Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

Застосування органами державної безпеки УРСР методів морального та фізичного впливу на підслідних у період «Великого терору» в Україні

У статті автор на підставі архівних документів аналізує позазаконні методи слідства радянських органів державної безпеки в 1937-1938 pp.

Ключові слова: НКВС УРСР, шантаж, провокація, побиття, політичні репресії.

Поширені за часів поспішних і жорстоких розправ Громадянської війни, відпрацьовані «червоним терором» методи морального та фізичного впливу були розвинуті органами державної безпеки за два десятиріччя існування радянської влади в Україні. Перейменування Надзвичайної комісії на Державне політичне управління, пізніше в управління державної безпеки наркомату внутрішніх справ, не означало зміну форм та методів роботи каральних органів. Більше того, негласні методи тиску урізноманітнилися, продовжувався процес їх удосконалення.

Неправомірність і згубність їх застосування визнавала більшовицька преса, природно, на прикладах «білого терору» у 1918- 1919 pp. Закликаючи громадян звертатися до комісії допомоги жертвам інтервенції, газета «Харківський пролетар» оприлюднила приклад колишнього червоноармійця, який зазнав глибокого душевного потрясіння після чотирьох послідовних імітацій розстрілу, а колишній партійний працівник від знущань козаків генерала Шкуро втратив здатність говорити.

Після приходу Миколи Єжова 26 вересня 1936 р. на посаду наркома внутрішніх справ СРСР розкручення репресивного маховика прискорилося. Негайного розширення масштабів репресій вимагали від каральних органів резолюції лютнево-березневого (1937 р.) пленуму ЦК ВКП(б). У численних оперативних наказах, директивах, циркулярах, розісланих центральним керівництвом НКВС СРСР місцевим апаратам органів державної безпеки, ставилися масштабні завдання щодо репресування різних верств населення за класовою, національною ознаками, за приналежність у різні часи до небільшовицьких партій, рухів і т. ін. Територіальні управління отримали кількісні показники запланованих арештів.

Через стислі терміни проведення кожної окремої операції, величезні «ліміти», затвердженими для кожного регіону, пропонувалося максимально спростити процес дізнання. Порядок проведення слідства було визначено четвертим розділом оперативного наказу № 00447 від 30 липня 1937 p., що складався лише з двох пунктів. Фактично, він підміняв собою весь Кримінально-процесуальний кодекс УРСР.

Контрольною датою, що припадала на 1937 p., була ХХ річниця жовтневої революції, до якої з метою правильної організації всієї оперативно-чекістської роботи з забезпечення і проведення святкування, планувався «рішучий розгром шпигунсько-диверсійної терористичної агентури іноземних розвідок». Керівництво УДБ НКВС УРСР, прагнучи надати вагомості проведеній роботі, намагалося сфабрикувати справи про підготовку терактів проти перших осіб партійного та державного керівництва.

З метою виконання цих жахливих завдань в обласних управліннях НКВС була вдосконалена конвеєрна система катування - винахід радянських репресивних органів. Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський», детально описуючи перебіг свого першого допиту в Харківському обласному управлінні НКВС, визначив що «"малого конвеєру” цілком вистачає, щоб розібрати до решти душу кожної пересічної людини». Звичайний «конвеєр» перетворився у 1937-1938 pp. на «великий конвеєр». Колишній співробітник Українського фізико-технічного інституту Олександр Вайсберг, окрема глава тюремних спогадів якого отримала назву «Великий «конвеєр», вважав його застосування головним засобом фізичного впливу. Підслідний залишався на допиті цілодобово, тоді як слідчі змінювались кожні чотири години. Тілесні знущання, за спогадами Вайсберга, підсилювала відбірна лайка з «командами», на кшталт, «на коліна перед радянською владою, ти, фашистський пес!».

Через велике завантаження слідчих восени 1937 р. обласні управління НКВС були доукомплектовані «досвідченими спеціалістами» з відставних працівників НК-ДПУ, зокрема, таке поповнення у жовтні отримав IV (секретно-політичний) відділ УДБ Харківського обласного УНКВС.

Матеріали службових розслідувань за фактами порушень «соціалістичної законності» свідчать, що мобілізовані чекісти були об’єднані у спеціальну групу, яку очолив начальник 7-го відділення Д. М. Епельбаум. Основним обов’язком групи було складання фіктивних протоколів допитів і проведення очних ставок. Сфабриковані свідчення використовувалися слідчими всього IV відділу. Крім того, спецгрупа займалася розслідуванням справ обвинувачених у контрреволюційних злочинах, у ході якого застосовувались засоби морального та фізичного впливу. Якщо підслідний відмовлявся підписувати фальсифікований протокол допиту, підпис підроблявся самим працівником НКВС.

У оглядовій довідці на колишнього заступника начальника IV відділу УНКВС по Харківській о бласті Ф. С. Федорова-Беркова йдеться про те, що з моменту його призначення на цю посаду у серпні 1937 р. у підрозділі почали систематично влаштовувати так звані «аврали», коли за добу слідчий повинен був закінчити слідство і підготувати на розгляд особливої трійки по 50-100 справ. За директивою наркома внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевського, надісланою усім начальникам обласних управлінь щодо форсування роботи трійок, простежується службова вертикаль, що керувала і контролювала роботу слідчих органів: «Форсуйте роботу трійок. Максимально посильте слідчу роботу по латишам, грекам, полякам. Посильте слідчі групи кращими слідчими. Швидше надсилайте довідки [до] Москви по всім категоріям [у] відповідності [з] наказами наркома тов. Єжова».

Варто додати, що плани проведення операцій розглядалися і затверджувалися ЦК ВКП(б).

Аврали виникли не лише в обласних центрах. У 1956 р. президія Сумського обласного суду ухвалила постанову про реабілітацію 42 осіб, розстріляних за вироком «трійки» при УНКВС по Харківській області від квітня - травня 1938 р. як учасників «контрреволюційної військово-повстанської організації» нібито організованої та керованої колишніми керівниками Сумського райвійськкомату. У постанові суду вказувалося:

«[...] організація була надумана самими працівниками Сумського міськвідділу НКВС, зокрема, його начальником Кудринським [...] необхідні свідчення про існування контрреволюційної військово-повстанської організації та про участь у цій організації засуджені надали під загрозою застосування до них фізичного, нестерпного методу впливу з боку працівників Сумського міськвідділу НКВС, які проводили розслідування у справі».

На допомогу слідчим добиралися за особистими та діловими якостями надійні оперативні працівники, які усіма засобами витягали із заарештованого свідчення про його нібито антирадянську діяльність. За жорстокістю, цинізмом та масштабністю використання важко знайти аналоги у світовій практиці цим нелюдським мордуванням. За спогадами репресованого О. П. Семененка, навіть у кам’яниці НКВС УРСР було виділене окреме приміщення, що було обладнане спеціальним приладдям. Багатьом репресованим було достатньо очікування допитуу коридорі, щоб від жаху, навіяного почутим з напівзачинених дверей цієї кімнати тортур, дати згоду підписати вигадані покази.

На допитах заарештовані зазнавали побиття членами таких «спеціальних бригад», їх примушували стояти у «стійці» чи незворушно сидіти, не змінюючи пози, на краю стільця; протягом кількох годин дивитися на потужну електричну лампу із дзеркальним абажуром; позбавлялися можливості справити природні потреби. Під час службового розслідування численних порушень «законності» один зі свідків розповів, що у 1937-1938 pp. «били заарештованих усі, увесь відділ, усі відділення, все управління НКВС». Участь у «спецбригадах» надавала впевненості, відсувала на терени підсвідомості природні позитивні задатки, дозволяла сховатися «за колективною безвідповідальністю».

Незаконні методи отримання фальсифікованих свідчень використовувалися у викритті «антирадянських заколотів» у всіх професійних сферах, включаючи чекістське середовище. Колишній працівник УНКВС по Харківській області Г. М. Дрешер, який був заарештований особливою оперативно-чекістською групою УДБ Харківського облуправління, свідчив, як її керівник І.І. Крюков погрожував на допиті: «Ми покажемо тобі методи радянського слідства 1938 року».

Деякі підслідні, доведені нелюдськими знущаннями до цілковитого фізичного і морального виснаження, вдавалися до суїциду. Таке трапилося із колишнім начальником Харківського окружного Будинку РСЧА полковим комісаром Я. С. Карпісом. У таких випадках самогубство розцінювалося як «ухилення обвинуваченого від відповідальності».

При фальсифікації документів часто страждали люди, яким за чекістськими сценаріями доводилося виконувати роль «свідків злочину». Саме за відмову підписати сфабрикований текст протоколу про антирадянську діяльність колишнього бригадира ремонтників балаклійської дистанції Північно-Донецької залізниці Ф. А. Пухача, у 1938 р. був жорстоко побитий і зачинений у вантажному вагоні робітник тієї ж бригади І. П. Лимар.

Жорстокий режим ізоляції від зовнішнього світу забороняв в’язням внутрішніх тюрем УНКВС отримувати газети, книги, журнали. Почуття інформаційного голоду змушувало заарештованих порушувати суворі інструкції, ставлячи під загрозу власну безпеку. Так, 15 жовтня 1939 р.Я. П. КочубейіМ. Н. Яковенко свідчили про обставини, за яких вони занесли до камери підібраний у тюремній вбиральні шматок газети.

На оперативних нарадах начальники відділів доводили до підлеглих партійні настанови «будь-якими засобами змусити ворога роззброїтися». У той же час керівництво ганьбило працівників, які уникали використання засобів фізичного впливу, називаючи їх «інтелігентами, які не вміють працювати із заарештованими». Колишній оперуповноважений IV відділу УНКВС по Харківській області І. С. Друшляк свідчив, як на службових нарадах за вміння «отримати необхідні свідчення» хвалило керівництво: «[...] мене, певна річ, і ряд інших звичайно ставили за приклад. І я, дурень, цим пишався».

Чекістів стимулювали до вживання заходів «активного слідства» представленням до урядових бойових нагород і відомчих відзнак. Результатом такого заохочення стала атмосфера змагання у чекістських колективах. У нагородному листі від 8 червня 1938 р. за підписом начальника УНКВС по Харківській області капітана Кобизєва, оперуповноважений III (контр-розвідувального) відділу М. Б. Дондиш характеризувався як «бойовий і рішучий працівник, який ініціативно проводив оперативну роботу. Учасник слідства з польської організації, особисто добився зізнання понад 200 агентів і резидентів польської розвідки, які заснували шпигунсько-диверсійні групи на підприємствах Харкова, у тому числі в оборонній промисловості. Допитав і добився зізнань основних учасників викритої "Польської організації військової" в Харкові, викрив ряд членів організації, що проникли з провокаційною метою до лав КПП і ВКП(б). На посаді начальника міжрайонної оперативно-слідчої групи вміло організував роботу, досягнув ефективних показників, загалом виконав доведені йому завдання з викриття анти радянських формувань. У міжрайгрупі провів слідство по низці серйозних справ: повстанської організації між польських і німецьких спецпереселенців з прикордонної смуги, фашистської німецької повстанської організації, за якою було заарештовано понад 250 осіб, бойових білогвардійських формувань, створених агентурою РОВСу, прибулих до СРСР. Гідний нагороди "Знак почесного працівника ЧК-ДПУ-НКВС"».

Фактична наповненість документа була запозичена з «ділової характеристики», складеної у вересні 1938 р. начальником відділу П. Й. Барбаровим, у якому дієслово «добитись» було найуживанішим.

Однак після відомої постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. ситуація змінилася. Ініційоване вищим політичним керівництвом країни розслідування порушення «соціалістичної законності» виявило повсякчасне масове побиття арештатів. Розпочата наркомом Л. Берією «чистка єжовських кадрів», змусила П. Барбарова 11 січня 1939 р. подати рапорт на ім’я заступника наркома НКВС УРСР капітана держбезпеки Миколи Горлінського:

«Наприкінці 1937 року було отримане рішення НКВС про засудження за першою категорією резидента польської розвідки Желіховського. Желіховський зізнався, що не розповів повністю про свою ворожу діяльність. Слідчий Павлюк, у впровадженні якого була ця справа, звернувся до мене, як до начальника відділу, з клопотанням отримати у тодішнього заст. нач. УНКВС санкції на застосування до Желіховського, напередодні виконання вироку, засобів фізичного впливу. Санкція на це Рейхмана була отримана, і Желіховський був доправлений Павлюку. У результаті застосування побоїв Желіховський кінчився у кабінеті Павлюка. Про це я терміново довідався від Павлюка і, завітавши до його кабінету, застав Желіховського вже померлим. Про це я нікому не доповів. Павлюк зателефонував до спецкорпусу, тіло забрали. Як було все це оформлене - достеменно невідомо, хоча, здається, був складений акт про виконання вироку. Подробицями оформлення Павлюк не поділився, але знаю, що він особисто спускався у спецкорпус. Ніякого розслідування цього випадку не було».

Дійсно, механік 13-го цегельного заводу, поляк за національністю Гнат Антонович Желіховський 29 вересня 1937 р. був заарештований за статтею 54-1 п. «а» КК УРСР, утримувався у спец корпусі Харківського обласного УНКВС. Слідство проводив працівник контррозвідувального відділу П. Т. Павлюк. За матеріалами справи Г. А. Желіховський був розстріляний у Харкові 20 жовтня 1937 р. за рішенням «двійки» від 14 жовтня 1937 р. згідно з наказом № 00485 НКВС СРСР. Події, пов’язані зі смертю підслідного, в архівно-кримінальній справі не відображені.

Численні порушення, здійснені працівниками III відділу Харківського обласного управління НКВ С, у тому числі «застосування позазаконних методів допиту», були виявлені при перевірці за фактом «хибного засудження» до розстрілу харків’ян І.І. Вандерманата Л. І. Вандермана. До матеріалів розслідування було долучено копію вже наведеного рапорту П. Барбарова. Ілля та Леонід Вандермани були визнані реабілітованими (рідкісне визначення на той час), М. Б. Дондиш, Г. С. Рева були звільнені з органів НКВС. Звільнені раніше П. Й. Барбаров, І.І. Букаренко, Й. Б. Фішер уникли подальшого розслідування «за відсутністю умисної мети або злих намірів з їх боку». Але страчених І.І. Вандермана та Л. І. Вандермана вже повернути до життя було неможливо...

Про випадки побиття з летальним наслідком у інших підрозділах НКВС, коли через необмежену владу слідчі почували себе безкарно і не турбувались станом допитаного, свідчить смерть колишнього військкомат. А. Подольського, забитого на допиті працівниками особливого відділу НКВС ХВО в ніч на 22 жовтня 1937 р.

Побиття і фізичні тортури доповнювали дієві засоби морального впливу. Шантаж, провокації, штучну ізоляцію слідчі обирали з урахуванням особистих рис заарештованого, акцентуючи свою увагу на сімейному стані, дружніх стосунках, професійній діяльності.

Доказами обвинувачення слугували свідчення до обмови іншої особи. Як правило, намагаючись оформити необхідне, працівники каральних органів вдавалися до так званої «внутрішньої камерної обробки». За їх вказівкою таємні агенти піддавали незговірливих співкамерників всебічній обробці, переконуючи зізнатися у неіснуючих «злочинах», запевняючи, що це нібито пом’якшить долю самих заарештованих і позначиться на майбутньому поки що не осиротілої родини. Одночасно слідчий шантажував допитуваного родиною, залежної від волі каральних органів. Репресований не міг знати, що за оперативним наказом № 00486 НКВС СРСР найближчі родичі «ворогів народу» підлягали негайному арешту.

Відвідання лікаря, харчування, умови утримання ставали у слідчих предметом торгів з заарештованими. Але навіть і після лікарського огляду потерпілі не завжди отримували лікування. Більшість медичних працівників тюремних лікарень, нехтуючи клятвою Гіппократа, воліли за краще залишатися вірними системі, в якій працювали. Абсурдно і водночас жахливо виглядають медичні висновки лікаря Харківської слідчої в’язниці № 5 щодо підслідного І. О. Костянецького від 5 вересня 1938 р.:«[...] Перелом правого стегна. До фізичної праці здатний. Етапом слідувати може». Цілком зрозуміло, така «допомога» аніяк не вплинула на покращення стану здоров’я хворого в’язня, 13 січня 1939 p. І. Костянецький помер.

За словами першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова на ХХ з’їзді партії, дозвіл на тортури, що широко застосовувалися з 1937 р. у всій системі НКВС, надійшов з ЦК ВКП(б). Про це свідчить шифрограма Й. Сталіна від 10 січня 1939 р. до секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій національних республік, наркомів внутрішніх справ начальників обласних управлінь НКВС. Це послання повинно було зменшити тиск на працівників органів державної безпеки. Адже місцеві партійні керівники, буквально сприйнявши постанову ЦК ВКП(б) від 17 листопада

1938 p., під час люстрації працівників НКВС почали звинувачувати їх у порушенні норм соціалістичної законності, а проти деяких навіть було розпочато слідство. Й. Сталін у цьому документі прямо заявив, що вживання фізичного примусу було дозволено в органах НКВС з 1937 р. за згодою ЦК. До того ж, лідер ВКП(б) недвозначно дав зрозуміти, що використання фізичного тиску на підслідних і далі залишатиметься в ужитку, «як цілком припустимий та доцільний метод».

Фізичний примус продовжував використовуватися органами держбезпеки і в повоєнний період. Про це свідчить докладний звіт Й. Сталіну міністра МДБ СРСР В. Абакумова від 17 липня 1947 р. «Про практику проведення слідства, впроваджену в органах МДБ». Використання незаконних методів гальмувало професійне зростання працівників органів дізнання, викликало швидку деградацію.

Масове застосування тортур було офіційно припинене через місяць після смерті Сталіна наказом МДБ СРСР за № 0068 від 4 квітня 1953 р. Виходу цього наказу передувала цільова перевірка за численними фактами порушень соціалістичної законності. У центральних картотеках КДБ при Раді Міністрів СРСР було навіть утворено окремий облік порушників з колишніх працівників НКВС. Зібрані матеріал и допомогли за часів «хрущовської відлиги» встановити невинність багатьох жертв політичного терору і реабілітувати їх. 

Применение органами государственной безопасности УССР методов психологического и физического воздействия к подследственным в период «Большого террора» в Украине

В статье автор на основе архивных документов анализирует незаконные методы следствия советских органов государственной безопасности в 1937-1938 гг.

Ключевые слова: НКВД УССР, шантаж, провокация, избиение, политические репрессии.

Application state security organs of UkSSR to untried methods of psychological and physical effects during the «Great Terror» in Ukraine

The author based on archival documents analyzes illegal methods of investigation of the Soviet state security organs in 1937-1938s.

Keywords: NKVD of the UkSSR, blackmail, provocation, beating, political repression.