізь російські дружини, що утримували фронт, посіявши паніку в захисників міста. Це переходили до київських казарм німецькі частини, що за угодою з Петлюрою залишали свої позиції на залізничних станціях поблизу Києва. В той же час гетьман твердить: «В моєму будинку все було зовсім спокійно, в усіх було переконання, що справи налагодяться. Я, як і раніше, приймав доповіді та прохачів, увечері засідав у Раді міністрів... Спокій у будинку був надзвичайним, я намагався не подавати виду, що вважав дні гетьманства за останні». Так, до Скоропадського з’явилася депутація німецьких солдатських комітетів київських частин, що пропонували гетьману запобігти кровопролиттю та зголоситися на капітуляцію, але той обумовив можливість капітуляції згодою Директорії на евакуацію з Києва офіцерів зі зброєю.

Долгоруков умовив Скоропадського направити до повстанців переговірників для складання угоди стосовно «почесної капітуляції». Головком наполягав на дотриманні головної умови — наданні можливості офіцерам із київських дружин виїзду з Києва «зі зброєю в руках» до Добровольчої армії.

Вже 12 грудня розпочалася загальна «евакуація» Києва.

12 грудня 1918 року Одеса була «здана Петлюрі» і французькі війська на це ніяк не відреагували. Гетьману стало зрозуміло, що Антанта навіть не збирається надсилати свої війська на допомогу Києву. Німецьке командування попередило Скоропадського, що війська Директорії почнуть наступ зранку 14 грудня. Виходячи з цього, Долгоруков посилив артилерію та спрямував тилові частини на фронт.

«...Я запитав Долгорукова: «Скільки ти можеш витримати?» — «Два дні». — «Ну, — сказав я, — за цей час ми встигнемо виторгувати все, що потрібно для офіцерів». На фронті було тихо, і у Києві не було чути, як звичайно у дні боїв, гуркоту гармат. Того ж числа ввечері Долгоруков хотів послати від себе парламентерів, а Рада міністрів викликала Шелухіна та інших українців, що мали зв’язок із Директорією, також для переговорів з нею, але з усього цього нічого не вийшло. Пам’ятаю, я потім викликав їх до себе і розмовляв з ними».

Для вирішення долі захисників Києва гетьман надіслав до Директорії «місію Удовиченка». Гетьман згадував: «Долгоруков ні в якому разі не хотів будь-якої умови про те, щоб офіцери здали зброю, і я його розумів, це було б ризиковано та неприпустимо з погляду етики. Удовиченко не повернувся, до речі, йому на допомогу був спрямований помічник французького консула Монлейн, єдиний представник Франції у Києві». Але гетьман так і не дочекався повернення Удовиченка та Монлейна, як не дочекався він і повернення «місії Вороновича», який був посланий до штабу Антанти у румунські Ясси.

Цікаво, що в останні дні свого гетьманства Павло Петрович намагався зробити деякі кроки у бік «українців». Вважаючи, що кабінет Гербеля «дуже правий» для Антанти, він доручив Петру Яковичу Дорошенку вести переговори про створення «нового українського кабінету». Але про який кабінет “міністрів могла йти мова, коли у гетьмана залишилося 24 години влади над самим містом.

Останню добу свого перебування при владі Скоропадський змалював так: «Увечері я ще займався справами. Згодом я довідався, що багато хто вважав, що я підготувався до втечі, але це було невірно. У мене нічого не було приготовлено і з німцями ніякої змови не було. Я просто вірив у свою долю і знав, що так чи інакше — вискочу. Єдине моє розпорядження було те, що я свою дружину просив виїхати ночувати з будинку до знайомих, тому що ходили чутки, що в мене у будинку є люди, які готують замах на мене. Знаючи, що ще два дні Київ може триматись, я гадав, що згодом встигну про себе подбати. Єдине, що я наказав, це щоб прохідний двір у будинку № 14 по Левашевській вулиці, недалеко від мого будинку, був відкритий, щоб я мав можливість внутрішнім двором, у випадку необхідності, пройти до штабу Долгорукова, а крім того, на всяк випадок, до одного помешкання знайомих, неподалік від цього двору... Увечері я все-таки сказав деяким близьким, щоб вони подбали про те, куди їм у випадку необхідності можливо буде сховатися...

Увечері я ліг, як звичайно, спати. Вночі, годині о третій, я отримав телеграму, у якій Винниченко тоном Наполеона вимагав повної ліквідації гетьманства. Прочитавши, я знову ліг і о 7 годині встав. Чувся сильний гул гармат, я викликав чергового офіцера, який мені доповів, що частини, які захищають Київ, «відходять на другі позиції». Я зрозумів, що це за друга позиція, і подумав: «От тобі й два дні втримання Києва, і трьох годин не втримають!»

Одягся. До мене з’явився комендант Прісовський і просив дозволу відпустити невелику частину окремого дивізіону, що мене охороняла, для спасіння самого дивізіону, який вночі обеззброїли. Я вийшов у під’їзд, побалакав із цим взводом і відпустив його. Мені було ясно, що справа йде до розв’язки. Окремий дивізіон вважався кращою частиною, що я зберігав для останнього удару. Він складався з великоруських офіцерів, що завжди мене хвалили. Я залишав цей дивізіон у своєму розпорядженні й надавав його тільки для спеціальних завдань на фронті, а отут його обеззброїли. Скандал! У мене більше нікого не залишалося. Звістки ставали усе тривожнішими. Нарешті я одержав повідомлення, що «Арсенал» узятий, що військове міністерство зайняте, отже, повстанці були вже недалеко від нашого кварталу...»

У ніч з 13 на 14 грудня 1918 року почався загальний штурм Києва військами Петлюри. Війська, вірні гетьману, вже становили 3—3,5 тисячі багнетів і шабель при 43 гарматах і 103 кулеметах, петлюрівців було вдесятеро більше. Одночасно зі штурмом у Києві спалахнуло повстання, і кілька сотень повсталих захопили робітничі околиці столиці, «Арсенал», урядові установи, військове міністерство. Загони повсталих складались із місцевих українських соціалістів, боротьбистів, більшовиків і членів єврейських соціалістичних партій.

Ранком 14 грудня до Києва з боку Поста-Волинського ввірвалися авангардні частини Січових стрільців, що приблизно опівдні підійшли до Київського вокзалу. Ранком 14 грудня спостерігалася хаотична втеча кількох тисяч дружинників з фронтових позицій. «Нетверезі полковники» просто розбіглися, зірвавши погони та переодягнувшись у цивільне, а офіцерів-дружинників було дезінформовано звістками про домовленість з петлюрівцями про організоване відправлення офіцерів на Дон. Більше тисячі офіцерів відступило з фронту до Київського вокзалу, де був останній вузол оборони міста. Від вокзалу, кинувши зброю та зірвавши погони, колона офіцерів рушила до Педагогічного музею, де вони очікували «почесної капітуляції», але там їх чекав арешт.

Михайло Булгаков та Роман Ґуль у грудні 1918-го воювали у складі офіцерських дружин і безуспішно намагалися захистити «не симпатичний» їм уряд гетьмана Скоропадського.

Близько 12.00 у палац Скоропадського прибула делегація помірних українських і земських діячів з метою вмовити гетьмана припинити кровопролиття у Києві. Коли Скоропадський почав з ними радитися, делегати запропонували негайне зречення...

О 13.30 командування гетьманців наказало військам залишити позиції й розійтися. Тоді ж Скоропадський підписав маніфест, уже підготовлений українською делегацією, про зречення від влади і виїхав зі свого палацу у невідомому напрямку.

«Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усі зусилля, щоб вивести край з того важкого становища, у якому він перебуває. Бог не дав мені сил упоратися із цим завданням, і нині я, беручи до уваги умови, які склалися, і керуючись винятково добром України, відмовляюся від влади.

Павло Скоропадський» Невідомо, чому Павло Скоропадський у своїх «Споминах» описує зовсім інші події останніх годин влади. Чому гетьман по-іншому висвітлює «процес» свого зречення? Прислухаємося до гетьманської «легенди»:

«У цей час прийшов до мене Берхем (гетьман не представляє цю людину. — В. С.). — «Що ж Ви чекаєте, адже Ви загинете!» — «Так мені нікуди йти». — «Йдіть до мене». Я рішуче не хотів йти до нього й відмовився. Мені ще хотілося піти до Долгорукова... Приїхавши до Долгорукова, я побачив, що біля самого будинку стоїть гармата, яку заряджають, і стоять кілька офіцерів його штабу, що, зізнаюся, були мені ненависні. Я не хотів із цими панами вступати у необхідну для перепустки розмову і наказав Данковському взяти мене до себе на квартиру. Приїхавши туди, він мені заявив, що довго тут залишатися не можна, тому що господарі його мене, напевно, видадуть. Гадали, гадали, куди поїхати, і я вирішив, що найкраще до турецького посланника. Я поїхав до останнього, а Данковському наказав поїхати до Долгорукова і передати йому, що, якщо потрібно, я зараз приїду.

Ахмед Мухтар-Бей мешкав у готелі «Палас» у двох, кімнатах... У цей час приїхали, довідавшись про моє місцеперебування, кілька вірних офіцерів, які мені повідомили зовсім безвідрадну картину, що у сутності все вже закінчено, але що місцями ще б’ються. Данковський повернувся і повідомив, що Долгорукову про мене доповіли, але Долгоруков нічого йому не відповів. Данковський теж підтвердив, що всякий опір зламаний. Я усвідомлював, що все пропало. У мене було тяжко на душі. Я думав, чи повинен я все-таки відмовитися від влади, чи не треба цього робити... написав відразу на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальнику штабу здати документ полковнику Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери (чому два, коли мова йшла тільки про зречення? — В. С.) до штабу Долгорукова. Це приблизно було біля другої години дня, але штабу Долгорукова вже не було, він розсіявся, і там уже примощувався штаб Директорії. У мого офіцера відібрали папери, і він ледве зумів уникнути арешту...»

Далі Павло Петрович уже не хоче писати... Про подальші події 14 грудня у «Споминах» він більше не згадує. Втім, залишаються важливі питання. Коли і де гетьман підписав своє зречення, що він робив після 14.00, де переховувався? Чому в історичній літературі вказується, що Скоропадський підписав зречення у своєму будинку, а сам він твердить, що зробив це у готелі «Палас»? Чому Дмитро Дорошенко, що спирався на «Спомини» Скоропадського, пише вже у 1925 році (тоді Дорошенко був відданим прихильником гетьмана) у своїй «Історії», що «гетьман покинув о другій годині свій палац»?

На нашу думку, в цьому є якась таємниця. Можливо, Скоропадський не хотів визнавати того факту, що зранку 14 грудня зустрічався він не з просто «українськими діячами», а з впливовим лідером петлюрівського табору, а можливо, із самим Симоном Петлюрою. На цій зустрічі гетьман передав Директорії залишки державної скарбниці й дістав гарантії вільного виїзду з України до Європи для себе і для своєї дружини (діти Скоропадського за кілька тижнів до цього залишили Київ).

Не зовсім вірно змальовує Булгаков у «Днях Турбіних» дії Скоропадського вранці 14 грудня та кількість петлюрівців, що наступали на Київ. Максимальне число наступаючих на Київ було 30—35 тисяч (загальне число армії Директорії по Україні не перевищувало 100 тисяч бійців), у той час як Олексій Турбін лякає юнкерів двохсоттисячною армією Петлюри. От що він розповів юнкерам, які збиралися захищати гетьманат, вранці 14 грудня:

«Олексій: Гетьмана? Відмінно! Сьогодні о третій годині ранку гетьман кинув напризволяще армію, втік, переодягшись німецьким офіцером, у німецькому поїзді до Німеччини. Так що, у той час як поручик збирається захищати його, його давно вже немає.

Юнкери: У Берлін! Про що він говорить?! Не хочемо слухати! (Гул. У вікнах світанок.)

Олексій: Але цього мало. Одночасно з цією каналією втекла у тім же напрямку інша каналія, його сіятельство командуючий армією князь Белоруков. Так що, друзі мої, не тільки когось захищати, але навіть і командувати нема кому. Тому що штаб князя накивав п’ятами разом з ним.

Юнкери: Бути не може! Бути не може цього! Це неправда!

Олексій: Хто крикнув «неправда»? Хто крикнув «неправда»? Я щойно зі штабу. Я перевірив усі ці відомості. Я відповідаю за кожне моє слово! Отже... От ми, нас двісті чоловік. А там — Петлюра. Так що я говорю — не там, а тут. Друзі мої, його кіннота на околицях міста! У нього двохсотгисячна армія, а в нас на місці ми, чотири піхотних дружини та три батареї...»

О 15.00 з’явився ще один документ, підписаний уже урядом гетьмана, в якому міністри повідомляли про те, що, «обговоривши пропозицію Директорії, Рада міністрів ухвалила: скласти із себе повноваження та передати владу Директорії». Рада міністрів відновлювала роботу розпущеної Київської міської Думи і передала Думі повноваження на управління Києвом. Рада міністрів направила делегацію до Петлюри з проханням дозволити офіцерам переїзд на Дон.

До 16.00 стрільці захопили залізничний вокзал Києва, наблизилися до Хрещатика. Вони не зустрічали ніякого опору ворога... У той же час повстанці отамана Зеленого, що наступали від Голосієва, прорвалися у центр Києва, де в районі Бессарабки їх зупинив кулеметний вогонь гетьманців.

О 20.00 14 грудня весь Київ опинився в руках Директорії. Наступного дня відбувся парадний вхід частин Облогового корпусу до Києва. Із цього часу і до 19 грудня вся повнота влади у Києві була передана командиру Січових стрільців коменданту Києва Коновальцю та Київському Тимчасовому ревкому на чолі з Володимиром Чеховським.

15 грудня 1918 року у вечірніх випусках київських газет було надруковано, що «сьогодні о 12 з пол. години на своїй квартирі був заарештований колишній голова Ради міністрів С. М. Гербель». Гербель був ув’язнений до Лук’янівської тюрми, але на початку лютого 1919 року за наказом Петлюри його звільнили і він без перешкод переїхав до Одеси, в якій панувала білогвардійська влада. 1919 року Гербеля вже зустрічали в армії Денікіна, де він дістав важливу посаду головноуповноваженого у харчових справах.

Якийсь час Скоропадський ховався у Києві. Петлюра знав про місце його перебування, однак не видав його, бо був зв’язаний масонською клятвою. Через кілька днів Петлюра дозволив Скоропадському інкогніто виїхати з Києва до Німеччини.

Лідери Директорії звинуватили Скоропадського у тому, що він утік з України, прихопивши з собою всю державну скарбницю, але це викликає питання. Чи випустили б його з Києва з цією скарбницею? Історик І. Нагаєвський пише: «Гетьман передав Директорії державну скарбницю в три більйони карбованців. Залишаючи Київ, Директорія віддала наказ зібрати всі гроші, цінні папери, депозити всіх київських банків. За наказом міністра фінансів Бориса Мартоса з Києва було вивезене все золото, срібло, платина, перли з ювелірних магазинів». Дуже прихильний до гетьмана Нагаєвський стверджує, що частину зарубіжної валюти Мартос розмістив у берлінські та віденські банки, решту забрали різні місії (їх було близько семи десятків) за кордон. А золото, срібло, платину і перли згодом забрав головний отаман Петлюра. Дещо він роздав партіям: ЦК УСДРП отримав 5 мільйонів німецьких марок і тримав їх у Берліні; ЦК УПРС — 18 мільйонів німецьких марок — у віденських банках».

Тільки 17 грудня Директорія підготувала документ про оголошення Скоропадського «поза законом», про конфіскацію всього майна гетьмана. А 18 грудня у київських газетах була вміщена стаття «Під суд!», у якій пропонувалося віддати під карний суд гетьманських міністрів та інших гетьманських «слуг». Про урядовців Скоропадського було сказано, що вони «...узурпатори влади, не тільки реакціонери, але й самі справжні шантажисти, злодії та ґвалтівники. Злодій сидів на злодії, і шантажист допомагав насильникові: сім з половиною місяців вони просто розпродавали народне добро, цинічно й одверто спекулювали, брехали й ховали правду від громадянства й перепиняли катівськими засобами всякі спроби вивести їх на чисту воду».

I. Колишній гетьман Павло Скоропадський має судитися за: 1) потурання злочинній діяльності своїх міністрів; 2) за умисне руйнування військової сили держави; 3) за оддачу німцям і спекулянтам державного майна; 4) за організацію влітку цього року провокаційного повстання «отамана» Павловського у Звенигородськім повіті проти себе самого й панів для того, щоб ліквідацією повстання скріпити гетьманську владу.

II. Колишній міністр закордонних справ, міністр освіти, заступник прем’єра й президент Сенату Микола Василенко — за те, що: 1) бувши членом Генерального суду Української Республіки, брав участь у змові проти цеї Республіки разом із російськими чорносотенцями й німецькими офіцерами; 2) брав участь й завідомо сприяв розкраданню добра держави, що виявилось у часи його прем’єрства в діяльності міністрів Рогози, Ржепецького й Гутника.

III. Прем’єр-міністр Федір Лизогуб — за те, що: 1) з його відома провадилися по міністерствах спекуляція й грабіж народного добра; 2) дозволяв і сприяв німцям перейти межі договорів між Німеччиною та Україною на користь німцям.

IV. Військовий міністр Рогоза — за те, що: 1) витративши більше мільярда карбованців на організацію українського війська, поблажливо дивився на розкрадання цього мільярда без організації війська; 2) передавав військове майно явно спекулятивним Південній, Північній і Астраханській арміям, котрі ніби складалися для боротьби з більшовиками, а на ділі розтрачували й розпродували військове майно в Києві; 3) умисне розгонив і провокував на розклад військові організації «синіх жупанів», «сірих жупанів» та інші з тим, щоб Україна не мала свого війська.

Січові стрільці заарештували деяких гетьманських генералів і міністрів (Гербеля, Ржепецького, Рейнбота) і «уклали» їх під домашній арешт у шикарному готелі «Версаль» у центрі Києва, а вже потім запроторили деяких міністрів до в’язниці. Стрільці шукали міністра Кістяковського, що, за інформацією, заховався у Печерській лаврі, але так і не знайшли. Сахно-Устимович, Воронович та Келлер були вбиті повстанцями... У грудні 1918-го стався арешт митрополита Антонія, архієпископа Євлогія, єпископа Никодима. Директорія оголосила амністію всім політичним в’язням гетьманського режиму (включаючи більшовиків), але підтвердила необхідність арештів гетьманських урядовців та офіцерів-дружинників, провела обшук у центральному офісі «Протофісу». Французькі переговорники вимагали звільнення з-під варти православних ієрархів, міністрів Гербеля, Рейнбота і Ржепецького, а також барона Унгерна.

Близько 3 тисяч захисників гетьмана, переважно офіцерів, утримувалися під арештом у будинку Педагогічного музею у Києві. Через тиждень частина арештованих була звільнена на поруки, викуплена родичами або звільнилася, як громадяни інших країн. Кілька офіцерів загинуло під час нещасного випадку, коли на ув’язнених упала стеля, близько 500 офіцерів було вислано з України до Німеччини.

Вже коли Скоропадський опинився за межами України, 21 грудня 1918 року Директорією була створена «Верховна слідча комісія для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Керував комісією С. Шелухін, але результати розслідування оприлюднено не було, хоча комісія працювала до жовтня 1919 року.

Директорія прибула до Києва тільки 19 грудня. У цей день було організовано святкові маніфестації, молебень, відбувся грандіозний парад військ на Софійській площі. Юрби народу і війська привітали всіх членів Директорії. Українське духівництво, вийшовши з воріт Софійського собору, проспівало «многіє літа» Директорії...

Перший тиждень перебування Директорії в Києві пройшов у суцільній ейфорії; у парадах, банкетах, зборах, святкових мітингах. Прем’єром нового уряду Директорії став соціал-демократ і масон Володимир Чеховський, революціонер, що входив разом з більшовиками до Київського повстанського штабу. В той же час Чеховський був пацифістом, який мріяв з’єднати християнство, масонство і марксизм... У кабінеті Чеховського знайшов собі місце в. о. міністра юстиції Сергій Шелухін (колишній гетьманський урядовець).

Євген Чикаленко згодом напише, що Скоропадський «відвернув народ від українства»: «За весь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони опаскуджували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських добровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради»....

Через рік після «київської катастрофи», перебуваючи у Швейцарії, Скоропадський напише Могилянському: «Життя моє особисте було суцільним пеклом у період гетьманства...»