Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Технологія боротьби з Церквою (1920 - початок 1950-х pp.): «чекістський» сегмент

Досліджуються методи боротьби із Церквою, що застосовувалися співробітниками органів державної безпеки у 1920 - початку 1950-х pp.

Ключові слова: органи державної безпеки, Церква, розкол, вилучення цінностей, політичні репресії.

Сім десятиліть існування радянської влади перетворилися на перманентний процес боротьби з релігією та церквою. Релігія була проголошена «найнебезпечнішим для революції пережитком». Тому атеїзм ставав одним із головних елементів більшовицької державної політики.

Використання органів державної безпеки «як бойового загону» більшовицької партії у боротьбі з Церквою стало цілком логічним кроком вищого політичного керівництва як Радянської Росії, так і УСРР-УРСР. Їх роль і місце в управлінській структурі вже почало активно досліджуватися українськими та закордонними дослідниками. Однак, науковці, вивчаючи використання органів державної безпеки у соціально-політичних чистках чи своєрідній «соціальній хірургії» радянського суспільства, не аналізували саму технологію ліквідації Церкви. Водночас, аналіз архівних документів надає можливість дослідити конкретні технологічні методи роботи радянських спецслужб.

Вилучення майна Церкви

Процес вилучення коштовного майна православної церкви на початку 1920-х pp. минулого століття також став окремим предметом дослідження ряду істориків. Зокрема, В. Верига розглядав проблему в контексті голоду 1921-1923 pp. і, спираючись переважно на матеріали радянської періодики, характеризував методи реквізиції культового майна та їх руйнівні наслідки. В. Пащенко відзначив, що кампанія вилучення церковних цінностей не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно і вилилася у політичну авантюру. О. Нестуля досліджував проблему під кутом зору зусиль науковихустанов України у збережені високохудожніх виробів культового призначення від варварського знищення.

Конфіскація майна та культових речей з храмів ґрунтувалася на Декреті РНК Радянської Росії від 23 січня 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» та аналогічному документі, ухваленому Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 23 січня 1919 р. Саме вони проголошували принцип позбавлення релігійних організацій права власності. Інструкція ліквідаційної комісії наркомату юстиції РНК Радянської Росії від 24 серпня 1918 р. про порядок застосування декрету передбачала ряд жорстких конфіскаційних заходів, серед них вилучення капіталів, цінностей, земельних угідь та іншого майна церков і монастирів, що передавалося на баланс місцевих рад. У ході громадянської війни розпочалася реалізація запланованих заходів, що межували з брутальним пограбуванням. Так, уже в січні 1918 р. відбулося збройне захоплення Олександро-Невської і Почаївської Лаври. У монастирської економії Святогірської Успенської пустині під Слов’янськом волосний земельний комітет відібрав земельний наділ, хліб, худобу, реманент на суму 44923 крб., а ченців вигнав з обителі. Великокамишанський волосний виконком реквізував худобу і 1440 пудів пшениці на суму 107185 крб. у скита Неопалимої Купини поблизу хутора Гаражівки на Донеччині.

Співробітники новостворених місцевих апаратів органів державної безпеки брали активну участь у конфіскаціях. Лідери більшовицької партії цілком свідомо залучили чекістів до цієї акції. По-перше, підриваючи економічну спроможність Церкви, більшовицьке керівництво, водночас, намагалося ліквідувати якомога більше релігійних осередків (церков і монастирів).

По-друге, вищі ієрархи Руської православної церкви з моменту прийняття декрету про відокремлення церкви від держави неодноразово висловлювали протест проти відвертої богоборчої політики більшовиків. Патріарх Тихон у «Посланні до архіпастирів і всіх вірних чад Руської церкви» від 19 січня 1918 р. та в наступних зверненнях закликав припинити гоніння на Церкву, насилля над віруючими. У відповідь голова ВЧК Ф. Дзержинський у записці до Ради Народних Комісарів РСФРР у лютому 1919 р. з приводу направлення делегації Руської православної церкви в Константинополь звинуватив церковних ієрархів у контрреволюції: 

«Духовенство, особливо патріарх Тихон, не тільки не були лояльними до радянської влади, але й ворожими, вступали у зв'язок з ворогами Росії, сприяючи планам англо-американських імперіалістів».

Тому процес вилучення церковного майна у 1918 - початку 1920-х pp. проводився паралельно з ліквідацією «білогвардійсько-церковних» чи «петлюрівсько-церковних» організацій.

По-третє, чекісти намагалися контролювати обіг коштовностей, що належали Церкві. В умовах громадянської війни золото та коштовності були основним видом фінансових розрахунків. Золотом розраховувалися за зброю, його використовували для організації антибільшовицьких повстань, «контрреволюційних організацій» тощо.

Для концентрації у руках органів державної безпеки процесу «розвалу церкви» існував ряд передумов. Зокрема, умови громадянської війни практично не дозволяли розгорнути широку атеїстичну пропаганду. Остання у перші роки радянської влади велася не координувалася і мала яскраво виражений вульгарний руйнівний характер. Не вистачало кадрів, які б володіли спеціальними або, бодай, елементарними знаннями.

Також, упередженою і занадто прямолінійною, а звідси й нереалістичною стосовно православної церкви була позиція восьмого (релігійного) відділу наркомату юстиції. Його керівник П. Красіков у 1919 р. вважав, що через 5 років релігія буде «знищена і витравлена з народної душі». На думку ж Ф. Дзержинського, політика мала бути більш гнучкою, враховуючи, що «кавалерійська атака» 1918-1920 pp.не змогла зруйнувати «стару церковну машину», отже, «лавірувати» у виборі методів боротьби могла «тільки ВЧК».

Саме органи державної безпеки, використовуючи легальні та агентурні методи збору інформації, володіли широкою і достовірною інформацією про стан церкви, настрої духовенства і мирян. У щоденних інформаційних зведеннях ВЧК для керівництва країни передбачався окремий розділ «Духовенство», у якому, зокрема, відображувалися настрої священнослужителів, їх ставлення до декрету про відокремлення церкви від держави та інших актів радянської влади. В Україні з остаточним встановленням влади більшовиків антирелігійна політика йшла у фарватері аналогічних заходів російської більшовицької партії, а постанови і циркуляри ЦК КП(б)У дублювалися, причому, як правило, без врахування місцевої специфіки.

Приводом для рішучого наступу, який, на думку більшовиків, остаточно деморалізує церкву і приведе до її загибелі, став голод. Він спалахнув у російському Поволжі та значній частині губерній і повітів України в 1921 р. Українські та закордонні вчені детально розглянули причини голодування початку 1920-х pp. і довели, що поряд кліматичним фактором, окремі українські губернії відчули голод через проведення політики «воєнного комунізму». Катастрофічний стан продовольчого забезпечення у республіці констатувався співробітниками місцевих апаратів Всеукраїнської надзвичайної комісії.

В Україні та Росії більшовики розгорнули шалену пропагандистську кампанію навколо величезних багатств, накопичених церквою, аби використати їх для допомоги голодуючим. У тезах агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У для агітаторів і преси від 7 вересня 1921 р. наголошувалося на експлуататорській суті Церкви. Автори із українського «агітпропу» прямо вказували на винуватців голоду:

«Виконання продподатку є боротьбою з власним голодом. Продподаток-якір порятунку. Священики агітують проти цього, погрожуючи селянам божою карою, ллють воду на млин контрреволюції і повинні бути вигнані з робітничо-селянського середовища. Священики діють заодно з білогвардійцями [...], повсюди є натхненниками різних банд, які руйнують наше господарство».

Кампанія по вилученню церковних цінностей супроводжувалася цинічною політикою подвійних стандартів. Спочатку 27 грудня 1921 р. був оприлюднений Декрет ВЦВК «Про цінності, що знаходяться у церквах та монастирях», котрий наголошував на необхідності збереження «колосальних цінностей, що знаходяться у церквах та монастирях і мають як історичне, художне, так і матеріальне значення». Коштовності були класифіковані натри категорії: майно, яке мало історичне та художнє значення, підлягало виключному контролю Відділом у справах музеїв й охорони пам’яток мистецтва та старовини наркомату освіти; майно, що мало матеріальну цінність повинно було направлятися у Державне сховище цінностей РСФРР; майно повсякденного користування могло залишатися у храмах та монастирях. Фактично вже створювалося начебто правове підґрунтя для виявлення та вилучення коштовностей у релігійних громад.

Вже 23 лютого 1922 р. був ухвалений відомий декрет ЦВК - головний інструмент широкої кампанії по розгрому як «релігії» загалом, так і окремих конфесій зокрема. Зокрема, у декреті місцевим радам доручалося:

«[...] вилучити із церковного майна, переданого у користування віруючих громад усіх релігій, по опису і договору всі дорогоцінні предмети із золота, срібла і каміння, вилучення яких не може суттєво зачіпати інтереси самого культу, і передати органам Народного Комісаріату Фінансів для допомоги голодуючим».

Інтеграція спецслужб у процес вилучення церковного майна проходила по всій владній вертикалі. Особиста присутність керівників спецслужби на засіданнях політбюро РКП(б)та КП(б)У, членство у різного роду антирелігійних комісіях робили можливою їх безпосередню участь у виробленні постанов і директив. Причому нерідко позиція московських керівників ВЧК-ГПУ Ф. Дзержинського, І. Уншліхта, В. Менжинського щодо церковних ієрархів та віруючих мала більш жорсткий характер, ніж представників інших органів влади. Наприклад, 8 березня 1922 р. у Москві на засіданні колегії ГПУ за участі І. Уншліхта, Г. Базилевича, М. Галкіна, Ф. Медвєдя ухвалили: «Вилучення церковних цінностей з діючих церков проводити рішуче» і запропонували політбюро ЦК РКП(б) план конкретних заходів.

У доповідній записці ГПУ в політбюро ЦК РКП(б) «Про діяльність духовенства у зв’язку з вилученням цінностей з церков» від 20 березня 1922 р. заступник голови ГПУ І. Уншліхт і начальник секретного відділу Т. Самсонов надали конкретні пропозиції боротьби з «патріархом Тихоном і оточуючою його зграєю вищих ієрархів, членів Синоду, які ведуть певну, нічим не приховану контрреволюційну роботу проти вилучення».

Чекісти, спираючись на дані агентури, резюмують, що арешт синоду і патріарха був би своєчасним, а «всіх попів і церковників, які виступають проти вилучення церковних цінностей з церков, необхідно вислати у найбільш голодні райони голодуючого Поволжя, де їх афішувати перед місцевим голодним населенням як ворогів народу».

Також представники ГПУ брали участь у роботі «трійок», що координували роботу по вилученню коштовностей. До складу центральної «трійки» станом на 14 січня 1922 р. входили Л. Троцький, заступник наркома внутрішніх справ О. Белобородов і заступник голови ВЧК І. Уншліхт. Центральна трійка розіслала у регіони вимогу про створення губернських «трійок» по вилученню церковних цінностей.

В УСРР теж були сформовані «трійки» у складі секретаря губкому КП(б)У, начальника губвідділу ГПУ УСРР і губернського військового комісара. Ролі були заздалегідь розподілені: партійні працівники здійснювали загальне керівництво та проводили агітаційно-пропагандистську роботу, військові комісари та командири військових частин, що дислокувалися у регіоні, забезпечували легальну військову підтримку. Керівники місцевих чекістських апаратів ГПУ УСРР забезпечували агентурно-оперативне виявлення місць сховок коштовностей, виявлення настроїв духовенства і мирян, прогнозування можливих актів спротиву вилученню тощо. Інформаційні та аналітичні записки із заданою періодичністю (щоденно, декадно, щомісячно) надходила у Секретний відділ ГПУ УСРР у Харкові, потім співробітники шостого (антирелігійного) відділення здійснювали її аналіз і подавали керівництву ГПУ УСРР певні узагальнені тенденції та прогнози. Узагальнені дані, пропозиції і рекомендації керівники ГПУ УСРР направляли в секретаріат і політбюро ЦК КП(б)У. Координаційна діяльність губернських «трійок» була конспіративна. Офіційно місцеві «трійки» діяли через виконавчі органи та губернські комітети «Помголу». У циркулярі ЦК КП(б)У №199 під грифом «Совершенно секретно» чітко вказувалися повноваження цих створених комітетів: «[...] для формального приймання цінностей». Також лідери ЦК КП(б)У наголошували, щоб «склад офіційних комісій не давав підстав для шовіністичних агітацій».

Аналізуючи доповідні записки губернських та центрального апаратів ГПУ УСРР, лідери ЦК КП(б)У спільно з керівництвом ГПУ УСРР надсилали у регіони циркуляри із санкціонованим алгоритмом дій. Від місцевих чекістських апаратів вимагалося: «[...] забезпечити повне інформування про все, що відбувається у середовищі духовенства, віруючих та інше. У випадку виявлення в якості організаторів виступів буржуазних, купецьких елементів, колишніх чиновників та ін. арештовувати їх заправил. При потребі, особливо якщо чорносотенна агітація зайде надто далеко, організувати маніфестації за участю гарнізону зі зброєю, з плакатами "Церковні цінності для врятування життя голодуючих" та інше. Авторитетних попів по можливості не чіпати до кінця кампанії, негласно, але офіційно (через розписки, через Губполітвідділи) попередити їх, що у випадку будь-яких ексцесів вони будуть відповідати першими».

Отже, визначалося не лише коло противників вилучення церковних цінностей за класовою ознакою, але й методи їх знешкодження.

Відповідно до затвердженого алгоритму дій співробітники органів держбезпеки займалися широкомасштабними арештами і підготовкою судових процесів. Типовим став судовий процес у справі з приховування цінностей ченцями Святогірського монастиря, котрий став можливим завдяки оперативній пильності уповноваженого ГПУ Слов’янського повіту Журавльова. Останнього включили до складу спеціально створеної «для проведення дізнання і вирішення кінця справи сесії трибуналу». Чекіст виявив осіб, котрі в минулому мали відношення до чернецької обителі. Зокрема, колишній послушникКузнецов точно вказав, що «сховані речі за іконостасом у Покровській церкві, що ієромонах Михаїл зберігає срібний посуд у кількості 2 пуди 30 фунтів у коморі» тощо.

Головними винуватцями приховування опер уповноважений Журавльов визначив ієромонаха Михаїла, архімандрита Трифона та ієродиякона Діссидерія. Цинічного забарвлення набувала скрупульозність, з якою він перелічував знайдені особисті речі ченців, про які «ніхто з братії не заявляв». Це білизна, предмети верхнього одягу, натільні хрестики та іконки з елементами срібла або позолоти, котрі важко піддаються ідентифікації як церковні цінності.

Загалом важко визначити кількість церковних дорогоцінностей, вилучених в українських церквах через розпорошеність даних. Однак, певні проміжні цифри теж вражаючі. Так, у першій половині 1922 р. було вилучено золота 2 пуд. 35 фунт. 56 золот.; срібла - 1430 пуд. З фунт. 45 золот. 79 дол.; польського срібла - 1 фунт 35 золот.; діамантів - 1265 шт.; перлів - 9 фунт. 73 золот. 45 дол.;алмазів - 135 шт.; рубінів - 53 шт. (100 карат); сапфірів - 44 шт. (100 карат); смарагдів - 4 шт. (80 дол.); аметистів - 6 шт.; інших дорогоцінних каменів - 5 шт.; різних каменів - 836 шт.; простих каменів - 31 шт.; митр - 10 шт. та інш. Інформація про кількість вилученого дорогоцінного церковного майна входила переліку питання щоденного бюлетеню губернських відділів ДПУ УСРР.

У Полтавській губернії, як зазначалося в інформаційному бюлетені ВУЧК №29, для вилучення коштовностей був використаний цікавий оперативний метод. Місцевим чекістам вдалося використати суперечності між «екзархістами» і «автокефалістами». У розмові з місцевими ієрархами-«автокефалістами» чекісти пообіцяли підтримку останнім у боротьбі за приходи. Водночас, священики - «автокефалісти» повинні були підтримати агітаційно-пропагандистську кампанію за вилучення цінностей з храмів. Намагаючись бути «лояльними до більшовицької влади» і вберегти від реквізиції цінне майно, пропонували комісії гроші замість культових речей.

Чекісти із задоволенням відзначали, що акція із вилучення цінностей спровокувала чвари не лише серед різних течій православ’я. Зокрема, Катеринославський губернський відділ ГПУ УСРР відзначав, що доля церковних цінностей розділив православну громаду губернії:

«[...] Менша його [духовенства] частина ставиться до вилучення із співчуттям, більша - вороже. Траплялися випадки антирадянської агітації духовенства і приховування цінностей».

Подібні настрої та чвари були бажаними для більшовицького керівництва. Розкол дозволяв дискредитувати і духовенство, і церковні інституції, що відповідало головній меті більшовиків - повній їх ліквідації. Загалом позиція духовенства співробітниками органів державної безпеки як Радянської Росії, так і УСРР інтерпретувалася винятково як«контрреволюційна». Зокрема, ГПУ УСРР, характеризуючи політичне становище в Україні у квітні 1922 p., зазначало:

«Особливо слід виділити контрреволюційний рух, пов'язаний з вилученням [церковних коштовностей]. Чутки про намічене вилучення стривожило духовенство, захоплене боротьбою з автокефалією. Негайно ж найбільш реакційна частина духовенства розпочала кампанію наклепів на радянську владу і комуністів, "що ополчилися на православну віру", "грабують Божі храми" і т. д.».

Наявність «політичного забарвлення» у спробах захисту культового майна означало можливість застосування жорстокішого покарання. Адже діяння віруючих могли кваліфікуватися як «хуліганство», що дозволяло використання суду, а не ревтрибуналів. Однак, інкриміновані політичні звинувачення перекваліфіковували діяння віруючих у протистояння «пролетарській державі», «спротиві пролетарській диктатурі» та «замаху на владу робітників та селян», що обґрунтовувало необхідність арештів, розстрілів та вислання ревтрибуналами. 

Як свідчать опубліковані документа, у випадках, коли донесення з місць про спротив вилученню церковного майна не супроводжувалися переліком застосованих репресивних заходів до «винуватців», керівництво органів держбезпеки надсилало в губернії розпорядження з категоричною вимогою негайного їх арешту і передачі до ревтрибуналу. На суді була обов’язковою присутність начальника губвідділу ГПУ, який повинен був вимагати «суворих репресій за опір владі». Однак, вивчення архівних документів не підтверджує масового опору духовенства і віруючих. Тому цілком слушно виникає думка про свідоме перебільшення його масштабів, як приводу до посилення наступу на церкву. В. Пащенко, посилаючись на статистику журналу «Антирелигиозник», вказав, що у різних місцях України та Росії відбулося 1414 кривавих зіткнень. Наприклад, у Петрограді місцеві чекісти, збираючи компрометуючий матеріал для трибуналу, виявили всього 11 випадків сутичок при наявності 300 діючих церков. Поряд з цим, опубліковані документи засвідчили і відверті спроби провокацій з боку спецслужб з метою нагнітання антирелігійної істерії. Як вказував В. Алексеев, згідно з розробленими чекістами сценаріями зіткнень віруючих з представниками влади, у виступах брали участь «невідомі місцевій пастві особи», «п’яні перехожі» або ті, хто «випадково» зайшли до церкви. Вони здіймали галас і колотнечу, що підхоплювалися в стані ейфорії натовпом, кидали каміння у червоноармійців, благаючи при цьому допомоги: «Підбурювальники кричали: "Бий жидів і комуністів!". Після цього починали діяти армійські підрозділи».

Хрестоматійним прикладом для радянської пропаганди стала кривава сутичка в Шуї.

У Полтавській губернії, наприклад, було порушено тільки три кримінальні справи при проведенні антицерковної кампанії початку 1920-х pp. З них найбільшого резонансу набула справа священика Троїцької церкви Василя Зеленцова. Аналізуючи дії радянської влади, отець Василь прийшов до висновку, що вона є не «народною», а «партійною владою», декрет про відокремлення церкви від держави є насамперед «політичним актом». Він звинувачував більшовицький уряд у відсутності нормативної бази, що забороняла безконтрольне вивезення продовольства за кордон, вважав, що треба «спочатку реквізувати домашні цінності переможців у громадянській війні і спекулянтів, а потім уже починати розмову про церковні цінності», був переконаний «у нездатності влади в теперішньому вигляді на довге панування в країні».

Неординарна постать В. Зеленцова невипадково привернула увагу полтавських чекістів. Василь Іванович Зеленцов народився у родині священика. Закінчивши Московську духовну семінарію, обіймав різні духовні посади у рідній Рязанській губернії. Напередодні Першої світової війни як єпархіальний місіонер служив на Катеринославщині. Громадянська війна застала священика в Україні. Він розділяв позицію патріарха Тихо на, що більшовики «[...] розділили народ на ворогуючі між собою стани і втягнули його в небачене за жорстокістю братовбивство. Любов Христову вони відкрито замінили ненавистю і, замість миру, штучно розпалили ворожнечу. І не бачиться кінця породженій вами війні, так як ви прагнете руками російських робітників і селян забезпечити торжество привиду - світовій революції».

Приводом для арешту В. Зеленцова стали як спротив вилученню церковних цінностей, так і публічна підтримка генерала А. Денікінау липні 1919 р. Згідно матеріалів справи В. Зеленцов визнав, що під час виголошення проповідей у храмі закликав населення «підтримувати денікінців, як захисників Євангелія, проти більшовиків, як ворогів Євангелія». При відступі білогвардійської армії із Полтави він звернувся до губернатора Старицького з проханням «надати окремий вагон для духівництва», яке побажало залишити місто. Сам же В. Зеленцов залишився у м. Полтаві.

Незалежний у поглядах і судженнях, переконаний у правоті віри, ревний прихильник патріарха Тихона, він виступав з критикою більшовицької політики, називав більшовицький уряд «найгіршим по ставленню до православ’я». На допиті в липні 1922 р. у відповідь на питання про оцінку Декрету про відокремлення церкви від держави священнослужитель сказав: «Нам радянська влада не дає бути ситими, не дає жити і не дає юридичних прав, що обмежує задоволення релігійних потреб».

Як нечуване зухвальство розцінив слідчий ГПУ відповідь арештованого на питання:

«Якби радянська влада знову приєднала церкву в лоно республіки і платила б жалування священикам, не знайшли б ви можливим вважати радвладу законною, тобто владою від бога і поминати в своїх молитвах?»

А відповідь була такою:

«Моя особиста думка. Борони Боже від усякої державної влади, яка дає нам жалування».

Різкою й іронічною також була відповідь на питання:

«Як ви дивитеся на державність і на діяльність комуністів, чи вважаєте їх серйозною партією?».

Відповідь:

«Дідусь Крилов сказав: "Как вы ни садитесь, а в музыканты не годитесь" [...] Я вважаю, що для блага народу найважливіше його чесність і працелюбство, а характер державного устрою не так важливий».

В офіційному протоколі пред’явлення звинувачення, В. Зеленцову інкримінувався цілий ряд «злочинних діянь», зокрема, наполягання на заміні церковних цінностей безпосередньо хлібом для голодуючих, розкрадання та приховування церковних цінностей, невиконання декретів радянської влади, контрреволюційна агітація, зв’язки з патріархом Тихоном тощо. 

Та все ж особливе місце належало звинуваченню у «викраденні і використанні зі злочинною метою державних документів», що трактувалося як шпигунство, оскільки документ мав характер суворо таємного, був здобутий незаконним шляхом, а конфіденційний зміст - розголошений. Йдеться про таємну незашифровану телеграму на адресу ГПУ УСРР в Харкові за підписом начальника Полтавського губвідділу ГПУ УСРР Е. Лінде про хід реалізації кампанії вилучення. Її текст, переписаний від руки з оригіналу, священику передав відомий полтавський історик І. Ф. Павловський. В. Зеленцовознайомив з її змістом полтавське духовенство, яке вкрай стривожилося висловленими в телеграмі намірами вжити суворих репресій щодо приховувачів інвентарних книг з описами церковного майна:

«Агитационная кампания проведена по всей губернии, ... пройдя под лозунгом: "Не дадите - отберём!"».

Позиція і дії священнослужителя підлягали за ухвалою суду в серпні 1922 р. найвищій мірі покарання. Проте реалізувати присуд держава не наважилася, і смертна кара була замінена п’ятирічним ув’язненням, що перманентно переросло в нову сфабриковану полтавськими чекістами кримінальну справу, соловецьке ув’язнення, наступне рішення судової колегії ОГПУ від 22 жовтня 1928 р. про заслання в Сибір. Після чергового арешту перевезений у Луб’янську в’язницю у Москві, де й був розстріляний 25 січня 1930 р.

За підрахунками істориків кампанія по вилученню церковних цінностей дала 4,6 млн золотих карбованців. Безпосередньо на допомогу голодуючим, за пропозицією Л. Троцького, виділявся 1 млн, проте жодного документу про цільове використання цих коштів не виявлено. Як вважав М. Покровський, зібрані (і не розграбовані тоді ж) церковні цінності пішли, в першу чергу, на саму кампанію по вилученню, а точніше, на кампанію по розколу і розгрому православної церкви.

Отже, на вістрі цього відкритого конфлікту між Церквою і державою перебували органи державної безпеки. їм відводилася провідна рол ь у дискредитації духовенства в ході кампанії по вилученню церковних цінностей, концентрації та аналізові інформації з місць. Жорстка позиція спецслужб мала вагомий, а часом і вирішальний вплив на вироблення політичних рішень політбюро ЦКРКП(б)-КП(б)У щодо церкви. Надумку Н. Кривової, кампанія по вилученню церковних цінностей стала межею вирішального впливу більшовицької партії та органів державної безпеки на загальнодержавну церковну політику. Єдність алгоритму дій як в Радянській Росії, так і в УСРР свідчить про жорсткий партійно-чекістський контроль за процесом вилучення цінностей.

Наступним дієвим оперативним методом ліквідації Церкви як інституції та дискредитації духовенства серед громадськості став «розкол». Курс на розкол Руської православної церкви був узятий більшовиками з перших днів встановлення радянської влади. Так, О. Васильєва вважала, що «прогресивне духовенство», ще в березні 1917 р. створило «Всеросійський союз демократичного православного духовенства і мирян». Серед його керівників особливо виділялися священики О. Введенський, О. Боярський. Члени організації вимагали радикального і всебічного оновлення церковного життя (відділення Церкви від держави, зміни у церковній адміністрації, переклад літургії на російську мову тощо). У травні 1922 р. у Москві відбулися установчі збори групи «Жива церква», що ухвалили створення Вищого церковного управління (ВЦУ). Вже 29 травня 1922 р. до керівної верхівки ВЦУ увійшли єпископ Антонін (голова), протоієрей В. Красницький (заступник), священик Є. Бєлков (керуючий справами) та ще 4 особи.

Дискусії серед церковних ієрархів та віруючих видалися лідерам більшовиків зручним моментом для спланованого знищення Руської православної церкви. З цією метою більшовицькі органи виконавчої влади сприяли виданню в Петрограді з лютого 1918 р. недільної газети для віруючих «Правда Божия». З їх боку не чинилися перешкоди для створення у вересні 1919 р. у Москві «Комітету у справах духовенства всієї Росії», що намагався підпорядкувати собі все духовенство.

Акцентуючи увагу на «владолюбних сподіваннях частини православного духовенства», В. Ченцов схилявся до визначення початків альянсу держави з обновленнями у листопаді 1920 р. Тоді архієпископ Володимир Пензенський з власної ініціативи на прийомі у наркома освіти А. Луначарського запропонував: «при найменшій, навіть неофіційній допомозі радянської влади повалити Тихона та досягти визнання з боку церкви принципів:

1) богоустановленості радянської влади;

2) правильності принципу відокремлення церкви від держави;

3) повного узгодження комуністичного ідеалу з істинним християнством».

На думку більшості дослідників, цілеспрямоване втручання державних органів за санкції більшовицьких лідерів у внутрішньо-церковні суперечності слід датувати початком 1922 p., коли було ухвалене рішення про вилучення церковних цінностей та створенням відповідної «комісії Л. Троцького». Остаточно справа розколу Церкви, за твердженнями Д. Поспєловського, перейшла у відання ГПУ згідно постанови оргбюро ЦК РКП(б) від 30 травня 1922 р.

Фактично постанова оргбюро ЦК РКП(б) лише санкціонувала вже розгорнуту оперативну роботу по розколу релігійних організацій. Оперативна робота у цьому напрямку координувалася V відділенням Секретного відділу ГПУ УСРР. У губернських відділах ГПУ УСРР «церковну лінію» вів помічник уповноваженого по духовенству і сектам IV групи Секретно-оперативної частини (СОЧ). Контролював «церковну лінію» безпосередньо начальник губернського (окружного) апарату ГПУ УСРР. Він брав участь у засіданнях чисельних міжвідомчих «антирелігійних комісій», «трійок» тощо.

ЦК КП(б)У наполягав на активізації діяльності органів державної безпеки. Так, у телеграмі секретаря ЦК КП(б)У Д. Мануїльського зазначалося:

«У губвідділі ДПУ повинна бути обов'язково спеціальна особа, що займається справами оновлення церкви, розколювання і екзархістів, і автокефалістів, що спостерігає за релігійними громадами [...]».

В основу боротьби чекістських органів з релігією було покладено класовий імператив і настанови партійного керівництва. Зокрема, в циркулярному листі про методи антирелігійної агітації і пропаганди 1920 р. сформульоване своєрідне кредо «антирелігійного фронту»:

«Зіштовхуючи між собою різні напрями, течії, секти, церкви, вірування, Радянська влада прагне до того, аби у взаємній боротьбі вороги дискредитували і топили один одного».

При цьому вимагалося спрямовувати зусилля «не проти якоїсь однієї церкви чи одного релігійного напряму, а проти релігії загалом».

Отже, сподівання певної категорії духовенства на можливість співпраці з радянською владою та збереження свободи діяльності релігійних інституцій були марними.

Для маніпулювання внутрішньо-церковним середовищем було недостатньо амбіцій окремих священиків. Тим паче, що на певному етапі моральні принципи, що сповідували віруючі, неодмінно конфліктували б із завданнями, що їх ставили співробітники органів державної безпеки. Тому через вербування секретних співробітників (сексотів) з віруючого робили «слухняне знаряддя» для реалізації оперативної мети.

Необхідність створення агентурної мережі серед різних соціальних груп і категорій суспільства знайшла відображення уже в перших нормативних документах, що визначали діяльність надзвичайних комісій. Так, в «Положенні про надзвичайні комісії на місцях», схваленому Всеросійською конференцією Надзвичайної комісії 1 червня 1918 p., вказувалося, що Комісії повинні повсякчасно здійснювати:

«[...] б) нагляд за місцевою буржуазією і за спрямуванням вії середовищі контрреволюційної роботи; в) доведення до відому місцевої і центральної влади про наявні безпорядки та припинення їх [...]».

Методи роботи з агентурою схематично неодноразово описувалася у звітах губернських відділів ВУЧК-ГПУ УСРР. Зокрема, уповноважений губвідділу та його помічник «обслуговували» певну кількість «об’єктів», тобто вербували агентуру, вибудовували агентурну мережу. У його розпорядженні були конспіративні квартири, на яких у певні проміжки часу він чи його помічники зустрічалися з агентами, отримували інформацію, ставили чергові завдання. Донесення готувалися у двох екземплярах: один підшивався у літерну справу, інший - в особову справу інформатора. Уповноважений, у свою чергу, двічі на тиждень подавав матеріали завідуючому інформацією губвідділу. На їх основі складався триденний звіт про перебіг оперативних розробок, найбільш важливі події, рух особового складу інформаторів, розробку попередніх матеріалів та завдань. Потім матеріали потрапляли до помічника завідуючого інформаційно-реєстраційно-статистичною частиною, завданням якого було проаналізувати всю надану інформацію, сформувати зведення і роздати у відповідні відділи губернської ЧК для подальшої розробки та реагування.

Кожен агент мав псевдо, яким підписував свої донесення. Уповноважені вели списки агентури під справжнім прізвищем - до сьогоднішнього дня цей вид документації належить до особливо таємної. Удоповідних записках, інформаціях, відомостях на отримання грошової чи матеріальної винагороди агент фігурував лише під псевдонімом. У донесеннях агент обов’язкового вказував прізвище, ім’я, по-батькові, посаду підозрюваного, за можливості - точну адресу проживання, склад сім’ї, факти з його минулого життя, коло знайомих, їх соціальний стан тощо.

Загалом за ВУЧК наприкінці 1921 р. числилося понад 12 тис. секретних співробітників. Лише за 11 місяців 1921 р. до Харківської надзвичайної комісії із заводських колективів надійшло 2474 секретних повідомлень, з радянських установ - понад 12 тис.

Р. Подкур та В. Ченцов зазначили, що дослідникам поки що невідома загальна кількість агентів ГПУ-НКВД УСРР у 1930-х pp. Але у статистичних і звітних документах УНКВД України іноді зустрічається окремий порядок цифр. Зокрема, у Кам’янець-Подільській області станом на 25 лютого 1939 р. агентурна мережа складала 2618 осіб.

Самі співробітники місцевих апаратів органів ВЧК-ГПУ УСРР визнавали, що «питання освідомлювальної агентури по духовенству найбільш болюче питання в ЧК за складністю його виконання», тому ретельно розробляли методику і технології «розвалу церкви» і «розтління попів» у контексті нових підходів більшовицької стратегії. Вони передбачали використання у власних цілях, передусім, духовної ієрархії, змушуючи її представників «під загрозою суворої відповідальності видавати щодо духовенства ті чи інші розпорядження, які можуть бути нам корисними». Так, у протоколі засідання Секретного відділу ВЧК за 1921 р. рекомендувалося «після деякого ознайомлення з духовним світом і з’ясування рис характеру по кожному служителю культу» на рисі честолюбства «розігрувати різного роду варіанти, заохочуючи їх побажання і задуми».

Загалом у своїй практиці чекісти використовували декілька найбільш дієвих методів для вербування освідомлювачів серед духовенства. Так, А. Зінченко детально описав одну зі схем вербування співробітниками Подільського губернського відділу ГПУ УСРР. Для агентурної роботи по «лінії створення "Живої церкви" був намічений настоятель Преображенського собору піп Юнак, якого одначе, легко взяти не вдалося, так як ставити його до відома, що він працює на ГПУ, виявилося не можливим».

Тому в його оточення було введено секретного співробітника. Він не лише тримав його під наглядом, а й «увів його у курс справи». Священик виявився людиною дуже марнославною і «піддався на вудочку лише тоді, коли йому було запропоновано посвячення в єпископи». Планувалося, що тоді він, «ворогуючи з авто кефалі ста ми і представниками старої єпископальної церкви, зможе усунути звідти небажаний для нього елемент».

Водночас із завербуванням Юнака до нього вдалося «приєднати» протодиякона Савицького і священика Євгенія. Отже, А. Зінченко фактично описав створення осередку «Живої церкви» на основі завербованої агентурної групи.

В іншому випадку віруючі вербувалися на основі отриманих компрометуючих матеріалів, що здобувалися, головним чином, через перлюстрацію або вилучення листування при обшуках, чи за допомогою інформації агентури. Часто практикувалося залякування кримінальною відповідальністю та «в’язницею і табором з незначних приводів».

Особливо наголошувалося на використанні принципу матеріальної зацікавленості інформаторів і агентів з числа служителів культу:

«При цьому субсидії - грошові та натурою - без сумніву будуть зв'язувати їх з нами і в іншому відношенні а саме в тому, що він буде вічний раб ЧК, який боїться розконспірувати свою діяльність».

Але місцеві апарати ГПУ УСРР постійно скаржилися на нестачу коштів. Так, начальник Подільського губвідділу ГПУ І. Леплевський направив до губвиконкому листа:

«У зв'язку з використанням усіх кредитів [...] прошу про асигнування [...] по 40 тис. руб. на місяць, які необхідні для секретної роботи з поглиблення розколу серед духовенства».

Згодом начальник секретної групи Кам’янець-Подільського прикордонного загону ГПУ УСРР зазначав:

«Утримання сексотів по Ж[ивій] Ц[еркві] й організація розколу обходиться [в] колосальні суми грошей, беручи до уваги бездонність попівських кишень».

У середині 1923 р. в Україні «по лінії розробки духовенства» працювало 30 секретних співробітників. На їх «фінансове стимулювання» витрачалося 2 тис. руб. щомісяця (грошовими знаками 1922 p.),наприкінці 1923 р. - 50 руб. золотом.

У подальшому витрати на «церковну агентуру» лише зростали. У пояснювальній записці до кошторису витрат на агентурну роботу 1926 р. по «церковній лінії» наголошувалося: «Жодна область чекістської роботи не потребує так багато матеріальних витрат як релігійні угрупування [...] Попів різних мастей не важко вербувати, але досить важко використовувати, не купуючи їх грішми. [...] У комуністичну ідеологію вони не вірять; у партію знають, що навіть за умови зречення сану, не приймуть, застосування у [19]26 р. репресій попи не допускають, у надання їм [державної] служби після зняття сану не вірять. [...] єдиним солідним для них аргументом є гроші».

Начальник Секретного відділу ГПУ УСРР В. Горожаніну 1928 р. зазначав:

«Вербування попів особливих проблем не становить, але їх використання можливе лише за умови виплати грошової компенсації».

Загалом наприкінці 1920-хpp. спостерігається зменшення витрат на агентурну роботу по «церковній лінії». Однією з причин скорочення витрат окремі дослідники вважали застосування репресивних заходів, зокрема, арешти та адміністративне вислання. Загалом погоджуючись з цим твердженням, варто відзначити, що наприкінці 1920-х pp. загальну мету щодо розколу релігійних організацій було реалізовано. Тому чекісти фінансували лише тих агентів, що могли або контролювати релігійну громаду, або впливати на церковних ієрархів.

За документами ГПУ УСРР вдалося встановити деяку динаміку вербування агентури серед релігійних громад: загалом по ліні Секретного відділу ГПУ УСРР у 1927 р. було завербовано по «церковній лінії» - 266 осіб, з них - за липень-вересень-121 особа, з них у вересні - 36, жовтні - 26, листопаді - 43, грудні - 22. У 1928 р. у січні - 39, лютому - 24, березні - 36, квітні - 30; у першому півріччі 1929 р. - 88 осіб.

Як наслідок, агентура ГПУ УСРР швидко пронизала всі рівні релігійних громад різних конфесій. Співробітників органів державної безпеки цікавив не лише перебіг політичного та релігійного життя ієрархів, священиків, активних віруючих, а й їх особисте життя. Це давало можливість знаходити «больові точки», що полегшувало у майбутньому маніпуляції з цією особистістю. Так, у характеристиці на митро полита Михаїл а, складеній наприкінці 1922 p., на основі агентурної інформації, вказувалося на наступні особистісні риси: «натура-яскраво виражений взірець споглядання, а не активності», «людина глибокого релігійного настрою», «замкнений у самому собі», «молільник і монах за покликом душі», «приділяє лише незначну частину часу чужим його духовному складу організаційним питанням», «лаврська братія його любить за простоту невибагливість», «церковні кола, віддаючи належне його особистісним якостям, докоряють за безініціативність, неавторитетність і без голосність у справах Управління», «не виявлені особи, які б мали переважний влив на нього». Агентура зазначала навіть чутки про пристрасть Михаїла у молодості до «вина». Отже, в завдання агентури входило також виявлення психологічних рис, осіб, які мали вплив на об’єкт розробки тощо.

Отримавши інформації агентури, чекісти порушували кримінальні справи. Так, після донесення агента «Попова» про «контрреволюційну та націоналістичну діяльність» священика УАПЦ Т. Марюти під час нацистської окупації на теренах Полтавської області у серпні 1944 р. начальник УКГБ по Полтавській області підполковник Черницький вказав на необхідність додаткового документування його «ворожої діяльності» та подальшого його арешту. Черницький наголошував на негайному негласному допиті свідків, що мали підтвердити «ворожу діяльність».

Згідно агентурної справи «Липківці» (серпень 1945 p.), щоб об’єднала декількох священиків УАПЦ, розпочалося вербування нової агентури. Так, для висвітлення «зв’язків» та «політичної позиції» священика Стеценка здійснювалося цільове вербування із його оточення, зокрема, служителів храму. Серед іншого, агенту пропонувалося виявити «взаємовідносини між Стеценко і старостою цієї церкви з однієї сторони та із псаломщиком - із іншої». Протягом 15 днів пропонувалося також завербувати домовласника, де квартирував священик.

Зважаючи на кількісний та якісний агентури ГПУ УСРР-НКВД-НКГБ УРСР, динаміку вербування серед релігійних громад, слід відзначити повну поінформованість керівників органів державної безпеки та партійно-державних лідерів України про ситуацію на «релігійному фронті».

Поєднання агентурно-оперативних методів впливу та силового тиску в умовах кампанії по конфіскації церковних цінностей дали певні підстави уповноважено му Секретного відділу ГПУ УССРА. Соколовському вже у січні 1922 р. доповідати ЦК КП(б)У про успіху «розколі православної церкви». Водночас, він вважав передчасним на той момент початок розколу самого обновленського руху, «який розпочала Москва», оскільки це його неминуче послаблювало. Незважаючи нате, що «обновленський рух під різними назвами охопив усю Україну», чекіст зазначав: «Але це нас не зовсім задовольняє, оскільки треба спочатку повністю побороти тихонівщину, а потім тільки почати розкол самого обновленського руху».

Вже на початок серпня 1922 р. із 97 правлячих єпископів 37 визнало «Живу церкву», 36 не визнало, 24 - зайняли вичікувальну позицію. Серед українського єпископату більшість зайняла вичікувальну позицію. Екзарх України Михаїл намагався провести Другий Всеукраїнський Собор єпископів, кліру та мирян для формування загальної позиції щодо ставлення до «Живої церкви». Розуміючи із загального настрою віруючих, що Помісний Собор категорично буде проти «Живої Церкви», органи виконавчої влади та ГПУ УСРР зірвали його проведення. 2- 5 вересня 1922 р. замість 400 делегатів прибули лише 84 особи, здебільшого єпископи, що ухвалили рішення про відмежування від «Живої церкви» та інформування віруючих про розкольницьку сутність діяльності її представників. Фактично єпископи України не визнали Вище Церковне Управління і опинилися у протистоянні з радянською владою. Як наслідок упродовж вересня - листопада 1922 р. розпочалися масові кадрові «чистки» українського єпископату, який не підтримав «Живої церкви».

Перші підсумки «розкольницької діяльності» чекісти підвели у січні 1924 р. У річному звіті Київського губернського відділу ГПУ за період з 1 січня 1923 р. по 1 січня 1924 р. вказувалося, що у результаті розколу сформувалося два напрями: «слов’янський» і «український».

«Слов'янський» напрям, у свою чергу, поділявся на:

• «екзархістів-тихонівців», до складу якої входили переважно «чорне духовенство та чорносотенці». Діяльність цієї групи, за свідченнями чекістів, була паралізована «обновленцями», але в окремих випадках зафіксовані спроби організації «спротиву заходам радянської влади»;

• «прогресистів» - «споріднена тихонівцям» група, до складу якої входить виключно біле духовенство і миряни, представники інтелігенції, колишні члени богословських філософських товариств;

• «живоцерковників» - «керівники групи не тільки є активними та ідейними працівниками, а й представляють собою колишній контрреволюційний і просто авантюрний елемент». Така нищівна характеристика представників «Живої церкви» демонструвала певну зневагу чекістів до радикальних церковних реформаторів і засвідчувала відсутність довгострокової перспективи у цієї релігійної течії.

В «українському» напрямі сформувалися наступніугруповання:

• «автокефалісти» - «можна охарактеризувати як національна церква. В іншому не відрізняються від «тихонівців, що завжди були і є осередком петлюрівщини. Будучи сильними за кадровим складом, користується впливом на українські віруючі маси»;

• група «жива церква» - «створена за прикладом слов’янської «живої церкви», але дещо більш ліва та демократична за своїм складом».

У звіті стверджувалося, що:

«всі групи повністю захоплені своїми дискусіями і завоюванням авторитету серед мас, цьому заважає байдужість мас до [цих] організацій і програмних суперечок цих груп. Миряни проявляли цікавість виключно до мови богослужіння. В цьому варто відзначити успіх української церкви перед слов'янською. Це пояснюється її активним проявом інтересу до перебігу життя українського народу».

Подібне структурування релігійних громад відбулося в усіх округах. Наприклад, на Поділлі станом на початок 1923 р. найчисельнішою громадою були екзархісти (тихонівці) - 1013, автокефалісти налічували 200 громад, течія автокефалістів - прихильники єпископа [Павла] Погорілка - 29 громад, «обновленці» - 25 громад. Подільські чекісти стверджували:

«Дві третини громад тихонівського напрямку при досить умілому підході з боку обновленців, могли бути відколоті».

Хоча, ще в жовтні 1922 р. у доповідній записці Подільського губернського відділу ГПУ УСРР «Про церковне життя на Поділлі» відзначалася «твердість та одностайність єпископської церкви», проте «роботою ГПУ в їхньому середовищі посіяні незгоди: єпископська церква розділилася на "біле" і "чорне" духовенство. Як у Вінниці, так і на периферії з'явилося багато невдоволених поводирями єпископської церкви. Одні з них стали відкритими прихильниками "Живої церкви", організувавши в себе групи "Живої церкви". Як наприклад, у Брацлавському, Жмеринському, Гайсинському й інших повітах. [...] У цьому напрямку ведеться увесь час боротьба між прихильниками однієї і тієї ж церкви. Головними діячами і керівниками цієї боротьби є губернський відділ ГПУ який через насадження своїх освідомлювачів і сексотів весь час спрямовує роботу для розколу і чвар у єпископській церкві».

Отже, протягом першої половини 1920-х pp. співробітники органів державної безпеки України змогли створити декілька розкольницьких церковних громад у православ’ї. Їх діяльність змусила церковних ієрархів всіх угрупувань боротися за «релігійне виживання» на тлі більшовицької антирелігійної кампанії та фактично паралізувала можливість Церкви впливати на більшість сегментів повсякденного та громадсько-політичного життя. Доповідні записки губернських та окружних відділів ДПУ УСРР констатували «велику розгубленість серед духовенства», перехід його в інші церковні угрупування тощо.

Самі творці обновленства - «дітища ГПУ», за влучним визначенням В. Пащенка, критично оцінювали його моральний статус у суспільстві. У записці Є. Тучкова голові Антирелігійної комісії О. Ярославському з приводу директиви «обновленському» Собору про порядок управління церквою від 1 березня 1923 р. вказувалося, що віруючі до «обновленського» руху ставляться негативно і «обновленці-попи авторитетом у нихзовсім не користуються». Зокрема, Волинський губернський ліквідком у звіті за січень 1923 р. вказав, що зареєстрована ним обновленська група складається з 6 осіб і «спроб до реальних виступів не виявляла». Неодноразово в документах згадуються і обновленці-пристосуванці, яких у табір останніх, попри канони і принципи, привів інстинкт самозбереження.

Недовіра мирян до обновленської течії була викликана, на наш погляд, кількома причинами:

• вірнопідданською запопадливістю у схваленні стратегії більшовицької революції та запевненнями «червоних попів» у лояльності щодо радянської влади на фоні богоборчої вакханалії;

• агресивно-наступальною тональністю звинувачень своїх опонентів у «контрреволюції» і «антирадянських» намірах;

• нечіткістю теоретико-канонічного обґрунтування правомірності претензій на своє домінування у радянському релігійному просторі;

• підтримкою «обновленців» з боку держави, котру передбачалося надавати у прихованій формі, на практиці ж - відвертій і, навіть, провокаційній;

• суб’єктивними факторами, що стосувалися особистісних якостей ієрархів та священиків «обновленської» течії, несумісних з православною етикою.

Загалом «обновленські» громади під контролем співробітників органів державної безпеки відіграли все-таки ключову роль у «розкладенні» Церкви. Так, в інформаційному бюлетені ВУЧК за 16 грудня 1921 - 1 січня 1922 pp. вказувалося, що серед духовенства і вірних Катеринославської губернії помічалося «помітне пожвавлення, викликане розколом церковних общин на прихильників реформи церкви і захисників її непорушності». Тільки цій губернії від «старої церкви» чекісти змогли відколоти понад 1100 громад. Серед духовенства поширювалися чутки про настання «кращих часів, коли і ми [духовенство і вірні], заживемо».

Але навряд чи їм вдалося сформувати необхідну громадську думку серед віруючих щодо лояльності до радянської влади. Їх власна політична лояльність більшовикам на тлі арештів, конфіскацій, закритті храмів лише викликали додаткові запитання у віруючого населення щодо канонічності та дотримання християнських заповідей. У доповіді на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 р. голова ГПУ УСРР В. Балицький констатував: «Лояльними серед них [церковних громад] ми вважаємо обновленців, яких ми підтримуємо матеріально, і раціоналістичне сектантство, перешкод у розвитку якого ми не чинили».

Але він відверто зізнався, що «кількісно, а якісно ще більше, співвідношення сил між основними церковними угрупованнями на даний час було далеко не на користь Радянської влади».

В Україні стурбованість ЦК КП(б)У і ГПУ УСРР викликала діяльність Української автокефальної православної церкви, очолюваної митрополитом В. Липківським. Голова ДПУ УСРР В. Балицький, доповідаючи політбюро ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 р. про діяльність релігійних угрупувань на території України, вказав, що «основні заходи ДПУ, проведені щодо розкладення "тихонівщини", не дали позитивного результату щодо "липківщини". Для прийшлося шукати інші шляхи». 

Створення цієї течії українського православ’я випало на період національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. У грудні 1917 р. була створена тимчасова Всеукраїнська православна церковна рада, що мала на меті створення Української Автокефальної Православної церкви. Її очолив архієпископ Олексій (Дородницький) та протоієрей Василь Липківський. Однак події громадянської війни, постійні зміни урядів заважали цілеспрямованій організаційній роботі. Лише з 14 по 30 жовтня 1921 р. на Першому Всеукраїнському Церковному Соборі у Софії Київській було остаточно конституйовано УАПЦ.

Секретар Київського губкому КП(б)У Й. Варейкіс у закритому листі в політбюро ЦК КП(б)У, з резолюцією на ньому «До виконання Балицькому», також писав:

«[...] Висновки переконують цілком, що автокефалія по суті є політична партія, для якої церковні інтереси відіграють допоміжне значення!...]. Не підлягає жодному сумніву, що наша партія припускається величезної помилки, що вона недостатньо уважно вивчає ріст автокефалістів і недостатньо проявляє волю, щоб розкласти їх».

Зі свого боку керівництво ГПУ УСРР теж вважало, що всі «національно-релігійні угрупування, а також розвиток сектантства в умовах слабкої партійно-просвітницької роботи, вибивають маси, особливо молодь, із-під впливу Компартії, віддаляючи їх від політичного життя та радянського будівництва».

У Київській губернії наприкінці 1921 - січні 1922 pp. духовенство було захоплене чварами та суперечками про «Українську церкву». Чекісти повідомляли про формування двох таборів - «слов’янофілів» та «автокефалістів». Сторони не гребували провокаціями, зокрема, представники «слов’янофілів», розповсюджували чутки про те, що «українізатори підіслані комуністами». Водночас, типовими стали чутки про «закриття найближчим часом усіх православних церков і заборону богослужіння», «здавання приміщення церков в оренду» (Подільська губернія). Населення Київської губернії теж жваво брало участь у цій боротьбі:

«[...] були випадки хибних доносів, розлучень шлюбів і навіть звернень за допомогою до нової влади».

У Полтавській губернії у квітні 1922 р. чекісти зафіксували численні конфлікти між «тихонівським» та «автокефальним» духовенством через захоплення храмів. Так, у Полтаві «автокефалісти» першими захопили Подольську церкву, але під час опитування парафіян переважна більшість виявилася прихильниками «тихонівської» течії. Натомість, у Павленківській парафії більшість отримали «автокефалісти». Занепокоєння у чекістів викликав персональний склад священиків автокефальної церкви: «[...] призначалися особи явно петлюрівського спрямування».

Співробітники Чернігівського губвідділу ВУЧК доповідали про відсутність цікавості у віруючих до політичного життя країни. Основною проблемою для обговорення та дискусій серед них був розкол між «Руської та Українською церквою». У цьому контексті чекісти відзначали збільшення «симпатій Петлюрі» (Подільська губ.) і зробили висновок про формування через «церковний розкол» «нової бази петлюрівського впливу на селі». Іншу цікаву тенденцію помітив уповноважений секретної групи Гайсинського окрвідділення ГПУ Федоров. У доповідній записці від 1 листопада 1923 р. він писав, що: «серед старого духовенства помічається велике прихилення до "тихонівщини", а молодь на стороні автокефалістів».

Для остаточної дезорганізації діяльності громад Української автокефальної православної церкви митрополита В. Липківського восени 1925 р. зусиллями ГПУ УСРР створюється Діяльно-христова церква (ДХЦ), що, згідно документів «особливої теки» політбюро ЦК КП(б)У,

«знаходиться цілком під керівництвом органів ГПУ. Ця робота направляється виключно в бік дискредитації і боротьби з липківцями».

Як відомо, з благословення керівного органу автокефалістів - ВПЦР певний час існувало «Братство Діяльно-христової церкви» як добровільна організація «активно віруючих». Органи ГПУ УСРР за власним сценарієм вжили заходів «для поглиблення протиріч між лідерами автокефальної ВПЦР - Липківським, Чехівським, Ярещенком, Потієнком з одного боку, і організаціями братства - з іншого». Спочатку в Києві було створено керівний центр ДХЦ губернського масштабу, і з «цього часу липківці повели боротьбу з ДХЦ як угрупованням, що намагається захопити керівництво автокефальною церквою у свої руки». У лютому 1926 р. 6-те відділення ГПУ УСРР звітувало, що «проти ВПЦР оброблені» Проскурівський, Житомирський, Шепетівський, Ніжинський, Бердичівський, Коростенський, Чернігівський, Вінницький округи. І хоч переважна більшість округів підтримувала автокефалістів-липківців, констатувалося, що «за умови продовження політики тиску на липківців у сенсі відмови їм у легалізації, органам ГПУ вдасться підготувати ґрунт для захоплення у свої руки майбутнього складу ВПЦР».

20-22 жовтня 1925 р. відбувся з’їзд ДХЦ. Київські органи виконавчої влади дозволили навіть використати приміщення Михайлівського монастиря для його проведення. На цей момент «діяльники» мали всього 12 парафій, що представляли 176 делегатів, з них - 3 єпископи, 22 священики і 78% мирян, причому тільки 42% «братчиків». Інші ж, вочевидь, були заангажованими місцевими апаратами ГПУ УСРР особами. Показовим є затвердження на з’їзді документа під назвою «Церковного кредо», про зміст якого у звіті оперативників говорилося як «цілком прийнятний у сенсі лояльності для нас». Чекісти мали підстави вважати свою місію частково виконаною. У доповідній записці наголошувалося: 

«Подальша боротьба буде вестися не між ДХЦ і автокефальною церквою, а між лояльними елементами автокефалії і верхівкою, що займається політиканством».

Не дивлячись на зусилля чекістів, упродовж 1920-х pp. Українська автокефальна православна церква на теренах Волині, Київщини, Полтавщини, Поділля, Чернігівщини продовжувала користувалася певним авторитетом серед національно свідомої частини вірян. Вона мала понад 1600 парафій з майже З мільйонами віруючих. Керівники місцевих апаратів ГПУ УСРР, зокрема Полтавського, кваліфікували це як «серйозну базу націоналістичного підпілля». Тому в обіжнику ГПУ УСРР «Про український сепаратизм» від 4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР К. Карлсон назвав УАПЦ «могутнім оплотом націоналізму і прекрасною агітаційною зброєю». Далі він покликався на слова голови Подільської автокефальної ради: «Основною роботою автокефалії є перевиховання села. Вся діяльність УАПЦ повинна бути спрямована на поширення серед селянського середовища національного духу. В результаті цього селянство повинно поставити первинним завданням абсолютне національне звільнення України з-під ярма Москви».

У 1926 р. органи державної безпеки взяли курс на повну ліквідацію УАПЦ. У лютому 1926 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У голова ГПУ УСРР В. Балицький доповів про результати агентурно-оперативної роботи апаратів щодо активу УАПЦ: «[...] Для того, щоб мати повні і вірні дані проавтокефалістів, органами ДПУ збиралися матеріали про актив автокефалістів на кожного окремо - попів, єпископів і членів окружних рад. Хоча ця робота не завершена, все ж отримані дані свідчать не на користь автокефалістів. Персонально в особі попів, єпископів і членів окружних рад чекістами було виявлено лояльних за лінією поведінки - 199 осіб, ворожих - 331, невиявлених - 25 осіб, тобто 59% ворожих при 4,5% з невиявленою політфізіономією».

Про методику інтерпретації чекістами поглядів, поведінки та діяльності автокефального духовенства та віруючих свідчили директиви ГПУУСРР, що вимагали подавати інформаційні зведення так, щоб можна було кваліфікувати автокефалістів як «запеклих петлюрівців та пособників розвитку бандитизму».

Саме цього року відбулися арешти провідних ієрархів, серед них митрополита В. Липківського, архієпископів О. Ярещенка і К. Малюшкевича, єпископа І. Павловського, голови ВПЦР В. Потієнка. Водночас була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, що мала на меті обґрунтувати доцільність їх арештів у очах громадськості. Ієрархів УАПЦ чекісти звинуватили в заполітизованості та «засміченості петлюрівськими і антирадянськими елементами». Перед ВПЦР ставилася умова негайного очищення від них, припинення «політиканства» В. Липківського. «Почесна» місія реалізації останнього покладалася на новий склад ВПЦР на чолі з єпископом П. Ромодановим, обраним на Великих Покровських зборах ВПЦР 25-30 жовтня 1930 р. В інформаційному зведенні Секретного відділу ГПУ УСРР за травень 1927 р. зазначалося:

«Завдання Ромоданова вичистити з УАПЦ отаманів, білогвардійців, архібандитів і архіотаманів, до лику яких він (Ромоданов. - Л. Б.) зараховував і Липківського».

Чекісти побудували свою роботу по розкладанню УАПЦ в напрямку посилення протиріч між київською та харківською групами автокефалістів. Застосовуючи випробувані методи вербування (шантаж, підкуп, залякування, владні амбіції окремих представників церковної еліти), чекісти набрали необхідну кількість освідомлювачів. Наприклад, одним з «надзвичайно цінних сексотів» був названий Харківський єпископ І. Павловський, «аліментну» історію якого з позашлюбною дитиною «до цього часу [...] при нашому (ГПУУСРР. -Л. Б.) сприянні вдавалося приховувати від маси віруючих», змушуючи «відпрацьовувати» збереження особистої таємниці. Водночас, чекісти намагалися ретельно маскувати таємне співробітництво і дбали про те, щоб їх джерела агентурної інформації не розшифровувалися.

Паралельно співробітники ГПУ УСРР за допомогою психологічного тиску та шантажу під час слідства змогли змусити окремих ієрархів підписати необхідні свідчення. Так, після арешту у 1926 р. екс-голова ВПЦР В. Потієнко написав заяву слідчому ГПУ УСРР:

«[...] Засудження церквою складу президії ВПЦР природне, зрозуміле і логічне внаслідок констатації Покровським собором нелояльності, нетактовності і анти радянського змісту роботи президії ВПЦР. Персональне засудження мене, митрополита Липківського, архієпископа Ярещенка приймаю як природне в результаті засудження ВПЦР, фактичними керівниками роботи якої були вказані особи».

Відповідне резюме чекістів свідчило, що саме на таке «покаяння» вони й розраховували:

«У зв'язку з цим, Потієнка ми передбачаємо звільнити під підписку про невиїзд з Харкова, використавши заяву для його компрометації».

Не гребували чекісти і відвертими провокаціями стосовно церковних ієрархів та священиків, намагаючись дискредитувати їх в очах громадськості. Зокрема, їх найменші людські вади чекісти та місцевий партійно-радянський апарат робили надбанням гласності. Утім, окремі представники духовенства іноді давали для цього підстави. Так, у березні 1922 р. апарат Чернігівського губвідділу ГПУ УСРР писав про «духовенство, яке компрометує себе виробництвом самогону в церковних сосудах, нецензурною лайкою, бійками, привласненням грошей».

У жовтні 1929 р. у м. Києві розповсюдили чутки про притягнення автокефального єпископа М. Борецького «по аліментній справі». ВПЦР провела власне негласне розслідування і після його завершення порадила останньому виїхати на декілька місяців із Києва.

Чекістам вдалося посіяти недовіру кліру і вірян також і щодо Лубенського єпископа Йосипа (Оксіюка). У травневому 1927 р. інформаційному зведенні ГПУ УСРР повідомлялося про результати вдалої комбінації по його компрометації. Для цього єпископа викликали до м. Харкова з метою відміни підписки про невиїзд, оскільки останнє, на думку чекістів, створювало навколо нього «ореол мученика» та «піднімало йому до деякої міри авторитет». Харківський актив УАПЦ, зокрема В. Потієнко, вважали, що, йдучи єпископові на поступки, «влада обробляє Оксіюка, такяк, можливо, його можуть обрати замість Липківського митрополитом». Зняття ж з Оксіюка підписки про невиїзд розцінювалося «як результат обробки його ГПУ», про що В. Потієнко висловив припущення в розмові з митрополитом В. Липківським.

Співробітники ГПУ УСРР зуміли спровокувати погіршення стосунків між митрополитом В. Липківським та єпископом Й. Оксіюком. Для них не було таємницею, що останній не схвалював нового складу ВПЦР, а П. Ромоданова вважав «ставлеником радянської влади» і «вів лінію на дискредитацію Ромоданова». Небезпідставно оцінюючи позицію авторитетного єпископа як «небезпечну для прискорення процесу ліквідації УАПЦ», чекісти поставили перед П. Ромодановим завдання «щоб там не було, створити суперечності» між ієрархами. Згодом співробітники ГПУ УСРР констатували, що «намічені плани вдалося повністю реалізувати» у ході підготовчих заходів та роботи Микільського Собору УАПЦ, котрий відбувся 11-14 травня 1927 р. Зокрема, єпископу Й. Оксіюку доручили очолити комісію з остаточної редакції резолюції Собору, текст якої вже був написаний і в резолютивній частині цілком схвалював діяльність ВПЦР, її лояльність до радянської влади. «Цей маневр був створений свідомо, щоб посварити Оксіюка з Липківським», - відверто зазначалося в документі.

Про повну керованість внутрішньо-церковних процесів свідчать матеріали підготовки Другого церковного Собору УАПЦ, що відбувся 17-27 жовтня 1927 р. У доповідях голові ГПУ УСРР В. Балицькому та начальнику секретного відділу ОГПУ СРСР Т. Дерибасу харківські чекісти писали:

«Поставлені перед Собором завдання: 1) затвердження постанов Вересневої наради і Покровського Собору про осуд ВПЦР, митрополита Липківського, архієпископа Ярещенка і Потієнка; 2) повалення митрополита Липківського; 3) вибори нового митрополита і ВПЦР, нами повністю виконані. Собор пройшов під повним нашим керівництвом. Митрополит повалений більшістю в 137 голосів при 45 проти і 10, що утрималися (на момент голосування були присутніми 192 особи). Резолюції з осудом Липківського, Ярещенка і Потієнка затверджені одноголосно при одному, що утримався. Новим митрополитом обраний єпископ Микола Борецький, який перебуває під повним нашим керівництвом. [...] У подальшому через новообрані керівні органи УАПЦ і осіб, що входять до них, буде поведена боротьба з колишнім митрополитом Липківським і його прибічниками».

Отже, сформульоване В. Балицьким у лютому 1926 р. на засіданні політбюро щодо УАПЦ - «завдання органів ДПУ в даний момент зводиться до того, щоб голос церкви виніс недовіру ВПЦР і розпустив її» - фактично було виконане.

Ще у лютому 1926 р. голова ДПУУСРР В. Балицький продемонстрував певну, правда орієнтовну, динаміку розкладу Церкви в Україні. Так, станом на 1 січня 1925 р. налічувалося 2900 лояльних (обновленських) приходів, антирадянськи налаштованих приходів - 7500, із них 6000 - «тихонівських», 1500 - «липківських». На 1 січня 1926 р. налічувалося 5300 лояльних приходів, з них обновленських - 3 500, «Собору єпископів» - 1500, ВПЦР-ДХЦ - 300. Натомість антирадянських налаштованих - 5100, з них, до 3900 «тихонівських», до 1200 - «липківських».

В. Балицький констатував «очевидні зміни співвідношення сил як кількісні, так і якісні на користь радянської влади».

Отже, вже на початку 1920-х років православна церква перестала бути монолітною організацією, а її моральна харизма під дією зовнішніх факторів поступово руйнувалася в очах віруючих. У Є. Тучковабули підстави доповідати про те, що: «поставлене перед 6-м відділенням завдання в кінці 1922 року зрушити з мертвої і антирадянської позиції православну церкву і позбавити її тієї могутності, якою вона володіла до цього часу, виконане повністю. Православна церква розбита на кілька окремих угруповань, які мають свої ієрархії і знаходяться між собою у постійній ворожнечі [...]. Всі ці групи поставлені у такі умови, що навмисно чи мимоволі зобов'язані між собою постійно ворогувати і запобігати перед органами влади. В міру поглиблення ворожнечі втрачається авторитет служителів культу. Звідси виростає атеїзм».

Його підтримував його колега - начальник Київського губернського відділу ГПУ УСРР Г. Іванов. Він так сформулював наступні перспективи боротьби з Церквою:

«[...] Робота ГПУ [УСРР] щодо них повинна буде полягати у розкладенні їх організацій із середини, ретельному контролі їх діяльності всіма доступними нам методами і через заходи обхідного характеру. А при неможливості використання -через відкритті репресії у вигляді адміністративного і судового вислання, арештів і т. д.».

Мотиви для силового усунення духовенства та віруючих (арешти, вислання, судові переслідування)

Аналіз численних архівно-кримінальних справ, опублікованих документів, спогадів, наукових розвідок про долі священиків дозволив виявити формальні та неформальні мотиви, обтяжуючі обставини для переслідувань. Формальний мотив позначався у статті Кримінального кодексу Радянської України. Загальним неформальним мотивом була віра. Однак, аналіз неформальних мотивів надає дослідникам можливість визначити коло небезпечної діяльності для більшовицької влади, що проводили духовенство та віруючі.

Одним із типових мотивів стала підтримка духовенством та віруючими «українського буржуазного націоналізму» та «побудови Української Народної Республіки». Так, у щотижневих зведеннях ГПУ УСРР постійно згадувалися участь священиків і віруючих у спротиві «радянській владі». Зокрема, в інформаційному зведенні від 8-14 вересня 1929 р. вказувалося на наявність агентурних даних про участь священика Уманської округи Щербаківського у поширенні листівок із підписом «Штаб УНП-УНР». У розмовах із селянами він стверджував, що «скоро почнеться війна із Польщею і селяни піднімуть повстання на її підтримку». Чекісти були переконанні у наявності у Щербаківського інформації про переховану зброю. У цьому ж окрузі була встановлена антирадянська «попівська група», до складу якої входили віруючі УАПЦ Рушковський (колишній офіцер денікінської контррозвідки), Чижський (колишній денікінець), Шторін - (колишній «великий куркуль»). За інформацією Уманського окрвідділу всі вони активні прихильники митрополита Липківського і «проводять контрреволюційну агітацію». Вже 10 вересня 1929 р. члени цього угрупування були заарештовані.

У зведенні за 15-21 вересня 1929 р. тема «націоналістичного» духовенства була продовжена. Так, у Лубенському окрузіу до складу групи «шовіністів-українців» колишній есер, офіцер «Вільного козацтва», колишній отаман (зараз вчитель) та інші селяни у минулому «політичні бандити». Керівник цієї групи священик УАПЦ Артеменко акцентував увагу населення на «нищенні України»: «Хліб забирається, вивозиться у Московщину», «треба вийти з-під Москвського чобота». Місцевий уповноважений в інформаційній записці підкреслив, що священик пофарбував сільський храм у жовто-блакитний колір.

Згідно агентурної справи «Амністовані» у с. Очеретному Бердичівського округу священик Корнійчук, за інформацією агентури, об’єднав заможних селян. Гуртки при церкві чекісти інтерпретували як осередки «обробки у націонал-шовіністичному, петлюрівському дусі». Всі розпорядження місцевих виконавчих органів гальмувалися, уповноважених, що приїжджали із районних органів, провокували на бійки, змушували виїжджати із села. Перевибори до сільради у 1927 і 1929 pp. пройшли під впливом цієї «контрреволюційної групи». У результати списки бідноти були провалені. Після завершення слідства, долі арештованих вирішувала Особлива нарада.

Економічні вимоги звучали у с. Катаржино Одеського округу. Під час проведення кампанії посилення хлібозаготівлі на покрівлі сільради були розміщені опудала священика і куркуля з написом «Вороги радянської влади, що зривають хлібозаготівлю». Водночас, на 15 вересня 1929 р. було намічено збори сільської громади для проведення кампанії самообкладання. В цей же день священики - «тихонівці» Данишевський і Савчук виступили у церкви із зверненням до сільської громади про захист від «нападок і глузування влади» і просили домогтися зниження податків із церкви. За інформацією співробітників місцевого ГПУ, більшість віруючих плакало.

Після завершення церковної служби понад 500 віруючих (головним чином жінки) направилися до помешкання сільради. Вони вимагали зустрічі з уповноваженим райвиконкому по хлібозаготівлі і зняття опудала священика. Спроби окремих жінок залізти на покрівлю сільради і власноруч зняти опудало натикнулися на спротив місцевих піонерів. Дехто із жінок намагався палицею вдарити членів сільради. «Волинка» продовжувалася понад 2 години. Співробітники окрвідділу ГПУ «намітили» для арешту 8 куркулів.

Цілком очевидно, що духовенство та віруючі перебували у соціальному середовищі і реагували на його зміни. Розчарувавшись у більшовицьких політико-економічних реформах, їх спробах силовими методами «модернізувати» економіку та масову свідомість, почали обговорювати шляхи виходу із ситуації перманентних репресивних акцій, переслідувань, конфіскацій, тиску, висувати економічні та політичні вимоги.

Намагаючись придушити такий спротив, вище партійно-державне керівництво СРСР та УСРР санкціонували масові арешти духовенства у 1929 р. Тільки у першій половині 1929 р. в УСРР було арештовано 374 священики, з них у квітні-червні 1929 р. - 294 священика. На Криворіжжі 8-14 вересня 1929 р. було арештовано 7 священиків. Інші священики були завербовані і найближчим часом їх приходи мали перейти під юрисдикцію «обновленців». У Могилів-Подільському окрузі було арештовано 18 автокефалістів. В Уманському окрузі 15-21 вересня 1929 р. було арештовано 21 автокефаліста. Під час обшуків були знайдені відозви митрополита Липківського, листування з польськими громадянами. У Проскурівському окрузі 6 священиків. Також в одному із храмів було виявлено золоті церковні речі, що були загорнуті у жовто-блакитний прапор.

Станом на 7 листопада 1929 р. окрвідділи ГПУУСРР вирішили арештувати 172 особи, із нихєпископів - 2, священиків - 71, дяків - 10, віруючих - 89.

Арешти серед духовенства та віруючих на Дніпропетровщині, Одещині, Поділлі, Полтавщині наприкінці 1920-х pp. викликали, за інформацією ГПУ УСРР, певні панічні настрої серед керівництва УАПЦ. На думку митрополитів М. Борецького і К. Малюшкевича, це був початок силової ліквідації УАПЦ.

Церковні ієрархи обговорювали два шляхи розвитку подій: або ліквідуватися самим, або чекати, що «радянська влада сама ліквідує». Особливо боялися арешту Василя Липківського, бо прогнозовано на найближчому соборі постане вимога про «його виключення із Церкви». За їх словами - «це буде страшним ударом і призведе до загибелі УАПЦ». Архієпископ Й. Оксіюк у Харкові у вересні 1929 р. говорив:

«Ці арешти - ліквідація УАПЦ. Я готовий до арешту. Вірогідно, що мною завершать. Ліквідуватися не треба, хай нас ліквідують, а про це будуть знати (примітка співробітника ГПУ: "Натяк на закордон". - Л. Б.). Нас ліквідують, але нам багато мовчки співчувають. Мовчазне співчуття сильніше армії. У жовтні більшовики перемогли тільки завдяки мовчазному співчуттю народу. Ніяких соборів скликати не треба, так як скликання собору у сучасному стані означає смерть для Церкви. Треба витримати час, може щось зміниться. Вичікування - не загибель для тих, хто має майбутнє, а порятунок».

Його підтримав харківський «автокефальний актив». Так, Геращенко заявив:

«Не хочу вірити в остаточну ліквідацію УАПЦ. Не все те, що хочуть зробити, можуть зробити навіть "вони" (вірогідно більшовики. -Л. Б.)».

На поєднанні духовенства та «націоналістів» і куркулів наголошували більшовицькі «прокурори» на гучному відкритому процесі «Спілки визволення України». Ми вже згадували про роль цього судового процесу у контексті масової антирелігійної кампанії, розгорнутої більшовицьким керівництвом. Але важливим чинником цього процесу була його репресивна складова. Вищі партійно-державні лідери СРСР-УСРР і керівництво ГПУ УСРР детально вибудовували всі «лінії» судового процесу. Так, голова ГПУ УСРР В. Балицький у доповідній записці від 1 грудня 1929 р. означив алгоритм «церковної лінії» на судовому процесі: автокефалія - політична організація: а) атеїзм більшості автокефального духовенства; б) петлюрівське минуле більшості автокефалістів: в) використання «СВУ» автокефальної церкви як знаряддя антирадянської дії на широкі маси і для ведення підпільної роботи українізація церкви і релігії - засоби для здійснення цілей «СВУ»; д) ряд конкретних проявів діяльності священиків. Виконавцями він призначив «церковний осередок СВУ»: Чехівський, Липківський, Додзицький, Вовкушкевський, Шараєвський та ін. Як приклад конкретних акцій цього «осередку» він пропонував оголосити проведену панахиду у Софійському соборі по І. Франку як начебто проведену панахиду по С. Петлюрі.

Звинувачення у «дрібно буржуазному українському націоналізмі», минулій активній участі у політичному житті, відстоюванні Української національної церкви стали підставою для арештів віруючих під час «Великого терору». Так, під час проведення лютнево-березневого пленуму 1937 р., що обґрунтували необхідність розгортання масової соціальної чистки, З березня 1937 р. був заарештований рахівник артілі «Коопвзуттяремонт» архієпископ Полтавський, Лубенський і Миргородський Й. Оксіюк. Його звинуватили в участі у «контрреволюційній націоналістичній організації», «мав тісні зв’язки із елементами, що у різний час були арештовані органами ГПУ». На допитах Й. Оксіюк не визнавав «участіу контрреволюційній діяльності». Чекісти стверджували, що протягом всього довгого періоду після відходу від пастирської діяльності, він «майстерно конспірував активну контрреволюційну діяльність, через що його не могли викрити». Незважаючи на жорсткий тиск на свідків, фігурантів справи «церковної організації архієпископа УАПЦ Ярещенка», слідчі не змогли довести «контрреволюційну діяльність» Й. Оксіюка:

«Беручи до уваги, що наявних даних недостатньо для спрямування справи до суду, але враховуючи, що останній (Й. Оксіюк. -Л. Б.) є соціально-небезпечним елементом бажано клопотатися перед Особливою нарадою НКВД ССР про ув'язнення Й. Оксіюка у концтабір строком на 5 років».

Практика 1920-х-1930-х pp. щодо участі духовенствау політичному житті країни, їх оцінок політико-економічної ситуації у республіці, зв’язків із «колишніми політичними бандитами» і «буржуазними націоналістами» продовжилася у другій половині 1940-х pp., після звільнення території України від нацистів. Так, у серпні 1945 р. було заведено агентурну розробку УНКГБ по Полтавській області потрапили священики Терентій Марюта, Пантелеймон Мисюренко, Борис Онипко, Василь Савченко, Борис Талидан, Олександр Стеценко. Затвердженням чекістів, вони «вели боротьбу проти московської патріаршої церкви, виходячи із національних ідей про самостійність України. Одночасно ставили за мету боротьбу проти радянської влади. Всі вони у минулому були активними учасниками впровадження національно них ідей у церкву». Справа отримала назву «Липківці».

Співробітники УНКГБ по Полтавській області виявили всі контакти священиків, їх націоналістичну роботу в умовах нацистської окупації. Так, священик О. Стеценко, коментуючи ухвалу X сесії Верховної ради СРСР про створення наркоматів оборони та іноземних справ в УРСР, 8 лютого 1944 р. заявив: «Хто мало розбирається у самостійній Україні, той може попасти у неприємну ситуацію. Дехто думає, що тепер Україна буде самостійною і незалежною, але по суті Україна самостійною не буде. Вона була і буде під контролем росіян».

В іншій розмові О. Стеценко прогнозував тривалу боротьбу з «контрреволюцією» у тилу:

«Ось наприклад, нашого дяка радянська влада мучить. До війни його катували - був розкуркулений і висланий, німці прийшли - повернувся і зайняв хату начальника НКВД, а зараз знову вигнаний і знову катують. Але це тільки початок. Ось скоро візьмуться за сім'ї поліцейських , їх будуть виганять до Сибіру, потім візьмуться за сім'ї, діти яких добровільно виїхали до Німеччини, за куркулів, які повернулися додому при німцях. Одним словом, біди буде для нас багато».

Інший священик Терентій Марюта під час нацистської окупації у проповіді говорив:

«Протягом ряду віків російський уряд пригнічував український народ. Петро Перший побудував м. Петербург і металургійну промисловість на українських кістках. Балтійсько-Біломорський канал побудований ув'язненими українцями, яких радянська влада арештувала за те, що вони українці і щоб мати безкоштовну рабську силу. Щоб умертвити українське населення, керівники ВКП(б) у 1933 р. спровокували штучний голод у результаті якого було вбито 8 млн. українців».

Як бачимо оцінки, священика УАПЦ Т. Марюти мало чим відрізняються від результатів сучасних історичних досліджень. Однак, його антибільшовицькі виступи і сподівання на «милість» нацистської окупаційної адміністрації у розбудові незалежної України були кваліфіковані як «контрреволюційний злочин» і «антирадянська агітація». У жовтні 1945 p. Т. Марюта був засуджений до 10 років ув’язнення.

Цікавий аспект проявився у агентурній розробці стосовно священика П. Місюренка, уродженця с. Снятии Лубенського р-ну. У сан священика був висвячений митрополитом Оксіюком. Як священик УАПЦ був засуджений до вислання у 1931 р. по справі «Спілки визволення України». У 1941 р. він повернувся на Лубенщину і був одним із організаторів відновлення УАПЦ. У розмовах він вказував, що «німці врятували наш рід від загибелі»: «Ви пам'ятаєте, брати і сестри, як більшовики знущалися над нами? Вони ваших дітей викидали на вулицю, і, ще гірше, виводили в поле.

Чесних людей засуджували до тюрми і вислання. Добре жили лише комуністи і євреї».

Під час наступу військ Червоної армії П. Місюренко виїхав на Західну Україну і там продовжив пастирську діяльність. 13 березня 1948 р. був заарештований УМГБ по Дрогобицькій обл. Його обвинувачували у «націоналізмі» та «зв’язках із ОУН». Священик був засуджений Особливою нарадою при МГБ СРСР до 25 років ув’язнення с конфіскацією майна.

Інкримінування віруючим та духовенству політичної складової, пов’язування їх з «куркулями» і «колишніми політичними бандитами», членами опозиційних більшовикам політичних партій і громадсько-політичних рухів стало цілеспрямованою політикою вищого політичного керівництва СРСР і Радянської України. Типовим мотивом для обвинувачення віруючих «протидія господарсько-політичним кампаніям», «створення контрреволюційної організації», терористичній діяльності стосовно сільського активу. Так, священика Георгія Ковалевського у червні 1927 р. обвинуватили у спробі організувати контрреволюційну куркульку групу «для активної протидії заходам радянської влади».

У спеціальному зведенні ГПУ УСРР за 26 вересня 1929 р. - 1 січня 1930 р. про терористичні акти в Україні зазначалася активізація участі як духовенства, так віруючих у проведенні підпалів. Так, у проведенні терористичних актів станом на 28 вересня 1929 р. було арештовано 48 осіб, із них священиків - 1, віруючих - 2.

Як «контрреволюційна діяльність» було розцінено позиція благочинного Успенського собору м. Миргороду Павла Верещаки, який наказав священикам збирати по селах дані про кількість померлих селян від голоду. У постанові про арешт від 11 жовтня 1933 р. зазначалося: «Інформація збиралася явно для контр-революційної діяльності та шпигунства». Постійно наголошував про факт конфіскаційного характеру хлібозаготівлі.

У березні 1932 р. Славутським прикордонним загоном ГПУ УСРР були заарештовані священики Микола Марин, Лаврентій Якимович, Анатолій Журковський, Петро Комарніцький, Трохим Устимчук, Степан Палецький, колишня монахиня Мотрона Пилипчук. Їх звинуватили у створенні контрреволюційної церковної організації та антирадянській агітації. Зокрема, священик Петро Комарніцький говорив у розмовах із селянами: «Хліб молотять для хлібозаготівлі, а селяни залишаться без хліба. Замість хліба дадуть гроші, а гроші обміняють на облігації».

Священики Трохим Устимчук, Степан Палецький, Мотрона Пилипчук винними себе не визнали. Інші визнали вину частково, підтвердивши окремі факти «антирадянської агітації», «присутності у на зборах» тощо. Зважаючи на наявність свідчень, священики були засуджені на різні терміна ув’язнення від 3 до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, вислання до 5 років у Північний край.

Цілком вірогідно, що у повсякденних розмовах духовенство та віруючі мали власну думку про результати економічних експериментів лідерів СРСР та Радянської України. Вони проживали поруч із селянами, робітниками і бачили їх майновий стан. Адже неможливо було залишатися байдужим, споглядаючи злиденність українського народу. Тому їх жорсткі, нищівні оцінки діяльності представників більшовицької влади, що накладалися на авторитет священика і Церкви загалом ставали предметом оперативної розробки органів державної безпеки.

Іншим поширеним мотивом для засудження священиків та віруючих став силовий спротив спробам закриття храму, ліквідації релігійної громади тощо. Так, 2 вересня 1929 р. у м. Рикове (зараз м. Єнакієве) почався судовий процес над священиком Констатиновим та членами церковно їради, які чинили силовий опір робітникам - членам комісії по закриттю міського храму. Місцеве партійно-державне керівництво навіть провело демонстрацію за участі 3 тис. робітників. Суд ухвалив вирок: священик Констатинов та троє віруючих були засуджені до 3 років ув’язнення, двох - на 2 роки, сімох - на 1 рік, п’ятьох - на 3 місяці виправних робіт. Серед віруючих чекісти зафіксували розмови, що «засудженні - жертви антирелігійної пропаганди Радянської влади».

У місті Кадієвці (зараз м. Стаханов) місцевий райком КП(б)У вирішив закрити місцевий храм. Для акції партійні чиновники вирішили використати свято «День врожаю», заплановане на 13 жовтня 1929 р. Сценарій заходу був дуже простий: демонстрація робітників повинна була вимагати закриття храму. Місцеві органи виконавчої влади, виконуючи «народний наказ», мали підстави для ліквідації релігійної громади. Однак, інформації про цей захід стала відомо віруючим. Вже рано вранці натовп у 200 віруючих був біля місцевого храму. Демонстрацію робітників віруючі зустріли камінням, потім почалася бійка. Отримавши рішучий опір, робітники розійшлися. Співробітники місцевого окрвідділу ГПУ УСРР притягли визначили винуватцями віруючих і притягли їх до відповідальності.

Впровадження податкової політики лідерів СРСР теж стало мотивом для арештів священиків та віруючих. Виплати, що накладалися місцевими податковими органами на релігійні громади унеможливлювали здійснювати найнеобхідніші витрати для проведення богослужіння (закупівля свічок, церковного приладдя, мінімального ремонту приміщення храму тощо). До податкового тиску додавалися перманентні кампанії по самообкладанню. Священики і керівники релігійних громад начебто добровільно повинні були підписатися про додаткову виплату певної суми податку. Рішення ухвалювалися на загальних сільських зборах. Сільські активісти, члени партійних та комсомольських осередків домагалися затвердження розподілу самообкладення і на священика та «церкву» (мається на увазі церковну громаду). Суми варіювалися у межах 100-200 крб. Враховуючи фінансовий стан релігійних громад, виплата додаткових сум була просто неможливою. Відмова священиків «підписувати самообкладання» кваліфікувалася місцевою владою як «антирадянська агітація», «антирадянський прояв», «церковна контрреволюція».

Тому у квітні 1928 р. підчас кампанії по самообкладанню у Дніпропетровському, Київському, Полтавському, Прилуцькому, Проскурівсько му, Черкасько му округах окрвідділ и ГПУ УСРР по таким обвинуваченням арештували 29 осіб, із нихсвящеників - 20, дияконів - 2, псаломщиків - 7; по течіям: «тихонівців» - 10, автокефалістів - 14, «булдовці» - 3, «обновленців» - 2.

За активну агітацію проти закону про самообкладання і відмову від сплати накладеної суми було заарештовано в АМССР - 5, Роменському - 2, Прилуцькому, Лубенському, Чернігівському, Дніпропетровському, Кременчуцькому, Миколаївському округах по одній особі. Всього - 13 священиків та «церковного активу», із них священиків - 9, дяк - 1, мирян - 3 особи; по течіям: «тихонівців» - 8, «автокефалістів» - 3, «обновленців» - 1, «булдовців» - 1.

Як наслідок політики самообкладання керівництво ГПУ УСРР констатувало, що у результаті активності місцевих активістів та партійно-державних чиновників постраждали лояльні церковні угрупування. Чекісти вважали, що окремі течії, зокрема, «тихонівці» зуміли зберегти деякий фінансовий ресурс. Натомість «обновленці» були «матеріально слабкі». Церковні ієрархи та священики відверто заявляли представникам влади: «Який нам смисл бути обновленнями і називатися "червоними", тоді як до нас через це ніхто не ходить. Ми голодуємо, а податки з нас беруть ті ж самі, що із тихонівців».

Наступним формальним мотивом для арешту та подальшого засудження став «поширення антирадянських чуток», «антирадянська агітація», «наклеп на радянський уряд». Такий вид звинувачень був характерний протягом всього досліджуваного періоду.

У 1929 р. Полтавський окружний відділ арештував трьох священиків братів Бориса, Миколу та Володимира Слухаєвських. Всі вони були звинувачені у «антирадянській агітації, українському буржуазному націоналізмі». Для священика Бориса Слухаєвського, якого ми вже згадували у контексті його спротиву більшовицькій податковій політиці, антирадянська агітація була додатковим незмінним «атрибутом» української контрреволюції. Натомість в основу обвинувачення його братів Миколи та Володимира Слухаєвських була покладена «антирадянська націоналістична агітація, спрямована на підрив, послаблення і скинення радянської влади». Миколу Слухаєвського на засіданні судової трійки ГПУ УСРР від 2 лютого 1930 р. засудили до 5 років ув’язнення, Володимира Слухаєвського 19 березня 1930 р. тією ж «трійкою» було засуджено до 10 років ув’язнення. Для В. Слухаєвського ув’язнення закінчилося дещо раніше через стабільне виконання норм виробітку. Тому керівництво табору за виконання 1324 робочих днів, гарну поведінку, відсутність «антирадянської агітації та проявів» заохотило його достроковим звільненням від 6 січня 1936 р.

Однак «антирадянська агітація» як самостійне обвинувачення, так і додаткове набуло найбільшого поширеним під час «Великого терору». Оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. чітко означив «церковників» як один із «контингентів, що підлягали репресіям». Він надав такі широкі можливості для трактування поняття «антирадянської діяльності, агітації», що співробітники місцевих органів державної безпеки у гонитві за виконанням визначених лімітів і ліквідації «церковної контрреволюції» арештували практично більшість священиків і найбільш активних віруючих. Контингенти для арештів по «церковній лінії» були значні. Тільки у Вінницькій області станом на 20 березня 1937 р. були наступні заявлені наступні цифри (див. табл. 1).

Запопадливість чекістів зумовлена відсутністю потреби скрупульозно документувати доказову базу «антирадянського злочину» через застосування позасудового принципу розгляду. Тут було достатнього свідчення одного чи двох свідків. 

Таблиця 1

Статистичні дані про наявність церковників у Вінницькій області станом на 20 березня 1937 р.

 

Релігійний актив

Служителі культу

Без приходні служителі культу

Тихонівці

29450

124

97

Синодали

18325

111

35

Старообрядці

1450

2

1

Католики

2450

-

-

Іудеї

12150

134

26

Так, дяка с. Лопатин Любечського району Чернігівської області Георгія Лелявського було заарештовано 30 червня 1937 р. за «складання і поширення заяв на адресу уряду, розповсюдження провокаційних чуток, спрямованих проти радянської влади». Вже 9 вересня 1937 р. спецколегією Чернігівського обласного суду він був засуджений до 4 років ув’язнення.

По цій же справі проходив священик с. Лопатин Любечського району Олексій Зубок. Він 7 квітня 1937 р. написав листа генеральному прокурору УРСР з проханням відкрити сільську церкву. Посилаючись на положення Конституції про свободу совісті, він у листі зробив висновок, що Лопатинська церква «закрита по мотивам партійної програми». Він запропонував, щоб храми знаходилися у «загальному користуванні і розпорядженні віруючих громадян за прикладом будівель у колгоспах і кооперативних організацій». Заглибившись у положення «Сталінської Конституції», священик О. Зубок про порушення місцевими виконавчими органами права віруючих громадян на відправлення релігійних обрядів через не відкриття необхідних для богослужіння храмів:

«Як же до нас можуть приєднатися пролетарі інших країн, коли вони бачать, що закон, виданий законодавцем-представниками від трудящих, порушується виконавчою владою?».

Він зробив висновок:

«Відкриття молитовних будинків за проханням віруючих, на ділі доведе, що Радянська Сталінська Конституція не є обіцянка, а дійсний непорушний закон».

Його лист було визнано «наклепом на радянську владу» і священик О. Зубок був заарештований 30 червня 1937 р. і засуджений Чернігівською спецколегією до 7 років ув’язнення.

Стандартність звинувачень у антирадянській агітації та створені «контрреволюційній організації» простежуються у груповій справі на 37 осіб. Головним фігурантом справи став єпископ Полтавської єпархії Митрофан Русінов. Всі інші були звичайними діючими чи колишніми священиками, дяками, звичайними віруючими. Після аналізу текстів протоколів допиту арештованих та свідків склалося враження, що слідчі навіть в очі не бачили фігурантів справи. Питання та відповіді, побудова фраз були повністю однаковими.

Також простежується акцент на об’єднання віруючих різних течій православ’я, зокрема «тихонівців» й «автокефалів». Така тенденція була повністю у руслі заяв вищого партійно-державного керівництва СРСР та зокрема, Й. Сталіна, про «об’єднання контрреволюційних сил у боротьбі проти радянської влади».

Виконуючи вказівку лідерів ВКП(б), всі 37 осіб згідно ухвали особливої «трійки» УНКВД по Полтавській області під керівництвом майора державної безпеки О. Волкова від 23 квітня 1938 р. були розстріляні 2 червня 1938 р.

У другій половині 1940-х pp. після звільнення окупованої нацистами території України обвинувачення у «антирадянській агітації» знову стало масовим явищем духовенства і віруючих. Однак у даному випадку обвинувачення обтяжувалося «перебуванням на окупованій території», що автоматично означало «співробітництво із німецько-фашистськими загарбниками». У жовтні 1944 р. був арештований священик с. Троїцьке Біляївського району Одеської області Олексій Пасічник. Його обвинуватили у «антирадянській поразницькій агітації, наклепі на радянську владу та її керівників, мав зв’язки із румунською жандармерією». Конкретними діяннями його були проповіді «за здравіє румунського короля Михаїла, королеви Єлени, маршала Антонеску, румунського воїнства і дарування перемоги йому над ворогами». Також священику інкримінували збирання грошей на користь румунської армії. У січні 1945 р. був засуджений до 10 років ув’язнення у випрано-трудових таборів.

За подібним звинуваченням були засуджені священики Петро Котов (5 років ВТТ), Семен Детков (5 років ВТТ), Микола Добровольський (8 років ВТТ), Гаврило Хреновський (місіонер, брав участь у виступах по радіо, друкував статті у журналі «Християнська Трансністрія» - 10 років ВТТ). Додатковою обтяжуючою обставиною виявилося його куркульське походження і членство у націонал-цараністській партії громадянина Румунії священика Пилипа Бєлінського. Його ухвалою Особливої наради при НКВД СРСР засудили до 8 років ув’язнення у ВТТ. У проханні про реабілітацію він наголошував як громадянин Румунії підкорявся законам та вимогам уряду своєї країни. Однак був реабілітований лише 18 травня 1959 р.

Священика с. Котельва Полтавської області Івана Лютенка 19 вересня 1952 р. арештували за підтримку «заклики до віруючих про підтримку німецьких окупантів», «систематичні висловлювання антирадянського змісту», «наклепи на адресу керівників парти та уряду». Написання анонімного листау березні 1951 р. на адресу редакції газети «Пионерская зорька», де він «у стані ненависті образив великій російський народ та єврейську націю», чекісти кваліфікували як «антирадянський злочин». Критикуючи органи радянської влади, він говорив, що радянська влада побудована на хабарах, що працівники місцевих органів влади живуть за рахунок хабарів та різноманітних підношень. У розмовах про діяльність вищого партійно-державного керівництва СРСР він заявив:

«Якщо б цей керівник партії і держави, [...] повністю закінчив семінарію, то його релігійне переконання (йдеться про Й. Сталіна. -Л. Б.) могли б бути інакшого характеру. І в такому випадку, можливо, був би віруючою людиною і погляд на релігію був би інакший».

За критичні вислови на адресу членів партію та уряду, виконавчих органів радянської влади священик І. Лютенко був засуджений до 25 років ув’язнення, 5 років поразки у громадянських правах та конфіскації майна.

У деяких справах поєднувалися зразу декілька формальних мотивів. При аналізі архівно-кримінальних справ ми визначали центральний мотив по якому проходило групування. Стабільним додатковим мотивом у переважній більшості справ була «антирадянська агітація» та «створення/участь у контрреволюційній організації».

Таким чином, у протягом 1920-початку 1950-хpp. лідери РКП(б)- ВКП(б), використовуючи потенціал партійно-державного апарату у поєднанні із оперативними можливостями органів державної безпеки, намагалися ліквідувати вплив Церкви на населення.

В алгоритмі знищення Церкви чекісти знаходилися на вістрі боротьби. Через розлогу агентурну мережу вони забезпечували конфіденційну інформацію, проводили операції по дискредитації церковних ієрархів і священиків, здійснювали арешти, засудження та вбивство віруючих громадян.

На думку вищого партійно-державного керівництва СРСР, саме силовий метод став ефективним методом перебудови релігійного світогляду переважної більшості населення.

Технология борьбы с Церковью (1920-начало 1950-х гг.): «чекистский» сегмент

Исследуются методы борьбы с Церковью, которые использовались сотрудниками органов государственной безопасности в 1920 - начале 1950-х гг.

Ключевые слова: органы государственной безопасности, Церковь, раскол, изъятие ценностей, политические репрессии.

Technology struggle with the Church (1920-early 1950s): «Cheka» segment

Investigated methods of dealing with the Church, which were used officers of State Security in 1920 and early 1950s.

Key words: state security bodies, Church, split, confiscation of valuables, political repression.