Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Польська освіта в УСРР за документами органів державної безпеки: від інституалізації до ліквідації (1920 — 1930-ті pp.)

У статті зроблено спробу фрагментарно охарактеризувати висвітлення у документах ГПУ/НКВД УСРР мережі й окремих діячів польської комуністичної освіти у республіці 1920-1930-х pp.

Ключові слова: 1920-1930 роки, радянська Україна, польська національна меншина, польськомовна освіта, репресії.

На початок 1930-х pp. у радянській Україні діяла розгалужена мережа шкіл для національних меншин - загалом 2025 навчальних закладів, що серед них, зокрема, нараховувалося 628 німецьких й 381 польська школа.

Об’єктом пильної уваги репресивних органів упродовж 1920-х pp. була й польська інтелігенція УСРР. Влада вбачала у представниках інтелектуальної еліти польського етносу противників більшовицької адміністрації, навіть попри їх формальну лояльність до режиму й вимушену радянізацію/комунізацію. Аби відстежувати внутрішнє життя й настрої польської інтелігенції, впливати на неї у потрібному напрямі, ГПУ насаджувало у цьому середовищі таємну агентуру («секретних співробітників» - «сексотів»), заохочувало внутрішні тертя, розпалювало ворожнечу у колективах, сповідуючи відомий принцип - «divide etimpera». 

Серед інших польських шкіл різного рівня важливим об’єктом таємних спостережень була 11-а трудова польська школа у Києві, що разом із Польським педагогічним технікумом імені Фелікса Кона й Польським інститутом соціального виховання (згодом Польський педагогічний інститут [ППІ]) розташовувалася у будинку по Рильському провулку № 10 (так званий «Польський комбінат»), 17 червня 1928 р. одна з учительок (вона ж таємний співробітник «Озоліна») повідомляла ГПУ щодо настроїв у педагогічному колективі (тут і далі мовою оригіналу):

«Если взять в общем всех педагогов польской школы, то ничего предосудительного не видно, но, изучая их ближе, замечается много отрицательного [...]. У нас есть два солидных педагога: Вержанский и Якимович, которые работают добросовестно, но настроение [их] антисоветское и ужасно религиозное [...]. Они аккуратно посещают костел [...]. Вержанский и Якимович никогда не станут советскими, так как большевики здорово залили им сала за шкуру [...]. Интересный и подозрительный тип - это Рудницкая. Она [...] активное участие принимает в месткоме, вечно бегает и суетится, иногда даже домой не является, но в этой суете что-то скрывается, ее очень трудно расшифровать, так как она большой дипломат. Все-таки у нее проскальзывает иногда какая-то ирония и что-то враждебное к Соввласти [...]. Вообще Рудницкую нужно изучить и проследить за ней [...]. В ближайшем будущем представлю более подробный доклад о польском комбинате в целом».

Крім таємних співробітників, у творенні фантомних «контрреволюційних організацій» ГПУ УСРР активно сприяли й добровільні помічники з місцевих комуністичних функціонерів - поляків. До них належав зокрема й директор Київського польського педтехнікуму 1926-1930 pp. Василь Шмідт. Його виступи у польськомовних виданнях Києва та Москви з «більшовицькою критикою» колег-педагогів та місцевих комуністів-поляків створювали негативний імідж педагогічному колективу й керівництву київської школи № 11. Після низки перевірок, ініційованих В. Шмідтом, восени 1929 р. з посади директора 11-ї школи було усунуто Ядвігу Шумовим, одну з чільних діячок польської радянської школи.

Наприкінці 1930 - на початку 1931рр. відбулася пробна репресивна акція ГПУ УСРР щодо польських педагогів Києва: 1 грудня 1930 р. було ув’язнено видавничого працівника, співробітницю польських установ Софію Галькевич; 12 січня 1931 р. - учительку 11-ї школи Діонісію Штурц; 13 січня за ґратами опинилася учителька 11-ї школи Ванда Демченко, викладач школи ФЗУ № 4 Болеслав Селенко й швейцар міського будинку народної освіти Юліан Чая; 14 січня - викладач фізики Київського польського педтехнікуму ім. Ф. Кона Казимир Вержанський, учителька 11-ї школи Людвіга Рудницьката колишня (1920-1929) директорка 11-ї школи, на той час педагог школи ФЗУ № 63 Ядвіга Шумовим. 15 січня список заарештованих польських педагогів поповнила Яніна Мошинська-Шнель, вихователька дитячого будинку № 4 й лекторка біології й хімії Київського медичного технікуму. Ув’язненим інкримінувалася невиразне обвинувачення у «препятствовании советизации школы, воспитании учащихся в польском шовинистическом духе, в интересах польской государственности».

Чекісти стверджували, що «органами ГПУ за последние годы раскрыты были ряд дел по обвинению учителей польских школ в проведении под руководством, исходящим из Польши, воспитания польской молодежи в национально-патриотическом духе, воспитания в советских школах преданных сынов [и дочерей] польского буржуазного государства».

Одначе співробітники репресивного апарату не спромоглися добути достатньої кількості доказів, аби спрямувати «справу» до суду. Ухвалою від 22 липня 1931 р. з-під варти були звільнені Я. Мошинська-Шнель, М. Закржевська-Леонтович, Б. Селенко, В. Демченко, Д. Штурц та К. Вержанський. Невдовзі було звільнено С. Галькевич (29 серпня), Л. Рудницьку та ін.

Провал сфабрикованої «справи польських педагогів» 1930- 1931 pp. зумовила поведінка самих обвинувачуваних. Частина з них, як, наприклад, С. Галькевич чи Л. Рудницька, взагалі не визнали за собою жодних «контрреволюційних провин». Інші ж ув’язнені, «поступливіші» щодо вимог «слідства», не спромоглися навести переконливих доказів власної «антирадянської діяльності».

«Підвела» ГПУ й «керівник» віртуальної антирадянської організації польських викладачів Києва - Я. Шумович, яка спершу погодилася визнати власну «контрреволюційну роботу» на педагогічній ниві, одначе заявою від 21 січня 1931 р. спростувала свої попередні «свідчення», визнавши свою провину лише частково:

«Заявляю, что [...] сознательная контрреволюционная работа по воспитанию польской молодежи в духе преданности Польше имела место [...] по 1922 г. В дальнейшем сознательной контрреволюционной работы не было. Были отдельные контрреволюционные по своему содержанию ошибки [...]. Мои заявления и писанные мною показания в части признания, что я вела контрреволюционную работу в последние годы - не соответствуют действительности, ибо сгустила краски, желая скорее закончить дело. Это моя ошибка».

У зверненні до слідчого – якогось «товариша Шмальця» (березень 1931 р.) - колишня очільниця польської школи у Києві ще категоричніша:

«Вы пытаетесь меня убедить, что я - контрреволюционер, вредитель, активно действующий против советской власти. Вы требуете показаний - пусть отзывы о моей работе и моя чистосердечная исповедь будут Вам ответом! Если нет-я требую доказательств своей контрреволюционной деятельности и строгой проверки имеющихся материалов [...]. Ваш долг - раскрыть истину, а если я в этом ошибаюсь, то помните: физически растоптать меня Вы можете - я в Вашей власти, но "духовно" - не торжествуйте, это Вам не удастся! Глубокое сознание моей невиновности, которого у меня никакие "материалы" отнять не могут, поможет мне по-большевистски пережить эту кривду и стойко вынести все последствия моего осуждения».

Попри брак доказів й заперечення ув’язненою інкримінованих їй «злочинів», Судова трійка при Колегії ГПУ УСРР 20 серпня 1931 р. ухвалила вислати Я. Шумович на п’ять років до російського м. Курська. Відповідно до оперативного наказу наркома внутрішніх справ СРСР № 00485 від 11 серпня 1937 p., колишня директорка польської школи № 11 м. Києва, на той час викладач школи № 5 м. Курська, була вдруге ув’язнена 21 серпня 1937 р. й 27 березня 1938 р. страчена. Реабілітована у листопаді 1957 р.

Отже, «справа польських учителів» Києва 1930-1931 pp. завершилася, на перший погляд, цілковитим фіаско працівників Київського оперативного сектору ГПУ УСРР. Заарештовані педагоги (вірогідно, завдяки клопотанню тоді ще впливових польських функціонерів-комуністів, насамперед Болеслава Скарбека) були звільнені й повернулися до праці на попередні місця роботи.

Чекістсько-енкаведистські матеріали мали доводити вищому партійному керівництву республіки масову інфільтрованість «контрреволюційного елементу» у середовище педагогів польських шкіл республіки - мовляв, особливо небезпечне явище у західному прикордонні УСРР, на пограниччі з «буржуазно-поміщицькою» Польщею. У свою чергу, поряд з іншими чинниками, ця обставина мала обґрунтовувати доцільність й конечність заходів влади щодо «очищення прикордонної смуги» й, зокрема, масових депортацій польської й німецької людності цих теренів.

Так, наприклад, у меморандумі «Про політичний й господарський стан прикордонної смуги УСРР», який підсумовував обстеження 4 районів Київської, 12 - Вінницької, 6 - АМСРР й 2 районів Одеської області й адресувався секретарям ЦК ВКП(б) Й. Сталіну й Л. Кагановичу (24 жовтня 1934 p.), на підставі матеріалів НКВД зверталася увага й на наявність у прикордонні потенційно небезпечних для режиму «антирадянських елементів» у педагогічному складі шкіл для польського й німецького, почасти єврейського населення. У матеріалі, зокрема, стверджувалося:

«Попри проведену у прикордонрайонах ["погранрайонах"] очистку педкадрів, до сьогодні у низці прикордонрайонів наявне серед учителів значне засмічення класово ворожими елементами. Особливо це стосується нацменкадрів: польських та німецьких. Серед учителів польських і німецьких шкіл затесалися шпигуни, диверсанти, легіонери, білогвардійці, колишні куркулі, служителі культу, націоналісти. НаркомосУСРР визначає засміченість польських й німецьких педкадрів по низці районів дуже високим відсотком. По Сатанівському району - 29,7%, Волочиському - 13%, Новоград-Волинському-20%».

У тому ж аналітичному матеріалі стверджувалася незадовільна робота «значної частини польських шкіл» через непідготовлений педагогічний персонал, слабу дисципліну, незадовільну успішність. Зауважувалося, що у справі шкільного будівництва серед польської національної меншини була наявна велика кількість недоліків й викривлень, зокрема, дітей з польських родин чи навіть з родин українців-католиків змушували відвідувати винятково польські школи. У деяких місцях, мовляв, під час зарахування до польських шкіл завідувачі цих шкіл складали у сільрадах списки поляків й українців-католиків. Відтак учителі ходили по хатах й змушували батьків відправляти дітей до польських шкіл, при чому «насильницька полонізація прикривалася аргументацією, що ми, нібито, готуємо кадри для польської революції», що, зрештою, й відповідало замірам влади. У разі відмови батьків на них накладалися штрафи. Наголошувалося, що внаслідок такого відбору до польських шкіл часто потрапляли діти без належного знання польської мови, що змушувало упродовж перших року - двох навчання левову частку часу витрачати саме на опанування польською мовою.

У тому ж таки меморандумі згадувалося «спеціальне рішення» ЦК КП(б)У, згідно з яким була «переглянута» мережа «штучно створених» польських шкіл й значна частина з них була українізована або ж в українських школах були створені польські комплекти. Як наслідок, наголошувалося у документі:

«Антирадянські елементи намагалися у деяких місцях (Оринин, Жванець, Шепетівка) використати ліквідацію викривлень для контрреволюційної агітації. Ними були використані помилки, що їх припустилися під час закриття окремих польських шкіл, й недостатня роз'яснювальна робота, проведена парторганізаціями».

Залаштункова присутність чекістсько-енкаведистського апарату в операції 1934-1935 pp. щодо перегляду й скорочення мережі «штучно створених» польських шкіл у республіці простежується у багатьох документах цього відомства. Так, наприклад, у вересні 1935 р. заступник наркома внутрішніх справ УСРР З. Б. Кацнельсон адресував чергову директиву начальникам Київського й Вінницького обласних управлінь НКВД - відповідно М. Д. Шарову (Шаверу) й Д. М. Соколинському. У ній, зокрема, стверджувалося на підставі сфабрикованої цим же репресивним відомством «справи» так званої «Польської Військової Організації»:

«Следственные материалы по делу "ПОВ" с несомненностью устанавливают искусственное создание поляками ряда польских школ в районах с преобладающим украинским населением или населением, говорящим преимущественно на украинском языке.

Согласно указаний директивных инстанций, эти искусственно созданные польские школы в настоящий момент реорганизуются и переводятся на украинский язык: польские школы подлежат оставлению только в селах, где основная масса населения по происхождению польская. В тех селах, где имеются компактные массы польского населения, создаются польские комплекты. Та часть польского населения, которая говорит на украинском языке или будет ходатайствовать об обучении детей на украинском языке - не должна принуждаться к обучению на польском языке».

Далі окреслювалася провокативна роль керівників вищезгаданих обласних структур НКВД, яким «належало» [«Вам надлежит»]:

«Включиться в работу Обкома по реорганизации польских школ, обеспечив всемерное их количественное сокращение.

Для этого обеспечить через агентуру и близких нам людей возможно большее количество массовых ходатайств родителей о переводе польских школ и комплектов на украинский язык.

Глубоко освещать агентурой ход родительских собраний по реорганизации, их подготовку, выявлять злостных националистов среди родителей, провоцирующих и срывающих собрания.

Действовать чрезвычайно осторожно, недопуская перегибов как со стороны наших органов, так и местных организаций, что может быть широко использовано против нас закордонной польской печатью».

Серед запланованих кадрових заходів на виконання вищезгаданого рішення щодо скорочення мережі польських шкіл апаратові НКВД цих областей давалася вказівка розпочати негайну заміну усіх педагогів-поляків - «националистов, как в польских школах, так и в польских комплектах, проверенными надежными советскими учителями - поляками или лицами, знающими хорошо польский язык».

З цією метою слід було «освіжити»

«весь учет учителей-поляков, произведя специальную агентурную проверку каждого из них и обеспечив быструю проверку выдвигаемых, вместо снятых, кандидатур».

Об’єктами пильного спостереження з боку відповідних підрозділів республіканського НКВД упродовж 1920-1930-х pp. були дипломатичні представництва (консульства й Генеральні консульства) іноземних держав на теренах УСРР. Їхні відвідувачі, серед яких іноді траплялися й поодинокі представники професорсько-викладацького й студентського складу польських навчальних закладів УСРР, автоматично потрапляли до списків підозрюваних у «шпигунських контактах» з іноземними дипломатами (так звані «консульські зв’язки»).

Так, наприклад, зведення зовнішнього спостереження за Генеральним консульством II Речі посполитої у Києві (так званим «Графством», мовою спецслужби) за 29 серпня 1935 р. зафіксувало декількох відвідувачів. Серед них були й три особи, які заслуговують на нашу увагу. За чверть на дванадцяту до «Графства» підійшли три незнайомих спостерігачам-енкаведистам громадянки - молоді дівчата, які отримали клички «Голубка», «Перепілка» й «Чайка». Отже, відвідування цими особами Генерального консульства Польщі відбулося уперше (й востаннє). Після хвилинної розмови одна з них («Голубка») дістала з маленької валізи листа й передала його «Перепілці». Остання занесла листа до консульства, а подруги чекали на неї на вулиці. Після того дівчата вирушили до Рильського провулку № 10, до приміщення «Польського комбінату», де їх й затримали енкаведисти «для з’ясування» й ідентифікації їхніх осіб.

У специфічному документи НКВД УСРР, складеному з цього приводу, йдеться (цитуємо мовою оригіналу):

«"ГОЛУБКА" - СОХАЦКАЯ, студент[ка] 2-го курса Польского техникума, прож[ивает] по Красноармейской ул[ице] № 77 в общеж[итии] Польского техникума.

Приметы "ГОЛУБКИ": Сред[него] роста, сред[него] телосложения, лет 15, блондинка, подстрижен[ная], носит гривку. Одета: Чер[ный] жакет с черным мехов[ым] воротником, бел[ая] юбка в полоску, коричневые] чулки, черные туфли на низком каблуке.

"ПЕРЕПЕЛКА" [...] - гр. ГРИНКЕВИЧ, студент[ка] 2-го курса Польского техникума, проживает] в общежитии Польского техникума по Красноармейской ул[ице] № 77.

Приметы "ПЕРЕПЕЛКИ": Сред[него] роста, сред[ней] комплекц[ии], лет 15, блондинка. Одета: Белый берет, черный клетчат[ый] костюм, желтые чулки, чер[ные] балетки с белой отделкой.

"ЧАЙКА" [...1 - СВЕДНИЦКАЯ, студентка 2-го курса Польского техникума, проживает] в общ[ежитии] Польского техникума по Красноармейской ул[ице] № 77.

Приметы "ЧАЙКИ": Сред[него] роста, сред[ней] комплекц[ии], лет 15, шатенка. Одета: Бел[ое] платье в полоску, белые носки, белые туфли на низком каблуке».

У наступному документі того ж відомства йшлося не лише про самий епізод відвідин студентками Польського педтехнікуму у Києві Генерального консульства II Речі посполитої, а й з’ясовувалися їхні домашні адреси:

«Установлено, что посетительницы "ГРАФСТВА" (посетили 29.VIII-35 г.) по кличкам "ГОЛУБКА" и "ПЕРЕПЕЛКА", живущие в общежитии Поль-педтехникума по Красноармейской ул. № 77, являются следующие лица:"ГОЛУБКА" - СОХАЦКАЯ Адель Степановна, 1918 г. p., ур. с. Сатановки, Винницкой области, студентка ІІ-го курса Поль-педтехникума; "ПЕРЕПЕЛКА" - ГРИНЬКЕВИЧ Анеля Мартыновна, 1918 г. р., ур. с. Сатановки, студентка Польпедтехникума. Их встречная по кличке "ЧАЙКА" является СВИДНИЦКАЯ Елена Валентинов[на], 1918 г. р., студентка Польпедтехникума, также проживает в общежитии».

Й цілком сподівана поміта на цьому ж документі: «Отчислены из техникума».

Характерна доля єдиного в СРСР польськомовного вищого навчального закладу - Польського інституту соціального виховання, згодом - Польський педагогічний інститут у Києві. Ледь не с перших кроків створення цього ВНЗ його професорсько-викладацький склад й студентство стали об’єктом пильної уваги республіканського репресивного апарату, який здійснював перманентні «чистки» його колективу. Характерні у цьому плані долі усіх директорів ППІ у Києві - С. Сохацького, Ю. Д Бодняка-Грабського, В. П. Радіна-Уцехівського. Усі вони зазнали репресій, а їхнє життя трагічно увірвалося.

Польський інститут соціального виховання (згодом Польський педагогічний інститут) у Києві, створений 1930 р. з кон’юнктурною політичною метою задля підготовки комунізованих педагогічних кадрів для обслуговування польської національної меншини УСРР й (у недалекій перспективі) аналогічних потреб «радянської Польщі», з фактичною відмовою Кремля від «політики коренізації» почав все виразніше випадати з річища «генеральної лінії» ЦК ВКП(б) - ЦК КП(б)У (як, зрештою, й більшість «національних» навчальних закладів вищої й середньої ланки). Прикметна для більшовицької пропагандистської риторики 1920-х-початку 1930-х pp. (псевдо) інтернаціоналістська лексика все виразніше поступається місцем іманентно притаманній російському комуністичному тоталітаризму ксенофобії. На цьому загальному тлі все більших обертів набирають репресивні дії більшовицької таємної поліції проти професорсько-викладацького складу й студентства ППІ у Києві, які системно розпочинаються з 1933 р. й «закономірно» завершуються за доби Великого Терору 1937-1938 pp., коли, поряд з новими трафаретними обвинуваченнями щодо колишніх студентів й викладачів цього національного вищого навчального закладу (участь у «контрреволюційній П О В», «шпигунство на користь фашистської Польщі» тощо), ув’язненим особам звично вже закидається «зв’язок», а то й лише знайомство з репресованими у попередні роки лекторами й колегами-студентами. Остаточну крапку у цій справі ставлять 1938 р. «ліквідаційні» ухвали ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл в Україні» (10 квітня 1938 р.) й РНК УРСР «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, технікумах і ВНЗах УРСР» (29 червня 1938 р.), що лише «теоретично» підсумовували репресивну активність сталінської таємної поліції щодо національних навчальних закладів республіки. Жертвами цієї «ліквідаційної» політики став не лише Польський педагогічний інституту Києві (і як навчальний заклад загалом, і колектив його викладачів і студентів, зокрема), а й уся мережа польськомовної комунізованої освіти в УСРР/УРСР.

Польское образование в УССР по документам органов государственной безопасности: от институализации к ликвидации (1920-1930-е гг.)

В статье сделана попытка фрагментарно охарактеризовать освещение в документах ГПУ/НКВД УССР сети и отдельных деятелей польского коммунистического образования в республике 1920-1930-х гг.

Ключевые слова: 1920-1930 гг., советская Украина, польское национальное меньшинство, польское образование, репрессии.

Polish education in the USSR for the documents of public safety: from institutionalization to liquidation (1920-1930-ies)

The paper attempts to describe the fragmented coverage documents GPU/NKVD network and individual figures of the Polish communist education in the country 1920-1930-ies.

Key words: 1920-1930 gg., Soviet Ukraine, the Polish minority, the Polish education, repression.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

загрузка...