Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1991-1994 рр.)

Європейський вибір України

Незалежна Україна правонаступниця СРСР

12 вересня 1991 р. — ухвалення Верховною Радою Закону «Про правонаступництво України»:

• розв’язання законом питання щодо території, населення, правової й державотворчої спадщини нової Української держави та перехід до неї прав і обов’язків від Радянської України;

• підтвердження законом чинності Конституції, законів та інших нормативних актів УРСР на території республіки, за умови якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після 24 серпня 1991 р.;

• проголошення найвищим органом влади Верховної Ради, яка мала діяти в існуючому депутатському складі до нових виборів у парламент;

• діяльність органів влади, управління, судів, прокуратури до створення нових.

Міжнародне визнання незалежності України

2 грудня 1991 р. — визнання суверенної України Польщею.

3 грудня 1991 р. — визнання незалежності України Угорщиною та Францією.

4 грудня 1991 р. — визнання суверенітету України Литвою та Латвією.

5 грудня 1991 р. — визнання незалежності України відразу 5 державами, серед яких була і Росія.

25 грудня 1991 р. — незалежність України визнали США.

— Приділення важливої уваги укладенню договорів із сусідніми країнами, в яких фіксувалися дружні, добросусідські відносини, непорушність кордонів і відсутність територіальних претензій один до одного.

У результаті: упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали 132 країни Європи, Азії, Африки та Латинської Америки, із яких 106 встановили з нею дипломатичні відносини.

Правові засади зовнішньої політики

— Правова база зовнішньої політики України:

• Декларація про державний суверенітет України (липень 1990 р.);

• основні напрямки зовнішньої політики України (липень 1993 р.);

• воєнна доктрина України (жовтень 1993 р.);

• Конституція України (1996 р.).

— Основні засади зовнішньої політики України:

• дотримання принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;

• вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними засобами;

• скорочення всіх видів збройних сил і озброєнь; без’ядерний статус України;

• дотримання позаблокового статусу (згодом керівництво країни переглянуло цей пункт);

• відсутність територіальних претензій тощо.

— Основні завдання зовнішньої політики України:

• забезпечення зовнішньополітичних умов утвердження і розвитку України як незалежної демократичної держави;

• збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів;

• забезпечення стабільності міжнародного становища України;

• створення позитивного іміджу держави на міжнародній арені;

• включення національного господарства у світову економічну систему;

• сприяння зовнішньоекономічним контактам, сприяння іноземним інвестиціям;

• сприяння поширенню українських культурних здобутків у світі, повернення українських культурних цінностей в Україну.

— Визначення шляхів вирішення цих завдань:

• розвиток двосторонніх міждержавних відносин, особливо із сусідами і стратегічними партнерами;

• участь у європейському співробітництві, налагодження відносин із західними країнами, членами Європейського Союзу і НАТО;

• співробітництво в рамках СНД;

• членство в ООН та інших міжнародних організаціях.

Розбудова дипломатичної служби

— Розбудова Міністерства закордонних справ, формування кадрів дипломатичних працівників; забезпечення функціонування українських представництв за кордоном:

• функціонування на початку 1994 р. в Україні 50 іноземних посольств, 5 представництв міжнародних організацій, а також 7 консульських установ;

• акредитація на кінець 1994 р. послів із 78 держав, із них 55 із резиденцією у Києві;

• відкриття протягом 1992—1993 рр. 33 посольств України за кордоном; якщо наприкінці 1992 р. в закордонних дипломатичних установах України працювало 413 співробітників, то 1994 р. їх кількість зросла до 660 осіб,

— Перший міністр закордонних справ незалежної України — А. Зленко.

Відносини з Російською Федерацією

— Важливий напрямок зовнішньої політики України — розбудова відносин з північним сусідом Російською Федерацією.

— Росія — найбільший торговий партнер України.

— Ускладнення відносин із Росією через питання енергоносіїв (газ, нафта).

— Претензії Росії на Крим:

травень 1992 р. — заява Верховної Ради РФ про те, що акти про передачу Криму Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення;

• відмова українського керівництва розглядати Крим як предмет російсько-українських відносин, вважаючи проблеми півострова внутрішньою справою України;

липень 1993 р. — постанова і заява Верховної Ради РФ про фактичне відторгнення Севастополя від України та надання йому статусу міста Російської Федерації;

• вихід з гострої політичної кризи завдяки виваженій позиції керівництва України, яке відчувало підтримку з боку ООН і західних держав;

• визнання юридичної безпідставності рішення російського парламенту президентом Росії Б. Єльциним.

— Проблема Чорноморського флоту в Криму тощо.

Україна в СНД

8 грудня 1991 р. — заява лідерами Росії, України та Білорусі про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД).

— Співробітництво в межах СНД передбачало:

• консультації в галузі зовнішньої політики;

• розвиток спільного економічного простору, участь у загальноєвропейському та євразійському ринках, митна політика;

• розвиток власних систем транспорту і зв’язку;

• охорона навколишнього середовища, участь у створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;

• боротьба з організованою злочинністю.

Словник

Співдружність Незалежних Держав (СНД) — міждержавне об’єднання більшості пострадянських країн.

12 грудня 1991 р. — ратифікація Верховною Радою України Угоди про створення СНД.

20 грудня 1991 р. — прийняття Верховною Радою України з цього приводу заяви, в якій наголошувалося, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове наддержавне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права.

— Відстоювання Україною принципів рівноправності та взаємовигідного співробітництва.

— Відмова України від ідеї створення об’єднаних збройних сил; курс Української держави на створення власної армії.

— Посилення «інтеграційного» тиску у зв’язку з підготовкою до підписання Статуту СНД, який передбачав обмеження суверенітету країн Співдружності і початок відродження наднаціонального центру.

— Відмова України від підписання Статуту СНД (Статут СНД так і не був підписаний Президентом України і не був ратифікований Верховною Радою).

— Зміцнення відносин з країнами СНД на двосторонній рівноправній і взаємовигідній основі.

1993 р. — асоційоване членство України в Економічному союзі країн СНД.

У результаті: Україна не є членом СНД, а має особливий статус держави-спостерігача; вона має асоційоване членство в Економічному союзі СНД; Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.

Реалізація курсу на без’ядерний статус України

Причини проголошення:

— Чорнобильська катастрофа.

— Відсутність єдності української еліти в цьому питанні.

— Жорстка позиція США, згідно з якою на пострадянському просторі лише Росія має право на ядерну зброю як правонаступниця СРСР.

— Тиск Москви.

Реалізація курсу:

— Оголошення Україною у Декларації про державний суверенітет (1990 р.) прагнення стати без’ядерною, позаблоковою державою.

— Підтвердження цього наміру після проголошення незалежності України у 1991 р.

— Реалізація курсу на без’ядерний статус на підставі положень наступних документів:

• Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) від 31 липня 1991 р.

• Лісабонський протокол, який підписали Білорусь, Казахстан, Росія, Україна та США від 23 травня 1992 р.

• Приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

— Початок знищення тактичної ядерної зброї з України на території Росії, де існували відповідні технічні умови.

— Порушення українськими політиками питання про недоцільність безплатної передачі дорогого обладнання Росії, і відповідно, про матеріальну компенсацію Україні, надання їй гарантій безпеки.

— Припинення вивезення ядерної зброї та вимога з боку української сторони міжнародних гарантій того, що вивезені з України ракети будуть знищені в присутності українських спостерігачів.

— Прийняття Росією цих вимог.

Травень 1992 р. — поновлення вивезення тактичної ядерної зброї з України.

— Нова хвиля дискусій в українських політичних колах щодо темпів і умов роззброєння України, викликана небажанням керівництва Росії відшкодовувати нашій країні вартість вивезеного з ракетами урану і плутонію, які не знищувалися, а переходили у власність РФ.

30 вересня 1992 р. — заява міністра закордонних справ України А. Зленка на Генеральній Асамблеї ООН про згоду України на знищення стратегічного ядерного арсеналу лише за умов надання їй іншими країнами гарантій безпеки та фінансової допомоги; приєднання до цієї заяви Верховної Ради України.

18 листопада 1992 р. — ратифікація Верховною Радою України договору про нерозповсюдження ядерної зброї; відкладення дії цього договору на термін виконання наступних умов:

• поетапне знищення міжконтинентальних балістичних ракет за умови надійних гарантій національної безпеки України, які повинні були надати ядерні держави;

• міжнародна фінансова і технічна допомога Україні.

14 січня 1994 р. — спільна заява США, Росії і України, згідно з якою наша держава отримувала відшкодування за вартість урану; визначалися умови компенсації за вивезену зброю та розміри допомоги Україні; США і Росія фактично ставали гарантом безпеки України.

16 листопада 1994 р. — приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) за умови гарантій безпеки нашій державі з боку ядерних держав.

Червень 1996 р. — завершення процесу вивезення ядерної зброї з території України.

5 грудня 1996 р. — надання Україні гарантії ядерної безпеки керівниками США, Росії та Великої Британії.

У результаті: Україна стала першою серед держав світу, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї, що зміцнило її авторитет у світовому співтоваристві, створило можливість додаткових інвестицій розвинутих країн в економіку України.

Відносини з Європейським співтовариством. Україна та НАТО

— Включення України з перших днів незалежності до загальноєвропейського процесу; заява України про свій європейський вибір.

— Визнання українським керівництвом європейських демократичних цінностей, серед яких конституційний устрій, ринкова економіка, забезпечення прав людини, приведення вітчизняного законодавства у відповідність із нормами міжнародного права.

— Курс України на набуття членства у провідних європейських організаціях.

1992 р. — ратифікація Гельсінських угод, вступ України до ОБСС.

Словник

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — до 1995 р. називалася Нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яку було започатковано як політичний консультативний орган, до якого ввійшли країни Європи, Центральної Азії та Північної Америки. У січні 1995 року набула статусу міжнародної організації.

Березень 1992 р. — приєднання України до Ради північноатлантичної співпраці — РПАС (тепер РЄАП).

1992 р. — членство України у світових фінансово-кредитних організаціях — МВФ і ЄБРР.

Словник

Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробапк, ЄБРР) — міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв’язки.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — спеціальне агентство Організації Об’єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньо- строкових кредитів в іноземній валюті.

Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), яку було створено в 1997 році, стала наступницею Ради північноатлантичного співробітництва; об’єднує 46 держав — 26 країн — членів НАТО і 20 країн-партнерів — у рамках багатостороннього форуму, який забезпечує регулярний діалог і консультації з питань політики і безпеки.

1994 р. — укладення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

Грудень 1994 р. — підписання на зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі лідерами чотирьох держав — України, США, Великої Британії та Росії Меморандуму про гарантії безпеки Україні, у якому три ядерні країни підтвердили свої зобов’язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

1994 р. — участь України у програмі НАТО «Партнерство заради миру».

Державотворчий процес

Символи незалежної України. Закон

Січень 1992 р. — затвердження рішеннями Верховної Ради державної символіки України — Державного прапору, Державного герба та Державного гімну:

• видання Президією Верховної Ради Указу «Про Державний гімн України», згідно з яким було затверджено музичну редакцію Державного гімну (автор музики М. Вербицький);

• затвердження Постановою Верховної Ради Державного прапору України (полотнище з двох рівновеликих горизонтальних полос синього (зверху), і жовтого (знизу) кольорів).

• затвердження постановою Верховної Ради тризуба як малого герба України.

Закон України «Про громадянство України»

— Проголошення Української держави зумовило необхідність визначити правовий статус її населення.

8 жовтня 1991 р. — ухвалення Верховною Радою України Закону «Про громадянство України», згідно з яким громадянами України проголошувались особи, які на момент набрання чинності Закону постійно мешкали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав; особи, які народилися або постійно проживали в Україні, також їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 24 серпня 1991 р. проживали за межами України, не перебували у громадянстві інших держав і до встановленого в законі строку подали заяву про визначення своєї належності до громадянства України.

Закон України про державний кордон

4 листопада 1991 р. — прийняття Закону України «Про державний кордон України», яким передбачалося:

• визначення державного кордону України і забезпечення його захисту та охорони;

• визначення режиму перетинання державного кордону України; пропуск осіб, транспортних засобів, вантажів через державний кордон України;

• порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і порти України;

• порядок здійснення господарської діяльності на державному кордоні України;

• охорону державного кордону України;

• участь державних органів, громадських організацій і громадян в охороні державного кордону Україні;

• відповідальність за порушення законодавства про державний кордон України тощо.

Трансформація влади. «Партія влади»

— Виникнення питання політичної опори влади після заборони діяльності Компартії в умовах переходу від тоталітаризму до демократії.

Словник

Трансформація влади — це процес зміни форми, виду, характеру, правил, норм, механізмів влади, який допускає одночасне співіснування процесів модернізації, постмодернізації і традиціоналістського відступу.

— Об’єднання під керівництвом президента Л. Кравчука в умовах відсутності повноцінних партій з чіткими програмними цілями представників колишньої партійної і державної номенклатури, яка стала на позиції незалежності України; не перебуваючи в жодній партії, вони склали так звану «партію влади».

— Розширення з ініціативи президента Л. Кравчука «партії влади» в умовах протистояння президентської та парламентської гілок за рахунок залучення колишніх опонентів; проголошення курсу на консолідацію всіх прогресивних сил суспільства для розгортання державотворення.

— Відгук на заклик президента частини рухівців, які утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС).

— Використання «партією влади» авторитету та інтелектуального потенціалу демократичних сил, запрошення окремих діячів Руху у владні структури.

— Спроба перекласти «партією влади» свої провали та помилки на рахунок Руху.

— Перехід більшості Народного Руху на чолі з В. Чорноволом в опозицію до влади.

Затвердження концепції нової Конституції

Жовтень 1990 р. — створення Верховною Радою України Конституційної комісії, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції.

Словник

Конституція — політичний, нормативно- правовий акт держави (основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов’язки громадян.

— Активізація конституційного процесу у зв’язку з проголошенням незалежності України.

Січень 1992 р. — розробка Конституційною комісією оновленого проекту, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.

1 липня — 1 грудня 1992 р. — всенародне обговорення проекту Конституції за участю близько 200 тис. громадян України.

— Внесення до запропонованого проекту змін з урахуванням результатів обговорення.

26 жовтня 1993 р. — прийняття Верховною Радою рішення про публікацію доопрацьованого варіанту проекту Конституції на другий план у зв’язку з хвилею політичних баталій, пов’язаних з виборами спочатку до Верховної Ради, а згодом — Президента України.

Переданим атрибутів державності урядом УНР Президенту України

14-15 березня 1992 р. — скликання за ініціативи Миколи Плав’юка — четвертого президента УНР в екзині надзвичайної Сесії УНР 10-го скликання, на якій було вирішено припинити діяльність еміграційних інституцій УНР, визначено зміст та форму історичного акту передачі повноважень уряду УНР владі незалежної України.

22 серпня 1992 р. — урочисте складення своїх повноважень М. Плав’юком на користь Президента України Леоніда Кравчука.

— Передача Л. Кравчуку грамоти Державного центра УНР в екзині та його атрибутів державності.

У результаті: було взаємоузгоджено, що незалежна Українська держава, проголошена 24 серпня 1991 р. є правонаступницею УНР; цей акт символізував визнання українською політичною еміграцією незалежної України як закономірного продовження української державотворчої позиції.

Створення збройних сил. Прийняття воєнної доктрини (1993)

— Важливий компонент державотворчого процесу — становлення і зміцнення власних Збройних Сил.

24 серпня 1991 р. — ухвалення Верховною Радою України рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українських теренах військових формувань, збройних сил колишнього СРСР.

— Створення Міністерства оборони України.

Жовтень 1991 р. — затвердження Концепції оборони та будівництва Збройних сил України, в основу якої було покладено принцип розумної достатності щодо структури, кількості та озброєння війська; проголошення прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечити виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних Сил; визначення загальної кількості армії у межах 400-420 тис. осіб.

6 грудня 1991 р. — прийняття Закону «Про Збройні Сили України», в якому урочисто проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створює власні збройні сили.

— Прийняття у військових частинах присяги на вірність народу України.

19 жовтня 1993 р. — прийняття Постановою Верховної Ради України Воєнної доктрини України, яка базується на тому, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози.

— Створення поряд з армією спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії (розпущена у 1999 р.), частин спеціального призначення, Служби безпеки України.

Проблеми Чорноморського флоту

— Прагнення Росії зберегти за собою Чорноморський флот з усією системою його базування в Криму.

— Позиція України в цьому питанні — володіння в басейні Чорного моря власними військово-морськими силами, здатними забезпечити безпеку морських комунікацій.

— Складність і суперечливість процесу врегулювання проблеми Чорноморського флоту.

— Прийняття низки двосторонніх українсько-російських угод, спрямованих на врегулювання питання перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України:

3 серпня 1992 р. — угода, підписана в Ялті про принципи формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР;

17 червня 1993 р. — угода, підписана у Москві, про негайні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорно морського флоту;

3 вересня 1993 року — протокол, підписаний у Масандрі, про врегулювання проблем Чорноморського флоту.

15 квітня 1994 р. — угода між Україною та Російською Федерацією про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту, у якій було визначено, що Військово-Морські Сили України і Чорноморський флот Російської Федерації базуються роздільно.

У результаті: у 1991-1994 рр. питання Чорноморського флоту так і не було вирішене.

Політичні процеси

Взаємовідносини між президентською та парламентською гілками влади. Спроба заснування Державної думи України

Грудень 1991 р. — створення президентської адміністрації, покликаної забезпечити ефективне здійснення главою держави своїх владних повноважень.

Лютий 1992 р. — прийняття Верховною Радою під тиском президентського оточення змін до Конституції, згідно з якими президент ставав главою держави та виконавчої влади, одержував контроль над урядом і право призначати ключових міністрів.

Лютий 1992 р. — створення Державної думи України — структури при президентові, яка мала консультативні функції і займалася стратегічним плануванням.

— Відсутність чіткого розподілу повноважень між президентом і Верховною Радою; загострення конфлікту між президентською адміністрацією і Державною думою з Верховною Радою, який закінчився тим, що під тиском Верховної Ради президент наприкінці 1992 р. змушений був ліквідувати Державну думу.

Прийняття Закону «Про Представника Президента України»

5 березня 1992 р. — прийняття Верховною Радою Закону «Про Представника Президента України», згідно з яким:

• Представник Президента України був главою місцевої державної адміністрації відповідно в області, містах Києві, Севастополі, районі, районі міст Києва і Севастополя;

• були визначені повноваження Представника Президента України; взаємовідносини між Представником Президента України і місцевим та регіональним самоврядуванням; правова, організаційна і фінансова основа діяльності Представника Президента України.

— Посилення Законом виконавчої влади, що дало змогу активніше контролювати владу в регіонах.

— Ліквідація інституту представників президента під тиском Верховної Ради у 1994 р.

Взаємовідносини між президентом і урядом

— Відведення важливого місця серед обов’язків президента проведенню в життя Конституції і Законів України через органи державної виконавчої влади.

— Розгортання першим Президентом України Л. Кравчуком активної державницької діяльності.

— Здійснення вищої виконавчої влади Кабінетом Міністрів України на чолі з прем’єр-міністром.

1991-1992 рр. — перебування на посаді прем’єр-міністра В. Фокіна, за прем’єрства якого динаміка політичних та державотворчих процесів значно випереджала процеси економічного реформування.

Жовтень 1992 р. — затвердження Верховною Радою нового складу уряду на чолі з народним депутатом Л. Кучмою; до складу цього Кабінету Міністрів увійшли представники різних політичних сил.

Вересень 1993 р. — відставка Л. Кучми, після якої всю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе Президент України Л. Кравчук, а виконувачем обов’язків прем’єр-міністра було призначено народного депутата Ю. Звягільського.

Прийняття закону «Про об’єднання громадян»

Червень 1992 р. — прийняття Верховною Радою України Закону «Про об’єднання громадян».

— Зазначення в преамбулі закону того, що право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України.

— Згідно зі ст. 1 Закону «Про об’єднання громадян» об’єднанням громадян визнається добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод; залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається:

• політичною партією;

• громадською організацією.

— Забезпечення державою їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, не допускається, крім випадків, передбачених законом;

— Дія цього закону не поширюється на професійні спілки, а також на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.

— Визначення Законом процедури реєстрації партій, яка була значно спрощена.

Зростання кількості політичних партій. Перетворення Народного руху України в політичну партію. Відновлення Компартії України

1991-1994 рр. — процес організаційного оформлення нових політичних партій та перегрупування вже існуючих.

Грудень 1992 р. — завершення трансформації Народного руху України в партію національно-демократичної орієнтації (після проголошення незалежності України одна частина рухівців виступала за те, щоб Рух залишався громадською організацією на багатопартійній основі, а інша (на чолі з В. Чорноволом) — за перетворення Народного Руху на політичну партію; перемогли останні)

— Діяльність лівих сил:

осінь 1991 р. — створення після заборони діяльності Компартії частиною колишніх комуністів Соціалістичної партії України (СПУ) на чолі з О. Морозом; січень 1993 р. — оприлюднення програмної декларації СПУ, яка проголосила, що «керується марксистсько-ленінською методологією» і бореться за побудову в Україні соціалізму; трансформація в подальшому програми партії в бік соціал-демократизму, включення до неї положень про багатоукладність економіки та рівноправність усіх форм власності при переважанні ролі державної;

червень 1993 р. — відновлення діяльності Комуністичної партії України (КПУ); лідер — П. Симоненко;

березень 1992 р. — реєстрація близької до комуністів за стратегічними завданнями і тактикою Селянської партії України; обстоювання партією збереження колгоспно-радгоспної системи; виступ проти приватизації землі і приватних форм господарювання.

— Згуртування політичних сил центристської орієнтації:

вересень 1991 р. — установчий з’їзд Ліберальної партії України;

1993 р. — утворення партії «Трудовий конгрес» тощо.

— Активізація радикальних сил національної орієнтації:

березень 1992 р. — конференція Організації українських націоналістів (ОУН), на якій було прийнято рішення про її перейменування на Конгрес українських націоналістів (КУН); лідер — Я. Стецько; активна підтримка процесу державотворення, створення нових українських структур державної влади; відстоювання ідеї «національної, унітарної і правової держави» при забезпеченні прав етнічних меншин.

У результаті: на 1994 р. в Україні було зареєстровано понад 30 політичних партій; новоутворені партії доповнили строкату політичну картину, але реальна багатопартійність в Україні на цей час іще не склалася.

Дострокові вибори до Верховної Ради (1994 р.). Слабкий вплив партій на виборчий процес

Причини:

— загострення протистояння між президентом, урядом і Верховною Радою;

— наростання економічної кризи в державі (безробіття, інфляція, борги по зарплатні тощо);

— невдоволення населення погіршенням умов життя (у червні 1993 р. почали страйкувати шахтарі Донбасу, згодом страйк охопив інші регіони).

Особливості виборів до Верховної Ради:

— вибори були позачерговими;

— були першими виборами в новітній історії України, які відбулися в умовах багатопартійності;

— проводилися за мажоритарною системою, а не за партійними списками, що значно обмежило можливості політичних партій та громадських об’єднань;

Словник

Мажоритарна виборча система — виборча система, за якою враховуються голоси виборців, подані за кандидата, що одержав більшість голосів у конкретних виборчих округах.

— велика кількість претендентів на один депутатський мандат, наслідком чого була дуже напружена боротьба під час виборчих перегонів.

Результати та наслідки виборів до Верховної Ради:

27 березня 1994 р. — проведення виборів до Верховної Ради України.

— Обрання через недосконалість виборчого законодавства із 450 депутатів (повний склад депутатського корпусу) лише 338.

— Результат голосування:

• КПУ — 28%;

• Рух — 5,9 %;

• Селянська партія — 5,34 %;

• СПУ — 4,15 %;

• безпартійні — 55,6 %.

• незначну кількість місць отримали представники УРП, СДПУ, УХДП, Партії праці та ін.

— Переважання лівих сил — комуністів, соціалістів, аграрників та солідарних із ними безпартійних депутатів.

— Зміна складу Верховної Ради у бік незначного посилення в ній центристів та правих у результаті довиборів.

11 травня 1994 р. — початок роботи першої сесії Верховної Ради України другого скликання.

18 травня 1994 р. — обрання Головою парламенту лідера СПУ О. Мороза.

— Процес активного структурування Верховної Ради, суть якого полягала у розподілі депутатів за фракціями:

• фракція «Комуністи за справедливість» (84 депутата, найбільша фракція);

• Народний рух (24 депутата);

• група «Центр» (38 парламентарів) та ін.

16 червня 1994 р. — затвердження Верховною Радою Прем’єр- міністра України, яким став В. Масол.

Вибори Президента України (1994 р.). Л. Кучма — Президент України

Особливості виборів Президента:

Червень-липень 1994 р. — вибори Президента України.

— Зареєстровано 7 кандидатів на посаду Президента.

— Вибори відбувалися в 2 тура (в першому жоден із кандидатів не набрав більше 50 % голосів; до другого вийшли Л. Кравчук (37,68 %) і Л. Кучма (31,25 %)).

Кучма Леонід Данилович — український політик, другий Президент України, лауреат Ленінської премії й Державної премії України, академік інженерної академії України. У 1990—1992 рр. народний депутат УРСР (XII скликання, а пізніше Верховної Ради України першого скликання), член Комісії з питань оборони і державної безпеки. Жовтень 1992 р. — вересень 1993 р. — прем’єр-міністр України, Ради національної безпеки і оборони. У вересні 1993 р. пішов у відставку з посади прем’єр-міністра. З грудня 1993 р. — президент Ради промисловців та підприємців України. Березень 1994 р. — серпень 1994 р. — народний депутат України 2-го скликання, член міжрегіональної депутатської групи. 10 липня 1994 р. — обраний на посаду Президента України. Під час свого президентства Л. Кучма розпочав проведення низки реформ, зокрема ввів нову національну валюту (гривню) і зробив великий внесок у справу ухвалення нової Конституції країни. Після переобрання на другий термін у 1999 р. Л. Кучма зосередився на збереженні поточного становища в країні. З 2005 р. — голова благодійного фонду.

Результати виборів президента:

— Перемога Л. Кучми, який набрав 52 % голосів (14 млн 660 тис.) — 19 липня 1994 р. — інавгурація Л. Кучми.

Словник

Інавгурація — церемонія вступу на посаду глави держави.

Це цікаво! «Інавгурація» є словом давньоримського походження, коли чиновників (правителів, суддів, магістрів) посвячували на їхні посади авгури, трактуючи волю богів.

— Складання Л. Кучмою присяги на вірність українському народові.

— Проголошення новообраним президентом програмної промови, у якій були проголошені наступні орієнтири:

• зміцнення української державності;

• безпека;

• мир;

• соціальний захист;

• стабільність суспільства;

• здійснення радикальних реформ;

• дотримання законності;

• розширення міжнародного співробітництва.

Шляхи формування президентсько- парламентської моделі управління державою

— Виявлення недосконалості політичної системи України на початковому етапі роботи новообраних Верховної Ради та президента; неврегульованість відносин між окремими гілками влади; унеможливлення радикальних демократичних реформ, покладених в основу стратегії президента через протидію Верховної Ради в затвердженні відповідних законопроектів, що спричинило глибоку політичну кризу в державі.

— Курс України на формування президентсько-парламентської моделі управління державою.

Жовтень 1994 р. — ініціювання президентом Л. Кучмою підписання загальнонаціональної угоди про суспільну злагоду, що мала стати базою для реальної консолідації законодавчої та виконавчої влади.

2 грудня 1994 р. — винесення на розгляд Верховної Ради президентом Л. Кучмою законопроекту під назвою «Про державну

владу і місцеве самоврядування в Україні», який визначав статус і повноваження органів законодавчої, виконавчої і судової влади, правові механізми взаємодії Президента, Кабінету Міністрів і Верховної Ради України, територіальну організацію влади в Україні.

Економічні проблеми

Вплив розпаду СРСР на українську економіку

— Вплив розпаду СРСР та низки негативних чинників на соціально-економічну ситуацію в Україні в перші роки незалежності:

• майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності (92 % усіх засобів виробництва перебували в руках держави);

• значна монополізація економіки;

• підпорядкування більшості українських підприємств центру; панування командно-адміністративних важелів у народному господарстві за умов слабкого використання економічних;

• відсутність різних форм власності; відсутність конкуренції між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості виготовлених товарів і послуг, за споживача;

• неконкурентоспроможність на світових ринках;

• екстенсивний розвиток;

• наявність глибоких диспропорцій в економіці (частка групи «А» (галузей, у яких виробляються засоби виробництва) становила в 1990 р. — 72,4 %, групи «Б» (галузей, у яких виробляються предмети споживання) — 27,6 %; в розвинутих країнах Заходу існує обернене співвідношення);

• застарілість матеріально-технічної бази; величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці (фізичне зношування промисловості становило майже 60 %, моральне — до 90 %);

• відсутність дієвих стимулів праці, відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві;

• значна мілітаризація економіки;

Це цікаво! На військові цілі витрачалося до 35 % ВНП, або майже 250 млрд крб на рік. В Україні після розпаду колишнього Союзу залишилося до 30 % військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, майже 80 % підприємств галузей машинобудування були залучені до виробництва зброї, вироблялося до 17 % всієї оборонної продукції, майже 60 % промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, становила майже 40 % працездатного населення країни.

• міцний зв’язок з економікою СРСР;

• залежність від енергоносіїв.

Економічна криза та її причини

— Неспроможність старої номенклатури здійснити дієві економічні перетворення та приймати цілком самостійні рішення.

— Економічна криза:

• дефіцит державного бюджету;

• стрімке зростання цін після скасування у 1992 р. державного контролю за ціноутворенням;

• гіперінфляція;

• розвал фінансової системи;

• підвищення цін на продукти харчування;

• зростання безробіття;

• катастрофічне падіння виробництва та ін.

Осінь 1992 р. — відставка в умовах загального невдоволення уряду В. Фокіна.

27 червня 1992 р. — затвердження Верховною Радою нового складу Кабінету Міністрів на чолі з Л. Кучмою, до якого увійшли представники різних політичних сил.

— Погіршення економічної ситуації в країні.

— Небувала заборгованість держави працівникам державно-бюджетної сфери, які по кілька місяців не одержували зарплатню.

Червень 1993 р. — страйк шахтарів Донбасу.

Вересень 1993 р. — відставка уряду Л. Кучми.

Кінець 1993 р. — внесення коректив до програми економічних реформ; курс на «поступовість реформ», що на практиці вилилося у фактичну відмову від реформ; гальмування економічної лібералізації.

— Важке становище харчової промисловості, в якій переважали старі технології.

— Негативний вплив непослідовного намагання реформувати економіку на стан важкої промисловості України; скрутне становище металургійного комплексу (розрив старих економічних зв’язків при блокуванні нових, побудованих на ринкових засадах; ліквідація системи централізованого постачання; як результат масова зупинка і банкрутство багатьох підприємств важкої промисловості). У результаті: впродовж першої половини 90-х років виробництво товарів народного споживання скоротилося більш ніж на 50 %.

— Виникнення сприятливих умов для криміналізації економічного життя.

— Причини невдач економічної політики в перехідний період:

• відсутність чіткої економічної програми;

• нерішучість, повільність, непослідовність у проведенні нагальних економічних реформ;

• політична нестабільність, часта зміна урядів;

• відсутність правової бази для розвитку ринкової економіки тощо.

Входження в ринок

— Чітке визначення пріоритетності ринкової системи господарювання після проголошення незалежності України.

1 листопада 1990 р. — розробка і прийняття Концепції переходу Української PCP до ринкової економіки, у якій:

• було накреслено напрямки фінансової стратегії уряду на перспективу у зв’язку з необхідністю переходу до ринкової економіки;

• дана характеристика основних рис ринку в Україні, моделей та етапів переходу до нього;

• було визначено головні завдання: проведення роздержавлення і приватизації підприємств; здійснення земельної реформи; демонополізація економіки; свобода підприємництва; реформа фінансово-бюджетної і банківської систем, нормалізація грошового обігу; створення ринкової інфраструктури, у тому числі фінансового ринку; державне регулювання економіки з допомогою ринкових методів; забезпечення соціального захисту населення; удосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позицій країни у світовому співтоваристві; захист та оздоровлення екологічного середовища.

31 жовтня 1991 р. — ухвалення Верховною Радою України «Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду», у наслідок чого у 1992—1994 pp. було приватизовано понад 11 тис. підприємств, що створило умови для розвитку альтернативних державній сфер виробництва і обслуговування.

— Курс на створення власної фінансово-грошової системи.

Лібералізація цін

1992 р. — скасування державного контролю за ціноутворенням; зведення в Україні системи ціноутворення до застосування вільних, тобто ринкових, цін, значення яких визначалося попитом та пропозицією.

— Застосування державного регулювання цін лише для вузького кола товарів, вироблених підприємствами-монополістами.

9 січня 1992 р. — Указ Президента «Про соціальний захист населення в умовах лібералізації цін», який передбачав підвищення державних тарифних ставок і посадових окладів працівників охорони здоров’я, освіти, культури, науки, правоохоронних органів, судів, органів державної влади і управління та інших установ і організацій, що фінансуються з бюджету; згідно з наказом рекомендувалося підприємствам і організаціям, які використовували державні тарифні ставки та посадові оклади, підвищити оплату праці тим, хто працює за наймом, в порядку, встановленому для бюджетних організацій, з урахуванням наявних фінансових можливостей; передбачалося підвищення розмірів пенсій та їх індексація У результаті: внаслідок застосування моделі «шокової терапії» у перехідній економіці України відбулась і шокова лібералізація цін. Так, лише протягом 1991-1995 рр. Ціни зросли більше ніж у сто тисяч разів, що стало вагомим чинником тотального зубожіння населення.

Початок формування прошарку власників, підприємців, банкірів, посередників

— Поступовий, складний, суперечливий процес становлення нового типу соціально-класової структури на основі демонтажу існуючої соціальної структури і формування різноманітних елементів нової — класів, соціальних верств, груп, прошарків тощо.

— Виникнення в умовах переходу до ринку нових прошарків суспільства — власники великих, середніх, малих підприємств, банкіри.

— Формування функціонально різних груп працівників, пов’язаних з різними сферами ринкової економіки: біржовики та акціонери, консультанти та посередники.

Створення Національного банку, митної та податкової служби.

20 березня 1991 р. — ухвалення Верховною Радою України Закону «Про банки і банківську діяльність», який став правовою основою банківської системи нашої держави.

Березень 1991 р. — створення на базі Українського республіканського банку Держбанку ОРСР Національного банку України, який став головною банківською установою України та мав виконувати наступні функції:

• здійснювати банківський нагляд;

• проводити єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредиту та забезпечення стабільності грошової одиниці; Нацбанку належить монопольне право на емісію грошей в обіг;

Словник

Емісія — вливання грошових коштів у грошовий потік (обіг); здебільшого використовується при фінансуванні (інвестуванні) підприємства; використовується державою у разі недостачі грошових коштів в національному обігу або при заміні старої валюти.

• надання можливості після відповідної реєстрації здійснювати банківські операції комерційним банкам України та іноземним банкам;

• представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово- кредитними організаціями.

Червень 1991 р. — прийняття Закону про митну справу в Україні, який встановлював здійснення контролю митної служби провезення товарів через кордон та їх оподаткування.

11 грудня 1991 р. — створення державного митного комітету України — центрального органу державного управління в галузі митної справи.

1992 р. — введення в дію Митного кодексу.

1990 р. — ухвалення першої редакції Закону України «Про державну податкову службу в Україні», який поклав початок формування структури податкової служби; визначення цим Законом з огляду на Декларацію про державний суверенітет, прав, обов’язків і відповідальності державних податкових інспекцій:

• при стягненні ними податків та інших обов’язкових платежів у бюджет;

• під час здійснення контролю за правильністю обчислення і сплати цих платежів;

• при контролі за дотриманням податкового законодавства.

— Початок повноцінної діяльності цих органів після проголошення незалежності України.

Вихід України з «рубльової зони». Економічні зв’язки України з країнами СНД

Вересень 1991 р. — оголошення про вихід України з «рубльової зони».

10 січня 1992 р. — введення в готівковий обіг купонів багаторазового використання, які стали прообразом національної валюти.

— Провідні форми економічного співробітництва з країнами СНД:

• взаємний обмін різними видами сировини;

• взаємоторгівля готового продукцією та послугами;

• науково-технічне співробітництво.

— Експортування Україною до країн СНД кам’яного вугілля, чавуну, сталі, прокату чорних металів, залізної та марганцевої руди, цементу, солі, промислового устаткування, автобусів, тепловозів, екскаваторів, грузових та легкових автомобілів, тракторів, комбайнів, цукру, масла, фруктів, консервів, ряду інших товарів та послуг.

Це цікаво! Коксівне вугілля та чорні метали складають найбільшу частку у експорті України. 72 % даних поставок отримує Росія, зокрема Центральний район Росії (75 % продукції). Поволжя, Північний Кавказ споживають українські залізну руду та марганцеву руду, Санкт-Петербург — чорні метали. Усі республіки колишнього Союзу, крім Молдови, імпортують цукор. Інші види продовольства в основному імпортує Росія.

— Імпортування Україною із Росії нафти, газу, лісу, паперу, машин, устаткування тощо; на Росію припадає 70 % імпорту з країн СНД в України.

— Імпортування Україною з Білорусі тракторів, вантажних автомобілів, мінеральних добрив, лісу, паперу тощо.

— Експортування Казахстаном в Україну кольорових металів, шкірсировини та ін.

— Поставка Молдовою в Україну продукції приладобудування, продукції виноробної промисловості, продукції консервної промисловості, килимів, винограду.

— Поставка країнами Середньої Азії на український ринок газу, бавовни; концентратів кольорових металів, тканини, каракулю.

— Надходження до України із Закавказзя нафти, автомашини, алюмінієвого прокату, чаю, фруктів, вина, тютюну. Імпортування державами Балтії на український ринок електротоварів, трамваїв, пральних машин, холодильників, радіоприймачів, мікроавтобусів, риби та рибопродуктів, трикотажних та галантерейних виробів, інших товарів широкого вжитку.

— Проблеми взаємовигідного економічного співробітництва з країнами СНД:

• різна валюта;

• політичні перешкоди;

• низькоякісні застарілі технології;

• конкуренція з продукцією країн далекого зарубіжжя;

• недостатня захищеність ринку СНД від низькоякісної продукції таких країн як Польща, Туреччина, Китай, Корея та ін.;

• відсутність єдиного митного кордону та ін.

Колгоспно-радгоспна система. Акціонування колгоспного майна

— Базування в перші роки незалежності України аграрного виробництва на колгоспно-радгоспній системі господарювання.

1990 р. — декларація у Земельному кодексі України про потреби реформи земельних відносин, включаючи приватну власність на землю.

Грудень 1991 р. — прийняття закону «Про селянське (фермерське) господарство», згідно з яким передбачалося утворення спеціального земельного фонду шляхом вилучення частини земель, що перебували в користуванні колгоспів та радгоспів; фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

Січень 1992 р. — ухвалення Парламентом України закону «Про форми власності на землю», у якому проголошувалося про те, що можуть існувати поряд із державною, колективна і приватна форми власності на землі, причому всі вони є рівноправними.

1992 р. — рішення Верховної Ради про перетворення у колгоспів в асоціації або господарські товариства не було реалізоване повністю.

У результаті: протягом 1992 р. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів; на початок 1995 р. статус змінили загалом 8,8 тис. колгоспів (94 % від загальної кількості), із них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств; виникнення на їх базі 6,5 тис. колективних підприємств із правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Розвиток фермерських господарств

— Виникнення нового обнадійливого явища в аграрному секторі — фермерських господарств.

— Уповільнений розвиток фермерського господарства.

— Гальмування обласною та районною ланками «Партії влади» процесу виділення фермерам земельних ділянок і відмова надавати їм реальну допомогу.

— Обмежена кількість селян, які побажали стати фермерами, адже більшість селян призвичаїлися до виконання обмежених трудових операцій на основні поділу праці, і багатьом було б непросто взятися за весь цикл сільськогосподарських робіт.

— Поширення такого явища як отримання землі для заняття фермерством керівниками господарств та наближеними до них особами; скуповування ними на вигідних умовах колгоспної та радгоспної техніки.

У результаті: на початок 1993 р. в Україні налічувалося лише 14,6 тис. фермерських господарств, а 1997 р. їх було вже 35 тис.

Вітчизняний виробник і зовнішній ринок

— Спроби виходу українського виробника на закордонні ринки.

— Більша частина експорту України — продукція з низьким ступенем переробки:

• чорні метали та вироби з них (понад 42 %);

• мінеральні продукти (понад 10 %);

• сільськогосподарська продукція;

• послуги та транспортні засоби та ін.

— Порівняно низька якість української продукції на зовнішньому ринку та її неконкурентоспроможність.

— Основні імпортери українських товарів — країни СНД; у 1992 р. Україна очолювала рейтинг країн СНД за зовнішньоекономічним потенціалом.

— Необхідність створення сприятливих умов для нарощування експорту товарів та послуг, серед яких пріоритетними є:

• координація діяльності із вдосконалення механізму виходу та посилення присутності українських виробників на зовнішніх ринках;

• сприяння участі українських фінансово-промислових груп у реалізації масштабних інфраструктурних та інвестиційних проектах в інших країнах світу;

• необхідність надання допомоги дипломатичних місій по здійсненню українськими компаніями ІРО (первинного розміщення акцій) на світових фінансових майданчиках, проведення переговорів щодо придбання промислових активів за кордоном тощо;

• підтримки формування сприятливого середовища для українських та іноземних інвесторів, сприяння залученню фінансових ресурсів у виробництво конкурентної та експортно-орієнтованої продукції;

• створення ефективного механізму обміну інформацією щодо посилення економічної присутності українських підприємств за кордоном.

Проблеми енергоносіїв

— Негативний вплив на стан народного господарства України енергетичної кризи, головною причиною якої було зменшення на 20- 30 % поставок енергоносіїв із Росії.

— Відзначення виробництва в Україні високою енергозатратністю; його орієнтація на низькі ціни на енергоносії, що штучно утримувалися в СРСР.

— Загострення питання енергоносіїв у зв’язку з переходом на світові ціни, до яких Україна фінансово була абсолютно не готова.

— Досягнення ціни на імпортовані з Росії нафту й газ до кінця 1993 р. світового рівня; 1993 р. — нанесення економіці України найбільш відчутного удару рекордною інфляцією, яка була пов’язана, в першу чергу, із переходом на світові ціни на енергоносії.

— Скрутне становище атомних електростанцій, що виробляли понад 30 % електроенергії; ускладнення умов роботи атомних електростанцій у зв’язку із Чорнобильською катастрофою та пов’язаним із нею негативним ставленням до ядерної енергетики, через проблеми постачання ядерного палива з Росії та захоронения радіоактивних відходів.

Соціальна сфера

Соціальні наслідки економічної кризи

— Істотні негативні наслідки економічної кризи для населення України:

• різке зниження життєвого рівня;

• швидке соціальне розшарування в суспільстві;

• зубожіння більшості населення, що мало низький рівень доходів;

• підвищення рівня безробіття (до 5,6 % в 1995 р.);

• зростання соціальної напруги в суспільстві, проведення страйків і маніфестацій.

Демографічна ситуація

1991-1994 рр. — тенденція до збільшення кількості населення України.

— Суттєвий чинник збільшення населення у 1991-1994 рр. — повернення на рідну землю колишніх її жителів, які з різних причин опинилися за межами своєї батьківщини, серед яких — колишні військовослужбовці Збройних Сил СРСР, репресовані українці, що перебували на засланні, депортовані народи; в 1991-1996 рр. в Україну з колишніх республік Союзу прибуло 1,2 млн осіб.

— Підвищення показника старіння нації, що свідчить про збільшення питомої ваги старших поколінь порівняно із середніми та молодшими.

Це цікаво! В Україні співвідношення працюючої молоді (віком до 30 років) і літніх людей становить 20 до 80, а для нормальної передачі професійного досвіду і водночас збереження необхідного динамізму інноваційних змін у виробничій діяльності співвідношення мас бути 40 до 60.

— Негативний вплив кризових процесів 90-х років на демографічну ситуацію в Україні:

• бурхлива міграція населення, викликана появою можливостей вільного переміщення у межах і за межі території країни;

• зменшення в Україні кількості шлюбів (з 8,8 до 7,4 на тисячу мешканців України) при збільшенні кількості розлучень (3,8 до 4,2);

• зниження народжуваності та зростання смертності внаслідок економічних і соціопсихологічних чинників.

Активізація міграційних процесів

— Помітна активізація за умов соціально-економічної кризи та лібералізації законів в Україні сезонної міграції, суть якої полягає у щорічному переміщенні людей у визначені пори року (сезони); до сезонних міграцій можна віднести промисли селян узимку, приїзд на збирання врожаю людей з інших місць, відвідування курортів.

— Головні напрямки трудової міграції — Росія, Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Польща і т. д.

— Поширення маятникової міграції, яка відбувається, коли місце роботи або навчання знаходиться в іншому населеному пункті, але досить близько, що і дозволяє робити щоденні (або майже щоденні) переміщення.

Словник

Маятникова міграція — це регулярні поїздки на роботу або навчання за межі свого населеного пункту з постійним поверненням додому;

— Зростання масштабів транзитної та нелегальної міграції, коли нелегальні мігранти намагаються проникнути в Україну повітряним або морським шляхом, а потім незаконно виїхати у Словаччину, Угорщину або Польщу і далі в країни Західної Європи; для частини мігрантів Україна стає не лише транзитною територією, але й місцем досить тривалого перебування, інколи свідомо обраною країною проживання у зв’язку з чим відбувається накопичення незаконних мігрантів на території держави.

Різке падіння життєвого рівня. Наростання заборгованості по заробітній платі. Розбалансування споживчого ринку

90-ті рр. XX ст. — різке падіння доходів працюючих; заробітна плата ледь забезпечувала необхідні витрати на харчування.

— Зростання заборгованості по заробітній платі (від кількох місяців до 1 року і більше).

— Затримки з виплатою пенсій, стипендій.

— Суттєве відставання обсягів зарплат, пенсійних виплат від темпів зростання цін на товари та продукти споживання.

— Високі ціни на товари повсякденного вжитку.

— Гіперінфляція.

— Знецінення особистих заощаджень громадян (у 1992 р. поточне споживання населення (їжа, послуги, транспорт, житло) прирівнялося до рівня кінця 50-х років).

— Суттєве падіння рівня споживання внаслідок скорочення прибутків (83 місце в світі за цим показником).

— Зростання безробіття.

— Вплив на рівень життя населення України емісійної політики держави (на 1993 р. передбачалося, що грошова маса в обігу зросте в 1,9 раз, фактично ж зростання становило 18,9 разів; щоб скоротити емісію незабезпечених товарною масою грошей, уряд України пішов шляхом збільшення податків з прибутку; в результаті в країні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90 %).

У результаті: розбалансування споживчого ринку, гіпертрофоване зростання «тіньової економіки», прибутки від якої не надходили до державної казни.

Соціальне розшарування

— Невід’ємна риса ринкових перетворень у суспільстві — соціальне розшарування та диференціація.

Словник

Диференціація — це розподіл суспільства на спільності, фрагментування людської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів, конкретних функцій і соціальних занять.

— Передумови соціального розшарування:

• розвиток підприємництва;

• розширення приватного сектору в економіці;

• масова приватизація;

• плачевний стан бюджетної сфери;

• розвиток малого, середнього та великого бізнесу тощо.

1991-1994 рр. — «вибухове» розшарування українського населення:

• початок формування олігархічного капіталу (доходи 10 % найзаможніших верств населення України перевищують доходи такої ж кількості найбідніших приблизно в 12-15 разів);

• повільний процес формування середнього класу, який є носієм певного світогляду, стилю та якості життя, що відображає рівень добробуту основної частини населення;

• масове зубожіння основної частини населення, яка за рівнем сукупних прибутків та витрат знаходиться за межею бідності або на межі малозабезпеченості.

Становище соціально незахищених верств населення

— Невпинне зростання в умовах економічної кризи соціально незахищених категорій населення, які потребували соціального захисту з боку держави.

— Погіршення становища соціально незахищених верств населення у наслідок зменшення надходжень до бюджету, що надто ускладнювало фінансування заходів соціального захисту населення.

1990-ті рр. — голосування у Верховній Раді за розширення пільгових категорій населення не замислюючись над тим, за рахунок чого вони будуть фінансуватись, унаслідок чого декларовані державою численні пільги та допомога надавались у вигляді дрібних сум, несистематично або не надавалися взагалі.

1993 р. — відмова уряду через фінансові труднощі від широкомасштабного і всеохоплюючого соціального захисту; переорієнтація на цільову адресну допомогу найменш захищеним верствам населення.

— Звуження кола тих, хто одержував державну допомогу, незважаючи на те, що потребу в ній мало значно більше людей.

1993 р. — ухвалення Закону «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», який визначав загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді.

Проблеми охорони здоров’я

— Перебування медицини в стані глибокої кризи.

— Різке скорочення мережі медичних закладів, особливо в сільський місцевості.

— Скорочення кількості лікарів і молодшого медичного персоналу з метою економії коштів.

— Низький рівень заробітної плати медичних працівників.

— Низький рівень забезпечення медикаментами (на початок 90-х років Україна була забезпечена медикаментами лише на 30-40 %, медичною апаратурою — на 30 %.)

— Погіршення загального рівня здоров’я громадян; зростання рівня серцево-судинних, онкологічних та інших захворювань; Україна опинилася серед країн із найвищим рівнем захворюваності на СНІД; у 1995 р. в Україні була оголошена епідемія туберкульозу.

— Тенденція до зростання захворюваності всіх категорій громадян — від немовлят до пенсіонерів.

Екологічні аспекти Чорнобильської катастрофи

— Екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи:

• радіоактивне забруднення навколишнього середовища, яке значно перевищувало допустимі рівні радіаційної безпеки (за даними МЧС України, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС 95 % території України зазнало різного ступеня радіоактивного забруднення);

• радіоактивне забруднення складових частин екосистеми: літологічної основи, ґідро- й атмосфери, ґрунтового й рослинного покривів;

• вплив на здоров’я живих організмів; спостерігаються значні зміни у соціальному та психологічному стані людей, а також погіршення здоров’я населення (особливо дітей), яке проживає на забруднених територіях;

• вилучення з народногосподарського використання значних територій і природних ресурсів.

— Домінування серед головних екологічних проблем Чорнобиля — визначення подальшої долі об’єкта «Укриття» над рештками ядерного реактора і побудова додаткового надійного «саркофага» для остаточного закриття та консервації реакторних установок.

Культурне життя

Суперечливі тенденції в культурному житті

— Позитивні чинники:

• створення сприятливих умов для відродження української культури у зв’язку з проголошенням незалежності;

• прийняття Закону «Про мови в Українській PCP» (1989 p.), згідно з яким українська мова була проголошена державною; закон мав забезпечити її всебічний розвиток і функціонування у всіх сферах суспільства;

• демократизація культури, відміна цензури, позбавлення ідеологічного тиску;

• вільний розвиток усіх художніх етилів і жанрів;

• можливість збагачення української культури європейськими здобутками;

• розвиток культури національних меншин;

• утворення різних благодійних культурних фондів тощо.

— Негативні чинники:

• наслідки русифікації;

• недостатнє фінансування;

• поява творів масової низькопробної культури тощо.

Закон України «Про Освіту» (1991 р.)

4 червня 1991 р. — прийняття основного нормативно-правового акту у галузі освіти — Закону України «Про освіту».

— Визначення законом основних принципів освіти в Україні:

• доступність для кожного громадянина України усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• взаємозв’язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• єдність і наступність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

— Закріплення законом традиційних для України освітніх рівнів:

1) дошкільна освіта;

2) загальна середня;

3) вища;

4) післядипломна;

5) аспірантура;

6) докторантура;

7) самоосвіта.

— Затвердження законом освітньо-кваліфікаційних рівнів:

1) кваліфікований робітник;

2) молодший спеціаліст;

3) бакалавр;

4) спеціаліст;

5) магістр.

Державна національна програма «Освіта» (1992 р.)

1992 р. — затвердження на Першому з’їзді педагогічних працівників України Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»).

— Визначення програмою пріоритетних завдань системи освіти в Україні:

• вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх і кваліфікаційних рівнях;

• відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції;

• забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;

• органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

• вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

• орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;

• оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягнень наукової думки, органічний зв’язок із національною історією, культурою, традиціями;

• створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та інформаційних технологій.

Відкриття Національного університету «Києво-Могилянська академія»

19 вересня 1991 р. — створення згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської академії» університету — «Києво-Могилянська академія».

— Велика роль у відродженні університету благодійників; створення для зібрання необхідних коштів Науково-дослідного центру «Спадщина Києво-Могилянської академії», Міжнародного благодійного фонду відродження Києво-Могилянської академії та Києво-Могилянської фундації Америки.

24 серпня 1992 р. — здійснення першого набору студентів.

1993 р. — схвалення на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО навчальних програм та планів університету.

1994 р. — отримання університетом статусу Національного; його ліцензування за четвертим — найвищим рівнем акредитації.

Різке зниження наукового потенціалу України

— Негативний вплив гострих соціально-економічних проблем перехідного періоду на стабільність роботи більшості наукових установ.

Це цікаво! До сфери науки та наукового обслуговування в 1991 р. було залучено 450 тис. осіб, а в 1997 р. — 233 тис. Науковими дослідженнями й розробками в 1991 р. займалося 295 тис. осіб, а в 1997 р. — 143 тис. осіб.

— Виїзд на роботу за кордон за перші сім років незалежності України 6 тис. учених.

— Особливо відчутні втрати науковців серед генетиків, фізиків- теоретиків, фізіологів, біохіміків.

— Значне скорочення кількості працівників у науково-дослідних установах Міністерства машинобудівної промисловості, Міністерства енергетики, Міністерства промисловості, Міністерства охорони здоров’я, Національної академії наук, що було спричинене погіршенням умов праці, стрімким зниженням реальної заробітної плати та престижу наукової діяльності, посиленням попиту на висококваліфікованих фахівців в інших галузях господарства, переважно в комерційних структурах.

— Зниження загальних витрат на науку з Державного бюджету України (у 1991 р. загальні витрати на науку становили 3,1 % ВВП, а в 1995 р. — лише 1,3 %).

У результаті: різке зниження наукового потенціалу.

Становище фундаментальної науки

— Провідна наукова установа — Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної.

— Створення ВАК — Вищої атестаційної комісії України, Української наукової асоціації, низки галузевих академій. ,

— Тісні зв’язки з науковими центрами української діаспори.

— Участь українських науковців у спільних міжнародних проектах, наукових конференціях тощо.

— Помітні зрушення у галузі гуманітарних наук (відкриття інститутів української мови, народознавства, сходознавства, археографії).

— Поява нових наукових напрямків (ендокринологія, молекулярна біологія, нейрофізіологія тощо).

— «Відплив умів» за кордон.

— Слабке впровадження у виробництво наукових розробок.

— Комерціалізація наукових структур.

Створення нових наукових установ

Початок 1990-х рр. — відкриття у системі НАН України:

• Інституту національних відносин та політології;

• Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського.

Березень 1992 р. — видання Президентом України указу про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи з проблем освіти, педагогіки та психології.

Лютий 1992 р. — утворення Національного космічного агентства України та ін.

Мистецтво і ринок

— Суперечливі умови розвитку мистецтва в умовах ринку.

— Свобода творчості.

— Комерціалізація мистецтва.

— Українізація телебачення та радіомовлення.

— Розширення діапазону творів, урізноманітнення їх стилів.

— Повернення із забуття творів М. Куліша, М. Хвильового, Є. Маланюка, В. Стуса та ін.

— Публікація творів представників української діаспори (У. Самчука, І. Багряного, Ю. Липи та ін.).

— Розвиток літератури постмодернізму (твори Ю. Андруховича, О. Забужко, С. Жадана, О. Ульяненка та ін.).

— Помітні зрушення в театральному мистецтві (творчість режисерів-новаторів Р. Віктюка, Б. Шарварка, С. Донченка та ін.; поява недержавних театрів).

— Зрушення в кінематографі (поява стрічок на українську тематику «Роксолана», «Пастка» тощо).

— Утворення Всеукраїнської музичної спілки (1992 р.).

— Плідна праця українських композиторів (О. Білаша, О. Морозова, А. Горчинського).

— Збагачення українського образотворчого мистецтва картинами А. Антонюка («На Голгофу», «Прийдіть і поклоніться»), В. Зарецького («Чорний струмок»), І. Марчука (цикл картин «Шевченкіана») та ін.

Роль представників української діаспори у культурному житті

— Вагома складова українського культурного простору — процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі; його головна мета — духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу.

— Значний внесок представників української діаспори у збереження цілісності української культури, а в умовах незалежності — активізації державотвірного потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а Української держави — у світовому співтоваристві.

— Нагромадження у діаспорі протягом десятиліть значного духовно-культурного потенціалу, створення чималих наукових, літературних, художніх цінностей.

— Праця у діаспорі багатьох видатних українських науковців, письменників, митців.

— Збереження українськими емігрантами завдяки потужній праці на ниві культури своєї національної ідентичності.

— Будівництво представниками української інтелігенції шкіл, народних будинків, «Просвіт», читалень, церков; заснування часописів, друкування книжок тощо.

— Урізноманітнення та збагачення української присутності у світі через діаспору; надання українськими емігрантами посильної допомоги історичній батьківщині.

— Один із основних напрямків діяльності української діаспори — надання допомоги книгами та періодикою (наприклад, газети «Новий шлях», «Розбудова нації», «Самостійна Україна», журнали «Табір», «Український скиталець») з метою підвищення інтелектуального рівня нашого народу (за період з 1993 до 1998 р. в Україну за сприяння діаспори передано 106 476 одиниць наукових цінностей (7 174 праці — з Європи); українська діаспора надіслала значну кількість раритетних видань та рідкісних примірників періодики, а також творів письменників-емігрантів.

— Плідний розвиток співпраці між науковцями закордону й України; обмін досвідом зі своїми колегами у культурній, науковій та освітній сферах.

— Налагодження систематичного обміну студентами та викладачами, а також науковою літературою та інформацією, що сприяє взаємному розвитку та підвищенню професійного рівня, а головне — консолідації етнічних українців і представників діаспори, репрезентації нашої держави на міжнародному рівні та визнанню її на світовому освітньому ринку як повноцінного партнера. Таким чином, налагодження, розширення й зміцнення зв’язків з українською діаспорою — першочергове завдання материкових українців, зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних відносин України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві.

Конфесії і релігійні громади

— Закони, які регулюють релігійні відносини:

• Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.);

• стаття 35 Конституції України.

— Основні пріоритети державної політики щодо релігії та церкви:

• забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті;

• сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо;

• подолання дестабілізуючих впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній;

• сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном;

• сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою — й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві.

— Політизація релігійного життя.

— Зняття заборон на релігійне життя, забезпечення свободи віросповідання.

— Повернення до традиційних духовних цінностей.

— Збільшення кількості релігійних організацій, конфесій тощо.

— Відродження культових споруд, будівництво нових храмів.

— Поглиблення розколу в православній церкві.

— Другою за кількістю віруючих в Україні після православної церкви є УГКЦ (Українська греко-католицька церква).

Проблема національної помісної церкви

— Діяльність в Україні, двох українських церковних юрисдикцій, котрі самопроголосили автокефалію наприкінці XX століття — УАПЦ і УПЦ Київського патріархату.

— Неспроможність цих автокефалій домогтися канонічного визнання з боку всесвітнього православ’я, тому вони вважаються «схизматичними» (такими, що перебувають у «розколі»).

Словник

Помісна церква — окрема (партикуляра) Церкви на певній обмеженій території (провінції, держави, краю); під помісною Церквою зазвичай мається на увазі автокефальна, автономна або самоврядна Церква.

— Користування УПЦ Київського патріархату, очолюваної блаженнійшим митрополитом Володимиром, відповідно до благословенної грамоти патріарха Московського Алексія II від 1990 р. «незалежністю і самостійністю у своєму управлінні»; водночас слово «автономія» не вживається у грамоті, а УПЦ не є автономною церквою у точному значенні слова.

— Існування в Україні нагальної проблеми, що стосується врегулювання відносин між трьома юрисдикціями православ’я — УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ — й об’єднання їх у Помісній Українській Православній Церкві з канонічно довершеною структурою самоуправління зі статусом Патріархату