Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Павло Скоропадський - Останній гетьман України

РОЗДІЛ 9. Перший місяць нової влади (травень 1918 р.)

«Життя моє встановилося порівняно просто: з першого дня я запропонував, щоб Рада міністрів засідала у гетьманському будинку, і це давало мені можливість постійно бувати на засіданнях, а міністрам, що бажали бачити мене з будь-якої справи, приходити до мене запросто. Звичайно я вставав пізно, тому що лягав не раніше двох-трьох, а то й чотирьох годин ночі через засідання у Раді або роботи над читанням різних спішних доповідей, що надсилаються міністрами. Звичайно, особливо на початку, до мене приходили годин у дев’ять, коли я ще був у спальні, або Палтов, або начальник штабу, або ж комендант для яких-небудь спішних питань. Потім я йшов до свого кабінету, і вже безперервно йшли доповіді міністрів та інших осіб, яких мені потрібно було бачити.

О першій був сніданок, і негайно після нього знову ж я йшов до себе у кабінет. О 8-й годині був обід, і негайно після обіду я відправлявся до Ради або ж приймав у себе всіляких осіб. У проміжках же доводилося писати ще всілякі чернетки для розпоряджень, наказів і т. п.

Спочатку я так багато працював, що протягом декількох тижнів позитивно не виходив з кабінету, залишаючи його лише для того, щоб нашвидку пообідати або ж перейти на ніч у спальню. Причому звичайно, ще лежачи у ліжку, я брав собі на прочитання будь-яку легку доповідь. Коли після цього мені довелося кудись поїхати й опинитися на свіжому повітрі, у мене кружилася голова й занедужали очі від яскравого весняного світла. Я собі постійно дорікав у тім, що так жити не можна, що необхідно мати хоч кілька годин на добу, вільних для відпочинку і прогулянки, але на початку це було позитивно неможливо: усяка доповідь, усякий прийом мав спішне і важливе значення, я нічого не міг відкласти або як-небудь зім’яти».

Так писав Павло Петрович про свій порядок денний першого місяця омріяного гетьманства... і додавав: «...з такою довірливістю пішов на цю каторгу, вірячи, що мене зрозуміють... Скажу відверто, що під час гетьманства в мене було стільки політичних трагедій, стільки драм і особистих, і державного порядку».

Дійсно, замість тріумфу і насолоди владою Скоропадський вперше у житті відчув важкий хрест влади, постійну перевтому, необхідність постійної праці, цілковиту відсутність вільного часу та відпочинку.

Рада міністрів збиралася щодня з восьмої вечора до другої години ночі, а інколи засиджувалась і до п’ятої. У травні та червні 1918-го гетьман обов’язково був присутнім на цих засіданнях...

Зеньківський свідчить, що міністри на засіданнях спілкувалися російською мовою, вони «...не розмовляли українською мовою — принаймні тоді, — тому що згодом П. П. Скоропадський вивчився говорити. В той же час всі документи Ради міністрів подавалися вже українською мовою. Все листування і взагалі всі офіційні зносини як з німцями, австрійцями, так і з усіма іншими державами та обивателями, з якими в той час Україна мала зносини, відбувалися українською. Гетьман надав чиновникам тримісячний термін на вивчення української мови. Він розраховував, що у серпні 1918-го всі його чиновники будуть вільно балакати українською. Що з цього вийшло, передає Михайло Булгаков у «Днях Турбіних». Письменник художньо відображає комічність ситуації, коли гетьман, його міністри та ад’ютанти повинні були розмовляти українською, але знали мову дуже погано:

«Гетман. — Я давно уже хотел поставить на вид вам и другим адъютантам, что следует говорить по-украински. Это безобразие, в конце концов! Ни один мой офицер не говорит на языке страны, а на украинские части это производит самое отрицательное впечатление. Прохаю ласково.

Шервинский. — Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет... князь... (В сторону.) Чёрт его знает, как «князь» по-украински!.. Чёрт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности... Я думаю... думаю... думоваю...

Гетман. — Говорите по-русски!»

Дмитро Дорошенко писав: «Майже всі освічені люди, за незначним виключенням, уживали російську мову, й це зовсім не означало недолік української національної свідомості або патріотизму, а було наслідком виховання, звички й усього комплексу обстановки життя. Та й у народі вже зникла та чиста українська мова».

Євген Коновалець свідчив, що гетьман «...завзято вчився української мови», а Варфоломій Євтимович писав, що гетьман уже влітку 1918-го розмовляв українською мовою «...на полтавському говорі, зовсім не гірше від тогочасного українського пересічного інтелігента». У вересні 1918 року на прийомі у кайзера Німеччини Вільгельма II Скоропадський виголошував промови українською мовою.

Спочатку гетьману було цікаво брати участь у засіданнях Ради міністрів — «вчених мужів», обговорювати й вирішувати справи держави. Але через два-три місяці таких «вечірок» його вже нудило від нескінченних та пустих розмов, на яких мало що можливо було вирішити, тому що міністри могли забалакати будь-яке питання. Вже до серпня 1918-го кабінет Лизогуба набрид йому «до чортиків», гетьман став усе рідше брати участь у роботі Ради міністрів, і прем’єр і міністри вже не мали на гетьмана такого впливу, як це було у травні—липні 1918-го.

Скоропадський описав і роботу своїх міністерств, у яких було: «...маса людей невідповідних по своїх знаннях і по своїх моральних якостях, але для дезінфекції всіх цих установ був потрібен час... усякий негідник, задрапувавшись у тогу українства, вважав себе заброньованим. На моїй душі є, імовірно, кілька промахів, тому що у міністерствах часто перебували начальники, які до українців, ділових і чесних людей, ставилися з неприхованою антипатією, а разом з тим ці начальники були потрібні, тому що вони знали техніку справи».

Скоропадський згадував, що прем’єр Лизогуб узяв моду «...занадто довго говорити з конкретного питання, вже цілком розжованого, і тим самим без кінця затягував непродукгивно засідання Ради... кожну справу, навіть другорядну, що обговорювалась у Раді, вирішував начисто, присвячуючи їй набагато більше часу, ніж ця справа, по суті, мала значення...», усякі дрібні події політичного життя подавались урядовцями як ті, що заслуговують особливої уваги.

У змаганні красномовців брав участь і міністр Чубинський, що, за Скоропадським, «...прекрасно говорив. Знав про це та любив себе слухати, що в достатній мірі затягувало засідання Ради міністрів...», та й міністр Вагнер «...говорив довго, тягуче, у більшості випадків не строго до питання». Ржепецький, «...володіючи даром слова і займаючи, завдяки своєму характеру, видатне становище у Раді міністрів, він, користуючись своїм впливом, через нерозуміння ним загальної обстановки, загальмував кілька гарних починань...»

Своє «аматорство» гетьман приховував звинуваченнями своїх міністрів: «Я особисто приходив у Раду міністрів щовечора і бачив, що зрячі люди там не сиділи. Потрібно, навпаки, дивуватися, що урядовий апарат був незабаром порівняно налагоджений і навіть витримав такі випробування...» Він бажав займатися владними питаннями, але не знав, з якого боку за них взятися.

Але кілька важливих питань Рада міністрів намагалася вирішити вже у травні. На засіданні Ради міністрів 3 травня для заповнення державної скарбниці було вирішено встановити державну монополію на вино (насамперед на горілчану промисловість), цукор, мелясу, тютюн і сірники. Для того, щоб винна монополія не обмежувала поставки хліба, міністри вирішили організувати виробництво казенного спирту з картоплі та меляси. Стимулом для поліпшення загального фінансового становища країни міністри вважали введення державних монополій і підвищення залізничних тарифів.

Вже на початку травня 1918-го міністр фінансів вирішує організувати швидкий друк грошових знаків гетьманщини, у Києві — у друкарні Кульженка і в Одесі — у друкарні військового відомства, перевівши ці друкарні під контроль міністерства фінансів.

27 травня 1918 року гетьман підписав закон «Про право на врожай 1918 року», в якому право на врожай озимини, посіяної землевласниками восени 1917 року, надавалося землевласникам, а право на врожай озимини на землях, які здані восени 1917 року власниками земель в оренду, надавалось орендарям. Право на врожай ярини, засіяної весною 1918 року, надавалось особам, що засіяли ці землі, але тільки за умов повернення власникам земель усіх витрат, які власниками були зроблені на цих землях після жнив 1917 року, після виплати державних та земських податків. Селяни, що захопили землю, мали виплатити за користування землями власникам цих земель відповідно до врожаю. Врожай із нив, оброблених та засіяних під керуванням призначених земельними комітетами управителів, реманентом та насінням власників і за рахунок останніх найнятими робітниками, належав власникам.

Цей закон, що позбавляв селянство продуктів своєї праці і відроджував поміщицьку землевласність, сильно вдарив по селянських господарствах, що скористалися перерозподілом землі й засіяли захоплені землі. Виконувати цей закон влада була вимушена з допомогою каральних загонів, що призвело до селянської війни проти гетьмана.

У той же час гетьманський уряд не зміг поліпшити стан торгівлі України з крглнами німецького блоку, не зміг налагодити постачання українського продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини. Гетьман у цьому питанні киває на німців: «Вивізну торгівлю з Україною німці погано організували. Поряд із цими великими фірмами та ділками... понаїхала з Німеччини маса всякої сволоти, просто якісь голодні шакали, які завдавали величезної шкоди і нам, і, скажу відверто, хоча це мене не стосується, Німеччині... Виходила якась колосальна спекулятивна каша, причому ці німецькі шакали діяли з неймовірною нахабністю, зловживаючи на кожному кроці заявами, що “наш уряд цього вимагає” і т. д. Наші спекулянти до них примазувалися, сподіваючись саме, що, завдяки нахабності їхніх німецьких колег, спекуляція їх буде вдала».

Час гетьмана займали ще численні прохачі та «стукачі». З перших днів свого гетьманства Скоропадський вирішив «широко приймати народ» у дворовій приймальні, гаючи на це безліч «державного часу».

Він згадував: «У приймальні в мене зіштовхувалися люди всіляких напрямків. Перші дні майже винятково приходили на прийом різні представники партій і союзів, які виставляли своїх кандидатів на ще не зайняті пости міністрів. Головним чином, обласний «Союз земельных собственников», «Протофіс» і українські партії робили на мене сильний тиск. Я ж їх вислухував, але не піддавався. В одних і в других були неможливі списки. Згода прийняти такий список була б рішенням йти за програмою крайньої партії, чого, як я вже неодноразово казав, я не хотів...

Народу, як я казав, у мене щодня перебувало дуже багато. Спочатку я встановив два рази на тиждень загальні прийоми — по середах і п’ятницях. Потім необхідність мати один день зовсім вільним, щоб встигнути ознайомитися із доповідями особливої важливості, змусила мене скоротити прийоми до одного дня на тиждень. На прийоми приходили винятково прохачі. Про що тільки отут не клопотали! Поряд із життєвими, пекучими питаннями зверталися до мене із усякою дурницею... Багато прийшло у перший же вечір таких, що ще за день перед тим обминали нас десятою дорогою... Життя протікало в мене в якійсь пропасній роботі, доводилося працювати позитивно до знемоги».

У своїх «Споминах» Скоропадський постійно скаржився на ту тяжку муку, що прийшла до нього разом із жаданою владою. Він в’язнув у владі, як муха у киселі, вже не встигаючи відчути насолоди владою.

Крім випробувань часом, для Павла Петровича існувало ще випробування простором. Палац на Інститутській, № 40, що у київському районі Липки, перетворився на тісний вулик — тут засідали Рада міністрів та Мала Рада товаришів міністрів, тут була канцелярія та прийомна гетьмана, кімнати охорони, ад’ютантів, коменданта... спочатку гетьман зайняв три кімнати, як приватні покої, але коли до Києва у липні переїхала дружина гетьмана, його дві доньки та три сини з вихователями, у палаці знайшли ще три кімнати, але на таку велику родину і шість кімнат було замало.

У перші дні своєї монархії гетьман Павло Петрович усім хотів сподобатися. Він милувався собою й сподівався, що всі-всі навколо — весь «народ український» — оцінять його гідність, шляхетність, ексклюзивне походження, гарні манери, його бажання врятувати Україну від жахів громадянської війни, встановити закон і порядок...

Скоропадський, по суті узурпатор влади та диктатор, дивував і розчулював демократичністю. Він простив українських соціалістів і російських монархістів, залишив профспілки і навіть Совєти на місцях (звільнивши Совєти від владних повноважень). Він не підписував покарання на смерть і не починав широких репресій, хоча за його спиною каральні загони з колишніх поміщиків і їхніх прихвоснів у союзі з австро-німецькими загонами палили цілі села та вбивали непокірливих селян, військово-польові суди окупантів вішали на площах провінційних міст «підозрюваних у опорі». Сам Скоропадський вважав, що він отут ні при чому... він навіть прохав німецьке та австрійське командування відмовитися від насильств у провінції, не розоряти селян. Але окупанти його мало слухали, адже він тільки «грав у владу».

Уже 2 травня 1918 року Рада міністрів на своєму засіданні вирішила, що «...оскільки діяльність бувших міністрів не виходить за межі виявлення особистих їх поглядів та думок, вони, згідно з установленими гетьманом основами законів про свободу совісті й слова, не повинні належати ні до якої відповідальності, а ще менше особистому заарештуванню. Але коли вони при розповсюджуванні своїх поглядів будуть надалі користуватися не належним вже до них авторитетом своєї влади чи своєї посади, вони повинні бути суворо покарані, не спиняючись навіть перед особистим їх заарештуванням».

У той же час каральні експедиції проти українського селянства (особливо у травні—червні 1918-го) стали неодмінною рисою режиму Скоропадського. Карателі, як правило, застосовували принцип колективної відповідальності: розмір стягнень розподілявся між усіма мешканцями населеного пункту, незалежно від їхнього соціального статусу, рівня матеріальної забезпеченості. У разі неспроможності частини населення сплатити контрибуцію її сплачувала інша частина — заможні верстви населення. Непокірних селян катували, вішали, а їхні хати спалювали...

От як описує Скоропадського, що тільки кілька днів тому став «монархом», його міністр Василь Зеньківський: «Гетьман мені сподобався, я відчув до нього симпатію, що почуваєш до людей, яким можна повірити. Але як відразу було ясно, що це все-таки тільки генерал, що не тільки ніякого державного таланту в нього немає, але що й мислити державно навряд чи він може. Враження це зараз же зміцніло, як тільки почалася розмова...» Зеньківського у палаці гетьмана «...уразила збройна його охорона (з німців) з кулеметами назовні і у вестибюлі».

Генерал і масон Гурко, що відвідав Скоропадського на початку його гетьманської кар’єри, відзначає «неймовірну балакучість» гетьмана і згадує, що Скоропадський тримав себе з важністю і зовнішньою пишністю, тавруючи російський гніт і вихваляючи Мазепу, але у приватних розмовах з російським генералом пояснював такі «шовіністичні» заяви тактичними вимогами моменту. Гетьман запевняв російських патріотів, що українізація держави потрібна німцям, і вона допоможе гетьманові впоратись із внутрішньою національною опозицією. Свою українську позицію та німецькі симпатії гетьман пояснював так — «...не я покликав німців, а їхній прихід дійсність... якби я погодився, німці перейшли б до прямої окупації, а я ще можу зберегти державу... коли б не було мого виступу, німці, кількома тижнями пізніше, завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство».

Зеньківський у своїй книзі «П’ять місяців біля влади» так характеризує Скоропадського: «Бойовий офіцер, схильний до військових авантюр, П. П. Скоропадський міг би ще утішитися всім тим, що звичайно пов’язане із верховною владою, — тим галасом, тими парадами, які й стомлюють, але й забавляють. Перший час замість цього його забавляла атмосфера змови, що дуже довго відчувалася у палаці; забавляли прийоми, зустрічі, інтриги — але це стало незабаром набридати П. П., як набридали йому і щоденні засідання Ради міністрів (лише із середини червня ми по неділях зовсім не працювали, а по суботах з’їжджалися о 2 годині на 2—3 години). П. П. по суті — чемна і шляхетна людина, але безпринципний, не у змісті цинізму або відкидання принципів, а у тому розумінні, що вся його

принциповість не йшла далі звичайної порядності — ні світогляду, ні глибоких переконань у нього не було через поверховість натури... У донкіхоти П. П. не годився, і він кинувся в авантюру української самостійності, у якій перебуває (все-таки не зовсім щиро) і донині. Таким українцем, яким його хочуть і хотіли бачити захисники української монархії, він не був і не може бути, залишаючись скрізь і завжди російською людиною. І те, у роки, коли стільки людей втратили розум, відреклися від моралі, стали безсоромними опортуністами, перед Павлом Петровичем життя поставило важке запитання про лицарську вірність Росії, те, що він піддавався (і піддається) різним українським шепотінням і нерідко лає «москалів» і Росію, — у цьому зреченні від того, що є його сутністю,П. П. загубив підвалини, якими трималася духовно його особистість... це не була ні державна людина, ні навіть “верховний головнокомандуючий” і вождь — хоча він і був на цих ролях. Між іншим, він був добрий, привабливий і милий — у приватних відносинах... за цинізмом і скептицизмом можна було часом помітити нотки примітивного сентименталізму».

Командир Січових стрільців Євген Коновалець свідчив: «На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський — це людина чесна, але дуже слабовільна».

У той же час німецький генерал Гренер писав, що гетьман «...без сумніву володіє видатними державними здібностями».

Винниченко писав більш нестримано: «Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження».

Вирішальними для гетьмана стали відносини з німецьким командуванням та посольством, з австрійським послом. Гетьман зробив візити фельдмаршалу Ейхгорну та послам Німеччини й Австро-Угорщини.

Про німецьку окупацію гетьман писав так: «Мені було надзвичайно важко, коли я бачив їх фактичними хазяями в нас в Україні, але разом із цим я усвідомлював, що тільки вони можуть нам у цей момент допомогти. Маючи з ними в Україні постійні зносини за родом своєї діяльності, я їх розділяю на три класи... Військовий клас прийшов до нас безумовно чесним. Вище командування ні в які спекуляції не входило, особисто не співчувало їм, у політичних відносинах всі ці Ейхгорни, Тренери і найближчі їхні помічники вимагали виконання Брест-Литовського договору, і нові вимоги все-таки вважали зайвими. Вони на Україну дивилися доброзичливо і не бажали її економічного падіння, навпаки, приходили на допомогу, коли бачили скрутний стан. За своїми переконаннями вони були демократами, особливо Тренер. Ми з ним розмовляли про аграрну реформу. Він дивився на неї розумно, був проти всяких демагогічних прийомів, хотів дійсного проведення у життя цього питання з найменшими потрясіннями. Другорядні ж начальники ні в яку політику не вдавалися і були дуже різної якості, але виконували свій обов’язок і були чесні».

Командуючий німецькими військами в Україні (командуючий групою армій «Київ», що окупувала Україну та південні райони Білорусії) генерал-фельдмаршал Герман фон Ейхгорн прибув до Києва із Прибалтики тільки наприкінці березня 1918 року. Він прибув на заміну генерал-полковника Олександра фон Лінсінгена, що керував німецькими військами на головному напрямку наступу Київ—Харків—Ростов.

Згодом українськими соціалістами була розповсюджена брехлива чутка, ніби фельдмаршал Ейхгорн був одружений із сестрою дружини гетьмана і саме родинні стосунки привели Скоропадського до влади.

Гетьман згадував про свій перший візит: «Ейхгорн був поважний старий, у повному змісті цього слова, розумний, дуже освічений, із широким кругозором, доброзичливий, недарма він був онуком філософа Шеллінґа. У ньому зовсім не було тої зарозумілості та пихатості, які спостерігалися іноді серед германського офіцерства... Це була розумна, далекоглядна та сердечна людина... це була безумовно чесна, непідкупна людина. Він з’явився на Україну з армією, і в сутності він міг сильно збільшити вимоги, які німці нам пред’являли, і це багато хто на його місці зробив би, тому що ми були зовсім неспроможні, особливо на початку, у ньому ж, навпаки, я завжди знаходив повне співчуття і сприяння у всіх питаннях...»

Характеризуючи посла Німеччини фон Мумма, Скоропадський відзначить його «напускну важливість... Сама по собі це була добра людина, вже втомлена від служби, дуже честолюбна, піддана лестощам, старий холостяк з великою дозою сентименталізму».

Незабаром Скоропадський дав обід на честь фельдмаршала Ейхгорна, а через кілька днів сам потрапив на обід до німецької «Оберкоманди», де головував фельдмаршал. Фельдмаршал теж жив у районі Липки, неподалік від гетьманського будинку, у розкішному будинку по вулиці Катерининській, 16. На Липках іще перебував німецький штаб, державні установи гетьманату і установи німецького командування, Державний банк. Цей район було перетворено на військовий табір, він патрулювався німецькими солдатами, у районі не здавалися квартири, практично не було магазинів.

Ейхгорн люб’язно обговорював з гетьманом загальний стан справ в Україні, а вже через генерала Тренера йшли до гетьмана німецькі вказівки і поради, невиконання яких могло привести до втрати влади Скоропадським. Недарма Тренер іноді зустрічавсь із представниками українських соціалістів, демонструючи їм свою демократичність, що створювала певні надії. Гетьман відчував, що його помилки можуть закінчитися «тихим переворотом», коли владу, при повному невтручанні німців, перехоплять або «українські коаліціанти», або «праві руські кола». Гетьману була надана тільки одна можливість — погоджуватися на пропозиції німецького командування, негайно виконувати їх, узгоджувати важливі державні рішення з німецькою «Оберкомандою».

Скоропадський часто-густо просив генерала Гренера спільно виробити певну систему, «...за якою німецькі війська залишалися б осторонь від народонаселення». І хоча Скоропадський у своїх мемуарах не втомлюється повторювати, що у всіх питаннях «Оберкоманда» йшла йому назустріч, це була далеко не повна правда. Скоропадський бажав ліквідації каральних загонів окупантів, військово-польових судів, мріяв про розбудову української армії, про створення українського флоту з кораблів, що захопили у Севастополі німці, про похід української армії на Кубань... але «Оберкоманда» відмовлялася від поступок і категорично забороняла гетьману приймати самостійні рішення.

Особливо принципові німці були з військового питання. Гетьману було дозволено тримати тільки одну дивізію — не більше ніж 20 тисяч військових, так ще й дуже далеко від Києва — на україно-російському кордоні. Довідавшись про появу нового українського полку залізничної охорони, німці роззброїли його, навіть не попередивши «монарха» держави. Коли ж гетьман почав «шукати правди», німецькі офіцери з «Оберкоманди» вказали на те, що військова частина ця неофіційна, що сформована вона без огляду на домовленості німецького командування з гетьманом, що ніяких відомостей про створення полку німці не отримали, що для вирішення питання та розслідування потрібно створити мішану комісію з німецьких і українських офіцерів...

Як згадував гетьман, німці «...наполегливо вказували мені, що армії мені не потрібно, мені не дають права на формування бажаних мені 8 корпусів... Коли Штольценберґа звільнили, в мене з німцями встановилися цілком пристойні відносини, які виражалися в тім, що я йшов назустріч їхнім бажанням, коли це не наносило нам серйозного збитку або могло бути згодом витлумачене виходом моїм зі стану повного нейтралітету, у якому ми перебували».

Київська «Оберкоманда» не підтримувала політику зближення німецького уряду Берлін—-Москва. Ейхгорн та Гренер виступали за розрив з ленінським урядом і навіть пропонували «переможний похід на Москву». Гетьман теж намагався переконати німців у необхідності продовжити рух німецької армії на схід. Павло Петрович згадував, що «...у головній квартирі Східного фронту було все підготовлено для наступу на Петербург та Москву, ледве не у травні місяці». Командування німецькою армією у Києві вважало, «...що вже давно настав час Німеччини порвати з більшовиками».

Гетьман писав, що три чверті німецьких генералів і вищих офіцерів були проти політики зближення Німеччини з більшовиками: «Якщо під час війни центр співчуття більшовикам був у середовищі німецького генерального штабу, безсумнівно, що у добу гетьманату воно перейшло у міністерство закордонних справ, військові ж рішуче були проти цього».

Гетьман згадував, що з Тренером і Муммом «можна було дуже добре працювати», хоча і не вказує, що з серпня між ними почалися значні тертя, з приводу виконання гетьманом своїх обіцянок.

У той же час австрійське командування значного впливу на київську владу не мало. Коли у червні до Києва завітав головнокомандуючий австро-угорською армією, то він і гетьман обмінялися офіційними візитами і, як твердить Павло Петрович, «...більше його не бачив».

Німецьке командування дуже прискіпливо обмежувало вплив Відня на Київ. Скоропадський писав: «Я з першого ж візиту помітив, що відносини між німцями та австрійцями далеко не були особливо ніжними. Австрійці весь час давали зрозуміти, що вони у всіх питаннях були б податливіше німців. Насправді ж, говорячи неупереджено, з німцями у мене встановилися значно більш прості і певні відносини, ніж з австрійцями... австрійці були надзвичайно люб’язні на словах, але по справі робили Бог знає що... там грабіж просто був узаконений, і всякі мої розмови з австрійськими представниками ні до чого не вели. Хабарництво та обман були доведені там до колосальних розмірів... на словах ми з ними виразно домовлялися по одному, а по справах виходило зовсім інакше... стан їхньої армії відрізнявся самими грабіжницькими нахилами... Наскільки німці хотіли дійсно порядку, настільки з’являлося враження, що цей порядок зовсім вже не так бажаний австрійцям...»

Карні експедиції на теренах, де базувались австрійські частини, були такі брутальні, що 14 травня 1918 року гетьман передав австрійським представникам протест з приводу підтримки карних експедицій з боку австро-угорських частин.

Гетьман указував, що майор Флейшман підбурював січовиків Коновальця проти гетьмана, а посланник Штольценберґ вів таємні переговори з колишнім прем’єром Голубовичем і з колишніми лідерами Центральної Ради, вважаючи, що у гетьмана міністри мають бути виключно українськими соціалістами.

Гетьман дорікає австрійському послу графу Форґачу за те, що він мав постійні зносини з українськими соціалістами. Форґач «надзвичайно м’яко, але наполегливо» доводив гетьману, що не потрібно нехтувати соціалістичними колами. Павло Петрович зазначав, що Форґач «...дійсно добре знає свою справу, надзвичайно м’який у спілкуванні, але одночасно з цим рішучий і немилосердний... австрійці вели політику, невизначену настільки, що мені доводилося особисто з цього просити пояснень від графа Форґача... У мене з ним були надзвичайно обережні відносини... До України ставився з інтересом остільки, оскільки вона могла увійти в орбіту постійного впливу Австрії, а може бути, при відомих щасливих для Австрії комбінаціях, включена четвертою державою до складу Австрійської імперії» (план супердержави: Австрія, Угорщина, Польща, Україна).

У той же час австрійців дратував навіть титул гетьмана «всієї України». В цьому титулі вони бачили зазіхання Скоропадського на українські землі Австро-Угорської імперії: Галичину, Буковину, Закарпаття.

Австро-угорські частини, особливо сформовані з угорців, «були нетерпимі стосовно місцевих мешканців, так що їхня користь паралізувалася тою величезною шкодою, що вони наносили умиротворенню зайнятої ними країни», а «спекулятивні тенденції» приводили до того, що гетьман уже майже не контролював українські терени, що були окуповані австро-угорською армією. Так, австрійський генерал, що керував військами в Одеському регіоні, у якого «відносини з нашою владою ніяк не налагоджувалися» (за Скоропадським), самочинно передав підозрілій бізнесовій компанії право рибного вилову у Чорному морі за допомогою тралення, вже забороненого на той час у багатьох країнах.

Гетьман домагався найскорішого вирішення питання австрійського краю Східної Галичини і проблеми Холмщини та Підляшшя, на землях яких було неможливо утворити українську адміністрацію. Він звертався до німецького командування за допомогою у вирішенні цього питання. Але німці не хотіли дратувати австрійців з приводу «дрібних українських справ».

Українська Рада міністрів вирішила, що при австрійському окупаційному командуванні в Одесі буде призначений представник від Ради міністрів. Але цей представник — Сергій Гербель — не мав майже ніякого впливу на австрійське командування, яке вирішувало всі питання на свій розсуд, інколи консультуючись тільки з місцевим керівництвом.

Але спочатку у Павла Петровича не все так добре склалось і з німецьким командуванням у Києві. Вже через тиждень після гетьманського перевороту німці почали замислюватись над доцільністю їхньої підтримки Скоропадського, який був непопулярним у народі й «темним» у політиці.

10 травня 1918-го австрійський міністр закордонних справ граф Стефан Буран фон Раєч писав, що німці вже розглядають новий план усунення гетьмана і введення окупаційного режиму. В той же час посол граф Форґач 11 травня доносив у Відень, що люди не задоволені гетьманом, вважаючи, що він має план повернути царський режим. Форґач вважав, що Скоропадському треба шукати компромісу з іншими політичними силами. У середині травня 1918-го до Відня дійшли звіти від шефа штабу австрійської армії Вальдштетена, в яких була інформація про те, що в Україні ситуація дуже хитка, бо гетьман не зміг притягнути до співпраці соціалістів, німці ще не вирішили: залишать вони гетьмана чи ні.

Тільки 22 травня 1918-го вийшов циркуляр Ейхгорна, що наказував німецьким установам та військовим частинам в Україні підтримувати гетьмана, який несе відповідальність за виконання Брестської угоди.

Вже на початку червня 1918-го кайзер Вільгельм Другий своїм окремим листом визнав гетьманський режим. Тільки після того гетьман міг зітхнути і вважати себе не тільки т. в. о. Гетьман запросив до себе Ейхгорна й урочисто проголосив подяку німецькій армії та німецькому народу за підтримку української справи. Наприкінці травня 1918-го гетьман склав угоду з австро-угорським фельдмаршалом фон Бельцем про співпрацю та поділ влади на півдні України.

У ніч з 4 на 5 травня 1918-го гетьман з усіма міністрами був на Великодній службі Божій. Гетьман наказав відчинити церкву, що діяла при гетьманському будинку, і призначив у ній святкову службу. Гетьман був присутній і на службі у величному храмі Святої Софії, де єпископ передав від своєї свічки пасхальне світло гетьману, а той урочисто запалював свічки міністрам, після чого міністри запалювали свічки присутнім. Павло Петрович згадує: «На розговіннях у мене була маса народу. Я почував ще себе ніяково, не звик до цієї обстановки. На Великодню заутреню я запросив усіх найближчих діячів нового уряду і вищих чинів “Оберкоманди”». Гетьман активно показував свою відданість православній церкві, з’являючись на молебнях, службах, панахидах, але ця завзята релігійність була тільки даниною обставинам. Відносини гетьмана з офіційною церквою були складні й навіть конфліктні.

Гетьман прийняв Україну, яка була роз’єднана не тільки політичним, соціальним, національним конфліктом, але й перебувала у стані загострення релігійного конфлікту. Гетьман згадував: через церковне питання «...у перші ж дні гетьманства я потрапив у жахливе становище. Я був до нього дуже мало підготовлений, а розбирати цю складну справу та вести всю політику з цього питання довелося мені. Я йшов обережно, навпомацки, серед хору дорікань справа і зліва».

Починаючи з кінця XVII століття в Україні не було єдиного церковного центру, митрополит Київський вважався звичайним губернським митрополитом, яких у Російській імперії було кілька десятків. До того ж місце митрополита Київського вже три місяці було порожнім. Загострення церковного питання було пов’язано із діями Центральної Ради наприкінці 1917 року.

Центральна Рада призначила міністром віросповідань Миколу Безсонова, колишнього єпископа, що зняв із себе сан і обвінчався з ученицею духовного училища. У середині 1917 року Безсонов робив кар’єру театрального журналіста. На прохання архієпископа Євлогія змістити такого міністра голова Ради міністрів Голубович відмовився, пославшись на гарну поінформованість Безсонова у справах церковного керування. В той же час в Україні з’явилися церковні діячі, що виступили за відновлення автокефальної Української православної церкви. Для організації Української церкви вони створили Всеукраїнську Церковну Раду, у якій «першу скрипку» грав архієпископ Алексій (Дородніцин). До Церковної Ради увійшли ліберальні священики — «українці» і виборні миряни, що вимагали призначення вищого духівництва з українців. Гетьман та гетьманські міністри теж вважали, що вибирати митрополита треба тільки з місцевих священиків.

За висловом Скоропадського, Церковна Рада «...являла собою революційну установу, що не рахувалася ні з церковними канонами, ні з правами». Церковна Рада очолила боротьбу проти «великоруського» вищого духівництва в Україні й виступала за термінову українізацію церкви, за богослужіння українською мовою, за автокефалію — відділення української церкви від московської. При Церковній Раді зібрався Український Церковний собор. Призначені Всеукраїнською Церковною Радою єпархіальні комісари намагалися перевести літургію у всіх церквах України на українську мову і перетягнутисвященство до автокефалії.

7 січня 1918 року відкрився Київський собор православної церкви, на якому почалася боротьба між прибічниками єдності церкви (парафіяльна рада Києва) та авто-кефалістами із Церковної Ради, але 150 голосами проти 60 речення про запровадження автокефалії було відкинуто. Взимку 1918-го митрополит Київський Володимир (прилучений до святих Собору новомучеників) був по-звірячому вбитий більшовиками у стінах Києво-Печерської лаври. В Києві необхідно було терміново провести призначення нового митрополита. Тимчасово митрополією керував єпископ Никодим, що, відповідно до указу патріарха Всія Русі Тихона, скликав 19 травня 1918-го єпархіальні збори для обрання Київського митрополита.

Міністр віросповідань гетьманату Василь Зеньківський хоча потім і писав, що був проти української автокефалії, але у травні 1918-го доводив необхідність зібрання Українського собору, а не єпархіальних зборів, і встановлення церковної автономії — митрополії для української церкви. Лизогуб у Раді міністрів висловився за автокефалію церкви... всі міністри висловилися з цього питання в тім же дусі. Гетьман бажав, щоб усі церковні справи вирішувалися в Україні, а зв’язок з Московською патріархією існував тільки через патріарха... Прем’єр Лизогуб також вказував на те, що у самостійній державі необхідно створити незалежну церкву. В той же час єпископ Никодим висловлювався проти скликання Собору, боячись, щоб на місце митрополита не потрапила особа, яка б симпатизувала Церковній Раді. Більшість архієреїв теж не бажали скликання Собору, вважаючи його незаконним і таким, що «веде до унії».

Члени Української Церковної Ради та вищі ієрархи Київської митрополії прибули до гетьмана з метою перетягнути його кожний на свій бік. Після зустрічі із 13 єпископами та членами Церковної Ради гетьман вирішив, що Собор має відбутись як загальноукраїнський у липні 1918-го.

Особливо дратував гетьмана та міністрів єдиний кандидат від вищих церковних кіл на посаду Київського митрополита Антоній (Храповицький). Храповицький вважався правим монархістом, агресивно налаштованим проти «малоросійського сепаратизму» та масонства. Незважаючи на офіційний лист гетьманської Ради міністрів до патріарха Всія Русі Тихона, у якому уряд прохав спільно знайти кандидата на митрополію, патріарх призначив Антонія (Храповицького) на Київську митрополію.

«Я думаю, що патріарх був неправий у цій справі», — записав гетьман. Незважаючи на обрання та затвердження митрополита, гетьман відмовлявся визнавати призначення патріарха.

Доктор богослов’я, архієпископ Антоній (Храповицький) до революції був членом Державної Ради та Святійшого Синоду. З 1914 року він був архієпископом Харківським і Охтирським. Скоропадський визнає, що Антоній «...занадто самодержавного напрямку, що знову не підійде нам, тому що народ наш дійсно переконаний демократ». Гетьман вважав, що Антоній «...чорносотенець старої школи і нічого іншого, як посадити у в’язницю, розстріляти, звернутися за допомогою до поліції в змісті впливу на маси та утвердження православ’я — не вміє».

Скоропадський був активно проти кандидатури Антонія, але не хотів розриву з вищим духівництвом в Україні і боявся, щоб в Україні не стався церковний розкол. Поява двох православних церков призвела б до того, що Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Донецький регіон підтримали б московську церкву, а інші регіони — українську. Такий розподіл руйнував би єдність держави і зіштовхував гетьмана з серединної позиції.

19 травня гетьман відкрив «Український клуб» на Прорізній. У своїй промові, не соромлячись, він називав себе «вірним сином України», «покликаним широкими трудовими масами», запевняв у своїй прихильності до самостійності України, славословив німцям... «У цю першу мою появу я був здивований тим теплим прийомом, що мені був зроблений... тому, що там збиралися найбільше «щирі» українські діячі, які мали привід сумніватись у тім, щоб я був їхньої орієнтації». Після відкриття гетьман затримався на концерті та святковому обіді. Але потім він поїхав на панахиду по митрополиту Володимиру, що проходила у Києво-Печерській лаврі над його могилою. Отут гетьман уже розповідав зовсім інше... що спасіння Русі йде через Україну, що гетьманський переворот є першим кроком для єднання «Руських земель» та православних...

У травні 1918 року гетьман сильно хитався між «українськими» та «єдиноруськими» колами. Тоді у Києві, за узгодженням з ним, було створено «Бюро» по запису у російську Добровольчу армію генералаАлексеева. Таємно від окупантів гетьман дав згоду на створення по містах України таких вербувальних центрів. Гетьман дозволив у Києві створення організації «Російський зв’язковий», програмою якого була «єдина, неподільна Росія» та боротьба проти українського сепаратизму. В Україні відкрито велася пропаганда «єдиної й неподільної Росії», підтримка російських офіцерських організацій. Тільки у середині червня 1918-го під тиском німецького командування «Бюро» було закрито, виїзд офіцерів на Дон був припинений, пропаганда Добровольчої армії була заборонена під страхом арештів...

Гетьман писав: «З Алексєєвим {командувач Добровольчої армії, масон. — В. С.) я був у приватній переписці. Писав йому якось, просячи прийняти деякі міри, що стосуються мого особистого майна, він мені дуже люб’язно відповів. Потім він неодноразово звертався до мене з проханням просити німців звільнити офіцерів його армії, які були ними заарештовані за підозрою у тім, що вони є агентами Антанти в Україні і вербують собі частини».

Протягом усього травня 1918-го гетьман приймав і приймав представників різних партій та організацій, запевняючи кожну делегацію в тому, що нова влада намагається задовольнити всі побажання візитерів. Гетьман же сподівався, що зможе лавірувати між численними та різнополюсними групами «свідомих українців», монархістів, федералістів і росіян-«єдинонеділимців», демократів і прихильників військової диктатури.

Гетьман охоче прийняв делегацію від Конгресу хліборобів: «Велика гетьманська зала була переповнена народом. Сказано було кілька гарних промов... Хлібороби виразили побажання, щоб у мене був загін, складений винятково з їхніх дітей, який був би основою моєї військової опори».

Але з організаторами Конгресу хліборобів — із «Союзом земельных собственников» у гетьмана виникли проблеми. З перших часів нової влади землевласники почали вимагати від гетьмана міністерські посади та прийняття більш суворих законів щодо повернення їхніх маєтків. Вони дорікали гетьману за те, що він не дотримується попередніх домовленостей, які нібито були узгоджені перед переворотом та конгресом. Землевласники розраховували на те, що гетьман співчуває старому імперському устрою і відновить в Україні дореволюційний лад, що він покликаний захищати винятково їхні інтереси. Але «праві» землевласники помилились у гетьманській «реакційності». Гетьман прийшов до влади не для того, щоб відновити імперію та феодальний лад. Вже у травні 1918-го обопільне розчарування призвело до майже повного розриву. Скоропадський запише: «Я з ними сильно розходився в думках».

У середині травня 1918-го у Києві відбувся з’їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства — так званого «Протофісу». На цей з’їзд прибуло близько 1000 делегатів, що представляли великий і середній бізнес України. З’їзд «Протофісу» ухвалив резолюцію підтримати гетьманський уряд і заявив про свою готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного та економічного ладу. В той же час «Протофіс» намагався змусити гетьмана вести необхідну великому бізнесу політику. Приймаючи делегатів з’їзду, гетьман пообіцяв повну підтримку бізнесу та включення представників «Протофісу» до економічного блоку уряду. Проголосивши свободу торгівлі, гетьман надав надзвичайні пільги у торгівлі «Протофісу», поставив його у виключне становище. Але й «Протофіс», як вказував гетьман, «...далеко не представляв із себе такої серйозної сили, якою він намагався себе виставити».

8—11 травня 1918-го у Києві відбувся також з’їзд Конституційно-демократичної партії (кадетів). З’їзд пройшов з участю делегатів із усієї України та трьох міністрів-кадетів: М. Василенка, О. Ржепецького та С. Гутника. З’їзд визнав персональне право окремих членів партії вступати до нового уряду й схвалив курс гетьмана на будівництво самостійної України.

Гетьман збирався спиратися на прошарки старого чиновництва та офіцерства, на буржуазію та «міцних» селян-землевласників. Серед травневих відвідувачів гетьмана було багато генералів і полковників старої армії, яких Павло Петрович прагнув залучити до будівництва України. Скоропадський не відмовлявся від зв’язків з імперською аристократією, вважаючи, що це допоможе йому у становленні влади. Гетьман писав: «...в українських колах мене добре знають... я відомий у великоруських колах, і мені легше буде примирити, чим комусь іншому, ці два полюси».

Особливі надії Павло Петрович пов’язував із залученням блискучого командира та організатора барона Петра Миколайовича Врангеля (можливо, масона), що у середині травня 1918-го опинився в Києві. Колись Скоропадський був командиром Врангеля, командував Першим кінним полком, у якому Врангель починав свою офіцерську службу.

За деякими даними, барон навіть дістав якусь посаду при штабі гетьмана, на якій протримався два тижні, але у своїх спогадах він бажав забути про це. Врангель докладно описав свої враження від травневого Києва зразка 1918-го року: «...наступного ранку я подзвонив у палац гетьмана з’ясувати, коли Скоропадський зможе мене прийняти. Мені відповіли, що гетьман просить мене до сніданку... Вхід охоронявся вартою офіцерської роти. Перший поверх був зайнятий канцелярією, верхній займав гетьман. У приймальні мені впав у око якийсь полковник з голеною головою і жмутом волосся на верхівці, що відрекомендувався полковим писарем «Остряниця-Полтавець». Він розмовляв винятково українською мовою, хоча і був кадровим російським офіцером. Черговим ад’ютантом виявився штабс-ротмістр Кочубей, колишній кавалергард. Ми розговорилися. Він розповів мені про переворот, про ту, нібито безкорисливу, допомогу, що роблять Україні німці, про популярність Скоропадського. За його словами, незабаром буде сформована велика армія, кошти на яку обіцяли німці...

...увійшов Скоропадський. Ми розцілувались і вирушили снідати... Після сніданку ми перейшли до кабінету. Скоропадський почав розповідати про останні події в Україні, про роботу його по розбудові краю, про намічене формування армії.

— Я дуже розраховую на тебе, — сказав він, — чи погодився б ти йти до мене начальником штабу?

Я відповів, що, не встигши ще ознайомитися зі станом справи, не можу дати якої-небудь відповіді, але що, у всякому разі, міг би працювати винятково як військовий технік... Не будучи нічим пов’язаним з Україною, зовсім не знаючи місцевих умов, я для посади начальника штабу, звичайно, не годжуся. Я поспішив побачити всіх тих, хто міг мені дати відомості, що цікавлять мене. Всі ці відомості тільки підтвердили мої сумніви. У Сливинського я докладно ознайомився з питанням формування армії. Німці, все обіцяючи, фактично ніяких формувань не допускали. Сформовані були лише одні військові штаби і, здається, одна «хліборобська» дивізія. Ніякої правильної мобілізації зроблено не було, та й сам мобілізаційний план не був іще розроблений. Ні матеріальної частини, ні зброї для намічених формувань у розпорядженні уряду не було...

Українські ж прихильники цього об’єднання не розуміли, що вони є лише сліпим знаряддям німецького уряду. Більшість цих прихильників були далекі від ідеї самостійної України і бачили у створенні України лише часткове відродження Великої Росії. Але деякі, навіть серед найближчих радників гетьмана, були затятими прихильниками «щирого українства». Німці посилено підтримували українське самостійництво, і сам Скоропадський, на догоду або могутнім заступникам, або у силу політичних міркувань, явно грав у «щиру Україну».

Через день після першого мого відвідування я обідав у гетьмана. Після кави ми просиділи, розмовляючи, до пізньої години. Як і під час першої нашої розмови, Скоропадський почав казати про те, що сподівається на мою згоду йому допомогти. Я знову підтвердив сказане у перший раз — можливість моєї роботи у цих обставинах лише як техніка: “Я думаю, що міг би бути найбільш корисним як військовий начальник, хоча б при створенні великої кавалерії. На жаль, оскільки я встиг ознайомитися зі справою, я сильно сумніваюся, щоб німці дали тобі цю можливість. Але це інше питання. Я готовий взяти будь-яку посильну роботу, бути хоча б околодочним, якщо це може бути корисним Росії. Я знаю, що у твоєму становищі щирі наміри доводиться, можливо, приховувати, але не приховаю від тебе, що багато чого з того, що робиться тут, для мене є незрозумілим і мене бентежить. Чи віриш ти сам у можливість створити самостійну Україну, чи мислиш ти Україну лише як перший склад слова Росія?”

Скоропадський гаряче став доводити мені, що Україна має всі дані для утворення самостійної та незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в українському народі, а за останні багато років посилено працювала в цьому напрямку Австрія, і плоди цієї роботи значні. Зрештою він став доводити, що об’єднання слов’янських земель Австрії та України і утворення самостійної та незалежної України, мабуть, єдине життєве завдання».

З відвідин Києва та зустрічей з гетьманом Врангель зробив такий висновок: «Важко вірилося, що, керуючи краєм у цей, винятковий за труднощами час, Скоропадський міг би впоратися з непомірно важким завданням, яке випало на його долю». Врангель не захотів продовжувати службу в армії гетьмана і на початку червня 1918-го залишив Київ (у Добровольчій армії генерал Врангель став служити із серпня 1918 року).

Коли два генерали прощалися, на питання Врангеля про цілі гетьманства Павло Петрович відповів словами Цезаря: «Краще бути першим на селі, ніж другим у Римі».

Генерал Олександр Сергійович Лукомський (колишній начальник штабу Верховного головнокомандуючого російської армії) у травні 1918-го так само був прийнятий гетьманом. Лукомський іще з листопада 1917-го служив начальником штабу у Добровольчій армії, але навесні 1918-го він зробив таємний вояж по містах України для організації офіцерських груп і відправлення офіцерів з України на Кубань — у Добровольчу армію.

Пізніше у своїх спогадах генерал Лукомський напише, що гетьман сказав йому про те, що він тільки грає у «щирого українця», що він розбудовує Українську державу для блага Росії, бо вважає Добровольчу армію Алексеева—Денікіна слабкою та безперспективною. На думку гетьмана, німці не дозволять посилення білогвардійської армії, що була зорієнтована на Антанту. Гетьман запевняв: майбутнє Росії пов’язане з формуванням потужної української армії, що згодом почне боротьбу за державотворення Росії. Скоропадський так само запропонував Лукомському посаду військового міністра, але і від нього почув категоричну відмову.

Про Скоропадського висловився і посланник Дону генерал Олександр Васильович Черечукін: «Він мало нагадував українця і на вигляд і за своєю вдачею... Як російський генерал він болів душею з приводу розділення Росії».

У травні 1918-го Скоропадський шукав згоди з генералами Алексєєвим, що командував Добровольчою армією, з Миколою Миколайовичем Романовим, що був потенційним претендентом на престол після розстрілу царської родини і вбивства великих князів дому Романових. Цікаво, що навесні 1918-го Микола Миколайович жив у своєму палаці на узбережжі Південного Криму. У деяких споминах білогвардійців про зустрічі з гетьманом приводяться слова гетьмана, що Україну, «коли прийде час», гетьман покладе до ніг законного государя, а поки Київ мусить відігравати роль «ядра для збирання земель Росії».

У своїх «Споминах» гетьман писав: «...я хочу лише широко децентралізовану Росію, я хочу, щоб жила Україна і українська національність, я хочу, що б у цьому найтіснішому союзі окремих областей і держав Україна займала гідніше місце і щоб всі ці області і держави зливалися б в одному могутньому організмі, названому Велика Росія, як рівні з рівним. Я не маю сумніву, що, щоб там не було, так зрештою і буде...» Ще до утворення СРСР гетьман був готовий до такого проекту!

* * *

На початку травня 1918-го до німецького генерала Тренера завітала делегація «Української міжпартійної ради» для того, щоб передати свої пропозиції німецькому командуванню. «Партійці» вимагали: збереження хоча б видимості революційних реформ в Україні, виключення із гетьманського уряду міністрів, «ворожих українській державності», надання більшості портфелів у кабінеті міністрів «українським діячам» (соціалісти розраховували на портфелі прем’єр-міністра або міністра внутрішніх справ, міністра закордонних справ, міністра землеробства). Соціалісти пропонували змінити політику гетьманського уряду і встановити тимчасову, до скликання Установчих зборів, законодавчу Державну Раду.

Генерал Гренер погодився на участь федералістів у уряді, але категорично відкинув план і умови соціалістів, відповівши їм, «...що вже пізно, треба було думати про це раніше. Гетьмана визнала Німеччина — і він залишиться. З цього, однак, не виходить, що німці відкидають можливість співробітництва із соціалістами. Воно навіть бажане, — сказав Гренер, — але при одній неодмінній умові: щоб вони були “розсудливі”».

Вказуючи на місце соціалістів у системі влади в Україні, Гренер поцікавився в них: «...чому ж не знайшлося нікого, хто б виступив на захист Ради? Адже ви знаєте, що у конфлікті між соціалістичною Радою і несоціалістичними українцями ми були нейтральні... Чи не можете ви мені пояснити, чому вас ніхто не підтримав ні у лютому, коли ви звернулися до нас по допомогу, ні під час гетьманського перевороту?»

Володимир Винниченко писав: «...німецький генерал вагався. І він пропонував есефам зробити так: узяти портфелі голови Ради міністрів та ще кілька важніших і почати працювати. Тоді українські делегати запропонували “роз’яснити” гетьмана як тимчасового президента Української республіки».

Соціалісти пішли, порадилися два дні і подали генералу Тренеру новий проект. Новою умовою свого вступу вони вважали конституцію. Соціалісти навіть погоджувались на гетьмана, але тільки як президента Української республіки, при зміні кабінету міністрів. Але німецький генерал і його не визнав «розсудливим».

Дмитро Дорошенко про це прохання соціалістів до німців запише: «...самі вибравши представника німецької військової влади арбітром у внутрішніх українських справах, запевняють його увесь час, що тільки вони є представниками української громадськості й навіть всіх українських народностей. Говорячи увесь час, як про «українців», тільки про соціалістів і протиставляючи їм, як «не українців», усіх інших українців не-соціалістів, вони тим самим переконували німців, що «українство» є не більше, як партія, як секта, що привласнювала монополію представляти українську громадськість і весь український народ».

Німецькі газети тоді писали про «...прохання соціалістів, щоб німці допомогли їм взяти участь в уряді»... і про те, що «...практично їхнє співробітництво не має значення, тому що вони становлять дуже маленьку партію». Але українські соціалісти знайшли шляхи до порозуміння з окремими діячами німецької соціал-демократії, що впливала на рішення рейхстагу та німецького уряду.

У травні 1918-го до Скоропадського теж кілька разів приходили представники соціалістичних українських партій, які отямилися після раптової втрати влади. Соціалісти вже були готові до компромісу і заявили, що можуть підтримати новий лад, якщо гетьман ясно висловиться, що гетьманат є тільки українською формою президентської республіки, у якій гетьман буде мати виконавчу владу, а вся законодавча влада у державі перейде до Сейму — Законодавчих зборів. Соціалісти також бажали знати, коли гетьман дозволить проведення Сейму і трошки обмежить свою необмежену владу?

У своєму меморандумі 24 травня Український національний союз попереджав гетьмана про антиукраїнський кабінет, про гоніння на українство, вимагаючи припинити політику заборони народних з’їздів і діяльності «Просвіт», усунення українців із урядових посад.

У травні 1918-го гетьман ще був непевний у своєму становищі й намагався задовольнити вимоги полярно протилежних політичних сил. Його тоді й назвали «балериною», бо всім прохачам він казав те, що вони бажали чути. Гетьман запевнив соціалістів, що він ніколи добровільно не відмовиться від обіцянок, які записані у «Грамоті», і коли побудує соціальний мир в Україні, погодиться на роль президента республіки. Але сам він вважав, що розподіл влади стане згубним для його влади і тільки одноособова влада на тривалий час може докорінно змінити політичний і економічний занепад. Для всієї країни в умовах громадянської війни гетьман вважав кращим не починати «парламентських експериментів», які призведуть до нового етапу боротьби за владу.

Гетьман згадує: українські «партійці»... були дуже незадоволені, що серед міністрів було мало так званих «щирих українців». На ці закиди гетьман відповідав: «Чому ж ви не прийшли, коли ми вас кликали? Адже й такий-то та такий-то були запрошені, але ви самі відмовлялись, а тепер, коли ви бачите, що справа пішла, ви ображаєтеся!»

Протягом усього гетьманування Скоропадський постійно лавірував між українськими політиками, що мали систему політичних партій, та між проросійськими колами — фінансистами, капіталістами, офіцерами, що у своєму арсеналі мали економічний вплив, великі гроші, офіцерські об’єднання.

У той же час лідери Центральної Ради не були здатні на рішучу боротьбу за владу і капітулювали перед союзом «гетьман—німці», а росіяни-білогвардійці ще не були організаційно та ідеологічно підготовлені до негайного виступу проти гетьмана.

У травні 1918-го до гетьмана кілька разів приходив і Симон Петлюра. Про що тоді домовлялися лідери конкуруючих сил, можна тільки здогадуватися. Гетьман запише: «У той час у нас були гарні відносини... На початку Петлюра приходив до мене кілька разів, і щораз при страшних наріканнях земельних власників і великоросійських кіл. Його відвідування, звичайно, були викликані заступництвом за осіб, які були арештовані за протиурядову агітацію». Можливо, гетьман намагався залучити Петлюру до свого уряду або війська, але той не хотів служити «німецьким інтересам».

* * *

У перший місяць свого правління гетьман досяг вагомих успіхів у зовнішній політиці. Вже у травні 1918-го до Києва прибула офіційна делегація нової держави, що з’явилася на карті Східної Європи всього кілька тижнів тому, — Республіки Всевеликого Війська Донського. Голова республіки (з 3 травня 1918 р.) — отаман, генерал-майор Петро Миколайович Краснов у своїм листі гетьманові повідомляв, що він оголосив Донську землю самостійною державою «до відновлення єдиної Росії», і прохав узгодити всі питання про кордони між Державою Україна та Доном. Отаман Краснов був старим товаришем гетьмана по службі у 1-й гвардійській кавалерійській дивізії.

Делегація донців на чолі з генералом Михайлом Андрійовичем Свєчиним (колишнім командиром лейб-гвардії кірасирського полку та 1-го кавалерійського корпусу) та генералом Олександром Васильовичем Черечукіним, прибувши до Києва, почала переговори з гетьманським урядом про встановлення кордонів у районі Таганрог—Острогозьк.

Гетьман вирішив піти на поступки Краснову й передати Дону спірну Таганрозьку округу (1918 року — терен України), вважаючи, що краще мати донських козаків у союзниках, ніж у постійних ворогах... Гетьман писав: «...таганрозька проблема... на руку німцям, тому що у всіх спірних областях вони встановлювали свій контроль, а у цій спірній області були найбагатші родовища вугілля та антрациту... Але українські кола, з якими я розмовляв, і чути нічого не хотіли. Ростов їм потрібний, це буде зв’язок із Кубанню, що теж населена українцями і тому буде належати Україні, і багато ще інших доводів змушували їх бути в цьому питанні непримиренними».

Крім Таганрозької округи, отаман Краснов зазіхав на Луганськ з його військовими заводами та на Старобільський повіт з його кінними заводами.

Згодом переговори про кордони у районі Таганрога та Луганська затягнулися, оскільки донці вже не були такими наполегливими, бо мали надію позичити в Україні грошей, снарядів та набоїв. З червня 1918-го з України почалося вивезення зброї на Дон (частина зброї йшла до Добровольчої армії). Вже 27 червня 1918-го Україна підписала договір з Республікою Всевеликого Війська Донського.

Але всі спроби гетьмана організувати спільну зустріч із генералом Алексєєвим та отаманом Красновим скінчилися невдачею. Алексеев від побачення зі Скоропадським відмовився.

У травні 1918-го до Києва завітала і кубанська депутація на чолі з головою Кубанської Ради соціалістом Рябоволом (від Кубанської Ради), що теж просила у гетьмана набоїв, снарядів і зброї для боротьби проти більшовиків. Кубанці, що прибули до Києва, були ворогами Добровольчої армії. Своїм генеральним консулом на Кубань гетьман призначив соціал-демократа, давнього друга Петлюри ПрокопаПонятенка, що мав зв’язки серед кубанських соціалістів.

Але ще 23 березня 1918 року, коли більшовики захопили Катеринодар (центр Кубанського краю), уряд Кубані ховався по станицях і не мав змоги самостійно протидіяти червоній навалі.

Кубанська делегація була урочисто прийнята гетьманом, і на честь «славних кубанців» гетьман дав святковий обід, на якому були присутні більшість гетьманських міністрів і представник Німеччини, радник посольства граф Берхем. Рябовол підняв келих за імператора Вільгельма і мав тривалу розмову з Берхемом з приводу німецької допомоги самостійній Кубані. Гетьман зазначав, що з Кубанню встановилися дружні відносини, і мова вже йшла про союз України та Кубані або навіть про федерацію... серед урядовців України були мрійники, що хотіли, щоб Кубань увійшла до складу України на автономних засадах. Скоропадський уже бачив себе правителем не тільки українських, а й козацьких земель Кубані, Дону, Тереку... гетьман мріяв перетворити Кубань на генерал-губернаторство у складі Української Держави.

У травні у гетьмана з’явилась ідея відправити українську Запорізьку дивізію (15—20 тисяч бійців) генерала Натієва на Кубань, на допомогу Кубанській Раді, що боролася проти більшовиків. Дивізія Натієва мала бути перекинута по залізниці до Маріуполя, а потім морем перевезена у район Єйська. Запорізька дивізія та сили кубанських повстанців мусили випередити добровольців у їхній кампанії по захопленню Кубані. На Кубань були направлені розвідники, що готували повстання козаків проти Добровольчої армії та червоних, спираючись на мережу українських «Просвіт» на Кубані. Гетьман відправив на Кубань (Кубанській Раді) гроші, 10 тисяч гвинтівок, 8 гармат, більш ніж 100 кулеметів, 50 тисяч снарядів.

Як передає у своїх спогадах Дмитро Дорошенко, місією Рябовола було досягнуто таємної згоди вести справу до з’єднання Кубані з Україною. Під цим приводом гетьман навіть почав формувати ще нові частини для десанту на Кубань Азовським морем (Чорноморський кіш).

Гетьман мріяв стати керівником федеративної держави у складі України, Криму, Бессарабії, Дону, Кубані, Тереку, Ставрополля і, можливо, Кабарди, Адигеї, Чечні....

У травні 1918-го німці дали згоду на реалізацію плану Кубанської операції та гроші на її підготовку. Але у червні німецьке командування вже перешкоджало реалізації цього проекту. Німці не бажали посилення української армії і дуже сумнівалися в українських частинах, які могли вирушити на Кубань для боротьби проти більшовиків. Справа в тому, що на Кубані вже билася з більшовиками Добровольча армія (орієнтована на Антанту). Добровольча армія випередила український десант і самотужки розгромила червоних на Кубані. Союз українських та добровольчих частин був би небажаним для Німеччини, бо міг привести до відновлення антинімецького фронту на сході. До того ж Німеччина була задоволена Брестським миром із Росією і не бажала розширювати зони своєї окупації, бо існувала потенційна можливість появи нових ворогів німецького блоку на безмежних та маловідомих теренах Радянської Росії.

В той же час із далекого Сибіру прийшла звістка про визнання України Сибірським обласним урядом.

З травня 1918-го гетьман почав умовляти німців поступитися Кримом та трофейним Чорноморським флотом на користь України. Але німці до серпня 1918-го не бажали навіть нічого чути щодо кримської справи.