Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

III. ОРГАНИ ДЕРЖБЕЗПЕКИ В УМОВАХ СТАЛІНСЬКОЇ ДИКТАТУРИ 

Репресивні заходи ДПУ УСРР проти «колишніх куркулів» [1931-1936 pp.]

У статті досліджуються репресивні акції органів ДПУ УСРР проти «колишніх куркулів», що здійснювалися в українському селі після завершення суцільної колективізації протягом 1931- 1936 pp. На основі аналізу архівних документів, що вперше вводяться до наукового обігу, визначаються причини, особливості, механізми, цілі карально-репресивних заходів влади.

Ключові слова: репресії, «колишні куркулі», селянство, ДПУ, політика.

В умовах формування демократичних інститутів української незалежної держави й становлення громадянського суспільства особливого значення набуває наукове осмислення феномену радянського тоталітаризму, важливим чинником утвердження якого стали масові репресії. За останні два десятиліття відбулися кардинальні зміни у дослідженні репресивної компоненти сталінської модернізації аграрного сектора, внаслідок чого українська історіографія вийшла на якісно новий ступінь її розуміння й засвоєння. Серед вітчизняних істориків, внесок яких у вивчення теми є найвагомішим, слід, в першу чергу, виділити Ю. Шаповала, С. Кульчицького, В. Нікольського, у працях яких розкрито механізми творення партійно-радянськими й каральними органами масового терору проти сільського населення України під час суцільної колективізації і хлібо-заготівель 1932/33 р. Разом з тим, враховуючи складність проблеми, далеко не всі її аспекти на сьогодні знайшли належне висвітлення. Так, поза увагою істориків фактично залишилися каральні заходи сталінського режиму після закінчення «соціалістичної перебудови аграрного сектора». Тому у пропонованій статті автор ставить за мету проаналізувати репресивні акції органів ДПУ УСРР проти «колишніх куркулів», що здійснювалися в українському селі протягом 1931-1936 pp.

Завершення суцільної колективізації й здійснення масштабного розкуркулення протягом 1930-1931 pp., на думку Кремля, не вирішило проблеми куркульства. Партійно-радянське керівництво держави вважало, що значна частина куркулів змогла уникнути репресій, або само-розкуркулившись шляхом поділу чи продажу майна, або переїхавши до міст, на новобудови, що дозволило розчинитися серед тисяч чорноробів - нового пролетаріату. За підрахунками радянських істориків, упродовж 1929-1930 pp. у СРСР саморозкуркулились і втекли до міст близько 200-250 тис. куркульських господарств - чверть куркульства, тобто приблизно 1 млн. осіб. При цьому до «колишніх куркулів» влада зараховувала не лише розкуркулених, але й бідняків та середняків, репресованих у 1928-1936 pp. За невиконання державних зобов’язань: контрактаційних планів, хлібо-та м’ясозаготівель або за скоєння міфічних контрреволюційних злочинів, переважно за контрреволюційну агітацію. Занепокоєння місцевих очільників викликало те, що деякі «колишні куркулі», відбувши покарання, поверталися додому й вимагали відшкодування конфіскованого майна, спираючись на підтримку односельців. Зокрема, на цьому ґрунті відбувалися зіткнення із переселенцями, які переїхали до республіки з Росії та Білорусії після Голодомору.

Окрім «нерозкуркулених куркулів» і куркулів, що відбули покарання, окрему групу складали куркулі-втікачі із місць депортації та куркульських висілків, які, на думку керівництва держави, поповнювали лави різноманітних контрреволюційних та бандитських угруповань, що призводило до зростання рівня злочинності. Причиною масових втеч спецпоселенців стали жахливі побутові умови, в яких опинилися депортовані українські селяни на Півночі. Так, бараки, збудовані нашвидкуруч із жердин, не були пристосовані для проживання родин з маленькими дітьми. Підлоги в них здебільшого не було, тому перші нари стояли прямо на землі, у снігу. Температура в бараках не піднімалася вище 4 градусів. Усюди неймовірна тиснява: у багатьох бараках нари були збудовані в 5 ярусів. Навіть інспектори ОДПУ СРСР визнавали, що на одну людину припадає кубатури «менше гробової». Проте не всім депортованим до Північного краю «пощастило» отримати місця в бараках - значна частина селян мешкала в куренях і землянках, наї січня 1931 р. це стосувалося 37,3% сімей спецпереселенців.

Важкі побутові умови життя спецпереселенців доповнювали антисанітарія, вошивість, що призводило до поширення епідеміологічних захворювань, зокрема висипного тифу. Також селяни масово хворіли на дизентерію, цингу, застуди. Але навіть важко хворі не могли розраховувати на отримання медичної допомоги, бо в більшості поселень не було ні медпунктів, ні медикаментів. 

Становище депортованих ускладнювалося ще й тим, що більшість із них прибували до місця заслання без особистих речей, продуктів, грошей - нерідко через банальне мародерство місцевої влади на пунктах висилки. Тим часом, сім’ї розкуркулених мали утримуватися саме за власні кошти. Тому 5 березня 1930 р. ОДПУ СРСР змушене було видати розпорядження, яким дозволяло депортованим селянам звертатися до родичів з проханням надіслати грошові перекази. Розкуркулені отримали право й на продовольчі посилки.

Важкі умови існування спецпереселенців призводили до масової загибелі. На 1 грудня 1930 р. із 126 095 депортованих до Північного краю померли 21 213 осіб (16,8%). Тож не дивно, що з потеплінням, почалися масові втечі розкуркулених із сім’ями з місць заслання. Частина втікачів осідали в містах, на новобудовах, де було легко розчинитися серед тисяч чорноробів, колишніх селян. Інші, зазвичай, із фіктивними документами про соціальне становище, поверталися до своїх сіл, вимагаючи в місцевого керівництва повернення конфіскованого майна й земельних наділів. Решта втікачів без документів переходили на нелегальне становище, переховувалися в лісах або в найближчих родичів. Владу особливо непокоїло те, що деякі куркулі після повернення із заслання ставали «базою для розвитку бандитизму». Так, зі 176 учасників 28 банд, що оперували на території України в серпні 1930 p., 116 осіб були куркулями, які втекли із заслання.

Працівники ОДПУ СРСР повідомляли, що повернення куркулів «негативно впливало на політичні настрої основних прошарків селянства», викликаючи співчуття бідняків, середняків, навіть активістів. Навколо дітей депортованих збиралися селяни, вислуховували їхні жахливі розповіді, після чого висували представникам місцевого партійно-державного апарату «незаконні вимоги» щодо повернення всіх висланих куркульських родин. У деяких регіонах України ці настрої, за висновками ДПУ УСРР, переростали в «організований рух». Скажімо, у квітні 1930 р. в кількох селах Одеського округу мешканці на загальних зборах почали ухвалювати рішення про повернення депортованих або зверталися з відповідними клопотаннями до органів влади. Співробітників органів ДПУ особливо вражало те, що активними учасниками акцій за повернення куркулів ставали сільські активісти й колгоспники, які безпосередньо брали участь у розкуркуленні та висланні. Жіночим бунтом закінчилася спроба арешту втікачів у с. Василівка Андрієво-Іванівського району Одеського округу. Учасниці виступу не лише «відбили» куркулів, але й поселили їх у колишніх хатах.

Про масовість утеч селян із місць депортацій свідчить директива ОДПУ СРСР від 7 квітня 1930 p., що зобов’язала повноважні представництва ОДПУ СРСР організувати на станціях загороджувальні пункти. Підготовлена на початку квітня 1930 р. директива ДПУ УСРР вимагала від окрвідділів ДПУ надати інформацію про кількість утікачів, що перебували на території округу, а також визначила методи боротьби з ними: усіх затриманих куркулів слід було негайно етапом відправляти до попереднього місця заслання, а щодо «злісних куркулів» заводити справи, що передавалися на розгляд Судової Трійки ДПУ УСРР. Зокрема за таким механізмом сфабрикували справу на мешканця с. Мар’ївка Божедарівського району В. Хомуху, якого в червні 1931 р. разом з родиною депортували на Урал. В. Хомуха втік із заслання і з фальшивими документами на ім’я бідняка Крохмаля влаштувався на виробництво в м. Кам’янське. Співробітники Божедарівського райапарату ДПУ УСРР затримали його, бо Хомуха декілька разів приїздив до рідного села. Утікача обвинуватили в тому, що нібито ще до заслання він разом з іншими куркулями збирався знищити коней і рогату худобу в колгоспі, щоб «підірвати економічну міць» колективного об’єднання. За нереалізовані контрреволюційні наміри 27 березня 1932 р. Особлива нарада засудила В. Хомуху до трьох років концтабору.

Важливу роль у реалізації репресивних заходів проти «колишніх куркулів» після закінчення суцільної колективізації відіграла постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 30 серпня 1931 p., що заборонила масові депортації «куркульських сімей із районів суцільної колективізації». Подальші виселення куркулів дозволялося здійснювати тільки «в індивідуальному порядку невеликими групами сімейств відповідно до їх виявлення, після суворої перевірки і попереднього визначення можливості господарського влаштування за місцем вселення».

У зв’язку із забороною масових операцій з виселення куркульських сімей в окремі райони Союзу ОДПУ СРСР у вересні 1931 р. скасувало свій наказ від 2 лютого 1930 р. «Про ліквідацію куркуля як класу» й деталізувало нову процедуру виселення. Відповідальними «за правильний і ретельний відбір» кандидатур на виселення, за відправлення куркульських сімей у ті віддалені місцевості, де існувала потреба в робочій силі, були визначені місцеві органи ОДПУ. Їх також зобов’язали брати участь в обліку куркульських сімей, здійснюваному місцевими виконкомами. Наказ дозволяв виселяти лише ті куркульські родини, у складі яких були працездатні чоловіки. Рекомендувалося не чіпати молодих членів сім’ї, які не підтримували зв’язків з рідними або працювали самостійно. Категорично заборонялося виселяти куркульські родини, у складі яких були командири РСЧА, червоноармійці, робітники, пов’язані з виробництвом, колишні червоногвардійці, червоні партизани і особи, які мали заслуги перед революцією. Для здійснення виселення потрібна була попередня санкція ОДПУ СРСР.

Категорії не виселених куркульських господарств, що підлягали оперативному обліку СПВ ПП ОДПУ СРСР, визначив наказ ОДПУ СРСР від 19 грудня 1931 р. До них входили наступні селянські родини:

1) такі, що пролізли до колгоспів, радгоспів або перебувають поза ними, забезпечені працездатними чоловіками;

2) такі, що не мають у своєму складі працездатних глав або членів, які репресовані й відбувають покарання в таборах або виправно-трудових установах;

3) такі, що не забезпечені працездатними главами або членами внаслідок їх репресування та відбуття в заслання;

4) такі, що мають у своєму складі працездатних, частина яких перебувають у бігах: улаштувалися на роботу на промпідприємствах чи будівництві, проживають у містах тощо;

5) такі, що взагалі не мають у своєму складі працездатних чоловіків;

6) такі, що в повному складі втекли з постійного місця проживання;

7) такі, що мають у своєму складі колишніх червоних партизанів і червоногвардійців, осіб, що перебувають на службі в частинах Червоної армії та флоту, робітників, пов’язаних з виробництвом, і осіб, що мають особливі заслуги перед революцією;

8) такі, що мають у своєму складі технічну інтелігенцію (учителів, лікарів, інженерів, техніків, землевпорядників).

Установивши категорії куркульських господарств, наказ, по суті, визначив основні напрями репресивної діяльності органів ОДПУ СРСР. Насамперед, куркулів почали активно шукати в колективних об’єднаннях. Так, П. Постишев у доповіді на об’єднаному пленумі Київського обкому КП(б)У та облвиконкому (жовтень 1934 p.),пояснив поширення шкідництва в аграрному секторі класовою помстою «розгромлених куркульсько-капіталістичних елементів». На його думку, «класовий ворог вже не розраховує тепер повернути ... назад колесо історії, збочити село з соціалістичного шляху. Нашкодити, покалічити, спалити, підколоти, підстрелити, знайти вихід своїй класовій помсті-ось, що тепер є нерідко керівним мотивом у діяльності класового ворога».

У результаті здійсненої органами ДПУ УСРР агентурної проробки організаційно-господарського стану 200 колгоспів республіки за 1931 р. зі 112 колгоспів виключили 1059 куркульських господарств. «Небажаний елемент» (куркулів, петлюрівців, політбандитів, білих офіцерів, активних церковників тощо) чисельністю 1158 осіб виявили ще в 101 колгоспі. «Вичищені» з колгоспів селяни зазвичай ставали жертвами нових репресивних акцій влади.

Значну увагу органи ОДПУ СРСР приділяли виявленню й покаранню спецпоселенців-утікачів. На 1 грудня 1930 р. лише з Північного краю втекли 39 743 розкуркулені, що становило 17,3% від загальної кількості депортованих. Про масовий характер утеч куркульства, висланого протягом 1930-1931 pp., йшлося в обіжнику Головного управління робітничо-селянської міліціїУСРР від 27 січня 1932 p., що зобов’язав місцеві органи міліції здійснювати «систематичну (переважно негласну) перевірку місць, де можуть зупинятися й тимчасово мешкати куркулі-втікачі, як-от: готелі, нічліжні будинки, селянські будинки, заїзди, залізничні вокзали».

Усіх виявлених і затриманих куркулів-утікачів мали передавати до місцевих органів ДПУ. Від працівників міліції також вимагали посилити роботу щодо виявлення всіх осіб, які постачають куркульство фіктивними документами.

Слід зазначити, що встановлення джерел забезпечення репресованих селян фіктивними документами перетворилося на один із важливих напрямів діяльності органів держбезпеки. Приміром, у червні 1934 р. Ічнянський райапарат ДПУ ліквідував угруповання, що систематично займалося фабрикацією документів і забезпеченням ними куркулів та репресованих осіб, що ухилялися від відбуття покарання. Підчас арешту в одного з фігурантів справи Г. Кушнеревського чекісти вилучили 96 бланків з печатками десяти сільрад Чернігівської області, три бланки Чернігівського ДОПРу, три відтиски печаток трьох сільрад і підроблений військовий білет. Звичайно, слідчі ДПУ намагалися подати таких людей як ідейних контрреволюціонерів, які співчували куркулям та іншим репресованим владою «антирадянським елементам», а тому свідомо прагли «надати їм допомогу шляхом влаштування на різних підприємствах», для чого добували й видавали відповідні документи. Насправді це був звичайний кримінальний бізнес, що розквітнув завдяки попиту з боку репресованих селян і чиє підґрунтя створила сама держава, поставивши поза законом сотні законослухняних громадян. Часто фіктивними документами торгували працівники сільрад, отримуючи від репресованих односельців винагороду в грошовій чи продуктовій формі. Зокрема, на таких умовах протягом кількох років забезпечував фіктивними документами куркулів, що втекли з БУПРу й місць заслання, секретар Кременчикської сільради М. Мальченко, допоки його «контрреволюційна діяльність» не потрапила в поле зору заступника начальника політвідділу Хорловської МТС. У лютому 1935 р. за скоєний злочин М. Мальченка засудили до двох років позбавлення волі.

На 15 березня 1932 р. в Україні переховувалися 27 066 куркулів, що втекли з постійних місць проживання. Значна частина втікачів влаштовувалися на роботу на новобудовах і промислових підприємствах, де існував постійний попит на робочу силу. Органи ОДПУ СРСР фактично не знали, що робити з цією категорією куркулів, бо «вичищені з одних підприємств, вони негайно влаштовуються на роботу на інших підприємствах».

До втікачів-спецпоселенців же застосовувалися репресивні заходи. Керівництво ОДПУ СРСР 28 квітня 1932 р. ухвалило наказ «Про порядок розгляду справ куркулів, що втекли із спецпоселень», у якому зазначалося, що слідство в справах куркулів-утікачів «триває дуже довго, [...] куркулі утримуються під вартою до року». У зв’язку з цим, трійкам ПП ОДПУ СРСР пропонувалося скоротити строк оформлення справ до одного-двох місяців і розглядати їх залежно від тяжкості скоєного. Спецпоселенців, які втекли вперше і яких затримали на території того ж повноважного представництва, де розташовані спецпоселення - тобто де вони мешкали до втечі, мали заарештовувати в адміністративному порядку не більше ніж на 30 діб. Справи про так звані «кваліфіковані втечі», тобто повторні, збройні, що супроводжувалися грабунками тощо, розглядалися трійками.

Водночас циркуляр ОДПУ СРСР від 7 лютого 1932 р. дозволив залишати в місцях колишнього проживання куркульські родини, що втекли із заслання, якщо вони не мали у своєму складі працездатних членів (чоловіків) і не визнавалися «соціально небезпечними». Указане рішення кореспондується з практикою депортацій 1931р. про вислання сімей, які мали працездатних осіб.

У контексті боротьби з утечами репресованих селян слід розглядати й постанову ВУЦВК і РНК УСРР від 21 липня 1932 p., що збільшила з двох до трьох років строк позбавлення волі за втечу заарештованого з-під варти чи місця ув’язнення, з шести місяців до трьох років — за втечу з місця обов’язкового поселення (заслання) чи під час прямування до нього, а також за ухилення від примусових робіт осіб, засуджених на заслання.

«Самовільне прибуття в місцевості, де проживання висланим заборонено, - йшлося в документі, - тягло за собою заміну вислання позбавленням волі чи засланням на той самий строк, причому вислання могло бути замінене засланням на строк не менш як три роки».

Аналіз кримінальних справ утікачів-спецпоселенців свідчить, що протягом першої половини 1933 р. Особлива нарада при Колегії ДПУ УСРР ухвалювала щодо них здебільшого стандартні постанови: «Вислати етапом до місця попереднього заслання». Зазвичай утікачів-спецпоселенців засуджували на термін від трьох до п’яти років концтабору лише за наявності додаткових, обтяжуючих обставин: виготовлення фальшивих документів, повторної втечі тощо. Приміром, мешканця с. Андріївка Божедарівського району І. Горевого засудили до трьох років концтабору за спротив під час затримання.

Зважаючи на масовість утеч спецпоселенців, перевантаженість місць позбавлення волі, «трафаретність» вироків, керівництво ОДПУ СРСР визнало недоцільним подальше оформлення матеріалів затримання в слідчі справи та розгляд їх на засіданнях трійок ПП. Відтак згідно з наказом ОДПУ СРСР від 13 вересня 1933 р. матеріали затримання мали оформляти лише як слідче листування, а самого втікача відправляти до найближчого спецпоселення. Спецпоселенців повертали до місць заслання або за умови проживання там їхніх родин без працездатних членів, або якщо втікачі були фігурантами групових справ.

Контролю над «колишніми куркулями» партійно-радянські установи, органи юстиції і ДПУ УСРР приділяли особливу увагу. Так, постанова РНК УСРР від 16 березня 1933 р. «Про селян, що повертаються до свого села», зобов’язала райвиконкоми взяти на «окремий облік куркулів, що повертаються до свого села, зокрема:

а) тих, хто був висланий та відбув термін вислання;

б) тих, хто незаконно прибув з місця вислання;

в) тих, хто виїхав після розкуркулення;

г) тих, хто не був розкуркулений, і виїхав з села, щоб запобігти розкуркуленню».

Для «розгляду справ кожного куркуля, що повернувся до свого села», райвиконкоми та міськради мали організувати спеціальні комісії у складі голови райвиконкому, начальника ДПУ та голови районної Контрольної комісії Робітничо-селянської інспекції. «Куркульське питання» передбачалося вирішити наступним чином:

«Тих, хто незаконно повернувся, передавати органам ДПУ для повернення в місця вислання, а з тих, що залишаються на місці, організувати трудові групи для використання їх на роботі (під доглядом спеціальних комендантів, що їх призначає РВК та міськрада) на кар'єрах, лісозаготівлях та шляховому будівництві».

Частину куркульських бригад дозволялося використовувати на окремих ділянках у радгоспах під час посівних та збиральних робіт.

Підсумовуючи, зазначимо, що спрямування репресивного удару проти «колишніх куркулів» пояснюється тим, що після масштабного розкуркулення 1930-1931 pp. останні перетворилися на окрему, маргіналізовану верству суспільства. Для Кремля «колишні куркулі» залишалися «соціально ворожими», потенційно небезпечними, здатними у будь-який момент виступити проти існуючого режиму. Тому протягом 1931-1936 pp. «колишні куркулі» перебували у центрі уваги центральної та місцевої влади, що побоюючись «куркульської помсти», пильнувала за кожним їх кроком, покладаючи на них провину за всі негаразди у колгоспі чи селі, використовуючи їх, як «потенційних винуватців» під час проведення чергових репресивних акцій. Серед засуджених спецколегіями Верховного й обласних судів УСРР у 1935 р. куркулі і так званий «декласований елемент» становили найчисельнішу групу - 1232 засуджених із загальної кількості 3539 осіб. У 1936 р. Їх чисельність зменшилася, але все ж таки залишалася значною - 568 засуджених із 4247. Загалом, боротьба Кремля з «колишніми куркулями» логічно вписувалася до відомоїсталінськоїтеорії «про загострення класової боротьби у міру просування до соціалізму». Остаточно «куркульське питання» в Україні вирішила «куркульська операція» 1937-1938 pp.

Репрессивные акции органов ГПУ УССР против «бывших кулаков» (1931-1936 гг.)

В статье исследуются репрессивные акции органов ГПУ УССР против «бывших кулаков», которые осуществлялись в украинском селе после завершения сплошной коллективизации в 1931-1936 гг. На основе анализа архивных документов, которые впервые вводятся в научный оборот, определены причины, особенности, механизмы, цели карательно-репрессивных мероприятий власти.

Ключевые слова: репрессии, «бывшие кулаки», крестьянство, ГПУ, политика.

Repressive measures of the GPU USSR against the «former kulaks» in 1931-1933

The article is devoted to investigation of repressive policy of the GPU USSR against the «former kulaks» in the Ukrainian village after the complete collectivization in 1931-1936. Based on the analysis of new archival documents, the author defines the causes, features, mechanisms, purposes of the punitive-repressive measures of authorities.

Keywords: repressions, «former kulaks», peasantry, GPU, policy.