Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Всеволод Балицький: доля спецслужби крізь долю її керівника

У статті досліджується діяльність В. Балицького у контексті реалізації політики державного терору та взаємовідносин партійно-державного апарату СРСР та Радянської України.

Ключові слова: Всеволод Балицький, ГПУ, НКВД, державний терор, політичні репресії.

Написати історію будь-якої спецслужби в першу чергу означає написати історію діяльності, дати портрет тих людей, які в цій службі працювали та, звісно, тих, хто цією службою керував.

Якщо говорити про ЧК-ГПУ-НКВД, то це дає можливість на гранично конкретному рівні зрозуміти специфіку та своєріддя комуністичної громадсько-політичної системи, де каральні органи виконували не лише необхідні правоохоронні функції, але також грали одну з ключових ролей в політичній боротьбі та в здійсненні соціально-економічних перетворень.

Ще зовсім недавно Всеволод Балицький був своєрідною «персоною нон-грата» на сторінках видань про ЧК-ГПУ-НКВД. Тільки у 1989 р. з’явилася перша коротка довідка про нього у журналі «Известия ЦК КПСС», в статті, що присвячена долі членів та кандидатів в члени ЦК ВКП(б), що були обрані XVII з’їздом партії. У 1992-2003 pp. ми з Вадимом Золотарьовим підготували перші, далеко не повні публікації про нього.

Якщо про «залізних сталінських наркомів» колишнього радянського масштабу - Генріха Ягоду, Миколу Єжова, Лаврентія Берію, Івана Серова, та інших написано чимало, то створення своєрідного колективного портрету тих, хто очолював спецслужбу, визначав напрям та наповнення її діяльності в комунізованій Україні, ще в процесі. Процес цей продовжуємо і ми з В. Золотарьовим.

Автор однієї з публікацій, в котрій згадується ім’я Балицького, відзначає, що «дати однозначну оцінку його політичної діяльності дуже важко». Були спроби показати його діячем, який «чинив опір наказам Єжова з приводу викриття «ворогів народу». 3 іншого боку, у деяких авторів він показаний керівником, що оточив себе відданими людьми, вів розгульний спосіб життя, займався розкраданням грошових фондів спецслужби.

Очевидно, що він не був безумовних фанатиком комуністичних ідей, хоча все життя стояв на їх сторожі. Він не був тривіальним казнокрадом, хоча при цьому користувався можливостями службового становища. Він не був «чекістським Казановою» (історія ЧК-ГПУ-НКВД знає і гірші приклади), хоча не був і пуританином. Він не був банальним інтриганом, хоча і організовував підслуховування розмов високопосадовців УССР тодішнім зв’язком.

Ким же тоді був насправді Всеволод Балицький, якого в свій час нарком України Микола Скрипник називав «гільйотина України»?

Шлях у чекісти

Всеволод Аполонович (до речі, в усіх документах того часу писали «Апполонович». -Ю. Ш.) Балицький народився 27 жовтня 1892 р. в місті Верхньодніпровськ колишної Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). Дитинство та юність провів в Луганську, де його батько працював помічником бухгалтера на заводі патронів. Пізніше Балицький згадував, що його сім’я ніякого «майна не мала», що «жив після 17 років на власний заробіток» та що в Луганську «вперше познайомився з революційним рухом».

У різні роки він, як і багато інших чекістів, по різному ідентифікували себе. Так, в «Автобіографічній анкеті члена Всеукраїнського ЦВК Рад» 9 січня 1922 р. власноручно вказав свою національність: росіянин. Росіянином він записаний і в «Службовому списку для осіб, що перебувають на службі в органах ГПУ», що датовані 1927 р. Пізніше в усіх документах значився українцем, а після арешту в 1937 р. знову записався у «росіяни». 

Своє соціальне походження він зазвичай вказував «з службовців» або «з інтелігентів», хоча люди, що знали його з Луганську, стверджували, що Балицький був дворянином. У Луганську Всеволод познайомився з гімназисткою Людмилою Олександрівною Четвериковою, котра була молодша за нього на два роки. З тих пір він став частим гостем в сім’ї бухгалтера земської управи Івана Васильовича Проворного, що перебував в громадському шлюбі з матір’ю Людмили - Марією Василівною.

Після закінчення гімназії він вступив у 1912 р. на юридичний факультет Московського університету та, одночасно, відвідував курси в Лазарівському інституті східних мов. Судячи з усього, він мріяв про кар’єру дипломата, оскільки осіб, що мали подібну освіту, чекала робота на Близькому Сході по лінії російського міністерства закордонних справ.

Особливих успіхів в вивченні іноземних мов Балицький, судячи з усього, не досяг. І якщо на початку 1920-х pp. він писав: «Читаю перською, французькою, німецькою», то пізніше оцінював свої філологічні здібності значно скромніше. У його «Службовому списку співробітника ОГПУ» відмічалося:

«1. Яка національність-українець.

2. Яка мова вважається рідною - російська.

3. Якими мовами ще володіє - ніякими».

Наскільки добре Балицький володів українською мовою, невідомо. В одній з партійних анкет на питання: «Чи знаєте ви українську мову (підкресліть: пишете, читаєте, говорите, виступаєте)», він дав «конкретну» відповідь: «Знаю».

В Москві він починає працювати в студентських революційних гуртках і в 1913 р. вступає в члени РСДРП меншовиків. Факт, що він перебував в меншовицькій партії старанно замовчувався в його офіційній біографії. Коли в 1936 р. Балицький виявив, що в його біографії, що була надрукована для червоноармійців-прикордонників, вказано, що він в минулому перебував «в об’єднаній РСДРП», то його обуренню не було меж. Проте в партійних та службових документах він не замовчував своє меншовицьке минуле: тоді це був дуже розповсюджений «гріх» серед партійно-радянської номенклатури.

В 1925 р. він стає більшовиком та мобілізується до армії. Про подальші етапи свого життя він писав в автобіографії:

«Як студент направлений в Тифліську школу прапорщиків. Як політично неблагонадійний направлений спочатку на Кавказький, а потім на Персидський фронт. З початку лютневої революції керував революційних рухом серед солдат старої царської армії. Був обраний головою полкового комітету 114-го піхотного запасного полку та головою гарнізонної ради солдатських депутатів міста Тавріз (Персія). Одночасно вів партійну роботу серед російської колонії та персидської бідноти міста Тавріза».

Уточнимо: головою гарнізонного ради солдатських депутатів прапорщик Балицький був у жовтні 1917 р. - березні 1918 p., а перед цим він був тільки товаришем (тобто заступником) голови. За революційну діяльність був заарештований і провів два місяці у в’язниці 7 Кавказького корпусу. Після звільнення очолював товариський суд.

У 1918 р. підчас відступу російської армії з Персії вів партійну роботу в Закавказзі, і в квітні-липні був членом партійного комітету і бюро РСДРП(б) Гурії і Мінгрелії. Потім його заарештували грузинські меншовики та півтора місяці протримали в Кутаїській в’язниці. Вийшовши на волю Балицький, за його словами, «[...] був відряджений Кавказьким Крайовим Комітетом до Москви.

По дорозі заарештовувався німцями і Центральною радою, але втік з-під арешту. У Харкові ЦККП(б)У залишений для роботи на Україні».

Свою діяльність в Україні Балицький, який мав у партійних колах псевдонім «Всеволод», розпочав у січні 1919 р. в Києві як «особливий уповноважений Української Республіки». У то му ж місяці рішенням ЦК КП(б)У був відряджений на роботу у Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУЧК).

Про настрої і переконаннях, з якими Балицький прийшов у ВУЧК, розказує його вірш, що був опублікований в лютневому номері «Известий Киевского комитета рабочих и крестьянских депутатов» за 1919 г.:

Мы дружно на бой поднялись,

И там, где недавно так весело жилось

Потоки крови полились.

Так что же? Пусть льется, не будет пощады,

Ничто не спасет вас, ничто!

Але не цим закінчимо дану частину розповіді про В. Балицьким, а спробою встановити, як же виглядає він на тлі інших керівних чекістів України. Якщо взяти їх вищий керівний склад середини 1930-хpp., тобто якщо аналізувати біографії співробітників Управління державної безпеки НКВД УРСР (на тих, кому в 1935-1936 pp. було присвоєно спеціальні звання ГУГБ від капітана держбезпеки і вище), то отримаємо таку картину.

Всього в НКВД УРСР за станом на 3 липня 1936 р. спеціальні звання ГУГБ отримали 3174 людини. Подивимося на тих, хто, як вже було зазначено, отримав звання капітана і вище. Тільки 3,3%, як і Балицький, народилися в 1892 p.; які він, 55,5% народилися на території нинішньої України.

За національністю українці становили 6,6% (росіяни -14,4%), так що «гра» Балицького зі своєю національністю в будь-якому випадку означала його приналежність до національної меншини серед чекістів - керівників (хоча за переписом 192 6 р. в УРСР проживало 75,4% українців, 8,1% росіян). А ось за соціальним походженням Балицький потрапляв у більшість: 24,4% керівних чекістів походили з сімей службовців.

Лише 4 чекіста, тобто 4,4%, мали вищу освіту, але Балицький до них не потрапив, оскільки не закінчив університет. Він відносився до тих 2,2%, які мали незакінчену вищу освіту (а 54,4% - переважна частина! - мали лише початкову освіту). Нарешті, партійність: лише 8,8% керівних чекістів, до яких належав і Балицький, мали дореволюційний партійний стаж. Він входив також в ті 10%, які раніше належали до інших політичних партій.

Шлях у наркоми

У перші місяці чекістської кар’єри Балицький завідував інструкторським, іногороднім, юридичним і секретно-оперативним відділами. Як відомо, інструкторський відділ ВУЧК відповідав за роботу з місцевими органами ЧК; іногородній підтримував зв’язок з ВЧК і місцевими органами ВУЧК, боровся з «контрреволюцією» на залізницях, займався проведенням інспекцій і збором інформації; юридичний керував усіма слідчими справами ВУЧК, проводив слідство у справах контрреволюції, службових злочинів, спекуляції, злочинів на залізницях; секретно-оперативний відділ займався охороною «революційного порядку», забезпечував запобігання і ліквідацію усіляких «контрреволюційних проявів». Крім того, Балицький входив до складу Інспекції НКВД України.

У ВУЧК він відразу став членом Колегії, очолив секретний відділ (СВ) і секретаріат. Під час денікінської окупації України у вересні-жовтні 1919 р. був головою революційного трибуналу Гомельського укріпленого району. Під його головуванням ревтрибунал розглядав не лише справи про злочини військовослужбовців і дії, що можуть, з точки зору чекістів, порушити боєздатність Червоної Армії, а й справи про контрреволюції, спекуляції, службові та кримінальні злочини, оскільки органів юстиції в прифронтовій смузі не було. Відповідно до інструкції, під час винесення вироку члени ревтрибуналу повинні були керуватися «виключно обставинами справи і велінням революційної совісті».1 вони ще й як керувалися...

Крім посади голови ревтрибуналу в Гомелі, Балицький у вересні 1919 р. обіймав ще й посаду голови ВУЧК, що стала вакантною після призначення Мартіна Лациса начальником секретно-оперативного відділу (СОВ) ВЧК. Ревтрибуналу Гомельського укріпленого району під керівництвом Балицького довелося працювати недовго, оскільки «військовий стан Гомеля покращився». Після цього Балицький відбув до Москви, де був співробітником секретного відділу і політичним інспектором ВЧК в Москві, очолював в Московській ЧК спеціальну секцію з боротьби з дезертирами.

Із серпня 1919 р. робота ВУЧК в Україні згортається. 11 грудня 1919 р. створюється Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), а при ньому Управління надзвичайних комісій і особливих відділів, яке незабаром очолив московський чекіст Василь Манцев. Постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) від 17 березня 1920 р. це Управління перетворили в Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами при Раднаркомі УСРР (ЦУПЧРЕЗКОМ).

Разом з частинами Червоної Армії і частинами особливого призначення чекісти відіграли вирішальну роль у діях проти українських повстанців, що супроводжувалася терористичними акціями проти селянства, знищенням заручників, політичних суперників більшовицького режиму. У період окупації України армією Антона Денікіна були створені ко місії для розслідування злочинів чекістів. У комісії входили громадські діячі, іноземці. Висновки комісій підтверджувалися свідченнями очевидців.

Із наслідками цієї ситуації довелося зіткнутися Балицькому, який президією ВЧК 5 листопада 1919 р. був відряджений із групою чекістів в Україну для організації ЧК. В Україні після вигнання білогвардійців багато місцевих губернських ревкомів не наважувалися називати свої каральні органи «надзвичайною комісією», оскільки в народі ще була жива пам’ять про криваві акціях чекістів. Їх «шкідливість» визнавав навіть В. Ленін.

Ось чому довелося більшовикам приховувати ЧК під спеціально вигаданим назвою «следкоми» (слідчі комісії). У річному звіті ЦУПЧРЕЗКОМа України зазначалося, що «робота цих кволих органів (следкомов. -Ю. Ш.) цілком відповідала їх компромісній назві». З таким явищем зіткнувся «тов. Балицький, відряджений ВЧК в перший, звільнений від Петлюри, куточок України - Житомир. Волинський слідком виявився не тільки найвищою мірою слабким органом боротьби, але й до того ж, завдяки своїй слабкості, не користувався ніяким авторитетом. З приїздом тов. Балицького з групою співробітників, следком був корінним образом реорганізований, перейменований в ЧК з відповідними відділами. У наступному місяці робота його настільки просунулася вперед, що з'явилася можливість виділити групу для організації Губчека, у звільненому червоними військами Києві».

Наприкінці листопада 1919 р. Балицький призначається головою Київської губернськоїЧК і повноважним представником ВЧК на Правобережній Україні. Тут, крім боротьби з «контрреволюцією», всі відзначали успіхи Балицького в боротьбі зі спекуляцією та організацію політичного процесу 21-23 березня 1920 р. над київськими меншовиками Г. Кучіним-Оранським, І. Біском, І. Кручинським та ін. Останній досвід йому ще знадобиться.

Після здачі Києва в травні 1920 р. весь склад Київської губернської ЧК за наказом Манцева був евакуйований до Харкова. 5 травня 1920 р. Балицький зустрічав на залізничному вокзалі голову ВЧК Фелікса Дзержинського, який прибув в Україну на чолі 1400 чекістів для зміцнення тилу Південно-Західного фронту. Під безпосереднім керівництвом «залізного Фелікса» і почав роботу в Харкові Балицький. Збереглося чимало документів, які вони підписали разом.

Із літа 1920 р. Балицький призначається заступником начальника ЦУПЧРЕЗКОМа Василя Манцева, а за сумісництвом обіймає посади: в.о. начальника тилу і голови трибуналу Південно-Західного фронту, члена колегії наркомату закордонних справ Радянської України. Він багато їздить по Україні, показуючи особистим прикладом, як треба вести чекістську роботу.

Так, при обстеженні Балицьким роботи Одеської губчека, як зазначалося в одному з документів ЦУПЧРЕЗКОМ,

«з'ясувалася необхідність негайного розвантаження місць ув'язнення від заарештованих. З цією метою тут вперше була застосована система організації Судових трійок для швидкого вирішення справ».

Скільки саме людей «розвантажили» в Одесі Балицький і голова місцевої ЧК Станіслав Реденс, точно невідомо. Однак відомо, що якщо, за офіційними даними, всіма підрозділами ЦУПЧРЕЗКОМа в Україні тоді було розстріляно 3879 осіб, то на рахунку Одеської губернської ЧК було 1418, тобто 36,5%.

Під час одного із службових відряджень Балицький потрапив у полон до махновців. Розмова з чекістом у повстанців була короткою і його повели на розстріл за село. Цю процесію зустрів начальник штабу повстанської армії Віктор Білаш. Він звернув увагу на високого блондина у військовому френчі з добротного сукна, з незалежною і навіть трохи зухвалою зовнішністю. Начальник штабу зупинив коня і, пригостивши чекіста самокруткою, почав з ним розмову після якого наказав відпустити смертника.

Балицький цієї послуги не забув, і, в свою чергу, врятував життя Білашу, коли той через рік тяжко пораненим потрапив у полон до червоних. Майже два роки провів Білаш в камері смертників Харківської в’язниці. І весь цей час Балицький не відправляє його, незважаючи на всі вимоги, до Москви на вірну смерть. За час ув’язнення Білаш написав під чекістську диктовку книгу про махновщину і був випущений за амністією.

Але іншим махновцям Балицький образи не прощав. Коли він отримав інформацію (як потім з’ясувалося, помилкову) про те, що в бою під Софіївкою був убитий Нестор Махно і кілька інших отаманів, то тут же дав команду відрубати голову «батьки» і перепровадити до Москви.

За постановою політбюро ЦК КП(б)У від 29 березня 1921 р. Балицький очолив спеціальну комісію з підготовки процесу над членами Української партії соціалістів-революціонерів, що в 1917 р. і пізніше була реальним політичним конкурентом більшовиків. Заступник начальника Особливого відділу ЦУПЧРЕЗКОМУ Семен Дукельський, який вів слідство у справі членів ЦК УПСР, не впорався з поставленим завданням. Рятувати справу доручили Балицькому. Вже 9 квітня 1921 р. він доповів на політбюро ЦККП(б)У про підготовку процесу і отримав завдання «в обвинувальному акті відзначити зв’язок з бандами і білогвардійцями як на Україні, так і за кордоном».

Цей партійний наказ Балицький виконав блискуче. І хоча вироки у справі УПСР були відносно м’якими, більшість учасників цього процесу не врятувалися від чекістів і на початку 1930-х pp. були засуджені по інших справах. А тоді, в 1921 p., партійні органи і чекісти зробили все, щоб розколоти українську інтелігенцію. Саме так сформулювало завдання політбюро ЦК КП(б)У на засіданні 4 червня 1921 р.

Якості Балицького отримали належну оцінку керівництва. 6 квітня 1921р. його призначають заступником голови ВУЧК (новоствореної замість ЦУПЧРЕЗКОМа), all вересня того ж року він разом з групою колег «найбільше відзначилися і особистими заслугами наблизили момент і увінчалися успіхом перемоги» був нагороджений орденом Червоного Прапора. Всього за свою кар’єру він отримає, крім інших нагород, три таких ордени.

Наприкінці жовтня 1921 р. голова ВУЧК В. Манцев був відкликаний з України на посаду голови Петроградської губчека, а на його місце був призначений голова Московської губчека Станіслав Мессінг. Дізнавшись про це, в ЦК КП(б)У вирішили поборотися за «свого» чекістського лідера. Була направлена телеграма секретарю ЦК РКП(б) В’ячеславу Молотову:

«Політбюро ЦК, зважаючи на відгук Манцева, категорично наполягає на кандидатурі Балицького, Голови ВУЧК».

Незабаром з Москви до Харкова прийшла повторна депеша про призначення Мессінга. Але політбюро ЦК КП(б)У категорично наполягало на кандидатурі Балицького, що не влаштовувало московське керівництво. Зрештою 8 листопада 1921 р. політбюро ЦК РКП(б) прийняло «соломонове рішення»:

«Дозволити ВЧК призначити т. Мессінга предгубчека в Петроград, залишивши т. Манцева на Україні».

Балицький продовжував працювати заступником голови ВУЧК, а, після розформування останньої, з 22 березня 1922 р. - заступником голови ГПУУСРР. Працював він настільки активно і продуктивно, що коли в серпні 1923 р. В. Манцев був відкликаний з України, то союзне керівництво своїх кандидатур голови ГПУУСРР вже не висувало. 1 вересня 1923 р. на цю посаду було призначено Балицького. У його кар’єрі починався новий етап: він став першою особою в системі комуністичної спецслужби в Україні.

І знову подивимося, як виглядає ця частина біографії Балицького на тлі біографій керівних чекістів УРСР середини 1930-х pp. Він відносився до меншості (3,3%) чекістів, що прийшли в ЧК з партійної роботи (більшість прийшло в ЧК із Червоної Армії), але входив до 44,4% тих, хто прийшов туди служити з партійним квитком. Він також відносився до тієї більшості (60%), яка прийшла до органів ЧК під час громадянської війни, служила під керівництвом Фелікса Дзержинського та яку називали «дзержинці». Саме руками цих людей партійні керівники знищували «класових ворогів», «буржуазних націоналістів», внутрішньопартійну опозицію. Не хто інший, як саме «дзержинці», поклали початок знищенню представників самої партійно-державної номенклатури, зусиллями якої, власне, затверджувався більшовицький режим.

На посту наркома

Після ліквідації НКВД УСРР у грудні 1930 р. Балицький залишався на посту голови ГПУУСРР. У лютому 1933 р. після роботи в Москві він офіційно повернувся на цю посаду, хоча в Україні приїхав раніше. З відновленням НКВД України в 1934 р. знову став наркомом внутрішніх справ УСРР і перебував націй посаді до травня 1937 р.

Коротка перерва в його кар’єрі була викликана тим, що 31 липня 1931 р. його перевели до Москви, призначивши заступником голови ОГПУ СРСР. Його діяльність на цій посаді вимагає подальшого вивчення. Відомо, що саме він 24 вересня 1932 р. провів перший допит М. Рютіна, на якому останній заявив, що вирішив боротися проти Й. Сталіна ще в травні 1928 р. 11 жовтня того ж року колегія ОГПУ СРСР у складі В’ячеслава Менжинського, Генріха Ягоди і Всеволода Балицького під позасудовому порядку засудила Рютіна до розстрілу (пізніше розстріл був замінений 10 роками таборів).

15 листопада 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) з метою «розвантаження Москви та Ленінграда та інших великих міських центрів СРСР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і роботою установ, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадських елементів», визнало за необхідне ввести в країні єдину паспортну систему. Для вироблення конкретних заходів «законодавчого та організаційно-практичного характеру» була створена спеціальна комісія, яку очолив Балицький. Через вісім днів він представив Сталіну проекти трьох постанов ЦВК і РНК СРСР «Про запровадження єдиної паспортної системи в містах Союзу РСР», «Про систему обліку та реєстрації населення Союзу РСР», «Про облік та реєстрації населення (прописку), регулюванні виїзду і в’їзду у мм. Москві, Ленінграді та Харкові». Ці проекти будуть реалізовані через спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р.

Цікаве питання, як часто Балицький контактував безпосередньо зі Сталіним, чи мав можливість скласти безпосереднє враження про вождя. Такі зустрічі мали місце. У журналі відвідувачів кабінетугенсека зареєстровані його візити: 21 липня, 12 листопада й 28 грудня 1931 p.; 26, 27 лютого, 5, 7, 9, 10, 15, 19, 27 березня, 4, 5 квітня, 2 травня, 21, 26 вересня, 8 жовтня, 15, 24, 28 листопада 1932 p.; 28 листопада 1934 p.; 1 квітня 1937 р. 

Восени 1932 р. Балицький був призначений головою Мобілізаційної наради при Колегії ОГПУ СРСР, проте в Москві він не затримався. В останніх числах листопада того ж року як особливий уповноважений ОГПУ СРСР відряджається в голодуючу Україну. Вже 1 грудня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У опитуванням ухвалює постанову:

«Беручи до уваги тривале відрядження т. Балицького на Україну для посилення роботи ГПУ - внести пропозицію Пленуму ЦК пропозицію (опитуванням) обрати тов. Балицького членом політбюро ЦК КП(б)У».

Крім цього московського епізоду, його діяльність була пов’язана з Україною. Розглянемо, які основні лінії його роботи як наркома?

Зміцнення структур органів безпеки та їх найтісніший зв'язок з партійними органами

Ще до приходу на пост наркома цим питанням він завжди приділяв увагу. Так, в жовтні 1921 p., за його пропозицією РНК УСРР було вирішено питання «про встановлення процентного відрахування з товарів, відібраних у контрабандистів для преміювання співробітників Особливих відділень». І надалі вищі органи влади України неодноразово задовольняли подібні прохання Балицького.

Йому доводилося боротися і «за чистоту» чекістських рядів. Так, лише в одному з підписаних ним наказів 31 січня 1921 р. повідомлялося про розстріл 10 співробітників ЦУПЧРЕЗКОМа за хабарництво, за зґвалтування заарештованих, за шантаж і вимагання, за стосунки із контррозвідкою білих, за привласнення речей при обшуку, за пияцтво та розкриття конспіративної квартири.

Призначення Балицького головою ГПУ УСРР у вересні 1923 р. збіглося з партійною дискусією, що проходила в країні. Чимало прихильників Льва Троцького було і серед чекістів. Наприклад, більшість членів партійної організації Київського губвідділу ГПУ проголосувала за платформу Троцького. Серед симпатиків троцькістів були відповідальні керівники, зокрема помічник начальника губвідділу ГПУ Валерій Горожанін, заступник начальника СОЧ Яків Камінський, секретар парторганізації, начальник секретного відділу Пейсах Рахліс, старший уповноважений СВ Воронов, уповноважений КРВ Михайло Альохін (Смоляров), уповноважений ЕКВ Олександр Риклін, уповноважений ОВ Київського губвідділу ГПУ Альберт Аузен, уповноважений розвідки Янов.

У центральному апараті ГПУ УСРР опозиціонерів очолював заступник голови Яків Лівшиць, який прославився не тільки своїми оперативними заслугами, а й великою схильністю до чвар і «створення групувань». Пізніше Балицький згадував про ті дні: «Особисто доводилося в Харкові зустрітися з Лівшицем як з опозиціонером. У нього були досить міцні зв'язки і в певний період ситуація була така, що осередки подекуди тріщали. Незважаючи на те, що я був головою ГПУ, довелося навіть пару днів бути ніби як в меншості. Тільки потім нам вдалося цю публіку заспокоїти, розігнати і розпустити».

Я. Лівшиц 14 лютого 1924 р. був відкликаний в ОГПУ СРСР і незабаром переведений на господарську роботу. Більшість інших опозиціонерів виступили в пресі з покаянням, були прощені і навіть пішли на підвищення - через кілька місяців після каяття, Валерій Горожанін був призначений начальником СВ ГПУ УСРР. А ось П. Рахліс каятися не захотів і був переведений з пониженням до Катеринослава. Це був хороший урок: стало зрозуміло, що в керівних органах потрібні надійні, тобто «свої» люди. І Балицький активно почав формувати свою «команду».

Із перших днів роботи на посаді голови ГПУ УСРР Балицький став огортати роботу своїх підлеглих ореолом таємничості. Він домігся, щоб плани роботи ГПУ УСРР не затверджувалися ВУЦВК або РНК, зламав практику регулярних звітів ГПУ перед вищими органами державної влади та місцевими радами, і навіть заборонив знімати художній кінофільм «ГПУ» за сценарієм Я. Лівшица, оскільки фільм міг розкрити деякі секрети роботи його відомства.

У листопаді 1923 р. при Раднаркомі СРСР створюється єдине державне політичне управління (ОГПУ), і тоді ж Балицький став членом Колегії ОГПУ СРСР. Із 3 березня 1924 р. він став наркомом внутрішніх справ. ВУЦВКіРНКУРСР 13 серпня 1924 р. затвердили Положення про ГПУ УСРР. Управління вийшло з формального підпорядкування НКВС України. Законодавчо закріпили, що ГПУ підпорядковується Раднаркому УСРР, а його голова (він же - уповноважений ОГПУ СРСР) входить до складу уряду з дорадчим голосом. ГПУ України повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УРСР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами і розпорядженнями ОГПУ СРСР. Нагляд за справами, що заводилися ГПУ УСРР, мав здійснювати прокурор через призначених для цього помічника в рамках, визначених окремими законодавчими актами.

Взаємовідносини прокуратури та ГПУ можуть стати темою окремого дослідження. Між цими структурами неодноразово виникали непорозуміння, причому чекісти не вважали за необхідне погоджувати свої дії, та не дотримувалися рекомендацій тих, хто здійснював прокурорський нагляд за ходом дізнань і слідства, за порядком перебування під слідством. Більш того, чекісти просто не хотіли давати будь-яку інформацію посилаючись на надзвичайну секретність.

Після доповідей Балицького політбюро ЦК КП(б)У ухвалює низку постанов, спрямованих на зміцнення ГПУ. Так, в червні 1925 р. в одному з рішень було записано:

«Маючи на увазі посилення діяльності шпигунських організацій, визнати за необхідне приділяти більшу увагу органам ГПУ, ніж це було досі [...], забезпечити ГПУ потрібними засобами [...], зрівняти постійних оперативних працівників ГПУ у правовому і в партійному відношенні (прийом в партію, стаж тощо) з працівниками Червоної Армії [...]. Наполягати на посиленні коштів на інформаційну і контр-диверсійну роботу ГПУ УСРР [...]. Не допускати ні в якому разі зменшення кількості працівників ГПУ [...]. Тримати курс на підвищення зарплати працівникам ГПУ в % порівняно з уніфікованою зарплатою інших відомств».

Так було і в наступні роки: він завжди вміло відстоював інтереси свого відомства, підкреслюючи, що воно служить виключно партії і виконує її волю. Про посилення ролі ГПУ свідчило й обрання 29 листопада 1927 р. Балицького на пленумі ЦК КП(б)У кандидатом у члени політбюро. Після цього він практично перестав бувати на засіданнях уряду. При цьому він не втомлювався пояснювати підлеглим,

«що апарат ГПУ повинен беззастережно виконувати волю Центрального комітету, яка передається через його голову. Якщо є наказ стріляти в натовп незалежно від того, хто б там не був, - відмовитеся - розстріляю всіх. Потрібно беззаперечно виконувати мою волю, а якщо будете мітингувати, я цього не дозволю [...]. Центральному комітету партії потрібен міцний, монолітний апарат, що виконує волю партії».

Влітку 1930 р. Балицький був обраний членом політбюро ЦК КП(б)У і членом Центральної Контрольної Комісії ЦКВКП(б). 9 лютого 1934 p. XVII з’їзд ВКП(б) обрав його членом ЦК. Такої честі із чекістів тоді удостоївся тільки перший заступник голови ОГПУ СРСР Генріх Ягода.

Придушення опозиції

Балицький реально сприяв тому, що були придушені внутрішньопартійні опозиційні сили. У виступі на X з’їзді КП(б)У в листопаді 1927 р. він переконував делегатів у тому, що «українська опозиція» має «підпілля» і «надпілля», причому в останньому «у них маленькі люди, ті, які зв’язуються з безпартійними, і ті, які зв’язуються з антирадянськими партіями. Це тепер вже майже доведений факт». Звинуватив Балицький опозицію і в тому, що її представники, які перебувають на радянській роботі, роблять великі витрати, щоб дати матеріальну можливість «існувати підпіллю», а також встановлюють зв’язок («через меншовиків») із закордоном.

Незабаром з лексикону Балицького зникне слова «майже» і опозиціонерів вже будуть твердо вважати «п’ятою колоною» в партії, а їх зв’язок з антирадянськими силами або іноземними розвідками стане як би автоматично доведеною. Так, в одному із виступів голова ГПУ УСРР сказав:

«Тов. Лобанов, ви звинувачуєте органи ГПУ в тому, що вони реагують на виступи опозиції? Так, вони реагують. Але як і чому? Атому, тов. Лобанов, що за опозицією тягнеться контрреволюція!».

Збереглося чимало документів, що свідчать про те, що саме Балицький ініціював більшість каральних акцій проти опозиції. Так, наприклад 27 липня 1928 р. на закритому засіданні політбюро ЦК КП(б)У ухвалило:

«1. Погодитися з пропозиціями тт. Постишева та Балицького про вилучення з Харкова декількох (3-4) активних опозиціонерів, які проводять розкладницьку роботу.

2. Прийняти пропозицію т. Балицького про необхідність вилучення з інших округів України кількох особливо активних опозиціонерів, доручити т. Балицькому скласти список опозиціонерів, які підлягають вилученню[...].

3. Питання про вилучення опозиціонерів доручити т. Балицькому узгодити з Москвою».

Голова ГПУ УСРР у виступах неодноразово намагався теоретично обґрунтувати незаконні дії підлеглих, підводив базу під остаточний розгром троцькістів, таврував «правий ухил» і одночасно бив «націоналістів». Вдавалося йому це блискуче.

Виступаючи в 1929 р. на Другій всеукраїнській конференції КП(б)У він повідомив, що до цих пір існують «організації Троцького», форми і методи дії яких нічим не відрізняються від форм і методів діяльності будь контрреволюційної організації, і що «крім пропаганди та підпільної преси, крім окремих виступів, ця анти радянська контрреволюційна група стала на шлях найактивнішої непримиренної боротьби в такій формі, як форма терору. Я повинен вам повідомити, що напередодні 7 листопада 1928 р. органами ОГПУ була викрита терористична група троцькістської молоді, яка готувала замах на життя тов. Сталіна. Нещодавно розкрита інша група троцькістської молоді».

Зрозуміло, що такі заяви головного чекіста республіки ставили поза законом будь-якого, хто міг бути віднесений до троцькістів. За допомогою ГПУ «ідейно-політична», як любили повторювати в СРСР, боротьба проти троцькізму вступала у вирішальну фазу, що завершився в 1930-і роки. У січні 1936 p., виступаючи на Пленумі ЦК КП(б)У, Балицький підкреслював: «[...] Троцькісти 1923 р. могли виступати на зборах, могли вести свою роботу, щоб виступити проти партії, доводячи неправоту партії на тій чи іншій ділянці. Теперішні троцькісти - це троцькісти шкідники, шпики. Тому коли ми говоримо про троцькізм і троцькістів, то ми говоримо про лютих ворогів і ставимо їх абсолютно на одну дошку з усіма інтервентами, фашистами закордонного порядку».

Проведення примусової колективізації і «розкуркулювання»

У цьому питанні позиція Балицького була жорсткою, послідовною і непримиренною. Політбюро ЦК КП(б)У 4 травня 1928 p., заслухавши та обговоривши на засіданні доповідь Балицького, ухвалило «посилити роботу по боротьбі з активно виступаючими антирадянськими елементами на селі (колишні поміщики, колишні поліцейські, попи, куркулі), застосовуючи до них репресії».

Балицький 21 травня 1929 р. підписує директиву всім начальникам окрвідділів ГПУ, всім окрпрокурорам та головам окружних судів, що вимагала проведення рішучої боротьби із «куркульським елементами, що проводили активну роботу по зриву заходів в області хлібозаготівлі». А далі містилася вимога сконцентрувати всі справи щодо цих осіб у окружних відділах ГПУ і йшов перелік того, що належало робити. У числі інших була така вказівка:

«Щодо справ, направлених до суду, для створення перелому серед заможної частини села забезпечити серйозні заходи впливу у вигляді позбавлення волі (виділено мною. - Ю. Ш.). Справи було потрібно оформляти в 3-денний термін».

Незабаром стала широко застосовуватися практика виселення «антирадянських елементів» за межі України. Про поспіх, в якому готувалися ці акції, свідчить постанова політбюро ЦК КП(б)У від 13 жовтня 1929 p.:

«Доручити Т. Балицькому терміново розглянути список, поданий Полтавою, на висилку за межі України куркульських і колишніх поміщицьких сімей, які активно виступають проти наших заходів в області хлібозаготівлі, та вжити заходів для прискорення їх висилки».

Із поставленим перед ним завданням голова ГПУ УСРР впорався блискуче. На 12 березня 1930 р. кількість виселених становило понад 60 тис. осіб, а в наказі ГПУ УСРР за № 74 від 31 березня 1930 р. Балицький підкреслював:

«19 березня 1930 органами ГПУ УСРР за активної участі бідноти і селянського активу закінчена операція з виселенню куркульства з районів суцільної колективізації [...]».

Всього на 1 червня 1930 р. в Україні було «розкуркулено» 90 тис. господарств, а всього роки колективізації - понад 200 тис.

Але Всеволод Балицький не тільки давав вказівки. Він особисто брав участь у придушенні збройних виступів селянства проти політики більшовицького режиму на селі в різних регіонах України. У доповідній записці «Про політичний стан селянства України, у зв’язку з ліквідацією куркульства, як класу. За час з 20/1-30 р. по 12/II-30 р.» він повідомляв заступнику голови Раднаркому СРСР Григорію Орджонікідзе, що у січні 1930 р. було зафіксовано 37 масових виступів селян, в яких взяло участь 12 000 осіб, і що на 9 лютого 1930 р. заарештовано 11865 осіб. Балицький особисто очолив оперативний штаб з придушення селянських повстань. 16 березня він телеграфував керівництву зі станції Тростянець:

«Вчора приїхав Тульчинський округ. Весь округ охоплений заворушеннями і повстаннями. З 17-ти районів округу, вражені 15 районів. На сьогоднішній день хвилювання відбуваються в 153 селах. Абсолютно вигнана Радянська влада і актив з 50 сіл... колгоспи ліквідовані у більшості сіл округу [...]. У деяких селах - збройні виступи [...]. Відданий наказ про рішучу придушенні виступів. Я також залишаюсь в цьому окрузі для оперативного керівництва». Незабаром повстання були придушені, але виступи проти режиму тривали.

Боротьба проти старої інтелігенції і «націоналістичної контрреволюції»

Всі труднощі більшовики пояснювали активізацією «контрреволюційних», «шкідницьких» і, особливо, «націоналістичних» сил. У вже згаданій доповіді Балицького на засіданні політбюро ЦК КП(б)У в травні 1928 р. було приділено увагу «посиленню активності ворожих інтелігентських груп», а в резолюції від ГПУ було потрібно «посилити боротьбу з групами, що здійснюють активну антирадянську роботу, виробляючи при цьому необхідні арешти».1 з арештами не затрималися.

У липні 1928 р. Балицький направив тодішньому генсеку КП(б)У Лазарю Кагановичу доповідну записку «Про пожвавлення української контрреволюції». Хронологічно пожвавлення було віднесено до 1926 p.,а імпульсом, на думку Балицького, став переворот Пілсудського: «Українські антирадянські елементи в особі Пілсудського бачили старого союзника і покровителя Петлюри, а тому значно підбадьорилися».

Джерелом активності націоналістичних елементів в записці називалося «посилення капіталістичних, куркульських верств українського села».

Балицький окремо зупинився на підсумках проведеної в тому 1928 р. «широкої операції зі зняття українського антирадянського активу. У результаті заарештовано понад 400 осіб». 

Разом з тим, в записці зазначалося, що «не всі активні групи розгромлені», а тому обґрунтовувалася необхідність «неослабної боротьби з відродженою української контрреволюцією». У записці увагу було посилено переважно на українське село і на інтелігенцію, що працювала у сфері сільськогосподарської кооперації.

Але це не означало, що чекісти забули про технічну інтелігенцію. Балицький керував арештами інженерів в Донбасі, «очищенням» апарату Дніпробуду, організацією розслідування «Харківської філії» відомої «Шахтинський організації» в 1928 p., тобто він реалізував лінію на пошук «ворожих елементів» серед представників технічної інтелігенції. 25 березня 1929 р. він підписує і направляє в ЦККП(б)У «Відомості про настрої технічної інтелігенції». Тут підкреслювалося наявність «лицемірства і дворушництва, що виявляються в офіційному вираженні свого повного і абсолютного довіри партії і влади при одночасному іронічному відношенні і злісному висміюванні в своєму колі основних політичних і господарських заходів уряду».

Цікаво, що в цьому документі відбито ставлення технічної інтелігенції до «Шахтинська процесу». Він оцінювався в розмовах «інженерству» як «продукт творчості ГПУ з метою виправдання всіх невдач господарської політики, що проводиться партією».

Тому одним з головних об’єктів уваги партійних і чекістських органів УСРР була українська інтелігенція. 22 лютого 1926 р. політбюро ЦК КП(б)У заслухало доповідь Балицького «Про настрої серед української інтелігенції» і постановило розпочати рішучу боротьбу з правими угрупуваннями серед інтелігенції, зобов’язавши голови ГПУ УСРР доповісти через місяць про подальші заходи з розкладання української інтелігенції.

Власне, розкладенням української інтелігенції Балицький і його служба займалися весь час. Вони організували стеження за видатними представниками цієї інтелігенції, наприклад, за академіком Михайлом Грушевським, котрий повернувся в 1924 р. з еміграції в Україну. І це незважаючи нате, що ще перед своїм поверненням з еміграції академік отримав лист від голови Раднаркому УСРР Власа Чубаря та Всеволода Балицького, в якому зазначалося, що Грушевський обшукам, арештам і переслідуванням не підлягає.

Чекісти під керівництвом Балицького, по суті, вели власну політику в умовах проголошеної партійним керівництвом ще в 1923 р. політики «коренізації» (в Україні вона мала в першу чергу форму «українізації»). Всі, більш-менш, видатні представники «української шовіністичної інтелігенції» відстежувалися, проти них накопичувався «компромат», який ГПУ почне незабаром використовувати. Наприклад, навесні 1930 р. у Харкові відбувся грандіозний показовий політичний процес у справі «Спілки визволення України» («СВУ»), лідером якої був оголошений академік Сергій Єфремов.

У контексті ліквідації НЕПу, «розкуркулення», масової насильницької колективізації та масового опору селянства процес «СВУ» перетворювався на трагічну інтродукцію глобального «приборкування» інтелектуальних верств України, чия діяльності та навіть саме існування в умовах контрольованої «українізації» нагадували про боротьбу українців у 1917-1920 pp. за власну незалежну державу. Всі підсудні були засуджені до різних термінів позбавлення волі, 12 з них розстріляні в 1937- 1938 pp., 5 - померли в таборах. Всього ж у цій справі (про яке сучасники жартували: «Опера "СВУ”, музика - ГПУ»), в різний час було засуджено і вислано більше 30 тисяч осіб.

Знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та її діячів

Як відомо, Церква з самого початку існування більшовицького режиму опинилася в полі особливої уваги чекістів. Постійно займався цими питаннями і Балицький. Наприклад, 25 липня 1926 політбюро ЦККП(б)У розглянуло і затвердило «Пропозиції комісії в питаннях з церковних справ» (серед членів цієї комісії був і голова ГПУ УСРР). Ось кілька пунктів цієї постанови: «[...] 2. Вважати необхідним подальше посилення роботи по охопленню інформаційним апаратом тих угруповань, які їм ще повною мірою не охоплені (автокефалія, католики, лютерани, меноніти).

3. Схвалити намічені комісією репресії проти керівників (Потієнко, Ярещенко і Шараєвського) автокефальної церкви, освятив в пресі їх контрреволюційну роботу. Доручити комісії вести подальшу роботу з розкладання автокефалістів [...].

6. Визнати можливим відкрити в Києві церковно-обновленський навчальний заклад [...] під суворим контролем ГПУ.

7. Розмір коштів, що мають бути виділені ГПУ на роботу серед духовенства, доручити визначити особливої комісії [...]».

У наступному, 1927 p., за допомогою чекістів був відсторонений від керівництва Другим Всеукраїнським Православним Церковним Собором (ВПЦР) митрополит В. Липківський. З цього, по суті, почалася ліквідація УАПЦ. ГПУ УСРР 27 жовтня 1927 р. мало підстави заявити, що поставлені перед ним завдання усунення митрополита Липківського, архієпископів Ярещенко і Потієнко «нами повністю виконані. Собор пройшов під повним нашим керівництвом».

Головою ВПЦР став В. Чеховський, але вже у вересні 1928 р. ГПУ УРСР заборонило йому займатися всякою церковної діяльністю. У 1926-1929 pp. в Україні було заарештовано п’ять ієрархів УАПЦ. Всього було знищено 34 її єпископа, понад 2000 священнослужителів.

Голод 1932-1933 pp.

Прибувши до Харкова наприкінці 1932 р. як особливий уповноважений ОГПУ СРСР, Балицький констатував, що в Україні існує організований саботаж хлібозаготівлі, осінньої сівби, організоване злодійство в колгоспах і радгоспах, терор щодо комуністів та активістів на селі і зробив висновок про безумовне існування організованого контрреволюційного підпілля, пов’язаного з іноземними розвідками.

Вже 5 грудня 1932 р. в оперативному наказі № 1 він ставить перед ГПУ УСРР завдання - розкрити і розгромити підпілля, а через кілька днів він розпорядився вжити рішучих заходів по припиненню масового виїзду селян за межі України за хлібом, і підключити співробітників ГПУ до пошуків захованого зерна.

Незабаром було оголошено, що тільки ударно-оперативною групою під керівництвом заступника голови ГПУУСРР К. Карлсона була розкрита і ліквідована потужна «контрреволюційна повстанська і шкідницька організація», що охоплює своїм впливом 133 райони України, що налічує до 3000 осіб, що має свої контрреволюційні осередки в 114 колгоспах, 102 МТС і 67 районних центрах України і готує повстання до весни 1933 р.

Але масові арешти не поліпшили ситуацію з хлібозаготівлею і тоді оперативному наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. Балицький повідомив, що проведений ним

«аналіз ліквідованих за цей час справ говорить за те, що в даному випадку ми зіткнулися з єдиним ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 р. з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої "Української незалежної республіки"», і поставив перед ГПУ УСРР «найближче основне та головне завдання [...] - забезпечення весняної сівби».

Від начальників обласних відділів ГПУУСРР він зажадав у «10-ти денний термін закінчити і оформити справи низовий повстанської периферії [...], які передати для слухання на Судову Трійку ГПУ УРСР. У цих справах залишати лише тих, з проходять по них, які можуть своїми показаннями допомогти розкриттю додаткових зв'язків з іншими організаціями, виявленню нових учасників, керівних центрів і ниток провідних закордон. Всі ці заарештовані повинні концентруватися в обласних відділах».

Незабаром Балицький рапортував про те, що під керівництвом начальника ЕКУ ГПУ УСРР Соломона Мазо була розгромлена «контрреволюційна організація в сільському господарстві України, пов’язана з аналогічними контрреволюційними організаціями в Москві, інших частинах Союзу і з закордоном», і що українськими чекістами була розкрита велика шпигунська мережа, що провадила роботу у розвідувальних органах, промислових підприємствах, транспорті й об’єктах оборонного будівництва. У Москві заарештованих українських фахівців об’єднали із загальносоюзної «контрреволюційна організація в сільському господарстві» і в березні 1933 р. розстріляли.

Ось як доповідав про методи своєї роботи в той період сам Балицький:

«За 4 місяці після початку хлібозаготівлі до 15 листопада було заарештовано по хлібозаготівельних справах 11 тис. осіб. За місяць з 15 листопада по 15 грудня -16 тис. осіб, у тому числі 435 партійців, 2260 представників колгоспного апарату, в тому числі 409 голів і 441 бухгалтер і рахівник, а також 107 голів сільрад. До розстрілу трійкою засуджено 108, але ще на розгляді 100 осіб. За 2 останні декади в ямах і чорних коморах (7 тис. ям і 100 комор) знайдено 700 тис. пудів хліба. Одноосібники ховають у колгоспників, особливо тих колгоспів, які виконали хлібозаготівлі [...].

Останні 2-3 дні на Харківщині ми застосували нову форму впливу. Приходить до колгоспу співробітник ГПУ у формі і веде бесіду з головою, членами правління про здачу хліба. Розмова наполегливий. В результаті колгосп "Червоний Господар" за 2 дня підвищив хлібоздачу з 58% плану до 96%, "Нов[е] Життя" з 54% до 80% і т. д. Думаємо, це поширити і на інші області».

Одним з головних завдань голови ГПУ УСРР у той час було збереження в таємниці самого факту існування голоду і його смертельних наслідків (по самим неповними підрахунками, з життя в Україні пішло не менше 4-5 млн. осіб).

Повернення Всеволода Балицького в Україну було пов’язано з постановою ЦКВКП(б) від 24 січня 1933 p., в якому українська парторганізація гостро критикувалася за невиконання плану хлібозаготівлі. Ця постанова викликала в республіці серйозні кадрові зміни. Найпомітнішою з них стало призначення Павла Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У. Одночасно він залишався секретарем ЦК ВКП(б). «Другий перший секретар», так називали в партійно-урядових кулуарах Постишева, що мав великі повноваження від Сталіна і мав право безпосередньо радитися з генсеком в обхід тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора. Оскільки згадана постанова містила негативну оцінку роботі парторганізації УСРР, стало ясно, що новий другий секретар ЦК КП(б)У приїхав для «наведення порядку». Дії Постишева та Балицького призвели в кінцевому підсумку до того, що ситуація з голодом була використана для скасування політики «українізації» і тотального погрому українських інтелектуальних сил (арешти в системі освіти, науки, культури, літератури). Таким чином, вмирали не тільки мільйони селян. Масові арешти привели до нового етапу «українізації» Соловків, Казахстану і Сибіру.

Початок етнічних чисток

Строго кажучи, найбільш глобальною етнічною чисткою було все, що, власне, робив Балицький проти українців, оскільки і він, і його підлеглі ніколи не ідентифікували себе з «українськими аборигенами», яких вони покликані були лише «обслуговувати». Разом з тим, Балицький координував боротьбу і проти інших національних «контрреволюціонерів».

Погіршення відносин СРСР з Німеччиною та Польщею, і відповідне посилення антинімецької і антипольської пропагандистських кампаній зумовили особливу упередженість радянських владних структур відносно німецького і польського населення. Вже в листопаді 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У відзначалася «засміченість колгоспів, шкіл, клубів, інститутів польськими та німецькими фашистськими елементами» і було потрібно очистити ці організації від ворога.

Отримавши чергову партійну установку, співробітники ГПУ УСРР швидко взялися за роботу, тим більше, що «творчих напрацювань» у них вистачало. Ще в березні 1931 р. Балицький зазначав, що «німецькі, польські та чеські колонії є постійними об’єктами для шпигунства і шкідництва», і висловлював стурбованість тим, що «в Новоград-Волинському районі в 15 сільрадах, з яких 4 німецьких, 1 польський і чеська колонія - інформаторів немає».

Ще в 1932 р. в Україні почалися арешти членів «ПОВ» («Польської Організації Військової») - організації, що, як стверджували чекісти, вела

«активну шпигунську, диверсійну, терористичну і повстанську роботу, з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УРСР від Радянського Союзу і захоплення її польським імперіалізмом».

Відзначимо, що «ПОВ» дійсно існувала і боролася з більшовицькою владою в роки громадянської війни, але була розгромлена чекістами в 1921-1922 pp. І ось, через десять років, в ГПУ УСРР вирішили відродити «ПОВ», записуючи в її члени заарештованих громадян польської національності. Швидко знайшли і її керівника - колишнього керівника польського бюро агітаційно-пропагандистського відділу ЦККП(б)У Болеслава Скарбека, якого заарештували 15 серпня 1933 р.

У квітні-липні 1934 р. ГПУ УСРР, за словами його голови, «завдало значного удару по найбільш активним фашистським елементам, які проводили оперативну роботу» і «в порядку оперативного натиску проведені репресії щодо фашистського активу в національних колоніях і районах».

Вже 22 травня 1934 р. Балицький рапортував про арешт «поки» 85 осіб, більшість з яких становили священнослужителі, і про підготовку арешту ще 60 осіб. Почалися арешти членів «ПОВ» і в Білорусії.

Характерно, що ця польська операція проходила під невсипущим контролем вищого керівництва країни. Із санкції політбюро ЦК ВКП(б) в Україні і в Біло русії були організовані процеси над членами міфічної «ПОВ». Рішення політбюро ЦКВКП(б) від 31 травня 1934 р. свідчило:

«Дозволити ОГПУ привести у виконання вироки стосовно керівників розкритої "Польської військової організації" ("ПОВ") і провокаторів в компартії Польщі».

Але й таких репресивних заходів в Україні, де паралельним ходом йшли ще й масові арешти серед громадян німецької національності, здалося мало. У липні 1934 р. П. Постишев і голова Раднаркому УСРР А. Любченко направили Сталіну лист в якому просили дозволити ще більш рішучі каральні акції проти осіб, «які проводять провокаційну фашистську роботу».

Незважаючи на успіхи своїх підлеглих у боротьбі з «фашистами», Балицький в листопаді 1934 р. зазначав, що слідство «ще не розкрило і глибоко не торкнулося контрреволюційне підпілля», і наказав:

«Із метою остаточного знищення німецького контрреволюційного фашистського підпілля, що проводить шпигунсько-диверсійну роботу, прийняти репресивні заходи по відношенню до активних контрреволюційним і антирадянсько-налаштованим елементам, піддаючи їх арештам і висилці, а щодо найбільш злісних домагаючись винесення вироку про розстріл [...] звернути серйозну увагу на правильність і якість слідчої роботи за німецькими справах, забезпечивши цілісність слідства стосовно кожного заарештованого вичерпними оперативними заходами. Зокрема практикувати допити свідків, які можуть викрити злочинну діяльність обвинувачених».

І надалі Балицький постійно підкреслював існування в Україні «німецьких і польських фашистів». Зокрема, у виступі на пленумі ЦК КП(б)У в січні 1936 р. він повідомляв:

«Незважаючи на сильний удар по ПОВ в 1933-1934 pp. [...], ми знову, вже в 1935 р. виявляємо членів ПОВ в рядах партії. Але ворог не здається [...]. Наприкінці 1934 р. і 1935 р. в Україну прибув цілий ряд польських емісарів».

У телефонограмі начальникам обласних управлінь НКВС УРСР 20 липня 1936 р. відзначав, що слідство по німцям гальмується, начальники питаннями якісної слідчої роботи не займаються і вимагав «посилити темпи оперативної та слідчої роботи по німецькій лінії з урахуванням необхідності ретельного, більш глибокого виявлення ролі та діяльності німецьких консульств, особливо за останні роки». 

У 1936 р. Балицький керував масовою депортацією із України 15 000 польських і німецьких родин, будучи членом спеціальної державної комісії.

Мабуть, зазначеного (хоча приклади можна множити) цілком достатньо, щоб скласти уявлення про воістину неординарному вкладі В. Балицького в справу утвердження і підтримки більшовицького режиму в Україні.

7 жовтня і 26 листопада 1935 р. постановами ЦВК і РНК СРСР були встановлені спеціальні звання начальницького складу Головного управління державної безпеки (рос. ГУГБ) НКВД СРСР. Наркому внутрішніх справ СРСР Генріху Ягоді було присвоєно звання генерального комісара державної безпеки, заступникам наркома внутрішніх справ СРСР Якову Агранову і Георгію Прокоф’єву, начальнику УНКВД по Далекосхідному краю Терентію Дерібасу, начальнику УНКВД по Ленінградській області Леоніду Заковського, начальнику УНКВД по Московській області Станіславу Реденсу і наркому внутрішніх справ України Всеволода Балицькому було присвоєно звання комісара державної безпеки 1-го рангу. Проте це не врятувало його від загибелі...

Фінал

11 травня 1937 р. Балицького було призначено начальником УНКВС по Далекосхідному краю (ДВК). 17 травня 1937 він підписав наказ за № 159:

«І. Оголошую наказ Народного комісара внутрішніх справ Союзу ССР-Генерального Комісара Державної Безпеки тов. Єжова М.І. про моє призначення на нову роботу в Далекосхідний край.

№ 688.11-го травня 1937 р., м. Москва.

Для посилення чекістської роботи на Далекому Сході Народного Комісара Внутрішніх справ УРСР - комісара державної безпеки 1-го рангу тов. Балицького призначити начальником УНКВД Далекосхідного краю. Начальника УНКВД Далекосхідного краю комісара державної безпеки 1-го рангу тов. Дерибас відкликати у розпорядження НКВД СРСР. Комісара державної безпеки 2-го рангу тов. Миронова, що виїхав на Далекий Схід з групою працівників із спеціальним завданням, підпорядкувати начальнику УНКВД по Далекосхідному краю - комісару державної безпеки 1-го рангу тов Балицькому.

II. Згідно вказівки Народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР, тимчасове виконання обов'язків Народного комісара внутрішніх справ УРСР передаю моєму заступникові - комісару державної безпеки 3-го рангу тов. Іванову В.Т.

III. Дорогі товариші! Протягом багатьох років нашої спільної роботи, виконуючи директиви партії та уряду, чекісти України, безмежно віддані справі Леніна-Сталіна, самовіддано боролися з контрреволюцією всіх мастей.

Чекісти України нещадно ліквідували бандитизм і контрреволюційні організації в роки громадянської війни, розгромили націоналістичні організації і куркульство, очищають нашу країну від фашистської агентури, зрадників-троцькістів і їх правих поплічників.

ДИРЕКТИВИ ПАРТІЇ І ВКАЗІВКИ ВЕЛИКОГО СТАЛІНА - НЕПОРУШНИХ ЗАКОН ДЛЯ ЧЕКІСТІВ.

Партія вимагає від нас високої революційної пильності, підвищення якості всієї оперативної чекістської роботи. Наш більшовицький обов'язок ще і ще раз перевірити свої власні ряди - чекістські кадри, озброїти їх більшовизмом, зробити наші кадри завжди готовими виконувати вимоги партії, здатними знаходити ворога і викорчувати його з усіх ділянок, куди б він не пробрався, не забуваючи і своїх власних рядів, куди також прагне проникнути ворог.

Запорукою успішної роботи чекістів є наша безмежна відданість партії і великому Сталіну, більшовицьке керівництво нашого сталевого Наркома Миколи Івановича Єжова.

Прощаючись із Вами я впевнений, що всі чекісти України, бійці і командири наших частин, всі співробітники адміністративних і господарських управлінь НКВД УРСР віддадуть всі свої сили на виконання поставлених партією і урядом завдань.

У складній оперативній обстановці на Далекому Сході, я постараюся передати набутий разом з Вами на Україні досвід боротьби з контрреволюцією. Бажаю всім Вам, дорогі товариші, подальших успіхів у боротьбі з ворогами народу, нових перемог у соціалістичному будівництві нашої прекрасної, квітучої радянської України.

Ще раз всім Вам гарячий товариський привіт

Нарком внутрішніх справ УРСР

Комісар державної безпеки 1 рангу В. Балицький».

19 травня 1937 р. Балицький відбув до Москви. На Луб’янці Балицький був добре прийнятий Миколою Єжовим і Михайлом Фриновський, які повідомили йому, що він їде на Далекий Схід із особливими повноваженнями розкривати троцькістський змову. Прибувши 3 червня в Хабаровськ, новий начальник крайового УНКВС почав діяти у притаманній йому манері - швидко і рішуче. Наступного дня після його приїзду був заарештований голова Далекосхідного крайвиконкому Г. Крутов. Керівник особливої слідчої бригади ГУГБ НКВД СРСР старший майор держбезпеки А. Арнольдов-Кессельман на першому ж допиті отримав відомості про існування в краї «право-троцькістського змови». Захоплений Балицький назвав Арнольдова-Кессельмана «чарівником» за таку результативність. У будівлю крайового Управління НКВД на Волочаївській вулиці «чорні ворони» привозили все нових і нових «ворогів народу».

Однак виявити активність на новому місці Балицькому не дали. Вже 19 червня 1937 р. він був знятий з посади начальника УНКВД по ДСК, а 25 червня 1937 р. на пленумі ЦК ВКП(б) «за зраду партії і Батьківщині і активну контрреволюційну діяльність» був виведений зі складу ЦК і виключений з партії, а його справу вирішено передати до НКВД СРСР.

Не пізніше 7 липня 1937 р. він був заарештований у своєму службовому вагоні на підставі ордера № 15 (без дати) за підписом Миколи Єжова й етапований до Москви. На допитах, які проводили заступник наркома внутрішніх справ СРСР комісар держбезпеки 2-го рангу Лев Бєльський, начальник 5-го відділу ГУГБ НКВД СРСР комісар держбезпеки 3-го рангу Микола Миколаїв-Журид і помічник начальника 5-го відділу ГУГБ НКВД СРСР Михайло Лістенгурт, Балицький визнав себе винним у тому, що був завербований наприкінці 1935 р. «у військово-фашистську організацію» Іоною Якіром. Останній нібито ввів його до складу Українського центру цієї «змови», що готував збройне повстання з метою «відторгнення України від СРСР» і «реставрації в ній капіталізму». Обвинувачувався Балицький і в саботажі боротьби з контрреволюцією. 25 листопада 1937 р. комісією у складі наркома внутрішніх справ СРСР, прокурора СРСР і голови Військової колегії Верховного Суду СРСР за участь у«антирадянській військово-фашистській змові» Балицький був засуджений до вищої міри покарання. Вирок був виконаний 27 листопада 1937 р. на колишній дачі Генріха Ягоди, яку перетворили за вказівкою Єжова на «спецоб’єкт НКВД», тобто в місце масових розстрілів. Нині це кладовище в районі селища Комун арка під Москвою.

Така ж доля спіткала 2 8 жовтня 1937 р. і його 43-хрічну дружину Людмилу. Її заарештували 17 липня і допитали тільки один раз - 4 вересня 1937 р. Її обвинувачували у недонесенні про факт «антирадянської діяльності» чоло віка. Людмила Балицька написала заяву слідчому:

«Так як здоров'я моє погіршується з кожним днем і я не знаю, коли мене будуть ще допитувати, я хотіла написати ще наступне: з чоловіком моїм я прожила більше 20 років. Із 1919 року, або з кінця [19]18 року він працював без перерви у ЧК-НКВД. Я знала його, як людину, яка бореться з контрреволюцією. Те, що Ви мені сказали на допиті, цього я не знала. Із 1927 року, після великих голодовок, я почала хворіти, з 1930 року хвороба моя різко погіршується. Вона приносила мені важкі фізичні страждання, потріпала мою нервову систему. Ці страждання доводили мене до думки про самогубство. Тільки жалість до мого хворому синові зупиняла мене від цього. Вдома мене завжди намагалися захистити від зайвих хвилювань і переживань. Мене кілька разів відправляли на лікування. Я була в клініці для нервовохворих. Ось умови, в яких я жила. Громадянин слідчий, ще раз запевняю і клянуся Вам, що я нічого не знаю. Я вже повний інвалід, жити мені залишилося небагато. Моє прохання прискорити ведення слідства. 16/ІХ буде два місяці, як я арештована».

Зрозуміло, ніякі прохання не були почуті. Репресували і інших родичів Всеволода Балицького.

За що ж постраждав він і його родичі?

«Гріхи» Балицького

Компромат на В. Балицького, за традицією, почали збирати ще тоді, коли він не був заарештований. Спробуємо дати коротку «кодифікацію» того, що ставилося йому в провину. 

Побутове розкладання

Були отримані матеріали про повне побутове розкладання Балицького, який кожну п’ятиденку влаштовував пиятику в будинку відпочинку «Дідівщина» і на розважальному судні «Дніпро». Крім того, він майже відкрито жив разом із дружинами багатьох підлеглих (Шарова, Семенова, Чирского, Євгеньєва, Словінського та ін.)

Як відомо, звинувачення в розпусті були козирною картою у політичній боротьбі. І ця карта «виймалася» керівництвом кожного разу, коли треба було знищити партійного чи радянського функціонера. Випадок з Балицьким не був чимось винятковим. Досить згадати, наприклад, що у Генріха Ягоди під час арешту вилучили 3904 порнографічних фотографій, 165 курильних трубок і мундштуків порнографічного змісту, 11 порнографічних фільмів. Миколу Єжова під час слідства офіційно звинуватили в статевих зв’язках і з жінками, і з чоловіками. Про амурні походеньки Лаврентія Берія також відомо.

Соратник Фелікса Дзержинського, улюблений герой комуністичних істориків ВЧК, член партії з 1900 p., начальник спеціального відділу ГУГБ НКВД СРСР комісар держбезпеки 3-го рангу Гліб Бокій ще в 1920-ті pp. організував у Кучино «Дачну комуну», члени якої регулярно займалися пияцтвом і груповим сексом.

Виявилося, що в саду особняка Балицького було посаджено 8500 троянд і влаштований зоологічний сад, а в самому будинку обладнані оранжереї. У витратах на себе Балицький і його дружина, Людмила Олександрівна, не знали ніяких меж: за державні гроші купували антикваріат, коштовності, твори мистецтва. Виконуючи примхи Людмили Балицької, по всій Україні шукали віслюка, але такого не знайшли, то в Полтаві купили за 5000 рублів поні. Звинувачували колишнього наркома навіть у тому, що він посмів замовити для свого сина на фабриці «Динамо» дитячу гімнастерку. Коли ж Балицькі взяли на виховання дитину, то на обладнання дитячої кімнати було витрачено понад 35 тисяч казенних грошей.

Людмила Балицька, яку звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини, кілька разів (у 1927,1933 і 1934 рр.) виїжджала під іншим прізвищем для лікування до Німеччини, у 1932 р. - до Австрії. Однак, як відомо, за кордоном лікувалися і проводили відпустку не тільки дружини, але й особисто багато представників партійно-радянської номенклатури.

Створення власного «культу особистості»

Радянський народ у всі часи примушували славити своїх керівників, але особливо потворні форми ця традиція прийняла в першій половині 1930-х pp. Про культ особи Йосипа Сталіна написано чимало, але ж були й культи особистості місцевих керівників - Станіслава Косіора, ПавлаПостишева, Лазаря Кагановича, Микити Хрущова, багатьох інших партійних секретарів тодішніх республік, крайкомів і обкомів. Так що не варто дивуватися тому, що ім’я Балицького було присвоєно ще в 1929 р. республіканської школі міліції, в 1934 р. - харківському стадіону «Динамо» (незабаром такої честі удостоївся і київський стадіон), в 1936 р. - київській школі № 51, кінному заводу № 62 і селу Ладан Чернігівської області.

Український драматург Іван Микитенко, виступаючи 12 січня 1934 р. на Харківській обласній партконференції відзначав «по-справжньому велику і почесну роль славних органів ГПУ та керівника ГПУтов. Балицького в очищенні нашої літератури від зрадників і шпигунів [...]. Ми можемо сказати, що коли вороги української радянської культу рита к люто ненавидять тов. Балицького, то це свідчить, що тов. Балицький є справжнім другом соціалістичної України, української радянської культури і літератури. І саме тому актив радянської літератури України віддає свої гарячі симпатії стійкого і вірному більшовикові Всеволоду Аполлоновичу Балицькому і всім нашим кращим більшовикам-чекістам, що допомагає партії стверджувати українську пролетарську культуру та літературу на наших пролетарських позиціях!».

Микитенко не випадково згадав про «ненависть ворогів української радянської культури» до голови ГПУ УСРР. У той час в республіканському апараті встановилася така практика, коли начальники СПВ ГПУ УСРР Михайло Алєксандровський, а потім Борис Козельський вимагали від підлеглих, щоб у протоколах допитів так званих терористів фігурував як об’єкт терористичних намірів Балицький, інакше протоколи не приймалися.

Однак і це не було чимось особливим, якщо згадати про те, що визнання у підготовці замахів на керівників партії та уряду були незмінним атрибутом протоколів допитів заарештованих.

За словами чекіста Миколи Бачинського,

«ще в 1927-1931 pp. Балицький відрізнявся зарозумілістю, пихою, кар'єризмом і хвастощами, заради чого він був навіть схильний прибрехати в серйозних питаннях. Ми, що оточували його, зазвичай робили поправку на його балаканину з вихваляння».

Однак абсолютно очевидно, що ці негативні риси із лишком окупалися відданістю генеральній лінії партії і нещадністю до різного роду «ворогів соціалізму», а таких з кожним роком органи ГПУ-НКВД розкривали все більше і більше.

Недоліки в роботі з кадрами ГПУ/НКВД

Звичайно, ні в яку «контрреволюційну організацію» Всеволод Балицький нікого не вербував, але те, що він закривав очі на багато провин своїх підлеглих, за які простих радянських громадян чекала в’язниця, безперечний факт. Мабуть він дійсно вважав, що володіючи компроматом на співробітників, їх буде легше змусити покірливо виконувати свою волю. Відзначимо однак, що вірою і правдою голові українського ГПУ служили і «твердокам’яні» більшовики із кришталевою біографією, що виконували його делікатні доручення не гірше «штрафників». Адже всі в ГПУ-НКВД України знали, що їх кар’єра і благополуччя залежить тільки від Балицького.

Так, наприклад, в 1928 р. на роботу в ГПУ УСРР був прийнятий колишній секретар комуністичної осередку Київського інституту народного господарства Соломон Броневой (Факторович), виключений у 1927 р. з партії за «троцькізм». Вирішальне значення в такому, здавалося б абсолютно неможливому призначення, зіграло клопотання його рідного брата - начальника 2-го відділення Економічного управління (ЕКУ) ГПУУСРР Олександра Броньового (Факторовича). Останній був найстарішим соратником Балицького, єдиним співробітником, кого голова ГПУ УРСР називав по імені - «Саша». Потрапивши в ГПУ, СоломонБронєвой відразу почав спокутувати свою провину перед партією і, як зазначалося в його партійній характеристиці: «Працюючи в ГПУ в Києві, брав активну участь у розгромі троцькістської опозиції, особисто заарештовуючи троцькістів, які очолили опозицію в Інституті народного господарства і втягнули його, Броньового, в опозицію».

Про своєрідну атмосферу, що панувала серед українських чекістів, пізніше згадував Захар Зінько (Флейшман):

«З 1929 р. я працював у центральному апараті ГПУУСРР в обстановці сімейності, кругової поруки, підлабузництва і побутового розкладання. Комплектування апарату і висунення проходило за принципом земляцтва, взаємної підтримки один одного, приховування злочинів та підпорядкування всієї оперативної роботи своїм груповим інтересам».

Але миритися з таким в ГПУУСРР були згодні не всі. Весною 1929 р. на ім’я секретарів партійних комітетів найбільших заводів України, а також на ім’я Сталіна і тодішнього голови ОГПУ СРСР В’ячеслава Менжинського було розіслано анонімний лист в якому викладалися багато пікантні подробиці з життя українських чекістів. У листі, зокрема, говорилося:

«У наших органах є велика сімейність, відсутня прямота і до неймовірних розмірів розвинена дипломатія.

У великих розмірах розвинені серед співробітників, а головним чином серед начальницького складу, пияцтво, злочинність і барахольство. З чим не ведеться належним чином боротьба, а навпаки, все це всіляко замазується і покривається навіть від партійних органів, щоб не підірвати "авторитет" органів і винести сміття із хати.

Начальницький склад у багатьох органах складається із колишніх людей: офіцерів, інтелігенції, міщанства і ін. До того ж вони розклалися й ідеологічно зовсім далекі партії та органам ГПУ.

За останній час абсолютно відсутній, всупереч лінії партії, класова система висування і в деяких випадках спостерігається затирання робочого прошарку чекістів».

А далі в листі докладно викладалися факти, називалися конкретні прізвища, у тому числі і прізвища керівних працівників ГПУ УСРР. Викладені у листі факти майже повністю підтвердилися. Проте відкриті збори партійної та комсомольської організації ГПУ, оперативного складу і загону особливого призначення (усього були присутні 525 чоловік), заслухавши та обговоривши доповідь Балицького, розцінило лист як «контрреволюційний» і зажадало «самої рішучої і нещадної розправи з контрреволюційними агентами. Розпеченим залізом випалити з наших рядів зрадників».

2 березня 1929 р. Всеволод Балицький змушений був написати пояснення першому секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору, в якому зазначав, що «факти, що стосуються керівного складу [...] в переважній більшості помилкові [...]. Мною дано розпорядження про виявлення авторів анонімки».

Правдошукача знайшли швидко. Ним виявився співробітник ГПУ УСРР Фомін, якого за «демагогічні, необґрунтовані і не підтвердилися звинувачення» заслали в концтабір.

Вище партійно-державне керівництво СРСР і УСРР не прореагував на цей сигнал - робота голови ГПУ України їх тоді влаштовувала.

Розтрата казенних грошей

Цей недолік є свого роду константою в історії комуністичної спецслужби. Не була винятком і Україна. 

Наприклад, 29 січня 1933 р. був знятий з посади начальник Одеського обласного відділу ГПУ Юрій Перцов, який витрачав на свою коханку-актрису З. Вансович -значні державні кошти і систематично в робочий час влаштовував п’янки, що тривали кілька днів. Незабаром колегія ОГПУ СРСР засудила Ю. Перцова за «контрабанду» до кількох років позбавлення волі.

За результатами перевірки, яку проводив уповноважений комісії радянського контролю Шаблієвський, постановою ЦК ВКП(б) від 25 травня 1934 р. «за грубі недоліки у фінансово-господарському стані міліції України» були зняті із посад начальник Головного управління робітничо-селянської міліції (ГУРСМ) УСРР Петро Семенов та заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон.

Це був серйозний удар по авторитету Балицького, який сам отримав партійну догану. Однак він не залишив своїх підлеглих - «штрафників», які як могли рятували свого шефа (від комісії Шаблієвського було приховано понад одного мільйона рублів, витрачених на потреби керівництва ГПУ УСРР).

Вже у липні 1934 р. К. Карлсон очолив УНКВД по Харківській області, а через місяць П. Семенов, якому постановою ЦК КП(б)У було заборонено протягом 2-х років обіймати керівні пости, став начальником 8-го відділення ОВ УГБ НКВС УРСР (через рік він стане заступником начальника Управління НКВД по Харківській області та начальником ОВ ГУГБ Харківського військового округу). Більше за всіх постраждав начальник фінвідділу ГПУ УСРР А. Янішевський, який був направлений на роботу у ГУЛАГ НКВД СРСР. Але й він незабаром був повернутий до Києва і працював у системі Управління шосейних доріг НКВД України.

Як бачимо, і з цим недоліком Балицького до певного часу керівництво мирилося, хоча, звичайно, матеріал накопичувався.

Конкуренція і ворожнеча з іншими керівниками

Йдеться про ворожнечу Всеволода Балицького із призначеним у квітні 1934 р. головою Раднаркому УСРР Панасом Любченко. Нарком внутрішніх справ УСРР, підтримуваний Павлом Постишевим і секретарем ЦККП(б)У Миколою Поповим, вважав, що Любченко, як колишній есер-боротьбист, не має права очолювати уряд республіки.

Однак про справжню причину ворожнечі із головою Раднаркому України розповів пізніше особистий товариш Балицького - командувач військами Київського військового округу Йона Якір:

«У цьому питанні, вирішальне значення мали відносини в межах республіки і ЦК: як це Любченко вилізе попереду Балицького по положенню як голова Раднаркому України. Я знаю, що в цьому питанні із Балицьким був і Постишев, мало того, виявляв велику активність і наполегливість. Обидва вони, і Балицький і Постишев, лаяли мене за підтримку "петлюрівців"».

Але голова Раднаркому УСРР тоді ще користувався великою підтримкою московського керівництваі був поки «не по зубах» Балицькому із Постишевим, яким довелося задовольнятися збором компромату на Любченко.

Нарком внутрішніх справ України уважно стежив не тільки засвоїм недругом - головою Раднаркому, а й за тими товаришами по партії, з якими у нього начебто були приятельські стосунки. Він вимагав від начальника Оперативного відділу УГБ НКВД України Петра Шостака (Соколова), щоб той «інформував його особисто про всіх сторонах життя як службового, так і особистого членів політбюро ЦК КП(б)У: де вони бувають у приватному житті, хто у них буває на дому, що взагалі вдома відбувається, які взаємовідносини між ними?».

Особливо цікавили Балицького взаємини українських і союзних керівників «як при їх переговорах з Москвою, так і при особистих поїздках до Москви: у кого бувають, як довго перебувають у того чи іншого члена політбюро ЦК ВКП (б)».

Для задоволення цікавості свого наркома Петро Шостак-Соколов та його заступник Марк Аміров-Пієвський використовували охоронців, завербованих хатніх робітниць, особистих порученців. Навіть особистий порученець Станіслава Косіора регулярно інформував своє чекістське начальство про особисте життя партійних вождів України. Балицький так само прагнув мати компрометуючі матеріали на секретарів обкомів КП(б)У, щоб «тримати їх в руках», і натискав на начальників обласних УНКВД, щоб ті негайно повідомляли йому будь-які ганьблять відомості про партійне і господарське керівництво області.

Слід зазначити, що нарком внутрішніх справ здійснював стеження за вищим партійним і радянським керівництвом України аж ніяк не за своєю ініціативою. За дорученням Кремля органи держбезпеки спостерігали за регіональними лідерами під приводом здійснення їх безпеки. Так, наприклад, начальник УНКВД по Ленінградській області Філіп Ведмідь щодня відправляв до Москви звіт з докладним викладом діяльності свого особистого друга Сергія Кірова.

* * *

Усі відзначені «гріхи» Балицького, звичайно, були використані при фабрикації його справи. Проте головну роль зіграли не вони. Для Миколи Єжова виявлені факти здавалися «дрібними». Ключовим аргументом стало невдоволення Балицького своїм становищем серед вищого партійно-державного керівництва, оскільки йому не дали «вирватися» на всесоюзний простір. За словами одного з чекістів:

«[...] направлення Балицького у 1932-1933 pp. назад в Україну важко позначилося на його настрої, він знову вважав себе незаслужено скривдженим. Тоді й потім Балицький неодноразово говорив, що він "переріс український масштаб", що в якості голови ГПУ УСРР він більше сидіти не може, але що рухатися, однак, йому не дають».

Рухатися по кар’єрній сходинці йому дійсно не дали. Із призначенням М. Єжова на посаду наркома НКВД СРСР у вересні 1936 р. Балицький зрозумів, що й не дадуть. Спочатку у нього, однак, ілюзії таки виникли. Він поїхав на прийом до Миколи Єжова і повернувся окрилений, повідомивши підлеглим, мабуть, незабаром поїде до нього першим заступником. Але час йшов, а переїзд на Луб’янку відкладався. Відсутність наказу про призначення першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР Балицький пояснював підлеглим наступним чином:

«Я член ЦК ВКП(б), маю відомий оперативний авторитет і, якщо потраплю до Москви, то оскільки у Єжова належного оперативного авторитету немає, то може статися, що Сталін буде викликати мене і Єжова разом, що Єжову буде неприємно [...]».

Перший прояв недовіри з боку Миколи Єжова до себе Балицький відчув після проведення у Москві судового процесу «Паралельного антирадянського троцькістського центру». Балицький попросив тоді протоколи допиту Якова Лівшиця, але отримав відмову. Він зрозумів, що мабуть Лівшиць «помазав» і його. Навіщо ж Єжову знадобилося дискредитувати Балицького, який особливо відзначився в боротьбі з ворогами партії?

Однозначно відповісти на це питання важко, але, скоріше за все, нарком внутрішніх справ СРСР, виношуючи жахливі плани проведення «Великого терору», прагнув довести Сталіну що по-справжньому боротьбу з ворогами народу може вести тільки він і ніхто інший, а наявність величезного числа не викритих «контрреволюціонерів», «троцькістів», «шпигунів» і «диверсантів» стало можливим тільки за повної бездіяльності центрального та місцевого керівництва НКВД СРСР. Не випадково одними з перших потрапили під удар люди з найближчого оточення Генріха Ягоди.

Балицький, як досвідчений інтриган, швидко зрозумів, що «Єжов дуже хитра людина, має великий стаж роботи в ЦК, знає добре "кухню" і як обробляти людей. У цих питаннях Ягода хлопчик проти Єжова. Єжов має своїх людей в апаратах НКВС, які йому через голови керівників доносять про те, що там робиться».

Тепер уже чекала боротьба не за верховенство в союзному наркоматі, а за своє життя. І він цю боротьбу програв. Програв в чималому ступені ще й тому, що Єжов вміло використав «опозиційні висловлювання» самого Балицького. А таких, як з’ясувалося, було чимало. Так, побачивши на власні очі селянський опір у 1930 p.,Балицький заявив підлеглим, що «Сталін перегнув з колективізацією». Але при цьому, як уже зазначалося, продовжував діяти рішуче і нещадно, неодноразово на чолі кінних загонів ГПУ він виїжджав в повсталі села.

Заарештовані співробітники НКВД УРСР пригадали і інші антисталінські висловлювання Балицького:

«[...] Сталін створив неможливий політичний режим в партії і в країні, що за таких умов руйнується жива творча думка, що ЦК розпоряджається людьми як пішаками і кривдить старі, заслужені кадри, що така політика неминуче призведе до катастрофи [...]».

В останні роки Балицький говорив, що Сталін жорстокий керівник, що людина для нього ніщо, що він керує країною як «східний повелитель», і що в Росії, мабуть, інакше не можна. З нагоди смерті Надії Аллілуєвої Балицький заявив, що дружина Сталіна «пом’якшувальною чином впливала на жорстокий характер Сталіна, і що після її смерті її в цьому ніхто не замінить». Чи справді Балицький міг так висловлюватися? Цілком міг, але навряд чи він надавав цим своїм словами сакральне значення. Таке значення їм надали ті, хто хотів Балицького «втопити».

Підводячи підсумки, слід підкреслити необхідність і плідність подальшого вивчення доль і діяльності конкретних представників комуністичного істеблішменту 1920-1930-х pp. Ця «людська парадигма» вельми важлива для розуміння глобальних закономірностей і загальних тенденцій, у то му числі і для більш реалістичного розуміння історії комуністичної спецслужби.

P. S. З 139 членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з'їзді партії, в 1937-1940 pp. було розстріляно 96 осіб. Лише троє з них не реабілітовані дотепер. Це - Генріх Ягода, Микола Єжов і Всеволод Балицький.

Всеволод Балицкий: судьба спецслужбы через судьбу ее руководителя

В статье исследуется деятельность В. Балицкого в контексте реализации политики государственного террора и взаимоотношений партийно-государственного аппарата СССР и Советской Украины.

Ключевые слова: Всеволод Балицкий, ГПУ, НКВД, государственный террор, политические репрессии.

Vsevolod Balitsky: the fate of the security services through the fate of its leader

This article examines V. Balitskogo activities in the context of the policy of state terror and relationships party-state apparatus of the USSR and the Soviet Ukraine.

Keywords: Vsevolod Balitsky, GPU, NKVD, state terror, political repression.