Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 10. Вороги внутрішні та зовнішні

Український соціаліст Микита Шаповал згадував, що «...після перевороту соціал-демократи ніде не показувались», а президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши «жодного слова про події». Голова Центральної Ради Михайло Грушевський заховався на віллі «Виноградний сад» на околицях Києва, заявивши, що полишає політику і стає приватною особою. Вже у червні 1918 року, коли було утворено Комісію для укладання законопроекту про заснування Української Академії наук на чолі із професором Володимиром Вернадським, до її складу було зараховано Михайла Грушевського. Але на запрошення взяти участь у її роботі Грушевський не дав відповіді. Скоропадський писав, що навіть пропонував Грушевському стати президентом Академії, але той відмовився. Так це було, як «згадує» гетьман, чи він «знову помилився», але сам Скоропадський на Грушевського зла не тримав.

Члени Центральної Ради та Малої Ради взагалі відмовилися збиратись... як, втім, і вже вибрані члени Установчих зборів України. Святкове відкриття Установчих зборів України було намічено на ранок 12 травня 1918 року. Цього дня гетьман очікував рішучих акцій протесту у Києві з приводу заборони гетьманом Установчих зборів, але нічого не відбулося...

Спроба зібрати частину депутатів Установчих зборів України привела до арешту керівника оргкомітету зборів Федора Швеця...

Лідери Центральної Ради та керівники її міністерств очікували від нової влади жорстоких репресій. Але, крім нетривалого арешту прем’єра Голубовича, одноденного арешту Петлюри та тижневого арешту Швеця, широких арештів не сталося. Хоча, відмовившись від арештів, Скоропадський пішов шляхом припинення політичної активності лівих партій.

8 травня 1918-го у Києві мав відбутися Всеукраїнський селянський з’їзд, що збирався стараннями соціалістичної «Селянської спілки», близької до УСДРП, але гетьман заборонив скликання цього «лівого» з’їзду. Делегати, що приїхали до Києва на цей з’їзд, нелегально зібралися на околиці Києва і прийняли резолюцію, спрямовану проти гетьмана як «обраного поміщиками», і закликали селян готуватися до повстання проти «панського режиму».

12 травня у Києві нелегально пройшов Всеукраїнський робітничий з’їзд, що так само висловився проти гетьманського режиму. Перша Всеукраїнська конференція профспілок також винесла резолюцію проти гетьмана. Свій протест проти «правого перевороту» висловила і профспілка поштово-телеграфних службовців.

У травні 1918 року на своїх пленумах та партійних нарадах Всеукраїнський комітет меншовиків та партія єврейських соціал-демократів «Бунд» вирішили засудити гетьманський режим та розпочати проти нього боротьбу.

На початку травня 1918-го гетьман намагався заборонити скликання партійних з’їздів українських соціал-демократів (УСДРП) і українських есерів (УПСР), але вони, проігнорувавши всі заборони, таємно провели свої з’їзди і винесли різкі антигетьманські резолюції. Тоді ж у Києві пройшов і з’їзд українських соціалістів-федералістів, що затаврував владу гетьмана як реакціонера і антидержавника.

В Одесі нелегально пройшов з’їзд українських лівих есерів (УПЛСР), на якому лідери цієї партії проголосили курс на збройне повстання та активну підпільну боротьбу проти режиму гетьмана.

Земства України так само стали ще одним центром непримиренної опозиції гетьманському режиму. Гетьман згадував: «...земські діячі, що завжди виступають під видом зацькованих ягничок, насправді ж улаштовували, де могли, розпачливий саботаж».

Земства були серйозним важелем внутрішньої політики і мали величезний вплив на українську провінцію. Земські діячі (приблизно 10 тисяч земців по всій Україні) були популярні серед селянських мас, і ця популярність становила головну небезпеку режиму... Вже у травні 1918-го місцева влада за антиурядову агітацію розігнала кілька повітових і міських земств на Київщині, Одещині та Катеринославщині).

Земства на чолі з Петлюрою вимагали від гетьманського уряду державну позичку в 100 мільйонів рублів. Наполегливі вимоги Петлюри здавалися підозрілими гетьману, і він вирішив, що гроші будуть надаватися земствам тільки для сплати по певних рахунках та в обмеженій кількості під контролем міністерства фінансів. Гетьман побоювався передавати прямий кредит земцям, вважаючи, що ці гроші можуть бути використані ними для підготовки повстання проти нього.

Наприкінці травня 1918 року Петлюра від імені земств відіслав скаргу-протест проти внутрішньої політики Скоропадського на ім’я посла Німеччини. Петлюра, очолюючи земську делегацію, під час аудієнції земців у гетьманському палаці зажадав від гетьмана припинення свавілля адміністрації та арештів земських діячів, звільнення арештованих земців, відставки чиновників, що зарвалися. Земства жадали від гетьмана визначитися зі скликанням Сейму (парламенту), замінити нейтральних міністрів «свідомими українцями», змінити курс уряду.

Розуміючи, що земства стають центром легальної опозиції і становлять потенційну небезпеку для режиму, гетьман наказує провести їхню повну й ретельну ревізію силами міністерства внутрішніх справ. Чиновникам було наказано виявити зловживання, розтрати у земствах і на підставі зловживань відсторонити неугодне режиму керівництво Земським союзом... Комісію перевірки очолив князь Голіцин (лідер«Союза земельных собственников»). Новий закон про вибори до земств, який було розроблено за наказом гетьмана, мав на меті перетворення земств у залежну від режиму, «кишенькову» організацію. Скоропадський намагався поставити на чолі цих земств «русофілів» і «поміркованих» лібералів, переважно українських поміщиків.

У той же час гетьманські старости, «не бачачи ніякої можливості працювати зі старими земствами, складеними з елементів, обраних під час революції», розпустили земські збори та відроджували старі дореволюційні склади земств. Згодом гетьман затвердив тимчасовий закон про те, що в окремих випадках губернський староста мав право розпустити земство з дозволу міністра внутрішніх справ. Цей закон викликав збурення серед земців та вимоги земців і «свідомих українців» притягнення до суду всіх старост, які розпустили земства у своїх повітах...

До серпня 1918-го у більшості промислових центрів України зберігалися легальні Ради робітничих депутатів, Ради профспілок, «Союзи соціалістичної робітничої молоді», якими керували меншовики та російські есери-центристи. Так, у Катеринославі діяла Рада робітничих депутатів, у якій з 246 депутатів блок меншовиків, бундівців, єврейських соціалістів та есерів налічував 121 особу, більшовиків було 45, українських соціал-демократів та українських есерів — 37... Ради робітничих депутатів Катеринослава та Одеси зверталися до місцевої гетьманської влади з протестами. Ще на початку травня 1918 року ЦВК Ради Одеси цілком легально видавав газету «Голос революции», у якій постійно критикувалася гетьманська влада.

Табір ворогів гетьманату мав такий вигляд: на крайньому радикальному фланзі перебували анархісти, більшовики, ліві російські есери, боротьбисти й «незалежники» з УСДРП. Ці партії відкидали будь-які компроміси з гетьманом і намагалися боротися з ним шляхом терору, диверсій та повстань.

Анархісти мали вплив на легкозаймистий матеріал міських босяків та безробітних. З липня 1918 року терористичну та повстанську боротьбу проти гетьманського режиму почала Конфедерація анархістських організацій України «Набат». Анархіст Нестор Махно у серпні 1918-го очолив повстання проти гетьмана на Катеринославщині.

Більшовики з перших кроків гетьманського режиму почали рішучу боротьбу проти «агентів реакції». Створений іще у квітні 1918-го Повстанський народний секретаріат «Повстанська дев’ятка» (Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою) об’єднав більшовиків, «лівих» із УСДРП, лівих російських та українських есерів у потужну антигетьманську силу. В українській провінції більшовики почали утворювати підпільні військово-революційні комітети для керівництва антигетьманським рухом.

5 липня 1918 року, на Першому з”їзді КП(б)У у Москві, було затверджено загальний план боротьби проти гетьманату; незабаром на Чернігівщині та Полтавщині з’явилися більшовицькі повстанські загони. 5 серпня 1918 року більшовики України оголосили наказ № 1 «На штурм», в якому лунав заклик до загальноукраїнського повстання. Але тоді більшовикам так і не вдалося його організувати. У середині жовтня 1918 року на Другому з’їзді КП(б)У більшовики трохи змінили свою радикальну програму. Частина українських більшовиків виступала за легальні можливості боротьби проти гетьманату: за участь у профспілках, у легальних Радах, у виборах до Сейму або Установчих зборів.

Російські ліві есери та максималісти мали значний вплив на селян, на русифікованих робітників. Ще на початку 1918 року виконком Рад Єлизаветграда (тепер Кіровоград) був на 50% лівоесерівський, а Херсона та Вознесенська — на 48% лівоесерівський. В українських губерніях налічувалося до 300 тисяч есерів, більшість з яких перебували у Катеринославській, Харківській та Херсонській губерніях. У травні 1918 року ліві есери поставили питання про те, що Народний Секретаріат України має перебратися до України та очолити повстання, вони пропонували більшовикам створити міжпартійний Генеральний (Центральний) штаб з підготовки загального повстання в Україні. Коли цього не сталося, ліві есери сформували свій нелегальний революційний уряд України — «Комітет 16-ти» та організували власні повстанські загони.

Найбільш радикальною українською партією стала партія боротьбистів, що виникла внаслідок розколу партії українських есерів у травні 1918 року. У червні 1918-го боротьбисти вимагали передати всю повноту влади Українським Установчим зборам, наполягали на повній соціалізації землі. Вплив партії боротьбистів найбільше виявився в Полтавській, Київській, Чернігівській та Харківській губерніях.

Боротьбисти охарактеризували гетьманський уряд як реакційно-буржуазний і висловилися за організацію збройного повстання проти нього та боротьбу «...проти згоди з теперішньою політикою вступу в гетьманський уряд демократичних елементів».

Більш помірковану групу складали партії УСДРП та УПСР, що ще у квітні 1918-го керували у Центральній Раді. Ця група допускала певні обмежені компроміси з гетьманом, намагаючись шляхом політичного тиску на гетьманський режим та агітації перехопити владу в країні. В той же час українські соціалісти допускали організацію широкого селянського повстання проти гетьмана у разі його антинародної та антиукраїнської політики. У травні 1918 року лідери українських соціалістів на Одещині почали готувати повстання проти влади гетьмана.

Після встановлення гетьманату значна частина «безробітних» лідерів Центральної Ради розійшлася по всій Україні, розпочавши активну агітацію проти гетьманства. Так, українські видання Одещини «Вільне життя», «Молода Україна», «Наше село» виступали проти гетьманського режиму і незабаром були закриті цензурою.

Скоропадський згадував: «Місцева влада таких «страждаючих за народ» заарештовувала. Зараз же піднімався лемент, що безневинних саджають... У той час в Україні далеко не було спокійно. Незадоволених елементів було дуже багато... всі колишні члени Ради, опинившись не при справах, не могли з цим примиритися».

Партія меншовиків та єврейські соціалістичні партії теж не підтримували гетьмана, але свою політичну активність вони виявляли в організації страйків, у профспілковій боротьбі та у критиці режиму. Так, газета миколаївських меншовиків «Путь социал-демократа» друкувала матеріали з відвертою критикою режиму. Загальноукраїнський комітет РСДРП, а потім і Головний комітет РСДРП в Україні заявили про свою опозицію до гетьмана. Найбільш радикально налаштованою була партія лівих меншовиків-інтернаціоналістів. В Україні на початку 1918 року налічувалося до 37 тисяч меншовиків, із яких майже третина була «лівими».

Єврейські соціалісти («Бунд», «Серп», «Поалей-Ціон») теж виступили проти Скоропадського. Єврейські соціалісти мали до 40 тисяч членів партій і симпатії частини єврейських робітників таінтелігенції. Ці партії були впливові у Києві, Одесі, Херсоні, Єлизаветграді, Проскурові, де відсоток міського єврейського населення становив більш ніж 20%.

Праві та помірковані російські партії, що орієнтувалися на Добровольчу армію або на монархічну ідею, також гостро критикували гетьмана і готували проти нього заколоти.

Групу компромісів складали партія українських соціалістів-федералістів, партія хліборобів-демократів та партія українських соціалістів-самостійників. Але й ці угруповання більш критикували гетьманський режим, ніж намагалися допомогти гетьману будувати Україну. У травні 1918-го було створено центр поміркованої опозиції режиму — міжпартійний «Український національний союз». Він обмежився помірною критикою режиму та кабінету міністрів, як «не українського у своєму складі і по своїй політичній орієнтації». Головою Національного союзу став масон і «помірний» федераліст Андрій Ніковський. У травні—серпні 1918-го до Національного союзу залучились українські федералісти, партія хліборобів-демократів, партія соціалістів-самостійників, партія трудовиків, профспілки залізничників і працівників пошти та телеграфу.

Нова гетьманська влада не мала ніякої підтримки як з боку українського населення, що вважало гетьмана за узурпатора влади, так і з боку російських кіл, що сприйняли його як сепаратиста, зрадника і ворога «єдиної Росії». Російськомовне населення Києва (Харкова, Катеринослава, Одеси) було невдоволене гетьманом із причин його офіційної політики самостійної державності та українізації.

Для підривної роботи в Україні Ленін надав голові мирної делегації РРФСР, що прибула до Києва, Християну Раковському 40 мільйонів рублів і «Повстанській дев’ятці», що організовувала партизанські загони в Україні, ще 35 мільйонів рублів.

Радянські дипломати Мануїльський і Раковський завезли до Києва і Одеси кілька десятків експертів (учасників переговорного мирного процесу між гетьманською державою та РРФСР) із різних питань, що, користуючись дипломатичною недоторканністю, здійснювали підривну роботу проти гетьманського режиму. Експерти проводили не тільки антигетьманську пропаганду в Україні, але й організовували диверсії, страйки, створювали підпільні терористичні групи. Раковський та Мануїльський зв’язалися з «лівим» підпіллям, координували дії підпілля та повсталих проти гетьмана, надаючи опозиціонерам значну матеріальну підтримку.

Винниченко та Микита Шаповал, таємно від інших лідерів Національного союзу, вели переговори із радянськими представниками, що перебували у Києві у помешканні гетьманського товариша міністра фінансів Мазуренка. Ці представники РРФСР сподівалися зі свого боку підштовхнути всі опозиційні сили до повстання проти гетьмана та зміцнити більшовицький вплив в Україні. Радянські представники обіцяли змовникам із Національного союзу допомогу грішми та зброєю.

Плануючи загальноукраїнське повстання, Володимир Винниченко мав у касі тільки 20 тисяч карбованців... Після переговорів з радянськими дипломатами економічні можливості змовників помітно зросли (у літературі є згадки про те, що змовники одержали від дипломатів 3 мільйони карбованців, але скоріше це була сума у 25—35 мільйонів карбованців). Радянські дипломати пропонували Винниченку «організувати військові сутички на російсько-українському кордоні, для того щоб відтягнути гетьманські війська від Києва у момент повстання». Раковський і Мануїльський обіцяли Винниченку, що у випадку перемоги українських соціалістів РРФСР визнає новий соціалістичний уряд Української республіки і не буде втручатися в її внутрішні справи. Пізніше Раковський у своїх статтях визнавав, що радянська делегація підтримувала у Києві комуністичне та національне підпілля й обмірковувала з підпільниками справи державного перевороту.

Консульства РРФСР, що були відкриті у Києві, Одесі та Харкові у червні 1918 року, стали центрами більшовицького підпілля. У липні 1918 року до Одеси прибув колишній народний комісар першого більшовицького уряду Павло Дибенко. Його завданням було згуртувати антигетьманське підпілля з більшовиків, анархістів і лівих есерів.

Гетьман згадував: «Протягом цілого літа я неодноразово казав німцям про те, що з цих мирних переговорів нічого путнього вийти не може, що для всієї цієї компанії питання зовсім не в тім, щоб прийти до якого-небудь розгляду всіх цих питань між Україною і Радянським урядом, а винятково для того, щоб, користуючись у Києві правом деякої екстериторіальності, всіляким способом розвивати більшовицьку пропаганду у країні. Німці вважали, що переговори повинні вестися, що перерва переговорів поведе до припинення перемир’я, що цим будуть утягнені знову у бойові дії їхні війська, що стоять в Україні. Ми неодноразово ловили більшовиків на місці злочину, вказували на це німцям, але останні, хоча й входили з більшовицькими представниками у суперечки, все-таки продовжували наполягати на продовженні переговорів».

Київська газета «Русский голос» надрукувала інтерв’ю з Мануїльським, в якому він твердив, що «матушка Россия» може відродитися як Радянська федеративна республіка. Більшовики змагалися за симпатії «офіцерів Турбіних».

Гетьман розумів, що «...урядом була зроблена найбільша помилка, коли він призначив засідання цієї мирної конференції у Києві, тому що це дало можливість більшовикам почати свою агітацію».

* * *

На кращу та єдину боєздатну частину своєї армії — Запорізький корпус (дивізію) — гетьман не тільки не міг покластися, а й очікував од неї великих проблем. Командуючий корпусом генерал Зураб Георгійович Натієв (осетин за походженням) з першого дня гетьманства був активно налаштований проти Скоропадського і залишався прихильником Центральної Ради. З квітня 1918-го у дивізії почалися «скандали та розкладання», бо, за оцінкою гетьмана, до неї «...був набраний, за малим виключенням, усякий набрід». Цікаво, що до дивізії Натієва, до складу 2-го Запорізького полку увійшов курінь Січових стрільців, що колись охороняв Центральну Раду.

Скоропадський згодом запише: «Я часто одержував попередження, що у Натієва повстання проти мене. Німці мені пропонували розформувати ці частини через їхню неблагонадійність, я ж цього не хотів; по-перше, тому, що як не як, а це єдині частини, які в мене існували, які вже на ділі довели свою відданість; по-друге, вже чому — я не знаю, але факт, що в Натієва була величезна кількість усякого майна і зброї, що у випадку розформування цих частин могло бути конфісковане німцями».

Частина Запорізької дивізії була втягнута у темну політичну інтригу із ще одним претендентом на київський трон — Василем Габсбургом. В останніх числах квітня 1918-го три полки дивізії опинились у районі Олександрівська (тепер Запоріжжя) — Єлизаветграда, де вже стояли частини австрійського легіону Українських Січових стрільців (УСС) під командою Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного.

Гетьман згадував, що емісари Вишиваного «...роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони завели зносини, у дивізії Натієва... склалося цілком певне ядро прихильників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації і по великих містах...», далі гетьман писав, що Вишиваний «...за допомогою навколишніх осіб, особливо якогось полковника, веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом... подібні повідомлення почастішали. Це вже збудило в мене інтерес. Я послав перевірити, і виявилося, що все це дійсно була правда, причому туди (до дивізії Натієва. — В. С.) стікалися всі не задоволені новим режимом елементи».

На початку травня 1918-го на Півдні України стали відомі подробиці гетьманського перевороту. Українські соціалісти Одеси (есери та соціал-демократи) різко засудили Скоропадського, планували підняти повстання проти нього з допомогою частин Запорізької дивізії та легіону УСС і розраховували передати владу в Україні Вишиваному.

Соціалісти Одеси навіть думали про урочисте проголошення нового гетьмана в Одесі, разом з проголошенням Одеси столицею соціалістичного гетьманату. У ті дні полковник «запорожців» Петро Болбочан запропонував командирові кінного полку ім. Гордієнка полковнику Всеволоду Петрову підняти повстання проти Скоропадського спільними силами полку «гордієнківців», 1-го та 2-го «запорізьких» полків, одеських соціалістів і проголосити Вільгельма гетьманом України. Вільгельма Вишиваного також підтримували кінні загони Вільного козацтва отамана Оліфера, що був «проти гетьмана, а за Центральною Радою».

Не втаємничені у змову Вишиваного люди поширювали чутки про те, що полковник Болбочан має намір проголосити себе гетьманом.

У червні 1918-го частини Запорізького корпусу, за наказом гетьмана, були виведені з «небезпечного» району Херсонської губернії й сконцентровані на україно-російському кордоні у районі Куп’янська та Слов’янська. Німці одержали від гетьмана згоду на переформування та скорочення цієї частини з 20 до 6 тисяч вояків. У серпні 1918-го генерал Натієв був зміщений з поста командуючого дивізією, а на його місце гетьман призначив генерала Миколу Андрійовича Борковського (знайомий гетьмана, був командиром дивізії 8-го корпусу, яким тимчасово командував Скоропадський): «Йому було наказано видалити всі невідповідні елементи... і привести у належний стан, не перебираючи засобами».

Але перебування Вільгельма Габсбурґа-Вишиваного в Україні продовжувало бути головним болем Скоропадського. Непокоїли його і тісні взаємини Василя Вишиваного з уніатським митрополитом Галичини Андрієм Шептицьким, велика популярність Вишиваного в опозиційних колах як соціалістичних, так і консервативно-монархічних. Вишиваний не виконував наказів свого командування про участь його підрозділів у каральних акціях проти повсталих українських селян, усіляко підкреслював своє особливе ставлення до подій в Україні.

По «справі Вишиваного» Павло Петрович твердив: «Із всіх отриманих даних виявилося, що німці не були у курсі, австрійське ж офіційне командування і граф Форґач показували, що вони нічого не знають і не співчувають цьому. Надалі ж з’ясувалося, що всі ці справи підтримувалися і субсидіювалися австрійським двором й іншими колами. Я рішуче вимагав у Гренера і Мумма прийти мені на допомогу. Через деякий час ерцгерцога забрали. Він потім передав через Липинського... про своє бажання приїхати до мене порозумітися».

Габсбурґ-Вишиваний згадує, що було «...багато гетьманських доносів до німців... Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули». Ці наполегливі звернення у липні 1918-го мали успіх — Вишиваного викликали до Відня, а потім до Берліна, де йому погрожували за самостійні дії «відняттям команди, розв’язанням УСС».

Перше велике повстання проти гетьманського режиму вибухнуло наприкінці травня 1918 року в районі Єлизаветграда, коли проти грабіжників із каральних загонів виступило до тисячі збройних повстанців-селян. На початку червня 1918-го піднялися Катеринославщина та Уманщина, де у повстанських загонах боролося вже до п’яти тисяч людей. Загони ці формувалися з учасників Вільного козацтва. Головними причинами селянської війни стало поновлення поміщицького землеволодіння і терор каральних і реквізиційних загонів, які грабували, вбивали, сікли різками непокірливих селян.

Найбільш організованим, численним і небезпечним для режиму стало Таращансько-Звенигородське селянське повстання, що розпочалося 5—6 червня 1918 року виступом 7 сіл Звенигородського повіту проти двох каральних загонів німців. Головну бойову силу повстанців становили колишні вояки Вільного козацтва, що змогли зберегти свою організаційну структуру та зброю. Німецький загін під тиском повстанців був змушений залишити волосний центр Лисянку. Через кілька днів до Лисянки в’їхав новий каральний загін, але повстанці знову розгромили окупантів і змусили дві німецькі роти та півтори сотні гетьманських карателів перейти до оборони. Згодом повстанські загони об’єднались і відійшли до Звенигородки, поблизу якої зібралося близько 15 тисяч бійців.

Цікаво, що ще 2 червня 1918 року гетьман розробив план відродження українського козацтва й підтвердив повну ліквідацію об’єднань вільних козаків.

Повсталими керували отамани Павловський, Туз, Квітковський, що стояли біля витоків Вільного козацтва, отаман Звенигородського коша Вільного козацтва Гризло, Тютюнник, брати Смоктії та брати Шевченки, родичі геніального українського поета. Ананій Шевченко був курінним Тарасівської сотні Вільного козацтва, а Левко Шевченко був офіцером-льотчиком.

У Шполі отаман Шаповал розгромив загін німців і захопив у полон 300 окупантів. Німців було розбито й у Звенигородці, після чого весь Звенигородський повіт перейшов до рук повсталих. Повстання поширилося на Таращанський повіт, де повстанцями було перебито німецький загін. Під Жашковом козаки розгромили великий німецький загін і захопили артилерію.

12 червня 1918-го повстанці атакували Таращу та на кілька днів захопили містечко. У другій половині червня повстанці вже мали 25 тисяч бійців. Але на початку липня 1918-го до сіл Київщини були спрямовані значні сили німецьких карателів та гетьманської варти. Після жорстокого бою поблизу села Стеблева частина повстанців прорвалася через ворожі позиції до Дніпра, і далі — через стратегічний міст на Полтавщину. На схід, до україно-російського кордону відійшло до 5 тисяч повстанців Київщини. Переправившись на Лівобережжя, частина їх зосередилась у так званій нейтральній смузі, яку контролювали радянські військові частини.

Одного з лідерів повстання Левка Шевченка заарештували і відправили до Києва, але тримали його не у в’язниці, а при німецькій комендатурі. Шевченку дозволяли виходити до міста під охороною німецького старшини. Через два місяці після арешту під час такої прогулянки по місту йому вдалося втекти від охорони.

Наприкінці липня 1918-го селянське повстання почалося на Чернігівщині та Полтавщині — під керівництвом більшовиків та боротьбистів, а у серпні — на Катеринославщині та у Північній Таврії — під керівництвом анархістських отаманів Махна, Щуся, Куриленка, Зубкова.

Під час локальних повстань українських селян тільки за шість перших місяців перебування іноземних армій в Україні було вбито близько 22 тисяч австро-німецьких солдатів і офіцерів (за даними німецького Генерального штабу) і більш ніж 30 тисяч гетьманських вартових. Фельдмаршал Ейхгорн вказував, що більше двох мільйонів селян в Україні виступило проти австро-німецького терору. Можна сказати, що тільки у повстанських збройних загонах у травні—вересні 1918 року встигло побувати до 80 тисяч селян.

Лідер білогвардійців генерал Денікін, що далеко не симпатизував селянській боротьбі, у своїх спогадах вказував, що українське село піднялося проти німців як грабіжників і захисників поміщиків.

Повстання селян і залізничний страйк практично зірвали збір і вивезення з України до Німеччини продовольства. До листопада 1918 року з України до Німеччини та Австро-Угорщини було вивезено тільки 113 тисяч тон борошна, близько 31 тисячі вагонів продуктів... Інтервенти, що розраховували на більше, так і не змогли перебороти продовольчу кризу у своїх країнах за рахунок України. У липні 1918-го становище українських селян різко погіршилось у зв’язку з тим, що німецькі суди почали призначати драконівські кари проти селянської непокори.

* * *

16 червня 1918 року, під час розростання Звенигородсько-Таращанського повстання, у Києві зібрався всеукраїнський Земський з’їзд. Виправдовуючи повсталих і шукаючи причину повстань, з’їзд вказав на політику «безоглядної реакції та реставрації старого ладу», що її проводив гетьман Скоропадський. У меморандумі Земського з’їзду містився протест проти розправи німецьких карателів над селянами, проти «нелюдського насильства», якому постійно піддавалися мешканці сіл. Земські діячі вимагали негайного скликання Українських Установчих зборів, які мали б вирішити аграрне питання та питання про перебування інтервентів в Україні. Голова земств Петлюра заявив гетьманові: «Ми вимагаємо, щоб не порушувалися елементарні права людини, як це було у царські часи».

Улітку 1918 року Петлюра готував повстання проти гетьмана, використовуючи гроші Антанти, широкі земські зв’язки та зв’язки у середовищі офіцерства гетьманських частин. Петлюра зв’язався з глибоко законспірованою організацією «Український офіцерський союз — Батьківщина», що складався з українських офіцерів, що раніше служили у військах Центральної Ради, а потім автоматично перейшли до армії гетьмана. Офіцери Залізничного полку, Запорізької дивізії і штабу гетьмана згуртувалися для підготовки перевороту. У цей «Союз» увійшли майбутні керівники листопадового повстання 1918 року, полковники Василь Тютюнник та Олександр Осецький; очолив «Союз» генерал Олександр Греков. «Батьківщина» підтримувала анонімні відносини з Українським національним союзом і, можливо, з деякими отаманами селянських повстанців. Колишній лідер київського Вільного козацтва, інженер та соціаліст Михайло Ковенко, хоча й приходив до гетьмана «з різними проектами боротьби із більшовизмом», сам готував заколот проти гетьманату.

У червні—липні 1918-го німецьке командування та структури безпеки Української Держави подавали гетьману секретні матеріали про зв’язки повстанців по селах з «київським підпіллям». Гетьману доводили вже відомі йому дані про те, що у Києві діють численні агенти Антанти, що мають за мету повалення режиму та залучення України до війни проти Німеччини. Німці вказували, що з агентами Антанти мав прямі контакти Петлюра, і на тій підставі вимагали його негайного арешту. Більше того, у цей «шпигунський детектив», на думку контррозвідки, були залучені численні лідери соціалістичних партій та деякі антантофіли з урядовців, офіцерів і генералів армії гетьмана. Німецьке командування все активніше вимагало від гетьмана проведення широких арештів агентів Антанти. Дмитро Дорошенко писав: «...суспільна думка була твердо впевнена, що акти саботажу — справа рук Антанти і їхніх прихильників».

Гетьманська служба безпеки — «Особливий відділ» — та департамент Державної варти (поліції) намагалися встановити стеження за всіма політичними лідерами — від анархістів до російських монархістів. Ці установи постійно доповідали гетьману про факти організації замаху на нього та про групи, що прагнуть державного перевороту...

Гетьман писав: «...я був гарно обізнаний, що робилось у лівих українських партіях... У той час була розкрита маса змов, по одній з них повинні були вбити мене. У день відкриття університету зранку я одержав із двох джерел певне попередження, що замах на мене відбудеться обов’язково сьогодні. Подібні попередження я одержував постійно, і я потім уже просив їх мені не повідомляти, а передавати всі ці відомості начальнику штабу, знаходячи, що при умовах щоденного замаху важко працювати, а завдання начальника штабу мене охороняти. Але у день відкриття університету справа була начебто серйозна. Мені казали, що позитивно їхати не можна. Я, проте, поїхав і не пошкодував».

«Особливим відділом» керував колишній товариш прокурора Бусло, керівником варти став теж колишній товариш прокурора, генерал П. Аккерман. Скоропадський згадував, що «...це були чесні люди, але, проте, поліція далеко не була на висоті», що Аккерман «...мало розумів стан речей і часто бачив небезпеку там, де її насправді не було, і навпаки, не бачив того, що в сутності могло стати великою загрозою нашому існуванню».

Гетьман ухвалив рішення щодо арешту колишніх лідерів Центральної Ради. Під домашнім арештом опинився Грушевський; Винниченко був «запобігливо» заарештований на один день — 28 червня. У червні був заарештований колишній військовий міністр УНР Порш, а через місяць — 27 липня 1918 року — Симон Петлюра. З приводу того, що була підозра, ніби він готував державний переворот на День св. Володимира. У липні—жовтні 1918-го у гетьманській в’язниці перебував Микола Чеботарьов (у майбутньому головний контррозвідник Петлюри).

Дмитро Донцов запише у своєму щоденнику: «Учора заарештували Петлюру й деяких російських монархістів. Чи не рука це Ігоря? (Ігоря Кістяковського — нового міністра внутрішніх справ гетьманщини. — В. С.). Учора вночі незвичайна стрілянина на окраїнах міста».

Павло Петрович згадував: «...у липні стало ясно, що по всій Україні йде робота лівих українських партій для підготовки повстання у випадку, якщо обставини будуть сприятливі. Кістяковський заарештував багатьох українців лівих партій... Було з’ясовано, що Петлюра відіграє значну роль, його заарештували. Але річ у тому, що арешт Петлюри значно не змінив становища... Кістяковський імовірно гадав, що він усіх незадоволених може посадити у в’язницю, і дивився на справу оптимістично».

У той же час гетьман шкодує: «...ми були занадто великими законниками і вимагали завжди точних фактів у тому випадку, коли нам надавали лише побічні докази. Звісно, що антиурядові елементи знаходили шляхи для продовження своєї роботи».

У липні 1918-го колишній прем’єр Голубович та колишній міністр Жуковський були визнані судом винними у самочинному затриманні банкіра Доброго і засуджені на 2 роки в’язниці.

Перед своїм арештом Петлюра встиг виступити на зборах Сільськогосподарського товариства. У виступі він агітував за широку аграрну реформу, за передачу частини земельної власності земств селянам, за припинення арештів громадян України без суду і слідства... Петлюра твердив, що гетьманські урядовці — «поліцейські та чорносотенці», які руйнують державу та цькують земців, і закликав звільнити всіх урядовців, що порушують закони, та створити «кабінет довіри», скликати Державну Раду, започаткувати конституцію.

ЦК УСДРП зажадав негайного звільнення Петлюри. Його арешт викликав страйк земських працівників, маніфестацію біля будинку Ради міністрів. Прем’єр Лизогуб прийняв делегацію земств холодно, заявивши, що під прикриттям земств ведеться підготовка до повстання, що уряду відомо: лідером широкої змови є Петлюра.

У червні 1918-го по всій Україні почались арешти керівників Вільного козацтва та лівих есерів, а у липні пройшли арешти партійних лідерів соціалістів-самостійників... 19 липня 1918-го гетьман відновив царський закон 1905 року про покарання за участь у страйках і підтримав наказ командуючого австро-угорської армії від 22 липня 1918 року про покарання військово-польовим судом за участь у страйках.

Але ані «особливий відділ», ані варта не змогли знайти інформації про маневри невловимого для стеження письменника Винниченка...

З ослабленням німецького впливу, після невдач німців на Західному фронті у серпні 1918-го, послабились і внутрішньополітичні позиції гетьмана. Український національний союз із середини серпня 1918-го ставав усе радикальнішим. До нього приєднались українські соціал-демократи та українські есери «центру», «Селянська спілка» та петлюрівський Земський союз.

У вересні 1918 року главою Українського національного союзу став есдек Володимир Винниченко. Висловлюючи ідею «широкого єдиного національного демократичного фронту», він почав шукати контакти із повстанськими отаманами, сподіваючись перетворити Національний союз у повстанський центр. Разом з тим Союз прагнув зовнішньополітичної підтримки проти гетьмана від соціал-демократів з парламенту Німеччини.

* * *

Навесні—улітку 1918 року російська партія лівих есерів, що була не задоволена результатами Брестського миру, підготувала ряд терористичних актів, обравши головними своїми мішенями німецького імператора Вільгельма II, начальника штабу німецької армії Гінденбурґа, посла Німеччини у РРФСР фон Мірбаха, фельдмаршала фон Ейхгорна, генерала Тренера, гетьмана Скоропадського.

Для виконання терористичних актів проти Ейхгорна, Тренера та Скоропадського з Радянської Росії до Києва прибули есери-терористи: Г. Смолянський, Б. Донськой, І. Каховська, в Україні до них приєдналися українські есери: М. Залужна, І. Бондарчук (Собченко) і член першого радянського уряду України, есер С. Терлецький. Терористи два місяці готували замах на Ейхгорна. 6 липня 1918 року в Москві ліві есери вбили німецького посла в Росії графа Мірбаха, після чого німецькі генерали в Києві стали більш обережними.

Терористи встановили, що в липні 1918-го прогулянки на свіжому повітрі у Ейхгорна відбуваються щодня о першій годині дня, але тривають тільки 5 хвилин, та й ще у контрольованому німцями районі Липки. Це був шлях фельдмаршала від офіцерського зібрання, де він постійно обідав, до будинку, де він мешкав.

30 липня Борис Донськой одягнув плащ, до кишені якого поклав потужну бомбу. До району атентату його супроводжувала Каховська та підстраховував Терлецький. У Липках Терлецький та Каховська залишили Донського самого. О 13.50 Донськой побачив Ейхгорна у супроводі ад’ютанта, капітана фон Дресслера. Донськой кинув їм під ноги бомбу, пролунав сильний вибух. Після цього терорист стрибнув у «заготовлений» фаетон, але кобила, перелякана вибухом, не рушила з місця. Тоді Донськой спробував утекти з місця злочину, та час було втрачено, і його оточили німецькі солдати...

Про цей теракт гетьман Скоропадський напише: «30 липня за нов. ст. ми тільки що закінчили сніданок у саду, і я з генералом Раухом хотів пройтися по саду, що примикає до мого будинку. Не відійшли ми й декількох кроків, як пролунав сильний вибух неподалік від будинку. По звуку вибуху я зрозумів, що розірвалося щось подібне до сильної ручної гранати. Були послані ординарці, які через хвилину повернулись і повідомили, що поблизу нашого будинку кинута бомба у фельдмаршала Ейхгорна, що вертався до себе після сніданку, що він лежить на бруківці, очевидно, тяжко поранений. Я та мій ад’ютант побігли туди. Ми застали дійсно тяжку картину, фельдмаршала перев’язували та укладали на носилки, поруч з ним лежав на інших носилках його ад’ютант Дресслер з відірваними ногами, останній, не було сумніву, вмирав. Я підійшов до фельдмаршала, він мене впізнав, я потис йому руку, мені було надзвичайно жаль цього поважного старого... Пам’ятаю, що ще за кілька днів до його смерті я пішов до нього запросто. Він сам варив каву, і у розмові я йому вказав на цілу низку порушень закону, які собі дозволяли дехто з його численних підлеглих, і він обурювався цим і обіцяв вжити заходів для припинення подібних дій... Я відчував, що його смерть тільки ускладнить обстановку в Україні». Ад’ютант Ейхгорна у той же день помер, а Ейхгорн — буде мучитися більше доби...

Борис Донськой відразу зізнавсь у злочині, вказавши, що він росіянин, лівий есер і колишній матрос Балтійського флоту. Він заявив, що «Центральним комітетом Української та Російської партії лівих есерів було прийнято постанову вбивати всіх німецьких, французьких та інших іноземних воєначальників, що направляються до Росії забирати в селян землю і душити російську революцію». Донськой думав, що на суді йому дадуть можливість пояснити зміст свого вчинку, викрити режим... але замість відкритого суду його чекав тиждень страшних катувань у Лук’янівській в’язниці... але він нікого не видав.

10 серпня 1918-го Донського таємно судив німецький військово-польовий суд, що зібравсь у будинку в’язниці. У той же день при великому скупченні народу Донського повісили у петлі зі скрученого дроту на телеграфному стовпі на Лук’янівській площі Києва. До його грудей був прив’язаний плакат із написом: «Вбивця фельдмаршала Ейхгорна».

Ірина Каховська так само була схоплена німецькими солдатами. У вересні 1918-го їй оголосили смертний вирок, але у Німеччині вироки на смерть по відношенню до жінок затверджує сам кайзер, а Вільгельм II так і не виніс вердикт до свого зречення у листопаді 1918-го.

Прощання з Ейхгорном відбулося 1 серпня 1918-го. Скоропадський намагався перетворити його в національну жалобу. Труни з тілами фельдмаршала і ад’ютанта, супроводжувані ескортом представників усіх родів німецьких військ, були привезені до лютеранської церкви, де відбулося відспівування. Жалобна процесія при світлі смолоскипів проїхала по центральних вулицях Києва до Київського вокзалу, щоб вирушити до Німеччини... На тротуарах стояли тисячі киян, що сперечалися: буде чи не буде німецька артилерія влаштовувати каральний обстріл Києва за вбивство фельдмаршала.

Скоропадський тоді звернувся з грамотою до українського народу, заявивши, що Ейхгорн «загинув від злочинної руки заклятих ворогів України», а його смерть «велика і гірка втрата для України» через те, що Ейхгорн був «...щирим і переконаним нашим прихильником і всього українського народу, і метою його було створення самостійної Української Держави... він радів тому славному майбутньому, що очікує Україну, і всіма силами пропагував ідею Української Держави навіть серед тих, хто ставився до неї з недовірою». Під час фашистської окупації Києва, з 1941 по 1943 рік, Хрещатик носив назву вулиці фон Ейхгорна.

Бойова група російських лівих есерів готувала замах на Скоропадського, намагаючись використати той момент, коли гетьман після відспівування Ейхгорна вийде із церкви. Мешканці Києва вважали, що наступною жертвою терористів буде Скоропадський...

Але есерівська група тоді не встигла виготовити снаряд, а наступного дня члени групи були заарештовані. Після вбивства фельдмаршала по Україні прокотилися масові арешти.

* * *

У Києві діяли кілька маловпливових російських монархічних союзів, що агітували за поновлення монархії в Росії та в Україні, за відновлення імперської структури з допомогою Антанти. Хоча були й такі, що висловлювалися за федеративну монархічну державу (на зразок Німецької імперії) у тісному зв’язку з Німеччиною. Генерал Гренер писав: «...монархісти повністю виключають відділення України з Росії. Імовірно, вони будуть готові надати Україні у рамках російської федеративної держави широку державну автономію».

Лідери правих політичних сил в Україні: великороси-націоналісти (киянин Шульгін і бессарабський поміщик та скандаліст Пуришкевич з однодумцями) нападали на гетьмана за його небажання сповідувати «білу ідею» й закінчити «малоросійський маскарад».

Більшість щирих прихильників «єдиної Росії» бажали ліквідації Української Держави та скасування влади гетьмана. Навіть «Союз землевладельцев» оголосив меморандум, у якому вказував на своє невдоволення внутрішньою політикою гетьмана, вимагаючи припинити діяльність соціалістів в Україні, розпустити селянські спілки, ввести у деяких районах особливий стан, роззброїти село, дати адміністрації право заарештовувати підозрілих у саботажі та карати їх.

Біле підпілля готувало переворот в Україні. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Чернігові та Полтаві було створено підпільні офіцерські дружини загальною чисельністю до 10 тисяч офіцерів, що чекали наказу про виступ. Але у «білих» «малоросійських губерній» поки ще не було єдиного та авторитетного лідера «з місцевих».

Гетьман пригадує, що «...особливо неспокійним був Союз руського народу. Слабкий за чисельністю і за своїм впливом, він брав своєю нахабністю... Праві, чорносотенні партії бешкетували. До них, на жаль, примикала частина офіцерства. Праві лідери під приводом роботи на користь монархії просто були озлоблені, що вони не змогли грати роль. До них приєдналася маса, що дійсно вболівала, дивлячись на розпад Росії, і в особі гетьмана та його уряду бачила лише зрадників руського народу... діячі старої Росії всіх напрямків і відтінків так чи інакше бажали відігравати роль. Я неодноразово намагався з ними зговоритися, але це не мало результатів. Ці суспільні діячі, серед яких, повторюю, були дуже відомі імена не тільки в нас, але й за кордоном, звичайно, багатьом імпонували. Вони впливали на міністрів, на німців і на представників Антанти, особливо сильно саме на останніх. Суспільні діячі мали великі зв’язки у суспільстві Києва... “України не потрібно. Коли прийде Антанта, гетьмана та всієї цієї опереткової країни не буде” — така була їхня думка»».

Підпільна організація «Київський національний центр» розглядала гетьмана як зрадника Росії, а можливе скликання Сейму або Національного конгресу — як замах на права російського народу. «Центр» не бажав ніяких переговорів з гетьманом, сподіваючись на встановлення в Україні нової «правої» російської диктатури. На чолі намічуваного перевороту в Києві стояв рішучий змовник Василь Шульгін з його таємною структурою «Азбука». Але Шульгін не був популярний в офіцерських і буржуазних колах, а в «Центру» не було жодного авторитетного вождя, що міг би об’єднати строкатий «правий» російський рух у Києві.

Підривну роботу проти гетьманського режиму проводила і ліберальна Уфімська Директорія (уряд із членів Всеросійських Установчих зборів), сподіваючись передати владу в Україні в руки кіл, які групувалися навколо політичної організації «Союз возрождения России». «Союз» готував збройне скинення гетьмана, створивши для цього таємну офіцерську дружину та знайшовши спільну мову з есерівськими терористичними групами. До змови були притягнуті офіцери, що перебували на високих постах у гетьманській армії, та колишні імперські чиновники, що знайшли своє місце в урядових структурах Української Держави. Змовники були пов’язані з агентами Антанти й працювали на антантівські субсидії. «Союз» був упевнений у своєму успіху і вже склав новий «тіньовий» уряд «Малоросії— Південно-Західного краю» на чолі з есером і масоном Дмитром Михайловичем Одинцем (головою «Русского национального совета» у Києві та Південного комітету «Союза возрождения России»), що у добу Центральної Ради був міністром «з російських справ» в українському уряді.

Інше підпільне кадетське угруповання у Києві «Совет государственного объединения» прагнув до встановлення свого впливу на гетьмана. Члени цього «Совета» були згодні вибачити гетьману його «українські грішки», якщо він почне робити кроки у бік об’єднання Росії, почне гуртувати антибільшовицькі сили навколо Києва. Лідери «Совета», що збіглися до Києва з червоної Росії, хоча і не прагнули бунту проти гетьманату, але, як пише гетьман: «...своєю розкладницькою проповіддю та постійною критикою... підтримували протиурядові елементи». Лідер російських кадетів Павло Миколайович Мілюков у червні 1918 року приїздив до Києва та зустрівся із гетьманом, але так і не міг зрозуміти, якою програмою керується гетьман і яка його остаточна ціль... Гетьману доповідали, що Мілюков був звинувачений у антигетьманській діяльності.

Ворожим до гетьмана залишався представник Добровольчої армії у Києві генерал Ломновський. Білогвардійці прагнули перетворити гетьманську Україну у джерело мобілізаційних офіцерських резервів, у той же час відмовляючи Україні не тільки у самостійності, але й в автономії. Генерал Денікін дивився на гетьмана як на одного з конкурентів у боротьбі за лідерство над силами опору червоним.

У той же час гетьман постійно загравав з російським білим генералітетом, переконуючи прихильників добровольців, що хоче передати владу над Україною великому князю Миколі Миколайовичу Романову,якщо той приїде в Україну.