Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

ВУЧК у системі відносин між УСРР та РСФРР у 1919 р.

У статті автор акцентує увагу на певній самостійності ВУЧК у системі взаємовідносин між УСРР та РСФРР у 1919 р.

Ключові слова: ВУЧК, Радянська Україна, РСФРР, М. Лацис.

Відносини між радянською Україною та РСФРР в період, що передував формальному створенню СРСР (6 липня 1923 р.) залишаються недостатньо відомою сторінкою української історії. Особливе місце у дослідженні цього питання займає 1919 p., коли такі відносини починали формуватися. Їх еволюція протягом цього року безпосередньо відбилася і в зміні статусу ВУЧК (Всеукраїнська надзвичайна комісія, вживаємо абревіатуру «ВУЧК» - за характерною для того часу російськомовною вимовою назви цього органу - «чрезвычайная»). Серед праць, у яких аналізується функціонування ВУЧК загалом і, зокрема, її відносини з ВЧКу 1919 p., слід виокремити ґрунтовну розвідку Романа Подкура. У ній на основі широкого кола джерел детально висвітлено як внутрішньо-українські, так і загальнопартійні чинники впливу на процес формування ВУЧК, зміни в її статусі та підпорядкуванні протягом цього року.

Шлях до ухвалення Всеросійським ЦВК декларації, за якою в історіографії закріпилася загальна назва «Про воєнно-політичний союз», простежив автор цихрядків. У цій праці акцентується увага на відмінність підходів української сторони та Кремля до питання про стан та перспективи відносини між УСРР та РСФРР. Зокрема, якщо в уяві більшовицького центру федерація радянських республік існувала із самого початку 1919 р. і наступним кроком мало бути їх «злиття», тобто входження інших республік до складу РСФРР, то керівництво УСРР оцінювало федерацію як хоч і потрібний, але лише майбутній крок. Така відмінність у підходах мала безпосередній відбиток і на статус ВУЧК.

Під впливом Києва більшовицький центр відмовився від наміру наприкінці травня - на початку червня 1919 р. юридично зафіксувати «злиття» України. Із укладенням формальної угоди про федеративну республіку («союз рівних») теж не склалося. Однак було заявлено про наміри створити таке федеративне об’єднання у найближчому майбутньому. Потреба і механізми його створення обґрунтовувалися у постанові-декларації Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. У ній, зокрема, відзначалося:

«Всеросійський ЦВК визнає необхідним провести тісне об'єднання:

1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці Радянських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. Об'єднання повинно бути проведеним шляхом погодження з центральними виконавчими комітетами і радами народних комісарів всіх зазначених радянських республік» (виділення наші. - Г. Є.).

Виділені слова вказують нате, що таке об’єднання бачилося як майбутній крок, а сама ця постанова була декларацією про наміри, а не угодою про союз, що підтверджувала і узагальнювала подібні декларації України та інших радянських республік.

Оголошені публічно наміри зі створення в найближчому майбутньому федерації як «союзу рівних» певною мірою заспокоїли українську сторону, але, як показали подальші дії Кремля, вони не означали відмову від практичного курсу російських більшовиків на «злиття України». Слід зауважити, що із таким курсом не погоджувалися навіть найбільш затяті централісти в керівництві УСРР. Так, приміром, нарком радянської інспекції і водночас член політбюро ЦК КП(б)У Адольф Йоффе, який рішенням ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. був спрямований «до складу Українського уряду для посилення там централістських елементів», не схвалював стрімкого прямування до «злиття». У телеграмі до Сталіна та Троцького від 21 червня 1919 р. він підкреслював:

«Із повідомлень тов. Ягоди з'ясовується, що центр зайнятий питанням об'єднання центральних установ з українськими. Я вважаю, що доки існує український Раднарком, доти мають зберігатися і декоруми окремих наркомів. Фактичне об'єднання створюється спільним напрямом роботи».

Поділяючи з Кремлем основну кінцеву мету «відносин» із УСРР - ліквідацію її державності і цілковитий централізм, А Йоффе кардинально розходився у темпах «злиття». Перебуваючи в Україні, він відчував настрої суспільства. У листі до Леніна, Троцького, Сталіна та Чичеріна від 27 червня 1919 р. він відзначив необхідність збереження «фігових листків» української державності, обумовивши це таким аргументами:

«У подальшому, звичайно, це все владнається і тут, як владналося у нас, але тепер доводиться рахуватися і з самостійністю (мовою оригіналу-"самостийнистью". - Г. Є.), і з внутрішнім кипінням та бродінням в Україні. Доводиться, з цієї причини, зберігати і Раднарком, і окремі Наркомати, в тому числі військовий».

Виходячи з такої оцінки становища, затвердження вже ухваленого Реввійськрадою РСФРР 4 червня рішення про ліквідацію Українського фронту в УСРР відбулося з доволі таки тривалим запізненням і мало інший підтекст. В ухваленій 21 червня 1919 р. постанові з цього приводу відзначалося:

«На величезному просторі своєму робітнича і селянська Україна звільнена. Зрадницька спроба отамана Григор'єва відкинути Україну назад переможно розгромлена. Тим самим завдання Українського фронту як такого може вважатися завершеним».

З огляду нате, що, як відзначалося у постанові, подальша військова боротьба «становить загальне, нероздільне завдання всіх збройних сил Радянської (а не "Російської". - Г. Є.) Республіки», окремий Український фронт оголошувався ліквідованим. Але це не означало ліквідацію українського Наркомвоєну. Лише 6 серпня, в умовах тотального відступу Червоної армії в Україні, ВУЦВК затвердив рішення, у якому зазначалося:

«Тимчасово, аж до напрацювання форм об'єднання Радянських республік, доручається Народному комісару з військових справ, зберігаючи за собою необхідний штат Секретаріату, провести в терміновому порядку передачу військових частин, Управлінь та Установ Реввійськраді РСФРР як верховному керівнику усіма збройними силами Соціалістичних Радянських Республік».

Оскільки навіть формальне об’єднання військових сил, потреба якого визнавалася усіма, затягнулося у часі та ще й було визначене як «тимчасове», то говорити про «злиття» інших запланованих до об’єднання наркоматів як безпосередній результат постанови Всеросійського ЦВК від 1 червня взагалі не доводиться. Та й механізм там був інший. 14 червня 1919 р. 21 голосом більшовиків проти 15 представників інших партій ВУЦВК схвалила декларацію Всеросійського ЦВК від 1 червня і затвердила комісію у складі 3 осіб (два більшовики і один боротьбист) для підготовки законодавчої бази для запланованого в цьому документі об’єднання. Рівень представництва у цій комісії був високим. Із боку більшовиків це був перший нарком юстиції УСРР, основний доповідач з питання Конституції УСРР на III Всеукраїнському з’їзді рад (6-10 березня 1919 р.), астаном на червень 1919 р. голова Малого Раднаркому УСРР Олександр Хмельницький та голова ЦВК рад України зразка березня-квітня 1918 p., член президії ВУЦВК з березня 1919 р. Володимир Затонський. Від боротьбистів учасником комісії мав стати представник цієї партії в Президії ВУЦВК Михайло Полоз. Персональний склад аналогічної комісії РФСРР було створено ще рішенням Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. До її складу увійшло сім впливових діячів із керівництва РСФРР. Але об’єднаного засідання української та російської комісій, на якому б і мали узгоджуватися об’єднавчі питання, так і не відбулося.

Одночасно із урочистими «рівноправними» деклараціями Кремль продовжував готувати проекти «злиття» чи навіть ухвалювати відповідні об’єднавчі постанови щодо вказаних у декларації від 1 червня наркоматів. Навіть відсутність погодження подібних документів з вищими органами влади УСРР, а то й відвертий спротив української сторони подібним намірам, не спиняли такої роботи. Втім, і особливого успіху ці напрацювання в умовах тогочасної України не мали. Як визнав у березні 1920 р. X. Раковський, «остаточно питання (про об'єднання наркоматів. -Г. Є.) залишалося відкритим в залежності від перебігу воєнних подій». По суті, українські наркомати як організаційно окремі одиниці припинили свою діяльність лише після ліквідації у вересні 1919 р. українського Раднаркому як такого.

Як показала практика об’єднавчих дій, ліквідація того чи іншого українського наркомату не завжди обумовлювалася ухваленим рішенням про наміри об’єднати п’ять наркоматів. Вже 12 червня за особистим підписом Леніна до Києва надсилається послання наступного змісту:

«Чотирнадцятого червня виноситься на пленум ЦК партії питання про підпорядкування Укрнаркомпрода у фінансовому та організаційно політичному відношенні Всеросійському Компроду без опублікування про це (підкреслено в рукописному тексті розпорядження, внизу примітка: "Підкреслене зашифрувати і записку передати по прямому проводу негайно")».

Так само негайно, тобто вже 14 червня, на колегії наркомпрода УСРР було ухвалено рішення «вітати постанову колегії російського наркомпроду про об'єднання своїх компродів».

Нагадаємо, що серед переліку наркоматів, що згідно постанови-декларації Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. підлягали в недалекому майбутньому об’єднанню, наркомату продовольства не було.

Зауважимо таку деталь: у Києві постанова про об’єднання наркоматів продовольства не розглядалася як крок до зменшення власної компетенції. Навпаки, як зазначалося у телеграмі Шліхтера до Москви: 

«[...] члени колегії (Наркомпроду УСРР. - Г. Є.) вважають надзвичайно необхідним найшвидше об'єднання наркомпродів. Ми усі переконані, що лише за такої умови можна буде зламати анархо-міщанське втручання різних відомств в продовольчу справу».

Тобто вважалося, що підпорядкування продовольчої справи безпосередньо Кремлю дасть можливість зупинити нескінченний вал усіляких посланців із «голодної півночі» для заготівлі тих чи інших продовольчих ресурсів. Таке об’єднання у Києві вбачалося кроком до ліквідації хижацького викачування ресурсів з України.

Оцінка Кремлем стану та перспектив відносин з Україною була чітко означена Л. Каменевим в опублікованому 24 травня 1919 р. інтерв’ю газеті «Правда»:

«Узагалі, потрібно злити Україну з Росією. Потрібно негайно приступити до об'єднання основних галузей управління та господарства.

Це питання про повне злиття вже поставлене й уже вжито заходів до практичного його вирішення».

Хоча у відповідь на неприйняття такої настанови українською стороною, що відбилося, зокрема, у постанові пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня, Кремль заспокоїв відрядженого до Москви X. Раковського тим, що, мовляв,

«заяви Каменева, що передані в інтерв'ю, не є думкою ані української, ані російської радянської влади», насправді це було не так. Беручи до уваги реальне ставлення Кремля до «українського питання», видається цілком закономірною здійснена Кремлем зміна статусу ВУЧК. Та обставина, що жодне формальне рішення не передбачало такої можливості, більшовицьких керманичів не спиняла.

Станом на початок червня 1919 р. ВУЧК формально підпорядковувалася наркомату внутрішніх справ УСРР. Як зазначалося в оприлюдненій 1 червня 1919 р. постанові ВУЦВК:

«Всеукраїнська Надзвичайна комісія є Орган Народнього Комісаріяту Справ внутрішніх і провадить роботу на правах відділу останнього (цитуємо з україномовного варіанту збірника законів, тому замість поширеного означення «чрезвычайная» у тексті зазначено "надзвичайна". - Г. Є.)».

Щоправда, пункт 3 «Положення про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії» звучав так:

«[...] 3. На чолі ВУНК стоїть голова та його заступник, призначені Раднаркомом [...]».

Із чого можна зробити висновок, що відділ був далеко не рядовий. Більш детально на проблему внутрішньо-українського підпорядкування звертає увагу Р. Подкур. Однак, у будь-якому разі про організаційне підпорядкування чекістських органів України безпосередньо московському керівництву станом на початок червня 1919 р. не йшлося. В об’єднавчих деклараціях Всеросійського ЦВК та ВУЦВК теж не згадувалося не лише ВУЧК, ай наркомат внутрішніх справ, відділом якого ВУЧК формально була.

Із огляду на вказане в попередньому абзаці цілком логічними виглядають змальовані у телеграмі, що 11 червня 1919 р. до ЦК РКП(б) надіслав заступник голови ВУЧК О. Шишков, особливості статусу цього органу:

«Всеукраїнська ЧК поки що жодними організаційними відносинами з ВЧК Росії не зв'язана. ВУЧК орган Раднаркому України, а не Росії, усі Чека України підпорядковуються лише ВУЧК».

Така ситуація не влаштовувала центр. У листі від 22 липня 1919 р. до голови ВУЧК М. Лациса, очільник ВЧК Ф. Дзержинський наголосив:

«Найбільш суттєве: щодо нас Ви стали самостійником (мовою оригіналу - "самостийником". - Г. Є.), стали таким об'єктивно. Що Ви робили, ми не знали, зв'язку з нами постійного не підтримували.

До нас за допомогою та вказівками в боротьбі з самостійністю (мовою оригіналу - "самостийнистью". - Г. Є.) не зверталися. Дозволяли собі без узгодження з нами запроваджувати нововведення та реорганізації... Врешті, я вважаю, ЧК на Україні, як свого часу у нас в Великороси ЧК губернські, повинні бути органом центра, і завдання ВУЧК - бути провідником політики ЦК РКП(б) на Україні... Зараз становище воєнне таке, що якщо ми не пересилимо самостійності (мовою оригіналу-"самостийности". - Г. Є.) наших окраїнних республік, то навряд чи зможемо перемогти раз і назавжди денікінців.

Я особисто вважаю, що наше нещастя в тому, що усі раднаркоми та інші урядові органи окраїнних республік сприймали себе всерйоз, неначе вони могли бути державними урядами».

Вже наступного після написання цього листа дня Кремль реалізував вказані Дзержинським настанови - 23 липня 1919 р. оргбюро ЦК РКП(б) ухвалило рішення «про розпуск ВЧК України, про підпорядкування усіх ЧК України ВЧК, про делегування в Київ одного з членів ВЧК для інформування Раднаркому та контролю за місцевою ЧК».

В Україні з цим не погодилися. На пленумі ЦК КП(б)У 2 серпня було ухвалено «просити ЦК РКП поки не розкасовувати» ВУЧК та доручено С. Косіору мотивувати це рішення. Спроба відстояти ВУЧК не вдалася. Вже 13 серпня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) вирішило «ВУЧК розкасувати і доручити зробити це Петерсу». Наступного дня цьому рішенню було змушене підкоритися політбюро ЦК КП(б)У:

«Провести через Раднарком об'єднання Всеукраїнської та Всеросійської ЧК; доручити Лацису розробити відповідні інструкції».

16 серпня представником ВЧК про уряді УСРР політбюро ЦК РКП(б) призначило Я. Петерса.

Саме погляд «незіпсованого» врахуванням українських реалій Я. Петерса, який керував чекістами в Україні останні дні існування радянської влади в Києві, і став визначальним у формуванні ставлення Кремля до України у вересні-початку жовтня 1919 р. Я. Петерс 10 вересня 1919 р. зробив доповідь із «українського питання» на засіданні оргбюро ЦК РКП(б). Поміж іншого він наголосив на такому:

«Фактичне скасування центральних українських апаратів створює умови для подальшого проведення централізації у всеросійському масштабі (тут і далі в цитаті курсив наш. - Г. Є.). У цьому питанні всі члени уряду, а також усі члени ЦК, яких мені вдалося перепитати, були єдиної думки. Ми вважаємо, що дія Московських центральних органів має планомірно розповсюджуватися не лише на ті наркомати, об'єднання яких вже було ухвалено ВЦВК, але й на деякі інші відомства. Із іншого боку, не передрікаючи в тому чи іншому вигляді питання про долю українського уряду після відновлення радянської влади в Україні, ми вважаємо, що сучасний політичний момент диктує нам потребу обов'язково зберегти український уряд як політичний прапор. З цього приводу існує цілковита одностайність між членами уряду та членами Центрального комітету партії. [...]. Скасування будь-якої видимості особливої української радянської влади в даний момент слугуватиме посиленню наших супротивників як з одного, так і іншого табору. Імперіалістично-реакційному централізму Денікіна і буржуазній самостійності Петлюри ми маємо протиставити політику нашого радянського федерал істинного централізму».

Оргбюро ЦК РКП(б) рекомендувало політбюро ЦК РКП(б) «не ліквідовуючи формально уряд УСРР, припинити його фактичне існування». Незабаром ці рекомендації були втілені в життя.

У зв’язку з ліквідацією ВУЧК відзначимо одну деталь, що засвідчує реальну вагу ухваленої 1 червня 1919 р. об’єднавчої декларації. 22 листопада 1919 р. за засіданні оргбюро ЦК РКП(б) пунктом 7 порядку денного було таке питання:

«7. Заява Дзержинського про те, що президія ВЧК має намір відрядити на Україну в розпорядження Всеукраїнського ревкому для чекістської роботи голову МЧ К та члена президії ВЧ К т. Манцевазтим, щоб ЧК на Україні були безпосередньо і безумовно підпорядковані ВЧК, як це передбачалося червневою угодою про союз республік (виділення наші. - Г. Є.)».

Ця інформація членами оргбюро була просто «взята до відома». І це незважаючи на те, що у вказаному документі від 1 червня 1919 р. серед тих наркоматів, об’єднання яких планувалося, жодним словом не вказано ВЧК, як, втім, і наркомат внутрішніх справ, якому вона формально підпорядковувалася. Іншими словами, твердження Дзержинського прямо суперечило тому документу, з посиланням на яке було ухвалено постанову оргбюро ЦК РКП(б)! При цьому слід зауважити, що на засіданні від 22 листопада був присутній X. Раковський, один із творців угоди від 1 червня 1919 р. Тобто постанова-декларація від 1 червня 1919 р., якій у листопаді-грудні 1919 р. більшовицькі керівники надали статус формальної угоди про союз, сама по собі не відігравала для Кремля будь-якого значення і була лише зручним засобом для підготовки подальшого «злиття» республік.

На прикладі ВУЧК бачимо, що на її ліквідацію (іто після вдруге повтореного наказу ЦК РКП(б)!) українські компартійні керманичі погодилися лише в умовах воєнної катастрофи середини серпня 1919 р. До того часу вони чинили спротив «злиттю». Обставини, що зумовлювали такий спротив, чітко обґрунтував у листі до М. Крестинського від 15 липня 1919 р. головний централіст у складі українського керівництва зразка літа 1919 р.

А. Йоффе:

«Чув я, що Ви зайняті тепер питанням розробки конкретних форм злиття Великороси з Україною. Дозвольте тому поділитися з вами своїми міркуваннями, заснованими на більш аніж двомісячному українському досвіді. Формально-юридично возз'єднання Великороси та України, тобто винайдення яких би то не було форм та норм федерації, на мій погляд, передчасне: по перше, тому що занадто ще велика внутрішня політична і соціально-економічна різниця між першою та другою, а по друге, тому, що занадто ще велика кількість самостійних [мовою оригіналу-"самостийных" -Г. Є.) партій, яким ці зовнішні форми дали б багатий матеріал для агітації проти Українського "москвофільства", і водночас анічогісінько не дали по суті.

Те, що тут справді потрібно, так це фактичне підпорядкування України із збереженням формальної самостійності (мовою оригіналу - "самостоятельности"-Г. Є.). Але для цього насамперед потрібен кращий зв'язок з Москвою».

Попри те, що питання про ліквідацію ВУЧК було, здавалося б, вирішено і затверджено на рівні ЦК РКП(б), у «радянському порядку» злиття ВУЧК із ЧК не сталося. В ухваленій 27 січня 1920 р. постанові Всеукрревкому серед 7 наркоматів, українські варіанти законодавчих актів яких скасовувалися і замінялися на російські (там були усі наркомати, запропоновані до об’єднання декларацією Всеросійського ЦВК від 1 червня, а також було додано наркомат продовольства та об’єднаний ще в травні 1919 р. наркомат пошти і телеграфу; замість наркомату праці було зазначено єдиний наркомат праці і соціального забезпечення) не було зазначено ні ВУЧК, ні НКВС, до складу якого ВУЧК раніше входило на правах відділу.

Статус ВУЧК формально визначився лише через місяць після ліквідацїї Всеукрревкому та відновлення діяльності РНК УСРР. Президія ВУЦВК 17 березня 1920 р. ухвалила:

«З метою об'єднання та керівництва діяльністю усіх відновлених на території Української Соціалістичної Радянської Республіки Надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами при Раді Народних Комісарів засновується Центральне Управління Надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами».

На чолі Цупнадзвичкому (російською. - Цупчрезкома. - Г. Є.) стояв начальник центрального управління, який призначався Раднаркомом України і формально йому був безпосередньо підпорядкованим. Тобто цей орган діяв при РНКУСРР. Очолений Василем Манцевим Цупнадзвичком УСРР цілком вписувався у формовану більшовиками національну оболонку радянської влади в Україні, що дозволяло більш ефективно застосовувати насилля. Підкреслимо, що, на відміну від Цупнадзвичкому, названі вище об’єднані наркомати на той час не мали всеукраїнських органів, тобто їхні місцеві (переважно губернські) осередки напряму підпорядковувалися наркоматам РСФРР.

Не було зазначено чекістського органу й серед тих наркоматів, що були визначені як об’єднані в укладеному 28 грудня 1920 р. «Союзному Робітниче-Селянському договорі між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою». Щоправда, в результаті часткової децентралізації управління були утворені всеукраїнські управління цих наркоматів, вони були «майже наркоматами», бо об’єднували роботу відповідних відомств у межах УСРР і підпорядковувалися не лише однойменним російським наркоматам, а й Раднаркому УСРР та ВУЦВК.

Таким чином, вже, здавалося б, ухвалене у липні-серпні 1919 р. як російськими, так і українськими вищими партійними органами рішення про злиття ВУЧК в радянському порядку так і не було реалізоване. Однак і потреба у такому кроці практично зникла: якщо в 1919 р. «самостийность» ВУЧК була викликана як організаційним безладом у самій цій організації, так і реальною автономією головних управлінських центрів України, то в 1920 р. ситуація змінилася. Характерний для 1920 р. економічний та управлінський надцентралізм не давав шансів для зародження «самостийничества» у Цупнадзвичкомі.

ВУЧК в системе отношений между УССР и РСФСР в 1919 г.

В статье автор акцентирует внимание на некоторой самостоятельности ВУЧК в системе взаимоотношений УССР и РСФСР в 1919 г.

Ключевые слова: ВУЧК, Советская Украина, РСФСР, М. Лацис.

VUChK in the system of relations between the USRR and the RSFRR in 1919

The authorfocuses on a certain autonomy in the system of relations VUCHK USRR and RSFRR in 1919.

Key words: VUCHK, Soviet Ukraine, RSFRR, M. Latsis.