Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Україна і світ

Економічні відносини з країнами західної Європи, Азії та Африки

— Розширення та поглиблення економічних та культурних зв’язків Української PCP з різними країнами світу виключно у рамках міжнародних відносин СРСР.

— Слабкість економічних зв’язків підприємств УРСР з країнами Західної Європи, у зв’язку з тим, що там наша продукція не мала попиту.

— Надання Україною допомоги в будівництві національної економіки багатьом країнам Азії та Африки; участь українських підприємств у кожному третьому проекті, який здійснював СРСР у країнах Азії та Африки, зокрема :

• Поставка 88 підприємствами УРСР обладнання та матеріалів для Бхілайского металургійного комбінату (Індія).

• Участь України в будівництві Асуанської греблі висотної в Об’єднаній Арабській Республіці (нині Арабська Республіка Єгипет)

• Участь у будівництві політехнічного інституту у Гвінеї тощо.

Україна в ООН і світових спеціалізованих організаціях

— Підтримка делегацією УРСР в ООН радянських пропозицій про загальне і повне роззброєння; у числі перших Українська PCP поставила підпис під Московським договором (1963 р.) про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космосі і під водою.

— Підтримка УРСР схваленої за ініціативи Радянського Союзу сесією Генеральної Асамблеї ООН резолюції про незастосування сили в міжнародних відносинах і заборону навічного застосування ядерної зброї; договорів СРСР, Польщі та НДР з ФРН; чотиристоронньої угоди по Західному Берліну; підписаного СРСР і США документа «Основи взаємин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки» (1972 р.); Паризької хартії про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі, договору про запобігання ядерної війни (1973 р.) тощо.

— Спрямування дипломатичних кроків України в ООН у відносинах із країнами третього світу на підтримку політики радянського керівництва, яке боролося з американською адміністрацією за сфери впливу, що не сприяло досягненню стабільності у світі.

— Виступ українських представників у різних організаціях ООН, на сесіях Генеральної Асамблеї проти расової дискримінації та політики неоколоніалізму, за соціальний прогрес країн, що розвиваються; схвалення делегаціями та представниками УРСР в ООН Декларації про надання незалежності колоніальним країнам; висунення вимоги до колоніальних держав щодо виконання рішень про надання свободи і права на самовизначення народів усіх колоніальних володінь; виступ за ліквідацію всіх видів расової дискримінації.

— Засудження вторгнення на Кубу, чилійської реакції, що повалила народно-демократичний уряд; засудження збройної інтервенції США до В’єтнаму, Камбоджі, Лаосу; домагання припинення агресії в Заїрі, Анголі і на Близькому Сході.

1970 р. — призначення УРСР членом Спеціального комітету ООН проти апартеїду.

1976 р. — УРСР — член Комітету з прав людини.

1983-1985 рр. — обрання республіки членом Комісії з прав людини (ЕКОСОС).

— Значний вклад України як члена ЮНЕСКО у розвиток міжнародних зв’язків у галузі освіти, науки і культури.

Співробітництво в рамках РЕВ

— Припадання найбільшого обсягу зовнішньоекономічних проектів СРСР на соціалістичні країни.

60-ті pp. XX ст. — розгортання активної діяльності Ради економічної взаємодопомоги РЕВ.

Словник

Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) — міжурядова організація соціалістичних країн, створена у 1949 р. для економічної інтеграції та взаємодопомоги, створена на противагу Європейському Союзу.

— Питома вага УРСР в торгівельному обігу із соціалістичними країнами (23-25%).

— Співпраця УРСР з соціалістичними країнами рамках РЕВ УРСР:

• постачання до країн РЕВ через Україну експортними газопроводами та нафтопроводом «Дружба» природного газу та нафти;

• взаємовигідна торгівля: надходження з України до країн РЕВ через систему загальносоюзних зовнішньо-торгівельних зв’язків вугілля, залізної руди, чавуну, сталі, електроенергії тощо; постачання зарубіжними соціалістичними країнами в Україну прокатних станів, шахтного устаткування, верстатів, морських суден, автобусів, електровозів тощо;

• обмін технічною документацією, науковими спеціалістами;

1976 р. — участь України у спорудженні 320 промислових об’єктів за кордоном;

• відкриття у Києві у зв’язку з розширенням економічних, політичних і культурних зв’язків генеральних консульств Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, Угорщини, Югославії, а в Одесі — консульств Болгарії та Куби.

1960 р. — активна діяльність добровільної громадської організації — Товариства дружби і культурних зв’язків з українцями за кордоном разом з раніше створеним Українським товариством дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами.

Кризовий стан у країнах «соціалістичної співдружності» та його вплив на українське суспільство

— Наростання економічної і політико-ідеологічної кризи в соціалістичних країнах, яка вилилась у 1968 р. у «Празьку весну».

Словник

«Празька весна» — період політичної лібералізації в Чехословаччині з 5 січня до 20 серпня 1968 р., що закінчився введенням у країну радянських військ і військ країн Організації Варшавського договору.

Кінець 1960-х рр. — відгомін подій у Чехословаччині в Україні; констатування Комітетом держбезпеки УРСР спалаху інтересу до цієї країни і готовність багатьох українців (інтелігенції, студентів) взяти приклад у сусідів.

Це цікаво! Серед вищого керівництва КПРС, яке приймало рішення про вступ радянських військ у Чехословаччину, був і перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Саме через П. Шелестачехословацькі «товариші» передали звернення до Л. Брежнєва «про допомогу». Голос П. Шелеста звучав тоді дуже рішуче, хоча згодом, через два десятиріччя, він скаже: «Це було помилкове рішення, яке принизило роль і міжнародний авторитет Радянського Союзу». Він буде змушений визнати, що й серед простих людей України були противники тієї репресивної акції.

— Пояснення радянської збройної інтервенції побоюванням Москви щодо можливості впливу «Празької весни» на сусідні республіки СРСР.

— Падіння міжнародного престижу СРСР внаслідок придушення «Празької весни»; поглиблення кризи в соціалістичному таборі

Перша половина 80-х рр. — вихід на арену боротьби польської «Солідарності»; суттєвий вплив польських подій на настрої в СРСР, у тому числі й в Україні.

Діяльність північноамериканської діаспори

1964 р. — відкриття у столиці США м. Вашингтоні пам’ятника Т. Шевченку.

— Приділення великої уваги української громадськості до національного музейництва (з-поміж найбагатших і цікавих музеїв виділяється Музей «Село української культурної спадщини» в Едмонтоні, заснований у 1971 р.)

— Вихід після закінчення Другої світової війни у США 29 українських газет і журналів; у 1964 р. — майже 300 (найвідоміші видання — «Свобода», «Америка», «Народна воля», «Українські вісті», «Національна трибуна», «Українське життя», «Нова зоря»).

— Ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською діаспорою й Україною.

— Загальне переважання погляду, що українська діаспора повинна бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною.

— Виразне розуміння того, що головна мета політичної еміграції це антирадянське і антиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР; усі спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчувалися успіхом.

Суспільно-політичне життя

Прихід Л. Брежнєва до влади в СРСР. Зміни в системі влади

1964 р. — обрання першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєва.

— Період брежнєвської політики отримав назву «застій».

Словник

«Застій» — період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.

— Відновлення ЦК КПРС — вищого та всевладного органу партійної ієрархії.

— Відновлення посади Генерального секретаря ЦК КПРС (її посів Л. Брежнєв).

Брежнєв Леонід Ілліч — радянський і партійний діяч, один із керівників КПРС. У1936—1937 рр. був директором Дніпродзержинського металургійного технікуму. З 1939 р. — секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У. У 1941—1945 рр. перебував на політроботі у діючій армії. У 1950—1952 рр. очолював ЦК Компартії України, Молдавії. У 1960—1964 рр. — Голова Президії Верховної Ради СРСР і одночасно секретар ЦК КПРС. Виявив і себе як майстер залаштункових політичних інтриг і був противником десталінізації, що її розпочав М. Хрущов.

Із жовтня 1964 р. перший, а з 1966 рр. — Генеральний секретар ЦК КПРС. Із його діяльністю пов’язані неосталіністська лінія, посилення русифікації, агресивна зовнішня політика (придушення демократичних революцій у країнах «соціалістичного табору», зокрема «Празької весни» 1968 р.; війна в Афганістані, розпочата у 1979 рр.; підтримка комуністичних режимів у країнах «третього світу»), придушення інтелектуальної свободи і прав людини, посилення тотальною контролю суспільства з боку органів КДБ, моральна деградація партійно-державної номенклатури тощо.

— Скасування рішення про періодичне оновлення складу партійних органів.

— Зміцнення монополії КПРС на владу, підміна державних органів та інститутів партійними; процес злиття партійного і державного апаратів: на практиці тільки комуніст міг обіймати високі адміністративні й господарські посади, внаслідок чого зростала кількість членів правлячої партії (з 1,2 млн осіб на початку 1960-х рр. до 2,7 млн осіб наприкінці 1970-х рр).

— Розростання партійно-державного апарату, бюрократизм, формалізм, кар’єризм.

— Всевладдя «номенклатури».

Словник

Номенклатура — панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.

1967 р. — створення у структурі КДБ спеціального «п’ятого управління» по боротьбі з «ідеологічними диверсіями».

Неосталінізм і Україна. П. Шелест та його книга «Україна наша радянська»

— Відведення ключового місця в ієрархії влади в Україні посаді першого секретаря ЦК КПУ.

— Липень 1963 р. — обрання на посаду першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста.

Шелест Петро Юхимович — український радянський партійний діяч. У 1928 р. вступив до КП (б)У. З 1940 р. — на партійній роботі. З липня 1963 р. був першим секретарем ЦК КП України. Своєю кар’єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова та М. Підгорного, але у 1964 р. разом із М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У травні 1972 р. був звільнений із посади першого секретаря ЦК КП України «у зв’язку з пере веденням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Роль П. Шелеста в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. З іншого боку, час його перебування на посту першого секретаряЦК КПУ (1963—1972 рр.) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійного та державного апарату в УРСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці На тлі загальної політики русифікації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, він захистив від звинувачення в націоналізмі деяких українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, і. Дзюбу). Автономний курс політики П. Шелеста, не влаштовував московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку П. Шелеста, Л. Брежнєв за кидав йому надмірну самостійність у рішеннях, звинувачував у «місництві та про явах націоналізму».

Основні заходи політики П. Шелеста:

— Підтримка П. Шелестом на початковому етапі реформ М. Хрущова.

— Відстоювання інтересів республіки у визначенні інвестицій в економіку, у мовній і культурній сфері.

— Підтримка поміркованої українізації (переведення вищої школи на українську мову викладання, спроба українізувати управлінський апарат тощо).

— Намагання П. Шелеста зберегти поміркований і контрольований центром український автономізм.

1970 р. — видання книги «Україна наша радянська» з екскурсом у героїчне минуле країни; в книзі П. Шелест багато уваги приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу.

— Участь П. Шелеста в усуненні М. Хрущова від влади.

— Засудження політики десталінізації.

— Участь у боротьбі з дисидентським рухом.

— Активна підтримка збройної інтервенції військ Варшавського Договору в Чехословаччину (серпень 1968 р.).

— Авторитарний стиль керівництва П. Шелеста.

Травень 1972 р. — звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ й усунення з України під приводом переведення на іншу роботу, а згодом — відправлення на пенсію.

Прихід до влади В. Щербицького

1972 р. — обрання першим секретарем КПУ В. Щербицького.

Щербицький Володимир Васильович — радянський партійний та державний діяч в Україні. У роки війни навчався в Академії хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації працював інженером на коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську. Після зміщення М. Хрущова обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965—1972 рр.). Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966 р.) та ЦК КПРС (із 1971 р.). Належав до так званого дніпропетровського клану, який за роки правління Л. Брежнєва обіймав керівні посади у партійному й державному апараті. Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ. Із травня 1972 р. по вересень 1989 р. перебував на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного і політичного апарату, який у роки правління П. Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви політичний курс, за русифікацію політичного та культурного життя в Україні, розправу з дисидентством. Однозначно підтримував лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус «другої серед рівних». Став одним із трьох останніх брежнєвських висуванців, які в часи «перебудови» найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М. Горбачов, залишаючи В. Щербицького при владі, нами гався забезпечити таким чином можливість контролю над Україною. Щербицьким робив усе можливе, щоб стримати розвиток демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в «заповідник застою». Відправлений на пенсію лише у вересні 1989 р., коли його політична лінія зазнала краху і постала по треба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, вчинив самогубство. Похований на центральному Байковому кладовищі в Києві

Основні заходи політики В. Щербицького:

— Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру.

— Орієнтація економіки України на народне господарство СРСР.

— Посилення русифікації (проведення всіх державних і партійних заходів російською мовою тощо).

— Усунення від влади прибічників П. Шелеста.

— Підбір кадрів за принципом особистої відданості («люди Щербицького»: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляшко — Голова Ради Міністрів УРСР, В. Федорчук — голова КДБ УРСР та ін.).

— Партійна чистка, прихована обміном партійних квитків.

— Нещадна боротьба з будь-якими проявами інакомислення.

Конституція УСРС 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розробленої на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. Її основні положення:

• УРСР — суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;

• УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);

• в УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство, в яко му створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;

• влада в УРСР належить народу, який здійснює її через ради народних депутатів;

• керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (сумнозвісна 6-та стаття);

• економіка УРСР є складовою частиною єдиного народно-господарчого комплексу СРСР;

• гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання та ін.) громадян.

У результаті: конституція 1978 р. закріплювала підлегле становите У PCP. чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали реаліям суспільного життя.

Основні засади суспільно-політичного життя

— Поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя.

— Розвиток України в умовах неосталінізму.

Словник

Неосталінізм — часткова реанімація сталінської адміністративно-командної системи.

— Відмова від критики культу особи Й. Сталіна, висока оцінка його діяльності в соціалістичному будівництві, створення мудрого та скромного образу вождя в фільмах і художній літературі.

— Порушення громадянських прав і свобод; навішування ярлика злочинного інакомислення демократичній активності людей; здійснення незаконних репресій.

— Згортання гласності, відновлення боротьби з інакомисленням. Наполегливі заходи адміністративно-командної система в напрямку усунення із суспільних відносин національного фактору.

— Розрив між гаслами та реальними справами.

— Зростання корупції та хабарництва.

Соціально-економічні проблеми

Косигинська економічна реформа 1965 р.

Позитивні чинники:

— Розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозрахунок).

— Посилення економічних стимулів праці залежно від її результатів.

— Створення фондів матеріального стимулювання на підприємствах.

— Оцінка діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією.

Негативні чинники:

— Ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств. Посилення централізації (прерогативою центру був розподіл виробленої продукції, формування і розміщення виробництва тощо).

— Відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продукції не за рахунок якості та дешевизни товару, а за рахунок приписок чи зниження плану.

У результаті: реформа стала спробою вмонтувати елементи економічного стимулювання в існуючу систему, в умовах адміністративно-командного управління економікою вона була приречена на невдачу.

Чехословацькі події 1968 р. та їх вплив на економіку СРСР

— Оформлення так званої доктрини Брежнєва — політики «обмеженого суверенітету», патерналізму щодо соціалістичних країн; для цього СРСР довелося неодноразово вдаватися до сили й загрози застосування сили.

— 1968 р. — прийняття рішення СРСР під час «празької весни» про введення в ЧССР військ країн-учасниць Варшавського Договору; припинення реформ, усунення реформаторів з керівних посад.

— Тимчасова стабілізація радянським керівництвом ситуації в Схід ній Європі після придушення «празької весни», але в рамках РЕВ складається несприятлива ситуація.

— Посилення утриманських настроїв і відособленості від світового ринку, від конкуренції: в результаті сильних коливань світових цін на сировину більшість соцкраїн виявилося в боржника х у СРСР, а потім СРСР заборгував по товарообігу соцкраїнам близько 20 млрд. рублів.

Провал економічної реформи

Початок 1970-х рр. — поява симптомів, які свідчили про те, що реформа зазнала краху.

Причини провалу реформи:

— реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи;

— відсутність комплексного підходу;

— реформа не змінювала структурної та інвестиційної політики;

— небажання партійно-державного апарату відмовлятися від звичних методів управління економікою;

— відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн Заходу, яке набуло хронічного необоротного характеру;

— неефективність заходів щодо матеріальної зацікавленості трудящих;

— низька продуктивність праці та якість вітчизняних товарів;

— розвиток економіки екстенсивним шляхом;

— неконкурентноспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку.

Енергетична криза 70-х рр.

1973 р. — дефіцит енергоносіїв, викликаний війною на Близькому Сході.

— Відмова ОАПЕК, до складу якої входили всі арабські країни-члени ОПЕК, а також Єгипет і Сирія поставляти нафту країнам, що підтримали Ізраїль у конфлікті з Сирією та Єгиптом (це стосувалось передусім США та їхніх союзників у Західній Європі).

— Збільшення упродовж наступного року цін на нафту із трьох до дванадцяти доларів за барель.

— Головне завдання цієї акції — створення політичного тиску на світову спільноту з метою зменшення підтримки Ізраїлю з боку західних країн.

— Результат економічного тиску ОПЕК — декларація ради міністрів країн Спільного ринку, що підтримала позицію арабів, окрім того, майже всі держави Африки розірвали дипломатичні стосунки з Ізраїлем.

— Посилення залежності Ізраїлю від США; демонстрація істинних масштабів залежності розвинених країн світу від ціни на нафту.

— Посилення експорту нафти на Захід із Радянського Союзу.

— Початок залежності СРСР, а згодом і Росії від «нафтової труби» і нафтодоларів.

Орієнтація на екстенсивні чинники зростання

— Наступ центру на інтереси союзних республік.

— Проявлення в Україні рис, притаманних колоніальній системі економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей.

— Робота на споживчий ринок менше 30 % потужностей української промисловості.

— Нарощування економічного потенціалу України без урахування екологічних факторів: на території республіки будувалося вісім АЕС; Україна, яка складала 2,6 % території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

— Націлення економіки на збільшення обсягів виробництва, а не на якість виробленої продукції.

Економічне становище УРСР в кінці 70-х — на початку 80-х рр. Наростання бюрократичного централізму

70-80 рр. — подальший наступ центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централізму в управлінні народним господарством СРСР; перетворення України на широке поле безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси.

— Відновлення старої структури промислового виробництва, усталеної ще в довоєнні п’ятирічки, котра ґрунтувалася на наявних природних ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників.

— Приділення першочергової уваги розвитку вугільної промисловості, чорної металургії, важкого та електротехнічного машинобудування.

— Здійснення «надіндустріалізації» України в той час як провідні країни світу будували постіндустріальну економіку; спорудження в Україні нових гірничо-збагачувальних, трубних, металургійних заводів та інших промислових гігантів, які нерідко будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднювали природне середовище.

Це цікаво! На Донбасі, промислових центрах Наддніпрянщини, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря в багато разів перевищував допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу у цілому.

— Будівництво в Україні підприємств «великої хімії», причому форсована «хімізація» більшості регіонів не відповідала потребам України.

60-80 рр. — Україна залишалася одним з найважливіших виробників військової техніки та зброї.

— Повільний розвиток промисловості, що займалася виробництвом товарів народного вжитку.

Це цікаво! В економіці України переважала промисловість групи «А». В 1985 р. питома вага цієї групи в загальному обсязі продукції складала 72%, а групи «Б» — 28%. Вкрай низькою була механізація робіт. В умовах науково-технічної революції близько 40 % промислових робітників працювали вручну.

Особливості індустріального розвитку України

Досягнення:

— Високі темпи розвитку електроенергетики; введення в дію великої кількості електростанцій — Придніпровську, Вурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.

— Бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії, машинобудування.

— Будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів.

— Зростання кількісних показників випуску промислової продукції. Кризові явища:

— Переважання виробництва засобів праці над виробництвом предметів споживання.

— Низька якість продукції.

— Поступове уповільнення темпів росту.

— Зменшення рентабельності підприємств;

— Недостатня механізація та автоматизація виробництва.

— Спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і матеріальних ресурсів.

— Неврахування центром економічних можливостей України, безвідповідальне ставлення до її природного середовища (будівництво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств у густонаселених районах; створення «штучних морів» на Дніпрі, в результаті чого на дні опинились родючі чорноземи тощо).

Розвиток атомної енергетики

— За короткий період в Україні, без належного обґрунтування, за рішенням центральних і відповідно республіканських органів влади, ударними темпами без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено й будувалося 8 атомних електростанцій.

— Доведення центральними міністерствами і відомствами концентрації атомних електростанцій в Україні до небезпечного рівня.

— Відсутність необхідності в цьому з точки зору інтересів народного господарства України.

Це цікаво! В Україні вироблялося 21 % загальносоюзного обсягу електроенергії, причому в республіці використовувалася лише частина, а решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за кордон. Виручені за продаж електроенергії кошти поступали у розпорядження центральних відомств.

— Будівництво АЕС близько від великих міст.

— Будівництво Чорнобильської АЕС в зоні тектонічних розломів, що не відповідало жодним міжнародним стандартам.

Стан колгоспно-радгоспної системи. Продовольча проблема та продовольчий імпорт

Досягнення:

— Зростання капіталовкладень в аграрний сектор.

— Зростання цін на сільськогосподарську продукцію при державних закупках.

— Встановлення твердих цін для державних закупок на 6 років і надбавка 50 % до закупівельної ціни на позапланову продукцію.

— Введення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками.

— Зменшення податку з колгоспів.

— Механізація сільськогосподарського виробництва (посівні та збиральні машини, автодоїлки тощо).

— Зниження цін на сільськогосподарську техніку та запчастини до неї.

— Завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, зменшення тарифів на електроенергію для виробничих потреб села.

— Послаблення адміністративних заходів проти підсобних господарств тощо.

Кризові явища:

— Розростання апарату управління сільським господарством.

— Жорстка централізація управління, некомпетентне втручання центру в місцеві справи.

— Нераціональне використання капіталовкладень; низька віддача від вкладених коштів (на поч. 1980-х рр. 40 % колгоспів і радгоспів УРСР були нерентабельними або збитковими).

— Недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техніки; нестача міндобрив, захисних хімічних засобів тощо.

— Низький рівень впровадження в аграрному секторі нових наукових розробок.

— Нераціональне використання земельних ресурсів (непродумана меліорація, віддача найкращих чорноземів під забудову, прокладання на родючих землях шляхів, створення водосховищ тощо); скорочення посівних площ.

— Недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щорічна втрата третини овочів і фруктів, 10 % зерна.

— Недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міста; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966 р. до 1985 р. із мапи УРСР зникло понад 1,5 тис. сіл).

— Загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці.

— Падіння темпів виробництва (на 1985 р. приріст сільськогосподарської продукції в УРСР складав лише 0,5 %, тобто менше, ніж приріст населення.

У результаті: керівництво країни намагалося спинити загрозливі тенденції в економіці (постанови численних пленумів про поліпшення ефективності промисловості та сільського господарства, нові гасла на кшталт «Економіка повинна бути економною», прийняття Продовольчої програми тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе; необхідні були докорінні соціально-економічні зміни.

Демографічні та соціальні зміни

Урбанізаційні та міграційні процеси в Україні. Національна динаміка народонаселення 1959,1970,1979,1989 рр.

60-80 ті рр. — період суттєвих демографічних змін.

— Приріст населення України, в тому числі українців у СРСР.

Приріст населення

1959 р.

1970 р.

1979 р.

1989 р.

Українців у СРСР

37 252,9

40 753,2

42 347,4

44 186,0

Українців в Україні

32 158,5

35 283,9

36 489,0

37 419,1

— Приріст кількості українців у 1970, 1979 і 1989 рр., порівняно з даними попереднього перепису в СРСР, був відповідно 8,40%, 3,91% і 4,34%.

70-х рр. — падіння рівня народжуваності.

— Депопуляція.

Словник

Депопуляція — систематичне зменшення абсолютної кількості населення як наслідок звуженого відтворення населення, коли наступні покоління чисельно менше за попередніх (смертність перевищує народжуваність, висока еміграція, існують обставини, що викликають великі втрати людей, наприклад, війна).

— Перевищення наприкінці 1970-х рр. у деяких районах України рівня смертності над рівнем народжуваності.

— Зниження кількості працездатного населення та збільшення чисельності пенсіонерів.

— Урбанізація.

— Високі темпи росту кількості мешканців міст (на 1984 рік 2/3 населення).

— Зростання кількості робітничого класу та інтелігенції при зменшенні кількості сільських працівників.

— Проживання 8,9 млн осіб станом на 1989 рік за межами України.

— Зростання в Україні кількості росіян, представників національностей Закавказзя, Середньої Азії.

Наростання проблем у соціальній сфері. Товарний дефіцит

Досягнення:

— Зростання життєвого рівня населення України.

— Збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій; призначення пенсій колгоспникам.

— Збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рахунок громадських фондів.

— Введення в експлуатацію великої кількості житлових будинків, шкіл, будинків культури.

— Безкоштовні медицина та навчання.

— Призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям із неповнолітніми дітьми.

— Можливість безкоштовного користування підручниками у середній школі.

— Поліпшення транспортного обслуговування населення (дешевий проїзд, нові маршрути, відкриття метрополітену в Харкові тощо). Кризові явища:

— Відставання за якістю життя від сусідніх європейських країн.

— Невідповідність обсягів виробництва та реалізації товарів народного споживання потребам населення; дефіцит споживчої продукції.

— Недостатні розміри пенсій навіть після їх підвищення.

— Великий розрив між рівнями соціального забезпечення села та міста.

— Залишковий принцип фінансування соціальної сфери.

— Прихована інфляція.

— Зростання розриву між життєвими рівнями звичайних громадян та «номенклатури».

— Уповільнення темпів зростання прибутків населення.

Житлове будівництво

— Виділення на житлове будівництво кожного року мільярдів карбованців.

1965-1980 рр. — будівництво в Україні 5,6 млн квартир; 25,2 млн осіб одержало житло.

— Низькі ціни на житло та комунальні послуги.

— Будівництво нових міст: Вільногорськ, Енергодар, Світловодськ та ін.

— Зведення у великих містах нових житлових мікрорайонів (у Києві — Оболонь, Нивки, Теремки; У Харкові — Салтівський; у Запоріжжі — Космічний тощо).

— Неспроможність ефективно вирішити житлову проблему: низька якість житла, великі черги на його отримання (черга на житло становила 1,5 млн осіб і мала тенденцію на зростання), хибна практика розподілу квартир в умовах відсутності дійсного громадського контролю.

— Складне становище комунального господарства міст.

Стан медичного обслуговування

— Наприкінці 80-х рр. у медичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і 500 тис. медпрацівників середньої кваліфікації.

— Зростання кількості лікарняних ліжок у 1970-1985 рр. на третину.

— Низька технічна оснащеність установ охорони здоров’я.

— Скорочення тривалості життя; зростання рівня смертності (з 7,6 випадку на 1000 населення у 1965 до 12,1 в 1980 р).

— Низька якість медичних послуг, нестача медикаментів тощо.

Дисидентський рух

Причини активізації опозиційного руху, його основні напрямки та форми

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років:

— Інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів.

— Видання у Львові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху.

— Нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради.

— Ігнорування конституційних прав людини в СРСР.

— Репресії проти інакомислячих.

Форми діяльності дисидентів:

— Створення підпільних і легальних груп та організацій.

— Розповсюдження нелегальних видань, у яких друкувалися заборонені цензурою твори («самвидав»).

— Порушення національної проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях.

— Організація шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі Українки, Івана Франка тощо.

— Створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді.

— Організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань.

— Надсилання письмових заяв («відкритих листів») до вищих органів влади СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.

Видатні представники українського дисидентського руху

— М. Горинь;

— В. Чорновіл;

— В. Марченко;

— М. Руденко;

— В. Стус;

— І. Світличний;

— Л. Лук’яненко;

— С. Хмара та ін.

Політичні процеси 60-х рр.

1965 р. — арешт за вільнодумство в УРСР понад 20 осіб.

— Виступ проти цього необґрунтованого акту І. Дзюби, В. Стуса, В. Чорновола, І. Драча, М. Стельмаха та інших; багатьох із них було звільнено з роботи.

1967 р. — створення 5-управління КДБ по боротьбі з ідеологічними диверсіями.

— Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).

— Застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи, виключення з партії, позбавлення радянського громадянства).

— Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо.

Поширення «самвидаву».

В’ячеслав Чорновіл

— Поширення «самвидавської» літератури — нелегальне видання публіцистичних праць дисидентів, які засуджували радянський режим:

• «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму» (В. Чорновіл);

• «Хроніка опору», «Репортаж із заповідника ім. Беріг», «Серед снігів» (В. Мороз) та ін.

Словник

«Самвидав» — видавані поза цензурою, зокрема в СРСР, підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів руху опору.

Січень 1970 р. — початок виходу «самвидавського» журналу В. Чорновола «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні.

Чорновіл Вячеслав Максимович — літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка. У травні 1963 р. переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури.

Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді. Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севруком та ін. В. Чорновіл був одним із найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті — 70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ). 4 вересня 1965 р. виступив разом з І. Дзюбою та В. Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції. Далі, звичайно ж, — безробіття, обшуки й допити.

Кілька разів ув’язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969,1972-1979,1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один з ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Від часу створення (1989 р.) Народного Руху України (НРУ) — член Руху, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. 25 березня 1999 р. В'ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем.

І. Дзюба. «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

1965 р. — вихід друком в УРСР роботи І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві:

• у роботі містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції;

• праця стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги»;

• робота суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

— Спеціальна комісія ЦК КПУ назвала цей твір «пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

1970-ті рр. — гоніння І. Дзюби за погляди, висловлені в окремих публікаціях.

Дзюба Іван Михайлович — український літературознавець, критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України, академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992—1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999—2001). Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті pp.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» та ін. Народився в селянській сім’ї. 1932 р. — родина, рятуючись від голоду, переїхала з села в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, але ненадовго. Потім вже на постійно — в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу №1. Закінчив Донецький педагогічний інститут, аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Друкуватися почав з 1959 р. 1962 р. — звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» — «за ідеологічні помилки», а згодом і з роботи у видавництві «Молодь». У вересні 1965 р. на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом з В. Стусом та В. Чорно- волом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції. 1973 р. — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання. Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.

Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов вченому зі світовим ім’ям роботу коректора у багатотиражці на Київському авіазаводі. Восени 1989 р. був одним із співзасновиків Народного Руху України.

1973 р. — засудження критика Київським обласним судом до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Дисиденти першої половини 70-х рр.

Репресії проти правозахисників в 1972-1973 рр.

— Створення власної ідеологічної платформи яка ґрунтувалася на:

• конституційному праві українського народу на самовизначення;

• використання рідної мови, національної культури;

• формування елементів громадського суспільства;

• дотримання прав людини.

— Розгортання репресій з боку неосталінстського режиму у зв’язку зі зростанням масштабів інакодумства.

1972 р. — арешт понад 100 представників інтелігенції: В. Чорно- вола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюби, М. Осадчого, Ю. Шелеста, В. Стуса, І. Калинця та ін.; практично всі вони були засуджені до тривалих термінів ув’язнення.

Утворення та діяльність Української Гельсінської групи (УГГ)

9 листопада 1976 р. — оголошення М. Руденком на прес- конференції, скликаній на квартирі Андрія Сахарова в Москві про створення Української Гельсінської Групи (УГГ).

Словник

Українська Гельсінська група (УГГ) — українська громадська група сприяла виконанню Гельсінських угод; об’єднання діячів українського правозахисного руху.

— Цілком незалежна діяльність УГГ від своїх московських колег, при цьому інтенсивне використання їхніх контактів із західними журналістами.

— Члени-засновники УГГ: Руденко Микола Данилович (керівник групи), Бердник Олександр Павлович, Григоренко Петро Григорович, Кандиба Іван Олексійович, Лук’яненко Левко Григорович, Мешко Оксана Яківна, Матусевич Микола Іванович, Маринович Мирослав Франкович, Строката Ніна Антонівна, Тихий Олексій Іванович.

— Методи боротьби УГГ — легальні (у межах радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод).

— Проголошення УГГ у своїй першій декларації мети УГГ:

• добиватися того, щоб в основу взаємовідносин особи і держави було покладено принципи Загальної Декларації прав людини (встановлення реальної свободи слова, волевиявлення, вільного поширення своїх ідей, створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо);

• вимагати, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мали обговорюватися підсумки Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією як суверенна держава — член ООН;

• домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси та створення незалежних прес-агентств для вільного обміну інформацією;

• досягнення суверенітету України;

• боротьба за звільнення політв’язнів;

• ліквідація цензури.

— Швидкий перехід членів УГГ від Декларації до меморандумів, які поширювались у засобах масової інформації світу: заява про перетворення України з перших років сталінської диктатури на арену геноциду і етноциду, враховуючи голодомор 1932-1933 рр., репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників тощо.

— Оприлюднення списку політичних таборів і в’язнів.

— Наведення прикладів тотального стеження КДБ за громадянами, використання психіатрії з каральною метою.

Посилення переслідувань опозиції в кінці 70-х — на початку 80-х рр.

1977 р. — початок обшуків, а згодом і арештів членів УГГ: в лютому — М. Руденка і О. Тихого, в квітні — М. Матусевича і М. Мариновича.

— Висування усім арештованим звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді».

— Засудження М. Руденка до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Грудень 1977 р. — арешт Л. Лук’яненка, якого було засуджено до 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.

1978 р. — початок безпрецедентного в післясталінські часи збільшення апарату КДБ в Україні: створення 54 нових міських і районних управлінь КДБ, збільшення штату на 910 офіцерських посад і 460 посад прапорщиків і сержантів.

— Використання з боку влади підступних методів боротьби: фабрикування суто кримінальних справ звинувачення (хуліганство, спроби зґвалтування, зберігання наркотиків, порушення паспортного режиму, дармоїдство тощо), щоб правозахисники страждали ще й серед кримінальних елементів у місцях позбавлення волі; відбувалося побиття членів невідомими.

Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію УГЦК

Лідер: Йосип Тереля.

Мета та діяльність:

— Боротьба за свободу совісті та віросповідання.

— Реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій.

— Боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим.

— Звільнення засуджених за релігійні переконання.

— Реабілітація страчених служителів культу.

— Створення комітету у захисту УГКЦ.

Ідеологія доби «застою»

Ідеологічний чинник у зміцненні стабільності радянської влади

— Намагання за допомогою ідеологічного чинника зберегти існуючий режим, зміцнити стабільність радянської влади.

— Визначення ідеологічним орієнтиром положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму.

— Формування у суспільстві думки про те, що в країні з успіхом вирішуються питання задоволення життєвих потреб людини, розвиваються економіка, наука, освіта, культура і зовсім відсутні соціальні проблеми.

— Приділення значної уваги лекційній роботі; проведення лекцій компартійними пропагандистами в трудових колективах про досягнення в науці і техніці, про «хибність» релігійного та західного світоглядів, про події за рубежем.

— Ключова ідея радянської пропаганди — ідея про переваги соціалістичного способу життя над буржуазним, про «загнивання» капіталізму та його неминучий крах.

— Створення «залізної завіси» від закордоння і джерел об’єктивної інформації; відсутність у населення уявлення про дійсний стан речей.

— Набуття політичним життям країни дедалі більш закритого характеру; наростання відчуження партії від народу; посилення ідеологічного диктату.

— Зростання впливу партійно-державного апарату — номенклатури.

Виховна функція держави. Дитячі та юнацькі організації

— Початок комуністичного виховання з дитячого садка.

— Учні молодших класів ставали жовтенятами, названими на честь жовтневої революції.

— Учні середньої школи були піонерами — членами Всесоюзної піонерської організації ім. В. Леніна.

— Прийняття старшокласників до Комуністичної спілки молоді (комсомолу), який був «резервом» для Компартії.

Громадські, профспілкові та ветеранські організації

— Об’єднання усіх працюючих у професійні спілки, які вважалися «школою комунізму».

— Перебування у розпорядженні профспілок широкої мережі будинків відпочинку, санаторіїв тощо, якими користувалися мільйони простих громадян.

— Діяльність організацій ветеранів війни та праці, які вирішували питання медичного обслуговування, забезпечення товарами народного побуту тощо.

— Відсутність в Україні непідконтрольних партії і державній владі організацій.

Причини появи та зміст концепцій «розвинутого соціалізму» та «радянського народу як нової історичної спільноти»

1970-ті рр. — очевидність для радянського керівництва утопічності завдання побудови комунізму, що примусило компартійних теоретиків висувати нові ідеологеми, які б мали засвідчити прогрес радянського суспільства; головною із них стало твердження про вступ СРСР в етап «розвинутого соціалізму».

Це цікаво! Якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» напевно ніхто не розумів. У масовій-свідомості зріло переконання, що за говоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність та утопічність побудови комунізму.

— Основна сила, що мала забезпечити просування українського суспільства до «розвинутого» соціалізму — Комуністична партія.

— Намагання адміністративно-командної системи виключити із суспільних відносин національний фактор; цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності — радянського народу.

Словник

Радянський народ — нова історична, соціальна й інтернаціональна спільність людей, що мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, союзну загальнонародну держава і спільну мету — побудову комунізму; мала виникнути в СРСР у результаті соціалістичних перетворень та зближення трудящих класів і верств, усіх націй і народностей.

1971 р. — висунення XXIV з’їздом КПРС теоретичного положення про радянський народ як нової історичної спільноти.

Культурне життя

Основні тенденції в розвитку освіти. Реформи загальноосвітньої і професійної інколи

— Перебування народної освіти в стані перманентного реформування, політизації, пристосування до потреб «розвинутого соціалізму».

1966-1967 рр. — перехід до навчання за новими навчальними програмами, які передбачали запровадження нових дисциплін; кібернетики, суспільствознавства, філософії та політекономіки соціалізму тощо; запровадження нових розділів з фізики та біології.

1972 р. — постанова «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи»

— Ухвалення Верховною Радою «Основних напрямів реформ загальноосвітньої та професійної школи»:

• запровадження навчання дітей із 6 років;

• реорганізація 8-річних шкіл у 9-річні, а середніх — в 11-річні;

• відведення важливого місця трудовому вихованню;

• помітна ідеологізація шкільного навчання.

Знецінення знань.

Збільшення кількості навчальних профтехосвітніх закладів (зростання кількості профтехучилищ з 1965 до 1980 рр. в 1,3 рази, а числа учнів — в 2 рази); розширення переліку спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів в профтехучилищах.

Вища школа

— Відсутність істотних змін у вищій школі в Україні.

— Незначне збільшення кількості вишів.

— Створення на основі педінститутів Донецького, Сімферопольського та Запорізького університетів.

— Відкриття низки нових інститутів.

— Збільшення кількості студентів майже удвічі (1960 до 1980 рр. вищу освіту в Україні здобули 2,5 млн осіб, а середню спеціальну — 3,8 млн).

— Зміцнення матеріально-технічної бази вузів (будівництво нових навчальних корпусів, гуртожитків, спортивних комплексів тощо).

— Невисока якість підготовки спеціалістів (особливо на заочних і вечірніх відділеннях).

— Політизація та ідеологізація освіти.

Новий етап у русифікації школи

70-80 рр. — різке звуження сфери функціонування української мови.

1978 р. — запровадження директиви: «удосконалити вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1960-1980 рр. — зменшення числа україномовних шкіл на 8,7 тис.

Кінець 70-х рр. — російські школи в Україні становили 78% загальної кількості.

1983 р. — прийняття таємної постанова «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік».

Розвиток наукових досліджень. Діяльність провідних інститутів АН УРСР

— Провідний науковий центр України — Академія Наук на чолі з Б. Патоном, яка складалася з трьох секцій:

• фізико-технічних і математичних наук,

• хіміко-технологічних і біологічних наук,

• суспільних наук.

— Зростання кількості дослідників в академічних установах.

— Вагомі здобутки вітчизняної науки:

• створення унікальної плавильної установки «Уран», що використовувалась для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції;

• використання теоретичних розробок математиків для розрахунку орбіт штучних супутників землі;

• відкриття механізму передавання генетичної інформації;

• створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин;

• винайдення нових марок високо стійкого чавуну, безнікелевої антикорозійної сталі та ін.

— Удосконалення зв’язків науки з виробництвом.

— Високий відсоток нереалізованих перспективних наукових розробок (за винятком ВПК).

— Вихід у світ, незважаючи на складні умови тоталітарної системи, цікавих праць вчених-гуманітаріїв:

• М. Брайчевського («Приєднання чи возз’єднання»);

• Ю. Бадзьо («Лист до російських та українських істориків»);

• О. Апанович, І. Дзюби та ін.

— Вихід у світ багатотомних «Історії Української PCP», «Історії українського мистецтвознавства», «Історії української літератури», «Словника української мови», «Української Радянської Енциклопедії».

— Недостатнє фінансування науки.

Умови розвитку та суперечливі тенденції в розвитку літератури і мистецького життя. Книга в житті людини

— Збагачення української літератури новими творами:

• О. Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний Яр»);

• М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»);

• П. Загребельного («Диво», «Розгін»);

• І. Білика («Меч Арея»);

• історичними романами Ю. Мушкетика, Р. Іванченка та ін.

— Видання збірок віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника та ін.

— Велика популярність пісень, написаних на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори») та ін.

— Продовження роботи, незважаючи на ідеологічний тиск, відомих письменників та публіцистів М. Руденка, В. Снегірьова, В. Стуса, Є. Сверстюка, Л. Костенко тощо.

— Посилення уваги українських письменників до сучасних тем.

— Позитивні зрушення в розвитку театрального мистецтва (плідна діяльність академічних драматичних театрів ім. І. Франка у Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові,

Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка, Львівського театру опери та балету ім. І. Франка та ін.)

— Яскрава гра майстрів сцени Н. Ужвій, Д. Гнатюка, А. Солов’яненка, A. Мокренка, Б. Ступки, А. Роговцевої тощо.

— Втрата національного колориту в українському театральному мистецтві та кінематографі (активне витіснення української мови тощо).

— Розвиток усіх жанрів музичного мистецтва (створення нових опер, оперет, симфоній, пісень тощо).

— Творча діяльність сузір’я талановитих оперних співаків (Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, А. Солов’яненко та ін.)

— Створення яскравих оперних творів («Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамах», «Вій», «Шельменко-Денщик» B. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича та ін.).

— Яскраві виступи українського народного хору ім. Г. Верьовки, капели «Думка», капели бандуристів України, Черкаського народного хору, Гуцульського та Буковинського ансамблів пісні й танцю тощо.

— Плідна діяльність композитора В. Івасюка (пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» та ін.).

— Піднесення в українській хореографії, пов’язане з діяльністю Державного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, народних ансамблів «Ятрань» із Кіровограда, «Чорнобривець» із Миронівки, «Дарничанка» з Києва тощо.

— Позкриття тем вітчизняної історії в українському образотворчому мистецтві (роботи В. Задорожнього, М. Хмелька, М. Божія, Т. Яблонської, В. Полтавця тощо).

— Плідна діяльність українських художників А. Горської, О. Заливахи, Г. Севрука, В. Мельниченка, скульптора і живописця І. Гончаря та ін. (пошук нових ідей, національний колорит у творчості українських митців).

Українське поетичне кіно

— Новаторство у вітчизняному кінематографі; зародження нового напрямку в кіномистецтві — «поетичне кіно».

— Представлення українського кінематографа іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

— Поява стрічок, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»:

• «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині;

• «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965);

• «Камінний хрест», «Тривожний місяць вересень» Леоніда Осики (1968);

• «Вірність» Петра Тодоровського (1965);

• «Ати-бати йшли солдати» Л. Викова, Л. Осики;

• «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін.

Це цікаво! Реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське поетичне кіно: режисер С. Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; «авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумфально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Рівень життя населення та його динаміка за два десятиліття «застою»

— Неспроможність радянської економіки забезпечити населенню гідних умов життя: відчутне зниження темпів зростання національного доходу в 70-х — першій половині 80-х рр.; робота на споживчий ринок лише 20 % потужної української економіки; дефіцит товарів широкого вжитку, їх низька якість (радянські товари значно поступалися зарубіжним аналогам).

— Закупівля товарів підвищеного попиту за кордоном, у результаті чого «проїдалися» десятки мільярдів доларів, одержаних від експорту газу, нафти, інших корисних копалин.

— Реалізація керівництвом республіки реальних практичних заходів, спрямованих на поліпшення рівня життя населення, які були найрезультативнішими за часів коригінської реформи.

— Головна передумова й джерело піднесення народного добробуту — зростання раціонального доходу, який, незважаючи на серйозні економічні проблеми, із 1965 до 1985 рр. збільшився в республіці в 2,5 рази.

— Зростання заробітної плати робітників у 2 рази.

— Зростання матеріального добробуту за рахунок суспільних фондів споживання, що забезпечували розвиток народної освіти, підвищення кваліфікації трудівників, медичного обслуговування населення, оплату відпусток, пільгових путівок тощо.

— Виділення значних державних асигнувань на охорону материнства й дитинства, виплату пенсій, стипендій учням технікумів і студентам вузів.

Держава та церква

— Друга половина 60-80-х рр. — церква залишалася відокремленою від держави.

— Перебування релігії під постійним ідеологічним та адміністративним пресом влади.

— Боротьба радянської влади з релігійними віруваннями.

— Закриття культових споруд.

— Переслідування віруючих.

— Активізація діяльності Української греко-католицької церкви, яка продовжувала діяти нелегально («церкви у катакомбах»).

— Відносно кращі умови становища Російської православної церкви, оскільки її визнавав радянський уряд; проте ціною цього було її співробітництво з властями.

— Друга половина 60-80-х років — розширення впливу баптистської та інших протестантських сект — п’ятидесятників, адвентистів, свідки Єгови, погляди, організація і палка відданість вірі яких приваблювали численних новонавернених, особливо у східних районах України.

— Зростання серед української інтелігенції уваги до західних (психоаналіз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїти) релігійних течій.