Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

ПЕРЕДМОВА

Упродовж тривалого часу всевладність і таємничість структур, покликаних забезпечувати безпеку держави, сприймалася на пострадянському просторі як аксіома не лише громадськістю, а й науковою спільнотою. Наслідком таких уявлень та переконань стали видані книги, статті, в яких, нехтуючи науковою критикою, публікувалися скороспішні судження, засновані на окремих спогадах, чутках і припущеннях. Іноді трапляються випадки, коли для формування необхідної громадської думки, спецслужби ледь піднімали завісу таємничості, надаючи дозовану інформацію. Як результат з’являлися праці на документальній основі, присвячені окремим операціям спецслужб або долі «бійців невидимого фронту».

Героїко-патріотична тональність публікацій про «чекістів» як найкраще допомагала утвердженню серед пересічних громадян СРСР стійкого міфу про «невсипущість, пильність» радянських спецслужб, що викривали і знищували «контрреволюціонерів», «ворогів народу», «шпигунів», «терористів». Започатковані у сталінську епоху стереотипи на кшталт «народ, партія і чекісти - одне ціле», «бути співробітником органів держбезпеки означає мати особисту довіру народу СРСР» старанно підживлювалися працівниками агітпропу протягом наступних десятиліть радянської історії. Посилено в радянську добу насаджувалася міфологема про Ф. Е. Дзержинського - організатора й першого керівника більшовицької таємної поліції. Чесноти «залізного Фелікса» - справедливість, скромність, людяність, нещадність до ворогів - пропагувалися не лише у чекістському середовищі, але й через засоби масової інформації та численні кінофільми. Тож не дивно, що у спеціальних виданнях та художніх творах образи співробітників держбезпеки зображувалися за «лекалом» Ф. Дзержинського.

Діяльність органів державної безпеки у вітчизняній історіографії відносяться до «маловивчених». Тривалий час функціонування радянських спецслужб було предметом зацікавлень вузького кола істориків, оскільки вивчати подібну тематику в СРСР було вкрай важко.

Спочатку джерелами для досліджень стали твори перших керівників ВЧК-ВУЧК М. Антипова, М. Лаціса, С. Дукельського та ін. У 1920-х-початку 1950-х pp. було опубліковано декілька збірників документів та мемуарів, де розкривалися окремі операції комуністичної таємної поліції. Саме наоснові цих джерел, окремих документів із відкритих фондів державних обласних архівів, статей чекістів у періодичній пресі, опублікованих виступів лідерів РКП(б)- ВКП(б) вчені протягом радянської доби досліджували наступні проблеми:

• діяльність лідерів російського більшовизму і В. Леніна зокрема, у формуванні та діяльності органів державної безпеки. 

У цьому контексті провідною науково-дослідницькою темою стало «партійне керівництво органами державної безпеки»;

• окремі операції ВЧК-ГПУ-ОГПУ по придушенню «проявів контрреволюції», розкриття «антирадянських змов та заколотів»;

• героїзм та самовідданість співробітників державної безпеки у період громадянської, Великої Вітчизняної воєн, боротьби із «фашистськими поплічниками» у повоєнний період, агентурою західних розвідок;

• вимушена жорстокість у відповідь на діяльність «контрреволюційних», «куркульських», «націоналістичних» та «антирадянських організацій».

Лібералізація політичного курсу у СРСР середини 1980-х pp. кардинально змінила уявлення дослідників і громадськості про діяльність органів державної безпеки радянської доби. Опубліковані наприкінці 1980-х pp. художні твори А. Рибакова «Дети Арбата», О. Бека «Новое назначение»,М. Дудінцева «Белые одежды», О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», «В круге первом» розкрили нові сторінки діяльності чекістів. Белетризовані факти політичних репресій 1930-х-1950-х pp. стали визначальними у читацькому ажіотажі.

Наслідком «архівної революції» наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. стала публікація численних збірників документів, присвячених радянському періоду. Виявлені документи про діяльність органів державної безпеки спочатку публікувалися у контексті формування та функціонування сталінської диктатури, проведення суцільної колективізації, індустріалізації, масових репресивних акцій. Однак, виявлений і розсекречений документальний корпус документів ВЧК-КГБ виявися настільки масштабним, що почалася публікація багатотомних науково-документальних збірників інформаційно-аналітичних зведень ВЧК-ОГПУ. Вже хрестоматійними стали багатотомні збірники документів «Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. (1918-1939): Документы и материалы», «Совершенно секретно. Лубянка - Сталину о положении в стране (1922- 1934 гг.».

Окремо слід згадати значну пошукову і публікаторську діяльність Міжнародного фонду «Демократія» заснованого відомим політиком Олександром Яковлєвим. У документальній серії «Россия. XX век»опублікував декілька документальних збірників під назвою «Лубянка». Автори-упорядники подали різнопланову картину створення та діяльності органів державної безпеки Радянської Росії та СРСР у 1917-1991 pp. Опубліковані документи розкрили структуру, організаційні зміни в органах ВЧК-КГБ, їх участь у політико-економічних та соціальних процесах, становленні системи державного терору в СРСР.

Характерною рисою пострадянської історіографії органів державної безпеки стало її «олюднення». Російські та українські дослідники написали чимало біографічних праць, опублікували довідники із біографіями чекістів. Звичайно, що спочатку найбільша дослідницька увага приділялася керівникам комуністичної таємної поліції М. Єжову, Л. Берії, В. Балицькому, І. Серову, Шульженку та ін. Підготовлені М. Петровим, К. Скоркіним два довідники «Кто руководил органами госбезопасности» стали настільними книгами вчених.

В Україні масштабні біографічні дослідження співробітників органів державної безпеки проводить відомий харківський дослідник В. Золотарьов. Його праці відзначаються широтою джерельної бази, дослідницькою ретельністю, ґрунтовними статистичними даними.

Однак більшість досліджень проводилася під ракурсом участі органів державної безпеки у формуванні системи державного терору. Дослідники пострадянського простору акцентували увагу на проведенні співробітниками центральних і місцевих апаратів масових репресивних акцій та «хвиль» депортації, розбудови «табірної економіки», фальсифікацію кримінальних справ за політичними, соціальними, класовими чи національними мотивами, проведення засудження через позасудові органи - губернські колегії ВЧК-ВУЧК, Особливу нараду, обласні «трійки» тощо.

В Україні значну частину інформаційно-аналітичних, оперативних і статистичних документів місцевих апаратів органів державної безпеки залучили у науковий обігу рамках виконання державної програми видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Дослідники на основі виявлених у центральних та обласних державних архівах, Галузевому державному архіві Служби безпеки України документів продемонстрували механізм взаємодії партійно-радянських органів і державної безпеки у проведенні політичних репресій. Вони дійшли висновку, що чекісти стали інструментом вищого політичного керівництва, зокрема Й. Сталіна, у проведенні своєрідної «соціальної інженерії» радянського суспільства, встановленні особистої диктатури.

Загалом, аналізуючи вже накопичений останніми десятиліттями науковий доробок із історії радянських спецслужб, варто зазначити наступні напрями дослідження:

• участь органів державної безпеки у створенні системи державного терору, що функціонувала протягом всієї радянської доби, проведенні масових репресивних акцій, що призвели до загибелі сотень тисяч громадян; 

• аналіз соціального, національного, освітнього, регіонального аспектів кадрового складу співробітників центрального та місцевих апаратів ВЧК-ОГПУ РСФРР-СРСР, ВУЧК-НКВД УСРР-УРСР;

• вивчення життєвого шляху керівників органів державної безпеки у контексті їх участі як у формуванні та функціонуванні системи державного терору, так й особистої причетності до репресивних акцій;

• зважаючи на значну інформаційну цінність документального корпусу ВЧК-КГБ та, водночас, їх сплановану фальсифікацію, ідеологічну ангажованість були проведенні окремі джерелознавчі студії;

• останнім часом вчені розпочали вивчення тих аспектів діяльності ВЧК-КГБ, що відповідали їх прямому призначенню - захисту державної безпеки СРСР. Загалом опубліковані лише окремі праці. Цілком вірогідно, що цей комплекс документів неохоче розсекречується керівництвом сучасних спецслужб через наявність розвідувальних та контррозвідувальних методів роботи. Окремі особи - учасники операцій - ще досі засекречені.

Водночас, деякі колеги-дослідники із ближнього зарубіжжя почали пропонувати кардинально інший погляд на роль ВЧК-КГБ у радянській історії. Публікація значної кількості праць із негативною оцінкою діяльності спецслужб радянської доби із середини 1980-х - початку 1990-х pp. доволі серйозно вплинуло на громадську думку. Оприлюднені навіть неповні дані жертв політичних репресій правив гнітюче враження на громадян. Співробітників спецслужб почали називати «катами свого народу», «злочинцями» тощо.

Через екстраполяцію злочинної діяльності співробітників ВЧК-КГБ різко впав рівень довіри до сучасної спецслужби загалом. Тому у Російській Федерації почали формувати громадську думку про «славне чекістське минуле». Якщо публікацію спогадів керівників КГБ СРСР, монографій та документальних збірників із історії зовнішньої розвідки СРСР слід лише вітати як додаткове джерело для дослідження, то публікації про «ефективного управлінця» Л. Берію, якому СРСР зобов’язана відстоювання «кавказької нафти», «реформі НКВД», «створенням ракетного і атомного щита» викликає певний подив у кваліфікованого дослідника. Інший дослідник О. Сєвєр пропонує розглядати діяльність НКВД як «могутній, добрий налагоджений механізм, який дозволяє успішно боротися у межах законності як із зовнішніми, так і внутрішніми ворогами Радянської держави».

Автори подібних «бестселерів» вважають загибель сотень тисяч ув’язнених на розробках стратегічної сировини, розстріли уявних «ворогів народу» і «контрреволюціонерів» лише «витратним матеріалом» на догоду «технологічному стрибку» СРСР. До речі, саме російські вчені підготували та оприлюднили семитомне науково-документальне видання «История сталинского ГУЛАГА», де на основі неспростовних документів НКВД СРСР показали ціну «беріївського ефективного менеджменту». Звичайно, що у даному випадку йдеться не про наукову дискусію, а про ідеологічні підходи до подій радянської історії.

Таким чином, аналізуючи сучасний історіографічний доробок із історії радянських спецслужб питання «спецслужби радянської доби: інструмент для захисту державної безпеки чи «караючий меч пролетаріату»» на сьогодні залишається риторичним. Навіть захисники «чекістської слави» визнавали використання ВЧК-КГБ як інструменту боротьби із політичною опозицією, вирішення економічних питання, «соціальної чистки радянського суспільства» тощо.

Звичайно, що співробітники органів державної безпеки радянської доби проводили не лише репресивні акції. Адже в історії не буває лише «чорного» і «білого», є багато відтінків тільки «сірого» кольору. Чимало було виявлено реальних шпигунів, добуто розвідувальну інформацію, що вберегла житті червоноармійців, а керівникам держави вдалося ухвалити «правильне рішення», викрито «валютників», корупціонерів, «підпільних бізнесменів», які у важкі часи скуповували родинні дорогоцінності, розкрадали державне майно, врятовано чимало доль пересічних громадян, які із власного глупства могли потрапити у халепу. На жаль, через «таємничість» такі факти відомі або самим співробітникам спецслужб, які згадують їху спогадах видрукуваних малим тиражем і розповсюджених серед друзів, або вузькому колу фахівців-дослідників, які не можуть їх оприлюднити через «секретні перестороги». На нашу думку, варто розширити коло розсекречених документів колишніх спецслужбрадянської доби для максимально достовірної багатовимірної реконструкції діяльності ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-МВД-КГБ Радянського Союзу. Саме такі кроки припинять маніпуляції політиків на фактах радянської історії.

Проведений Інститутом історії України та Головною редколегією науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» 19 грудня 2013 р. круглий стіл «Радянські органи державної безпеки України (1918-1991 pp.): історія, структура, функції» мав на меті надати можливість історикам обмінятися думками та оприлюднити результати власних досліджень, що торкаються організаційно-правових аспектів функціонування спецслужб на теренах УРСР. Матеріали круглого столу, що містять наукові розвідки дослідників з України та Росії, на наше переконання, стануть суттєвим підґрунтям для інформаційного та методологічного забезпечення фундаментальних праць, присвячених визначенню ролі радянських спецслужб у політико-економічному та повсякденному житті українського соціуму.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка