Морські війни українських козаків

Козацькі шляхи до моря

Для виходу в море козаки користувалися кількома маршрутами, що мало заплутувати противника. Географічно найзручніший з них пролягав, звісно, по Дніпру. Козаки з Січі спускалися “своєю” річкою в Дніпровсько-Бузький лиман, а звідти виходили у відкрите море. Однак найпростіший шлях водночас був і найнебезпечнішим. Турки, як могли, старалися “закрити Дніпро” й не випускати козацькі чайки в море.

Першою серйозною перешкодою для козаків була фортеця Іслам-Кермен. Збудували її для татар турецькі інженери в 1502-1504 pp. на Таванському перевозі, найзручнішому місці для переправи у пониззі Дніпра. Французький інженер Г. Л. Боплан, який провів у козацьких краях чимало часу, писав, що “ріка тече тут одним руслом і має не більше 500 кроків завширшки”. Відтак можна було стріляти з берега на берег. Розташований на лівому березі Дніпра на місці сучасної Каховки, Іслам-Кермен прикривав Кримський ханат з півночі. Залога твердині пильнувала козаків, намагаючись не дати їм прошмигнути в гирло Дніпра. У 1510 р. кримський хан навіть висунув ідею перегородити Дніпро ланцюгами, а річечку Ягорлик, яка впадала в Дніпро нижче Тавані, загатити камінням та деревами. У Туреччині носилися ж із думкою звести на Тавані фортецю ще й на правому березі річки. Та лише в 60-х pp. XVII ст. на місці сучасного м. Берислава та його околиць з’явилися фортеці Кизикермен, Мустріткермен, Мюбареккермен. Але на той час козаки вже рідко коли виходили в море, й тому ці фортеці виконували інші функції, хоча й так само антикозацькі.

Ще одним опорним пунктом турків у пониззі Дніпра була Очаківська фортеця - осідок флотилії і гарнізону, які мали всіляко перешкоджати козакам і сповіщати про небезпеку. Турецькі галери періодично чатували на козаків у Дніпровсько-Бузькому лимані. У 1614 р. султан намагався побудувати замки в гирлах Бугу й Чичиклеї.

У цілому ж туркам ніколи не вдавалося надійно перекрити вихід з Дніпра, і козаки в більшості випадків успішно продиралися до лиману.

Не меншу небезпеку для козаків таїло в собі повернення цим шляхом з морського походу. Як тільки турки довідувалися про появу на морі чайок, вони одразу споряджували до гирла Дніпра спеціальну флотилію. Хіба що султан не мав під рукою вільних кораблів. Обтяжені людськими втратами й фізичною втомою, козаки ставали куди вразливішими, а наповнені здобиччю чайки - менш рухливими. За такими чайками турки гналися й по дніпрових протоках, тоді як входити в гирло проти “свіжих” козаків ніколи не наважувалися. Крім того, часто-густо в пониззі Дніпра чатували ще й татари, які шукали свого шансу накинутися на козаків, якби ті висадилися на берег. Тож козакам доводилося приймати непростий бій або вдаватися до різних хитрощів, щоб його уникнути.

Найпоширеніший спосіб ошукати турків полягав у тому, щоб перетягнути чайки з лиману суходолом до Дніпра, де знову налягти на весла й щасливо дістатися рятівної Січі. У найтяжчих випадках козаки вимушено кидали чайки й здобич і пішки “робили ноги”.

“Тепер слід повертатися у свій край, - писав той таки Боплан. - Тим часом варта в гирлі Дніпра подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони одначе кепкують з цього, хоча й ослабли... Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова. В цьому місці за чверть льє від Великого моря у напрямку до Дніпра тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200-300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, і протягом двох-трьох днів дістаються до Дніпра з усією здобиччю”.

Маршрути козацьких походів

Не від доброго життя козаки опрацювали ще два маршрути виходу в море. Обидва хоча й додавали клопотів, але дозволяли оминути Дніпровсько-Бузький лиман. Перший маршрут передбачав використання річок басейну Дніпра - Самари й Вовчої, - а також річки Кальміус, яка впадала в Азовське море. З останнього через Керченську протоку козаки потрапляли до Чорного моря. Таким маршрутом козаки послуговувалися, здебільшого, при поверненні з моря. Були випадки, коли вони спершу навіть підходили до Дніпровсько-Бузького лиману, але, угледівши турецькі кораблі, розверталися й, обігнувши

Крим, входили до Азовського моря. Далі чайки піднімалися вгору Кальміусом. У верхів’ї цієї річки на них чекало чергове випробовування: слід було тягти чайки волоком майже 2 км до р. Вовчої, лівої притоки р. Самари. Самарою ж козаки запливали в Дніпро.

Інший маршрут передбачав вихід в Азовське море Доном або повернення на Дон після морського походу. У першому випадку козаки суходолом приходили на Дон, тут будували собі чайки чи користувалися суднами донських козаків - стругами - й самостійно або спільно з донцями виходили в море.

У гирлі Дону стояла знаменита турецька фортеця Азов, яка для донських та українських козаків була як більмо на оці. Проте Дон впадав в Азовське море кількома рукавами, що давало змогу козакам дихати легше. Коли ж українські та донські козаки в 1637 р. оволоділи Азовом і 5 років утримувати його, то могли безборонно вибиратися в Азовське море. У ті часи більшість своїх морських походів запорожці здійснили саме з Дону.

Коли над душею висіла турецька флотилія, запорожці й донці з безвиході бува тікали на Таманський гі-ів. Місця тут якнайкраще відповідали козацьким потребам: порослі плавнями рукави р. Кубань, численні менші річки, мілини, горбиста місцевість на заході й болотиста на сході, мінливість контуру річок та суші під впливом дії двох морів - Чорного та Азовського.

Яскраві зразки використання географічних особливостей Тамані козаки продемонстрували в 1638 і 1640 pp. В обох випадках турецькі галери чатували на козацькі флотилії в Керченській протоці. Першого разу на 40 ворожих суден напоролися близько 1600 донських козаків. Сили були нерівні. Втікаючи від турків, донці завернули на мілини коси Чушки, де, прихопивши з собою човни, дременули суходолом. Командувач турецької ескадри Піяле Кетхюда розгадав маневр, але козаки не опустили руки і вночі мілинами Таманської затоки увійшли до р. Адахун, сподіваючись нею вийти в Азовське море й вислизнути, як це вдавалося робити раніше. Але цього разу найшла коса на камінь. Турки кинулися навздогін, щільно перекривши можливі місця втечі. Тоді козаки увійшли до гирла Кубані, проте й нею не зуміли вийти в Азовське море. Тим часом Піяле Кетхюда швидко мотнувся за підкріпленням до Керчі, а потім, завдаючи противнику чималих втрат, гнався за ним плавнями 60-80 км. Зрештою, донці не витримали й у нерівному бою зазнали остаточної поразки.

Щасливішу долю мав інший загін донських козаків, який вирушив на море влітку 1640 р. і яким керував запорізький козак Кіндрат Бурляй, у майбутньому один з видатних соратників Богдана Хмельницького. Козаки безперешкодно дісталися Керчі, але не маючи змоги пробитися до Чорного моря, відступили обхідним шляхом “по черкеському боку понад берег”. Біля фортеці Темрюк їх наздогнали 13 передових турецьких галер. Зав’язався бій, який тривав від полудня до вечора. Вночі козаки спробували непомітно зникнути, але на ранок з’ясувалося, що слідом прямують уже 56 суден. Перспектива нової сутички не віщувала козакам нічого втішного, і К. Бурляй вдався до хитрого маневру. Він спрямував свою флотилію в гирло річки Чорна протока. Турки не ризикнули гнатися далі. Через два дні козаки опинилися у верхів’ї річки, де, покинувши човни, вирушили пішки до Азова, куди добиралися цілих 9 днів.