Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Морські війни українських козаків

Військове мистецтво козаків у морських війнах

Сміливо замахнувшись на монополію Туреччини на Чорному морі, козаки не кинулися у морську війну, якто кажуть, сторч головою. Ними рухав холодний розрахунок, який давав підстави сподіватися на успіх. Козакам було що протиставити турецькому флотові. Вони давали собі раду у козирях та вадах своїх чайок, добре зналися на технічних і бойових характеристиках суден противника - галер, сандал, чайок. Козаки, можна сказати, бездоганно орієнтувалися на місцевості, особливо в дельті Дніпра, Дону, мілинах Дніпровсько-Бузького лиману, в річках і протоках Таманського п-ова. Не були секретом для козаків і умови плавання в Чорному морі: напрямки течії, роза вітрів, мілини. Опанували вони й непросту науку проходження Босфору.

Козаки широко користувалися розвідувальними даними, уміли заскочити гарнізони фортець зненацька, намагалися відгадати такий час для своїх походів, коли руки турків були зв’язані іншими справами. Так, блискуча серія козацьких походів 1614-1617 pp. відбувалася на тлі персько-турецької війни. Відтак турки не могли відволікти в Чорне море необхідну кількість галер, чим козаки й скористалися. Практично усі свої походи під Стамбул козаки здійснювали тоді, коли той залишався без належного захисту з моря. Особливо показовими були походи 1621 та 1624 pp. Тоді турецька столиця взагалі опинилася без флоту, й султан мусив кидати на козаків абищо.

Візитною карткою козаків були хитрість, впертість і завзятість у бою. Противнику довелося швидко втямити, що від цих відчайдухів можна чекати будь-яких несподіванок. Козаки могли викинути який завгодно фортель й обвести ворога навколо пальця в найпрозаїчнішій ситуації. Дуже вже полюбляли вони утнути щось незвичне й залишити ворога, як-то кажуть, “з носом”. У хід йшло все: знання психології та звичок противника, володіння багатьма козаками турецькою й татарською мовами, добра орієнтація на місцевості тощо.

Козацькі чайки атакують турецьку галеру

Скажімо, під час знаменитого штурму Кафи 1616 p., звістка про який так вразила турків, козаки дотепно ошукали місцеву сторожу. Гетьман П. Сагайдачний, довідавшись про те, що у фортеці чекають на турецьку флотилію, зробив оригінальний хід. Козацькі чайки підпливли до Кафи вночі. Окремі козаки своїми вигуками турецькою мовою змусили вартових повірити, що то підійшла очікувана ескадра. Частина козаків тим часом кинулася з драбинами на стіни й, перебивши на протилежному боці ошелешених вартових, відчинила ворота, крізь які увірвалася решта учасників походу.

Вроджені гумористи й дотепники, козаки не втрачали й шансу уїдливо поглузувати з ворога, чим доводили його до сказу. Так, після морського походу 1615 р. козаки, підпливши до Очакова, ніби на глум спалили на очах у місцевого гарнізону захоплені турецькі галери, після чого взялися штурмувати фортецю. А в 1633 р. козаки п’ять днів стовбичили під Керчю іі розмахували відрубаною головою турецького воєводи Асанбея, прозоро натякаючи, що “світить” усім керченцям.

* * *

Свій хист козаки виявляли вже під час виходу в море. Ось як описує проходження козаками Дніпровсько-Бузького лиману докладний знавець козаків Г. Л. де Боплан: “Турки звичайно бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Дніпра напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком, переховуються в очеретах, які тягнуться на 3 - 4 льє вгору по Дніпру, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них у гирлі, турки завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили, то по всій країні здіймається тривога, досягаючи Стамбула”.

Випливши в море, козацька флотилія швидко намагалася допливти до об’єкта нападу, якщо це були фортеці, або прочісувала море на маршрутах торгових кораблів, якщо планувала підживитися чужим крамом. Бувало, українські козаки домовлялися з донцями про зустріч у морі, щоб далі діяти спільно, як-от у 1625 p., коли козаки запланували похід під Трапезунд. В умовленому місці недалеко від міста мали зустрітися донці, які пливли з Дону, й запорожці, які вирушили з Січі. Комбіновані походи відбувалися у 1616,1622,1625 pp. Тільки справжні “морські вовки” могли дозволити собі щось подібне. Адже такі походи потребували точного розрахунку та блискучого знання особливостей моря.

Виштовхування чайки з берега в море 

За сприятливих обставин відстань до Босфорської протоки українські козаки долали з Дніпра за 36-40 год. їм тут сприяла течія, яка давала прискорення 43 км за добу. Коли пливли з Дону, шлях розтягувався на 3,5-4 доби безперервного веслування. Від Босфору вздовж малоазійського узбережжя до Самсуна, Трапезунда й Сінопа козаки теж рухалися за течією. Якщо ж добиралися туди з Дніпра, то значну частину шляху пливли проти течії. Так само проти течії прямували козаки з Дніпра навколо Криму до Кафи й Керчі.

Улюбленими для козаків місцями морського бою були мілини й дельти річок. Тут козацькі чайки мали перевагу над турецькими галерами завдяки своїй швидкості й маневреності. Найбільшим щастям вважалося посадити галери на мілину, а потім по-козацьки “розібратися” з ними.

У 1616 p., приміром, козацьким чайкам вдалося заманити шість кораблів на мілину під Варною. Турки були змушені висадитися на берег, а козаки спалили галери. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. 90 запорожців на своїх човнах захопили турецьку галеру в такий спосіб. Спершу вони “переїхали па очаківський бік навпроти Кінбурпської коси, до острова Березань, та заїхали в очерет, в якому стояти ніч і день”. Наступного дня й відбулося основне дійство. Запорожці “на морі побачили судію, яке йшло до Очакова з Білгорода, як навпроти їх порівнялося, то вони, виїхавши з очерету, й стали веслувати до того судна, й наближуючись, вистрелили з гармат... а потім з рушниць й закричали, щоб на судні підняли вітрило, то з судна вистрелили з рушниць, а потім вітрило спустили, і залізли воми, запорожці, на судно, захопили на тому судні сім душ яничар, усіх, які були на тому судні”.

Деякі автори XVII ст. упереджено писали, буцім козаки тільки те й роблять, що вештаються побіля берегів, не наважуючись виходити у відкрите море. І це попри величезну кількість походів до берегів Криму та Малої Азії. Насправді ж козаки наловчилися давати гідний бій у будь-якому куточку Чорного моря. Звичайно, на глибинах далеко від берега технічну перевагу мали вже галери, і для козаків було бажано, щоб кількість чайок значно перевищувала число галер. У випадку, коли такої переваги створити не таланило, козаки воліли відступати до берегів і вже там шикуватися до бою. Якщо ж такий маневр не вдавався, козаки вступали в нерівний бій, у котрому билися, “як леви”, проте нерідко пізнавали гіркоти поразки. Часами немало козацьких чайок розкидав і топив сильний шторм.

Під час бою у відкритому морі найнадійнішим союзником козаків була безвітряна погода. Тоді завдяки швидкості і маневреності чайок вони сміливо кидалися в атаку на неповороткі галери. У вітер козаки, не маючи значної чисельної переваги, воліли уникати бою далеко від берега, а в штиль навіть одна чайка нападала на одну галеру. Козаки використовували з вигодою для себе захід сонця, ніч, туман, а також той факт, що з огляду на різницю у висоті суден вони швидше могли виявити галери, ніж турки помітити козацькі чайки.

Наближаючись до противника, козаки стріляли з фальконетів, а потім ішли на абордаж, маючи надію перемогти ворога в рукопашному бою й розраховуючи на допомогу невільників-веслярів.

До 20-30-х pp. XVII ст. козаки так відточили свою майстерність, що здебільшого вигравали морські бої. Еміддіо Дортеллі д’Асколі, префект Кафи, міста, яке неодноразово зазнавало козацьких нападів, писав, що “на морі козаки спершу захоплювали маленькі судна і, заохочені у спіхом, з кожним роком захоплювали все більші кораблі у великій кількості... жоден з кораблів, незалежно наскільки великим і добре озброєним він не був би, не є у безпеці, якщо на його нещастя він зустрінеться з ними, особливо на спокійному морі”.

Г. Л. де Боплан так описував тактику козаків у тих морських битвах, у яких вони мали чисельну перевагу й були тією стороною, що нападала на противника: “А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше як на 2,5 стопи, тому вони помічають судно або галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє, і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал), вони щосили веслують до судна, половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сиплються люди, одразу ж захоплюючи корабель”.

Якщо козаки самі ставали об’єктом атаки набагато сильнішої турецької флотилії, то билися до останнього. Під час бою біля Кара-Хармана (1625) козаки, здавалося, були близькі до перемоги. “Раптом з’явився вітер, - зазначав Кятіб Челебі, - і наповнив вітрила галер. І кожна з них, будучи мертвою, ожила. З допомогою потуги вітру галери розтоптали тих самовпевнених проклятпиків. Одразу ж більшість [чайок]попереверталося і багато козаків, що були всередипі, потоплено. Ті, що залишилися, були розкидані по поверхні моря. Сльози та стогін досягла небес, поверхня моря забарвилася червоною кров’ю. Одним словом з трьохсот п’ятдесяти штук чайок заледве тридцятьом вдалося втекти кудись до берега. Решта була на межі вигасання. Під кінець чайки не тонули, козаки вели битву, стоячи по саме горло в воді. Після ранку настав і проминув час післяполудневої молитви, однак майже сімдесят чайок ще не могли згаснути. їх добивали з трудом до самого вечора”.

Чайки в бою

Під час успішного походу козаки захоплювали різний крам та зброю. Не пропускали вони й нагоди захопити в полон турецьких вояків та мирних мешканців, щоб потім віддати за викуп або обміняти на козаків-побратимів, раніше полонених турками. Інколи в козацькі руки потрапляли й високі чини. У 1616 р. козакам пощастило захопити самого командувача всім турецьким флотом - капудана-пашу. Наступного року до полону потрапив паша міста Ізмета.

Коли в полон потрапляли козаки, їхня доля була сумною. У кращому разі їх розкидали по галерах як веслярів.