Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Реформа каральних органів УСРР (1930-1934 pp.): причини, передумови, юридичний зміст, наслідки

У статті аналізуються причини та передумови проведення упродовж 1930-1934 pp. реформи каральних органів УСРР, розкривається її юридичний зміст. Наголошується на тому, що ця реформа проводилася поетапно і завершилася створенням НКВС УСРР, в структурі якого було централізовано керівництво всіма державними органами наділеними правом застосування державного примусу. Внаслідок реформи центральне місце в новоствореній каральній системі зайняли органи державної безпеки, що сприяло подальшому утвердженню та зміцненню тоталітарного режиму в УСРР.

Ключові слова: НКВС, ДПУ, реформа, каральні органи.

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp. відбулися кардинальні зрушення в соціально-економічному та державно-політичному розвитку СРСР і УСРР. Значних обертів в радянській державі набув процес формування тоталітарного режиму, що супроводжувався радикальними змінами в організації та функціонуванні як всього державного механізму загалом, так і його окремих ланок. Насамперед, глибокого реформування зазнала вибудувана у період непу та курсу на революційну законність система правоохоронних органів, на які в умовах переходу до тоталітаризму партійно-державним керівництвом країни покладалися принципово нові завдання щодо забезпечення репресивної спрямованості внутрішньополітичного курсу, придушення відкритих виступів та виявлення і знищення нелояльних до існуючого режиму громадян.

Заходи щодо реформування правоохоронних органів, здійсненні тоталітарною владою у цей період, мали системний характер, були об’єднані спільною метою та спрямовані на досягнення єдиних цілей, і тому потребують, на наш погляд, не фрагментарного, вибіркового, а загального, комплексного історико-правового аналізу.

Як самостійна проблема реформа правоохоронних органів УСРР у зазначений хронологічний період у вітчизняній історико-правовій літературі не розглядалася. Втім зміни, що сталися в організації та діяльності, правовому статусі окремих організаційних ланок правоохоронної системи СРСР ІУСРР наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp., досліджувалися у різний час як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями.

Юридичні та організаційні передумови, що сприяли реформуванню радянської правоохоронної системи, сформувалися упродовж другої половини 1920-х pp. Становлення юридичних передумов було пов’язано, по-перше, із ухваленням у 1927 р. нових Кримінального (далі - КК) та Кримінально-процесуального (далі - КПК) кодексів УСРР, згідно з якими відбулося посилення репресивних функцій держави та значне звуження процесуальних гарантій особи. Зокрема, норми загальної частини КК УСРР 1927 р. розвивали і вдосконалювали інститут аналогії кримінального закону, зводили мету покарання виключно до захисту радянської держави від злочинних посягань, сам термін «покарання» був замінений терміном «міри соціального захисту».

Особлива частина КК УСРР 1927 р. характеризувалася необмеженим розширенням поняття «контрреволюційного злочину», посиленням суворості кримінальних санкцій. Кількість складів злочинів, що передбачали смертну кару порівняно з попереднім КК УСРР 1922 р. зросла з 36 до 45.

Крім цього, норми кодексу розвивали та удосконалювали концепцію соціальної небезпечності особи. Так, ст. 5 КК УСРР 1927 р. прямо встановлювала, що відносно осіб, які представляють небезпеку за своїми зв’язками зі злочинним середовищем або за своєю злочинною діяльністю, застосовуються такі ж заходи соціального захисту, як і до тих осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння. У ст. 33 замість розпливчастого формулювання про «позбавлення соціально небезпечних осіб права проживання у певній місцевості» чітко визначався такий захід соціального захисту судово-виправного характеру як видалення на строк за межі УСРР або певної місцевості з поселенням у певній місцевості або без такого, із забороною проживання в певній місцевості або без такого. Даний захід відповідно до ст. 33 збільшувався до п’яти років і міг призначатися судом як самостійне, так і як додаткове покарання. Таким чином, КК УСРР 1927 р. на відміну від кодексу 1922 р. дозволив застосовувати щодо соціально-небезпечних осіб поряд з висланням також і заслання.

Однак, найбільш неправовий характер мала ст. 34 КК УСРР 1927 p., що дозволяла застосовувати вислання та заслання як до осіб, притягнених по справі, вина яких не була доказана, так і до тих осіб, які взагалі не притягалися до відповідальності за вчинення певного злочину, але вважалися соціально небезпечними через свою колишню злочинну діяльність або зв’язок зі злочинним середовищем. Питання про застосування вислання або заслання відносно останньої категорії осіб мало порушуватися органами прокуратури.

Юридичною основою для проведення майбутньої реформи, крім нових кодексів, стали також затверджені 10 жовтня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР постанови «Про уточнення функцій органів ДПУ і прокурорського нагляду по справах, що знаходяться в провадженні ДПУ УСРР», «Положення про порядок розгляду справ у НС Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР та окружних судів УСРР» та «Про взаємовідносини органів ДПУ УСРР, прокурорського нагляду та суду».

Формально причиною прийняття цих актів вважалася необхідність, у зв’язку з виданням в 1927 р. нових КК і КПК УСРР, змінити застарілі постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 9 червня 1926 р. «Про уточнення функцій органів ДПУ», від 4 листопада 1925 р. «Про надзвичайні сесії Верховного суду та окружних судів», а також секретну постанову від 20 вересня 1923 р. «Про взаємовідносини органів ДПУ УСРР, прокурорського нагляду та суду». Фактично ж, в умовах курсу на загострення класової боротьби, постанови від 10 жовтня 1928 р. мали юридично закріпити розширення повноважень органів ДПУ, підготувати нормативну базу для реалізації ними репресивної політики партійно-державної верхівки країни.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР «Про уточнення функцій органів ДПУ і прокурорського нагляду по справах, що знаходяться в провадженні ДПУ УСРР» до відання ДПУ УСРР були віднесені справи про контрреволюційні злочини; про особливо небезпечні та інші злочини проти порядку управління (заклики до вчинення злочинів проти порядку управління, про незаконний перехід державного кордону, про самовільне повернення вигнаних за вироками суду за межі СРСР); про посадові (службові) злочини; про господарські (безгосподарність, укладення явно невигідних договорів або угод, марнотратство, невиконання обов’язків по договорах, порушення господарських монополій, злісне підвищення та заниження цін) та майнові (кваліфікована крадіжка державного або суспільного майна, злісне банкрутство, підробка документів, виготовлення застосування та зберігання з метою збуту пробірного клейма, яке підроблено, збут заздалегідь непридатного насіннєвого матеріалу) злочини; про військові злочини (передача ворогу відомостей, які стосуються збройних сил і обороноздатності; зносини з особами, які належать до ворожих армій або мешкають на ворожій території).

По цих справах органи ДПУ УСРР мали право провадити дізнання та попереднє слідство. Крім того, з дозволу прокурора вони могли здійснювати вказані процесуальні дії по всіх інших злочинах, передбачених КК УСРР. Під приводом розвантаження вищих органів влади від дрібних справ був змінений порядок продовження понад загальний строк часу перебування під вартою арештованих органами ДПУ. Тепер дозвіл на це давав не ВУЦВК, а орган прокурорського нагляду.

Серед змін, що відчутно вплинули на позасудові повноваження органів ДПУ, було закріплення за ними права застосування до осіб, відносно яких порушено справу про адміністративну висилку, запобіжних заходів, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, а саме тримання під арештом.

Розширенню повноважень органів державної безпеки сприяло також прийняття 10 жовтня 1928 р. нового положення про порядок розгляду справ в надзвичайних сесіях Верховного суду УСРР, Головного суду АМСРР та окружних судів в УСРР.

Організаційні передумови майбутньої реформи становили заходи щодо оперативного підпорядкування органів міліції і кримінального розшуку органам ДПУ у сфері боротьби з бандитизмом та застосування адміністративної репресії. Подібна практика була запроваджена з середини 1920-х pp. Напрацьовані за цей час форми оперативного керівництва органами охорони громадського порядку з боку органів державної безпеки - оперативні наради під керівництвом органів ДПУ, інструктажі оперативного та секретного складу міліції та кримінального розшуку, практичні вказівки з питань оперативного характеру, обстеження окружними відділами ДПУ стану роботи районних відділів міліції, спільне обговорення адміністративного заслання кримінальних елементів та інші, хоч і стосувалась тільки одного напряму спільної діяльності вказаних структур, однак при проведенні реформи 1930-1934 pp. були фактично поширені на всі інші сфери їх діяльності.

Як юридичні, так і організаційні передумови в сукупності формували нові принципи взаємовідносин між органами охорони громадського порядку та державної безпеки, відкривали шлях для владного свавілля, створювали «законні» механізми для масових неправомірних репресій, здійснення яких покладалось, у першу чергу, на органи державної безпеки. Це об’єктивно сприяло формуванню передумов до радикального реформування державної правоохоронної сфери, яка була сформована у період непу, в умовах відносної лібералізації державного і суспільного життя радянської країни і вже не відповідала новим завданням, які ставила перед нею партійно-державна верхівка.

Реформа правоохоронних органів УСРР була проведена в декілька етапів. На першому з них, який хронологічно охоплює період 1930-1932 pp., відбулося оперативне підпорядкування органів міліції і кримінального розшуку органам державної безпеки, без офіційного організаційного включення їх у структуру апарату державної безпеки.

Безпосереднім початком реформи, відправною точкою, з якої розпочався процес зміни всієї системи правоохоронних органів, стала ліквідація у грудні 1930 р. НКВС УСРР. 28 грудня 1930 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили постанову «Про ліквідацію народного комісаріату внутрішніх справ УСРР», що текстуально відтворювала загальносоюзну постанову «Про ліквідацію Народних комісаріатів внутрішніх справ союзних і автономних республік» від 15 грудня 1930 р. Поєднання НКВС різнопланових, не взаємозв’язаних функцій - адміністративно-господарських і правоохоронних - не дозволяло підвищити ефективність діяльності наркомату. На цю невідповідність було вказано ще в середині 1920-х pp., коли вперше виникла ідея ліквідації НКВС. Однак найбільш вірогідна причина ліквідації НКВС, на нашу думку, і це підтвердили подальші події, полягала в прагненні партійно-радянського керівництва СРСР максимально централізувати всю систему каральних органів.

Статус органів міліції та кримінального розшуку, їх відомча належність нормативно-правовими актами від 15 і 28 грудня 1930 р. не визначалися, а були врегульовані окремими постановами. Формально Головне управління міліції та кримінального розшуку УСРР утворювалось при РНК УСРР. Але одночасно з постановою про ліквідацію НКВС союзних і автономних республік ЦВК і РНК СРСР прийняли таємну постанову «Про керівництво органами ОДПУ діяльністю міліції та кримінального розшуку», а ВУЦВК і РНКУСРР 29 грудня 1930 р. постанову «Про порядок підпорядкування органів міліції та кримінального розшуку органам Державного політичного управління УСРР». На органи ДПУ покладалося оперативне керівництво діяльністю, інспектування та контролювання роботи міліції та кримінального розшуку, проведення кадрових призначень їх керівного складу. Ці повноваження деталізувалися наказом голови ДПУ УСРР № 8 від 6 січня 1931 р. «Про підпорядкування органів міліції та розшуку органам ДПУ УСРР» і наказом ДПУ УСРР № 43 від 18 лютого 1931 p., яким було оголошено до виконання наказ ОДПУ№ 62 від 3 лютого 1931 р. «Про укомплектування органів міліції і кримінального розшуку співробітниками ОДПУ».

Слід звернути увагу на те, що оперативне керівництво апаратом міліції та розшуку в УСРР було запроваджено ще до введення в дію відповідних загальносоюзних і республіканських актів. 1 листопада 1930 р. був оголошений спільний наказ наркома внутрішніх справ і голови ДПУ УСРР № 64/225 про взаємовідносини між органами ДПУ та міліцією. Він закріпив право органів ДПУ УСРР щодо оперативного керівництва міліцією та розшуком. Саме ці норми дублювалися у згаданому раніше наказі ДПУ УСРР № 8 від 6 січ ня 19 31 p., який, до речі, і був прийнятий на зміну наказу № 64/225 від 1 листопада 1930 р. Оперативне керівництво передбачало побудову агентурної мережі міліції з урахуванням інтересів ОДПУ, використання органами ОДПУ особового складу міліції, її агентури для боротьби з деякими загально-кримінальними злочинами (хабарництво, спекуляція, фальшивомонетництво тощо), використання можливостей науково-технічних підрозділів міліції (дактилоскопії; оперативного фотографування тощо), залучення сил міліції до зовнішньої охорони об’єктів, охорони та конвоювання заарештованих в межах міста або району, до збройних акцій, до вирішення інших оперативних завдань.

Органи ДПУ України отримали також право на проведення кадрових призначень серед керівного складу органів міліції та розшуку. Начальник ГУРСМ при РНК УСРР мав призначатися і звільнятися РНК УСРР за поданням ОДПУ СРСР. Фактично ж кадрові зміни в керівництві ГУРСМ УСРР і його місцевих органів здійснювалися на прохання ДПУ УСРР Секретаріатом, ОБ та ПБ ЦК КП(б)У.

Згідно з наказом ОДПУ СРСР№ 475/224 від 30 грудня 1930 р. у складі ОДПУ СРСР на правах управління була створена Головна інспекція по міліції та кримінальному розшуку, при республіканських ДПУ - особливі інспекції. На ці установи і було покладено здійснення повноважень з оперативного керівництва органами міліції та кримінального розшуку.

Ліквідація НКВС УСРР зафіксувала також фактичне співіснування двох паралельних систем виправних установ. Одна з них, згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 28 грудня 1930 р. «Про ліквідацію народного комісаріату внутрішніх справ УСРР», була передана в підпорядкування НКЮ УСРР, інша - продовжувала не тільки перебувати, але й активно розвиватися в складі органів державної безпеки.

Саме під час першого етапу реформи було законодавчо закріплено та організаційно сформовано самостійну відомчу систему виправно-трудових установ в структурі органів державної безпеки. Перші такі установи були створені ще у середині 1920-х pp. однак їх активний розвиток розпочався на початку 1930-х pp. наслідком чого стало затвердження РНК СРСР 7 квітня 1930 р. «Положення про виправно-трудові табори», що мали перебувати у віданні ОДПУ СРСР.

Для керівництва системою виправно-трудових таборів наказом ОДПУ СРСР№ 130/63 від 25 квітня 1930 р. в структурі ОДПУ було створено Управління виправно-трудових таборів, яке з 1 жовтня 1930 р. перейменовано в Головне управління виправно-трудових таборів (рос. ГУЛАГ). Згідно з наказом АОУ ОДПУ СРСР № 300 від 30 жовтня 1930 р. ГУЛАГ складався з інспекторського, обліково-розподільчого, інформаційно-слідчого, виробничого відділень, відділення постачання та планової групи.

На першому етапі реформи набув подальшого розвитку принцип підпорядкування органам державної безпеки спеціальних військових формувань - внутрішніх та прикордонних військ, що був притаманним радянській правоохоронній системі від самого початку її виникнення і не піддавався сумніву у 1920-ті pp. Згодом система спеціальних військ, що згодом увійшла до складу НКВС, розрослася як чисельно, так і структурно. Було збільшено чисельність внутрішніх та прикордонних військ ДПУ-ОДПУ СРСР і значно розширено їх компетенцію, створено нові роди військ в системі ОДПУ СРСР - залізничні, протиповітряної оборони.

Цьому сприяло зростання соціальної нестабільності в УСРР підчас колективізації, що вимагало посилення охорони не тільки важливих промислових об’єктів, але й забезпечення безперешкодної роботи залізничного транспорту. Згідно з постановою РНК СРСР від 4 грудня 1931 р. воєнізовану охорону НКШС замінила військова охорона. Було створено (фактично відновлено) війська ОДПУ СРСР для охорони залізничних споруд чисельністю 47 тис. осіб. Вони взяли під охорону 1263 залізничних об’єкти, з них 734 залізничних мости, 107 тунелів, 231 водокачку, 44 електростанції, 97 заводів і депо, 36 мобілізаційних баз, 14 інших об’єктів. В УСРР воєнізована охорона НКШС перейшла у відання УПО ОДПУ з 25 грудня 1931 р. Протиповітряну оборону цих об’єктів передбачалося забезпечити також силами військ ОДПУ СРСР. Для формування зенітно-артилерійських і зенітно-кулеметних підрозділів частин Протиповітряної оборони військ ОДПУ СРСР було виділено 3 тис. осіб особового складу.

Другий етап реформи (1932-1933 pp.) включав вже безпосереднє офіційне включення органів міліції і кримінального розшуку в організаційну систему органів державної безпеки, а також формування підконтрольної органам державної безпеки паспортної системи, яка обмежувала фундаментальні права громадян і вводила тотальний контроль за населенням країни.

Вказані заходи були закріплені двома постановами ЦВК і РНК СРСР від 27 грудня 1932 p., що затвердили «Положення про Головне управління робітничо-селянської міліції при ОДПУ» та «Положення про паспорта». Цими положеннями було визначено, що ГУРСМ тепер функціонує безпосередньо при ОДПУ. На ГУРСМ при ОДПУ крім виконання функцій колишньої Головної інспекції по міліції та кримінальному розшуку покладалось також безпосереднє керівництво всією роботою, пов’язаною з організацією і проведенням паспортної системи та прописки паспортів. Таким чином, органи міліції та кримінального розшуку офіційно ввійшли в організаційну структуру ОДПУ, а запроваджена паспортна системи формувалася і діяла під повним контролем органів державної безпеки.

На третьому, завершальному етапі реформи упродовж 1934 р. було об’єднано та централізовано всі організаційні ланки каральної системи УСРР і СРСР в межах створеного НКВС СРСР і НКВС УСРР.

Політичне рішення про створення НКВС СРСР і введення до його складу ОДПУ СРСР було ухвалено на засіданні політбюро ЦКВКП(б) 20 лютого 1934 р. Після обміну думками заступнику голови ОДПУ Г. Ягоді, секретарю ЦК ВКП(б) і першому секретарю Московського комітету партії Л. Кагановичу та першому заступнику голови РНК СРСР В. Куйбишеву доручалося узагальнити пропозиції щодо цього питання. У подальшому підготовкою проектів відповідних нормативно-правових актів мала займатися створена політбюро ЦК ВКП(б) комісія на чолі з Л. Кагановичем. У ході її роботи були розглянуті різні точки зору, що висловлювалися зацікавленими відомствами - ОДПУ, про куратурою, наркоматом юстиції. Основні суперечки точились навколо питань пов’язаних, по-перше, з позбавленням від позасудових повноважень, зокрема, ліквідацією трійок при Повноважних представництвах ОДПУ і Судової Колегії ОДПУ і, по-друге, з обсягом прокурорського нагляду за новоствореним НКВС СРСР.

Формально скасування ОДПУ СРСР та створення НКВС СРСР спрямовувалось на пом’якшення каральної політики держави, однак фактично, як уже неодноразово відзначалося у дослідженнях, було лише приводом, для здійснення подальшого розширення позасудових повноважень каральних органів.

Законодавче закріплення політичного рішення політбюро ЦК ВКП(б) відбулося 10 липня 1934 р. із виданням постанов ЦВК СРСР «Про створення загальносоюзного народного комісаріату внутрішніх справ» та «Про розгляд справ про злочини, які розслідуються народним комісаріатом внутрішніх справ Союзу РСР і його місцевими органами».

Останньою постановою було упорядковано підсудність справ, розслідування у яких вели органи НКВС СРСР. Справи про злочини державні (контрреволюційні і проти порядку управління), крім справ про зраду батьківщині, шпигунство, терор, вибухи, підпал и та інші види диверсії, а також справи про злочини, вчинені на залізничному і водному транспорті, підлягали розгляду спеціальних судових колегій. Останні мали створюватися при Верховному Суді СРСР, верховних судах союзних республік, крайових і обласних судах, також при головних судах автономних республік у складі головуючого і двох членів з числа співробітників органів державної безпеки. На нашу думку, ця норма стала прямим запозиченням на загальносоюзному рівні досвіду функціонування в УСРР упродовж 1922-1934 pp. такого виду спеціальних судів як надзвичайні сесії.

Невдовзі були здійснені і перші призначення співробітників НКВС до складу спеціальних колегій. На підставі наказу НКВС СРСР № 0086 - 1934 р. було видано наказ НКВС УСРР № 343 від 7 жовтня 1934 р. «Про відрядження працівників до спеціальних колегій судів і трибуналів». Згідно з ним відряджені працівники зараховувалися в особливий резерв НКВС УСРР, а список таких працівників затверджувався ЦК ВКП(б). У такий спосіб були призначені голова і член спеціальної колегії Верховного суду УСРР - М. Б. Корнєв (заступник начальника Донецького обласного УНКВС) і Л. Г. Василевський (начальник відділення Дорожньо-транспортного відділу (далі-ДТВ) НКВС станції Київ), а також голови і члени спеціальних колегій 7 обласних судів і Головного Суду АМСРР у загальній кількості 20 осіб.

В подальшому призначення голови і членів спецколегії Верховного суду УСРР закріплювалося постановами Президії ЦВК УСРР. Так, замість М. Б. Корнєва головою спецколегії Верховного суду УСРР постановою Президії ЦВК УСРР від 4 жовтня 1935 р. був призначений П. С. Мулявко, а членом тієї ж колегії 31 березня 1936 р. - Ж. К. Озол.

Інші, згадані вище, категорії справ, мали передаватися на розгляд відповідно Воєнної колегії Верховного суду СРСР і воєнних трибуналів округів та Транспортної і Водної колегії Верховного суду СРСР, лінійних і водних судів за підсудністю. До речі, до складу і цих судов их установ також вводились співробітники органів державної безпеки. На підставі вже згаданого раніше наказу НКВС УСРР № 343 від 7 жовтня 1934 p., наприклад, були призначені: члени Військового трибуналу Українського військового округу - Ф.(?) П. Пойманський (старший інспектор відділу кадрів НКВС УСРР) і Я. М. Румський (Оперуповноважений ЕКВ НКВС УСРР); член Воєнного трибуналу Білоруського військового округу М. М. Жуковський.(оперуповноважений Особливого відділу Житомирського міськвідділу НКВС); член Військового трибуналу Прикордонної охорони і військ НКВС - Л. В. Бичковський (начальник Хорольського райвідділу Харківського облуправління НКВС); члени лінійних судів, відповідно, Донецької та Катеринославської залізниць - І. Т. Римшевич (старший інспектор при Особливо уповноваженому НКВС УСРР) і Г. В. Кашковський (начальник 1-го відділу ДТВ Катеринославської залізниці).

При цьому, необхідно зазначити, що постанова «Про розгляд справ про злочини, які розслідуються народним комісаріатом внутрішніх справ Союзу РСР і його місцевими органами», упорядковуючи спрямування справ, жодним чином не обмежувала обсяг репресивних повноважень органів державної безпеки. Направлення справ, що розслідувалися органами державної безпеки, виключно до судов ихустанов, тривало недовго. Вже у 1935 р. були створені нові позасудові органи на місцях - трійки при УНКВС союзних і автономних республік, країв і областей. Крім того, від самого початку створення НКВС СРСР Особлива нарада отримала право застосування позасудової адміністративної репресії - висилки, заслання та ув’язнення до виправно-трудових таборів строком до п’яти років та висилки за межі СРСР.

Відповідно до ст. 4 постанови ЦБК СРСР від 10 липня 1934 р. «Про створення загальносоюзного народного комісаріату внутрішніх справ» в союзних республіках мали бути організовані республіканські наркомати внутрішніх справ, які б діяли на підставі Положення про загальносоюзний НКВС, а в автономних республіках, краях і областях - управління НКВС (далі - УНКВС) союзних республік. В розвиток цієї загальносоюзної норми на підставі постанови ВУЦВК від 11 липня 1934 р. «Про створення народного комісаріату внутрішніх справ УСРР» від 11 липня 1934 р. був створений НКВС УСРР.

Слід звернути увагу на те, що при створенні як НКВС СРСР, так і НКВС УСРР ОДПУ і відповідно ДПУ УСРР не були ліквідовані, а вводились, як було зазначено в постановах від 10 і 11 липня 1934 p.,до складу новостворених наркоматів - загальносоюзного і республіканського. Тобто ОДПУ СРСР і ДПУ УСРР припинили існування не внаслідок ліквідації, а шляхом введення до складу нових державних органів, якими стали НКВС СРСР і НКВС УСРР відповідно. Застосування в процесі реформи такої юридична конструкції забезпечувало збереження правонаступності між ОДПУ СРСР - ДПУ УСРР та НКВС СРСР - НКВС УСРР і залишало формальну можливість розглядати НКВС як колишнє ОДПУ, фактично ототожнювати їх, що загалом було не зовсім правильним і не відповідало реальному стану речей. Такий висновок, до речі, можна зробити з аналізу перших нормативно-правових актів, що регулювали діяльність НКВС, наприклад вже згаданої постанови від 10 липня 1934 р. «Про розгляд справ про злочини, які розслідуються народним комісаріатом внутрішніх справ Союзу РСР і його місцевими органами», де були перераховані справи, розслідування у яких вели органи НКВС СРСР, під якими розумілись суто підрозділи ГУДБ, тобто фактично колишні органи ДПУ-ОДПУ.

Останніми наказами ДПУ УСРР № 394/54 та 394/55 від 11 липня 1934 р. було оголошено про призначення наркомом внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоди, його заступниками Я. С. Агранова і Г. Є. Прокоф’єва, а наркомом внутрішніх справ УСРР і його заступником відповідно - В. А. Балицького та З. Б. Кацнельсона.

Того ж числа, з’явився і перший наказ НКВС УСРР за № 1, в якому колишній голова ДПУ УСРР В. А. Балицький заявляв про те, що він вступив до виконання обов’язків наркома внутрішніх справ УСРР. В цей же день, 11 липня 1934 р., відповідно до наказу НКВС УСРР № 2 було призначено начальників восьми обласних УНКВС УСРР: Київського - О. (А.) Б. Розанова, Харківського - К. М. Карлсона, Донецького - В. Т. Іванова, Дніпропетровського-С. М. Миронова, Одеського -X. А Леонюка, Вінницького - Д. М. Соколинського, Чернігівського - М. М. Тимофеева, Молдавського - В. Я. Левоцького. Фактично ці посади обійняли начальники колишніх обласних відділів ДПУ УСРР.

Аналогічна процедура застосовувалася також щодо керівництва місцевих органів. 20 липня 1934 р. наказом НКВС УСРР № 17 було здійснено призначення колишніх начальників відділів обласних відділів ДПУ, їх заступників, а також начальників місцевих органів і начальників польових особливих органів ДПУ на відповідні посади в місцевому апараті НКВС УСРР. Всі вони призначалися начальниками та заступниками тих же відділів, але вже обласних управлінь НКВС УСРР.

Паралельно відбувалося визначення структури центрального апарату НКВС УСРР. Згідно з наказом НКВС УСРР № 3 від 15 липня 1934 р. «Про організацію управлінь і відділів НКВС УСРР і про призначення по НКВС» було створено п’ять управлінь-Управління державної безпеки (далі - УДБ), Управління робітничо-селянської міліції (далі - УРСМ), Управління прикордонної і внутрішньої охорони, Управління пожежної охорони, Адміністративно-господарське управління і два відділи - відділ актів громадянського стану та фінансовий відділ, який було організовано на основі фінансового відділу колишнього ДПУ УСРР.

У зв’язку зі створенням НКВС УСРР були ліквідовані Судова трійка при Колегії ДПУ УСРР та Управління справами ДПУ УСРР, а Економічне управління ДПУ УСРР перейменовувалось у Економічний відділ УДБ НКВС. При наркомі внутрішніх справ запроваджувалися посади секретаря та Особливо уповноваженого, які зайняли відповідно О. Г. Євгеньєв та Н. Л. Рубінштейн.

Визначальною особливістю наказу НКВС УСРР № 3 було те, що ключові посади в центральному апараті НКВС УСРР зайняли колишні працівники ДПУ УСРР, тобто працівники органів державної безпеки. Начальником Адміністративно-господарське управління НКВС УСРР став Я. В. Письменний, начальником Фінансового відділу НКВС - Л. Г. Словінський, начальником Управління прикордонної і внутрішньої охорони - А. Г. Лєпін. Показовим стало те, що О. Й. Бронєвой був призначений на посаду начальника відділу кадрів УДБ НКВС УСРР і одночасно виконував функції начальника сектору кадрів всього НКВС УСРР. Особисто на нього було покладено також формування відділу актів громадянського стану НКВС УСРР.

Згідно з наказом НКВС УСРР № 13 «Про організацію органів НКВС УСРР на місцях» від 19 липня 1934 р., який було прийнято на підставі наказу НКВС СРСР№ 001 від 13 липня 1934 р., визначалась система місцевих органів НКВС УСРР. Її становили - сім обласних УНКВС - по Київській, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Чернігівській областях, прирівняне до них УНКВС по АМСРР і Старобільський окружний відділ НКВС.

У безпосередньому підпорядкуванні обласних УНКВС перебували шість міських відділів НКВС - по два у Донецькій (Луганський і Маріупольський) та Дніпропетровській (Запорізький і Криворізький), по одному - в Харківській (Полтавський) та Одеській (Миколаївський) і вісімнадцять міських районних відділів - десять у Донецькій (Артемівський, Макіївський, Горлівський, Кадіївський, Краматорський, Риковський, Костянтинівський, Ворошиловський, Краснолуцький, Чистяковський), УСРР, що можливо була створена на підставі наказу НКВС СРСР від 27 травня 1935 р. по два у Харківській (Сумський і Кременчуцький), Дніпропетровській (Каменський і Нікопольський), Одеській (Херсонський і Зінов’євський) і по одному-у Київській (Житомирський міський районний відділ) та Вінницькій (Бердичівський міський районний відділ) областях.

В районах УСРР, де були відсутні міські рад и та міські районні ради, безпосередньо підпорядковані області, організовувались районні відділення НКВС УСРР. Тому зовсім не існувало міських і міських районних відділів в УНКВС по Чернігівській області та в УНКВС по АМСРР. Не мав у підпорядкуванні жодного міського і міського районного відділу також і Старобільський окружний відділ НКВС УСРР.

На начальників місцевих осередків НКВС УСРР покладалося безпосереднє виконання роботи по УДБ і їм підпорядковувалися начальники міських та районних управлінь міліції, апарат із запису актів громадянського стану та пожежної охорони.

Наказ НКВС УСРР № 13 також детально регламентував реорганізацію транспортних органів скасованого ДПУ УСРР. Так місцеві органи ДПУ УСРР на залізничному, водному та безрейковому транспорті перейменовувались відповідно до назв доріг і басейнів, що обслуговували, у транспортні відділи, відділення та оперативні пункти УДБ НКВС УСРР. Останні централізовано за лінійним принципом підпорядковувалися Транспортному відділу УДБ НКВС УСРР.

Особливі відділи та відділення ДПУ УСРР при з’єднаннях і частинах Робітничо-селянської Червоної армії Українського військового округу перейменовувалися в Особливі відділи і особливі відділення УДБ НКВС УСРР з підпорядкуванням Особливому відділу УДБ НКВС УСРР і Особливим відділам УДБ обласних УНКВС за територіальністю.

В цьому ж наказі встановлювалася організаційна структура обласних УНКВС, що мали включати - два управління - УДБ і УРСМ, три відділи - відділ пожежної охорони, відділ актів громадянського стану та адміністративно-господарський відділ, а також інспекцію резервів. Крім цього, при обласних УНКВС по Харківській, Донецькій і Дніпропетровській областях, а також в Криму створювалися інспекції прикордонної і внутрішньої охорони НКВС УСРР. Фінансові відділення та відділи кадрів колишніх обласних відділів ДПУ реорганізовувались у відповідні структурні одиниці обласних УНКВС. При цьому, як і в центральному апараті НКВС УСРР, відділи кадрів УДБ обласних УНКВС виконували також завдання секторів кадрів при начальниках обласних УНКВС УСРР.

Структуру УНКВС продемонструємо на прикладі УНКВС по Харківській області станом на липень 1934 р. До обласного УНКВС входили УДБ, що поділялось на оперативний, секретно-політичний, особливий, іноземний, обліково-статистичний та спеціальний (з 1935 р.) відділи; УРСМ; інспекція резервів; відділ актів громадянського стану; відділ зв’язку; адміністративно-господарський відділ; фінансовий відділ; відділ пожежної охорони; комендатура; відділ місць ув’язнення; секретаріат.

Слід відзначити також, що загальний правовий статус НКВС УСРР відразу після створення залишався не зовсім визначеним внаслідок того, що положення про загальносоюзний НКВС хоча і було розроблене, однак офіційного затвердження так і не отримало. Саме воно, до речі, мало б детально регулювати діяльність республіканських наркоматів. До того ж, тільки 22 січня 1935 p., згідно із постановою XII з’їзду Рад УСРР «Про зміни в Конституції (Основному законі) УСРР» була скасована ст. 43, в якій закріплювався статус вже не існуючого ДПУ УСРР, і викладена в новій редакції ст. 44 Конституції УСРР 1929 р.

Але й конституційні норми не внесли повної ясності в питання щодо статусу наркомату. Так, згідно з новою редакцією ст. 44 Конституції УСРР 1929 р. НКВС УСРР підпорядковувався ЦВК і РНК УСРР і одночасно в своїй діяльності здійснював директиви відповідних об’єднаних комісаріатів СРСР. В той же час, відповідно до згаданої вище постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. НКВС СРСР вважався загальносоюзним, а не об’єднаним наркоматом.

Остаточно така невідповідність була усунута тільки з прийняттям нових союзної та республіканської конституцій. Ст. 48 і 51 Конституції УРСР 1937 р. закріпили, що НКВС УСРР належить до союзно-республіканських наркоматів та керує дорученими йому галузями державного управління, підпорядковуючись як РНК УРСР, так і відповідному союзно-республіканському наркомату.

Отже, підсумовуючи можемо зазначити, що сформована в період непу та курсу на революційну законність система правоохоронних органів, що функціонувала упродовж 1920-х pp. на відносно демократичних законодавчих принципах і засадах, внаслідок проведеної партійно-державним керівництвом країни реформи 1930-1934 pp., була перетворена у каральну систему, основною метою діяльності якої стало забезпечення здійснення репресивної функції держави.

Причини проведення реформи система правоохоронних органів УСРР саме у період 1930-1934 pp. були зумовлені, насамперед, політичними факторами, зокрема оформленням наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp. в СРСР режиму особистої влади І. В. Сталіна, відходом від непу та принципів революційної законності і проголошенням курсу на загострення класової боротьби, що свідчило про формування тоталітарного режиму в країні. Ці процеси призвели до різкого погіршення соціально-політичної та економічної ситуації в державі, відкритого соціального протистояння, значних людських жертв.

Організаційні та юридичні передумови щодо проведення реформи система правоохоронних органів УСРР сформувалися у другій половині 1920-х pp. і включали різноманітні заходи пов’язані як з оперативним підпорядкуванням міліції та кримінального розшуку органам державної безпеки в окремих сферах діяльності, зокрема в боротьбі з бандитизмом, так і з юридичним розширенням матеріальних і процесуальних повноважень останніх.

Реформа правоохоронних органів проводилася у три етапи. На першому етапі (1930-1932 pp.) після ліквідації у грудні 1930 р. НКВС УСРР, згідно з таємними постановами ЦВК і РНК СРСР «Про керівництво органами ОДПУ діяльністю міліції та кримінального розшуку» від 15 грудня 1930 р. та ВУЦВК і РНК УСРР «Про порядок підпорядкування органів міліції та кримінального розшуку органам Державного політичного управління УСРР» від 29 грудня 1930 р. було здійснено негласне оперативне підпорядкування органів охорони громадського порядку органам державної безпеки.

Після ліквідації НКВС УСРР ГУРСМ УСРР формально перебувало при РНК УСРР, але фактично діяльність міліції та кримінального розшуку перебувала під повним контролем органів державної безпеки, а згодом і вони самі стали складовою частиною апарату органів ДПУ УСРР. Слід відмітити, що для цього існував ряд об’єктивних причин. По-перше, функції тогочасних органів державної безпеки та органів охорони громадського порядку були де в чому подібними. До того ж, на законодавчому рівні вони не були достатньо чітко розмежовані, що створювало ґрунт для розширення компетенції ДПУ. По-друге, поглинення органів міліції ДПУ, котре було загальносоюзною установою, стало результатом бюрократизації та централізації державного апарату СРСР, викликаних зміцненням режиму особистої влади І. В. Сталіна наприкінці 1920-х - на початку 1930-х pp.

На першому етапі реформи відбулося також організаційне та юридичне оформлення окремої системи виправо-трудових установ, підпорядкованої органам державної безпеки. Правовий статус сумнозвісногоГУЛАГу закріпило затверджене РНК СРСР 7 квітня 1930 р. «Положення про виправно-трудові табори», які мали перебувати у віданні ОДПУ. Крім того, органи державної безпеки зосередили в цей час керівництво спеціальним військовими формуваннями, внутрішніми та прикордонними військами, які розрослись як кількісно, так і якісно.

На другому етапі реформи (1932-1933 pp.) з виданням ЦВК і РНК СРСР постанови «Положення про Головне управління робітничо-селянської міліції при ОДПУ СРСР» від 27 грудня 1932 р. відбулось офіційне, підпорядкування органів міліції органам державної безпеки.

В цей же час, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів» від 27 грудня 1932 р. та аналогічної за змістом постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 31 грудня 1932 p., під контроль органів державної безпеки була поставлена вся робота щодо паспортизації населення.

Третій завершальний етап реформи пов’язаний зі створенням у липні 1934 р. НКВС СРСР і НКВС УСРР, що юридично закріпило гіперцентралізацію радянської системи правоохоронних органів та переродження їх у каральні структури. Видання 10 липня 1934 р. постанови ЦВК СРСР «Про створення загальносоюзного народного комісаріату внутрішніх справ» і 11 липня того ж року постанови ВУЦВК «Про створення народного комісаріату внутрішніх справ УСРР», по суті, завершило реформування каральної (правоохоронної) системи СРСР та УСРР, яке розпочалось наприкінці 1920-х pp. В рамках єдиного централізованого відомства були максимально сконцентровані всі силові та репресивні засоби контролю за суспільством.

В процесі правового оформлення створення НКВС УСРР республіканськими внутрішньовідомчими актами регулювались лише організаційно-штатні питання НКВС УСРР і його місцевих органів. До числа таких актів належали - цілком таємні накази НКВС УСРР №1 і № 2 від 11 липня 1934 р., № 3 від 15 липня 1934 p., № 13 від 19 липня 1934 р. і № 17 від 20 липня 1934 р. Загальна структура апарату та повноваження органів НКВС визначались виключно загальносоюзними актами, переважно відомчого характеру.

В результаті реформи керівні посади в центральному та місцевому апараті НКВС УСРР посіли працівники органів державної безпеки, що свідчило про реальне прагнення партійної верхівки до посилення ролі та розширення функцій каральних органів.

Таким чином, реформу каральних органів, на наш погляд, не слід обмежувати лише створенням НКВС СРСР. Вона була здійснена не одномоментно, а поетапно, мала триваючий у часі характер. Початком реформи слід вважати 1930 p., коли були скасовані республіканські НКВС, а її завершенням -1934 p., коли було створено НКВС СРСР і НКВС УСРР як невід’ємну складову загальносоюзного наркомату з принципово новими повноваженнями та структурою. Основна сутність цієї реформи полягала в максимальній централізації в рамках єдиного організаційного механізму всіх державних органів, які згідно з чинним на той час законодавством були наділені правом застосування різноманітних форм державного примусу.

Основний зміст реформи виявився в тому, що відбулось злиття в межах єдиної організаційної структури органів охорони громадського порядку, органів виконання покарань, військових формувань спеціального призначення та органів державної безпеки зі збереженням в новій управлінській системі керівної ролі представників останніх.

Реформа карательных органов УССР (1930-1934 гг.): причины, предпосылки, юридическое содержание, последствия

В статье анализируются причины и предпосылки проведения в течение 1930-1934 гг. реформы карательных органов УССР, раскрывается её юридическое содержание. Подчеркивается, что эта реформа проводилась поэтапно и завершилась созданием НКВД УССР, в структуре которого было централизовано руководство всеми государственными органами, наделёнными правом применения государственного принуждения. Вследствие реформы центральное место в новосозданной карательной системе заняли органы государственной безопасности, что способствовало дальнейшему утверждению и укреплению тоталитарного режима в УССР.

Ключевые слова: НКВД, ГПУ, реформа, карательные органы.

Reform of the punitive organs of the Ukrainian SSR (1930-34's.): causes, conditions, legal content, consequences

In the article the causes and conditions of carrying out within 1930-1934 the reform of the punitive organs of the Ukrainian SSR are analyzed, its

legal content is revealed. It is emphasized that this reform was implemented in phases and led to the establishment of the NKVD of the Ukrainian SSR, in the structure of which the management of all state bodies having the right to use of state coercion was centralized. Due to the reform the central place in the newly established punitive system took the bodies of state security, which contributed to the further establishment and strengthening of the totalitarian regime in the USSR.

Keywords: NKVD, GPU, reform, punitive organs.