Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ (1985-1991 рр.)

Прихід до влади в СРСР М. Горбачова

Пошуки виходу з системної кризи

1982-1985 рр. — «парад генсекін» — період короткочасного перебування при владі Ю. Андропова та К. Черненка.

— Ставка Ю. Андропова в пошуках виходу з системної кризи на:

• зміцнення дисципліни;

• економію;

• боротьбу з корупцією;

• підвищення продуктивності праці.

Березень 1985 р. — прихід до влади М. Горбачова.

Горбачов Михайло Сергійович — радянський партійний діяч. У 1970 р. став наймолодшим у країні першим секретарем крайкому партії, а через рік — членом ЦК КПРС. Працював на посаді секретаря ЦК з питань сільського господарства. Брав участь у роботі Політбюро ЦК КПРС із вирішення важливих державних питань. Із березня 1985 р. до серпня 1991 р. — Генеральний секретар ЦК КПРС. Під час спроби державного перевороту в серпні 1991 р. був усунутий від влади віце-президентом Г. Янаєвим та ізольований у Форосі. Після відновлення законної влади повернувся на свою посаду, яку займав до розпаду СРСР у грудні 1991 р. Перший і останній президент СРСР (із березня 1990 р. до грудня 1991 р.). З діяльністю М. Горбачова на посту глави держави пов’язані спроби реформування і демократизації в СРСР — «перебудова», яка закінчилася разом із розпадом Радянського Союзу. Політика М. Горбачова досі отримує неоднозначні оцінки.

— Правління М. Горбачова отримало назву «перебудова».

Словник

«Перебудова» — політичний курс КПРС, розпочатий 1985 р. і спрямований на оздоровлення суспільно-політичної, економічної й ідеологічної сфер життя .

— Перебудова мала охопити основні сфери життя суспільства:

• економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних);

• внутрішню політику (демократизація суспільного життя);

• зовнішню політику (припинення «холодної війни»);

• соціальну сферу (поліпшення матеріального добробуту людей);

• ідеологію (ліквідація цензури, гласність).

Це цікаво! З ім’ям М. Горбачова пов'язують припинення «холодної війни». 15 жовтня 1990 р. він був удостоєний Нобелівської премії миру на знак визнання його визначної ролі в мирному процесі.

Перші кроки нового керівництва на міжнародній арені

— Початок змін у зовнішній політиці.

— Зміна міністра закордонних справ СРСР (замість А. А. Громико цей пост у липні 1985 р. зайняв колишній перший секретар ЦК КП Грузії Е. А. Шеварднадзе).

— Визначення основних напрямів зовнішньої політики:

• нормалізація відносин із країнами Заходу (в першу чергу — з США);

• початок двостороннього скорочення озброєнь;

• припинення збройного протистояння з США і їхніми союзниками в Азії, Африці, Латинській Америці (розблокування регіональних конфліктів).

Листопад 1985 р. — перша зустріч М. С. Горбачова з президентом США Р. Рейганом, яка поклала початок новому потеплінню у відносинах між Сходом і Заходом.

1987 р. — підписання СРСР і США Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності, що створювали особливу небезпеку для європейських союзників США.

«Нове мислення»

— Пошук більш гнучкого зовнішньополітичного курсу, який вилився у концепцію так званого «нового політичного мислення».

— Основні ідеї «нового політичного мислення»:

• пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими;

• відмова від висновку про розкол світу на дві ворогуючі суспільно-політичні системи;

• відмова від силових методів вирішення міжнародних проблем;

• пропозиція виключення;

• ядерне роззброєння (підкреслювалося, що у світі накопичений величезний ядерний потенціал, здатний багаторазово знищити нашу планету, тому пропонувалося виключити з міжнародних відносин застосування сили, а в озброєннях виходити з принципу розумної достатності).

Запровадження політики гласності та її вплив на національне відродження

Червень 1988 р. — XIX партійна конференція, на якій було ухвалено рішення про кардинальне реформування політичної системи.

— Курс на гласність.

Словник

Гласність — політика максимальної відвертості та правди в діяльності державних і громадських організацій, дієва й активна форма участі громадської думки в демократичному розв’язанні найважливіших проблем країни.

Прояви гласності:

— критика існуючого ладу; припинення переслідування інакодумців;

— зняття цензури;

— розгортання на сторінках періодичних видань дискусій про вибір шляху суспільного розвитку;

— видання перших неформальних газет та журналів («Новый мир», «Огонёк», «Знам’я», «Молода гвардія», «Вибір», «Вільна Україна», «Український вісник», «Літературна газета» та ін.);

— виникнення неформальних організацій — Товариство Лева, Український культурологічний клуб тощо);

— порушення проблем становища української мови та культури Спілкою письменників України тощо.

— дозвіл раніше заборонених книг (М. Булгаков, «Собаче серце»; A. Платонов, «Котлован»; А. Ахматова, «Реквієм»; Б. Пастернак, «Доктор Живаго»; В, Гроссман, «Життя і доля» та ін.);

— показ раніше заборонених фільмів («Покаяння» — режисер Т. Абуладзе);

— поява опозиційних літературних Творів: (Ч. Айтматов, «Плаха»; B. Дудинцев, «Білий одяг»; Д. Гранін, «Зубр»);

— поява політичних передач («Погляд», «П’яте Колесо», «12 поверх»);

— широке обговорення нового урядового курсу на масових мітингах громадян;

1987 р. — створення комісії Політбюро ЦК КПРС з реабілітації жертв репресій під керівництвом О. М. Яковлєва (були реабілітовані не тільки майже всі репресовані діячі ВКП(б), але і багато хто з так званих «класових ворогів»; у 1988-1989 роках були переглянуті справи на 856 582 людини, з них реабілітовано 844 740 осіб);

— виникнення нових громадських об’єднань (Товариство української мови ім. Т. Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада», клуб «Спадщина», асоціація «Зелений світ» та ін.);

— відродження заборонених церков і релігійних конфесій (відновлення УГКЦ (1990 р„), відродження УАПЦ (1990 р.), повернення культових споруд віруючим, видання релігійної літератури);

Загострення уваги громадськості до «білих плям у вітчизняній історії». Роль шестидесятників в осмисленні пройденого історичного шляху

— Відродження української історії;

— повернення із забуття творів: М. Костомарова, Д. Яворницького, М. Куліша, І. Крип’якевича, Т. Гунчака М. Грушевського, В. Винниченка, О. Субтельного, І. Лисяка-Рудницького; літописи Г. Граб’янки, С. Величка та ін.;

— здійснення спроби заповнити «білі плями» історії;

— Відкриття широкому загалу правди про національно-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1932-1933 р., примусову колективізацію, масові репресії тощо;

— видання раніше заборонених творів українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, М. Драй-Хмари, О. Теліги, О. Ольжича, В. Стуса та ін.;

— відновлення роботи Української Гельсінської Спілки.

Конституційна реформа М. Горбачова 1988 р.

Зміст реформи:

— Намагання перетворити органи радянської влади на дійсні владні структури, що прямо не залежали від партійних комітетів та їхніх апаратів.

— Вищий орган представницької влади — з’їзд народних депутатів.

— Обрання 2/3 депутатів з’їзду шляхом прямих і вільних виборів на основі альтернативності при таємному голосуванні; 1/3 депутатів висувалася офіційно зареєстрованими громадськими організаціями — КПРС, Всесоюзною ленінською комуністичною

спілкою молоді, профспілками, творчими спілками, науковою громадськістю.

— Найвищий персональний посадовець — голова парламенту, а не генеральний секретар ЦК КПРС.

У результаті: конституційна реформа М. Горбачова не порушувала влади номенклатурників; вона не запроваджувала багатопартійності, але знищувала диктатуру державної партії.

Втрата КПРС статусу державної партії

Лютий 1990 р. — виключення пленумом ЦК КПРС, на вимогу З’їзду народних депутатів з Конституції СРСР статті 6, що закріплювала керівну роль КПРС у радянському суспільстві.

— Визнання партією політичного плюралізму, багатопартійності як необхідної складової нормального суспільного розвитку і власного оновлення.

— Прискорення кризи Компартії втратою монополії.

— Масовий вихід із партії робітників, інтелігенції та ін.

Результати виборів 1989 р.

Березень 1989 р. — вибори народних депутатів СРСР.

Серед народних депутатів було:

• 1957 (87 %) членів і кандидатів в члени КПРС;

• 292 (13 %) безпартійних.

Народними депутатами було обрано:

— 237 партійних працівників (10,5 %);

— 157 радянських працівників (6,7 %);

— 95 профспілкових працівників (4,2 %);

— 80 військовослужбовців (3,6 %);

— 7 релігійних діячів (0,3 %).

У результаті: комуністична партія, як і передбачалося, отримала переважну більшість, проте в число депутатів увійшли і представники демократично настроєних кіл суспільства, які дістали можливість використовувати З’їзд як трибуну для виразу власних поглядів.

Перший з’їзд народних депутатів СРСР

25 травня — 9 червня 1989 р. — перший з’їзд народних депутатів СРСР, який відбувся у Москві.

— З’їзд мав обговорити процедурні питання, обрати ряд вищих посадових осіб.

— Формування радикально налаштованими депутатами опозиції, яка отримала назву Міжрегіональної депутатської групи (МДГ); до її складу увійшли 362 народних депутатів.

— Створення при безпосередній участі членів МДГ кількох комісій:

• для розгляду обставин, пов’язаних з тбіліським подіями (9 квітня 1989 р.);

• для перевірки матеріалів слідчої групи Прокуратури СРСР на чолі з Т. X. Гдляном;

• з політичної та правової оцінки Пакту Молотова-Ріббентропа (1939 р.);

• конституційну комісію.

— Обрання на з’їзді голови Верховної Ради (М. Горбачов), його заступника (А. Лук’янов), призначення глави уряду (Н. Рижков).

Наростання протидії процесам оновлення суспільства

— Різка поляризація суспільства до якої призвела політика гласності.

— Рішучий виступ суспільства за поглиблення реформ.

1987 р. — виникнення конфлікту між прихильниками і противниками реформаторського курсу у вищих ешелонах влади.

— Виявлення серйозних розбіжностей між М. Горбачовим і одним з його найближчих сподвижників Є. Лігачовим — секретарем ЦК КПРС, який став висловлювати незгоду з характером і розмахом проведених реформ.

1990-1991 рр. — виникнення в країні ситуації, яка набула конфліктного, вибухонебезпечного характеру; падіння базових структур радянської системи.

Економічні реформи

Україна в умовах «перебудови». Гасло «прискорення»

Квітень 1985 р. — пленум ЦК КПРС, на якому М. Горбачов повідомив про плани перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни (мова не йшла про зміну економічних основ соціалізму і політичного ладу, не піддавалися сумніву і соціалістичні орієнтири радянського суспільства).

Словник

Політика прискорення — це політика, яка передбачала розробку довгострокових заходів, спрямованих на соціально-економічний розвиток країни, широке впровадження досягнень НТП, реорганізацію управлінської структури, пріоритетний розвиток машинобудування, спробу вирішити традиційні соціальні проблеми — житлову, продовольчу, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку тощо.

— Заява про необхідність прискорити темпи просування соціалістичним шляхом на основі ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, активізації «людського фактора» та зміни порядку планування.

— Перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури (при владі залишався консерватор В. Щербицький, оточення якого віддавало перевагу адміністративно-командним методам керівництва; курс не змінився і при його наступникові В. Івашку).

Антиалкогольна компанія

Червень 1985 р. — набуття чинності постанови ЦК КПРС «Про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками». Ідеолог «антиалкогольної кампанії» — Єгор Лігачов.

Цілі:

— Покращення морального клімату в суспільстві.

— Позитивний економічний ефект (сприятиме зменшенню втрат на виробництві через пияцтво.

Заходи:

— Підвищення роздрібних цін і одночасно різке скорочення виробництва лікеро-горілчаної продукції.

— Пропаганда тверезого способу життя, організація товариств тверезості.

— Зниження виробництва вина і горілки в країні вдвічі.

Результати:

— Зростання тривалості життя та народжуваності, скорочення смертності, зниження загального рівня злочинності.

— Різке зниження бюджетних надходжень (державна казна України недоотримала 10 млрд. карбованців).

— Зростання виробництва підпільних сурогатів та самогоноваріння.

— Було вирублено під корінь десятки тисяч гектарів першокласних виноградників, садових насаджень.

— Закрито виноробні підприємства.

1988 р. — провал та згортання антиалкогольної кампанії.

Чорнобильська катастрофа та її наслідки

26 квітня 1986 р. — аварія на Чорнобильській АЕС, яка стала найбільшою екологічною катастрофою XX ст.; трагічні наслідки були спричинені пасивністю керівництва республіки, яке приховувало інформацію від народу, нехтуючи здоров’ям нації.

Наслідки:

— Загинуло 7 тис. ліквідаторів наслідків аварії, понад 60 тис. стали інвалідами.

— Радіоактивне забруднення території України, що призвело погіршення здоров’я населення.

— Економічні збитки.

— Підтвердження антинародної природи тоталітарного режиму.

— Пожвавлення суспільно-політичного руху в республіці (масовий мітинг протесту в Києві у листопаді 1988 p., присвячений екологічним проблемам, на якому висловлювалася критика посадових осіб, винних у Чорнобильській катастрофі).

— 30-кілометрова зона — непридатна для проживання територія.

Серпень 1990 р. — постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи із захисту України від наслідків Чорнобильської катастрофи»; Україну було оголошено зоною екологічного лиха, вирішено припинити експлуатацію ЧАЕС, уряду доручено звернутися до міжнародних організацій із закликом про надання допомоги у ліквідації наслідків аварії; будівництво саркофагу — об’єкт «Укриття».

Закон «Про індивідуальну трудову діяльність»

19 листопада 1986 р. — прийняття «Закону про індивідуальну трудову діяльність», який допускав індивідуальну трудову діяльність у:

• сфері кустарно-ремісничих промислів;

• побутового обслуговування населення;

• інших видів діяльності, заснованих виключно на особистій праці громадян і членів їх сімей.

— Розробка пакету документів, що засвідчували право громадян займатися індивідуальною трудовою діяльністю — реєстраційні посвідчення або патенти, видані на певний термін.

1 травня 1987 р. — введення «Закону про індивідуальну трудову діяльність» в дію.

— Покликання поставити під контроль державних органів підпільний приватний бізнес, що розвився в країні.

Програма реформ 1987 р. Спроба переходу до ринкових методів регулювання виробництва

Липень 1987 р. — курс на проведення радикальної економічної реформи, за якою передбачалося створити економіко-правові

засади для забезпечення співіснування державного та незалежного секторів господарства.

— Автори реформи — радянські економісти Л. Абалкін, А. Аганбегян, П. Буніч, Т. Заславська та ін.

— Розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування.

— Запровадження принципу трьох «С»:

• Самостійність;

• Самоврядування;

• Самофінансування.

— Поступове відродження приватного сектору економіки.

— Відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок.

— Скорочення кількості галузевих міністерств та відомств.

— Розвиток орендних відносин на селі.

— Ухвалення «Закону про державне підприємство (об’єднання)», «Закону про кооперацію» тощо.

У результаті: запропоновані економічні реформи виявилися утопічними й непослідовними, проводилися невпевнено і зазнали провалу; замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку розпочалося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми, відбувся сплеск інфляції; радянські товари не могли конкурувати на зовнішньому ринку, а сама економіка стала ще більш залежна від експорту на енергоносіїв, ціна на котрі в другій половині 80-х років мала тенденцію на зниження.

Розгортання національно-визвольного руху

Культурницький етап національного руху. Утворення Товариства української мови

— Боротьба за піднесення статусу української мови:

• протест української інтелігенції проти русифікації (IX з’їзд письменників України у червні 1986 р.);

• створення у 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України та Інституту мовознавства АН УРСР товариства шанувальників української мови, яке у 1991 р. перейменовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка;

• збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання.

Лютий 1989 р. — створення на Установчій конференції в Києві Товариства української мови ім. Т. Шевченка, основним завданням якого було надання української мови статусу державної.

Словник

Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (ТУМ) — всеукраїнська громадська спілка, що постала 11-12 лютого 1989 р., яка на хвилі національного піднесення об’єднала численні організації та гуртки з метою відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя.

— Обрання головою ТУМ Д. Павличка.

— Перетворення ТУМ до 1990 року, спираючись на працю численних ентузіастів, внески й пожертви, в розгалужену потужну організацію, здатну проводити велелюдні заходи, впливати на події в країні та державні рішення.

Це цікаво! Ідеологію ТУМ сформувала національна інтелігенція, передусім письменники, науковці й освітяни; перша резиденція ТУМ була у Спілці письменників України. Друга конференція ТУМ, яка відбулася 29—30 вересня 1990 року зібрала 1200 делегатів, тоді ж на посаді голови ТУМ Д. Павличка змінив П. Мовчан. Спілка як всеукраїнська проіснувала до 21 січня 1992 року, а фактично ще півроку, і на той час налічувала близько 140 тис. членів (до 90 тис. на Львівщині).

Закон УРСР «Про мови»

Жовтень 1989 р. — прийняття Верховною радою УРСР закону

«Про мови в Український PCP», згідно з яким:

• Проголошення української мови державною мовою в Україні.

• Забезпечення українській мові всебічного розвитку і функціонування у всіх сферах суспільного життя.

• Створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших національностей.

• Визначення обов’язків службових осіб щодо володіння державною мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону.

• Наділення української мови правом функціонування і використання як державної в усіх сферах суспільного життя.

• Вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємного права громадян.

• Наділення російської мови чи мови інших етнічних меншин, що проживають компактно, правом паралельного вживання і функціонування поряд з українською мовою.

Перехід до політичного етапу національного руху. Поширення «неформальних» молодіжних організацій

— Політизація суспільства; перехід до політичного етапу національного руху.

— Виникнення незалежних від владних структур неформальних громадських об’єднань.

1987 р. — заснування у Львові групою національно свідомої молоді, яка добровільно працювала на відновленні пам’яток Личаківського цвинтаря, «Товариства Лева».

Мета: активна участь у процесах національного відродження. Перший голова — О. Шейка.

Діяльність:

• відродження народних традицій (вертепи, гаївки, обжинки тощо);

• впорядкування занедбаних пам’яток архітектури (Личаківський цвинтар, монастир Кармелітів Босих, костел Єлізавети у Львові);

• активізація молодіжної української музичної культури;

• проект «Історичний театр»;

• проведення екологічної експедиції «Дністер»;

• організація першого в Україні концерту пам’яті В. Івасюка (1989);

• включення в бурхливе суспільно-політичне життя Львова: збирання підписів за державність української мови, невдалі спроби створення «Демократичного фронту» (1988), згодом — Народного Руху України (1989).

1988 р. — створення у Київському університеті неформального товариства «Громада».

1989 р. — оформлення Української студентської спілки (УСС).

Відновлення УГГ і перетворення її в УГС

— Відновлення діяльності Української Гельсінської групи (УГГ).

1988 р. — заснування на 50-тисячному мітинзі у Львові членами УГГ Української Гельсінської спілки (УГС).

Словник

Українська Гельсінська спілка (УГС) — громадсько-політична і правозахисна організація.

— Обрання головою УГС Левка Лук’яненка.

Значення діяльності УГС:

• УГС постала як федеративне об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій в областях, районах, містах України та за її межами;

• на відміну від Української Гельсінської групи, яка була колом готових до самопожертви правозахисників, УГС, що виникла на базі УГГ, стала першою в Радянській Україні масовою опозиційною організацією, яка слугувала громадянській активізації і мала свою політичну програму під назвою «Декларація принципів УГС».

Утворення Народного руху України

Вересень 1989 р. — утворення Народного руху України.

— Голова — Іван Драч.

Драч Іван Федорович — український політик, поет, письменник, критик. У 1989 р. разом із В. Чорноволом, М. Горинем та іншими українськими дисидентами заснував Народний рух України (НРУ) — першу офіційну українську антирадянську організацію. Із часу заснування НРУ 8 вересня до 28 лютого 1992 р. Іван Драч був його головою. З 28 лютого до 4 грудня 1992 р. він був співголовою НРУ разом з В. Чорноволом та М. Горинем. Навесні 1990 р. був обраний депутатом Верховної Ради України. Залишивши керівні посади в НРУ в кінці 1992 р., Іван Драч віддалився від політики і в 1994 р. до Верховної Ради не пройшов. На парламентських виборах у 1998 р. вдруге був обраний до Верховної Ради. На виборах до Верховної Ради України 31 березня 2002 р. виступав у списку від «Нашої України» і втретє пройшов до парламенту. Після довгих суперечностей із партійним керівництвом НРУ Іван Драч у березні 2005 р. залишив цю партію і вступив до Української народної партії Юрія Костенка, яка в березні 2005 р. програла вибори. 19 серпня 2006 р. Іванові Драчу було присвоєно звання Героя України.

— Об’єднання у Народному Русі людей різних політичних переконань — від ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального націоналізму.

— Домінування настроїв національної демократії, що привели до виходу з Руху частини комуністів і національних радикалів.

— Мета Руху — перетворення України в демократичну правову державу, радикальна перебудова її економіки, створення умов

— для розвитку і самозбереження українського народу.

Основні вимоги:

• демократизація суспільного й державного життя;

• наповнення суверенітету України реальним змістом;

• пріоритет українських законів над союзними;

• екологічна безпека України;

• економічна самостійність;

• надання українській мові в УРСР статусу державної;

• відродження національної символіки;

• з 1990 р. — більш радикальні вимоги про вихід України із СРСР, усунення КПРС від влади, проведення виборів до рад на багато- партійній основі тощо.

— Організація ряду великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності; приділення особливої уваги в пропагандистській роботі вихованню історією.

Церковна політика Кремля

— Посідання особливого місця серед багатьох факторів національно- духовного відродження у роки «перебудови» релігійного фактору;

— Збереження народом України притаманної йому духовності.

— Розширення в роки «перебудови» прав церкви в суспільстві; помітні зміни громадської думки щодо релігії.

— Поширення погляду на релігію як на широкий соціально-культурний феномен.

1989 р. — надання релігійним організаціям юридичного статусу, початок процесу відродження більшості конфесій.

— Відродження діяльності УГКЦ.

Любачівський Мирослав (Блаженнійший Патріарх Мирослав-Іван Кардинал Любачівський) — глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Богословську освіту здобув у греко-католицькій духовній семінарії та Богословській академії у Львові. Навчався також в Австрії, Швейцарії, Римі. У 1938 р. висвячений на священика. Після Другої світової війни веде духовну роботу серед українських біженців спочатку в країнах Європи, а потім у США. З 1979 р. очолює Філадельфійську греко-католицьку митрополію. У 1980 р. на Надзвичайному синоді єпископів УГКЦ обирається коад’ютором (помічником із правом наступництва) на місце Верховного архієпископа Львова кардинала Иосифа Сліпого. З 1985 р. — кардинал. Перебуваючи в діаспорі, активно виступав на захист прав українських греко-католиків, боровся за легалізацію УГКЦ в Україні. З відродженням УГКЦ в 1991 р. повернувся до Львова. Після повернення Блаженніший Мирослав-Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже через п’ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало щоденної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв’язки з представниками влади і виправдати сподівання активних мирян. У 1995 р. він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на його здоров’я. У наступному році, враховуючи його важкий стан, Синод Єпископів УГКЦ обрав єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви Владику Любомира (Гузара). Помер він 14 грудня 2000 року. Похований у крипті собору Святого Юра.

Суверенізація УРСР

Створення демократичного Блоку України

— Початок формування із виникненням у 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні багатопартійності.

— Головна мета демократичних сил — створення широкого об’єднання на зразок народного фронту.

— Створення демократичними силами України передвиборчого Демократичного блоку:

• Склад — Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, екологічні групи і численні «неформальні» організації.

• Загальні вимоги — досягнення політичного й економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції.

• Створення Демократичним блоком, у якому Рух був головною силою, парламентської опозиції — Народної Ради.

Мітинги як форма протесту мас

Кінець 1988-1989 рр. — було проведено 1200 мітингів за участю понад 13 млн осіб.

— Перетворення «мітингової демократії» на дієвий механізм, що впливав на зміни в суспільстві.

— Провідна тема виступів — питання демократизації суспільства та національного відродження.

— Спалах громадської активності, який застав владу в розгубленості.

Живий ланцюг 21 січня 1990 р.

21 січня 1990 р. — живий ланцюг в Україні, коли кілька мільйонів людей взялися за руки, з’єднавши Львів і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР; цей живий ланцюг був одним із наймасштабніших у світовій історії та став ще одним кроком до здобуття незалежності України.

Словник

Живий ланцюг — символічна акція, яку проводять великі гурти людей, узявшись за руки.

— Організація акції «живий ланцюг» Львів — Київ Народним рухом України.

— Участь в акції за офіційними даними близько 450 тисяч осіб (за неофіційними — від 1 до 5 мільйонів).

Це цікаво! Щороку в День соборності України 22 січня люди в багатьох містах України створюють невеликі кількатисячні живі ланцюги як символ єднання української нації.

Вибори до Верховної Ради УРСР. Влада і опозиція в парламенті

4 березня 1990 р. — вибори до Верховної Ради УРСР.

— Вибори були прямими, таємними, на альтернативній основі.

— На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів, у середньому по шість-сім осіб на одне місце.

— Опір КПУ діяльності Демократичного блоку, відсторонення його представників від засобів масової інформації.

— Значний успіх на виборах Демократичного блоку: Демблок отримав 111 мандатів із 442; особливо переконлива перемога демократичних сил у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях і в Києві.

— Утворення у Верховній Раді більшості із комуністів і консерваторів («група 2392) та парламентської опозиції — Народної ради (125 осіб), яку очолив депутат, академік І. Юхновський.

— Помітна роль у роботі Верховної Ради опозиції, представники якої (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 із 23 постійних комісій українського парламенту.

Історична заслуга Верховної Ради України, обраної в березні 1990 р., полягала у прийнятті нею Декларації про державний суверенітет України та Акту про незалежність України.

Криза однопартійної системи. Становище Компартії в Україні

— Деполітизація силових структур та державних установ.

1990 р. — поява в КПРС групи реформаторів, що оформилася в Демократичну платформу, головними вимогами якої було:

• відмова від монополії однієї ідеології в партії;

• відмова від комунізму як мети КПРС;

• право на створення фракцій.

— Криза КПУ; скорочення чисельності партії.

— Створення в середині КПУ Демплатформи, яка висунула свої ідеї:

• дозвіл організаційного об’єднання за платформами;

• здійснення деполітизації КДБ, МВС та військових й управлінських установ;

• реорганізація КПРС.

Декларація про державний суверенітет

16 липня 1990 р. — ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет.

Словник

Декларація про державний суверенітет України — законодавчий документ, ухвалений Верховною Радою УРСР, що проголошував державний суверенітет республіки в складі СРСР.

Основні положення:

— Право української нації на самовизначення.

— Принцип народовладдя.

— Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову.

— Гарантія прав і свобод громадян, передбачених Конституцією.

— Територіальна недоторканність України, самостійне визначення адміністративно-територіального устрою.

— Економічна самостійність.

— Екологічна безпека України.

— Право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи держбезпеки;

— Захист усіх форм власності.

— УРСР — самостійний суб’єкт міжнародного права.

У результаті: Декларація про державний суверенітет України заклала основні принципи державотворчих процесів, стала основою нового законодавства України, кроком на шляху просування до незалежності.

Утворення незалежної України

Формування багатопартійності

Передумови:

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Діяльність опозиційних організацій.

• Перехід до політичного плюралізму.

Словник

Політичний плюралізм — свобода діяльності політичних партій, багатопартійність у країні.

• Вилучення із Конституції СРСР та УРСР ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС.

• Прийняття Верховною Радою України постанови «Про порядок реєстрації громадських об’єднань».

Квітень 1990 р. — створення на базі УГС першої політичної партії — Української республіканської партії (УРП). Лідер: Л. Лук’яненко.

Лук’яненко Левко Григорович — український політик, громадський діяч, народний депутат України; багатолітній в’язень радянських тюрем і таборів. Один із лідерів дисидентської організації — Української робітничо-селянської спілки (УРСС), за участь у якій був засуджений. 9 листопада 1976 р. на пропозицію М. Руденка увійшов до складу Української Гельсінської Спілки. 12 грудня 1977 р. Л. Лук’яненко знову був заарештований. У березні 1988 р. заочно обраний головою відновленої УГС. Указом Президії Верховної Ради від 30 листопада 1988 р. його звільнили із заслання. У квітні 1990 р. став головою Української республіканської партії (УРП). У березні обраний депутатом Верховної Ради України. Л. Лук’яненко — автор Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 р.; балотувався на посаду Президента України. У травні 1992 склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням із листопада 1993 р. до червня 1994 р. — голова передвиборного демократичного об’єднання «Україна». Нагороджений медаллю «Борцям за волю України ім Св. Володимира», почесною відзнакою Президента України. У 1998—1999 рр. Л. Лук’яненко — один із керівників «Національного фронту», що об’єднує праві націоналістичні партії. 21 листопада 2007 р. Президент України В. Ющенко нагородив Л. Лук’яненка орденом за заслуги ім. Ярослава Мудрого.

1990-1991 рр. — виникнення понад 20 опозиційних партій, переважна більшість з яких були малочисельними, не мали чітко визначеної ідеології та соціальної бази.

Політичні партії

Програмні засади

Праві

УНП (Українська національна партія)

УНДП (Українська народно-демократична партія)

УХДП (Українська християнсько- демократична партія)

Незалежність України. Ринкова економіка. Затвердження демократичних принципів

Соціал-демократичні

СДПУ (Соціал-демократична партія України)

СДПУ(о) (Соціал-демократична партія України (об’єднана))

Розширення повноважень УРСР у межах СРСР. Ринкові реформи, що мають соціальне спрямування

Центристські

УРП (Українська республіканська партія)

ДПУ (Демократична партія України)

Незалежність України. Ринкові реформи

Ліві

КПУ (Комуністична партія України)

ПДВУ (Партія демократичного відродження України)

Збереження СРСР. Збереження соціалістичної економіки

Політична структуризація суспільства

— Складання умов за яких зближувались інтереси різних соціальних груп:

• українська партійно-державна номенклатура прагнула самостійності;

• українське селянство згадуючи колективізацію, депортацію та голодомор, пов’язували це з політикою Москви;

• робітники пов’язували надії на покращення свого становища з розширенням прав України;

• інтелігенція та представники дисидентства вбачали в незалежності головну мрію українського народу.

Загострення протидії між загальносоюзним і російським політичними центрами в Москві

Кінець 1990 — початок 1991 рр. — загострення внутрішньополітичної обстановки в СРСР:

1990 р. — заклики на грудневому пленумі ЦК КПРС до рішучої боротьби з «деструктивними силами», «сепаратистами», «націоналістами»;

• виголошення консервативними силами думки про те, що демократія, гласність та плюралізм перетворили країну в театр абсурду;

12 червня 1990 р. — останній XXVIII з’їзд КПРС, який прийняв Декларацію про державний суверенітет РРФСР, що передбачала пріоритет російських законів над союзними;

• виступ Б. Єльцина з критикою комуністичної партії та її керівника М. Горбачова, і оголошення про свій вихід з партії; різке збільшення політичної ваги голови Верховної Ради РРФСР Б. Єльцина, який раніше відігравав другорядну, залежну роль.

Референдум 17 березня 1991 р.

17 березня 1991 р. — проведення референдуму щодо збереження СРСР.

Словник

Референдум — усенародне опитування з найважливіших питань державного життя, в якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права.

Особливості березневого референдуму 1990 р. в Україні:

— У першому питанні, винесеному на референдум, йшлося про необхідність збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності (схвалили 70,5 % виборців).

— У другому питанні йшлося про згоду бути в Союзі на засадах Декларації про державний суверенітет України (схвалили 80,2 % виборців).

— Внесення до бюлетенів у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях третього питання — щодо створення незалежної Української держави, яка самостійно вирішуватиме всі питання внутрішньої та зовнішньої політики (схвалили 88 % виборців). У результаті: український народ довів, що не хоче повернення до старої унітарної форми правління, а прагне створити суверенну Українську державу.

Переговори в Ново-Огарьово

19 травня 1991 р. — зустріч в Ново-Огарьово М. Горбачова з Є. Примаковим, О. Яковлєвим, А. Черняєвим, Г. Шахназаровим, В. Болдіним, М. Петраковим та ін., які обговорювали концепцію договору.

Словник

Новоогарьовський процес — серія зустрічей М. Горбачова з представниками союзних республік у президентській резиденції Ново-Огарьово (неподалік Москви) протягом 1991 року з метою створення нового союзного договору.

17 червня 1991 р. — підписання переробленого проекту союзного договору М. Горбачовим; розсилка його Верховним Радам дев’яти союзних республік.

— Визнання згідно з документом суверенітету та незалежності кожної окремої республіки, які повинні були делегувати центральному уряду низку повноважень у сфері оборони, зовнішньої політики та координації в економічній сфері.

Спроби державного перевороту

19 серпня 1991 р. — утворення консервативними силами Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, до складу якого увійшли прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та ін.

Перебіг подій:

— Заява про хворобу чинного президента СРСР М. Горбачова, перехід влади в країні до рук керівництва ДКНС.

— Уведення на півроку надзвичайного стану в окремих регіонах СРСР.

— Призупинення діяльності всіх партій (окрім КПРС), опозиційних громадських організацій і рухів.

— Заборона мітингів, демонстрацій, страйків.

— Жорсткий контроль засобів масової інформації, припинення виходу газет, нелояльних до ДКНС.

— Уведення комендантської години в Москві, стягування в столицю СРСР військ і бронетехніки.

— Прибуття до Києва генерала В. Варенникова з ультимативною вимогою до керівництва УРСР приєднатися до путчистів.

— Підтримка ДКНС керівництвом КПУ, Кримської автономної республіки та представниками владних структур.

— Заява 20 серпня 1991 р. Президії Верховної Ради УРСР проте, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні, доки вони не затверджені Верховною Радою республіки.

— Рішучий виступ проти заколоту ДКНС українських демократичних сил (Народний рух, Народна рада, СДПУ, представники інших партій і громадських організацій).

— Вичікувальна, обережна позиція Президії Верховної Ради УРСР на чолі з її головою Л. Кравчуком.

— Масові мітинги-протести у Львові, Києві, Харкові, Донецьку та інших містах.

— Захист народом демократичних завоювань біля Білого дому (будинку російського парламенту) в Москві, очолюваний президентом Російської Федерації Б. Єльциним.

— 22 серпня 1991 р. — поразка путчу.

У результаті: серпневі події продемонстрували високий рівень свідомості народу й перемогу демократичного курсу та створили сприятливі умови для виходу України з СРСР; консервативні сили були паралізовані, натомість опозиційні сили зміцніли й відчували за собою підтримку народу.

Акт проголошення незалежності України

24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України терміново скликаною позачерговою сесією Верховної Ради.

Передумови:

— Спроба державного перевороту в серпні 1991 р.

— Право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами.

— Декларація про державний суверенітет України.

Основні положення:

— Проголошення незалежності України та створення самостійної української держави — України.

— Неподільність і недоторканність території України.

— Чинність на території України виключно Конституції та законів України.

У результаті: одвічна мрія багатьох поколінь українського народу здійснилася; українці нарешті здобули власну державу й отримали могутній поштовх для подальшого розвитку національного життя.

Припинення діяльності КПУ

30 серпня 1991 р. — оприлюднення указу президії Верховної Ради України «Про заборону діяльності Компартії України».

— Підстава — висновки комісії президії Верховної Ради України з перевірки діяльності на території України посадових осіб органів влади.

— Передача майна Компартії України Верховній Раді і відповідним місцевим радам народних депутатів.

Заснування посади Президента України

— Запровадження в Україні посади президента Законом України «Про створення посади Президента Української PCP і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) Української PCP» від 5 липня 1991 р.

— Доповнення Конституції гл. 12 «Президент Української PCP», за якою президента було визнано найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади; підтвердження цього статусу президента Законом «Про Президента Української PCP» від 5 липня 1991 р.

— Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

— Введення конституційного інституту президента було пов’язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності, надання динамізму розвитку української державності.

Референдум 1 грудня 1991 р.

1 грудня 1991 р. — проведення в Україні референдуму на підтримку «Акта проголошення незалежності України».

Причини проведення:

— Потреба нейтралізувати політичні спекуляції противників незалежності.

— Продовження активної агітації проросійських сил щодо укладення нового союзного договору.

— Вичікувальна позиція міжнародної спільноти.

Результати:

— Акт проголошення незалежності України підтримали 90,31 % виборців.

— У Криму за незалежність України проголосували більше 50 % виборців.

Це цікаво! Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

Л. Кравчук — Президент України

1 грудня 1991 р. — проведення одночасно з референдумом виборів президента. Вибори були прямими, таємними, альтернативними. Було висунуто 7 кандидатів на посаду президента:

— Л. Кравчук;

— В. Гриньов;

— В. Чорновіл;

— Л. Лук’яненко;

— І. Юхновський;

— Л. Табурянський;

— О. Ткаченко.

У результаті: переміг Л. Кравчук, який отримав 61,59 % виборців.

5 грудня 1991 р. — присяга Л. Кравчука на вірність українському народові на урочистому засіданні Верховної Ради України та офіційний вступ на посаду Президента України.

Кравчук Леонід Макарович — Президент України у 1991—1994 рр., депутат Верховної Ради першого, другого, третього та четвертого скликання. У 1988—1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, в 1990 р. — другий секретар ЦК КПУ. В кінці 80-х рр. на сторінках газети «Вечірній Київ» Л. Кравчук розпочинає відкриту дискусію з прихильниками української незалежності. На тлі консервативного керівництва КПУ його позиція була більш ніж поміркованою. У 1990—1991 рр. — член Політбюро ЦК КПУ. В березні 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України; упродовж 1990—1991 рр. був її головою. Вийшов зі складу КПРС після провалу спроби державного перевороту в серпні 1991 р. 1 грудня 1991 р. був обраний президентом України на перших прямих президентських виборах, набравши 61,6 % голосів. На дострокових президентських виборах 1994 р. в другому турі поступився Леонідові Кучмі, набравши 45,1 % голосів. У вересні 1994 р. обраний депутатом Верховної Ради. У 1998 р. знову обраний депутатом Верховної Ради України як лідер партійного списку Соціал-Демократичної партії України (об’єднаної) (СДПУ (о)). В 2002 р. переобраний депутатом за списком СДПУ (о). На парламентський виборах 2006 р. партія СДПУ (о) не змогла подолати тривідсотковий бар’єр. 29 квітня 2006 р. Л. Кравчук заявив про намір «вийти із керівних органів партії і зайнятися суспільно-політичною діяльністю в більш вільному режимі».

Утворення СНД

7 грудня 1991 р. — зустріч лідерів Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин), України (Л. Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій пущі).

8 грудня 1991 р. — офіційна констатація розпаду СРСР, підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

20 грудня 1991 р. — спеціальна заява Верховної Ради з уточненням, що СНД є об’єднанням незалежних держав і ні в якому разі не може передбачати будь-яких наддержавних владних структур; Україна розбудовуватиме власні економічну, банківську, митну системи і буде впроваджувати в обіг власну валюту; Україна залишає за собою право припинити свою участь в угоді або в її окремих статтях.

21 грудня 1991 р. — підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану.

Основні засади угоди про створення СНД:

— Збереження територіальної цілісності держав, недоторканність їхніх кордонів.

— Співпраця з питань формування єдиного економічного простору, митної політики, екологічної безпеки, розвитку транспортно-комунікаційної сфери, боротьби з організованою злочинністю, зовнішньої політики тощо.

— Забезпечення громадянам рівних прав і свобод.

— Право кожної держави на власні Збройні Сили на базі Збройних Сил колишнього СРСР, які були розташовані на її території.

У результаті: почалася нова епоха перебудови на демократичних засадах внутрішнього життя країн та пошук нових взаємовигідних форм співпраці між державами колишнього СРСР.

Наслідки розпаду СРСР для України:

— Активізація національно-визвольного руху, зростання відцентрових настроїв у суспільстві.

— Заборона Компартії України.

— Підтримка більшістю колишніх комуністів ідеї незалежності України.

— Здобуття волі Україною без кровопролиття в ході антикомуністичної демократичної революції.

— Визнання незалежності України державами світу.