Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Оперативні матеріали органів державної безпеки 1920-1930-х pp., як джерело до історії реабілітації жертв політичних репресій

У статті досліджуються інформаційні можливості оперативних матеріалів органів державної безпеки 1920 -1930-х pp. у контексті реабілітації жертв політичних репресій.

Ключові слова: оперативні матеріали, ВЧК, ГПУ, НКВД, реабілітація, джерелознавство.

Процеси реабілітації жертв політичних репресій доби сталінізму в часи незалежної України стали окремою темою науково-історичних досліджень. Закон Верховної Ради України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 17 квітня 1991 р. та доповнення до нього від 15 травня і 11 листопада 1992 р. значною мірою активізували реабілітаційну діяльність відповідних державних органів, а рішення Президії Верховної Ради та Кабінету Міністрів України про підготовку та видання багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» суттєво пожвавили дослідницьку роботу вітчизняних істориків і краєзнавців, згуртованих навколо зазначеного проекту. Від 1992 p., таким чином, проблема реабілітаційних процесів істотно збільшила власну історіографію, і на даний момент цій темі присвячено вже кілька сотень, статей, розвідок і навіть дисертацій. Історики, зокрема, вивчають особливості та умови процесів реабілітації середини 1950-1960-хрр., часів горбачовської «перебудови» і незалежної України; аналізують динаміку і механізми даних процесів; розглядають персональні справи окремих жертв репресій. Є спроби проаналізувати й саму історіографію даної проблеми.

Втім, чимало аспектів нещодавно сформульованої проблеми є не тільки малодослідженими, але навіть ще ніким не запропонований для всебічного наукового розгляду. Одним з таких аспектів є аналіз джерельної бази проблеми реабілітації. Слід пам’ятати, що реабілітація жертв політичних репресій радянського режиму - справа не тільки правова чи політична, але й наукова. Отже, історики мають право на власні наукові висновки, адже їхня робота в ідеалі базується на наукових принципах і передбачає використання об’єктивних наукових методів, у тому числі джерелознавчих.

Реабілітація як така є зворотною стороною іншого історичного процесу - політичних репресій. Звичайно, документальною основою реабілітації є, насамперед, архівно-кримінальні справи жертв репресій. Але ж репресії, як ми знаємо, здійснювалися спеціально створеними для того державними органами, що останнім часом у науково-історичній літературі характеризуються як «репресивні». Таким чином, будь-які документи, що мають відношення до діяльності репресивних державних органів апріорі повинні залучатися до потенційної джерельної бази і проблеми реабілітації.

І ще один аргумент. Як переконливо доведено, політичні репресії відбувалися на основі сфальсифікованих матеріалів, штучно організованих слідств і судових процесів. Однак, як організатори, так і виконавці їхньої волі, все ж таки намагалися хоча б зовнішньо оформлювати документи слідства і суду за встановленими в той час у державі канонами. Отже, зрозуміло, що без використання в якості доказового комплексу матеріалів оперативної робота апарату політичної поліції видимість законності вироків була неможливою.

Аналіз історіографії як проблеми політичних репресій, так і теми реабілітації жертв останніх, демонструє, що дослідники цілком ясно усвідомлюють зв’язок між цими двома явищами, але при тому джерельна база першої проблеми ще не розглядається як невід’ємна складова джерельної бази другої проблеми.

Оперативні матеріали органів держбезпеки мають власну безперечну специфіку. Вони містять інформацію, яку органи ЧК-ГПУ отримували від агентів чи інформаторів або шляхом таємного спостереження за людьми, або через перлюстрацію кореспонденції. За рівнем узагальнення матеріали оперативної роботи є первісними, адже фіксують безпосереднє сприйняття дійсності конкретними людьми, котрі, як правило, і не підозрювали, що за ними ведеться спостереження.

Важливою складовою комплексу оперативних документів є агентурні матеріали. Враховуючи значну кількість таємних працівників та агентів спецслужб, їх склад, характер їхньої роботи, методи відбору та оформлення відповідної інформації, можна зробити висновок, що органи держбезпеки володіли дійсно глобальною інформацією, що охоплювала різні сфери суспільно-політичного життя країни.

Оригінали донесень, заміток, записок складались агентами власноруч, підписувались оперативними псевдонімами з позначенням дати. Як правило, співробітники ЧК-ГПУ усно орієнтували декількох своїх агентів, що саме ті мали робити і про що потім повідомляти. Деякі завдання агенти отримували у письмовому вигляді і мали їх запам’ятати.

Завдання таємних співробітників залежали від специфіки діяльності підрозділів ЧК-ГПУ. Одні орієнтувалися на збирання антирадянських висловлювань, фіксацію виступів проти заходів правлячої партії, інші - на «негативні моменти» у роботі службовців радянського, господарчого апаратів тощо.

Звичайно, на зміст донесень впливало чимало факторів: особисті якості агента, його власні погляди, стосунки з оточуючим середовищем і т. ін. Одним із чинників могла бути і особиста зацікавленість інформатора.

Уповноважені ЧК-ГПУ мали знати про настрій населення у підвідомчих районах чи секторах. Для цього агенти направлялися у відповідні заклади, органи, структури, населенні пункти тощо. На сільських зборах вони вслуховувалися у розмови і висловлювання селян про будні села, ставлення селян до влади і т. ін. Інформатори доповідали про економічний стан села, можливі заворушення, зазначали кількість заможних селян, середняків, незаможних. У військових частинах, органах міліції вони фіксували чисельність складу, рівень озброєності, обмундирування, стосунки між комуністами, командирами і рядовим складом, настрої службовців тощо. У санітарно-медичних закладах фіксували випадки зловживань, стан забезпечення медикаментами. На промислових підприємствах інформатори спостерігали за станом виробництва, рівнем дисципліни, ставленням робітників до поточних подій, фіксували зловживання, «ненормальності». Подібним же чином внутрішня агентура працювали на транспорті, в освітніх закладах. Інформатори мали поводитися як неактивні супротивники радянської влади, намагатися увійти в довіру адміністрації, встановити з нею тісні контакти.

Уповноважені ЧК-ГПУ мали право на необмежену кількість інформаторів у будь-яких установах. Основне, що вимагалося від агента - це повідомлення про «політичний стан» у дорученому йому секторі роботи.

Оригінали агентурних документів ставали основою для складання вторинних довідок, що називались виписками із донесень агентів чи меморандумами. У цих довідках зазначалися псевдонім агента, номер завдання, дата. Інколи виписки оформлювалися на бланках, на яких зазначались назва відповідного підрозділу ЧК-ГПУ та місцезнаходження оригіналу. Складалися зведення, меморандуми, які узагальнювали дані декількох агентурних донесень по одній темі. На таких документах зазначалося джерело інформації і час її надходження, зміст повідомлення, відповідні заходи, що вживалися органами держбезпеки.

До первинних матеріалів, що відображають процес накопичення органами держбезпеки інформації про конкретну особу шляхом таємного спостереження, відносяться зведення, завдання, рапорти, доповіді, установки, розробки. У них містяться дані про місця проживання і роботи піднаглядного, його спосіб життя, майновий стан, вік, склад родини, коло знайомих, особливості людини.

Якщо завдання для агента оформлювалося на спеціальному бланку, то необхідне підкреслювалося чи вписувалося від руки, зазначалися умовні псевдо-прізвиська піднаглядного та агента, дата видачі завдання, ім’я уповноваженого куратора інформатора. За документами, фіксуючими виконання завдання, можна отримати цілком достатню уяву про спосіб життя піднаглядного, а за умови збереження всього комплексу документів, присвячених одній особі, можна відновити навіть хронологію певного періоду життя останньої. Це стає можливим завдяки буквально щохвилинному відстеженню кожної дії піднаглядного.

Недоліком таких документів слід вважати ретельне шифрування особи, за якою спостерігали співробітники ЧК-ГПУ. Отже, це вимагає від дослідника обов’язкового інформативного співставлення зазначених документів з матеріалами іншого походження. Комплексне вивчення агентурних завдань, копій агентурних записок про результати установок, реєстрів, книг реєстрації завдань на встановлення зовнішнього спостереження, спеціальних зведень із зовнішнього спостереження і матеріалів, що служили підставою для такого спостереження, справ об’єктів спостереження, відомчого листування з питань організації постів зовнішнього спостереження, оригінальних зведень і установок відділень зовнішньої розвідки, слідчо-довідкових карток з обліку об’єктів установок, зв’язків, об’єктів зовнішнього спостереження та осіб, що проходили за агентурними донесеннями - усе це дозволяє говорити про формування тотального контролю за супротивниками радянської влади чи просто нелояльними громадянами.

Перлюстрація всієї кореспонденції була ще одним важливим джерелом отримання органами ЧК-ГПУ інформації. Обов’язково переглядалася уся міжнародна, а також вхідна внутрішня кореспонденція. Прочитання листів здійснювалося із метою накопичення інформаційних даних; вилучалися матеріали, що могли стати підставою для спеціальних розробок ЧК-ГПУ; вилучалися листи, що містили державну таємницю або визнавалися «контрреволюційними». Першочергово переглядалося листування з військовослужбовцями, особливо в періоди всіляких компаній на селі.

Із отриманої таким чином інформації формувалися витяги, в яких зазначалася дата листа, ім’я й прізвище відправника, ступінь його близькості до одержувача, точні адреси, а також робилися помітки щодо подальшої долі листа (пропущено за адресою чи конфісковано). Вилучалися матеріали контрреволюційного та релігійного характеру; листи з агітацією проти радянської влади, повідомлення про негативне ставлення населення до влади, правлячої партії, страйки, масові заворушення; повідомлення про постачання, скарги на надмірні хлібозаготівлі і повинності; повідомлення про репресії проти членів інших політичних партій; попередження про арешти, обшуки тощо. Викликали зацікавлення листи про антирадянські угрупування, політичні акції.

У листах селян фіксувалися дані про їх настрої, всілякі чутки про хлібозаготівлі і ціни на хліб, діяльність куркулів, появу антирадянської літератури, ставлення селян до радгоспів та ін.

Із кореспонденції пролетарів вилучали інформацію про політичні настрої, антирадянські прояви, страйки, безробіття, ставлення робітників до соцзмагань, вступу до партії тощо. У листах військовослужбовців у першу чергу звертали увагу на настрій вояків, умови життя, ставлення рядових до командного складу. Перевірялась, звичайно, кореспонденція нелояльної щодо влади інтелігенції, а також державних службовців.

На основі витягів з перлюстрованої кореспонденції співробітники політконтролю ЧК-ГПУ складали систематичні зведення та бюлетені.

Безумовно, що подібна інформаційна система була ефективним методом виявлення і покарання нелояльних громадян. Тому невипадково на супроводжуючій документації, що розсилалася на місця, зазначалося: «Для вживання заходів».

Повідомлення, що отримувалися оперативним шляхом, систематизувалися уповноваженими за окремими питаннями у короткі щоденні зведення і передавалися в інформаційні відділення. Тут матеріал розділявся на дві групи: повідомлення, що мали бути включеними в інформаційні зведення, і повідомлення, що потребували додаткових даних. У зведення включалися перевірені матеріали, достатні для розробки агентурним шляхом. Додаткові матеріали вміщувалися у чергові зведення, із посиланням на попередні. Матеріали у зведеннях систематизувалися за такими питаннями: політичні партії, розвиток економіки, шпигунство, бандитизм та ін.

Інформаційні зведення щоденно передавалися у розпорядження начальника секретно-оперативної частини. Останній, у залежності від повноти й важливості інформації, вживав заходи щодо подальшої розробки.

За повідомленнями, що не потребували оперативного вивчення, чекісти інформували відповідних керівників і начальників установ із одночасним проханням повідомляти їх про вжиті заходи. Інколи повідомлення направлялися особисто першій особі установи під грифом «таємно». Частіше керівника самого викликали до ЧК-ГПУ, у нього брали підписку про ознайомлення з «негативними моментами», виявленими серед його підлеглих. Після цього у зведеннях робилися позначки про вжиті адміністрацією заходи.

Усі первинні оперативні документи органів безпеки разом з іншими матеріалами ЧК-ГПУ накопичувались та систематизувалися в окремі справи. Вони були найбільш поширеною одиницею ведення документації органів держбезпеки.

На початку 1920-х pp. у центральному апараті ВЧК знаходилися такі справи: 1) із загальною інформацією; 2) матеріали керуючого характеру; 3) розшукові документи; 4) матеріали з місць. До архіву передавалися завершені агентурні і слідчі справи.

Усі справи реєструвалися у реєстраційно-статистичній частині, їм давався порядковий номер. Потім справи прошивалися, нумерувалися, складався точний опис розміщених у них матеріалів.

Справи заводилися на кожну установу, що могла зацікавити чекістів. На відомства, діяльність яких контролювалася завдяки інформаторам, оформлювалися справи під літерою «А». До справи входили: опис документів, довідковий аркуш з номером справи, довідковий аркуш із зазначеним псевдонімом інформатора, меморандуми на кожну піднаглядну особу, а також усі рапорти уповноваженого, який був куратором даної установи.

По тільки заведеній справі для реєстрації у центральному апараті оформлювалися зведення повідомлень на основі агентурних донесень і слідчих протоколів. У місцевих органах ЧК-ГПУ матеріали систематизувалися за окремими адміністративними одиницями та населеними пунктами.

Приводом до розробки справи могли бути вказівки керівництва ЧК-ГПУ; будь-який матеріал, що показував підготовку чи здійснення злочинів; заяви офіційних представників влади або навіть приватних осіб тощо.

Отримавши офіційне завдання, співробітник ЧК-ГПУ коротко фіксував його змісту спеціальному журналі, а згодом складав справу, оформивши постанову про її початок, або ж нові дані додавав до раніше розпочатих справ. Роздобуті у різний спосіб дані, навіть незначні, обов’язково зазначались у справах, додавалася відповідна інформація з періодичних видань, вибірки з інших матеріалів і зведень, що надходили до ЧК-ГПУ.

У разі необхідності робилися витяги із справ, що зберігалися у відомчому архіві. Використовувалися документи ревтрибуналів, народних судів, кримінального розшуку. Направлялися запити до інших губерній, якщо там раніше мешкав піднаглядний.

У справу включалися витяги з офіційних документів про стиль життя піднаглядного, його діяльність, заняття, довідки з місць роботи чи служби, місця народження і прописки. Увесь зібраний матеріал уважно вивчався. Після огляду книг фіксувалися усі зроблені її власником примітки, підкреслювання тощо. Аналізуючи рукописні документи, застосовували методи каліграфічної експертизи. Виявляли й брали на облік осіб, які просто десь висловлювалися в антирадянському дусі, адже «крикуни є у більшості випадків сліпим знаряддям ініціаторів заворушень».

Задля успішної розробки справ існувала спеціалізація у боротьбі проти державних злочинів. Співробітники секретного відділення, наприклад, стежили за діяльністю політичних партій, духовенства, релігійних сект, націоналістичних угруповань. У відділенні по боротьбі з бандитизмом реєстрували усіх діячів і лідерів антирадянських політичних організацій, збирали дані про виступи агітаторів, накопичували інформацію про особливості діяльності озброєних антиурядових загонів.

Дані, що мали відношення до шпигунства, групували у документах по кожній іноземній державі окремо. Тут накопичувалася інформація про іноземних громадян, осіб, які мали зв’язки із закордоном або могли зацікавити іноземні розвідки.

Різноманітна інформація про економічне життя держави, діяльність рад, адміністрацій тощо надходила до економічних підрозділів ЧК-ГПУ. Матеріали групувалися відповідним чином:

«1) народне господарство; 2) пошта і телеграф; 3) зовнішня торгівля і концесії; 4) торгівельно-фінансова галузь; 5) народна освіта та видавництво; 6) охорона здоров'я; 7) продовольча галузь; 8) губернські спілки; 9) земельна галузь; 10) комунальне господарство; 11) забезпечення Червоної Армії; 12) соціальне забезпечення; 13) робітничо-селянська інспекція; 14) адміністративні відділи виконкомів».

Ситуація відстежувалася за галузями народного господарства. Чекісти через інформаторів контролювали виконкоми, міліцію, кримінальний розшук, житлові відділи тощо. Детально фіксувалися усі випадки перевищення владних повноважень, невиконання службових обов’язків, декретів і постанов вищого партійно-державного керівництва. Систематизація матеріалів у транспортних структурах ЧК-ГПУ відбувалася за галузями і по ділянках залізниць.

Армійські особливі відділи заводили справу фактично на кожну військову частину. За інструкціями, такі справи мали являти собою «фотографічний відбиток частини». Вони складалися з трьох тек: у першій - офіційна легенда підрозділу, у другій - повідомлення інформаторів, у третій - дані про командний і комісарський склад. Таким чином, спостереження за військовими підрозділами здійснювалися щоденно, фіксувалися найдрібніші нюанси.

Кожен підрозділ ЧК-ГПУ у відповідності до функціональних обов’язків накопичував власну документальну базу. Наприклад, у комендатурі обов’язково складалися рапорти про прийом і передачу варти; ведення книг обліку зброї, речей, в тому числі коштовних; журналів перепусток для входу до режимних приміщень. Ретельно фіксувалися дані про арештантів.

Фотографи органів держбезпеки мали реєстри сфотографованих співробітників, арештантів, копій секретних документів тощо.

Для впорядкування інформації, що надходила до органів ЧК-ГПУ, була розроблена складна система діловодства. Передбачалися картки-формуляри на осіб, що перебували у розшуку, перетинали кордон, «поводилися за кордоном явно антирадянські» і т. ін. Існували види карток: облікова, іноземна, адресна, іноземного шпигунства та контррозвідки і командного складу. Додатково існував реєстраційний перелік, що був основою для складання різних списків і статистичних звітів зареєстрованих осіб.

На всіх агентів, інформаторів, власників конспіративних та явочних квартир оформлювались особисті та робочі справи.

У справах концентрувався матеріал, вивчення якого дозволяє дослідникові скласти портрет таємного помічника органів держбезпеки, оцінити його ділові та особисті якості, можливості отримувати необхідну інформацію. За документами можна уяснити технологію роботи уповноважених ЧК-ГПУ із таємними співробітниками.

Основним атрибутом справи агента була підписка-зобов’язання про надання допомоги органам держбезпеки завербованої особи. Підписка для кожного агента складалася індивідуально і оформлювалася на одному аркуші. Крім того, у справах знаходилися матеріали, що достатньо повно характеризували інформатора: анкети, довідки, характеристики, отримані як офіційним, так і оперативним шляхом. Підписка умовно ділила матеріали справи на дві частини: документи, оформлені ГПУ до вербовки агента, і ті, що з’являлися вже в процесі роботи. До перших відносилися анкета, характеристики з місця роботи кандидата, довідки про контакти останнього з іншими інформаторами, матеріали спеціальних перевірок по лініях освіти, роботи кандидата тощо.

Після вербовки агент непомітно для нього також перевірявся, що фіксувалося у відповідних документах і відкладалося у справі. Уповноваженого куратора цікавило про агента геть усе: вміння конспіруватися, моральні й ділові якості, дисциплінованість. Обов’язково перевірялася політична благонадійність інформатора, його відданість владі, комуністичній ідеології. Уповноважені викладали все це у спеціальних характеристиках своїх агентів, фіксуючи будь-які переміни в їхньому житті, в тому числі особистому. Також у справі агента знаходився аркуш обліку винагород, що видавалися йому за його роботу.

У справах власників конспіративних квартир знаходилися підписки про співпрацю з ЧК-ГПУусіх дорослих членів родини, довідка про перевірку за допомогою зовнішнього спостереження. Якщо поблизу квартири, яку вибрали у якості конспіративної, мешкали особи, що перебували на оперативному обліку ГПУ, родичі та знайомі агента чи уповноваженого, від використання такої квартири відмовлялися. Для таємних інформаторів, яких приймали на квартирі, розробляли легенди з обґрунтуванням їхньої неодноразової появи заданою адресою.

У робочих справах агентури знаходилися оригінали агентурних донесень та копії додатків до них, написані інформаторами власноруч. У справах також розміщувались списки об’єктів, де працювали завербовані агенти, агентурні псевдоніми, графіки вербовки на майбутнє, а також списки осіб, з якими інформатори підтримували контакти чи яких просто згадували у своїх повідомленнях.

Періодично робочі справи переглядалися оперативними співробітниками, усі матеріали, що втрачали оперативну цінність, вилучалися і знищувалися. Таким чином, на даний час особисті та робочі справи внутрішньої агентури у цілісному вигляді не збереглися.

Для розуміння масштабів агентурно-інформаційної мережі досліднику обов’язково необхідно звернути увагу на такі документи, як журнали обліку прийому агентури, листування з її обліку, матеріали вербовок, що не відбулися, статистичні звіти про агентурну роботу, журнали реєстрації конспіративних квартир і т. п. Процес реалізації вимог, що висувались у розпорядчих документах і визначали агентурно-інформаційну діяльність, демонструють звітні матеріали, справи з планами агентурної роботи по місцях, графіки прибуття агентів.

Особлива увага зверталася на сферу використання агентури. Пріоритети визначалися директивами партійного керівництва. Якщо вимагалося протидіяти диверсіям та шкідництву, агенти вербувалися на промислових підприємствах, господарських об’єктах тощо. Якщо партія прагнула розгромити опозицію, агенти з’являлись у лавах останньої.

Існували також особисті справи таємних співробітників, в яких концентрувалися документи про їх службу, а також примітки про завдання та інструкції, що видавались інформаторам.

На кожного уповноваженого і штатного таємного співробітника заводилася справа, до якої підшивалися усі документи про попередню службу, анкета з фотокарткою. В анкеті уповноваженого фіксувався його псевдонім, під яким він працював в органах держбезпеки. В його справу вміщувалися агентурні зведення його роботи.

Коли в підрозділи ЧК-ДПУ надходила відповідна інформація, матеріали передавалися начальнику агентури у письмовому вигляді, із точним зазначенням необхідних фактів, часу спостереження, характеру піднаглядного тощо. Завдання надходили у двох примірниках. До «Книги завдань» записувалося завдання, що надійшло, час надходження, прізвище особи, яка давала завдання, та уповноваженого, який його отримував. Оригінали зберігалися у теці завдань із зовнішнього та внутрішнього спостереження до часу отримання результатів спостереження. Копії призначалися виконавцям. Отримані від агентури рапорти з результатами спостереження порівнювалися із завданням. У разі необхідності давались додаткові завдання. Агентурні зведення складалися із двох примірників. На першому ставили вихідні дані і разом з копією завдання документи передавалися «замовнику» (в оперативний підрозділ). Другий примірник завдання вилучали із теки завдань, зазначали на ньому номер і псевдо агента, об’єднували з копією агентурного зведення і підшивали до справи відповідного уповноваженого.

До спеціальної книги заносили прізвища і псевдоніми інформаторів, об’єкт і час спостереження, розмір нагороди. Усі справи інформаторів одного уповноваженого складали один том, який додавався до справи останнього.

Після звільнення інформатора його справа передавалася в архів, у випадку переїзду - до відповідного місцевого органу ЧК-ГПУ. Таким чином можна відстежити масштаби і динаміку роботи кожного інформатора.

У середині 1920-х pp. основними елементами діловодства органів держбезпеки стали літерні справи, справи-формуляри, агентурні і слідчі справи, особисті і робочі справи таємних агентів.

Справа-формуляр заводилася на підставі агентурних матеріалів про активну антирадянську, шпигунську, контрреволюційну діяльність тієї чи іншої особи. Справи заводилися також на всіх колишніх діячів антирадянських партій та організацій, національно-релігійних діячів, адміністративно висланих, співробітників іноземних представників. Справа припинялася тільки у випадку смерті чи виїзду людини за кордон, або встановлення його лояльності до влади. Під час арешту справа доповнювалася копіями протоколів допитів та звинувачувального висновку. Після засудження справа передавалась до виправно-трудового табору, в якому перебував фігурант, після звільнення останнього направлялася для продовження агентурної розробки за новим місцем проживання звільненого.

Справа-формуляр являла собою досьє на особу, за якою стежили чекісти. Починалася вона з постанови, в якій зазначалися необхідні дані такого громадянина. У спеціальній графі викладалися причини прийнятою чекістами рішення. Якщо прізвище людини зустрічалося в агентурних донесеннях по якійсь справі, формуляр додався до цієї агентурної розробки. Формулярові давався власний номер.

Справа-формуляр, окрім особливої функції, була й звітно-інформаційним документом. Після накопичення достатньої кількості компрометуючої людину інформації справу «реалізовували», тобто передавали її у судові чи позасудові інстанції, заводили кримінальні справи, публічно компрометували чи дискредитували громадян, вербували їх, заарештовували тощо. На обкладинці справи-формуляра фіксували установчі дані об’єкта: біографічні дані, належність до політичних партій і т. ін. Справа-формуляр називалась ще «розробкою».

Розробка на групу осіб, пов’язаних спільними політичними поглядами, співучастю в антирадянських акціях, називалась «агентурною справою». Справи-розробки, як правило, зашифровувалися.

Найбільш систематизований матеріал про роботу органів держбезпеки знаходився у «літерних справах». Кожну таку справу заводили за певними напрямками роботи («бандитизм», «українська контрреволюція», «шпигунство» і т. ін.). На кожний спостережуваний об’єкт літерна справа заводилася за територіально-виробничою чи галузевою ознакою: у районах - населені пункти, у містах - підприємства, установи, заклади освіти, в армії - на окремі частини.

Зведена літерна справа складалася із шістьох окремих справ, кожна з яких поділялась на теки. У літерній справі по шпигунству знаходилися директиви керівних органів, обліковий матеріал, інформація по різновидах шпигунства, копії завдань для інформаторів і повідомлення про їх виконання, копії доповідей по агентурних розробках.

У літерній справі по іноземцях концентрувалися директиви, облікові картини, інформаційний матеріал, доповіді. Таким же чином оформлювалися справи по інших напрямках роботи.

Літерні справи, як правило, складалися із декількох томів. До першого підшивалися усі розпорядчі документи. До другого - включалися різноманітні облікові документи. У наступних томах накопичувався агентурно-оперативний матеріал та інформаційно-звітні документи, що надсилалися у керівні інстанції.

У літерних справах доповіді, складені за певними правилами, розміщувалися у хронологічному порядку протягом значного періоду часу, що дозволяє встановити, наскільки чекісти послідовно і планомірно знищували супротивників радянської влади.

У разі необхідності до справ додавали копії перлюстрованих листів, офіційні документи, що підтверджували оперативні дані (оригінали із жандармських архівів, матеріали опозиційних партій тощо), запити й відповіді оперативних підрозділів по необхідних питаннях.

Літерні справи часто переглядалися співробітниками органів держбезпеки, деякі документи вилучалися і знищувалися, змінювався порядок розміщення матеріалів. Тому аналіз описів та актів, що зберігаються у справах, дозволяє відновити картину систематизації документів, виявити відсутні документи.

Накопичення у літерних справах найрізноманітнішої документації, що показує боротьбу органів ЧК-ГПУ проти політичних ворогів режиму, робить їх важливим джерелом для комплексного дослідження проблеми політичних репресій і подальшої реабілітації жертв цих репресій. На жаль, більша частина літерних справ з різних причин в архівах не збереглася.

Частина оперативних матеріалів містилася у архівно-кримінальних справах. Крім документації судово-слідчого характеру, у справах підшивалися ті матеріали, присутність яких визнавалася необхідною для «правильного ведення слідства і судового розбору». Агентурні й зашифровані матеріали до справ не додавались. Їх замінювали витягами з телеграм, меморандумами, що не дозволяли розкрити способи і джерела отримання інформації. Оперативні матеріали вміщувалися в окремі пакунки, право розкрити які надавалось слідчому, прокурору і суддям. Підсудний і його захисник могли ознайомитись з такими документами тільки у виключному випадку. «Політичні» та «шпигунські» справи, включно із секретними матеріалами, обов’язково поверталися назад до ГПУ.

Оперативні матеріали на судових процесах використовувались у виняткових випадках. Особлива увага приділялась агентурі, запрошення на суд таємних співробітників суворо регламентувалося.

Дослідник може зустріти матеріали з інформаційними зведеннями, документами зовнішнього спостереження та перлюстрації, деякі матеріали агентурних справ і справ-формулярів. Їх вивчення доповнює і багато в чому змінює уявлення про процедуру слідчих дій, методи отримання доказів та їх використання у судово-слідчій практиці.

Значна кількість агентурних документів містяться у матеріалах розшуку, що являли собою орієнтування із розшуку державних злочинців, циркуляри щодо оновлення загальносоюзного розшуку, завдання і листування з відповідних питань, плани, звіти тощо. Заданими документами дослідник може з’ясувати коло розшукуваних осіб, з’ясувати механізми визначення їх «соціально-політичної небезпеки», розглянути оперативні заходи розшуку.

Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що оперативні матеріали є унікальною групою джерел, рівень достовірності яких встановити достатньо важко. Якщо матеріали перлюстрації кореспонденції ще якось підтверджуються витягами з листів, то зміст повідомлень інформаторів залежав від їхнього суб’єктивного сприйняття дійсності. Оцінюючи об’єктивність відображення дійсності у джерелах, необхідно враховувати той факт, що на співробітників держбезпеки покладалося завдання отримання інформації переважно про негативні прояви, злочинні наміри громадян. Водночас, інформація, що здобувалася специфічними методами, дає дослідникові можливість дізнатися про таємні наміри та вчинки людей.

Прагнення співробітників органів держбезпеки зафіксувати усі факти прояву незадоволення існуючим ладом дозоляє виявити більш-менш точно реальні масштаби і форми протесту різних верств радянського суспільства. Аналіз матеріалів оперативного характеру різного виду справ, які концентрували та систематизували дані, що надходили до органів ЧК-ГПУ, розкриває механізм використання інформації владою, в тому числі і з метою здійснення репресивної політики.

Оперативные материалы органов государственной безопасности 1920-1930-х гг. как источник истории реабилитации жертв политических репрессий

В статье исследуются информационные возможности оперативных материалов органов государственной безопасности 1920-1930-х гг. в контексте реабилитации жертв политических репрессий.

Ключевые слова: оперативные материалы, ВЧК, ГПУ, НКВД, реабилитация, источниковедение.

Operational materials Soviet of state security 1920-1930-ies. as a source of stories rehabilitation of victims of political repression

This article investigates the possibility of operational information materials of the state security 1920-1930-ies. in the context of the rehabilitation of victims of political repression.

Keywords: operational materials, the Cheka, GPU, NKVD, rehabilitation, source.