Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Особливості підготовки кадрів органів державної безпеки України в 1920-х — на початку 1940-х pp.

Досліджується система підготовки кадрів для органів державної безпеки України у 1920-х - 1940-х pp.

Ключові слова: кадри, органи державної безпеки, ВНК, ДПУ, НКВС.

«Навчити правильно писати і висловлювати свої думки» - це завдання, поруч з більш нагальними та «амбітними» (опанування юриспруденції та набуттям оперативних навичок) залишалися актуальними для чекістів упродовж перших двадцяти років існування радянської влади.

Не здійснюючи наразі навіть побіжного історіографічного аналізу, слід зауважити, що окремого дослідження про підготовку кадрів в Україні взагалі не існує. Ця «освітянська» проблема зачіпається лише в деяких наукових працях у контексті висвітлення різних складових історії радянських спецслужб. Отже, авторам, які поставили перед собою мету реконструювати та проаналізувати систему підготовки кадрів для республіканських органів державної безпеки в загальносоюзному контексті, довелося просуватися практично суцільною «тематичною цілиною».

Розпочинаючи послідовно й системно вивчати цю проблему, «залюднюючи» її найбільш цікавими постатями, сподіваємося, що це дозволить глибше усвідомити природу багатьох інших складових історії радянських спецслужб, додасть нових «фарб» до соціально-психологічного портрету чекістів.

Залишаючи наразі «за кадром» основні нюанси організаційних зусиль новостворених органів державної безпеки, слід підкреслити, що всі складові цього процесу відбувалися в авральному режимі. Бракувало не лише часу, а й кадрового резерву. В радянській Україні через цілу низку об’єктивних та суб’єктивних причин рекрутування кадрів відбувалося значно складніше, ніжу більшовицькій Росії.

Створивши первинний кістяк Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК, рос. абревіатура - ВУЧК), здебільшого за рахунок відряджених з Москви партійців, надалі кадрову проблему, зокрема середньої та нижньої ланки, в радянській доводилося вирішувати власним коштом, часто-густо зараховуючи на службу людей абсолютно непридатних для роботи не лише на керівних посадах, а й на рядових.

Для роботи у надзвичайних комісіях людей добирали, передусім, з-поміж членів більшовицької партії, які мали досвід дореволюційної конспіративної роботи. У зв’язку з гострим браком такого контингенту, який був запитаним на всіх ділянках радянського будівництва, до роботи у «надзвичайках» залучалися й кадри колишніх військових, що перейшли на бік радянської влади, а також «свідомі» громадяни з робітничо-селянського, інтелігентського та міщанського середовища.

Ці особи часто-густо не мали щонайменшого уявлення про специфіку майбутньої роботи. Альтернативою професійним навичкам ставала «пролетарська правосвідомість». Набуття ними досвіду відбувалося, як правило, у повсякденній роботі на різних ділянках боротьби з «контрреволюцією» в територіальних органах і в особливих відділах Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА). З автобіографій українських чекістів вдалося встановити, що декому з них вдалося опанувати «азами» теоретичних знань та стройового вишколу на короткотермінових курсах загальних чи спеціалізованих військових навчальних закладів (піхотні курси, 4-та артилерійська Київська школа, курси удосконалення начальницького складу Військової академії РСЧА тощо, а також в інших військових училищах більшовицької Росії).

Відсутність будь-якого досвіду, низький загальноосвітній рівень, нерідко - звичайна морально-психологічна непридатність для роботи у каральних структурах призводили до плинності кадрів. До того ж, кадрові проблеми у вищих ешелонах новостворених радянських спецслужб намагалися вирішити шляхом постійних ротацій керівного складу, прихильниками яких були Ф. Дзержинський і М. Лацис. Ілюстрацією останнього твердження може служити ситуація, що склалася в Чернігівській губернській надзвичайній комісії. Більшість її керівників обіймали керівні посади упродовж одного місяця (А. Рак, О. Одинцов, Зарницин, П. Мишкін, І. Біксон), решта - два-п’ять місяців. «Рекордом» перебування на чолі Чернігівської «надзвичайки» (понад півроку: серпень 1920 - лютий 1921 pp.) відзначився Яків Лівшиць. 

У 1920 р. із 5334 штатних співробітників надзвичайних органів України належного досвіду професійної діяльності не мав практично ніхто. З тих, хто був зарахований на службу до ЧК ще у 1918 p., залишилося всього 34 особи.

У наступні роки органи держбезпеки республіки зазнавали і скорочень, і чисток, і зростання штатів. Низький освітній рівень чекістів, незадовільна фахова підготовка стали звичним явищем.

Розуміючи це, у більшовицькій Росії після створення ВЧК досить швидко вдалися до рішучих кроків зі створення спеціалізованих фахових «лікнепів». Вперше питання про необхідність започаткування тритижневих короткотермінових відомчих курсів було порушене у квітні 1918 р. на колегії ВНК. Роздуми та обговорення організаційних та методичних проблем тривали ще майже півтора місяці. Влітку 1918 р. Колегія ВНК ухвалила остаточне рішення щодо організації цих курсів. Їх відкриття спочатку планувалося на 15 серпня, згодом було відкладено на другу половину вересня. Мета курсів, визначена в програмі навчання, полягала в підготовці працівників для роботи в надзвичайних комісіях на посадах начальників відділів, слідчих, комісарів, розвідників і «організаторів-інструкторів».

Започаткування перших чекістських курсів не утаємничувалося від широкого загалу громадськості. Навпаки, цей процес широко висвітлювався на сторінках періодичної преси. На шпальтах газети«Известия ВЦИК» 7 липня 1918 р. у статті, де йшлося про діяльність надзвичайних органів, серед іншого зазначалося:

«На місцях відчувається гострий брак компетентних, підготовлених співробітників по боротьбі з контрреволюцією та спекуляцією. Зважаючи на це, ВЧК організовує інструкторські курси, які незабаром почнуть функціонувати».

13 серпня ця ж газета ще раз повідомляла читачам, що 15 серпня відкриваються курси з підготовки інструкторів-організаторів та інших працівників надзвичайних комісій. Запис на курси оголошувався з 8 серпня у приміщенні ВНК за адресою: Велика Луб’янка, Варсоноф’євський провулок, буд. 7, з Идо 14 години. На курси обіцяли приймати осіб, які мають рекомендації РКП(б), а також представників губернських та повітових ЧК. Чи зверталися читачі газети й інші громадяни за вказаною адресою невідомо.

Кандидати перед вступом мусили підписувати зобов’язання: прослужити у ВНК не менше шести місяців, неухильно дотримуючись всіх розпоряджень та наказів завідувача курсів і начальників відділень, суворої дисципліни та вимог, «віддаючи себе у повне розпорядження ВНК». Термін навчання на курсах становив три тижні, а кількість слухачів - 100-120 осіб.

З моменту виникнення ідеї заснування до реального початку роботи курсів пройшло майже півроку. Восени 1918 р. вдалося розпочати перші заняття, про що 15 вересня ВНК поінформувала ЦК РКП(б). Тритижневий професійний вишкіл чекістів отримав офіційну назву - «Інструкторські курси».

Навчання на курсах проводилися відповідно до розробленого навчального плану, що передбачав читання лекцій та проведення практичних занять. Слухачів курсів нашвидку навчали основам загальновійськової підготовки та політичної грамотності. Паралельно в урізаному обсязі викладалися спеціальні дисципліни, необхідні в повсякденній оперативній роботі.

Заняття проводили представники центрального чекістського апарату, партійні та радянські відповідальні працівники. 

До читання лекцій залучалися й окремі офіцери колишнього Генштабу, оскільки керівництво ВНК розуміло, що одного лише революційного запалу та відданості пролетарським гаслам не вистачить, аби навчити абсолютних дилетантів якимось навичкам оперативної роботи. Одночасно декларувалося недопущення до числа наставників лише колишніх жандармів і співробітників «охранки».

Зважаючи на відсутність методичних навчальних матеріалів з питань організації боротьби з «контрреволюцією», першими навчальними посібниками для майбутніх чекістів стали наспіх розроблені відомчі інструкції.

До кінця 1918 р. відбулося декілька випусків цих курсів. Звичайно, що за такий короткий термін ніхто з їх слухачів не міг отримати ані фундаментальні знання, ані належні професійні навички оперативної роботи. Втім, цей освітянський досвід став дебютним кроком у намаганні хоч якось систематизувати розпорошені зусилля чекістського професійного «лікнепу».

Вже навесні 1919 р. колегія ВНК прийшла до висновку, що тритижневе навчання не відповідає вимогам складної оперативної обстановки у державі. Виникали нові структури і воєнізовані підрозділи, розширялося поле діяльності, ускладнювалися завдання, а відтак і вимоги до співробітників надзвичайних органів, що, у свою чергу, створювало підвищені запити до професійної підготовки чекістів. Президія ВНК 16 липня 1919 р. ухвалила постанову «Про організацію школи для практичних занять з підготовки чекістів», що мала розпочати свою роботу з 1 серпня того ж року. Хоча у назві документу йшлося про «школу», насправді планувалося заснувати чергові - вже двомісячні - курси для підготовки слідчих, комісарів та розвідників.

Втім, ці курси, як і попередні, не почали вчасно працювати, позаяк не могли вирішити організаційні питання, Зокрема, не вистачило належної кількості курсантів для початку навчального процесу. За три дні після ухвалення рішення про створення курсів до губнадзвичайок надійшла депеша про необхідність делегування співробітників, які б змогли отримати теоретичні та практичні знання, а також прослухати курс лекцій «суспільно-політичного та науково-популярного характеру». У грудні 1919 р. голова ВНК Ф. Дзержинський звернувся до ЦК РКП(б) з проханням сприяти в організації згаданих 2-х місячних курсів з підготовки чекістських кадрів. Коротко описавши оперативну обстановку в державі та умови, в яких розгорталася робота надзвичайних комісій, серед іншого відверто констатував, що «кадрів, здатних до роботи в НК, майже немає» і підкреслив: «Єдине, що заважає нам негайно відкрити школу - це відсутність курсантів, а тому ВНК і звертається в ЦК з проханням відрядити у розпорядження ВНК 200 товаришів для зарахування їх на курси».

Позитивно відреагувавши на клопотання Ф. Дзержинського, ЦК РКП(б) 26 грудня 1919 р. вкотре розіслав до губкомів партії листа з дорученням місцевій владі відповідально поставитися до підбору кандидатів для наступного навчання на чекістських курсах.

«Всі вони, - наголошувалося у посланні, - повинні бути бездоганно чесними, абсолютно відданими справі пролетарської революції, стійкими борцями за неї і добре знати грамоту».

Цей припис був виконаний досить оперативно, оскільки й місцеві партійні та радянські осередки влади констатували слабку кваліфікацію чекістів, наголошуючи, що головним недоліком є не лише «брак юридичних знань», а й їх банальна неграмотність, що не дозволяє навіть правильно писати та формулювати свої думки. Отже, до числа кандидатів з регіонів більшовицької Росії охоче делегували належну кількість слухачів, і вже у лютому 1920 р. розпочалися заплановані ще на весну попереднього року заняття.

Чи були серед тих перших слухачів майбутні українські чекісти - невідомо. Швидше за все - ні. Принаймні, серед великої кількості переглянутих біографічних довідок співробітників республіканських органів держбезпеки такі факти не виявлені.

Після закінчення радянсько-польської війни помітнішими стали тенденції до звуження компетенції армійських особливих відділів у боротьбі з «контрреволюцією» та шпигунством.

Натомість, в умовах переходу до нової економічної політики зростала роль територіальних органів держбезпеки, що відповідно вимагало інтенсивної підготовки кадрів саме для їх підрозділів вже в умовах мирного часу.

Тим часом, у ході навчального процесу функціонуючих у Москві чекістських курсів стало зрозумілим, що й за два місяці не вдається належним чином здійснити належну виучку малоосвічених людей. У вищих ешелонах керівництва ВНК знову почали висловлювати занепокоєння з приводу належної організації системи освіти в органах державної безпеки.

На засіданні президії ВНК 25 січня 1921 p., де розглядалося питання «про курси ВНК», було ухвалене рішення призначити начальником курсів Романовського. Йому та ще двом чекістам - Апетеру та Березину доручили розробити програму курсів, підготувати приміщення та відкрити курси не пізніше 1 квітня 1921 р.

Керівництво ВНК спільно з партійною верхівкою 29 січня 1921 р. визнало необхідним збільшити термін навчання з двох до трьох місяців. Обґрунтовуючи тоді це рішення і торкаючись змін в оперативній обстановці, Ф. Дзержинський зауважував: «[...] ситуація у державі висуває нові вимоги до професійного вишколу чекістів і самої лише чекістської сміливості та більшовицької відданості вже замало. Тепер до цих цінних якостей необхідно додати гарну виучку, освіченість, відмінне знання своєї справи».

У березні 1921 р. ЦК РКП(б) розіслав у місцеві партійні організації черговий припис щодо необхідності направлення на навчання 5-6 комуністів від кожної губернії. Пропонувалося серед інших кандидатів обирати грамотних «комуністів з пролетарського середовища [...], загартованих [осіб], які володіють витримкою і абсолютно нічим себе не скомпрометували, виявили себе здібними в адміністративно-господарському сенсі».

Кожен з «абітурієнтів» повинен був мати не менше року партійного стажу. В результаті такого форсованого пошуку кандидатів на курси зрештою вдалося зарахували 145 слухачів.

Добирали курсантів вже ретельніше, з перспективою наступної роботи яку більшовицькій Росії, так і за її межами. Відомостей щодо освітнього рівня перших слухачів тримісячних курсів не збереглося. Пито му вагу становили вихідці із сільської місцевості. Вже у другому наборі їх кількість зменшується на користь службовців та ремісників.

21 квітня 1921 р. питання про курси знову розглядалося на засіданні президії ВНК. Було ухвалене рішення прирівняти школу ВНК до вищого типу, визначити пайок курсантам і викладачам та платню лекторам відповідно до норм Головного управління вищих навчальних закладів. Надання статусу «вищого типу» диктувалося необхідністю продовольчого та фінансового забезпечення слухачів та викладачів.

У зв’язку з відсутністю підручників, передбачалося лекції з навчальних дисциплін, що читатимуться на курсах, розмножувати типографським способом. Члену колегії і президії ВНК В. Менжинсько му доручили створити редакційну комісію для перегляду та редагування текстів лекцій. Без санкції комісії не могла бути надрукована жодна лекція. Для кращої підготовки лекторам курсів дозволялося користуватися бібліотекою президії ВНК.

27 квітня 1921 р. для курсантів першого набору почалися лекції. Саме ця дата вважається офіційним днем заснування сучасної академії ФСБ Росії.

Навчання здійснювалося за профілем майбутньої роботи чекістів - у надзвичайних комісіях чи особливих відділах. Курси мали сім секцій: особливого відділу (30 осіб), секретного відділу (25 осіб), по боротьбі з бандитизмом (20 осіб), транспортного відділу (30 осіб), статистично-реєстраційну (15 осіб), оперативну (10 осіб) та економічну (15 осіб). Розподіл курсантів по секціях проводився представниками оперативних відділів ВНК за узгодженням із адміністрацією курсів. 

Організовані у 1921 р. курси суттєво відрізнялися від тих, що функціонували раніше. На відміну від всіх попередніх, ці - вже тримісячні - мали своє приміщення, постійний викладацький штат, координаційну раду, навчальний відділ, де здійснювалася розробка програм та планів. Усі курсанти жили в гуртожитку, рахувалися на військовій службі, складаючи роту особливого призначення. Слухачі вивчали історію Комуністичної партії, політичну економію, історичний матеріалізм, історію ВНК, завдання органів ВНК-ДПУ та їх структуру, принципи каральної політики радянської влади та взаємини органів ДПУ з ревтрибуналами і народними судами, методи боротьби з агентурою іноземних розвідок і внутрішньої «контрреволюції», тактику боротьби з «бандитизмом» та інші дисципліни.

Керівництво курсів намагалися ефективно поєднувати теоретичні курси із вивченням практичної діяльності спецслужби. Лекції читалися двічі на тиждень - з 20-ї до 22-ї години. Упродовж цих чотирьох навчальних годин викладачі, здебільшого з числа співробітників оперативних підрозділів, детально розглядали з курсантами вдало реалізовані оперативні розробки, завершені справи, аналізували їх перебіг.

Під час практичних занять намагалися виявити здібності курсантів для подальшого їх використання на певній ділянці в органах державної безпеки. Невідомо за яких обставин, але 25 осіб не дійшли до фінішу навчання. З 145 слухачів першого набору у 1922 р. курси закінчили 120 осіб, з яких 20 показали «пристойні знання», отримавши посвідчення про те, що вони можуть використовуватися на відповідальних посадах; 94 особам також видали офіційне підтвердження про закінчення курсів; 6 осіб такого документу не отримали взагалі, оскільки не змогли засвоїти навчальний матеріал.

Поява нових напрямів роботи чекістської діяльності зумовила розширення спеціалізації курсів. Оскільки для створеного 28 січня 1921 р. при ВНК Спеціального відділу гостро не вистачало підготовлених кадрів для розробки шифрів, кодів для наркоматів, дешифрування листування іноземних держав, а також перлюстрації певної кореспонденції, у листопаді 1921 р. керівництвом ВНК було ухвалено рішення про відкриття спеціального - шифрувального потоку курсів. Щоправда термін навчання на них був тривалішим, ніж на інших потоках, - до 4-х місяців, а іноді й довше. Приймалися політично благонадійні особи не молодші за 20 років, які мали відповідний рівень освіти, зокрема, оволоділи повним курсом арифметики, елементарними знаннями із алгебри та геометрії. Для кандидатів бажане було володіння іноземними мовами, й обов’язковий дворічний партійний стаж. До викладацької роботи долучалися спеціалісти-криптографи царської Росії. Перших чотирнадцятьох випускників, які успішно здали іспити, зарахували до штату Спеціального відділу ВНК.

Втім, незважаючи на те, що тримісячні постійно діючі курси вже дуже нагадували в загальних рисах звичайний навчальний заклад, підготувати потрібну кількість професійних кадрів так і не вдавалося. Тому керівництво органів державної безпеки РСФРР влітку 1922 р. вирішило їх реорганізувати. Вони стали іменуватися Вищими курсами ДПУ. У спеціальному «Положенні» вказувалася мета їх функціонування, підпорядкування та умови комплектування.

Вищі курси складалися з чотирьох відділень: підготовчого, спеціального, військово-стройового і військово-господарського. До числа слухачів зараховувалися керівні працівники місцевих органів державної безпеки, а також члени і кандидати партії, які мали загальну і політичну підготовку не нижче повітової партійної школи. Вони направлялися на навчання за путівками губкомів партії та губернських профспілкових рад відповідно через ЦК РКП(б) та ВЦРПС.

Навчання на підготовчому відділенні, розрахованому на 100 осіб, тривало 1 рік. Комплектування спеціального та військово-господарського відділень покладалося на Адміністративно-організаційне управління, яке опікувалося о тій порі добором, розстановкою та підготовкою кадрів; а військово-стройового - на штаб військ ДПУ.

На спеціальне відділення, розраховане на 70 осіб, направлялися керівні працівники місцевих органів із посади не нижче начальника відділення і рівнозначні співробітники, які мали загальноосвітній рівень в обсязі школи 1-го ступеня і загальнополітичну підготовку - не нижче губернської партійної школи.

Метою військово-стройового відділення (штат-100 курсантів) була спеціальна підготовка старшого командного складу Червоної армії, переведеного на службу у війська ДПУ, а також перепідготовка старшого командного складу військ ДПУ. Відділення мало групи для підготовки контррозвідників, прикордонників, робітників іноземного відділу та інших.

Військово-господарське відділення, розраховане на 30 осіб, упродовж шести місяців готувало працівників постачання військ та органів ДПУ.

Якщо у 1918 р. термін чекістського вишколу на перших курсах становив три тижні, у 1919 - два, 1921 р. - три місяці, то у 1922 р. термін засвоєння історико-політичних дисциплін, азів оперативної теорії та первинних практичних навичок зріс до шести місяців.

Порівняно з попередніми роками суттєво розширюється програма навчання, додаються нові дисципліни. Загальний курс навчання складався з 25 дисциплін, серед яких превалювали, як і раніше, не спеціальні, а соціально-політичні та загальноосвітні навчальні курси. Зважаючи на невисокий рівень базової освіти більшості кандидатів, делегованих партійними осередками на навчання, низьку пропускну спроможність функціонуючих курсів, можна, навіть без особливих застережень, висловити припущення, що підготувати потрібну для органів державної безпеки спеціалістів не видавалося можливим. Тому о тій порі, як і пізніше, створювалася й заохочувалася пришвидшена, спрощена до мінімуму підготовка оперативних кадрів через мережу короткотермінових курсів і шкіл іншого профілю.

Географія таких «лікнепів» швидко розширювалася, що викликало відповідне занепокоєння у верхівці органів держбезпеки. Керівництво ДПУ досить гостро відреагувало на самочинні «освітянські» ініціативи на місцях. Заступник ДПУ РСФРР Й. Уншліхт 1 липня 1922 р. підписав розпорядження щодо узагальнення даних про мережу вже існуючих курсів і тих, що планувалося відкрити, наказавши у подальшому «без дозволу ДПУ» ніякого профільного навчання не організовувати.

В Україні на той період ніяких профільних навчальних закладів чи хоча б системи короткотермінової підготовки ще не існувало, якщо не рахувати курси з підготовки «вищого командного складу міліції, старших міліціонерів та агентів кримінального розшуку», створених у червні 1921 р. у Харкові-тодішній столиці УСРР.

Принагідно зауважимо, що за відсутності базових спеціальних навчальних закладів, які, відверто кажучи, і неможливо було створити у складній політичній обстановці в Україні, уявлення про специфіку майбутньої роботи й первинні професійні навички більшість майбутніх чекістів отримували, здебільшого, у лавах РСЧА, спеціальних воєнізованих та парамілітарних формуваннях. Лише одиниці потрапили на навчання до навчальних осередків, де готували прикордонників, контррозвідників й інших фахівців для органів держбезпеки.

«Піонерами» серед профільованих за напрямком майбутньої роботи спеціалізованих навчальних закладів стали організовані у травні 1919 р. спеціалізовані «кавалерійські курси» з підготовки командного складу для прикордонної служби, підпорядкованої ВНК. За три роки - з 14 липня 1921 р. - кадри такого ж профілю почали готувати наступні спеціальні навчальні заклади: школа при Головному управлінні військ ВНК у Москві для підготовки командирів взводів; при управлінні військ ВНК - десять шкіл з підготовки командирів взводів; курси перепідготовки командного складу (включно з командирами рот). Окрім цього, в кожній окремій частині створювалися навчальні команди з чотирьох місячною програмою навчання для перепідготовки помічників командирів взводів і командирів відділень.

Окремо готувалися і кадри для прикордонників. У 1920-ті pp. було створено декілька прикордонних шкіл. 13 грудня 1923 р. почала свою роботу Вища прикордонна школа (ВПШ) ОДПУ СРСР з восьмимісячним терміном навчання, де одночасно набували знань по 200-250 осіб. У вересні 1924 р. відбувся перший випуск командирів-прикордонників, на якому виступив Ф. Дзержинський. Окрім цього основного потоку, функціонували й короткотермінові курси. Таку ж профільну підготовку прикордонники о тій порі отримували і у воєнних академіях, і в школах Робітничо-Селянської Червоної Армії.

У контексті даного дослідження надзвичайно важливим підкреслити й те, що у ВПШ від 1928 р. почали готувати кадри як для територіальних органів держбезпеки (контррозвідувальних відділів) УСРР, так і для особливих відділів військових частин та з’єднань РСЧА. На навчання зараховували особи у віці до 35 років таті, які мали стаж роботи у контррозвідці не менше трьох років (пізніше - п’яти). Саме в цей час у згаданому навчальному закладі курс оволодіння знаннями та навичками оперативної роботи пройшов Ісидор Бітневський, який у 1944 р. очолив Всеукраїнську школу НКВС СРСР (м. Київ). У всіх анкетах він так і вказував: «Отримав чекістську освіту у Вищій школі прикордонників». Повний термін навчання у цьому ж навчальному закладі від листопада 1932 р. проходив Тимофій Строкач, який у роки Великої Вітчизняної війни став начальником Українського штабу партизанського руху, згодом наркомом (міністром) внутрішніх справ УРСР (1946 -1953 pp.)

За даними російських дослідників, в УСРР спеціально профільована «2-а школа прикордонників» для майбутніх командирів середньої ланки у передмісті Харкова почала функціонувати лише від грудня 1931 р. Проте документи, виявлені у фондах Галузевого державного архіву Служби безпеки України, дозволяють стверджувати, що це відбулося значно раніше - ще у 1920 р. Адже 1 лютого 1925 р. Окружній прикордонній школі ДПУУСРР виповнилося п’ять років. Із привітанням до курсантів, командирів, політпрацівників та співробітників школи звернувся голова ДПУУСРР В. Балицький, який підкреслив: «Нашашкола - кузня Червоних командирів -чекістів-чорноробів пролетарської революції». Вже 28 травня 1925 р. відбувся ювілейний, 5-ий випуск, школи. В цей день від імені ДПУ УСРР В. Балицький вручив Школі «Червоний Прапор Комуністичної революції».

Про Українську прикордонну окружну школу йшлося на з’їзді начальників органів ДПУ УСРР у червні 1925 р. Зокрема, зазначалося, що у стінах цього навчального закладу упродовж 12 місяців готувалися помічники начальників прикордонних застав. Вважалося, що цього часу вистачить на засвоєння курсантами курсу середньої школи та спеціальних дисциплін, необхідних для «прикордонника-чекіста». Крім цього, випускники школи повинні були оволодіти командирськими навичками.

Основним контингентом на навчання в школі були члени або кандидати в члени РКП(б) чи комсомольці, придатні для служби «як у фізичному, так і моральному відношенні», які володіли необхідними воєнно-політичними та освітніми знаннями, необхідними для навчання в «нормальній школі».

Ймовірно, у середині 1920-х pp. професійна підготовка прикордонників розгорнулася досить широко. У 1926 р. передбачалося перейти до планового комплектування шкіл ДПУ, ВЦПШ та військових навчальних закладів, де здійснювалася підготовка та перепідготовка кадрів для прикордонної охорони. Заздалегідь запланована кількість співробітників, що направлялася на навчання, дозволяла скорегувати роботу на місцях. Крім того, безпосередньо на місцях проводилася 4-місячна підготовка для несення служби перемінного складу та практикувалося впровадження методу «інструкторських занять» окружної прикордонної школи. При цьому велика увага приділялася забезпеченню прикордонних застав необхідною літературою та посібниками для самопідготовки.

Ф. Дзержинський, надаючи виняткового значення роботі транспортних підрозділів ДПУ, 6 червня 1922 р. запропонував організувати для нових співробітників спеціальні курси (названі згодом школами. - Авт.), де, окрім військової справи, планувалося вивчали основні правила функціонування залізничного транспорту. 30 серпня 1922 р. відкрилися три об’єднані транспортні школи: Київсько-Воронезька, Орловська-Вітебська, Сизрансько-В’яземська із загальним числом курсантів у 360 осіб. Але 1 січня 1923 р. відбулася нова реорганізація цих закладів. Навчальний процес перенесли до шести відповідних транспортних шкіл Москви, Петрограда, Харкова, Ростова-на-Дону, Омська та Калуги. Але й ці навчальні заклади проіснували недовго. Вже з березня 1923 р. функціонувало всього три школи - Московська, Калузька і Сибірська з числом курсантів відповідно 750,350 і 150 осіб. Куди перевели курсантів Харківської школи поки що невідомо. Можна лише припустити, що курсантів не залишили напризволяще й вони продовжили навчання в одній з працюючих шкіл. Незабаром закрили ще дві школи. Продовжила своє існування лише Московська, перейменована на Школу Транспортного відділу ОДПУ СРСР ім. Ф. Дзержинського.

При цій школі діяло декілька профільних курсів, серед них - командирські курси. Навчання тривало 12-13 місяців. Окрім загальноосвітніх (російська мова та арифметика) та політичних (економічна теорія, економічна політика Радянської держави, політекономія, історія ВКП(б), основи марксизму та ленінізму, методи політичної роботи) дисциплін, викладалися навчальні предмети спеціального циклу, необхідні для оперативної роботи в органах ДПУ: звітність та діловодство, адміністрування та гласна робота, секретна робота, дізнання, попереднє слідство, Кримінальний кодекс (КК) і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), шифрувальна робота, антирадянські партії та контррозвідувальна робота. Враховуючи, що випускники курсів направлялися на командирські посади, а також подальшу мілітаризацію органів державної безпеки, що активно проводилася протягом 1920-х pp., великого значення надавалося військовій підготовці (стройова підготовка, тактика стройової підготовки, стрілецька справа, стрільба, тактика, топографія, військово-хімічна справа та метеорологія, повітряно-хімічна охорона, статут РСЧА, фізична підготовка, гігієна та перша медична допомога отруєним газами тощо). Звичайно, враховувалася профільна спрямованість органів держбезпеки, що працювали на транспорті. Вважалося, що співробітники повинні були володіти хоча б азами спеціальної технічної підготовки залізничників. Вивчався ще й цикл технічних дисциплін: технічна експлуатація та шлях, комерційна експлуатація, потяг, забезпечення, а також прищеплювалися навички практичної роботи на апаратах Водо та Морзе.

Окрім згаданих «профільних» курсів, починаючи від другої половини 20-х років поступово почала створюватися система підготовки кадрів для розвідки. Відповідним рішенням політбюро ЦК ВКП(б) 26 травня 1926 р. була створена спеціальна розвідувальна школа (пізніше реформована на Військово-дипломатичну академію), де навчалися співробітники Іноземного відділу ОДПУ СРСР, пізніше - від 1938 р. почали працювати курси особливого призначення, реорганізовані незабаром на центр прискореної підготовки розвідників - Школу особливого призначення (ШОП) при ГУДБ НКВС СРСР.

Проте, згаданих вузько профільних навчальних закладів, що готували професійні кадри, не вистачало. Саме тому один з учасників І Всеукраїнського з’їзду начальників особливих відділів Держ-політ управління Воробйов запропонував створити в Україні спеціальні курси для навчання співробітників нижньої ланки, надаючи пріоритет загальнополітичній підготовці. При цьому він висловив застереження, що відрив від роботи на час навчання може негативно позначитися на оперативній діяльності відповідних підрозділів, оскільки їх штати й без того скорочено нижче можливої межі.

Ця ідея була не новою, оскільки відомо, що від січня 1922 р. при батальйонах, підпорядкованих губернським надзвичайним комісіям і таких же підрозділах при дорожньо-транспортних «надзвичайках», короткий час профільне навчання здійснювали «п’ятірки з чекістського виховання». За власними навчальними планами вони проводили заняття із спеціальної, політичної та військової підготовки співробітників органів держбезпеки та червоноармійців. Ця робота з урахуванням специфіки відомства та на підставі узагальнення накопиченого практичного досвіду набула нових організаційних рис і стала складовою частиною курсу на зближення військ та органів державної безпеки.

«Аби кожен зрозумів і усвідомив важливість значення і завдань ВНК, її органів і військ в епоху диктатури пролетаріату [...], щоб боєць військ ВНК міг стати практично корисним співробітником-чекістом», - зазначалося у партійних настановах.

Намагаючись організувати фахове навчання хоча б незначної кількості чекістів, керівництво органів держбезпеки неабияку увагу приділяло військовій підготовці кадрів. Восени 1923 р. керівництво ОДПУ СРСР ухвалило рішення щодо посилення відповідного вишколу співробітників територіальних органів. У наказі № 404 від 3 жовтня підкреслювалося, що співробітники органів держбезпеки не можуть бути відірваними від військової підготовки, і тому необхідно органічно поєднувати цю «мілітарну» складову з оволодінням методами специфічної боротьби з внутрішніми та зовнішніми противниками. У контексті згаданої директиви всі співробітники військ і органів ОДПУ СРСР зобов’язувалися, починаючи з 30 листопада 1923 p., пройти п’ятимісячний курс спецпідготовки для наступної консолідованої (уразі потреби) діяльності особового складу військ і органів ОДПУ.

«Кожен співробітник [державної безпеки] повинен одночасно бути бійцем, здатним керувати в бою озброєною силою; кожен командир і політпрацівник - вміти самостійно виконувати будь-які оперативні завдання», - підкреслювалося у документі.

Чи вдалося досягти максимального успіху та ефективності завдяки всеохоплюючому навчанню всього складу органів державної безпеки - важко сказати. Втім, у перші роки радянської влади «освіта без відриву без виробництва» була єдино можливим способом прищепити співробітникам та бійцям хоча б мінімальні знання оперативної та бойової теорії та практики.

Від січня 1931 р. було запроваджене обов’язкове навчання всіх співробітників ОДПУ стрільбі з нагану та трилінійної гвинтівки (на п’ять днів по 2 години).

Намагаючись здійснити своєрідну фільтрацію особового складу співробітників органів держбезпеки, у центрі та на місцях створювалися інспекції, які, керуючись спеціально підготовленою Інструкцією, мусили планово перевіряти відповідність займаним посадам і рівень професійної підготовки співробітників. Представників командного та політичного складу, які отримували незадовільний вердикт, приписувалося усувати зі служби у військах та органах ОДПУ СРСР.

Втім, о тій порі така вимогливість до співробітників, зокрема і щодо їх професіоналізму, реально суперечила стану справ у сфері спеціальної освіти. Більшість з них не мала належних знань зовсім не тому, що не хотіла цього, а через об’єктивні та суб’єктивні обставини того часу.

До того ж, серед дисциплін, що викладали на курсах і на інших «лікнепах» без відриву від виробництва, домінувала зовсім не спеціальна (оперативна) підготовка, а загальнополітична. Чекістів, передусім, озброювали ненавистю до «класового ворога», «контрреволюціонерів», надихали революційними ідеями, а не вчили контррозвідувальному ремеслу та юридичним тонкощам слідства. Ті, хто вболівав за якісне навчання майбутніх співробітників оперативних підрозділів, надзвичайно гостро сприймали таку орієнтацію «відомчої» освіти. Приміром, член мандатної комісії московських курсів ДПУ, начальник відділення Секретного відділу цієї ж організації Я. Генкін стривожено доповідав у травні 1923 р. Й. Уншліхту, В. Менжинському та Г. Ягоді:

«Мене, як і інших членів комісії, охоплює страх при думці, що вся ця маса товаришів щось робила на місцях і, нахапавшись абияких вершків на курсах, буде і надалі працювати в органах ДПУ. Тут повних 100% абсолютної політичної неграмотності і майже така ж неграмотність чекістська. І це все це при тому, що ті, хто поступали на курси, мали стаж роботи в органах ВНК-ДПУ від двох до п'яти років.

А кілька осіб з числа майбутніх курсантів обіймали керівні посади в особливих відділах».

Я. Генкін запевняв членів Колегії ДПУ, що упродовж двох місяців навчання на курсах практично неможливо досягти поставлених цілей, і тому пропонував зайнятися регулярною перепідготовкою кадрів, підключаючи чекістів на місцях до системи політичного навчання, організованого партійними комітетами і політвідділами в РСЧА. Цікава резолюція Г. Ягоди на цьому документі: «Лякатися не можна. Треба посилено учити».

Проблема відсутності спеціальних освітянських інституцій, які б готувати кадри для республіканських органів державної безпеки, порушувалася головою ДПУ України В. Балицьким на закритій частині засідання ЦК КП(б)У 10 червня 1925 р. Але його пропозиція щодо організації профільних фахових чекістських шкіл і курсів була реалізована набагато пізніше. Але тоді політбюро ЦККП(б)У вирішило обмежитися залученням до роботи в органи державної безпеки осіб, які закінчили вищі навчальні заклади та робфаки.

Не заглиблюючись в організаційні перетворення, що відбувалися наприкінці 1920-х - початку 1930-х pp. у відомчій освіті, сконцентрованій головно в більшовицькій Росії, слід зауважити, що 29 травня 1930 р. сталася реорганізація найбільшого навчального профільного закладу в Москві з підготовки та перепідготовки чекістських кадрів. Відтоді він отримав назву Центральна школа (ЦШ) ОДПУ СРСР.

Наприкінці червня 1930 р. на місцях, відповідно до затвердженої розверстки, активно розгорнулася робота із добору кандидатів для навчання у ЦШ ОДПУ СРСР. Дотепер невідомо, скільки місць було виділено для Української СРР. У другій половині 1931р. Центральна школа ОДПУ СРСР здійснила перший випуск слухачів, а від січня наступного року там почали функціонувати тримісячні курси підготовки та перепідготовки керівного складу - від начальників управлінь, відділів повноважних представництв ОДПУ до начальників відділень. Серед слухачів дебютного набору, до речі, був і Марк Корнєв (1933 р.) - перший керівник спеціального навчального закладу, заснованого пізніше в Києві для підготовки кадрів державної безпеки. У тому ж році випускником ЦШ став Микола Горлинський - один з майбутніх керівників органів державної безпеки Української РСР. У 1935 р. цей же навчальний заклад закінчив майбутній радянський розвідник, Герой Радянського Союзу Володимир Молодцов, відомий своєю діяльністю в окупованій румунськими військами Одесі.

Тим часом, належних умов для «посиленого навчання» чекістів в Україні у 1920-х-першій половині 1930-х pp. створено так і не було.

Проблема добору та підготовки кадрів, налагодження професійної підготовки оперативних працівників місцевих органів державної безпеки обговорювалася на вже згадуваному з’їзді керівників Державного політичного управління УСРР, який відбувся у червні 1925 р. На цьому зібранні дебатувалася пропозиція відкриття при територіальних відділах ДПУ курсів з теоретичної та практичної підготовки співробітників держбезпеки. Озвучені плани частково реалізувалися пізніше, коли була запроваджена періодична перепідготовка кадрів у регіональних органах державної безпеки. Однак більшість намірів так і залишилися на папері. Інформації щодо організаціїта функціонування згаданих чи будь-яких інших курсів підготовки кадрів та підвищення кваліфікації в Україні наприкінці 1920-х - початку 1930-х pp. не віднайдено. Існують лише уривчасті дані про короткострокові курси при Повноважному представництві ДПУ-НКВС УСРР.

У 1920-1930-х pp., як зрештою і пізніше, певною альтернативою базового чекістському виш колу, став т. зв. «інститут практикантів», що почав формуватися ще уроки громадянської війни і остаточно склався в органах державної безпеки в середині 1920-х pp. Начервневому (1925 р.) з’їзді керівників Державного політичного управління УСРР йшлося про створення «Інституту практикантів з підготовки особового складу ДПУ». Ініціатори такої ідеї мали на увазі не спеціальний навчальний заклад, а систему підготовки професіональних кадрів через прикріплення до відповідних відділів ДПУ осіб, підібраних у лавах військ ДПУ, з числа демобілізованих політпрацівників Червоної армії, колишніх співробітників органів державної безпеки, які за різних обставин залишили службу, а також спеціально відібраних членів партії, яких планувалося делегувати на навчання «для практичного ознайомлення з чекістською роботою». Перелічені особи мали прослухати курси лекцій з історії, завданнях і структури органів НК-ДПУ, методів їх роботи. Згадана «практика» планувалася як безперервний тримісячний цикл комплексного навчання з подальшим зарахуванням тих, хто зарекомендує себе належним чином, до практичних підрозділів.

У реальному житті «інститут практикантів» спочатку впроваджувався дуже повільно і не надто ефективно. Приміром, у ДПУ УСРР наприкінці 1925 р. було введено всього десять таких штатних одиниць. Пізніше почали вдаватися і до інших видів практикантства (стажування). Перед зарахування на постійну роботу кандидат упродовж шести місяців проходив відповідне випробовування, набуваючи практичних знань від свого (спеціального призначеного) наставника. Далі, після наступної перевірки їх професійних знань атестаційними комісіями колишні практиканти використовувалися на посадах уповноважених та помічників уповноважених.

Найбільш розповсюдженим впровадженням «інституту практикантів» в життя стало набуття знань «в строю», як правило - комуністами, які після закінчення вищих навчальних закладів (або середніх спеціальних) направлялися республіканськими та місцевими партійними органами у розпорядження повноважних представництв (ПП). Упродовж 1926-1929 pp. було проведено сім наборів практикантів.

Наступним кроком у розвитку «інституту практикантства» стала т. зв. «виробнича практика», яку проходили ті, хто вже отримав профільну спеціалізовану освіту. У другій половині 1931 р. після першого випуску курсантів у Центральній школі ОДПУ СРСР стало зрозумілим, що частина з них не мала належних практичних навичок оперативної роботи. Тому наказом № 92114 від 12 лютого 1931 р. запроваджувалося тримісячне оперативне стажування. Серед іншого в документі наголошувалося:

«Це стажування, основна мета якого-закріпити отримані випускниками теоретичні знання через практичне виконання окремих функцій оперативної роботи, належить здійснити в апаратах ПП, опер секторів та великих міськ-відділень».

Після завершення стажування оперативні органи давали письмові відгуки щодо здатності кожного випускника до практичної роботи.

Через посаду «чекіст-практикант», не маючи базової спеціальної освіти, у своєму кар’єрному сходженні, пройшло чимало майбутніх очільників органів внутрішніх справ і державної безпеки. Серед таких практикантів (помічник уповноваженого ДПУ УСРР) у лютому 1928 р. перебував і майбутній нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко. У січні 1932 р. до Економічного відділу зарахували практикантом повноважного представництва ОДПУ по Московській області майбутнього міністра держбезпеки СРСР В. Абакумова. За рік - у січні 1933 р. він вже працював в центральному апараті ОДПУ СРСР уповноваженим Економічного управління. Річне перебування у статусі практиканта йому зарахували до загального чекістського стажу.

Чимало курсантів шкіл НКВС, зарахованих до числа практикантів, використовували під час репресій доби Великого терору. Коли слідчий утомлювався вести багато годинні виснажливі допити, він йшов відпочивати, залишаючи замість себе з арештованим практиканта. Групи таких молодих людей залучали до проведення масових заходів - парадів, демонстрацій, великих зібрань громадян, де органи державної безпеки контролювати ситуацію. Забігаючи наперед, слід зазначити, що пізніше - вже у роки війни «інститут практикантів» виправдав себе у надзвичайно складній ситуації браку кадрів у фронтових особливих відділах і лінійних тилових підрозділах. Використовували його також у системі ГУЛАГу.

Справа цільової, стабільної та безперервної підготовки кадрів у різних регіонах СРСР, в тому числі й у радянській Україні, зрушила з місця після реформування каральних структур. На базі ОДПУ 10 липня 1934 р. були організовані Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР та відповідні наркомати союзних республік. Головне управління державної безпеки (ГУДБ) увійшло до НКВС як окремий структурний підрозділ.

Почалося поступове зростання штатів ГУДБ. До того ж, ще до реорганізації - у червні 1934 р. відповідною постановою РНК СРСР (№ 1719-306 с.) з 1 липня передбачалося збільшити чисельність співробітників державної безпеки за рахунок введення 840 нових штатних одиниць у політвідділах МТС і радгоспів.

Потреба створення додаткових особливих відділів ГУДБ НКВС у Червоній армії, спричинена появою у 1935 р. нових механізованих, авіаційних, кавалерійських, стрілецьких і будівельних формувань, а також збільшенням чисельності вже існуючих дивізій НКВС СРСР, супроводжувалось цілком передбачуваною появою додаткових штатних одиниць (з 1 червня до 1 вересня 1935 р. загалом 350 осіб).

Розширення «фронту» роботи, а також заплановане та прогнозоване зростання штатів органів державної безпеки вкотре поставили на порядок денний питання відповідної професійної підготовки кадрів в центрі та у регіонах СРСР. Центральна школа ОДПУ-НКВС в Москві хоча й підготувала до 1935 р. понад 5 тис. співробітників (що складало 12% оперативного складу ГУДБ), однак аж ніяк не могла задовольнити потреби органів державної безпеки у кваліфікованих спеціалістах.

До того ж, у 1930-ті рр., як і раніше, низьким залишався загальноосвітній рівень співробітників держбезпеки. Серед керівного складу НКВС союзного та республіканського рівнів станом на 1934 р. початкову освіту мали 40,6%, середню та незакінчену середню - 41,7%.

У березні 1935 р. у зв’язку із «загострення класової боротьби і політичної ситуації в державі» з’явився циркуляр НКВС СРСР № 55597, в якому перед Управлінням державної безпеки були сформульовані завдання перебудови оперативної діяльності, а відтак і роботи з кадрами: підготовки нового поповнення та перепідготовки вже працюючих як у центрі, так і на місцях.

Відтепер Центральна школа НКВС СРСР сконцентрувалася винятково на перепідготовці оперативного складу УДБ, у зв’язку з цим запроваджувалися нові навчальні потоки: вищого керівного складу з терміном навчання 9 місяців; старшого оперативного складу -відповідно 1 рік, середнього оперативного складу - 1 рік, молодшого оперативного складу - 2 роки.

Позаяк ЦШ НКВС могла охопити перепідготовкою лише обмежену кількість співробітників, особлива увага існуючих курсів НКВС приділялася виучці молодшого оперативного складу органів державної безпеки. Решта оперативного складу набувала «спеціальних» знань завдяки запровадженню обов’язкового систематичного (чотири години на тиждень) навчання без відриву від виробництва. Будь-яке ухиляння від навчання, так само як і несвоєчасне виконання завдань тягло за собою накладання адміністративних стягнень, аж до пониження посади.

Поряд з іншими заходами з підвищення кваліфікації співробітників здійснювалася й планова переатестація. Основною оперативною одиницею в апараті органів державної безпеки повинен був стати оперуповноважений з достатнім освітнім рівнем і відповідною професійною підготовкою.

Упоратися з усіма запланованими перетвореннями у кадровій політиці, спрямованій, передусім, на підвищення кваліфікації, видавалося можливим лише через відповідні зміни у системі відомчої освіти. Тому цілком очікуваною стала поява влітку 1935 р. рішення про започаткування в СРСР мережі територіальних навчальних закладів зі щорічним загальним набором до 2-х тис. слухачів. Ця надважлива новація була задекларована у наказі НКВС СРСР № 00306 від 10 серпня 1935 р. «Про організацію та комплектування 1 листопада 10 міжкрайових шкіл для підготовки оперативного складу Управління державної безпеки».

Уперше за всі роки існування радянської влади створювалася мережа спеціальних середніх шкіл в системі органів державної безпеки. На відміну від Центральної школи ГУДБ СРСР у Москві, що проводила перепідготовку і підвищення кваліфікації співробітників органів державної безпеки, на міжкрайові школи покладалося завдання підготовки оперативного складу для заміщення посад помічників опер уповноважених та опер-уповноважених апарату ГУДБ районного і міського рівнів.

Згаданим наказом НКВС СРСР було оголошено й про створення Київської міжкрайової школи (КМШ) ГУДБ НКВС СРСР, що розташувалася вул. Тимофїївській, 12 (нині - вул. Коцюбинського). Від жовтня 1935 р. начальником-комісаром навчального закладу став капітан держбезпеки Марк Борисович Корнєв.

КМШ належала до категорії шкіл, для яких встановлювався великий штат перемінного складу - у кількості 300 осіб. Втім, як засвідчують документи, ні у перший навчальний рік, ні у наступні, повних наборів не було.

Відповідальність за відбір кандидатів до вступу у Київську та подібні міжкрайові навчальні заклади покладалася на Відділ кадрів НКВС СРСР, його регіональні підрозділи, а також на начальників шкіл.

До кола претендентів могли потрапити лише фізично здорові особи віком 22-35 років із закінченою середньою освітою (випускники робітничих факультетів, учні технікумів та інших навчальних закладів, демобілізовані з числа середнього та молодшого командного складу прикордонної і внутрішньої охорони НКВС, а також співробітники неоперативних підрозділів органів внутрішніх справ, які «за своїми особистими якостями могли бути використаними на оперативній роботі в ГУДБ»), З особливої санкції Відділу кадрів НКВС СРСР, як виняток з встановлених правил, дозволялося зараховувати до числа кандидатів для вступу у школи тих співробітників органів НКВС, які не мали середньої освіти, але за своїми розумовими здібностями і досвідом практичної роботи відповідали вимогам прийому до шкіл.

Обов’язковою умовою для вступників було членство у ВКП(б) або комсомолі не менше 2-х років, відсутність стягнень по партійній лінії, і бажано (хоча й не обов’язково) - досвід партійно-комсомольської роботи.

При відборі серед кандидатів перевага надавалася особам, які проявили себе в різноманітних масштабних операціях, здійснюваних за ініціативи вищих партійних органів, зокрема і в розкуркуленні 1929-1931 pp., або вже мали досвід «співпраці» з НКВС.

Звертає на себе увагу та обставина, що кожен з тих, хто виявляв бажання вчитися у відповідному профільному закладі, свідомо намагався «знизити» своє походження, аби не викликати підозру у контексті домінуючого тоді класового підходу у доборі кадрів. Часто-густо, син заможного селянина, або й навіть середняка, в анкеті вказував, що він походить з бідної родини. Вихідці з родин міщан або службовців записувалися як син сільського писаря або заводського конторника. Більшість з кандидатів прагнули в автобіографіях і анкетах підкреслити своє «революційне» минуле або роботу у підпіллі.

Претендент до вступу до КМШ повинен був написати заяву, до якої додавалася характеристика партійної або комсомольської організації, а також рекомендація відповідних райкомів.

Відібрані абітурієнти додатково проходили спеціальну перевірку мандатної комісії, очолюваною заступником начальника УНКВС, до складу якої входили начальники відділу кадрів та начальники оперативних відділів: особливого, секретно-політичного, економічного та транспортного. Члени мандатної комісії несли персональну відповідальність за якісний відбір кандидатів, оскільки відрахування із школи з особистих причин не допускалося.

Останнім етапом відбору була перевірка здоров’я вступників спеціальною медичною комісією. Далі вже наставала черга приймально-відбіркової комісії, члени якої перевіряли знання кандидатів із загальноосвітніх дисциплін, а також з політичної та військової підготовки, неухильно дотримуючись при цьому чинних інструктивних приписів ГУДБ.

Для зарахованих термін навчання тривав 12 місяців, з яких 30 днів відводилося на проходження практики, 8 днів - на табірні збори й 10 днів - канікули посеред навчального року.

Чітко були розроблені щотижневі та щоденні навантаження слухачів. Кожного дня (окрім вихідних) упродовж шести годин тривали заняття з теоретичних дисциплін, три години відводилося на самопідготовку. Велика увага приділялася й загальноосвітнім предметам - російській та іноземній мовам (українська не викладалася - Авт.), математиці, економічній географії, основам радянського будівництва, на які відводилося 450 годин (26,8%від всіх аудиторних годин); 340 годин (20,2%) планувалося на суспільно-політичні дисципліни: історію ВКП(б) та економічну політику СРСР, 236 годин - на військові дисципліни: тактику, топографію, стройову та стрілецьку підготовку, автотранспортну справу тощо. Звісно головний акцент робився на оволодінні спеціальними предметами: «Оперативна робота ГУДБ НКВС», «Шпигунство», «Диверсія і терор противника та боротьба з ними», «Слідча справа», «Оперативно-чекістські ігри», «Кримінальне право» (і практичне вивчення Кримінального кодексу), «Історія ВНК-ОДПУ-НКВС та організаційна структура» тощо. На них планувалося 34,5% аудиторних занять навчального року.

Із огляду на перелічені дисципліни стає зрозумілим, що у стінах школи планували підготувати професійні кадри для органів державної безпеки, які мусили знати не лише минуле радянських спецслужб,а й володіти усіма прийомами та методами розвідувальної та контррозвідувальної діяльності. Для закріплення знань, отриманих на лекціях, упродовж місяця, як вже зазначалося, слухачі проходили практику в оперативних підрозділ ах різних областей України та центрального апарату УДБ НКВС УСРР, і лише після цього їм присвоювали звання «сержант державної безпеки».

У Київській міжкрайовій школі за штатом мало працювати 98 осіб постійного складу, серед них -12 начальників навчальних груп, двоє старших керівників циклів та 8 викладачів.

Однак підібрати потрібну кількість досвідчених педагогів не вдавалося ані у перший навчальний рік, ані у наступний час. Особливо відчувався брак досвідчених викладачів спец-дисциплін, тому до викладання у школі залучали найбільш кваліфіковані кадри контррозвідувальних та розвідувальних підрозділів, центрального апарату наркомату. Відсутність педагогічних навичок компенсувалася досвідом практичної роботи. Начальники відділів УДБ НКВС УСРР: Секретно-політичного, Особливого, Економічного, Транспортного - зобов’язувалися керівництвом наркомату «забезпечити своєчасну явку лекторів в школу ГУДБ для проведення занять». Відомі прізвища деяких лекторів-практиків першого набору школи: Ю. Кривець, А. Сапір, С. Волинський, І. Бабич, Г. Гришин, С. Самойлов, Ю. Бржезовський, П. Рахлін, А. Риклін, Я. Карпейський, старші лейтенанти держбезпеки В. Писарєв, М. Дитинко, М. Сєвєрін, Ф. Чечерський, П. Кісєльов, І. Фішер, лейтенант держбезпеки І. Умов.

Упродовж 1936-1938 pp. список лекторів спеціального циклу оголошувався окремими наказами республіканського НКВС за підписами наркома та начальника відділу кадрів цього ж відомства. Керівниками т. зв. «циклових методичних комісій» призначалися начальники оперативних відділів центрального апарату наркомату внутрішніх справ республіки, серед яких - начальник 3-го (контррозвідувального) відділу УДБ старший майор державної безпеки Давид Соколинський, начальник 5-го (особливого) відділу цього жуправління, майор державної безпеки Ісаак Купчик.

Навчальний процес у новоствореній Київській міжкрайовій школі розпочався не 1 листопада 1935 p., як планувалося, а З січня 1936 р. в умовах гострого браку не лише викладачів, а й підручників. Вирішити останню зі згаданих проблем було надзвичайно важко ще й з огляду нате, що керівництво Управління державної безпеки не рекомендувало використовувати підручники дореволюційної доби через їх «ворожу» орієнтацію. У таких умовах альтернативою навчальним посібникам ставали застенографовані та роздруковані у необхідній кількості примірників лекції, згодом - курси лекцій за певною тематикою, у яких узагальнювався та аналізувався практичний досвід оперативної діяльності. Кожен викладач, особливо той, який мав досвід практичної роботи, наводив власний «ілюстративний матеріал» до теоретичної частини лекції.

Вже у 1937 р. паралельно з роздрукованими курсами лекцій, виготовленими самотужки у стінах навчального закладу, поступово почали використовуватися й підручники підготовлені у т. зв. Особливому бюро, спеціально створеному при наркомі внутрішніх справ СРСР з метою написання навчальних матеріалів для Центральної та міжкрайових шкіл ГУДБ НКВС. Згаданий підрозділ намагався пришвидшеними темпами вирішити цю проблему. Використовували навіть «оперативний досвід» арештованих, але ще не знищених, чекістів. Так, у 1939 р. у колективі репресованих інтелектуалів працював над підручником колишній начальник зовнішньої розвідки СРСР Залман Пассов (арештований 22 жовтня 1938 p., розстріляний 14 лютого 1940 p.). З. Пассов, за збігом обставин, навчався у Вищій школі прикордонників одночасно з майбутнім начальником Київської школи І. Бітневським.

Наприкінці 1937 - на початку 1938 р. були підготовлені підручники «Боротьба з німецькою розвідкою», «Облік, реєстрація та контроль», «Зовнішнє спостереження», «Закордонна розвідка», «Криптографія», «Радіорозвідка», а також матеріали з історії ВНК-НКВС. Обмежена кількість примірників надійшла і в Україну. У цих перших навчальних посібниках теоретична частина вже мала більш системний та дидактичний вигляд.

У Київській міжкрайовій школі велика увага приділялася фізичній підготовці курсантів. Викладачів та курсантів зобов’язували брати участь у роботі т. зв. бюро для розгортання «динамівського руху». Під час навчання кожен курсант здавав нормативи з фізичної підготовки на значок ГПО 1-го та 2-го ступенів, а також іспити зі стрільби з револьвера типу «Наган» та малокаліберної гвинтівки. Кращим присвоювалося звання «Ворошилівський стрілець» відповідної категорії.

У відповідності з вказівкою наркома внутрішніх справ В. Балицького при Школі була створена група по вивченню авіаційної справи без відриву від навчання та роботи. До її складу увійшли деякі курсанти та молодші командири. Група існувала при авіаклубі «Динамо». Навчанням були передбачені «сліпі польоти», «польоти в тумані», аеронавігація та стрибки із парашутом. 

Слід зазначити, що не всі курсанти, зараховані до Школи, змогли успішно її закінчити. Протягом навчання постійно здійснювалися відрахування з різних причин, наприклад, «за обман партії і органів НКВС», «за приховування соціального походження», «за зв’язок з троцькістами», приховування засудження (власного або членів родини) тощо. Серед відрахованих були й такі, що за інших обставин «не відповідають вимогам школи». Вірогідно, останнє формулювання стосувалося осіб, які «порушували режим» у зв’язку з пиятикою чи «моральним розкладанням».

Перший випуск Київської міжкрайової школи відбувся наприкінці 1936 р. Наказом НКВС УСРР № 3 від 5 січня 1937 р. з 168 колишніх курсантів 14 осіб отримали направлення на роботу до центрального апарату УДБ НКВС України. Решту розподілили по регіональних підрозділах семи областей України (Київської, Одеської, Донецької, Дніпропетровської, Вінницької, Харківської, Чернігівської), а також до Автономної Молдавської Радянської Республіки. Приділяючи підвищену увагу цій події у житті органів державної безпеки, з привітальним словом до випускників звернувся нарком внутрішніх справ УРСР В. Балицький.

Вже незабаром В. Балицький, як і його наступник на посаді наркома - І. Леплевський, який власноручно підписав привітання другому випуску слухачів Київської міжкрайової школи ГУДБ НКВС СРСР, були репресовані. Така ж доля спіткала першого очільника школи - Марка Корнєва й багатьох інших співробітників республіканського наркомату внутрішніх справ та підпорядкованих йому спеціальних навчальних закладів. Життєвий шлях кожного з цих людей - це окрема сторінка в історії сталінського терору. Хтось з них був натхненником терору, хтось став його жертвою. Були заарештовані та засуджені до вищої міри покарання майже всі співробітники ГУДБ НКВС СРСР, причетні до створення й розгортання роботи Київської міжкрайової школи. Реабілітували не всіх...

Декому з репресованих викладачів пощастило уникнути найгіршого і навіть повернутися до органів держбезпеки, зокрема і до лав наставників.

У квітні 1937 р. начальником-комісаром КМШ (замість репресованого М. Корнєва) призначено керівника навчально-стройового відділу капітана держбезпеки Володимира Михайловича Розова, у грудні 1937 р. - старшого лейтенанта державної безпеки Макара Петровича Макарова, а у серпні 1938 р. - призначено лейтенанта державної безпеки Максима Костянтиновича Кочегарова.

Проте, в Києві міжкрайова школа функціонувала недовго. На підставі розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР О. Успенського, а також відповідного наказу № 126 від 1 жовтня 1938 р. начальника Київської міжкрайової школи ГУДБ НКВС СРСР М. Кочегарова навчальний заклад повинен був передислокуватися до м. Харків. У зв’язку з цим, частину співробітників Школи передали у розпорядження відділу кадрів, Управлінню прикордонної та внутрішньої охорони (УПВО), Адміністративно-господарського управління НКВС УРСР, декого - звільнили з роботи.

Достеменно встановити причини зміни місця дислокації навчального закладу дотепер не вдалося. Відомо лише, що протягом першої половини жовтня декілька разів змінювалося рішення керівництва УНКВС в УРСР щодо місця дислокації навчального закладу. Відповідні розпорядження надходили як в усній, так і в письмовій формі.

Врешті-решт, Школа переїхала. І вже наказом від 19 жовтня 1938 p., підписаним в Харкові, оголошувався новий штат особового складу Міжкрайової школи. Вже наприкінці листопада того ж року до цього спеціалізованого навчального закладу почали прибувати кандидати на навчання.

Наказом НКВС СРСР від 16 листопада 1938 p., на підставі якого вийшло особисте розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР О. Успенського, а також відповідної директиви начальника Київської міжкрайової школи ГУДБ НКВС СРСР, навчальний заклад було перейменовано на Українську міжкрайову школу НКВС з місцем дислокації у Харкові. Зміна назви на «Українську» може свідчити про набуття школою статусу єдиного республіканського спеціального навчального закладу, оскільки відтоді в найменуванні вже не було прив’язки до конкретного місця дислокації.

Як на попередньому місці роботи, так і в Харкові, дислокація спец-закладу трималася у суворій таємниці від городян. Заняття із спеціальних дисциплін проводилися із дотриманням конспірації не лише на навколишній та прилеглій території, а й у межах школи, згідно з спеціально виписаним порядком. Отже, читаємо: «Перед початком загальношкільних лекцій черговий по школі повинен перевіряти кінобудку, сцену клубу, закривати на замок двері, що вели з клубу до господарського двору. В теплі дні перевіряти, щоб після закінчення перерв усі кватирки у вікнах клубу були зачинені. Помічник чергового по школі під час лекцій чергував у фойє клубу і спостерігав за дверима, що виходили на сходинки до санчастини».

Окрім цього, навпроти класів чергували днювальні, які повинні були спостерігати й за коридорами.

Заходи з втаємничення місцезнаходження навчальних спец-закладів вживалися і надалі. Так, наказом наркома внутрішніх справ СРСР від 11 вересня 1940 р. наголошувалося на «необхідності дотримання конспірації в справі підготовки оперативно-чекістських кадрів» і збереження у таємниці місць дислокації відповідних навчальних закладів. Зокрема, йшлося про Українську та Ленінградську міжкрайові школи. Серед обмежувальних приписів, декларувалася й заборона вивішувати таблички з назвою шкіл біля парадних входів, курсантам - на петлицях шинелей та гімнастерок носити трафарети, що визначали початкові літери назви шкіл тощо.

Спеціальну освіту в Українській міжкрайовій школі НКВС у м. Харкові отримало чимало майбутніх керівників республіканських органів державної безпеки. Серед них і Серафим Іванович Крикун, який навчався там у 1940 р. Пізніше - від 1961 до 1975 pp. він послідовно обіймав посади заступника і першого заступника голови КДБ при Раді Міністрів УРСР, а згодом - з 1975 до 1982 pp. працював начальником Вищої школи КДБ УРСР (м. Київ).

Паралельно з підготовкою нових кадрів через мережу середніх навчальних закладів ГУДБ НКВС СРСР, на місцях продовжувалося навчання співробітників без відриву від виробництва. Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія 25 серпня 1939 р. підписав наказ про запровадження обов’язкового оперативно-чекістського навчання для «систематичного підвищення чекістської кваліфікації оперативного складу» центральних та периферійних органів НКВС. Відповідно до цієї директиви з 1 жовтня того ж року для нових співробітників, зарахованих на посади старших оперуповноважених і слідчих, які не проходили спеціальної підготовки у мережі міжкрайових школах чи Центральній школі у Москві, приписувалося організувати «обов’язкове вивчення чекістських дисциплін» за програмами згаданих навчальних закладів у скороченому обсязі. Таке пришвидшене оволодіння профільними знаннями мало відбуватися за місцем роботи (у відділах) упродовж 2-х годин на тиждень. Для начальників відділень, їх заступників і помічників, а також решти оперативного складу, які вже пройшли навчання у Центральній чи міжкрайових школах НКВС, наказувалося організовувати семінари з підвищення їх «чекістської кваліфікації» з такою періодичністю та тривалістю, які для згаданих вище співробітників. Не залишився неохопленим навчанням й вищий керівний склад ГУДБ НКВС. Для них організовувалося систематичне вивчення «чекістських предметів за програмами міжкрайових шкіл у скороченому вигляді» - по дві години на декаду.

Восени 1939 р. після початку Другої світової війни та приєднання до складу УРСР нових територій перед органами державної безпеки в чергове гостро постала кадрова проблема. Сил для «радянізації» західноукраїнських земель виявилося недостатньо. Спеціально створені ще напередодні інкорпорації 5 оперативно-чекістських груп (по 50-70 осіб кожна) та додатково відряджені наприкінці 1939 р. співробітники не могли упоратися із завданнями. Тому, готуючись до чергових масових каральних акцій на місцях, керівництво органів державної безпеки вирішило використати всі наявні резерви, в тому числі і з числа випускників Української міжкрайової школи. Спочатку їх відправляли до Західної України на нетривалі терміни. Згодом адреса «строкового відрядження» для багатьох з них ставала місцем постійної служби. Приміром, перша велика група курсантів -120 осіб разом із начальником курсу та викладачами спец дисциплін була відправлена у «службове відрядження» до Луцька терміном з 1 по 19 лютого 1940 р. Втім, 18 лютого того ж року до школи повернулося лише 48 осіб, решта - залишилася на місцях. З 9 по 17 квітня 1940 р. в аналогічному «відрядженні» у Львівській області знаходилися 126 курсантів та три викладачі спец дисциплін.

Та й ці заходи виявилися не останніми у низці «новацій» вирішення кадрової проблеми. У Москві було ухвалене рішення відправляти до «неспокійних» новоприєднаних західних регіонів СРСР й тих, хто ще не встиг отримати відповідної освіти. Робилося це шляхом запровадження спеціальних «дострокових випусків». 17 травня 1940 року в Українській міжкрайовій школі відбувся прискорений випуск для наступного відкомандирування курсантів до УНКВС західних областей України: до Львівської області - 22 курсантів, Станіславської - 13, Тернопільської-12, Рівненської-13, Луцької-12, до Дрогобицької-17 курсантів. Ще чотирьох курсантів з цього ж дострокового випуску відрядили на роботу до Запорізької області і п’ятьох залишили служити за місцем навчання - на Харківщині. Додатково, у грудні 1940 р. - для постійної роботи в Особливому відділі НКВС Київського особливого військового округу туди відрядили 20 курсантів.

Українська міжкрайова школа НКВС, дислокована у м. Харкові, готувала кадри не лише для республіканських органів державної безпеки, а й до інкорпорованих західних районів інших республік СРСР. Так, на підставі розпорядження заступника наркома внутрішніх справ СРСР комісара держбезпеки 3 рангу С. Круглова від 15 травня 1940 р. із Школи було достроково випущено та направлено в розпорядження НКВС Білоруської РСР (БРСР) 38 курсантів. 9 травня 1941 р. ще п’ятнадцять курсантів такого ж передчасного випуску було направлено для постійної роботи в розпорядження НКДБ БРСР. 11 червня того ж року начальник школи М. Кочегаров підписав наказ, відповідно до якого він особисто разом з особовим складом навчального закладу в кількості 240 осіб вибув у розпорядження наркома НКДБ Литовської РСР.

Окрім, власне, дострокових випусків і пришвидшеної підготовки кадрів у Харківській міжкрайовій школі, з початком Другої світової війни вкотре гостро постало питання підвищення кваліфікації співробітників державної безпеки «без відриву від виробництва». Від 31 жовтня 1939 р. для оперативного складу 3-го (контррозвідка) та 5-го (розвідка) відділів ГУДБ центрального апарату та 3-х відділів УДБ регіональних органів «з метою систематичного підвищення чекістської кваліфікації оперативного складу органів НКВС» наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії запроваджувалося обов’язкове вивчення однієї з іноземних мов за особливим окремим планом. Відповідальність за весь цей комплекс навчання та підвищення кваліфікації покладалося на заступника союзного наркома з кадрової робота, оперативно-чекістські управління і відповідні відділи центрального апарату, у союзних та автономних республіках - на начальників управлінь і наркомів.

Втім упоратися із завданнями з підвищення кваліфікації у межах одних лише двогодинних навчань на робочому місці не вдалося. Давалося взнаки й ускладнення оперативної обстановки, і нові - значно ширші обсяги роботи. Вірогідно, ці обставини й стали визначальними при створенні у червні 1940 р. в столиці України - м. Києві - Школи удосконалення оперативного складу НКВС СРСР (з лютого 1941 р.-НКДБ СРСР) з шестимісячним терміном навчання. Вона розпочала свою роботу у колишньому приміщенні школи міліції на Батиєвій горі (тоді - до 1944 р. - вул. Дяківська, 4, у 1944-1991 pp. - узвіз Степана Разіна, нині - вул. Амосова).

Начальником школи відповідно до наказу НКВС СРСР 10 травня 1940 р. призначено старшого лейтенанта держбезпеки Олександра Михайловича Попова - людину з потужним досвідом оперативної і викладацької роботи, який від 1938 р. працював спочатку викладачем, пізніше - виконуючим обов’язки начальника Навчального відділу та заступником начальника Ташкентської міжкрайової школи ГУДБ НКВС СРСР.

Серед педагогів були і інші постаті, які мали чималий досвід роботи у оперативних підрозділах органів державної безпеки. Приміром, старший керівник спец-циклу - Михайло Петрович Мещеряковупродовж чотирьох років (1930-1934 pp.) служив по лінії Іноземного відділу ГУДБ НКВС СРСР у Стамбулі; Михайло Лукич Тимошенко - викладач спецдисципліни, у 1933- 1934 рр. працював віце-консулом(резидентом ОДПУ) в Консульстві СРСР у м. Львові.

Перший випуск Київської школи удосконалення оперативного складу НКВС СРСР відбувся у грудні 1940 р. Вже за півроку - у червні 1941 р. навчання слухачів другого набору було перерване нацистською агресією і початком бойових дій на території Радянського Союзу.

Отже, перед початком Великої Вітчизняної війни в УРСР функціонували два спеціалізовані навчальні заклади - школи системи державної безпеки: Всеукраїнська міжкрайова у Харкові та удосконалення оперативного складу в Києві.

Вивчення праць з історії радянських спецслужб, аналіз комплексу архівних джерел дозволяє дійти певних узагальнень щодо процесу створення системи професійного вишколу кадрів радянських органів державної безпеки та його особливостей в Україні.

У перші роки встановлення радянської влади цей процес відбувався до певної міри хаотично у загальному руслі розвитку політичних подій: спочатку - через спорадичну організацію різноманітних короткотермінових курсів, згодом - започаткування сталої системи спеціальних профільних освітніх закладів, розрахованих на тривалий термін навчання за єдиною програмою.

Від середини 1930-х до початку 1940-х pp. під безпосереднім і пильним контролем вищого союзного керівництва поступово розгорталося будівництво потужної системи підготовки кадрів органів державної безпеки, зокрема, через мережу спеціалізованих освітніх шкіл, так званих міжкрайових шкіл ГУДБ НКВС. Один з таких навчальних закладів був створений в Україні у м. Києві. Саме з початком його функціонування можна вести мову про планову цільову підготовку кадрів для органів державної безпеки, що діяли на території УРСР.

Ознайомлення з життєписами багатьох «українських» чекістів дозволяє дійти висновку, що більшість з них, зокрема й тих, хто працював в Україні у 1920-1940-х pp., спеціального професійного вишколу не отримували. Багато хто зі співробітників республіканських органів державної безпеки взагалі не мали не лише спеціальної освіти, а й середньої. Свій фаховий досвід та оперативні навички вони здобували у повсякденній практичній роботі, іноді - через спорадично організовану мережу системи т. зв. чекістського навчання(без відриву від виробництва). Лише незначна кількість осіб, здебільшого - майбутніх керівників центрального апарату та лінійних підрозділів, отримали профільну спеціалізовану освіту або у Московській (Центральній, згодом - Вищій школі ОДПУ-НКВС), або у школі прикордонників.

У передвоєнні та перші роки Другої світової війни під впливом об’єктивних та суб’єктивних обставин відбуваються кореляція та відповідні новації в системі професійної підготовки: практикуються прискорена підготовка та дострокові випуски, запроваджуються нові спеціальні дисципліни, посилюється увага до вивчення іноземних мов.

Оскільки проблематика дослідження є складною та багатогранною, цілком зрозуміло, що авторам не вдалося висвітлити всі складові з достатньою повнотою. Тим більше, що певна частина аналітичних документів з цього питання перебуває на зберіганні у відомчих архівах Російської Федерації, доступ до яких дотепер обмежений або й неможливий. Втім, сподіваємося, що пропонована стаття стане черговим кроком у створенні комплексного дослідження проблеми підготовки кадрів органів держбезпеки в Україні.

Особенности подготовки кадров органов государственной безопасности Украины в 1920-х - начале 1940-х гг.

Исследуется система подготовки кадров для органов государственной безопасности Украины в 1920-Х - начале 1940-х гг.

Ключевые слова: кадры, органы государственной безопасности, ВЧК, ГПУ, НКВД.

Features training of state security of Ukraine in the 1920s - early 1940s

We study the system of training for state security of Ukraine in the 1920s - early 1940s.

Key words: frames, the state security, the Cheka, GPU, NKVD.