Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

І. СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІСТИЧНОЇ СПЕЦСЛУЖБИ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ 

Вертикаль державної безпеки в системі диктатури більшовицьких вождів (1917-1938 pp.)

У статті досліджується функціонування органів державної безпеки у системі партійно-державного управління у 1917-1938 pp.

Ключові слова: органи державної безпеки, диктатура, більшовизм.

Не можна ставити знак рівняння між радянськими органами державної безпеки, як це тепер часто робиться, і спецслужбами. Термін «спецслужба» в усіх своїх модифікаціях, аж до таємної поліції, є прийнятним в усіх політичних системах, що створюють подібні структури з метою високопрофесійної боротьби з внутрішніми або зовнішніми ворогами. Спецслужби входили складовою частиною в радянську систему державної безпеки, але не були тотожні їй. Система державної безпеки являла собою репресивну владну вертикаль, органічно поєднану з двома іншими вертикалями - диктаторською компартійною і управлінською радянською. Творцем такої системи влади був В. Ленін. Двічі він назвав цю політичну систему державою-комуною, оскільки вона повинна була створити «під себе» комуністичний соціально-економічний фундамент. Потім, однак, вона фігурувала в його працях як звичне для всіх нас словосполучення «радянська влада».

В. Ленін прибув з Швейцарії в Петроград у квітні 1917 р. з планом дій, що передбачав встановлення диктатури партії більшовиків. Цей план сформувався у нього десятиріччям раніше, під час революції 1905-1907 pp. Тоді, як і в 1917 p., у Росії з’явилися ради робітничих депутатів як форма самоорганізації народних низів. Під час світової війни соціальна база найбільш радикальних елементів російського суспільства розширилася за рахунок рад солдатських депутатів. Солдатами царської армії були, передусім, селяни. У мирних умовах вони являли собою найменш організовану суспільну верству. Натомість, у 1917 р. це була найбільш організована й до того ж озброєна частина суспільства.

Всі політичні партії бачили перспективу виходу з революції у скликанні Установчих зборів, що повинні були розробити конституцію і сформувати уряд. В. Ленін, на відміну від інших політичних діячів, з’явився в революційний Петроград з іншим гаслом: «Вся влада - Радам!». Це гасло безпомилково засвідчує наявність у вождя більшовиків плану встановлення однопартійної системи під прикриттям висунутого К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» гасла диктатури пролетаріату.

Класи або нації - це об’єктивно існуючі, але аморфні спільноти, позбавлені внутрішнього членування і нездатні на послідовні й осмислені дії. Уявити собі клас, що здійснює диктатуру, могли лише молоді й недосвідчені німецькі комуністи, якими були К. Маркс і Ф. Енгельс, коли створювали свій «Маніфест». Тим часом, В. Ленін побачив ту ланку між класом як безструктурною спільнотою і власною партією більшовиків, що дозволяла зосередити всю повноту державної влади в його руках, не рахуючись ні з лідерами інших політичних партій, ні з тим пролетаріатом, який нібито здійснював диктатуру. Це були ради робітничих і солдатських депутатів.

Партія більшовиків будувалася на засадах «демократичного централізму», тобто із безумовним підпорядкуванням нижчих структурних ланок вищим. В. Ленін поставив перед нею у 1917 р. завдання проникнути в ради робітничих і солдатських депутатів, витіснити із них представників інших партій і завоювати через них політичну владу. Більшовизація рад перетворювала їх на клон його власної партії. Створювалася владна конструкція, що складалася із двох вертикалей: партійної, що здійснювала диктатуру, і радянської, що користувалася всієї повнотою управлінської влади. Радянська вертикаль формувалася на контрольованих парткомами виборах і цілком підпорядковувалася партійній у кожній своїй ланці. Тим не менш, двоєдина владна конструкція була названа «радянською владою». У здійсненні диктатури вожді не залежали від волевиявлення тих верств населення, за якими визнали право голосу.

Радянська вертикаль влади підпорядковувалася партійній завдяки суворій дисципліні, підтримуваній не тільки статутом, але й органами державної безпеки. У різні часи вони називалися по-різному, але завжди виконували функцію примушування. Всеросійська надзвичайна комісія (ВЧК в російській абревіатурі) була створена В. Леніним через шість тижнів після встановлення радянської влади у вигляді окремої владної вертикалі.

ВЧК та її територіальний відділ - Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та службовими злочинами (ВУЧК) були головним провідником політики, спрямованої на придушення, в тому числі засобами терору, будь-якого опору політичному режиму. У системі влади ВУЧК, її відділи в губерніях і військові частини (Окремий корпус ВУЧК) посідали особливе місце.

Формально органи ЧК входили до складу наркомату внутрішніх справ, але прямо не підпорядковувалися останньому. Губернські ЧК вважалися відділами губвиконкомів, але теж не підпорядковувалися їм. Фактичне підпорядкування здійснювалося тільки по відомчій лінії - до ВЧК включно. Отже, ці органи були своєрідною державою в державі. Використовуючи їх, ЦК РКП(б) здійснював паралельний партійному контроль за ситуацією на периферії.

Під час громадянської війни органи ЧК були головною ударною силою у боротьбі з контрреволюцією в тилу, тобто придушували будь-яку опозицію монополії державної партії на владу. Ця функція залишилася основною і в мирний час. Різниця полягала в тому, що вона поширилася й на економічну сферу. Адже партія здійснювала не тільки політичну, а й економічну диктатуру. Керівник ВЧК Ф. Дзержинський був призначений за сумісництвом з квітня 1921 р. на посаду наркома шляхів сполучення, а в 1924 р. залишив цей наркомат, щоб очолити більш важливий - Вищу раду народного господарства СРСР.

Компартійна і радянська вертикалі влади наскрізь прошивали народну товщу, використовуючи для цього комуністів, комсомольців, державних службовців і дрібних функціонерів, членів різноманітних товариств. Чекістська вертикаль не бажала відставати. Все почалося з цілком гласного звернення-заклику ВЧК: кожний комуніст повинен стати інформатором. Уперше воно прозвучало в серпні 1920 р.

Звернення до комуністів виявилися неефективними, оскільки в суспільстві досить презирливо ставилися до філерської роботи з дореволюційних часів. Тому чекісти зверталися по допомогу до партійних комітетів. Ось зразок клопотання, адресованого Запорізькою губЧК в губпартком 22 вересня 1921р.: «За наміченим планом освідомлення кожний член партії-де б він не був - на підприємствах, заводах, установах, кварталах тощо як міста, так і повіту, повинен паралельно із своєю прямою роботою, як обов'язкове правило, виконувати в порядку сумісництва обов'язки чекіста, будучи інформатором, уповноваженим куща, і безвідмовно підпорядковуючись, виконуючи розпорядження і завдання відповідних уповноважених ЧК в межах їхньої роботи».

Навесні 1921 р. у профспілках були утворені чекістські групи, на які покладався обов’язок викривати дрібні зловживання на виробництві (господарські керівники й раніше перебували в полі зору органів ЧК). Ці групи складалися з профспілкових працівників тачекістів і користувалися досить широкими повноваженнями. Вони могли застосовувати різні міри покарання - від пропагандистських (позбавлення на певний строк виборчих прав або оголошення догани на загальних зборах) до таких дошкульних, як арешт. Наприклад, профспілково-чекістська група харківського заводу Гельферих-Саде у 1921 р. розглянула 15 справ ідаласанкцію на арешт 18 робітників по звинуваченню у крадіжках.

Хоч нова економічна політика супроводжувалася істотною лібералізацією господарського життя, держава не збиралася втрачати контроль над «командними висотами» виробництва, підкріплений усією гамою силових засобів аж до терору. У листі Л. Каменеву в березні 1922 р. В. Ленін зауважував: було б величезною помилкою думати, що неп поклав край терору. «Ми ще повернемося до терору і до терору економічного», - продовжив він.

Через два з половиною місяці у листі до наркома юстиції Д. Курського голова російського Раднаркому приділив пильну увагу проблемі теоретичного обґрунтування засобів терору. Вважаючи обіцянки усунути терор самообманом або обманом, він вимагав від наркома розробки й обґрунтування відповідних юридичних норм. У листі підкреслювалася необхідність «відкрито виставити принципове і політично правдиве (а не тільки юридично-вузьке) положення, що мотивує суть і виправдання терору, його необхідність, його межі».

Придушити окремі прояви опозиційних настроїв або прямі виступи протидержавної влади - це ще було пів справи. Головне завдання чекістів партійне керівництво вбачало у недопущенні самої думки про опозицію владі серед громадян. Терор проти тих, хто не бажав підкреслювати лояльності політичному режиму, справді потребував відкритості і навіть найширшої популяризації. 

Починаючи із 1921 p., в Україні майже щороку влаштовувалися показові судові процеси. Організований у травні 1928 р. процес над технічною інтелігенцією Донбасу («шахтинська справа») побив усі рекорди за масштабами популяризації засобами преси, кіно- і радіопропаганди. Посилаючись саме на «шахтинську справу», Й. Сталін на пленумі ЦК ВКП(б) в липні 1928 р. обґрунтував тезу про загострення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму. Пропагандистські органи постаралися її перетворити у стереотип, над яким не варто було замислюватися.

Використання органів ЧК для встановлення паралельного партійному контролю над суспільством із боку вищого керівництва РКП(б) ставило чекістів у незалежне становище щодо місцевих (включаючи республіканські) органів влади. Незалежність від партійних і радянських структур на місцях була від початку запрограмована партійним центром, зацікавленим утому, щоб тримати в руках два різні важелі впливу на периферію. Але для місцевого партійно-радянського апарату самостійність чекістів була явищем небажаним і навіть загрозливим. Кидаючи виклик Центру, деякі сміливці намагалися протестувати проти порушення балансу сил всередині офіційних владних структур. Прикладом може бути демарш голови Одеського губвиконкому Я. Дробніса, зроблений у формі заяви в політбюро ЦК КП(б)У і розглянутий на засіданні політбюро 24 червня 1921 р.

Протягом останнього часу, вказував Дробніс, у багатьох містах України і Росії спостерігалася гостра боротьба між органами ЧК і губвиконкомами. Нескінченні конфлікти, що іноді набирали потворної форми, були явищем не випадковим і не могли пояснюватися поганим підбором керівних кадрів. Коріння зла голова губвиконкому визначав так:

«ЧК-формально відділ губвиконкому, але є, по суті, фактичною владою, яка має в своєму розпорядженні необмежені матеріальні засоби, в її безпосередньому віданні значна військова сила, їй надане повне право перерозподілу всередині губернії працівників-комуністів по своїх організаціях, не ставлячи до відома губком, тобто те, чим не користується ні голова губвиконкому, ні президія в цілому».

Дробніс вважав, що партія вступила в смугу зміцнення нормальних органів влади. В організацію влади, на його думку, треба було внести більшу точність і ясність, а для цього перш за все підпорядкувати губернські ЧК президії губвиконкому.

Політбюро ЦК КП(б)У у складі Г. Петровського, В. Чубаря і М. Фрунзе (Д. Мануїльський і Х. Раковський були відсутні) нібито прислухалося до заяви Дробніса. Порушені в ній питання вирішили обговорити на пленумі ЦК. Разом з тим, у протоколі проти цього пункту порядку денного стоїть така ремарка: «Вказати т. Дробнісу, що в теперішній час наша політика щодо ЧК залишається без змін». Це означало, що керівництво КП(б)У не збиралося вступати у конфлікт з партійним центром. На пленум ЦК КП(б)У порушене Дробнісом питання не винесли.

Однак партійний центр із власної ініціативи вирішив реорганізувати чекістські органи. Задумана реформа торкалася функцій і повноважень ВЧК, а не її становища в партійно-радянській ієрархії. Політбюро ЦКРКП(б) 1 грудня 1921 р. обговорило доповідь про принципи реорганізації. Під час обговорення В. Ленін сформулював шість пропозицій, що лягли в основу прийнятого політичного рішення:

• звузити компетенцію ВЧК;

• звузити право арешту;

• призначити місячний строк для загального проведення справ;

• посилити суди;

• обговорити питання про зміну назви;

• підготувати і провести через ВЦВК загальне положення про зміни в розумінні серйозних пом’якшень.

Реформа, напрямки якої трималися у таємниці, викликала демобілізаційні настрої щодо ЧК як в партійних організаціях, так і серед працівників ЧК. Знаючи це, В. Ленін заявив у доповіді на IX Всеросійському з’їзді рад наприкінці грудня 1921 p.: «Без такої установи влада трудящих існувати не може». З’їзд доручив президії ВЦВК переглянути положення про ВЧК та її органи у напрямку звуження їх компетенції і посилення начал революційної законності. Відразу після цього в Україні, як і в інших радянських республіках, були ухвалені декрети про ліквідацію концтаборів і «розвантаження» тюрем.

У відкритих документах визнавалося корисним заявити про ліквідацію ВЧК і покладення завдань по боротьбі з контрреволюцією на нову установу, створювану при НКВС, - Державне політичне управління (ДПУ). Відповідний декрет ВЦВК від 6 лютого 1922 р. скористався саме такими формулюваннями. У завжди таємній партійній документації речі називалися своїми іменами. Наприклад, пункти порядку денного засідань політбюро ЦККП(б)У від 13 і 15 лютого мали такі назви: «Про реорганізацію ЧК», «Про переформування ВУЧК». У першій з цих постанов і в директиві губкомам, що відтворювала її, стверджувалося, що переформування ЧК викликане підготовкою до Генуезької конференції. Можливо, що автори постанови були переконані у справедливості цього твердження. Міжнародній громадськості, яка так багато чула про жахіття «червоного терору», треба було заявити, що ВЧК - це вже перегорнута сторінка історії революції. Але твердження є неправильним по суті. Засідання Верховної ради Антанти, на якому прем’єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж запропонував скликати у Генуї економічну і фінансову конференцію європейських держав, включно з Російською Федерацією, відбулося тільки у січні 1922 р. Початок реорганізації ЧК датується, як зазначалося, 1 грудня 1921 р.

Постанова ВУЦВК «Про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Держполітуправління» була прийнята 22 березня 1922 р. ДПУ, як і ВУЧК, утворювалося при наркоматі внутрішніх справ України. Голова ДПУ, а ним виявився той самий В. Манцев, одночасно призначався наркомом внутрішніх справ УСРР. Підпорядкованість органів ДПУ УСРР органам ДПУ РСФРР залишалася абсолютною. Голова ДПУУСРР вважався повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні. Йому підпорядковувалися армійські і транспортні політичні відділи, а також війська ДПУ. Після утворення Радянського Союзу структура органів ДПУ теж не зазнала змін. У 1923 р. змінилася тільки назва ДПУ РСФРР: воно стало називатися Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) СРСР.

Залишимо осторонь структурні і термінологічні аспекти реформи ВЧК і поставимо питання руба: чи змінилися методи роботи і повноваження чекістів, коли їхня установа стала називатися по-іншому? На ІХ Всеросійському з’їзді рад В. Ленін вказав:

«Необхідно піддати ВЧК реформі, визначити її функції та компетенцію і обмежити її роботу завданнями політичними».

Ще раніше, як уже згадувалося, він сформулював деякі конкретні положення реформи, зокрема розгляд справ у судовому порядку і обмеження права ЧК затримувати заарештованих громадян, не передаючи справ до суду, місячним строком. У жвавій дискусії під час підготовки декрету ВЦВК про утворення ДПУ чекісти «виторгували» собі удвоє більший строк превентивного арешту, але цю зміну норми не можна розглядати як принципову. В кінцевій редакції декрету про утворення ДПУ вказувалося, що будь-який громадянин, заарештований ДПУ, має бути через два місяці або звільнений, або його справа повинна передаватися до суду.

Як заяви вождя державної партії на радянському з’їзді, так і конкретні деталі оновленого законодавства на зразок тривалості превентивного арешту вказували на одне: діяльність ДПУ поставлена в рамки закону. «Советская историческая энциклопедия» так і зазначає:

«Функції і компетенція ОДПУ порівняно з ВЧК дещо змінилися: ОДПУ розв'язувало переважно політичні задачі і не користувалося правом позасудових дій».

Проте такі твердження - із галузі історичних міфів. Коли ми облишимо гласні положення про ДПУ і поглянемо на таємні рішення, справжні межі повноважень і компетенції чекістів виглядатимуть інакше.

Політбюро ЦК КП(б)У по доповіді В. Манцева 14 квітня 1922 р. прийняло таке рішення про повноваження ДПУ у галузі позасудових розправ:

«Надати Д.П.У. право безпосередньої розправи і винесення з відому президії ВУЦВК позасудових вироків, аж до вищої міри покарання, у справах:

- всякого роду злочинах співробітників Д.П.У. і його органів;

- про осіб, викритих у збройних грабунках, карних злочинах і [про] рецидивістів, затримуваних зі зброєю в руках на місці злочину;

- про учасників збройних виступів або контрреволюційних організацій, які мають метою насильницьке повалення радянського ладу».

Тут названо кримінальні справи організованої злочинності, з якими міліція не була спроможна боротися самостійно, а також будь-які прояви антирадянської активності, тобто весь традиційний склад діяльності чекістів. Звідси випливає, що у них були розв’язані руки. По-перше, вони могли за власним вибором спрямовувати справу кожного заарештованого громадянина по судовій або позасудовій лінії. Отже, їм дозволялося керуватися не нормами закону, а «революційною законністю»: самочинно здійснювати арешт, проводити слідство, виносити вирок і виконувати його. По-друге, в компетенції чекістів було визначення суті антирадянської активності громадян, аж до створення на порожньому місці різноманітних «контрреволюційних організацій». Найяскравішим прикладом є «шахтинська справа», задумана безпосередньо Й. Сталіним і підготовлена чекістами під наглядом генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича.

В архівних матеріалах Раднаркому УСРР за 1922 р. зберігаються проекти двох постанов ВУЦВК, присвячених регулюванню діяльності ДПУ УСРР. Перший з них - це «Положення про Державне політичне управління УСРР», яке треба було затвердити «в розвиток і доповнення постанови ВУЦВК від 22 березня ц. р». Положення було затверджене, причому опублікований варіант практично не відрізняється від тексту вказаного проекту. Документ характеризував загальні риси побудови та функціонування чекістського відомства і принципово не відрізнявся від положень, присвячених роботі інших відомств. Набагато інформативнішим є другий документ, який треба було затвердити «в розвиток і доповнення» постанови ВУЦВК, що вводила в дію положення про ДПУ. Цей документ має назву «Про засоби щодо здійснення покладених на ДПУ та його органи завдань» і позначений грифом «оголошенню не підлягає». Важко сумніватися у тому, що ВУЦВК його затвердив: налагодити роботу ДПУ за нормами опублікованого «Положення» було неможливо.

Найбільш інформативною є його перша частина з переліком функцій, покладених на ДПУ:

• збирання інформації та інформування відповідних державних установ щодо політичної та економічної контрреволюції;

• агентурний нагляд за злочинними або підозрілими особами, групами та організаціями на території УСРР та за кордоном;

• видача дозволів на виїзд за кордон і в’їзд в УСРР чужоземних та російських громадян;

• перегляд поштово-телеграфної та іншої кореспонденції, як внутрішньої, так і закордонної;

• здійснення з метою розшуку арештів, обшуків, виїмок; витребування довідок, відомостей, виписок з ділових паперів, звітів і доповідей;

• придушення за допомогою військ ДПУ збройних контрреволюційних і бандитських виступів;

• здійснення дізнань і спрямування справ про розкриті злочинні дії для слухання в судових органах;

• реєстрація викритих і запідозрених у злочинних діяннях осіб; облік неблагонадійного адміністративного і керівного персоналу в державних установах, промислових підприємствах, командного і адміністративно-господарського складу Червоної Армії;

• реєстрація і під сумування ненормальних явищ життя УСРР з метою виявлення їх причин і наслідків.

Таким чином, чекісти могли вільно використовувати усі можливі засоби контролю за політичною ситуацією, аж до арештів і перлюстрації поштово-телеграфної кореспонденції приватних осіб та установ.

Вимагає певного уточнення пункт про інформування «відповідних державних установ щодо політичної та економічної контрреволюції». Архівні матеріали свідчать, що регулярна інформація ДПУ надходила в ЦК КП(б)У, Раднарком УСРР та президію ВУЦВК, а також персонально - членам політбюро ЦККП(б)У. Окремі тематичні розробки могли надходити в інші центральні установи республіки, а персонально - членам ЦК КП(б)У.

На керівні посади в органах ЧК-ДПУ за життя Ф. Дзержинського призначалися, як правило, працівники з дореволюційним партійним стажем. Наприкінці 1919 р. ВУЧК була очолена членом більшовицької партії з 1906 р. В. Манцевим, а в 1926 р. його замінив В. Балицький. Головами губернських ДПУ у 1923 р. були: по Волинській губернії - П. Івонін (партстаж із 1917 p.), Донецькій - К. Карлсон (із 1905 p.), Катеринославській - П. Онищенко (із 1913 p.), Одеській - Л. Заковський (із 1913 p.),Подільській - І. Леплевський (із 1919 p.), Полтавській - Е. Лінде (із 1917 p.), Харківській - С. Западний (із 1917 p.), Чернігівській - В. Заборенко (із 1914 р.). Вихідців з інших партій серед названих керівників не знаходимо. Як видно, це давало додаткову гарантію того, що «караючий меч» революції служитиме інтересам державної партії.

Проте партійне керівництво було неоднорідним, і питання про те, кому служитиме Ф. Дзержинський з усім своїм відомством, виявилося непростим. Відомо, що Ф. Дзержинський підтримав Л. Троцького, коли відбувалася дискусія щодо ставлення партії до профспілок. Однак під час боротьби «трійки» у складі політбюро ЦК з Л. Троцьким він залишався, за свідченням А. Мікояна, на позиціях більшості.

Серед керівних діячів ДПУ УСРР було немало прибічників Л. Троцького. У них навіть з’явився лідер в особі начальника секретно-оперативної частини центрального апарату ДПУ Я. Лівшиця. В. Балицький, який підтримував Й. Сталіна, пізніше згадував:

«Особисто довелося в Харкові зустрітися з Лівшицем як з опозиціонером. У нього були досить міцні зв'язки, і з часом становище було таке, що осередки деінде розколювалися, незважаючи на те, що я очолював тоді ДПУ. Довелося навіть деякий час бути в меншості. Тільки згодом нам вдалося трохи цю публіку заспокоїти, розігнати і розпустити».

В. Балицький одним із перших опинився в таборі Й. Сталіна і не прогадав: із вересня 1923 р. він уже очолював ДПУ УСРР, будучи одночасно повноважним представником ОДПУ по УСРР. Збереглася стенограма його виступу на об’єднаному засіданні колегії ДПУ і бюро комосередку ДПУ УСРР у травні 1927 р. Звертаючись до присутніх, він заявив:

«Апарат ДПУ-це той орган, який повинен беззастережно виконувати волю Центрального комітету партії, що передається через його голову. Якщо я накажу стріляти в натовп незалежно від того, хто б там не був, відмовитесь - розстріляю усіх. Потрібно беззастережно виконувати мою волю».

Після реорганізації ЧК в ДПУ численні функції «караючого меча революції» потребували більшої інформованості в тому, що робилося в суспільстві. Згідно з наказом по ОДПУ від 14 листопада 1922 р. інформаційна робота ставилася на потік. Секретні співробітники були поділені натри категорії: агент зовнішнього спостереження (штатний сексот ДПУ по лінії Оперативного відділу); інформатор (завербована або спеціально уведена в організацію, установу, контору особа для висвітлення настроїв - по лінії Інформаційного відділу); інформатор (завербована або уведена в антирадянську, контрреволюційну організацію особа для висвітлення і добування відомостей по лінії Секретного або Контррозвідувального відділів). Наприкінці 1924 р. на обліку Секретного відділу ОДПУ СРСР було 99 080 таємних інформаторів, в основному із членів партії.

Інформаційно-освідомча робота почала набувати потворно великих масштабів: все суспільство було наскрізь просякнуте «очима і вухами» режиму. Використовувалися з цією метою не тільки штатні секретні співробітники, робота яких вимагала високої кваліфікації, а й добровольці, а частіше - примусово завербовані сексоти. У кожного з багатьох десятків тисяч оперативних працівників ОДПУ була своя мережа сексотів, яка поставляла необхідну інформацію.

Масштаби цієї роботи можна побачити, гортаючи сторінки «Щоденників» С. Єфремова. Він користувався великим моральним авторитетом і високою довірою в середовищі української гуманітарної інтелігенції, яку чекісти тримали під безперервним спостереженням. Ось деякі повідомлення:

«20 липня 1925 р. Заходив К. Коломацький - просто з ГПУ. "Тревожили" чисто по-щедринському. Загадали написати свою автобіографію і прийти ще раз. Боїться, що йому запропонують "співробітництво".

18 серпня 1925 р. Заходив до менедоктор Крупський і розповідає звичайну тепер історію. Викликали його до ГПУ, витягли його стару справу з висилкою, допитували, як він на се, на те дивиться і нарешті запропонували - "бути консультантом". Він одмовився, каже: консультантом з акушерства можу, а більш нічого нетямлю. Не повірили. Обіцяли за два місяці ще на розмову тиху-любу покликати. І потерпає тепер бідолаха, не знає, що робити з собою - чи втекти куди, чи смерть собі заподіяти.

16 лютого 1926 р. Заходив П. Галаган. Оповідав звичайну під цей клятий час історію: кликали, пропонували бути секретним співробітником і, діставши одмову, взяли підписку, що нікому не казатиме. Це вже не перший у моїй практиці випадок "держ підлоти", кілька чоловік звірялись з тим і попереду. Оповідають, щоб позбутися ваги на душі, щоб комусь "повідати печаль свою". І жахливі бувають оці наші теперішні оповіді... Жахливі не для тих, що оповідають, бо вони чисті - нечисті не оповідають, - жахливі для держави, що зверху мажеться миром комунізму, а всередині гірша од гробаповапленого.

30 березня 1926 р. Кликали Іванця (Г. Іванець - родич А. Кримського. -Авт.) до ГПУ, пропонували "допомагати їм", даючи відомості.

5 грудня 1926 р. Якусь вакханалію розводить круг Академії ГПУ (чи українізовано - ДПУ). За два тижні п'ять чоловік наших співробітників викликали, допитували про Академію, вимагали "давати відомості" надалі, і взявши підписку, що нікому про це не скажуть, пускали. Кажу - п'ятеро, бо стільки приходило до мене на сповідь, а можливо, що не всі приходили.

24 вересня 1927 р. Схвилювала мене пригода з О. І. Коробцовою. її арештовано ввечері на вулиці, до ночі видержано в ГПУ, а там після формального допиту запропоновано - зробитись співробітницею. Людина, що ніколи політикою не інтересувалася, нічого не знає - не знала як себе з охранниками тримати, і якісь пів-обіцянки подала. Тепер страшенно мучиться і вже послала заяву, в якій протестує проти зробленого над нею насильства.

16 лютого 1928 р. Злоба дня -Одинець і Черняхівський Є. До мене заходить чимало людей - попитати моєї думки, а про останню справу, то й поради (Є. Черняхівський-член РУП, потім український есер, проходив по жандармській справі в 1902 p., партійна перевірка не підтвердила поголосу про провокаторство.-Авт.). Розповідаю, що знаю. Виясняється цікава деталь. Року 1925 чи 1926 Черняхівського викликало ДПУ і запропонувало йому зробитись секретним співробітником, бо інакше-судитимемо, мовляв, вас за ту справу в 1902 р. Од співробітництва Черняхівський одмовився, пославшись на долю доктора Цішківського (отруївся, як його примусили в ДПУ дати згоду на співробітництво), а щодо суду, запитав:

- За що ж ви будете мене судити? Що я був "предателем"?

-Ні.

- Я не виконував своїх обов'язків до партії, членом якої був?

-Ні.

- Я був на службі в охранці?

-Також ні.

-Так за що ж ви судитиме?

- За недостаток геройства.

- Ну, за це можете судити.

Після цієї розмови дали йому спокій, аж поки комусь не скортіло зіпхнути нещасну людину з місця, щоб самому сісти... Гидота! І тим паче, що карають за те, що самі ж роблять і до того ж у сотню раз гірше. Використати людину, як донощика, для себе можемо, і разом з тим за проблематичний донос організуємо цькування. Гіршого лицемірства не може бути.

2 квітня 1928 р. Викликано до ГПУ Володимира (В. Дурдуківського. -Авт.) й ще одного вчителя. З Володимиром не церемонились і тільки вимучили безконечно довгими і безконечно дурними розмовами, а на того бідолаху просто накинулись, щоб ставав за їхнього шпига. Коли він одмовивсь, загрожували і арештом, і револьвером; кричали, стукотіли, лаялись. ГПУ виявляє все інтенсивнішу діяльність, особливо щодо умовляння собі секретних співробітників.

14 грудня 1928 р. Знов почалося, тільки з другого боку (мова йде про організоване в пресі чекістами цькування віце-президента ВУАН С. Ефремова. - Авт.). Почали випускати "представників од української інтелігенції". Першим виступив сьогодні в "Пролетарській правді" проф. Олександр Крупський. То ще нічого, що гінеколог навчає мене, публіциста, громадськості. Далеко гірше, що цей Крупський завжди виявляв себе великим моїм поклонником і ще недавно приходив "сповідатись", як його тягло ГПУ і силувало бути у його співробітником... Видимо, справа у них таки налагодилась...».

Наклавши на суспільство величезну інформаційну сітку з навербованих сексотів, чекісти дістали досить об’єктивну оцінку антирадянських настроїв в суспільстві. Люди із такими настроями не ставали на боротьбу, але становили собою потенціальну загрозу для режиму. Із ними було вирішено боротися шляхом організації фантомних антирадянських організацій безпосередньо в кабінетах слідчих. Перша така організація була створена з конкретною метою: заманити в Радянський Союз Б. Савінкова. Останній перейшов у серпні 1924 р. радянсько-польський кордон і був схоплений.

У вересні 1928 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про С. Єфремовау зв’язку з тим, що він опублікував статтю в газеті «Діло» (органі Українського національно-демократичного об’єднання). Було ухвалено наступне рішення:

«Доручити нашій пресі підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Ефремова і дискредитувати його в очах широких мас радянської інтелігенції. Після проведення цієї роботи визнати за необхідно вислати академіка С. Ефремова за межі України».

За кілька місяців до цього рішення був заарештований М. Павлушков, який мешкав разом з С. Єфремовим і В. Дурдуківським. Його оголосили лідером міфічної «Спілки української молоді» (СУМ). Під тиском він дав свідчення проти Єфремова і вказав на місце, де академік зберігав свій щоденник. ДПУ не поспішало, збираючи матеріали проти Єфремова. Його заарештували тільки в липні 1929 р. і поставили в центрі ще однієї фантомної організації - «Спілки визволення України».

Наприкінці 1920-х pp. Й. Сталін вже не зустрічав спротиву ні серед вищого керівництва СРСР, ні в опанованих ним периферійних компартійно-радянських осередках влади, у тому числі харківському. Ніщо не перешкоджало використовувати йому державний терор як метод управління. Саме цей метод він вважав ключовим, особливо в ситуації політичних криз.

Під час сталінської «революції зверху» компартійно-радянський апарат остаточно проломив ту стіну, яка завжди відділяє управлінську еліту від маси громадян, і замінив своїми організаційними структурами всі вільні пори в суспільстві, нещадно знищуючи спонтанно виникаючі форми самоуправління. Популярне поняття самодіяльності режим залишив тільки в фольклорно-художній сфері. Кожний управлінець мусив бути оточений сотнями пильних очей робітничо-селянських кореспондентів, і кожна його дія, спрямована на виконання постанов та інструкцій керівного центру, повинна була відслідковуватися тими, хто стояв на більш високій позиції в партійній або радянській вертикалі влади. Завдяки цьому саме поняття панівного кола або панівної верстви зникало, не кажучи вже про поняття панівного класу. Реалізація комуністичної доктрини зазнала невдачі тільки в тому, що стосувалося трансформації приватної власності у загальнонародну, але комуністична революція цілком успішно перетворювала радянське суспільство на безкласове. Соціальна структура тепер визначалася лише позицією людини у відповідній сфері виробництва або управління, а соціальні відмінності між людьми визначалися кількістю матеріальних благ, належних їм за посадою.

Сталінський режим постійно й наполегливо апелював до пролетарських мас, присягаючись у вірності їх інтересам і позиціонуючи себе як колективного слугу народу. Разом з тим, він мав можливість завдяки заглибленню в народну товщу маніпулювати як свідомістю, так і діями мас. Державний терор здійснювався функціонерами, які належали до управлінської еліти, але ніхто в народі або в еліті не був захищений від тероризування, аж до «вищої міри соціального захисту», тобто вбивства.

Аби воля вождя виконувалася належним чином, всі вертикалі влади повинні були слідкувати одна за одною, вимагаючи від працюючих в них функціонерів точного виконання розпоряджень центру. Слідкування партійної вертикалі за радянською було органічним, тому що обидві утворювали нерозривний тандем. Починаючи «революцію зверху», Й. Сталін відірвав органи державної безпеки від партійних комітетів, підпорядкував їх собі особисто і доручив їм контролювати функціонерів партійної вертикалі, не виключаючи навіть членів ЦК ВКП(б). Із 1929 р. система органів державної безпеки і підпорядкованих їм установ почала стрімко розширюватися. У 1930 р. з’явилося Головне управління таборами (російська абревіатура - ГУ ЛАГ), що впливало на всі сфери радянського суспільства - економіку, політику, культуру, соціальні відносини, на психологію людей. Як підкреслював директор Інституту російської історії РАН А. Сахаров, відкрився широкий шлях для дальших лівацьких експериментів малограмотних, ідеологічно обмежених, жорстоких правителів, які спиралися на широкі верстви, цілком готові здійснювати новий курс. Слід тільки уточнити, що сталінський курс був аж ніяк не лівацьким - за новоязом тих років. Мова йшла про відновлення комуністичного будівництва, передбаченого ленінською програмою РКП(б) 1919 р.

Представники тогочасної інтелектуальної еліти висловлювалися більш визначено, ніж А. Сахаров. Наприклад, співробітник Київського облвиконкому Я. Бунін, як засвідчували матеріали агентурної справи «Болото», яку розробляв у липні 1932 р. Київський відділ ДПУ УСРР, у довірчій розмові з людиною, що виявилася сексотом, заявив:

«Існуючий лад характеризується найжорстокішим пануванням теоретичної схеми без врахування реальної необхідності і незрілості продиктованих заходів і без найменшої можливості скільки-небудь усвідомлено критично до них підходити і вносити здорові корективи в процесі здійснення тих або інших починань. Наслідком цього є цілковита відсутність елементарних правових норм, безмір насильства і сваволі, страждання широких мас населення як в місті, так і, особливо, на селі».

Той же сексот так виклав думки іншої людини, яка проходила по справі «Болото» - працівника обласної контори «Меліотресту» О. Шкабари:

«Живу голодно і взагалі тихо, тільки й думаю про те, щоб втекти з України. Що стосується загального становища, то не бачу жодного виходу з глухого кута, який утворився. Навкруги злидні. Голод, зубожіння широких мас населення і безперервне експериментування на базі багатомільйонної маси живих людських тіл. Схоже на часи фараона, коли за життя починали будувати піраміди на кістках рабів. І тепер будується піраміда соціалізму, жорстоко, з колосальною впертістю і з такою ж безжалісністю до того, що це будівництво йде на живій людській масі. Може бути, коли побудують і якщо побудують, то нащадкам буде добре, а може бути, будівля, як Вавилонська вежа, завалиться, але наше покоління приречене і повинне загинути».

Людину, яка народилася й живе в Україні, повинне потрясти твердження, яке залишилося без аргументації під час цілком кваліфікованого викладення цих думок сексотом: «Тільки й думаю про те, щоб втекти з України». Людина, яка знала факти і могла їх співставляти, бачила, що становище в Україні відрізнялося від ситуації в інших регіонах. Й. Сталін додержувався в національній політиці природного для всіх керівних діячів правила: протидія мусить бути рівною дії за своєю потужністю. Українці в своїй масі не приймали комунізму, і саме тому було так незатишно і голодно жити в цій республіці.

Навесні 1931 р. Й. Сталін розпорядився наблизити апарат державної безпеки до народних мас. Зважаючи на специфіку цієї вертикалі влади, доручення можна було виконати тільки одним способом: розбудовою мережі секретних співробітників у небачених раніше масштабах. Апарат ОДПУ був готовий зануритися в народ.

«В процесі роботи виявлені і добре перевірені віддані справі агенти і спецінформатори, які і дають змогу паралізувати зростаючу активність злочинного контингенту», - говорилося у звіті ОДПУ за 1930-й рік вищому партійному керівництву.

Розгортання цієї роботи в масштабі країни взяв на себе перший заступник голови ОДПУ Г. Ягода (фактично він виконував функції голови замість постійно хворого В. Менжинського). Голова ДПУ УСРР В. Балицький створив у своїй системі в березні 1931 р. секретно-політичний відділ, який очолив Г. Люшков. Через місяць він влаштував оперативну нараду відповідальних працівників системи, що працювали з населенням. Нарада була присвячена обговоренню інструктивного листа Г. Ягоди, де вказувалося:

«Основне завдання, яке ставиться передусім апаратом секретно-політичного відділу, - це виявлення усіх центрів, організуючих контрреволюцію, і ліквідація їх в самому зародку. Це означає: не тоді, коли контрреволюційна група або організація встигла вже розгорнути свою роботу і завдати нам удари на тій або іншій ділянці політичного і господарського життя країни, а саме в зародку, тобто викрити своєчасно і своєчасно ліквідувати».

У 1931 р. створення мережі сексотів ставилося на потік. Але сама ідея утворення інформаційної мережі серед населення і засилання агентів в підпільні організації була запозичена з дореволюційної практики. На переламі 70-80-х pp. XIX ст. царські жандарми з перемінним успіхом боролися з народовольцями. Керівництво «Народної волі» вирішило вбити Олександра II і після шести(!) невдалих замахів досягло поставленої мети. З величезними зусиллями каральний апарат царизму ліквідував терористичну організацію, і далеко не останню роль у цьому відіграли провокатори, які підсилалися до підпільників. Досвід було використано у подальшій боротьбі охранки з нелегальними політичними партіями, особливо з есерами та більшовиками. Щоб провокатори завоювали довіру революціонерів, правлячі кола йшли, траплялося, на певні жертви - аж до санкції на «відстріл» деяких представників управлінського апарату. Чекісти вдосконалили й розвинули жандармську практику, поставивши собі на службу не окремих провокаторів, навіть масштабу Азефа або Малиновського, а розгалужені підпільні організації.

Виявилося, що організацію-фантом можна з успіхом використовувати для втягнення до неї з наступною нейтралізацією всіх тих незадоволених, хто мав намір боротися з владою зі зброєю в руках або чинити їй інтелектуальний опір. Виявилося й інше, не менш важливе: «зняти» з обліку в ДПУ потенційно небезпечних для режиму людей найбільш вигідно у формі ліквідації створеної в кабінетах слідчих підпільної політичної організації. Така боротьба з опозицією вимагала колосальних зусиль і коштів, але фактично виключала небезпеку раптових ударів з боку реальних нелегалів. До того ж ДПУ було зручніше поповнювати свою картотеку, спілкуючись з опозиціонерами вже тоді, коли ті перебували за ґратами.

На згаданій вище оперативній нараді 18 квітня 1931 p., де обговорювався інструктивний лист Г. Ягоди, було поставлене завдання створити масовий і потужний агентурно-інформаційний апарат. Г. Люшков висував такі вимоги до задіяних у ньому агентів:

«Інформатор повинен так виховуватися, щоб він міг не тільки "фотографувати", але щоб він в селі, в цеху, в установі, виявляючи антирадянські настрої, спромігся промацати, розібратися в причинах, які викликають ці настрої, знати людей, що виявляють антирадянську активність, викликають ворожі настрої або підігрівають ці незадоволення, вміти їх перевірити, виявити їхні зв'язки».

Продовжуючи тему, керівник секретно-політичного відділу визнав:

«Труднощі при цьому колосальні. Треба спромогтися перевиховати таку величезну масу інформування, десятки тисяч людей перетравити в нашому апараті».

У прийнятому рішенні зазначалося:

«[...] відділу потрібно забезпечити таку постановку агентурно-інформаційної роботи, за якої матеріали агентури і низового інформування постійно один одного доповнювали і давали можливість одночасного провадження розробки агентурою зверху і масовим інформуванням знизу».

Держава-комуна не жалкувала коштів на розбудову органів безпеки, і незабаром затягнуті в інформаційну мережу залякуванням або підкупом громадяни налічувалися вже не десятками, а сотнями тисяч. До речі, на цій нараді Г. Люшков визнав:

«Основна маса нашої агентури походить з елементів, класово ворожих нам, з елементів, які політично боролися з нами».

Це було дармове джерело інформації, але в її якості і достовірності чекісти могли сумніватися. Надалі у вербуванні сексотів органи державної безпеки переорієнтувалися більше на членів партії і комсомольців, хоч від поповнення цього контингенту за рахунок перебуваючих в картотеці «ворогів народу» вони не відмовлялися.

При опитуванні свідків, співробітники комісії Конгресу США з розслідування українського Голодомору обов’язково просили розповісти про сексотів. Ця інформація була в Радянському Союзі за сімома печатями, хоч інститут сексотства охоплював мільйони громадян. Варто навести кілька відповідей свідків, які торкалися різних сторін цього явища.

Микола Костирко, народився в 1900 р. в Одесі, отримав економічну освіту, працював в органах кооперації:

«А особливого говорити багато люди не могли. Люди боялися. Бо кожний третій вважався, що то є шпигун. Так чи інакше буде. Справді я мав добру науку. Я мав одного такого сексота, який зразу сказав мені: я примушений бути сексотом. "Будь ласка, научитеся ... (бо трошки дозволяв своєму язикові також пускатися). Будь ласка, що як Ви зі мною говорите, й нікого нема, можете говорити все, що хочете. Ну як третя особа є, я не знаю хто він є". І були випадки - потім вияснилося, що таки доноси були, а він про мене давав хорошу характеристику... Дуже добра людина. Він постраждав, він мусив, його заставляли. Він став пиячити, й він умер від алкоголізму, бо він не міг того робити, а його примусили. І він був директором школи, якраз де моя дружина була вчителькою. І був моїм сусідом, в одному будинку».

В. Малий (псевдонім), народився в 1914 р. в с. Курулька Барвінківського району Харківської обл.:

«Це я вже за сексотів почув, як я був у місті в Краматорськім, коли я працював. А там, як вони були, звідки ти знаєш, хто на тебе донесе, хто що каже, та вся система побудована на сексотах».

Олексій Кейс, народився в 1912 р. на хуторі поблизу Райського Дружківського району Донецької області:

«Як радянська влада робила агентуру. Бо ж кожна людина була під надзором. З кого вони робили тих агентів? Хто же ті агенти? Там не всім було добре, погано жилося, значить, були ж такі, що й ішли в агентуру. Значить, їм було добре. А в дійсності не так. Вони зі своїх ворогів робили агентів. Це тільки в Радянському Союзі, ніде в світі такого нема. Оце як вони знають, що ви ворог його, радянської влади, то вони з вас зроблять агента. Наприклад, такий. Вони бачать, що ви є неблагонадійний чоловік. Але ви маєте двох дітей, жінку, гарно живете, батько, матір. Гарна родина, живете гарно. Вони вас заарештовують. Без жодного права і без жодного прецеденту. Вони вас заарештовують. Потримали там тиждень, і дали вам там перцю гарно, щоб ви відчули, що ви є в страшній неволі. А потім вас викликають і кажуть: "От ми знаєм, що ти є ворог радянської влади. Ми знаєм, що ти радянську владу не любиш... Но мы знаем, что ты человек, из которого можно сделать и хорошего человека. Мы знаем, что ты имеешь хороших детей, свою жену, і от, так от выбирай: свобода, воля или Сибирь". Значить, або те, або те. Хочеш жити з жінкою, з дітьми, з матір'ю, з батьком, то "иди к намработать. А нет, мы на тебя имеем". Показують отаку стопу матеріалів, що ти є ворог народу й ми тебе запровадим там, де Макар телят не пас.

Чоловік в розпачі. Він не знав, що робить. Він нічого не завинив, але ж у нього ж діти вдома, жінка, розумієте? А йому грозять, що його заберуть у Сибір і на вічну каторгу, розумієте? І він плаче, ридає.

Він каже: "Ну, добре, ну що ви хочете від мене, я вам все зроблю, все. Я йду до вас". - Ни, мы тебе ничего такого - мы от тебе поручим только смотреть за тем, за тем, за тем, и все. - Знаєте? І вони роблять з нього агента. Навіть з куркулів, навіть з ненадійних людей. Вони беруть от таким способом його. Вони кажуть, що ти от розкуркулений, а твій отець там на Сибірі загинув і так далі."Вот работать к нам или пойдешь туда до медведей". І чоловік іде. Але вони попереджають, що гляди ж, ти ж мусиш бути чесним агентом, бо як ми тебе, сукин син, зловимо, то буде тобі біда. Тоді що вони роблять? Ось уявіть собі вечоринки. У когось уродини. Хтось справляв уродини. І там 20 душ людей. Вони вже знають, що там є. І вони якомусь там поручають провокацію, значить: говори з тим, говори з тим, говори этим. І в тій компанії люди говорять. А ті тему піднімають. Агенти піднімають тему.

І ось мій брат рідний. Я - агент, а мій брат каже: 'Та будь вона проклята, ця радянська влада. Це не є влада, це є бандитизм. Досить нам того". А я агент. І мені на брата говорити якось не випадає.

Я взяв промовчав. Думаю - ну, це брат рідний, я промовчу. За два дні мене кличуть. 'Ти там був!"

- Був.

- Що там було?

-Та нічого. Та все гуляли, пили, випивали.

- Отакий ти чесний! А твій брат що говорив?

А цей тоді: А-а - значить, там ще хтось був.

Він тоді:

- Извините, простите, и то так, мой брат говорил отакое и отакое. -Так от: митові перший раз прощаємо, а надалі-Сибір або розстріл.

І він тоді другий раз не те що брат, хай рідна мама, батько говорили - він мусить іти докласти. Як він хоче жити, він мусить іти і докласти. І отак вони роблять агентуру».

Олександр Меркело, народився в 1913 р. у селі Колодязне Дворічанського району Харківського області. Працював у Харкові. На запитання, чи були сексоти, відповідав так:

«За часів непу я б не сказав, що були. Фактично не було до кого доносити, але вже як почалася колективізація і розкуркулення, тоді сексоти вже були. Сексоти були абсолютно скрізь - були на праці, там, де навіть ви не можете собі подумати, що то є сексот. Бо мені особисто приходилося, як Вам сказати, підозріло дивитися і мати кривду від тих сексотів, бо перед війною я перейшов в одне місце й на праці, викликало НКВД мене. Ну, й питали мене такі речі, що, значить, ніхто з них не міг знати, крім тих, що працювали в мене в конторі. Бо в мене в конторі працювало якихось вісім людей. І хтось із людей був, напевно, сексотом... І то сексоти набиралися переважно з тих людей, які мали за собою соціальне походження, яке владі не подобалося. Наприклад, священиком був, або був багатий, або був під час непу, мав якесь підприємство».

Громадян переслідували навіть за необережно сказане слово (згадаємо «думкозлочин» Дж. Оруелла). Як видно з цих розповідей, вони не знали, кому можна звіритися навіть у власній родині. Небезпека, що йшла від держави, була непередбачуваною. Для поневолених політично і економічно громадян життя ставало лотереєю. Згадуючи 1930-ті pp., відомий український письменник Володимир Малик записав:

«Що за час був! Що за люди -як звірі дикі! Що за політика людожерська! Жили всі-як скорпіони в банці. Навіть добрі, інтелігентні люди ховали всі свої добрі почуття під кору крижаної байдужості. Страх за життя, за кусень хліба скував душі і серця. Лише відчайдушні не боялися висловити співчуття "отверженному", та й то таємно, наодинці. Як я його пережив - той час! Страшний і ганебний період нашої історії. І всюди і в усьому - Сталін, Сталін, Сталін... Прокляте ім'я!».

Завдяки щільній мережі інформаторів чекісти добре знали, як живе й чим дихає українська інтелігенція. ДПУ УСРР особливо ретельно збирало компромат на провідних учасників національної революції, які залишилися в Україні, вчених-гуманітаріїв з ВУАН. Передчуваючи дальші події, віце-президент ВУАН С .Єфремов записав у щоденнику 5 грудня 1926 p.:

«ДПУ, очевидно, одержує від своїх "сексотів" (секретних сотрудників) якусь кашу дрібниць і спліток, в якій не добере тями й хочем корегувати допитами наших співробітників. Теж система! Нема чого людям робити, то вигадають собі роботу, щоб своє існування виправдати. Так робили колишні охранки, так роблять теперішні охранки, тільки що масштаб ширший і нахабство та безсоромність куди більшого розмаху. Поступ очевидний, хоча ледве чи на честь комуністичній державі». 

Незабаром, однак, академік переконався, що чекісти добре знали свою справу. У липні 1929 р. його заарештували й почали організовувати навколо нього фантомну «контрреволюційну» організацію під назвою «Спілка визволення України» (СВУ), що нібито діяла у підпіллі із 1926 р. За півроку слідчі В. Балицького добре «попрацювали» над своїми жертвами, щоб здобути доказовий матеріал у вигляді зізнань про їх антирадянську діяльність для відкритого показового процесу в Харкові. 2 січня 1930 р. до справи СВУ долучився Й. Сталін адресованою С. Косіору і В. Чубарю шифрограмою такого змісту:

«Коли передбачається суд над Єфремовим та іншими? Ми тут думаємо, що на суді треба розгорнути не тільки повстанські і терористичні справи звинувачуваних, алей медичні фокуси, які мали своєю метою вбивство відповідальних працівників».

Процес СВУ проходив у березні-квітні 1930 р. Лаву підсудних займали 45 осіб - академіки ВУАН С. Єфремов і М. Слабченко, колишній прем’єр-міністр УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А. Ніковський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська, професори Київського інституту народної освіти В. Ганцов, Й. Гермайзе, Г. Іваниця та ін. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети «Вісті ВУЦВК». У ньому вказувалося, що СВУ - це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту. Насправді наукову і творчу інтелігенцію судили за її антирадянське минуле, зокрема, за участь у діяльності політичних партій, які утворювали Центральну Раду, за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї фантомної організації - «Українського національного центру» (УНЦ). До УНЦ чекісти включили багатьох представників української інтелігенції, заарештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та ін. містах. Слідчі навіть перестаралися, зібравши докупи людей, між якими були неможливі не тільки політичні, але й товариські стосунки (наприклад, академіківМ. Грушевського і М. Яворського). Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до контрреволюційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився від свідчень і справа розсипалася.

Злочинницькі методи, які використовував Й. Сталін, змушуючи вдаватися до них і весь компартійно-радянський апарат, не додали йому популярності ні в суспільстві, ні серед політичної еліти. Якщо події в Україні на початку 1930-х pp. вивчати за радянськими газетами, ми не побачимо нічого, крім повідомлень про дострокове введення в дію нових заводів, електростанцій і шахт, переможних рапортів передовиків соціалістичного змагання міста і села, свідчень про успіхи культурної революції тощо. Тижневі зведення ДПУ УСРР виявляють іншу картину. Читаючи подібні зведення, Й. Сталін не міг не відчувати загрозу своїй невпинно зростаючій владі.

За агентурними даними, майстер депо «Жовтень» у Харкові Сидоренко давав у грудні 1932 р. таку характеристику генеральній лінії партії:

«Політика Сталіна надто брутальна й загадкова. Низові партійці тільки погоджуються на рішення ЦК, а на ділі ніхто не має права нічого сказати. Всюди назріває незадоволення. Диктатура Сталіна веде до розбіжностей серед членів партії».

Помічник редактора багатотиражки на Київській взуттєвій фабриці Й. Гутнику квітні 1933 р. заявив колишньому троцькісту, який виявився агентом ДПУ:

«Якби ми висунули гасло "Геть уряд голоду!", то переважна більшість пішла б за нами. Проте є небезпека, що можна перехльоснути і народ піде не тільки проти сучасного парткерівництва, але й проти радянської влади взагалі».

Можна наводити багато таких висловлювань, що походили із різних верств тогочасного суспільства. Одні навіть у протестах не могли звільнитися від стереотипів радянської пропаганди. Інші спрямовували вістря критики проти конкретних осіб, залишаючи поза критикою комуністичну доктрину, ВКП(б) і радянську владу. Переважній більшості здавалося, що вади радянської влади не мають органічного характеру. Критика спрямовувалася тільки проти Й. Сталіна.

Поширеність протестних настроїв у лавах ВКП(б) особливо тривожила партійну олігархію. Наприкінці 1932 р. ОДПУ СРСР дістала завдання виявити характер, зміст і масштаби поширення опозиційності серед партійців. Одна з папок, в якій були зосереджені дані про настрої членів КП(б)У, зібрані Транспортним відділом ДПУ УСРР, потрапила до С. Косіора. Вражений прочитаним, той прямо на папці занотував:

«Необхідно обговорити засоби реагування на подібні виступи. Треба прямо і негайно виключати за окремі виступи. Цікаво перевірити кілька фактів і як реагували в осередках і районах на ці виступи».

Початок третьої «генеральної чистки» партійних лав був пов’язаний з постановою, розробленою В. Молотовим і схваленою Й. Сталіним, але оформленою як документ ЦК КП(б)У за підписом С. Косіора - «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 18 листопада 1932 р. Однак формально чистка почалася з постанови, яку політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило кількома тижнями пізніше - 10 грудня.

«Генеральна чистка» здійснювалася в Україні в дві черги: від червня до грудня 1933 р. - в Київський, Вінницькій, Донецькій і Одеській областях, а з травня 1934 до січня 1935 р. - у Харківській, Чернігівський, Дніпропетровській областях і в Молдавській АСРР. На чолі обласних комісій, які керували «чисткою», Й. Сталін поставив людей, яким довіряв особисто. Зокрема, Київською комісією керував секретар виконкому Комінтерну Д. Мануїльський, Харківською - секретар ЦКК ВКП(б) О. Ярославський, Донецькою - секретар ВЦРПС М. Шверник, спочатку Вінницькою, а потім Дніпропетровською - голова ВУРПС М. Чувирін, Одеською - голова ЦКК КП(б)У К. Сухомлин.

Результати «чистки» в областях першої черги були оголошені на XII з’їзді КП(б)У в січні 1934 р. «Чистку» пройшли 267 907 осіб, було виключено з партії 51 713 осіб, що становило 19,3 відсотка. Якщо взяти за 100 кількість виключених, то 18.0 відсотків були виключені «як ворожі і класові елементи», 21.0 відсоток - «за порушення партійної і державної дисципліни», 23,1 відсотки - «за пасивне перебування в партії».

Керівники обласних комісій з «чистки» в першу чергу цікавилися, як секретар і члени партійних комітетів поводили себе на хлібозаготівлі у 1932 р. Мова йшла не тільки про тих, хто відповідав за стан справ у сільському господарстві. Тоді майже вся партійна вертикал ь республіканської влади була пересунута в сільську місцевість. Наприклад, секретар ЦК КП(б)У П. Любченко, який відповідав за питання культури, перебував у Харкові в 1932 р. тільки 72 дня, а в районах республіки - 283 дня. Провал хлібозаготівлі Й. Сталін пов’язував з фактичною підтримкою селянського саботажу українськими комуністами. На січневому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він заявив:

«Не в селянах треба шукати причину утруднень у хлібозаготівлі, а в нас самих, у наших власних рядах».

Коли керівники Донецького обкому КП(б)У рапортували секретаріату ЦК ВКП(б) про результати «генеральної чистки», вони одержали таку телеграму за підписами Сталіна, Молотова і Кагановича (її зачитав на XII з’їзді КП(б)У делегат від цієї області К. Коваль):

«Лист Косіора і повідомлення обкому про репресії проти вільних і невільних саботажників одержані. Нарешті от ви починаєте братися за справу по-більшовицькому, ламаючи опір комуністичних і не-комуністичних чиновників. До нас дійшли чутки, що вжиті заходи вважаються у вас цілком достатніми. Якщо це вірно, то така політика може погубити всю справу. По суті справи, проведені вами заходи - тільки перший крок, який не можна вважати достатнім. Щоб перемогти, треба зробити дальший крок, розгорнути на всю потужність самокритику і перевірку виконання на всіх рудоуправліннях і шахтоуправліннях без винятку, перевірити людей на місці і безумовно покарати всіх тих, від яких тхне хоч би віддаленим душком саботажу».

Ця сталінська (за лексикою і стилем) телеграма з усією очевидністю показує, що керівництво партії, не задовольняючись «генеральною чисткою» компартійної вертикалі, брало курс на вилучення вертикалі державної безпеки з підпорядкування партійним комітетам і перетворення її в самостійну вертикаль, покликану здійснювати нагляд за «комуністичними чиновниками» (некомуністичних чиновників, які були згадані в цій телеграмі, у Радянському Союзі, як відомо, не існувало). Незабаром цей курс був підкріплений організаційними змінами в структурі органів державної безпеки.

10 липня 1934 р. ЦВК СРСР утворив на базі ОДПУ народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, який очолив Г. Ягода. НКВС УСРР очолив В. Балицький. Загальносоюзний і республіканські наркомати внутрішніх справ увібрали в себе різноманітні структури (робітничо-селянську міліцію, прикордонні і внутрішні війська, архівну службу, службу реєстрації актів громадянського стану, пожежну службу та ін.), але в них причаїлася головна структура - управління державної безпеки з відділами оперативним, економічним, секретно-політичним, особливим, транспортним, закордонним, обліково-статистичним, спеціальним. За чисельністю своїх працівників (без позаштатних сексотів) Управління державної безпеки (УДБ) багатократно перевищувало всі інші структури НКВС, атакож всі інші загальносоюзні і республіканські наркомати та відомства. Очолювалося воно безпосередньо наркомом внутрішніх справ. На зміну зловісній абревіатурі - ДПУ - з’явилася нова, не менш зловісна - НКВС.

Радянське суспільство спочатку не помітило всієї небезпеки реорганізації каральних органів. Одночасно з реорганізацією, 10 липня 1934 р. була прийнята постанова ЦК ВКП(б) «Про роботу судів і прокуратури». НКВС позбавлявся значної частини судових функцій. Справи про злочини, що розслідувалися в ньому, після завершення слідства повинні були передаватися в судові органи. Судова колегія НКВС ліквідовувалася. Повноваження створеної при наркоматі Особливої (рос.: Особой) наради істотно зменшувалися порівняно з повноваженнями ліквідованої Судової колегії. Створювалися спеціальні колегії при верховних республіканських, крайових і обласних судах для розгляду справ про державні злочини і злочини проти порядку управління. Розгляд справ про зраду батьківщини, шпигунство, терор і диверсії покладався на військові трибунали і Військову колегію Верховного суду СРСР. Всі інші справи, як вказувалося у постанові ЦК ВКП(б) «підлягали розгляду в народних судах на загальних підставах».

Газета «Известия ВЦИК», яку редагував М. Бухарін, так коментувала прийняті 10 липня рішення:

«Уряд Союзу ухвалив організувати Наркомвнусправ СРСР, вливши в нього ОДПУ і вилучивши судові справи. Це означає, що вороги всередині країни в основному розгромлені і розбиті; це означає, що боротьба, яка ще зовсім не закінчена, буде продовжуватися, але значною мірою уже іншими методами; це означає, що величезною мірою зростає роль революційної законності, точних, фіксованих законом правил; це означає, що зростає роль судових установ, які розглядають справи відповідно з визначеними нормами судовиробництва».

Судячи із усього, не підписана стаття центрального органу радянської вертикалі влади (передовиці не підписують) належала перу головного редактора. Можна побачити, як М. Бухарін оцінював методи «революційної законності» до прийняття партійно-радянських рішень від 10 липня 1934 р. Подолання кризи 1932-1933 pp. супроводжувалося не тільки спрямованими проти селянського саботажу хлібозаготівлі каральними заходами за принципом «хто не працює, той не їсть», але й різкою активізацією боротьби із інакомисленням, особливо у середовищі інтелігенції. Середньовічні каральні дії проти селянства були обмежені в часі хоча б такою об’єктивною обставиною, як необхідність забезпечити весняну сівбу і врожай 1933 р. Тим часом, дії проти інтелігенції і «комуністичних чиновників» набирали оборотів, особливо в Україні. Й. Сталін потурбувався надати теоретичну основу політиці посилення державного терору пов’язанням успіхів у побудові соціалізму із неминучим загостренням у країні класової боротьби. Одночасно він поклав кінець суперечкам про те, який ухил являє собою головну небезпеку - до великоруського чи до місцевого націоналізму.

«Головну небезпеку, - підкреслив він на XVII з'їзді ВКП(б) у січні 1934 p.,-становить той ухил, проти якого перестали боротися і якому дали, таким чином, розростися до державної небезпеки».

Як приклад такої небезпеки він наводив «гріхопадіння Скрипника і його групи на Україні». Після того, як зацькований Постишевим М. Скрипник покінчив життя самогубством, в Україні розгорнулася масштабна боротьба з «націонал-ухильниками» в партії, що здійснювалася переважно підчас «генеральної чистки» КП(б)У, і з «українським буржуазним націоналізмом», що проводили органи державної безпеки.

Ця боротьба проводилася без додержання навіть тих куцих правил, що встановлені гумовою «революційною законністю». Разом з тим, органи державної безпеки повинні були діяти в суворо окреслених межах, що задавалися безпосередньо Й. Сталіним. Кожна новація в «революційній законності» виростала з конкретних вказівок вождя.

Російськомовні абревіатури ЧСИР (член семьи изменника родины) и ЖИР (жена изменника родины) з’явилися в добу «Великого терору» і пов’язані із наказом НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 p. Т. Вронська показала, однак, що репресії за сімейною ознакою почалися ще в 1934 p., коли до кримінальних кодексів РСФРР і союзних республік було включена стаття про відповідальність членів сімей «зрадників батьківщини». А першовитоки цієї статті можна знайти в написаній олівцем короткій записці сталінського сатрапа П. Постишева, датованій 28 березня 1934 р. Записка зберігається в окремому конверті, прошитому в товстій справі, що була сформована в УДБ НКВС України із різноманітних документів, знайдених в службовому кабінеті В. Балицького після його арешту (мовою оригіналу):

«Всевол. Аппол.!

Надо обязательно семьи арестованных контрреволюционеров националистов выгнать из квартир и обязательно выселить их из пределов Украины на Север. С работы членов семей, арестованных надо немедленно снять, с учебы - тоже.

Повторяю: надо как можно скорее выслать семьи из Украины, а также и всех тех, кто с ними жил в одних "гнездах". Хотя, может быть, на последних пока фактического материала и не имеется, но все равно - это несомненно одна шайка-лейка.

Это не мое только личное мнение».

Вказівка «вигнати з квартир» виявилася для керівника ДПУ УСРР дуже корисною. Йому в цей час доводилося розв’язувати важке питання - перетягувати у нову столицю республіки колосальний апарат державної безпеки. Створювалася можливість, діючи в рамках встановлених правил, вирішити в найкращий спосіб свої побутові питання. В. Балицький 27 серпня 1934 р. скликав нараду вищих керівників відомства, на якій обговорювалася діяльність Київського обласного управління НКВС. Більша частина апарату, як самокритично визнавав керівник управління О. Розанов, у першій половині 1934 р. самоусунулася «від безпосередньої агентурної роботи», тому що у зв’язку з переїздом уряду з Харкова була задіяна на роботі «з очистки м. Києва від контрреволюційного елементу». Всього було вислано з Києва 25 тис., а з 50-кілометрової зони навколо Києва - 18 тис. осіб.

Добре поінформований польський консул в Києві Станіслав Сосницький 7 червня 1934 р. доповідав послу в Москві:

«Сотні представників інтелігенції вислані в Казахстан і в Північний край без заведення справи і без вироку, лише на підставі заяви органів державної безпеки про те, що дана особа підозрюється в анти радянській діяльності. Квартири репресованих негайно конфіскуються. Нерідко таким шляхом чекісти розв'язують свої житлові проблеми».

Масові репресії в Україні мали свою логіку розвитку, але розвивалися на загальному тлі. Голодомор 1932-1933 pp. шокував багатьох представників партійно-радянського апарату, які займали керівні посади в усіх ланках управління. Вони почали шукати засобів для виправлення становища. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б).

Цей партійний з’їзд повинен був підбити підсумки «великого перелому» і затвердити основні показники другого п’ятирічного плану. Й. Сталін бажав, щоб з’їзд підтвердив безпомилковість його керівництва. Із цією метою було організовано виступи керівних діячів опозиції-М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського, Г. Зінов’єва, Л. Каменева. Політично зломлені, ці люди каялися в тому, що раніше протистояли генеральній лінії партії, проголошували дифірамби Й. Сталіну. Улесливими компліментами на адресу організатору геноциду були наповнені виступи на з’їзді керівників Радянської України.

Безпосередньо проти Й. Сталіна на з’їзді не виступив ніхто. Безпечну можливість висловити своє негативне ставлення до генсека давала тільки процедура виборів до Центрального комітету, що залишалася таємною. Й. Сталін дістав менше голосів під час цих виборів, ніж багато інших кандидатів. Найбільшу підтримку кандидатів здобув С. Кіров.

С. Кірова 1 грудня 1934 р. спіткала смерть від кулі вбивці. Причетність Й. Сталіна до цієї акції не доведена документально. Є безсумнівним, що вбивство сталося на побутовій основі. Однак, не можна сумніватися в тому, що ця основа була майстерно підготовлена чекістами. Загибель тих, хто був причетний до вбивства, а також тих, хто розслідував цю трагічну подію, виявляючи причетних до неї, не могла бути збігом обставин. Суть справи полягала зовсім не в тому, що Й. Сталін усував потенційно небезпечного суперника. Усією своєю поведінкою С. Кіров доводив, що не збирався конкурувати з вождем, який міцно тримав в руках всі три вертикалі радянської влади. Вбивство функціонера такого масштабу мало бути обґрунтуванням для розв’язання терору у середовищі «комуністичних чиновників», що розгортався в країні, спочатку у вигляді «генеральної чистки» партійних лав від тих, хто підтримав селянський саботаж хлібозаготівлі.

У газеті «Правда» 5 грудня 1934 р. була опублікована датована днем смерті С. Кірова постанова ВЦВК про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік. Тепер справи про терористичні організації і акти терору проти представників радянської влади розслідувалися у термін не більше 10 днів. Слухали ці справи без участі сторін, вирок про найвищу міру покарання виконувався негайно. Клопотання про помилування і касаційний розгляд справ нове судочинство не передбачало.

С. Кірова вбили 1 грудня, а буквально через півтора-два тижні у Ленінграді, Москві, Мінську і Києві були організовані процеси над «терористичними групами». Зокрема, чекісти створили справу «Білогвардійського терористичного центру», до якого залучили 37 осіб. 13-15 грудня 1934 р. у Києві засідала Військова колегія Верховного суду СРСР, що розправилася із підібраними жертвами. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 1920-х pp. приїхав в УСРР із Галичини, заслали із донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, учений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили у приналежності до білогвардійського терористичного центру, були драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка та ін. Серед політичних діячів однією з перших жертв нової кампанії став Ю. Коцюбинський. На момент арешту в лютому 1935 р. він працював головою Укрдержплану і заступником голови Раднаркому УСРР. 

ЦКВКП(б) звернувся 18 січня 1935 р. до партійних організацій із закритим листом «Уроки подій, пов’язаних із злодійським вбивством тов. Кірова». Лист закликав комуністів до викриття «антипартійних елементів всередині партії». Кожний член партії зобов’язувався надавати органам державної безпеки необхідне сприяння для своєчасного виявлення в її лавах «дворушників». Підкреслювалося, що «стосовно дворушника не можна обмежуватися виключенням з партії, - його потрібно ще заарештовувати й ізолювати, щоб завадити йому підривати міць держави пролетарської диктатури». «Генеральна чистка» партії переросла в 1935 р. у перевірку партійних документів, а в 1936 р. - в кампанію з обміну документів. Під час цих кампаній теж були виключені з партії десятки тисяч осіб. Зважаючи на припинення під час «чистки», перевірки і обміну документів прийому в партію її чисельність істотно скоротилася й за рахунок природної смертності. Прийом відновився тільки із листопада 1936 р., але відбувався «черепашачими» темпами. У квітні 1937 р. чисельність КП(б)У дорівнювала 296 643 особам проти 550 433 на початок 1933 р. Згадаємо лист Й. Сталіна Л. Кагановичувід 11 серпня 1932 р. (мовою оригіналу):

«В Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец-прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии».

«Генеральна чистка» істотно вплинула на чисельність партії, але не менш масштабна боротьба на винищення «комуністичних чиновників» і «свідомих та несвідомих петлюрівців» була ще попереду. Попереду був «Великий терор».

У 1982 р. у Франції вийшла збірка статей «Сталін в Парижі». У статті Стефана Куртуа, в майбутньому головного упорядника «Чорної книги комунізму», була зроблена спроба упорядкувати різновиди терору в комуністичній Росії. У межах двох десятиліть, коли формувався радянський лад, автор виділив три види масовидного (за неологізмом, запровадженим В. Леніним) терору: а) проти явних ворогів режиму; б) проти селянства під час колективізації; в) починаючи від грудня 1934 р. - проти більшовицької партії.

Форми та різновиди терору, застосованого більшовицьким керівництвом підчас побудови держави-комуни, були настільки різноманітними, що важко піддаються класифікації. Тим не менш, у грубому наближенні класифікація С. Куртуа є вартою уваги. Якщо він датує початок тієї форми, яку Роберт Конквест назвав «Великим терором», вбивством С. Кірова, а не лютнево-березневим (1937 р.) пленумомЦК ВКП(б), то тільки тому, що першовитоки третього виду терору визначилися пробою сил на XVII партійному з’їзді. Це засвідчує хоча б трагічна доля більшості делегатів з’їзду, всіх тих, в особистій відданості яких Сталін сумнівався. Особливу стурбованість вождя станом справ в КП(б)У, появу якої можна датувати зловісним «хе-хе» в довірчому листі Л. Кагановичу від 11 серпня 1932 p., слід вважати регіональною специфікою загальносоюзної політичної лінії.

Із С. Куртуа можна сперечатися тільки щодо визначення цілей, яких Й. Сталін добивався, здійснюючи «Великий терор». Вождь своїх розрахунків не обнародував. Він не мав потреби розкривати потаємні плани навіть перед найближчими співробітниками. Згаданий вище лист Л. Кагановичу був досить відвертим тільки тому, щоб той спромігся зрозуміти, чого від нього хочуть. Скликаючи гостей на застілля, що були частими, «Хазяїн» не соромився накачувати їх алкоголем, щоб почути відверті розмови, але сам ніколи не йшов на відвертість. Тому історики самостійно формулюють цілі, які він ставив перед собою і нерідко дискутують в своєму колі.

С. Куртуа вважав, що «Великий терор» мав три мети. По-перше, вождь домагався абсолютної влади шляхом перетворення ВКП(б) в цілком сталінську партію. По-друге, він прагнув трансформувати радянське суспільство за моделлю, визначеною марксистсько-ленінською ідеологією. По-третє, він силоміць накидав радянському народу «реальність» уявленого суспільства, «правдивість» його. Щоб точніше пояснити третю мету, С. Куртуа взяв на допомогу думку свого старшого колеги, члена Французької академії Алена Безансона:

«Сталін змушував ідеологію тріумфувати над нескінченно відроджуваною реальністю громадянського суспільства».

Перша мета цілком очевидна і підтверджується всім масивом фактів, що перебували на поверхні від початку або були опубліковані після відкриття доступу до радянських архівів в десятках документальних збірників. Друга мета теж не викликає дискусії, хіба що треба було б звузити модель, визначаючи її не як всю марксистсько-ленінську ідеологію, а як сформовану програмою РКП(б) 1919 р. комуністичну доктрину. При такому уточненні, однак, ця мета перестає бути метою «Великого терору» і стає однією з цілей комуністичного будівництва, тобто поширюється на всі два десятиріччя побудови радянського ладу.

Третя мета, на мою думку, є невіддільною від другої. Взята у формулюванні С. Куртуа, вона стає, по суті, не ціллю, а методом досягнення цілі. Тут можна провести аналогію із статтею Й. Сталіна «Рік великого перелому. До XII річниці Жовтня», опублікованою газетою «Правда» 7 листопада 1929 p., тобто напередодні листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Видаючи бажане за дійсне, Й. Сталін заявляв в цій статті, що в колгоспи пішов середняк, і цю «дійсність» пленум ЦК затвердив як політичну лінію, відмовляючись від досить-таки повільних темпів колективізації, затверджених XV партійним з’їздом. Взята у формулюванні А. Безансона, третя мета теж поширюється на весь період створення радянського ладу. У процесі його створення суспільство перетворилося на атомізовану спільноту, в якій були знищені всі горизонтальні зв’язки між людьми. Специфічність створеного ладу, як показано в цій книзі, полягала у вертикалізації суспільних зв’язків і проникненні контрольованих радянською олігархією організаційних структур в усі пори суспільства.

Безпосередній початок «Великого терору» датується телеграмою Й. Сталіна і А. Жданова, які перебували в Сочі на відпочинку, Л. Кагановичу, В. Молотову та іншим членам політбюро ЦК ВКП(б) в Москві. У телеграмі, надісланій 25 вересня 1936 p., говорилося:

« Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення тов. Єжова на посаду наркомвнусправ. Ягода явним чином виявився не на висоті свого завдання у справі розкриття троцькістсько-зінов'євського блоку. ОДПУ запізнилося в цій справі на 4 роки».

М. Єжов закінчив один клас початкового училища, брав участь у Першій світовій війні, потім перебував на військово-політичній роботі в Червоній армії. Із 1922 р. перейшов на партійну роботу, через п’ять років почав працювати інструктором в центральному партійному апараті по роботі з кадрами. Оскільки Й. Сталін вважав, що «кадри вирішують все», М. Єжов став одним з його технічних співробітників. У 1934 р. він 17 разів побував в кабінеті Й. Сталіна (загальний час - 23 год. 40 хв.), в 1935 р. - 32 рази (загальний час - 88 год. 15 хв.). Не дивно, що в 1935 р. він піднявся у кар’єрному зростанні - до секретаря ЦКВКП(б) і голови Комісії партійного контролю при ЦКВКП(б). Ці посади залишилися за ним і після 26 вересня 1936 p., коли він був призначений наркомом внутрішніх справ.

«Великий терор» на всіх етапах спрямовувався із Кремля і був наслідком рішень, що ухвалювалися у найвищих компартійно-радянських інстанціях, зокрема, Й. Сталіним. Кремль застосовував відому техніку розкладки, тобто визначення обов’язкових завдань для місцевих властей. Так розкладалися хлібозаготівельні плани в 1919-1920 і в 1930-1932 pp., завдання на розкуркулення селянських господарств під час колективізації сільського господарства. Таким же шляхом регулювалися тематична спрямованість та інтенсивність репресій в 1937- 1938 рр.

Репресії переросли в масові після пленуму ЦК ВКП(б) в лютому-березні 1937 р. Підчас пленуму заарештували М. Бухарінаі О. Рикова. Й. Сталін заявив, що країна опинилася в надзвичайно небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Він обвинувачував «безтурботних, добросердних і наївних керівних товаришів», які нібито втратили здатність розпізнати ворога. їм протиставлялися рядові члени партії, які могли підказати «правильне рішення». Тобто це був майже відвертий заклик до «бунту» проти керівників, старих партійців.

Щоб створити сприятливі умови для реалізації цього задуму, на березень-квітень 1937 р. ЦК ВКП(б) призначив перевибори місцевих комітетів партії. Однак вони не дали очікуваних результатів. Після цього ініціативу щодо чистки партійних органів взяв на себе наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

З липня 1937 р. секретарі обкомів, крайкомів і ЦК національних компартій одержали підписану Й. Сталіним телеграму із текстом цілком секретної постанови політбюро ЦК ВКП(б). У постанові ЦК від 2 липня вимагалося впродовж п’яти днів взяти на облік всіх, хто повернувся після заслання на батьківщину, негайно заарештувати і розстріляти через «трійки» «найбільш ворожих», а всі інші, менш активні, але все ж ворожі елементи мали бути переписані і вислані за вказівкою НКВС. «Трійкою», що розпоряджалася життям або смертю радянських громадян, став позасудовий орган, який складався з трьох осіб - першого секретаря партійного комітету, голови управління НКВС і обласного, крайового або республіканського (в союзних республіках) прокурора. Пропонувалося, теж у п’ятиденний строк, надати ЦК ВКП(б) відомості про склад «трійок», кількість осіб, які підлягали розстрілу, і кількість тих, хто мав бути виселений.

Коли відповіді були одержані (як правило, потрібні дані знаходилися в картотеках місцевих управлінь державної безпеки), НКВС СРСР підготував проект оперативного наказу за № 00447 (два нулі перед іншими цифрами означали найвищий рівень секретності). 31 липня 1937 р. наказ був затверджений політбюро ЦК ВКП(б). Згідно з ним у найближчі чотири місяці підлягало викриттю і репресуванню 259,5 тис. осіб (з них за вищою мірою - 25,9 тис.). Місцеві керівники мали право звертатися в центр з проханнями збільшити ліміт. Квота України становила 28 800 «осіб, що підлягали репресії» (з них 8 000 - першої категорії).

Пізніше строк репресивних операцій за наказом № 00447 («куркульська лінія», як його називали) був подовжений до 15 березня 1938 р. Виявляючи пильність, місцеві керівники постійно просили дозволу збільшити ліміт, особливо для «осіб першої категорії», тому що тюрми були переповнені, а створення нових таборів вимагало часу. Сталін завжди задовольняв такі прохання. У квітні 1938 р. він виділив найбільший ліміт, який коли-небудь надавався одній республіці або області: 30 000 по першій категорії для України. У республіці уже три місяці порядкував М. Хрущов. У спогадах він описував сюжет з репресіями відсторонено:

«Почали ми знайомитися зі справами. По Україні нібито Мамай пройшов. Не було, як я уже говорив, ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів... На Україні була знищена тоді вся верхівка керівних працівників в декілька поверхів. Кілька разів змінювалися кадри, і знову арештовувалися і знищувалися».

Не треба ставати в позу судді, звинувачуючи М. Хрущова в розкручуванні маховика репресій. В Україні він змінив С. Косіора, про якого у довідці комісії П. Поспелова про причини репресій проти членів і кандидатів в члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з’їзді партії, зазначалося:

«З травня 1938 р. тов. Косіор С.В. був заарештований і 26 лютого 1939 року Військовою Колегією засуджений до розстрілу за те, що він нібито ще в 1922 році увійшов у контрреволюційну організацію "ПОВ" (Польська організація військова), зайняв в ній керівне становище і був емісаром Пілсудського на Україні, а в 1934 р. створив і очолив "контрреволюційний змовницький терористичний центр на Україні". Документально доведено, що заарештований товариш Косіор був без будь-яких на це підстав і приводу. З перших днів утримування його в Лефортовській тюрмі до нього застосовувалися найбільш варварські, звірячі тортури, чинилися допити понад 14 годин безперервно, в нічний час, позбавляючи його сну і мінімального відпочинку. Досить сказати, що він допитувався 54 рази, хоч у справі є лише 4 протоколи допиту. Позбавленням сну, жорстокими тортурами і катуваннями товариша Косіора змусили підписати протоколи, написані за сваволею слідчих у відсутності звинуваченого».

Вражає не тільки абсолютна в своїй зухвалості безсенсовність звинувачень, завжди практикована в сталінські часи. Вражає цілком серйозна, хоч на рівні гротеску, готовність відповідальних працівників центрального компартійного апарату, що готували цю довідку до XX з’їзду КПРС, заперечувати подібні звинувачення: мовляв, документально не доведено, що один з найвищих сановників Радянського Союзу був насправді агентом Ю. Пілсудського. М. Хрущов, який займав рівновелику з С. Косіором посаду, чітко розумів, що опиниться на його місці, якщо не буде виконувати із готовністю і навіть з ентузіазмом волю вождя. Він спокутував свою провину організацією XX з’їзду КПРС, але суть справи не в цій провині. Концентрація влади в державі-комуні була такою, що від волі, намірів, моралітаіншихякостей однієї людини починала залежати партія, держава, країна. Зовнішньо принадна комуністична доктрина втягувала радянське суспільство у Спотворений світ.

Операція за наказом № 00447 тривала замість чотирьох 15 місяців. Первинні ліміти «другої категорії» були подвоєні, а «першої категорії» - збільшені в п’ять разів. Ця акція виявилася найбільш масштабною, але лише однією з багатьох. На засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 20 липня 1937 р. Й. Сталін дав таке доручення чекістам:

«Всіх німців на наших воєнних, напіввоєнних і хімічних заводах, на електростанціях і будівництвах у всіх областях всіх заарештувати».

Ця сталінська записка була оформлена наказом за № 00439, який М. Єжов розіслав 25 липня місцевим управлінням НКВС СРСР. За рішенням політбюро ЦКВКП(б) від 9 серпня 1937 p. М. Єжов підготував наказ № 00485, який передбачав здійснити «цілковиту ліквідацію шпигунсько-терористичних мереж Польської організації військової». Далі за наказом № 00593 від 20 вересня 1937 р. були репресовані так звані «харбінці»,тобто колишні службовці і робітники Китайсько-Східної залізниці, які після її продажу Японії повернулися в СРСР. У жовтні і листопаді 1937 р. НКВС за вказівкою політбюро ЦК ВКП(б) почав здійснювати «латиську», «фінську», «грецьку», «румунську», «естонську» та інші національні операції. Переважна більшість жертв національних операцій була віднесена до «першої категорії».

Поряд з В. Молотовим і Л. Кагановичем М. Єжов став найбільш частим гостем в кабінеті вождя (табл. І):

Таблиця 1

Відвідування кабінету Й. Сталіна В. Молотовим, Л. Кагановичем, М. Єжовим у 1937-1938 pp.

 

1937 рік

1938 рік

Кількість відвідувань

години і хвилини

Кількість відвідувань

години і хвилини

В. Молотов

213

601,20

170

470,25

Л. Каганович

128

406,10

74

200,45

М. Єжов

174

527,55

104

305,50

Кількісні результати спільної діяльності Й. Сталіна і М. Єжова над розгортанням репресій підраховувалися кілька разів в офіційних інстанціях, і щоразу наводилися близькі цифри, що все-таки різнилися одна від одної. Зокрема, комісія президії ЦК КПРС, яку очолював М. Шверник, на початку 1963 р. встановила, що в 1937-1938 pp. було заарештовано 1372 тис. осіб, з них розстріляно 682 тис. У посмертно опублікованій статті В. Данилова склад заарештованих по семи національностях за час з 1 жовтня 1936 р. по 1 липня 1938 р. виявився таким (табл. 2):

Таблиця 2

Кількість арештованих громадян СРСР з 1 жовтня 1936 р. по 1 липня 1938 р. по національностям

Національні

групи

Загальна кількість заарештованих

Питома вага у відсотках

Росіяни

657 799

46,3

Українці

189 410

13,3

Поляки

105 485

7,4

Німці

75 331

5,3

Білоруси

58 702

4,1

Євреї

30 542

Греки

6 565

0,4

Всього

1420 711

100,0

За даними українсько-російсько-німецької дослідницької групи, яка тривалий час вивчала масові репресії в Україні, кількість арештованихорганамиНКВСУРСРзачасз 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. складала 253 051 особу. Соціальний склад арештованих за класифікацією НКВС був таким (табл. З): 

Таблиця З

Соціальний склад арештованих за час з 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р.

Колишніх людей (поміщиків, дворян, торгівців, жандармів та ін.)

109 380

Колишніх куркулів

95 395

Служителів культу

6 556

Декласованого елементу

18 685

Колишніх членів ВКП(б)

10 995

Колишніх членів ВЛКСМ

1417

Кустарів

2 606

Домашніх господарок, пенсіонерів

4 306

Службовців

5 030

Одноосібників

3 310

Колгоспників

2 079

Робітників

1 168

Червоноармійців і молодший начсклад РСЧА, НКВС

1367

Комсклад РСЧА, НКВС

2 111

Співробітників НКВС

1058

Ці дані засвідчують два обличчя «Великого терору». Перше з них - терор проти куркулів, священнослужителів, а також образно названих чекістами «колишніх людей». Отже, терор в першу чергу був «зачисткою»: із суспільства вилучалися небажані елементи, аби воно відповідало вимогам держави-комуни. Кількість осіб, які відносилися до «правильних» соціальних груп, у середовищі заарештованих була мінімальною. «Правильними» вважалися навіть одноосібники, які могли перетворитися завтра на колгоспників або робітників.

Друге обличчя терору-це винищення еліт. Само собою зрозуміло, що до колишніх членів партії і комсомолу треба приплюсувати, як мінімум, командний склад РСЧА. Виходить не так мало заарештованих цієї категорії, адже мова йде про еліту.

Класифікація арештованих за характером злочину не являє особливого інтересу, бо тут все залежало від вказівок «зверху» і фантазії слідчих. За доказовий матеріал правили зізнання звинувачуваних, отримані під тортурами, а також показання свідків. Найбільше арештованих обвинувачувалося у повстанській діяльності (115 788 осіб), на другому місці фігурувала контрреволюційна агітація (ЗО 854 особи), на третьому - диверсії (18 752 особи).

По «національних лініях» обвинувачувалося 94 659 осіб. Серед найбільш численних були такі «лінії»: польська (54 011 осіб), німецька (23 036 осіб), румунська (6 188 осіб), грецька (5 642 особи).

За національним складом арештовані (253 051 особа) розподілялися так:

українці - 133 376

поляки - 45 286

німці - 25 752

росіяни -19 861

євреї - 8258

білоруси - 2276.

Професор Донецького університету В. Нікольський розрахував кількість заарештованих за два повні роки - 1937 і 1938. У межах цих років НКВС УРСР розглянув справи 199 тис. осіб з 266 тис. заарештованих. З них 123 тис. осіб (62%) були розстріляні, 69 тис. (34,7%) заслані в ГУЛАГ. Національні групи серед репресованих в Україні представлені такими числами (див. табл. 4).

Є дуже показовою невідповідність структури репресованих за національною ознакою їхній питомій вазі у населенні. Частка репресованих поляків у 12,6 разів перевищувала їхню питому вагу в населенні. Серед репресованих греків різниця була шестикратною, щодо німців - семикратною.

Таблиця 4

Кількість арештованих по національностях у 1937-1938 pp. відносно загальної кількості населення

Національні

групи

Питома вага груп

за переписом 1937 р. у відсотках

в репресіях 1937-1938 pp. у відсотках

Українці

78,2

53,2

Росіяни

11,3

7,7

Євреї

5,2

2,6

Поляки

1,5

18,9

Німці

1,4

10,2

Білоруси

0,4

0,8

Греки

0,4

2,3

Майже двократна перевага репресованих росіян і двократна перевага євреїв опосередковано засвідчувала напрям репресій не в національній, а в соціальній сфері. Вістря репресій спрямовувалося, передусім, на керівні кадри. Кількість росіян та євреїв на командних посадах була неспівставно вищою порівняно з їх питомою вагою у населенні, а кількість українців - неспівставно нижчою.

У листопаді 1938 р. «Великий терор» пішов на спад, знову-таки - за волею Й. Сталіна. 15 листопада 1938 р. розгляд справ «трійками» був заборонений директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б). Й. Сталін 17 листопада 1938 р. секретним циркуляром поклав край «масовим репресивним операціям» і у цьому контексті засудив «найбільші недоліки і перекручення» в роботі НКВС. Циркуляру була надана форма постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б). 24 листопада 1938 р. М. Єжова перевели з посади наркома внутрішніх справ СРСР на посаду наркома водного транспорту СРСР. У квітні 1939 р. його арештували, а в лютому 1940 р. розстріляли. Мавр зробив свою справу і став непотрібним.

Доля «мавра» М. Єжова досить показова. Й. Сталін дбав про чистоту мундиру, починаючи із 1930 p., коли написав статтю «Запаморочення від успіхів», і до заключного акорду з «їжаковими рукавичками», які він зняв на радість усім з одіозного наркомвнусправ. У цьому контексті варто зупинити увагу на долі тих, хто організував Голодомор. Тобто тих, хто не обтяжував себе розмовами про хлібозаготівлі або навіть про покарання колгоспників за саботаж згідно із зрозумілою для всіх сентенцією «хто не працює, той не їсть». Мова йде про тих, хто здійснив акцію з трьох дій: конфіскації всього їстівного, фізичної та інформаційної блокади покараних таким середньовічним способом селян, щоб звести до нуля повстанський потенціал в голодуючих регіонах. Після кількох тижнів витримки в Кремлі організували галасливу пропагандистську кампанію: ось, мовляв, держава не тримає зла на несвідомих селян і подає їм продовольчу допомогу. Людей, які організували цю акцію, - якщо їх можна назвати людьми,-було лише шестеро: Й. Сталін, Л. Каганович, В. Молотов, П. Постишев і два керівники регіональних органів державної безпеки - В. Балицький (Україна) і Ю. Євдокимов (Північний Кавказ). Всі інші високопосадовці використовувалися «в темну».

Й. Сталіну ця акція допомогла зберегти свій статус до біологічного кінця. Л. Каганович і В. Молотов теж прожили довге життя, зберігаючи ідейний і психічний зв’язок з вождем до самої смерті. Це Й. Сталін бачив, і тому вони залишилися при житті. Інші троє загинули у вогні «Великого терору», вождь старався не залишати слідів.

Доля В. Балицького, якого називали «гільйотиною України», добре ілюструється матеріалами справи, сформованої після його арешту. Я бачив цю справу в середині 1990-х pp., вона вражає тваринним страхом людини, яка надто добре знала, що чекає її та її сім’ю. Доля двох інших людців описана в доповіді комісії П. Постишева. Тоді, в лютому 1956 р. вони вважалися несправедливо закатованими сталінським режимом представниками ленінської гвардії більшовиків.

«21 лютого 1938 року товариш Постишев був арештований і звинувачений в тому, що він - учасник право-троцькістської змови, спрямованої на повалення радянського ладу, - говорилося у доповіді - Крім того, був японським, польським і німецьким шпигуном.

Військова Колегія Верховного Суду СРСР у складі Ульриха, Дмитрієва і Сусліна приговорила тов. Постишева до розстрілу. В той же день вирок був виконаний. Тепер безспірно доведено, що над тов. Постишевим була вчинена ганебна розправа. Ще в ході слідства у справі Постишева один із слідчих писав Єжову, що до Постишева застосовуються незаконні методи слідства, "показання" Постишева про його "шпигунську" та іншу антирадянську діяльність написані слідчими у відсутність Постишева».

Ю. Євдокимов, як вказувалося в довідці, був одним з активних учасників громадянської війни і боротьби з контрреволюцією, за заслуги перед державою нагороджений орденом Леніна і п’ятьма орденами Червоного Прапора. Тривалий час працював на керівних посадах в органах ОДПУ-НКВС, а в 1933 р. був обраний першим секретарем Північнокавказького крайкому партії. У лютому 1940 р. Ю. Євдокимов сказав в останньому слові на засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР:

«Я скоро загину, але я хочу сказати суду, що і при новому керівництві (мав на увазі Л. Берію. -Авт.) апарат НКВС СРСР працює так само, як працював при Єжові, а звідси виникають к.-р. організації, представником яких зроблений я та інші. Про це я переконливо прошу донести Сталіну».

Мабуть, слід оцінити потрібним чином ці передсмертні слова, які адресувалися Й. Сталіну одним з найвищих керівників органів державної безпеки і партії. Й. Сталін вмів працювати не тільки з народом, але й з компартійно-радянською номенклатурою.

«Великий терор» був останнім епізодом в багатому на трагічні події десятилітті сталінського штурму. На відміну від ленінського, цей штурм завершився успішно. Нема причин говорити про те, що успіх вийшов половинчастим, тому що комуністичну утопію не можна було реалізувати в повному обсязі терором будь-якого масштабу. Вождь подолав опір одноосібній диктатурі в суспільстві і в партії, зосередив в своїх руках всі ресурси велетенської країни, створив міцну економічну основу для нарощування виробництва сучасних озброєнь, сформував потужну кадрову армію і був готовий втрутитися у боротьбу за панування на європейському континенті.

Якраз тут виникає питання про мотиви, якими керувався Й. Сталін, розв’язуючи терор безпрецедентних масштабів у становищі тріумфатора. Всі попередні форми державного терору були превентивними, тобто попереджували небезпеки, прогнозовані чудово поінформованим режимом. «Великий терор» превентивним явно не був. Тому цілком природно звучить запитання, поставлене видатним московським істориком-дисидентом М. Гефтером:

«Я історик, та хіба я можу зрозуміти, чому в 1937 році трапилося те, що трапилося? Я не знаходжу у світовій історії жодного випадку, щоб в момент найвищих успіхів могутньої країни знищувалися мільйони абсолютно лояльних людей! Ні, не разом з супротивниками і лояльні, - а тільки лояльні! Що це було?».

До таємниці 1937 р. слід підходити, опрацьовуючи концепцію. Під цим кутом зору слід вважати найбільш плідною думку М. Гефтера: страхітливих репресій зазнавали маси абсолютно лояльних людей. Якщо це так, - а у цьому не можуть сумніватися ті, хто прожив хоча б частину життя в умовах сталінщини, - то немає підстав знаходити факти, що «провокували» генсека на репресії, або відшукувати в його поведінці ознаки параної. Із порога треба відкинути й твердження про безглуздість терору. Завдання полягає в тому, щоб знайти приховану залежність між відомими, але розглядуваними ізольовано фактами.

Надзвичайний VIII з’їзд рад СРСР 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію. У ній проголошувалося, що в Радянському Союзі побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими. Депутати обиралися таємним голосуванням. Конституція не допускала дискримінації за соціальним станом або походженням. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати і бути обраними в усі органи влади. Категорія «позбавленців» ліквідувалася. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика, установа, інститут), а за місцем проживання виборців. Система функціонування влади також ставала іншою: з’їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули чимало рис звичайної парламентської влади.

Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної. Проект нової Конституції УРСР було опубліковано 1 січня 1937 р. Наприкінці січня Надзвичайний XVI з’їзд рад України її затвердив.

Чому Й. Сталін не перешкоджав, а найбільш активно (як голова конституційної комісії) сприяв політичним діячам і вченим (серед яких перебував його політичний противник М. Бухарін) розробляти і приймати найбільш демократичну за всіма світовими стандартами нову Конституцію СРСР?

Принципові зміни у конституційних нормах аніскільки не позначалися на системі реальної влади. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі. Вони не могли стати самостійною владою і в своїй парламентській формі. Контроль над державою і суспільством здійснював підвладний генсеку партійний апарат, про який у «конституції соціалізму, що переміг», навіть не згадувалося. Формально, за буквою Конституції, владою були тільки ради. Скасування колишньої, цілком контрольованої партапаратом системи виборів означало появу теоретичної можливості для перетворення влади формальної на справжню. Достатньо було виборцям обрати в парламент тих, кого вони бажали, а не запропонованих партійними комітетами перевірених і слухняних людей.

Така небезпека враховувалася ініціаторами розробки нової Конституції СРСР. Щоб звести її нанівець, запроваджувався цілий арсенал «вдосконалених» виборчих процедур.

Було покладено край всіляким розмовам про висування альтернативних кандидатур, які провадилися під час обговорення проекту. Виборчі комісії повинні були реєструвати тільки одного кандидата на кожне депутатське місце, а саме: кандидата від так званого «блоку комуністів і безпартійних». Сама думка про висування незалежного від влади кандидата оголошувалася антирадянською, що підпадало під відповідну статтю Кримінального кодексу.

У виборчому бюлетені, як того вимагала світова практика, повинні друкуватися варіанти рішень. Виборцю пропонувалося проявити свою волю активно, тобто залишенням в бюлетені тільки одного не викресленого прізвища кандидата в депутати. Організатори виборів на основі сталінської Конституції не виступили прямо проти рутинної практики. У примітці на бюлетені містилася така рекомендація: «залишіть прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте, решту викресліть».

Під час вільних виборів навіть у випадку, коли в бюлетені містилося тільки одне прізвище, голосуючий був зобов’язаний визначити своє ставлення до кандидата у письмовій формі, тобто викреслити одне слово в альтернативній парі слів (наприклад: «згодний» і «незгодний»). Однак організатори здійснили підступне спрощення тексту бюлетеню: на ньому друкувалося тільки прізвище кандидата від «блоку комуністів і безпартійних» та назва колективу, який його висунув. Позитивне ставлення до кандидатури виключало необхідність викреслювати прізвище у бюлетені. Тобто потреба будь-якої позначки виборця на бюлетені відпадала. Виходило так, що візит до кабінки для таємного голосування був потрібний тільки тим, хто мав намір викреслити кандидата в депутати. Кабінка ставала своєрідною перевіркою на лояльність.

Організатори виборчої кампанії потурбувалися про забезпечення належної явки на вибори. Виборці надходили у розпорядження величезної армії агітаторів, яка рекрутувалася за виробничою ознакою з їх же середовища. Виробничий підхід до формування агітаторських колективів дисциплінував їх. Слід взяти до уваги й те, що виборець став залежним від держави не тільки в місті (де він працював на державних підприємствах або в державних установах), але й на селі (в державних радгоспах або в одержавлених колгоспах). Агітатор відповідав за те, щоб усі його виборці проголосували.

Прийняття нової, цілком демократичної виборчої системи було критичною точкою у становленні сталінської системи влади. Адже за певних умов виборці могли проігнорувати «маленькі хитрощі» організаторів виборчої кампанії, висунути власних кандидатів і вирвати владу у партапарату конституційним шляхом. Підводні камені у процедурі таємного голосування Сталін відчув на XVII з’їзді ВКП(б) під час виборів складу Центрального комітету.

Найбільш імовірно, хоч документально підтвердити це неможливо, що причиною небачених за масштабами пошуків «ворогів народу» саме у 1937 р. була потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур. Вибори до Верховної Ради СРСР були намічені в день прийняття Конституції на «найближчий час». Однак вони були відстрочені більше ніж на рік, до 12 грудня 1937 р.

У лютому-березні 1937 р. замість виборів відбувся пленум ЦК ВКП(б), який поклав початок «Великому терору». Сотні тисяч людей були знищені фізично. Мільйони були знищені морально, шляхом примушування до співробітництва з органами державної безпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеної подачі неправедних свідчень на своїх співробітників, знайомих і навіть рідних. Виборчий бюлетень народу довірили тільки тоді, коли довели його терором до певної кондиції.

У виборах до Верховної Ради СРСР в Україні взяли участь 97% зареєстрованих виборців. За «блок комуністів і безпартійних» було подано понад 99% голосів у Раду Союзу і 98% - у Раду Національностей. В обстановці репресій майже не виявилося сміливців, які наважилися скористатися кабінкою для таємного голосування, щоб викреслити прізвище кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».

Вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутати, серед них - 153 робітники, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом - 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом -186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей. Соціальний, національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно дозувався на етапі висування кандидатур. Серед депутатів надзвичайно високою була частка службовців (24,7%) і росіян (36,5%). Це свідчило, що у формуванні депутатського корпусу привілейоване становище посіла компартійно-радянська номенклатура.

Вертикаль государственной безопасности в системе диктатуры большевистских вождей (1917-1938 гг.).

В статье исследуется функционирование органов государственной безопасности в системе партийно-государственного управления в 1917-1938 гг.

Ключевые слова: органы государственной безопасности, диктатура, большевизм.

Vertical state security system of the dictatorship of the Bolshevik leaders (1917-1938).

The article investigates the functioning of the organs of state security in the system of party-state control in 1917-1938.

Key words: state security, dictator, Bolshevism.