Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ (1994-2010 рр.)

Зовнішньополітичні орієнтири

Реалізація курсу на без’ядерний статус

14 січня 1994 р. — підписання тристоронньої угоди Росії, США, України:

• гарантія Росією та США безпеки Україні;

• підтвердження Україною рішення про приєднання до Договору про непоширення ядерної зброї.

— Надання Україні гарантій національної безпеки після набуття чинності Договору СНО-1 та після її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю.

— Зобов’язання з боку США та Російської Федерації поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись від загрози силою на її адресу чи застосування такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, не допускати економічного тиску і не використовувати проти України будь-якої зброї.

— Надання технічної та фінансової допомоги Україні для надійного й безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо надання такої допомоги.

— Контроль представників Міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боєзарядів на території Росії, який би виключав повторне використання складових цих боєзарядів за їх первісним призначенням.

— Забезпечення Росією технічного обслуговування та безпечної експлуатації ядерних боєзарядів.

— Надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки по мірі того, як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектування.

Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Утилізація ядерного потенціалу

10 травня 1994 р. — укладення урядами України та Російської Федерації Угоди про реалізацію Тристоронніх домовленостей з метою реалізації досягнутих у Москві домовленостей між Президентами України, Росії та США від 14 січня 1994 p., а також у розвиток Масандрівських угод; передбачення цією Угодою співробітництва в обслуговуванні та ліквідації ядерного потенціалу.

16 листопада 1994 р. — прийняття Верховною Радою України рішення про приєднання нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

5 грудня 1994 р. — обмін ратифікаційними документами за Договором про СНО-1; з цього моменту Договір набув чинності й почалася його практична реалізація сторонами.

31 березня 1995 р. — початок перевірки об’єктів СНО інспекційними групами США; під час проведення інспекцій та здійснення безперервного спостереження на Павлоградському механічному заводі представниками США було підтверджено, що Україна виконує взяті на себе зобов’язання в рамках Договору про СНО-1.

1 червня 1996 р. — завершення вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до Російської Федерації з метою їх подальшої ліквідації під контролем спостерігачів від української сторони.

Квітень 2010 р. — участь Президента В. Януковича у Саміті з питань ядерної безпеки (США,); головна тема — зменшення загрози ядерного тероризму у контексті безпеки ядерних матеріалів.

Проблема міжнародного визнання державних кордонів України

15 квітня 1994 р. — підписання Меморандуму про співробітництво щодо охорони державних кордонів Республіки Білорусь, Російської Федерації й України главами держав у Москві.

1997 р. — підписання Договору про державний кордон між Україною та Республікою Білорусь.

Листопад 1994 р. — укладення угоди між урядами України й Молдови про співпрацю з прикордонних питань, що дозволило розпочати делімітацію українсько-молдовського державного кордону; підписання до 1996 р. Україною з цією державою близько 40 договірних документів із прикордонних питань; 21-22 травня 1998 р. — спільне засідання українсько-молдовської комісії у Кишиневі з делімітації державного кордону.

Травень 1995 р. — МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону.

Початок 2003 р. — підписання президентами Росії й України договору про сухопутний кордон; проблема морського кордону вирішувалася з величезними труднощами; 24 грудня 2003 р. — підписання у Керчі після нетривкого, чітко спланованого «конфлікту» навколо о. Тузли, Л. Кучмою та В. Путіним договору про співпрацю у використанні Азовського моря та Керченської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн;

3 березня 2004 р. — ратифікація парламентами Росії та України договору щодо спільних кордонів.

Укладення договору про відносини добросусідства з Румунією

8 січня 1992 р. — визнання Румунією незалежності України.

1 лютого 1992 р. — встановлення дипломатичних відносин між країнами.

2 червня 1997 р. — підписання Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, робота над яким продовжувалася тривалий час; його підписанню передувало 11 двосторонніх консультацій; ратифікація договору через кілька місяців парламентом України; договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин.

Укладення і введення в дію договору про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією. Російський вектор зовнішньополітичного курсу

— Російська Федерація — найбільший торговий партнер України.

31 травня 1997 р. — укладення «Великого договору» — Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Росією; укладення на той час близько 180 різних угод між Україною і Росією, які реалізовувались вкрай повільно й неповною мірою.

Січень 1998 р. — ратифікація Верховною Радою України більшістю голосів (305 голосів «за») Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією.

17 лютого 1999 р. — ратифікація Радою Федерації Росії «Великого договору».

1998 р. — президенти України і Росії у Москві поставили свої підписи під Договором «Про економічне співробітництво між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр.», проте досі не діють угоди про зону вільної торгівлі, взаємний захист інвестицій, про уникнення подвійного оподаткування, про митні тарифи.

— Обговорення під час візитів В. Януковича та прем’єр-міністра М. Азарова до Москви ряду спільних російсько-українських проектів у відкритті нових транспортних коридорів між Заходом та Сходом.

Ставлення України до міжнародних об’єднань на пострадянському просторі

— Співробітництво з країнами СНД — Співдружності незалежних держав:

1995 р. — військово-технічне співробітництво в межах Алматинської угоди щодо створення Об’єднаної системи протиповітряної оборони;

2003 р. — угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП).

• Зацікавленість України передусім у розвитку економічного співробітництва.

• Відмова України підписати Статут СНД, який звужував її суверенітет, документу про створення Об’єднаних Збройних сил СНД.

• Заперечення Україною створення наднаціональних структур.

10 жовтня 1997 р. — утворення ГУАМ.

Словник

Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об’єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова, в основі утворення якої лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 р. організація була перейменована у ГУ УАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005 р., викликавши повернення початкової назви. Штаб-квартира знаходиться у Києві на Майдані Незалежності.

24 квітня 1999 р. — приєднання під час Вашингтонського саміту країн-членів і країн-партнерів НАТО до ГУАМ Узбекистану, після чого розширене об’єднання держав отримало назву ГУУАМ; визначення заявою президентів країн-членів принципів та основних напрямів діяльності нової організації:

• зміцнення різнобічної співпраці в межах міжнародних організацій і форумів;

• розвиток взаємодії у роботі Ради Євроатлантичного партнерства та у програмі НАТО ПЗМ;

• взаємодія в галузі мирного врегулювання конфліктів і криз, поглиблення практичного співробітництва зі зміцнення миротворчого потенціалу;

• боротьба проти етнічної нетерпимості, сепаратизму, релігійного екстремізму й тероризму;

• підтримання режимів нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів засобів масового знищення;

• запобігання постачанню озброєння до зон конфліктів;

• співробітництво в розвитку транспортного коридору Європа — Кавказ — Азія.

23 листопада 2003 р. — підписання Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном угоди про створення Єдиного Економічного простору (ЄЕП), яка стала спробою поєднати дві ідеї: українську — про зону вільної торгівлі — та російську, важливим, прагматичним елементом якої за словами В. Путіна «повинна стати відмова від прагнення до суцільної інтеграції всіх пострадянських держав і орієнтація на посилення інтеграційного ядра».

Економічні, наукові та культурні зв’язки з Росією

— Для України Росія — необмежений ринок (у зовнішньоторговельному обороті України з країнами СНД і Балтії частка Росії становила 77 %), основний постачальник енергоносіїв та один із головних кредиторів.

— Українська діаспора в Росії станом на 2001 р. — 4 млн осіб.

2002 р. — проголошення роком України в Росії, 2003 р. — роком Росії в України.

— Ухвалення програми двосторонньої науково-технічної співпраці на 1998-2007 рр. між Росією та Україною, українсько-російської міждержавної науково-технічної програми «Нанофізика і нано-електроніка» та ін.

Євроатлантичний вектор зовнішньополітичного курсу. Укладення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО

— Обрання Україною як стратегічного напрямку розвитку інтеграцію в європейський економічний і політико-правовий простір.

— Проголошення вступу до Європейського Союзу (ЄС) ключовим напрямом зовнішньої політики і стратегічною метою України на найвищому державному рівні.

— Європейський вибір України — це стратегічний курс України, що визначає пріоритетні напрямки її сучасної зовнішньої та внутрішньої політики; формальне закріплення такого курсу Постановою Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» (1993 р.).

14 червня 1994 р. — підписання у Люксембурзі між Україною та ЄС Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), а також про залучення держави до співробітництва у сфері зовнішньої політики та політики безпеки ЄС.

— Співробітництво з НАТО:

1994 р. — участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру»;

1995 р. — надання технічної та матеріальної допомоги Харкову під час техногенної катастрофи на Діканівських очисних спорудах;

1997 р. — Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО;

1998, 2001 рр. — допомога НАТО в подоланні наслідків повеней у Закарпатті.

2010 р. — заява Міністра оборони України М. Єжеля про розширення співпраці з НАТО за такими напрямками:

• більш активна участь у плануванні навчань;

• участь у маневрах, які проводяться в масштабі НАТО;

• вдосконалення мовної підготовки українських військових із акцентом на операційну термінологію;

• загальне навчання і тренування авіаційних екіпажів із можливістю використання авіаційної техніки, яка стоїть на озброєнні країн-членів НАТО тощо.

Економічні, наукові та культурні зв’язки з країнами ЄС і Північної Америки

— Співпраця з Німеччиною:

• приплив німецьких капіталів, активна участь відомих фірм ФРН у модернізації багатьох перспективних українських підприємств, що мало вирішальне значення для розвитку української економіки.

• Збільшення обсягів прямих німецьких інвестицій в Україні (якщо у 1995 р. вони становили 101,3 млн дол., то в 2001 р. інвестиції збільшилися до 237,9 млн дол.).

• Наукова співпраця (встановлення наукових зв’язків між НАН України і Німецьким науково-дослідним товариством; співробітництво між Німецьким аерокосмічним агентством і Центром аерокосмічних спостережень НАН України.

— Важливий стратегічний партнер для сучасної України — Велика Британія:

1995 р. — рік двосторонніх візитів: травневий візит міністра фінансів Великобританії К. Кларка, в ході якого порушувалося питання щодо фінансової підтримки України (виділення ЄС 85 млн екю, а пізніше — і додаткової позики — 200 млн екю); прибуття у вересні до Києва міністра закордонних справ Великобританії М. Рифкінда, який виголосив доповідь на тему «Україна в європейському контексті»; 12-13 грудня 1995 р. — перебування з офіційним візитом у Лондоні Президента України Л. Кучми, його зустрічі та переговори з прем’єр-міністром Дж. Мейджором, за підсумками яких було прийнято Спільну декларацію.

1996 р. — перебування в Україні з одноденним офіційним візитом прем’єр-міністра Великобританії Дж. Мейджора.

1 лютого 1999 р. — переговори між міністром закордонних справ України Б. Тарасюком і Державним секретарем закордонних справ та у справах Співдружності Великої Британії Р. Куком, в ході яких обидві сторони констатували поступ у розвитку українсько-британських відносин у політичній, економічній, культурній сферах.

— Співробітництво з Францією:

2-4 вересня 1998 р. — перший державний візит Президента Франції Ж. Ширака в Україну, в ході якого було підписано міжурядові угоди про співпрацю в галузі мирного використання ядерної енергії та енергетики, про співробітництво правоохоронних органів та міжвідомчу Угоду про співпрацю з питань ядерної безпеки, Угоду про співробітництво між Київським національним університетом ім. Т. Шевченка і французьким університетом м. Нансі.

— Співробітництво з США:

• покращення відносин із провідною країною світу;

• збільшення американських інвестицій в українську економіку;

• співробітництво у різних галузях.

• визначення основних пріоритетів співпраці США з Україною на період президентства В. Януковича: допомога у продовженні співпраці з МВФ в обмін на проведення реформ, необхідних для зменшення дефіциту бюджету, пожвавлення банківського сектору і скасування енергетичних субсидій; співпраця у проведенні реформи української енергетичної галузі на засадах прозорості та конкуренції, реалістичних цінах, ефективнішому розподілі та споживанні газу; зміцнення бізнесових відносин в обмін на реформу системи оподаткування, забезпечення прозорості і захисту верховенства права, вагомі заходи у боротьбі з корупцією; співпраця у галузі оборони і безпеки; продовження співпраці з США у галузі ядерної безпеки зі зменшення загрози розповсюдження радіоактивних матеріалів та ядерних технологій і потрапляння їх до рук небезпечних режимів і терористичних груп.

Роль української діаспори в зміцнені контактів між Україною та Заходом

— Важливий чинник розвитку взаємовідносин України з країнами Заходу — потенційні економічні можливості української діаспорної мережі:

• сприяння підприємцями з числа української діаспори своєю економічною діяльністю інтеграції історичної Батьківщини до сфери міжнародної торгівлі; виступ посередниками при налагодженні зв’язків між підприємцями України та країнами їх проживання;

• підвищення інвестиційної привабливості країни, завдяки активізації економічної взаємодії України з діаспорою, що сприяє розвитку систем платежів, банківських переказів, банківської системи в Україні;

• бажання частини представників так званої «четвертої хвилі міграції», які вже не є бідними заробітчанами, а мають власні підприємства в країнах проживання, вкладати фінансові активи в українську економіку;

• досягнення найбільшого успіху як посередника між Україною та Європейським Союзом діаспори досягла в культурній сфері: фестивалі, дні української культури, культурна продукція спільного виробництва за участі діаспори, які ілюструють цивілізаційну спільність між Україною та країнами ЄС.

Вихід ЄС на кордони з Україною

2004 р. — вступ до ЄС Польщі, Словаччини та Угорщини.

2007 р. — вступ до ЄС Румунії.

— Набуття Україною статусу країни-сусіда ЄС.

Українська громадська думка та ставлення ЄС і НАТО до можливості входження України в Європейські та Євроатлантичні структури

— Суперечливе ставлення української громадської думки до питання про вступ України до НАТО:

• з одного боку, існує політична і військово-оборонна доцільність цього кроку, з іншого — більшість населення України негативно ставиться до Альянсу;

2008 р. — ухвалення рішення на саміті НАТО в Бухаресті, згідно з яким «Україна стане членом НАТО, якщо вона цього захоче і задовольнятиме критерії».

— Прихильне ставлення українців до ЄС та можливості входження України в Європейські структури з погляду на географічне розташування України, загальну культуру і філософію сприйняття суспільних цінностей; відсутність єдиної точки зору у членів ЄС щодо України.

Березень 2010 р. — візит В. Януковича до штаб-квартири ЄС у Брюсселі в ході якого було:

• підтверджено право України на подачу заявки в ЄС;

• обіцяно розробку безвізового режиму між Україною та країнами Шенгенської зони;

• заявлено, що європейська інтеграція залишається ключовим пріоритетом України;

• після поновлення співробітництва з МВФ Євросоюз надасть Україні 500 млн євро допомоги.

— Основні чинники, що перешкоджають вступу України до ЄС:

• відсутність реально працюючої ринкової економіки;

• відмінність нормативно-правової бази України від єдиних законодавчих норм ЄС;

• невідповідність структури економіки України пріоритетам розвитку ринку ЄС;

• неспроможність українських підприємств конкурувати за єдиними правилами із західними компаніями;

• нездатність України робити внески до бюджету ЄС через важкий фінансовий стан країни тощо.

Боротьба політичних сил

Конституційний договір 1995 р.

— Передумови укладення договору:

• проблема вибору форми державного правління, поділу владних повноважень між главою держави та парламентом;

• конституційна криза 1995 р. в Україні, яка виникла унаслідок протистояння між гілками влади.

18 травня 1995 р. — ухвалення Верховною Радою України Конституційного договору, що містив такі ключові положення:

• до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон «Про державну владу» і який мав статус тимчасового вищого правового акту;

• положення Конституції 1978 р. визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалась із зазначеним договором;

• на термін дії Конституційного договору розширювалися нормотворчі та адміністративні повноваження Президента України й органів виконавчої влади і дещо обмежувалися права Верховної Ради й місцевих рад.

У результаті: втілення в життя положень Конституційного договору створило належну правову базу для діяльності органів виконавчої влади, президентської адміністрації, значно розширилося коло їхніх повноважень та вплив на економічні й суспільні процеси. Конституційний договір деякою мірою «розрядив» ситуацію між гілками влади й активізував конституційний процес.

Прийняття Конституції України

28 червня 1996 р. — прийняття Конституції України (складається з преамбули, 15 розділів (останній — перехідний), 161 статті).

Основні положення Конституції України:

— Україна — суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

— Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її шляхом референдуму або виборів до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування.

— Україна — президентсько-парламентська республіка, державна влада в якій розподіляється на три незалежні гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

— Україна — унітарна республіка (тобто її територія цілісна й неподільна, в Україні діє єдине законодавство, єдина судова система).

— Державною мовою в Україні є українська.

— Усім громадянам гарантовані демократичні права і свободи.

— Закріплення різноманітних форм власності.

— Принцип мирного та взаємовигідного співробітництва з усіма країнами тощо.

Поява партій центристського типу

Друга половина 90-х рр. — збільшення ролі партій центристського спрямування.

2007 р. — Міністерство юстиції зареєструвало в Україні 140 політичних партій із яких близько 40 вважають себе центристськими.

— Більшість центристських партій налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів.

— Наближення представників центристських партій до президентських та урядових владних структур у центрі та на місцях.

— Декларація центристськими партіями ринкового курсу та демократичного устрою держави.

— Найбільші центристські партії України:

• СДПУ(о) — Соціал-демократична партія України (об’єднана), формування якої завершилося у 1995 р.; партія декларувала ринкові перетворення і соціальний захист трудящих;

• НДПУ — Народно-демократична партія України, яка увібрала в себе значну частину представників «партії влади»; партія виступала за створення вільного демократичного суспільства , яке мало базуватися на поєднанні ідей соціал-демократії та лібералізму;

• АПУ — Аграрна партія України, яка організаційно оформилася у 1996-1997 рр.;

• Партія регіонів України;

• Партія промисловців і підприємців України;

• Партія зелених України.

Парламентські вибори 1998 р. за змішаною системою

29 березня 1998 р. — парламентські вибори в Україні.

— Відбувалися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

— Подолання необхідного 4 % бар’єру:

• КПУ (24,65 %);

• Народний Рух (9,4 %);

• виборчий блок СПУ та СелПУ (8,6 %);

• Партія зелених (5,4 %);

• НДП (5 %);

• Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7 %);

• ПСПУ (4 %);

• СДПУ (4 %).

— Домінування в парламенті лівих партій.

— Жодна політична сила не отримала достатньої кількості голосів для створення парламентської більшості, що за наявності гострих суперечностей між партіями гальмувало прийняття важливих рішень і законів.

12 травня 1998 р. — початок роботи Верховної Ради України III скликання.

Президентські вибори 1999 р.

1999 р. — президентські вибори в Україні.

— Зареєстровано 13 кандидатів на посаду Президента.

— Вибори відбувалися у два тури:

31 жовтня — І тур, у якому переможцями вийшли Л. Кучма (36,49 %) та лідер комуністів П. Симоненко (22,24 %).

14 листопада — II тур, в якому остаточну перемогу одержав Л. Кучма (56,25 %).

Утворення пропрезидентської більшості у Верховній Раді

— Формування у складі Верховної Ради всупереч позиції лівих пропрезидентської більшості (237 осіб).

— Входження до складу більшості 11 фракцій.

— Зосередження зусиль більшості на усуненні спікера парламенту О. Ткаченка, якого вважали основною перешкодою на шляху реформ.

21 січня — 1 лютого 2000 р. — загострення суперечностей у Верховній Раді: ліві депутати (157 осіб) засідали у приміщенні Верховної Ради, решта (256 осіб) — в Українському домі; обрання пропрезидентською більшістю нового Голови Верховної Ради, яким став І. Плющ

Референдум 2000 р.

16 квітня 2000 р. — Всеукраїнський референдум, який було ініційовано Президентом України Л. Кучмою і організовано Центральною виборчою комісією на основі «народної ініціативи» населення усієї країни.

— Винесені на референдум питання:

• зменшення кількості народних депутатів і скасування їх недоторканності;

• створення двопалатного парламенту для кращого представлення інтересів регіонів України;

• права Президента розпустити парламент у разі нестворення постійно діючої більшості та неприйняття бюджету країни.

У результаті: більшість громадян України підтримали винесені на референдум питання, але реалізація реформ затягувалася, змін у політичному устрої не відбулося, Президент додаткових повноважень не одержав, у боротьбі за владу встановилася нестійка рівновага.

Вибори до Верховної Ради 2002 р.

31 березня 2002 р. — чергові вибори до Верховної Ради.

— Обрання половини депутатів Верховної Ради на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншої половини — в одномандатних округах.

— Подолання необхідного 4 % бар’єру такими політичними партіями та блоками:

• блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком (23,57 %);

• КПУ (19,98 %);

• блок «За єдину Україну!» (11,77 %);

• БЮТ на чолі з Ю. Тимошенко (7,26 %);

• СПУ (6,87 %);

• СДПУ(о) (6,27 %).

У результаті: вибори засвідчили поразку лівих партій; створена пропрезидентська парламентська більшість довго не протрималася за відсутності спільних ідеологічних засад; опозиція також іще не була готова створити власну більшість.

Розпад президентського блоку «За єдину Україну!»

— Причини, що зумовили розпад блоку:

• заперечення частиною блоку ідеї «Європейського вибору» Президента Л. Кучми;

• відсутність у членів блоку спільних ідеологічних орієнтирів;

• наявність протилежних бізнесових інтересів та великі особисті амбіції.

Словник

«3а єдину Україну!» — політичний альянс, створений у 2001 роді для участі у парламентських виборах 2002 року, до складу якого входили: Аграрна партія України (голова — М. Гладій), Народно-демократична партія (голова — В. Пустовойтенко), Партія промисловців і підприємців України (голова — А. Кінах), Партія регіонів (голова — М. Азаров), Політична партія «Трудова Україна» (голова — С. Тігіпко).

У результаті: у липні 2002 р. блок «За єдину Україну!» розпався на 8 депутатських груп і фракцій (Партія промисловців та підприємців, Регіони України, СДПУ(о) та ін.).

Формування Партії регіонів України

26 жовтня 1997 р. — створення Партії регіоні України, яка була зареєстрована міністерством юстиції 6 листопада 1997 р.

Січень 1998 р. — створення у Верховній Раді України депутатської фракції — Партія регіонального відродження України.

Березень 2001 р. — відмова від надмірно довгої назви партії на користь коротшої — Партія регіонів.

19 квітня 2003 р. — кадрові перестановки в партії: її очолив В. Янукович, головою політради став М. Азаров.

Партійний блок «Наша Україна»

— «Наша Україна» — блок політичних партій, створений для участі у парламентських виборах 2002 р.

9 січня 2002 р. — підписання договору про створення блоку.

15 лютого 2002 р. — офіційне створення блоку, до складу якого увійшли:

• Народний Рух України;

• Українська народна партія;

• Партія «Вперед, Україно!»;

• Конгрес українських націоналістів;

• Ліберальна партія України;

• Молодіжна партія України;

• Партія «Солідарність»;

• Християнсько-демократичний союз:

• Республіканська християнська партія України;

• Партія «Реформи і порядок».

Президентські вибори 2004 р.

— Визнання Конституційним Судом України права Л. Кучми балотуватися на посаду Президента України.

— Відмова Л. Кучми висувати свою кандидатуру; провладним кандидатом став Прем’єр-міністр України В. Янукович.

— Висунення на посаду Президента 26 кандидатів більшість — так звані «технічні», які мали відтягти на себе частину голосів опозиції).

31 жовтня 2004 р. — І тур виборів:

• оприлюднення результатів виборів через 10 днів; комп’ютерна мережа Центральної виборчої комісії (ЦВК), яку очолював С. Ківалов, зазнала зовнішнього втручання;

• найбільшу кількість голосів набрали В. Ющенко і В. Янукович.

21 листопада 2004 р. — II тур виборів:

• заява В. Ющенка про масові фальсифікації;

• офіційне оголошення ЦВК результатів виборів: В. Янукович (49,46 %), В. Ющенко (46,61 %);

• заповнення майдану Незалежності протестуючими;

• невизнання результатів виборів США та Канадою, а за ними — і провідними європейськими державами;

• наростання політичного напруження в країні;

• включення у процес вирішення конфлікту парламенту і Верховного Суду України.

26 грудня 2004 р. — переголосування II туру: В. Ющенко набрав 51,99 % голосів, В. Янукович — 44,21 %.

23 січня 2005 р. — інавгурація нового Президента України В. Ющенка.

Ющенко Віктор Андрійович — український державний та політичний діяч, лідер міжпартійного об’єднання «Наша Україна» засновник та Голова Ради Інституту Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи», голова Національного банку України (1993—2000). Прем’єр-міністр України з грудня 1999 р. до квітня 2001 р. Реалізація урядової програми «Реформи заради добробуту» дозволила Кабінету Міністрів В. Ющенка домогтися позитивної динаміки в економіці. На парламентських виборах у березні 2002 року в багатомандатному окрузі блок отримав 24,7 % голосів виборців (1-е місце серед партій і блоків) і сформував найбільшу фракцію у Верховній Раді.

Був кандидатом від опозиційних сил на посаду Президента України на чергових виборах Президента України 2004 року, хоча формально йшов на вибори як самовисуванець. Визнаний Центральною виборчою комісією переможцем повторного туру голосування 26 грудня 2004 року. Після рішення Верховного Суду України від 20 січня 2005 року, офіційно оголошений третім Президентом України. Із 2004 р. до 2010 р. — Президент України.

В. Ющенко — Президент України

— Складна політико-психологічна ситуація в країні на початку президентства В. Ющенка.

— Відсутність єдності в президентській команді в поглядах на майбутнє; неспроможність припинити розбрат у стані своїх партнерів: загострення конфлікту з Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко, який завершився відставкою останньої у серпні 1995 р. і призначенням новим Прем’єр-міністром Ю. Єханурова;

— Складові внутрішньої та зовнішньої політики адміністрації Президента В. Ющенка:

• демократизація внутрішнього життя, забезпечення свободи слова;

• відсутність політичної стабільності;

• відсутність системності у здійсненні економічних реформ;

• спроби подолання демографічної кризи: запровадження значної матеріальної допомоги при народженні дитини;

• запровадження системи ЗНО — зовнішнього незалежного оцінювання;

• відміна візового режиму для громадян ЄС та США;

• вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ);

• загострення відносин з Росією, яка стала проводити надзвичайно агресивну політику економічного та інформаційного пригнічення України («Газова війна», антиукраїнська пропаганда на телебаченні тощо).

У результаті: скандали в оточенні Президента, непослідовність у кадровій політиці, відсутність змін на краще призвели до падіння авторитету нової влади.

Політична реформа

— Проголошення основною метою політичного реформування оптимізації політичної системи влади в цілому.

8 грудня 2004 р. — ухвалення Верховною Радою Закону України «Про внесення змін до Конституції України», який передбачав:

• перехід від президентсько-парламентської до парламентсько- президентської форми правління;

• формування уряду коаліцією депутатських фракцій;

• подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років.

1 січня 2006 р. — набуття чинності закону.

Парламентські вибори 2006 р.

26 березня 2006 р. — чергові вибори до Верховної Ради України.

— Голосування відбувалося за партійними списками.

— У виборчих перегонах прийняли участь 45 політичних партій та блоків.

— Результати виборів:

• Партія регіонів (32,14 %);

• БЮТ (22,29 %);

• блок «Наша Україна» (13,95 %);

• СПУ (5,69 %);

• КПУ(3,66 %).

Президентські вибори 2010 р.

2010 р. — чергові вибори Президента України.

— Призначення Верховною Радою України виборів 25 жовтня 2009 року, але дата була оскаржена Президентом В. Ющенком у Конституційному Суді; після визнання рішення протиправним Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.

— Висунення на посаду Президента 18 кандидатів.

— Вибори відбувалися у два тури:

17 січня 2010 р. — І тур виборів, у якому переможцями вийшли В. Янукович (35,32 %) і Ю. Тимошенко (25,05 %);

7 лютого 2010 р. — ІІ тур виборів, у якому остаточну перемогу здобув В. Янукович (48,95 %).

Янукович Віктор Федорович — український державний діяч, політик. Голова Партії регіонів України (з квітня 2003 р. до 23 квітня 2010 р.), з 23 квітня 2010 року — почесний голова. Прем’єр-міністр України (21 листопада 2002 р. — 5 січня 2005 р. та 4 серпня 2006 р. — 18 грудня 2007 р.). Голова Національного олімпійського комітету України (2002—2005). Член Ради національної безпеки і оборони України (11 вересня 2006 р. — 18 грудня 2007 р. та з 25 лютого 2010 року). Голова Донецької обласної державної адміністрації (11 травня 1997 р. — 21 листопада 2002 р.).Із травня 2006 р. — народний депутат України V скликання. Із 2010 р. — Президент України. Доктор економічних наук, професор, дійсний член Академії економічних наук України, член Президії Національної академії наук України.

В. Янукович — Президент України

— Формування у Верховній Раді України пропрезидентської парламентської коаліції «Стабільність і реформи» (235 депутатів) у складі:

• Партії регіонів;

• Комуністичної партії;

• Блоку Литвина;

• позафракційних депутатів і депутатів, що погодилися увійти до коаліції на основі індивідуального членства.

— Стабілізація політичної системи України: зміцнення владних структур, відновлення суперечливої управлінської вертикалі, припинення конфліктів між Президентом та урядом.

26 лютого 2010 р. — утворення Указом Президента Комітету з економічних реформ.

26 лютого 2010 р. — утворення Указом Президента Національного антикорупційного комітету.

9 квітня 2010 р. — утворення Ради регіонів.

— Визнання Конституційним судом неконституційності Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. у зв’язку з порушенням процедури його розгляду й ухвалення; повернення до президентсько-парламентської республіки.

27 січня 2011 р. — заява В. Януковича у Давосі на «Всесвітньому економічному форумі» про започаткування реформ у різних сферах життєдіяльності України.

Формування ринкової економіки

Фінансова криза 1998 р. та її вплив на економіку України

Осінь 1998 р. — фінансова криза в Україні.

— Головна причина кризи 1998 р. — необґрунтована боргова політика держави, зумовлена дефіцитом державного бюджету, рівень якого у 1992 р. становив 13,8 %, а в 1994 р. — 8,9 % ВВП.

— Переважання до 1996 р. емісійного фінансування дефіциту бюджету, що стало одним із основних чинників гіперінфляції.

1996 р. — перехід до боргового фінансування бюджетного дефіциту за рахунок як зовнішніх, так і внутрішніх державних позик з метою стабілізації національної грошової одиниці; 1997 р. державні позики становили 4,95 млрд грн, що було в три рази більше за зовнішні (1,5 млрд грн).

1998 р. — держава опинилася на грані дефолту: багато українських банків, які були основними кредиторами держави на внутрішньому ринку, опинились у скрутному становищі, а деякі навіть збанкрутували.

Словник

Дефолт — стан у кредитних відносинах, що настає, коли позичальник не виплачує свої борги або платежі, порушення платіжних зобов’язань позичальника перед кредитором, нездатність проводити своєчасні виплати за борговими зобов’язаннями або виконувати інші умови договору позики.

— Падіння вартості гривні майже наполовину.

— Уникнення фінансової катастрофи в Україні завдяки рішучим діям Президента Л. Кучми та його команди.

— Різке скорочення всупереч опору парламенту дефіциту бюджету; скасування великої кількості популістських пільг.

У результаті: держава почала здійснювати більш зважену політику щодо дефіцитного фінансування; бюджетний дефіцит у 1998 р. перебував у допустимих межах (не перевищував 2-3 % ВВП), значно зменшилася частка вкладень у державні цінні папери у структурі активів комерційних банків.

Програма роздержавлення та приватизації

— Одна з найважливіших умов формування ринкової економіки в Україні — приватизація об’єктів державної власності.

Словник

Роздержавлення власності — перетворення державної власності в інші її види: приватну, колективну, акціонерну, змішану та ін.

Приватизація — передача державної або муніципальної власності за плату чи безкоштовно в приватну власність.

1992 р. — початок процесу приватизації в Україні, яка в цей час торкнулася переважно дрібних закладів громадського харчування і побутового обслуговування.

— Визначення законодавчими актами основних принципів приватизації державного майна:

• забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об’єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

• охоплення цим процесом усіх галузей економіки з урахуванням інтересів усіх суб’єктів, у тому числі трудових колективів й окремих громадян;

• використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не виходячи з якихось інших критеріїв, без абсолютизації жодної з форм власності;

• залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

• здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

— Визначення Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні основних формам приватизації:

• продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;

• викуп державного майна, зданого в оренду. У разі такого способу приватизації власником об’єкта стає його орендар;

• продаж за комерційним конкурсом. У цьому випадку власником об’єкта стане той покупець, який запропонував найвищу ціну;

• продаж за некомерційним конкурсом.

1994 р. — початок приватизації державного тилового фонду, що тривала до кінця 1999 р. і в ході якої було приватизовано 3 млн квартир.

1995 р. — початок масової сертифікаційної приватизації, ідея якої полягала в рівномірному розподілі державної власності між новими власниками; виготовлення 50 млн майнових приватизаційних сертифікатів, які роздавалися громадянам України.

Це цікаво! За 12 років (1992—2003) в Україні було приватизовано 90,5 тис. підприємств. На приватизованих підприємствах у 2003 р. вироблялося 95 % продукції.

— Перехід більшості сертифікатів до рук спритних ділків або колишніх директорів підприємств, які скупивши сертифікати, стали повноцінними власниками заводів і фабрик.

У результаті: приватизація державної власності в Україні відбувалася з численними порушеннями законів і норм моралі, але перехід засобів виробництва у приватні руки та формування основ ринкової економіки привело до ефективнішого господарювання, ніж це було в умовах радянської командної економіки.

Стимулювання підприємницької діяльності

— Найважливіша функція держави — створення правових передумов для формування атмосфери, сприятливої для розвитку підприємництва.

1 березня 1991 р. — набуття чинності базового Закону України «Про підприємництво».

1991 р. — офіційне визначення змісту підприємницької діяльності в Україні Законом України «Про підприємництво», відповідно до ст. 1 якого «підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством».

— Внесення до Закону «Про підприємництво» понад 40 змін і доповнень; майже 400 нормативно-правових актів мають на нього посилання.

— Встановлення ст. 42 Конституції України права кожного громадянина на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Економічна свобода як головна умова ринку

— Головні умови ринку, що входять до поняття економічної свободи:

• приватна власність;

• свобода діяльності та вибору;

• особистий інтерес як головний мотив поведінки;

• конкуренція;

• опір на ринкову систему.

Відсутність прозорості в економічних процесах

— Відсутність прозорості бюджетного процесу.

— Нескінченні зміни в системі оподаткування при збереженні й посиленні податкового тиску за одночасного масового втручання держави в економічну діяльність суб’єктів призводили (і продовжують призводити) до того, що переважною більшістю суб’єктів, поряд із легальною, здійснюється нелегальна (тіньова) діяльність.

Фінансово-промислові групи. Виникнення олігархічного капіталу. Олігархи та владні структури

1995 р. — прийняття за ініціативи президента Л. Кучми рішення про створення під контролем держави ФПГ — фінансово-промислових груп з метою збереження життєдіяльності найважливіших галузей промисловості (енергетики, металургії, ракетобудування, літакобудування, кораблебудування тощо), більшість із яких була свого часу глибоко інтегрована в загальносоюзну економіку.

— Надання ФПГ податкових пільг та переваг при проходженні товарів через митницю.

— Небажання іноземного капіталу, зокрема російського, брати участь в українських ФПГ та діяти у межах українського законодавства.

— Формування за таких умов ФПГ на базі великого українського капіталу головних регіонів України — Донбасу, Середньої і Нижньої Наддніпрянщини та Києва.

— Становлення найвпливовіших українських ФПГ:

• «Систем Капітал Менеджмент» (Р. Ахметов);

• «Індустріальний союз Донбасу» (С. Тарута);

• «Приват» (І. Коломовський, Г. Боголюбов);

• «Інтерпайп» (В. Пінчук);

• «Укрпромінвест» (П. Порошенко);

• «УкрСибБанк» (О. Ярославський);

• «Енергетичний стандарт» (К. Григоришин);

• «Славутич» (Г. Суркіс).

— Створення завдяки діяльності ФПГ сприятливих умов для легалізації великого капіталу, формування його прозоріших відносин із державою, що сприяло стабілізації економічної ситуації в країні.

— Перетворення ФПГ на прикриття для формування потужних груп впливу на владу на всіх її рівнях.

— Формування в лоні ФПГ вузького кола великих власників — олігархів.

Словник

Олігархи — представники великого монополізованого капіталу.

— Формування олігархії в Україні як наслідок специфіки української приватизації; перехід під контроль олігархів у період «дикого капіталізму» (90-ті роки XX ст.) державного майна, заводів, фабрик, шахт тощо.

— Активне входження олігархів у політику з метою розширення своїх власних економічних позицій, спираючись на владні важелі.

— Створення олігархами цілих холдингів для представництва та захисту своїх інтересів — від партій до громадських організацій.

— Участь бізнесменів-олігархів у реалізації всеукраїнських або регіональних соціальних програм.

У результаті: інтерес суспільства полягає в тому, щоб не олігархи визначали політичні процеси, а більшість населення.

Розвиток малого й середнього бізнесу

— Проникнення малого підприємництва до соціально-економічної системи країни — необхідна передумова переходу національної економіки до ринкової; постійний розвиток конкурентного середовища, невід’ємною складовою якого є мале підприємництво, став запорукою економічного зростання держави, раціонального й ефективного використання її ресурсів.

— Зростання кількості зайнятих у малому та середньому бізнесі майже у 6 разів.

— Щорічне збільшення кількості суб’єктів господарювання (на сьогодні ця цифра становить більше 2 мільйонів підприємств).

— Прийняття в Україні за останні роки законів, що в принципі, відповідають міжнародним стандартам регулювання підприємницької діяльності:

1 січня 2010 р. — набуття чинності в Україні нового податкового кодексу, який покликаний вивести з «тіні» малий і середній бізнес; передбачення законом змін в оподаткуванні: ставка податку на прибуток, яка сьогодні дорівнює 25 %, в 2011 р. знизиться до 23 %, в 2012 р. — до 21 %, в 2013 р. — до 19 %, а з 2014 р. — до 16 %.

27 січня 2010 р. — розширене засідання Уряду, на якому було ухвалено 25 рішень щодо розвитку малого та середнього бізнесу в Україні; схвалено 10 законопроектів, серед яких проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»; згідно з яким планується зменшення кількості контролюючих органів, закріплюється термін усунення порушень підприємцем — 30 днів.

• Закріплення проектом Закону «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва», що розроблявся разом з підприємницькими колами (Радою підприємців при Кабінеті Міністрів України) і відповідними державними органами (Держпідприємництво України) спрощеної системи на законодавчому рівні та встановлення чітких правил її впровадження для 1 мільйона 137 тисяч підприємців; новинкою цього проекту стало отримання свідоцтва без обмеженого терміну дії та вирішення питання про сплату страхових внесків.

— Наявність проблем та негараздів в українському малому та середньому бізнесі:

• надто складна регуляторна база та нечіткі закони;

• обтяжлива система податків;

• відсутність дієвих механізмів вирішення бізнес-конфліктів;

• жорстка конкуренція;

• нестача стартового та обігового капіталу;

• підвищена чутливість до зовнішніх факторів;

• відсутність знань і досвіду в галузі фінансів, права, недостатня компетентність в управлінні фірмою тощо.

У результаті: незважаючи на ту велику роль, яка відводиться малому і середньому бізнесу, розвиток підприємництва в Україні не відповідає вимогам часу; за роки існування незалежної України малий та середній бізнес так і не став основним джерелом надходжень до держаного бюджету, що має місце у більшості розвинених країн світу; малий та середній бізнес не є реальною впливовою силою у державі.

Аграрні реформи 1994 та 1999 рр.

— Стримування масової приватизації землі в аграрному секторі обмеженістю та недосконалістю законодавчої бази.

— Видання з метою врегулювання цих питань відповідних актів Президента України:

10 листопада 1994 р. — ухвалення указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва».

3 грудня 1999 р. — Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

— Проведення на виконання цих документів паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств; видання сертифікатів на право на земельну частку (пай); здійснення грошової оцінки земель.

— Одержання у результаті паювання 6,4 млн селян безоплатно у власність 26,5 млн га сільськогосподарських угідь.

— Вилучення понад 300 тис. селян своїх земельних паїв для самостійного господарювання: близько 1,6 млн селян вилучили паї із земельних масивів колишніх колективних підприємств (колгоспів) і передали в оренду фермерам, підприємствам, іншим господарським структурам; всього правом передачі земельних паїв в оренду станом на 2000 р. скористалося більш як 90 % селян- власників.

— Створення на селі реального конкурентного середовища, формування різноукладної господарської системи.

У результаті: було створено передумови для включення землі в економічний обіг, запровадження оренди земельних паїв та гарантування мінімальної орендної плати, а також для господарського самовизначення селян.

Проблеми сільського господарства

— Серед нагальних проблем сільського господарства є такі:

• проблема конкурентоспроможності: нині внутрішній сільськогосподарський ринок на 90-95 % забезпечується вітчизняним виробництвом завдяки захисту з боку чинної системи імпортних та експортних обмежень;

• проблема комплексного соціального розвитку села: продовжує знижуватися зайнятість сільського населення, внаслідок чого чимало працездатних і кваліфікованих жителів села працюють лише на присадибних ділянках або ж, вилучивши належні їм земельні частки, ведуть власне дрібне виробництво чи виїжджають на заробітки за кордон;

• загальна ефективність використання земельних ресурсів: до інтенсивного обробітку залучаються значні площі малопродуктивних земель, не належним чином використовуються меліоровані угіддя, недостатня увага приділяється охороні землі від деструктивних впливів природного й антропотехногенного характеру;

• екологічні проблеми.

Економічна стабілізація на початку 2000-х рр.

— Фактори, що сприяли економічній стабілізації:

• завершення формування власної податкової, банківської, митної та інших систем;

• поступове утвердження нових конкурентоспроможних форм виробництва;

• розвиток приватного підприємництва;

• формування фінансової системи держави;

• лібералізація господарських зв’язків;

• формування ринкової інфраструктури тощо.

1999 р. — поява ознак економічної стабілізації (вперше за останнє десятиріччя):

• припинення падіння валового внутрішнього продукту (ВВП);

• зростання на 4,3 % обсягів промислового виробництва (найвищі темпи зростання в галузях, що виробляли товари народного споживання);

• скорочення дефіциту державного бюджету.

2000-ті рр. — збільшення обсягів промислового виробництва фактично в усіх сферах.

2000-2003 рр. — середньорічні темпи приросту — 7,3 % (найвищі в Європі).

2003 р. — зростання ВВП до 8,5 %.

— Слабке місце розвитку економіки — мале підприємництво; тінізація економіки, яка розвивалася на фоні корупції та організованої злочинності.

Економічні зв’язки з Росією, ЄС, США, країнами Азії

— Створення нормативно-правової бази зовнішньоекономічної діяльності:

• закон «Про зовнішньополітичну діяльність»;

• закон «Про іноземні інвестиції»;

• закон «Про запальні засади створення та функціонування спеціальних економічних зон».

— Впевнений вихід України на арену світової економічної співпраці.

2000 р. — Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції зі 187 країнами світу:

• 70 % експорту України припадає на країни «далекого зарубіжжя»;

• 30 % — на країни СНД (переважно — Росію).

— Основа українського експорту — сировина та напівфабрикати (продукція металургії, хімічної промисловості).

— Зростання експорту продукції сільського господарства, у першу чергу зерна.

— Прагнення України стати учасницею міжнародних високотехнологічних проектів, які зорієнтовані на розробку і виготовлення продукції ракето- і літакобудування.

— Актуальний напрямок — Азія (експорт сільськогосподарської продукції, військової техніки, обладнання для важкої промисловості).

Вступ до СОТ

— Процес приєднання України до СОТ тривав більше 14 років і передбачав:

• узгодження з країнами-членами Робочої групи графіків зниження імпортного мита та режиму доступу до ринку послуг;

• проведення багатосторонніх переговорів з країнами — членами Робочої групи та узгодження проекту Звіту Робочої групи;

• гармонізацію законодавства України з нормами та вимогами СОТ.

— Проведення за цей час 17 офіційних засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ.

5 лютого 2008 р. — підписання на засіданні Генеральної Ради СОТ Протоколу про вступ України до СОТ.

10 квітня 2008 р. — ухвалення Верховною Радою України Закону «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі».

Травень 2008 р. — набуття Україною повноправного членства у Світовій організації торгівлі.

Економічна криза 2008 р. та шляхи її подолання. Сучасний стан економіки

Передумови та причини кризи в Україні у 2008 p.:

— Випереджаюче зростання імпорту внаслідок надмірного споживання та недостатнього заощадження.

— Використання населенням споживчих кредитів банків для придбання товарів імпортного асортименту та житла (кошти на ці кредити банки брали з зовнішніх позик).

— Перевага інвестицій у торгівлю над інвестиціями у виробництво.

— Висока залежність економіки від зовнішніх ринків (частка експорту становить близько 50 % ВВП; світове падіння попиту на металургійну продукцію мало наслідком значне падіння ціни та скорочення експорту і валютних надходжень).

— Використання економічної політики для здобуття прихильності виборців.

— Високий рівень оподаткування.

— Відсутність ефективного контролю за зовнішніми позиками вітчизняних підприємців.

Весна 2008 р. — офіційне подорожчання гривні.

— Накладання світової фінансової кризи в Україні на посилення внутрішньої політичної кризи.

Поштовх до кризи — інформація про зниження надійності вкладів у Промінвестбанку, що потягнуло різкий відтік вкладів з банків (6-7 млрд дол. США за тиждень), після чого Нацбанк обмежив дострокові зняття депозитів і видачу кредитів.

Основні економічні показники поширення кризи в Україні:

— Сумарний дефіцит держбюджету становить трохи більше 10 % від ВВП.

— Скорочення ВВП України за 2009 рік на 35,6 % (179,6 млрд дол. у 2008 р. проти 115,7 млрд дол. у 2009 р.).

— Існування тіньової економіки.

— «Рейдерські» атаки з використанням негативних інформаційних повідомлень та недобросовісної поведінки на окремі банки.

Словник

Рейдерство — недружне захоплення та поглинення підприємств; його суть — створення умов, за яких власники підприємств змушені відмовитися від своєї власності. Поширені методи — публікація наклепів у засобах масової інформації, подання судових позовів, проведення зборів акціонерів, де обирається нове керівництво, без участі основних власників тощо.

— Панічне підвищення курсу долару спричинене його дефіцитом.

— Згортання банками довгострокових програм кредитування, встановлення жорсткіших умов надання споживчих позик, підвищення відсоткових ставок з 14,4 % до 21,6 % річних.

— Зменшення у порівнянні з серединою 2008 р. середньої заробітної плати влітку 2009 р. у доларовому еквівалентні від 343 до 240 доларів, хоча в гривнях вона зросла від 1735 грн до 1845 грн на місяць.

— Наростання затримок із виплатою заробітної плати, застосування адміністрацією підприємств вимушених відпусток та скорочення

— робочого дня, зростання безробіття.

— Скорочення обсягу робіт у будівництві на 16 %.

— Падіння цін на житло в усіх областях України на 40-60 %.

— Скорочення обсягів промислового виробництва на 3,1 %, що є найгіршим показником після 1996 р., коли спад становив 5,1 %.

— Збільшення кількості збиткових підприємств від 33,4 % до 41,3 %.

— Масове виведення ресурсів з банківської системи — з жовтня 2008 р. до січня 2009 р. вилучено понад 60 млрд грн.

— Зменшення обсягів експорту посилилося через протекціоністські заходи країн-партнерів у рамках антикризової політики,

— Відновлення високої інфляції: у 2008 р. ціни зросли на 22,3 %, у 2009 р. — на 18,8 %.

У результаті: експортоорієнтована модель економічного зростання з переважанням низькотехнологічного експорту виявилась вразливою до кризи і зменшення попиту на світових ринках; сектори промисловості, орієнтовані на внутрішній ринок, виявилися більш стійкими до фінансово-економічної кризи.

Заходи уряду, спрямовані на подолання кризи:

— Залучення для стабілізації фінансового ринку та допомоги комерційним банкам Національним банком України 16,5 млрд дол. США кредиту від Міжнародного валютного фонду (МВФ) (2009); проте у 2010 р. фінансування є проблематичним через жорсткі вимоги МВФ (бюджетний дефіцит — 6 %, підвищення цін на енергоносії для населення, наведення порядку в банківській сфері).

— Створення Стабілізаційного фонду за рахунок надпланових надходжень від приватизації державного майна.

— Проведення валютних аукціонів НБУ.

— Запровадження низки непопулярних заходів, спрямованих на внутрішню економію:

• скорочення кількості держелужбовців;

• зменшення виплат пільговим категоріям населення;

• замороження зарплати в бюджетній сфер;

• підвищення ціни на природний газ та інші житлово-комунальні послуги;

• підвищення пенсійного віку тощо.

— Заморожування тарифів на послуги природних монополій, передусім тарифів на електричну та теплову енергію, залізничні перевезення, портових зборів тощо.

— Пільги на імпорт енергозберігаючого обладнання, що не виробляється в Україні.

— Розробка великих інфраструктурних проектів, що мають підвищити внутрішній попит на національну промислову продукцію, зокрема в рамках підготовки до Євро-2012.

— Обмеження імпорту.

— Девальвація національної валюти, завдяки якій вдалося підвищити цінову конкурентоспроможність українських, підприємств.

— Державна підтримка будівництва доступного житла через сплату державою 30 % вартості будівництва чи придбання доступного житла.

Соціальне життя

Соціальні наслідки ринкових реформ

Здобутки:

— Зростання життєвого рівня населення у зв’язку з позитивними зрушеннями в економіці.

— Зростання купівельної спроможності населення.

— Забезпечення ринку споживчими товарами, зникнення черг, дефіциту товарів.

— Надання кредитів, субсидій, допомоги малозабезпеченим сім’ям.

— Виплата боргів по заробітній платні та пенсіям.

— Збільшення з 2000 р. зарплатні, пенсій, стипендій, соціальних виплат.

Проблеми:

— Складна демографічна ситуація (низька народжуваність, висока смертність).

— Безробіття, заробітчанство.

— Невідповідність зростання заробітної плати потребам населення.

— Поглиблення соціального розшарування.

— Повільне формування середнього класу — гаранта стабільності у суспільстві.

— Невирішена житлова проблема.

— Низький рівень комунальних послуг тощо.

Соціальна політика держави

24 травня 2000 р. — Указ Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» відповідно до якого державна соціальна політика будується у напрямах:

• подолання негативної тенденції зменшення кількості населення, всебічної підтримки і створення сприятливих умов для розвитку сім’ї, жінок, дітей та молоді;

• удосконалення соціально-трудових відносин через запровадження відповідної політики щодо доходів населення, забезпечення гарантованості та своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги та інших соціальних виплат;

• розвиток ринку праці, посилення державного нагляду за створенням безпечних умов праці на виробництві;

• підтримання життєдіяльності населення;

• розвиток соціального партнерства;

• здійснення всеохоплюючої реформи системи соціального забезпечення шляхом реформування соціального страхування та пенсійного забезпечення, розвитку системи адресної допомоги найбільш уразливим верствам населення, удосконалення системи соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

— Визначення пріоритетів соціальної політики:

• створення умов для забезпечення достатнього рівня життя населення;

• розвиток трудового потенціалу народонаселення;

• формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів;

• проведення пенсійної реформи;

• надання адресної підтримки незахищеним верствам населення;

• всебічний розвиток освіти, культури, поліпшення охорони здоров’я населення.

Пенсійні реформи

2004 р. — впровадження, після прийняттям законів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і «Про недержавне пенсійне забезпечення», пенсійної реформи сутність якої полягає в переході до трирівневої пенсійної системи:

• перший рівень — це солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, в якій усі кошти, що перераховуються підприємствами та застрахованими особами до Пенсійного фонду України, одразу ж виплачуються нинішнім пенсіонерам;

• другий рівень — накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; передбачається, що вона буде введена в дію 2012 р.: частина обов’язкових пенсійних відрахувань (до 7 % від заробітної плати працівника) буде спрямована на персональні рахунки громадян; ці кошти будуть інвестуватися в українську економіку, а інвестиційний дохід збільшуватиме розмір майбутніх пенсійних виплат;

• третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення; у цій системі можуть брати участь добровільно як фізичні особи, так і юридичні особи-роботодавці.

8 липня 2011 р. — прийняття Верховною Радою України Закону «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», який передбачає:

• підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років;

• збільшення страхового стажу до 30 років для жінок і до 35 — для чоловіків;

• підвищення пенсійного віку чоловіків-держслужбовців до 62 років;

• обмеження розміру максимальної пенсії для осіб, які втратили працездатність, 7640 грн;

• зменшення бази для нарахування пенсій для держслужбовців з 90 до 80 % заробітної плати;

• передбачення створення приватних пенсійних фондів.

Соціальний захист

— Модель соціальної політики Української держави має являти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації: перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у державі створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб’єктів, друга складова — передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

— В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступати соціальним амортизатором перетворень й одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

Словник

Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.

Перша половина 1990-х рр. — розробка соціальних програм для молоді:

• ухвалення Верховною Радою Закону «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

• ухвалення Закону «Про зайнятість населення» — додаткові гарантії зайнятості для молодих людей, що закінчили школи, профтехучилища і т. д.

— Надання адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям, сім’ям, що мають у своєму складі непрацездатних осіб, доглядають за трьома і більше дітьми, дітьми-інвалідами, сім’ї, в складі яких є пенсіонери, тощо.

— Надання адресної допомоги:

• у грошовому вигляді;

• у формі житлових субсидій;

• у натуральному вигляді;

• у формі надання послуг на безоплатне користування комунальним транспортом тощо.

Соціальне розшарування

— Збільшення прірви між невеликим числом «верхів», які реалізують свої соціальні інтереси у новій системі, та «низами» — абсолютною більшістю українців, які свої соціальні інтереси реалізувати не можуть.

— Правлячий клас в Україні — верхівка державного апарату та група олігархів.

— Складний процес формуванням потужного «середнього класу»:

• середній і малий бізнес не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних із силою державного механізму, банкрутують або йдуть під «дах» тих же олігархічних структур;

• соціальний інтерес дрібних і середніх підприємців полягає у заміні державно-монополістичного ринку на класичний ринок із вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри.

— Прагнення найманих працівників, селян, пенсіонерів та інтелігенції, службовців, дрібних підприємців, кваліфікованих робітників до формування соціального ринку — з соціальними гарантіями, з власного участю в розподілі прибутків.

Динаміка і структура доходів населення

— Відображення динаміки та структури доходів населення у наведеній нижче таблиці:

Словник

Номінальні доходи — це розмір нарахованих виплат і натуральних видач. Номінальна заробітна плата — сума грошей, що нарахована протягом . відповідного періоду за виконану працівником роботу. Заробітна плата нараховується згідно з установленими нормами оплати праці — ставками, окладами, іншими чинними формами та системами.

Реальні доходи — це номінальні доходи, скореговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги.

Охорона здоров’я

— Один із пріоритетних напрямків державної діяльності, яка здійснюється під керівництвом Міністерства охорони здоров’я — охорона здоров’я населення України.

— Основні завдання МОЗ України:

• забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення;

• розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості;

• організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню.

У результаті: для ефективної охорони здоров’я громадян на державному рівні потрібно реалізувати цілий комплекс політичних, економічних, юридичних, соціальних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів, у яких активно брав би участь сам громадянин, дотримуючись принципів так званого здорового способу життя; частку впливу медицини на суспільне здоров’я фахівці обмежують лише 10-12 %.

Демографічна ситуація в Україні

— За кількістю населення Україна посідає 5 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції) та 21 місце у світі. На її долю припадає 7,3 % населення Європи і 1 % населення Землі.

— Тенденція до зменшення кількості населення України з 52,2 млн осіб у 1993 р. до 46,1 млн у 2009 р. за рахунок значного скорочення народжуваності та збільшення смертності, зростання кількості тих, хто з різних причин (переважно економічних) залишив Україну.

Це цікаво! Тривалість життя в Україні майже на 10 років менша, ніж у розвинутих країнах світу. Високою є смертність населення в працездатному віці: кожна третя людина помирає, не доживши до пенсійного віку.

Низькою є народжуваність. В Україні спостерігається процес старіння населення. У віковій структурі збільшилася частка людей пенсійного віку, яка складала понад 23,9 %, і зменшилася частка дітей, яка становила близько 18,1 %. Середня тривалість життя людей в Україні становить 68 років, зокрема жінок — 73 роки, чоловіків — 63 роки.

Демографічна ситуація в Україні у 2002-2009 рр.

— Особлива складна демографічна ситуація в українському селі.

— Перевищення кількості жіночого населення над чоловічим: 22 млн 441 тис. чоловіків (або 46,3 %) проти 26 млн 16 тис. жінок (або 53,7 %).

Житлові умови

— Перебування значної частини житлового фонду України в приватному володінні; певна частка житлового фонду належить до державної власності та фонду місцевих рад.

— Стрімке старіння житла, викликане об’єктивними причинами:

• різке сповільнення темпів будівництва нового житла;

• зменшення у багато разів капітальних витрат із держбюджету на ремонт та реконструкцію житла.

У результаті: обсяги реконструкції та капітального ремонту становлять лише 30 % від потреби; власники приватних будинків самі піклуються про збереження й ремонт своїх осель й утримують їх у більш-менш задовільному стані; багатоквартирні будинки утримуються за рахунок квартирної плати їх мешканців, яка є єдиним джерелом фінансування і не забезпечує потреб у коштах, необхідних для ремонту або реконструкції цих будинків, заміни інженерного обладнання, комунікацій тощо.

Трудова міграція

— На початку XXI ст. в Україні спостерігаються два види трудової міграції: тимчасова та постійна.

— Щорічно від 2 до 7 млн українців виїжджають за кордон у пошуках сезонного заробітку.

— Кількість українців, які постійно перебувають за кордоном, — 1-1,3 млн осіб.

— Головний напрямок трудової міграції — країни Західної Європи (Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Польща, Чехія), другий за значущістю — Росія.

— В Україну з метою знайти тут роботу або транзитом до Західної Європи щорічно в’їжджають кілька мільйонів жителів країн Азії та Африки.

Культура та освіта

Здобутки і прорахунки в культурній політиці держави

— Культура — головний чинник українського національного відродження, збереження національної самобутності.

1992 р. — схвалення Верховною Радою «Основ законодавства України про культуру», в яких викладалися головні напрями культурної політики держави.

— Проголошення необхідності всебічної підтримки української культури — освіти, науки, літератури, мистецтва, державної мови, духовних надбань народу.

— Хронічна нестача коштів на розвиток культури за умов економічної кризи і невдалих спроб реформування економіки.

— Закриття багатьох бібліотек, кінотеатрів, клубів будинків культури (особливо в сільській місцевості).

— Подолання самоізольованості культури; розширення культурних контактів України з різними країнами.

— Поява нових мистецьких жанрів, напрямків.

— Комерціалізація культури.

— Участь України попри фінансові та інші труднощі у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар», а також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан» тощо.

— Поділ культури на елітарну й масову; засилля масової культури; Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярній музиці, літературі.

Фінансування культури

— Виділення коштів на фінансування підприємств, організацій і накладів культури за статтями відповідно до бюджетної класифікації; в її окремий розділ 201 виділено видатки на «культуру і засоби масової інформації»; в основу поділу цього розділу на параграфи покладені однотипові організації сфери культури, які є об’єктами бюджетного фінансування, серед яких:

• державні архівні установи;

• школи естетичного виховання дітей;

• бібліотеки, музеї і виставки;

• палаци та будинки культури, клуби та інші заклади клубного характеру в містах, селах і селищах;

• театри, філармонії, музичні колективи й ансамблі та інші заклади мистецтва;

• телебачення та радіомовлення;

• періодична преса і видавництва.

Культурно-освітні заклади

— В Україні працює 63 історико-культурні заповідники, з них 13 — національних.

— Функціонування 437 державних та муніципальних музеїв, із них 22 — національних.

— Робота 20 тис. бібліотек.

— Існування в Україні більше як 800 вищих навчальних закладів.

Держава та меценати

— Збільшення ролі благочинних фондів в умовах недостатнього фінансування культури:

• діяльність в Україні Ліги українських меценатів на чолі з М. Слабошпицьким;

• фонд «Літературна скарбниця» при спілці письменників України;

• фонд М. Грушевського;

• Український фонд підтримки культури та ін.;

• благочинна діяльність відомих бізнесменів тощо.

— Діяльність в Україні зарубіжних благодійних організацій: фонд «Відродження», програма Фулбрайта, Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів тощо.

1997 р. — ухвалення закону України «Про благодійні організації».

Реформи загальноосвітньої школи

— Основні шляхи реформування загальної середньої освіти:

• визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти;

• визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін;

• упровадження інтегрального і варіантного принципів навчання;

• реформування структури загальноосвітніх навчально-виховних закладів відповідно до рівнів освіти та потреб регіонів;

• кооперація загальноосвітніх навчально-виховних закладів із вищими навчальними закладами;

• розвиток мережі загальноосвітніх навчально-виховних закладів, заснованих на різних формах власності;

• формування мережі навчально-виховних закладів з двотрирічними термінами навчання загальноосвітнього, профільного (спеціалізованого) та професійного спрямування;

• наукове та методичне забезпечення загальної середньої освіти, підготовка і впровадження нових навчальних планів і програм, підручників, посібників тощо;

• проведення науково-дослідної та експериментальної роботи щодо впровадження педагогічних інновацій, інформатизація загальної середньої освіти;

• створення у загальноосвітніх навчально-виховних закладах психологічної та соціально-педагогічної служб;

• пріоритетне фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпечення сільської школи;

• розширення можливостей здобуття загальної середньої освіти для тих, хто працює, через систему шкіл, класів, груп з очною, заочною, вечірньою формами навчання або екстерном;

• розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності навчально-виховних закладів у цілому та кожного педагогічного працівника окремо;

• державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчально-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності.

— Зникнення одноманітності у системі середньої освіти; поява авторських шкіл; розвиток нових видів середніх навчальних закладів з ранньою профілізаціею — гімназій, ліцеїв.

— Дія програми державної підтримки обдарованих дітей тощо.

Європейські стандарти у вищій освіті

— Реформування системи вищої освіти.

— Запровадження системи акредитації для підвищення її рівня.

2005 р. — початок нового за своїм характером процесу інтеграції вітчизняних вузів у європейський і світовий простір після підписання Україною Болонської декларації.

— Підготовка Міністерством освіти і науки масштабного плану реалізації Болонської декларації, який охоплює шість базових напрямів:

• упровадження загальноєвропейської прозорої і доступної системи порівняння освітніх кваліфікацій (ступенів);

• введення двоступеневої системи вищої освіти;

• створення єдиної системи загального заліку періодів і обсягів навчання;

• подолання перешкод мобільності студентів, викладачів та адміністративного персоналу університетів;

• налагодження співробітництва у створенні загальноєвропейської системи критеріїв і методів оцінювання якості освіти;

• пропаганда європейського виміру вищої освіти, передусім у таких сферах, як навчальні програми, інституціональне співробітництво та розвиток програм, які поєднують навчання, дослідження і практику.

Приватні навчальні заклади

— Зростання кількості приватних навчальних закладів України зумовлене наступними чинниками:

Словник

Приватна школа — недержавна установа, що належить приватним особам, благодійним, релігійним або просвітницьким організаціям, фондам.

• зниження якості діяльності державної середньої школи;

• різноманітність типів приватних освітніх закладів, що мають можливість задовольнити всі потреби та смаки;

• поширення у 1980-1990-х рр. на освітню сферу основ неоліберальної стратегії розвитку економіки.

У результаті: у 1994/95 навчальному роді в Україні функціонували 52 приватні школи з кількістю учнів 5 600, у 1995/96 навчальному році таких шкіл було 74 (7 500 учнів), у 1996/97 — 89 (9 200 учнів), у 1997/98 — 147 (13 200 учнів).

Комп’ютеризація освіти

— Прийняття на урядовому рівні низки державних програм:

• «Інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп’ютеризації сільських шкіл на 2001-2003 рр.»;

• «Інформатизації та комп’ютеризації професійно-технічних навчальних закладів на 2004-2007 рр.»;

• «Інформатизації та комп’ютеризації вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації на 2005-2008 рр.»;

• «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці на 2006-2010 рр.».

Становище науки і наукових досліджень

— Провідна наукова установа — Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної.

— Тісні зв’язки з науковими центрами української діаспори.

— Участь українських науковців у спільних міжнародних проектах, наукових конференціях тощо.

— Помітні зрушення у галузі гуманітарних наук (відкриття інститутів української мови, народознавства, сходознавства, археографії).

— Поява нових наукових напрямків (ендокринологія, молекулярна біологія, нейрофізіологія тощо).

— «Відплив умів» за кордон.

— Слабке впровадження у виробництво наукових розробок.

— Комерціалізація наукових структур.

Наукові здобутки в галузі природничих наук, технічних та соціогуманітарних наук

— Криза природничих наук (особливо в ракетній та ядерній галузях) через критично мале фінансування та нестачу фахівців.

— Збереження науково-технічного потенціалу та наукових шкіл.

— Розширилися можливості публікацій й упровадження результатів наукових розробок.

— Вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки зробили:

• Ю. Митропольський (математична фізика);

• О. Гузь (механіка);

• П. Костюк (фізіологія);

• В. Грищенко (кріобіологія);

• Ю. Глеба (клітинна інженерія);

• І. Курас (політологія) і т. д.

Проблеми української книги на початку XXI ст.

— Незначна питома вага україномовних книг у загальному обсязі друкованої продукції.

— Засилля російськомовних комерційних видань.

— Видання на кожного жителя України щорічно лише 2 книжки українською мовою.

— Комерціалізація видавничої справи.

— Відсутність дієвої підтримки української книговидавничої справи з боку держави.

Література і мистецтво. Телебачення, кіно, радіо

— Свобода творчості.

— Розширення діапазону творів, урізноманітнення їх стилів.

— Повернення із забуття творів М. Куліша, М. Хвильового, Є. Маланюка, В. Стуса та ін.

— Публікація творів представників української діаспори (У. Самчука, І. Багряного, Ю. Липи та ін.).

— Розвиток літератури постмодернізму (твори Ю. Андруховича, О. Забужко, С. Жадана, О. Ульяненка та ін.).

— Комерціалізація мистецтва.

— Помітні зрушення в театральному мистецтві (творчість режисерів-новаторів Р. Віктюка, Б. Шарварка, С. Донченка та ін.; поява недержавних театрів).

— Зрушення в кінематографі (поява стрічок на українську тематику «Роксолана», «Пастка» тощо).

— Українізація телебачення та радіомовлення.

— Утворення Всеукраїнської музичної спілки (1992 р.).

— Плідна праця українських композиторів (О. Білаша, О. Морозова, А. Горчинського).

— Зростання популярності українських виконавців та гуртів (гурти «Океан Ельзи», «ВВ», «Скрябін», виконавці Руслана, О. Пономарьов, П. Зібров та ін.).

— Проведення музичних фестивалів («Таврійські ігри», «Червона рута», «Берегиня»).

— Пропагування творчими колективами українського мистецтва за кордоном, участь у міжнародних конкурсах, фестивалях тощо).

— Збагачення художнього мистецтва творами А. Антонкжа, Ю. Герца, В. Зарецького, І. Марчука тощо.

Масова культура

— Втрата нашою державою контролю над виробництвом власного масового культурного продукту та його поширенням, віддавши це майже повністю західним (насамперед американським) та російським виробникам.

— Тотальне переважання американських кінофільмів, західної та російської популярної музики, російського радіо- та телепродукту або українського, але фактично калькованого з американського.

— Позитивні зрушення: численні сольні виконавці чи гурти, які саме завдяки незалежності позбулися ідеологічного преса, мають умови для вільних творчих пошуків; їх досягнення у творчості засвідчують всеукраїнські та міжнародні фестивалі сучасної музики.

У результаті: гостро стоїть питання україномовної масової культури, адже і нині значна кількість продуктів масової культури, створених на теренах нашої країни, є російськомовними; вони витісняють українську мову і пов’язаний із нею спосіб мислення і поведінки.

Спорт

1990 р. — створення Національного олімпійського комітету, визнаного Міжнародним олімпійським комітетом у 1994 р.

Від 1994 р. — самостійна участь України в Олімпійських іграх: українці завоювали 69 медалей на літніх, 5 — на зимових олімпійських іграх.

— Найвідоміші олімпійські чемпіони:

• О. Баюл — катання на ковзанах;

• І. Мерлені — важка атлетика;

• Є. Серебрянська — художня гімнастика;

• Л. Підкопаева — спортивна гімнастика;

• Я. Клочкова — плавання;

• Володимир Кличко, В. Ломаченко — бокс.

— На чемпіонаті Європи з футболу в 2006 р. українська збірна увійшла до вісімки найкращих команд континенту.

2012 р. — Україна разом із Польщею провела чемпіонат Європи з футболу.