Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Українські землі у складі Польщі

Правовий статус Східної Галичини

— Входження до складу Польщі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорської імперії.

— Утворення польською владою на території Східної Галичини трьох воєводств: Львівського, Тернопільського та Станіславського.

— Українське населення — понад 3 млн осіб, які переважно були греко-католиками.

— Невизначений міжнародно-правовий статус Східної Галичини протягом певного часу: 1919 р. — дозвіл Паризької мирної конференції на тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини.

— 1923 р. — визнання Радою послів великих держав Східної Галичини частиною Польщі; зобов’язання польського уряду забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Становище північно-східних земель (Волинь, Полісся, Підляшшя)

— Приєднання до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. між Польщею та радянськими урядами Росії та України Західної Волині, Західного Полісся, Холмщини і Підляшшя, які раніше входили до складу Російської імперії.

— Утворення на землях Західної Волині й Західного Полісся Волинського і Подільського воєводств; включення Холмщини і Підляшшя до складу Люблінського воєводства.

— Українське населення північно-східних земель — понад 2 млн осіб, які сповідували головним чином православ’я.

— Слабкі контакти населення регіону з українцями Східної Галичини; збереження польськими чиновниками штучної перепони між Волинню та Східною Галичиною — так званого «сокольського кордону», який відповідав колишньому державному кордону між Австро-Угорщиною та Росією.

— Низький рівень освіченості й національної самосвідомості жителів Волині, Холмщини й, особливо, Полісся як наслідок послідовної антиукраїнської політики чиновників Російської імперії впродовж століть.

Спроби денаціоналізації українського населення

— Дискримінаційна політика щодо українців при формуванні органів місцевого врядування, керівниками яких призначалися лише поляки.

— Фактична відсутність можливостей в українців займати адміністративні посади в державних установах, офіцерські посади в армії, поліції тощо.

— Полонізація українського населення:

1920 р. — офіційне перейменування Східної Галичини на Малопольщу;

1924 р. — прийняття закону, який забороняв уживання української мови в урядових установах;

• гальмування розвитку народної освіти, закриття українських шкіл; 1924 р. — затвердження «пресового закону», відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утраквістична школа, яка по суті була польською.

• квота на вступ українців до Львівського університету та інших вищих навчальних закладів тощо.

Еміграція і її масштаби

— Посилення еміграційних процесів.

1919-1939 рр. — еміграційний потік зі Східної Галичини становив 190 тис. осіб, а кількість емігрантів із Західної Волині й Західного Полісся сягала 50 тис. осіб.

— Супроводження еміграції західноукраїнського населення інтенсивним заселенням краю іноземцями.

— Колонізація краю осадниками — польськими солдатами у відставці, офіцерами польської армії, членами їх сімей, а також цивільними добровольцями-переселенцями з числа поляків, які проживали на так званих «землях коронних» й отримали після закінчення радянсько-польської війни земельні наділи на територіях Західної України і Західної Білорусії.

Словник

Осадництво — це політика заселення польськими колоністами західноукраїнських та західнобілоруських земель, яку проводив уряд Польщі у міжвоєнний період.

У результаті: за міжвоєнний період на окупованих українських територіях Польщі осіло близько 300 тис. поляків; збільшилася питома вага іноземців серед населення краю; особливо високими темпами зростала кількість неукраїнського населення в містах.

Це цікаво! У найбільшому місті Західної України Львові у 1939 р. було лише 16,2 % українців, у той час як частка поляків становила 50,8 %, євреїв — 31,9 %.

Характер розвитку промисловості

— Перетворення українських земель на аграрно-сировинні придатки, ринки збуту, джерела сировини та дешевої робочої сили.

— Поділ країни на дві території — Польщу «А» (корінні польські землі) та Польщу «Б» (окраїнні землі — переважно українські й білоруські); сприяння розвитку промисловості Польщі «А», в якій концентрувалося понад 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної промисловості, за свідомого гальмування промислового будівництва в Польщі «Б» (надзвичайно обмежена видача дозволів на відкриття промислових підприємств; високі залізничні тарифи, встановлені урядом, які обмежували зв’язки Польщі «Б» з ринками Польщі «А» тощо).

— Основа промисловості Польщі «Б» — сировинні галузі: нафто-озокеритна й лісова, а також переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини.

— Належність більшості підприємств польському або іноземному капіталу.

— Гостра проблема безробіття.

— Відсутність соціальних гарантій (ігнорування закону про 8-го- динний робочий день, низька оплата праці, тяжкі умови роботи, збільшення нещасних випадків і каліцтв на підприємствах, широке використання жіночої та дитячої праці тощо).

Західноукраїнська кооперація

— Формування на західноукраїнських землях розгалуженої мережі кооперативів, яка включала:

• кредитні спілки, об’єднані в асоціацію «Центробанк»;

• сільські споживчі й торговельні спілки, координовані «Центросоюзом»;

• молочні кооперативи, об’єднані спілкою «Маслосоюз», яка експортувала масло до Австрії, Чехо-Словаччини, Швеції й Палестини;

• торговельні кооперативи, представлені спілкою «Народна торгівля».

— Зростання кількості українських кооперативів у Східній Галичині (з 580 у 1921 р. до 4000 у 1939 р.), які об’єднували до 700 тис. членів.

— Штучне стримування польською владою розвитку української кооперації шляхом надання пільг польським кооперативам та обмеження діяльності українських кооперативів другорядними господарськими сферами.

Аграрні відносини

— Домінування великого приватного, державного і церковного землеволодіння — близько 43,9 % загальної площі.

— Аграрне перенаселення й безземелля (армія сільських пролетарів і дрібних орендарів — 5 млн осіб.)

— Нерегламентований робочий день сільськогосподарських робітників.

— Система натуральної оплати праці (повністю або частково).

— Поширення системи відробітків за випас худоби, за зимові позички.

— Розгортання масового селянського руху.

1919 р. — схвалення польським сеймом «Основ земельної реформи», що започаткували аграрну реформу в Польщі, згідно з якою лише незначна частина поміщицьких земель підлягала конфіскації та розподілу між селянами.

— Припинення поступок на користь селян в умовах спаду селянського руху.

— Виділення значної кількості земель до колонізаційного фонду Східної Галичини, з якого виділялись земельні наділи для вихідців з корінних польських територій — осадників.

У результаті: аграрна реформа, здійснювана в Польщі, не ліквідувала безземелля в краї, посилила соціальну диференціацію; близько половини орної землі, майже всі ліси, значна кількість лук залишилися за поміщиками, державою та церквою; для більшості селян, які змушені були господарювати на невеликих клаптиках землі, реформа нічого не змінила; а їх господарства залишалися нерентабельними або малорентабельними.

Погіршення економічного становища населення під час кризи 1929-1933 рр.

— 1929-1933 рр. — руйнівні наслідки світової економічної кризи:

• катастрофічні розміри безробіття;

• зменшення заробітної платні; •

• падіння рівня життя населення;

• стрімке падіння цін на сільськогосподарські продукти, що стало однією з причин скорочення посівних площ;

• різке зменшення поголів’я худоби тощо.

Створення Української військової організації (УВО), її діяльність. Є. Коновалець

1920 р. — створення заходами старшин різних українських армій: Січових стрільців (ідеологічно-політичний внесок), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент) — нелегальної військової революційно-політичної формації під назвою Української військової організації (УВО).

Мета: продовження збройної боротьби за українську державність.

Лідер: Є. Коновалець.

Коновалець Євген Михайлович — полковник Армії УНР, лідер УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 p.). Зі студентських років Є. Коновалець вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 р. брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув А. Коцко. У 1912 р. став секретарем львівської філії «Просвіти». Незабаром став членом УНДО. На початку Першої світової війни Є. Коновалець був мобілізований до австрійської армії. У червні 1915 р. під час боїв на Маківці потрапив до російського полону. У вересні 1917 р. Є. Коновалець утік із полону й незабаром дістався Києва. У жовтні—листопаді 1917 р. брав участь у формуванні Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбільш боєздатних частин Армії Української Народної Республіки. У січні 1918 р. Є. Коновальця було обрано командиром куреня Січових стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. частини Січових стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. У період діяльності УЦР Січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії. 1—2 березня 1918 р. стрілецькі частини під командуванням Є. Коновальця спільно з Запорізьким корпусом та Гайдамацьким кошем Слобідської України визволили від більшовиків Київ. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського полк Січових стрільців на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є. Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи зі створення нової стрілецької частини. Наприкінці серпня 1918 р. Є. Коновалець отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого загону Січових стрільців у Білій Церкві. У листопаді 1918 р. Січові стрільці під командуванням Є. Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини. Протягом 1918—1919 рр. Є. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. 1920 р. — брав участь у створенні УВО, згодом очолив Начальну команду УВО. З грудня 1922 р. Є. Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У листопаді 1927 р. за ініціативою Є. Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 1929 р. на Першому конгресі українських націоналістів у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої було обрано Є. Коновальця. Загинув у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації, проведеної органами НКВД СРСР.

Ідейні засади та діяльність:

— створення української самостійної соборної держави шляхом загальнонаціонального повстання українського народу;

— 1920-1921 рр. — організаційне оформлення УВО: реєстрація військовиків, оформлення їх в організовані формації;

— методи боротьби: бойкот, саботаж, експропріації майна, індивідуальний терор тощо;

— широка діяльність з бойовими виступами (саботажна акція восени 1922 р. у відповідь на утиски польською владою прав українського населення; здійснення атентатів: 1921 р. — невдалий замах на керівника Польщі маршала Ю. Пілсудського, вчинений членом УВО С. Федаком у Львові; 1922 р. — убивство українського письменника-лояліста С. Твердохліба, вчинене бойовиками УВО у Кам’янці-Струміловій; 1924 р. — невдалий замах на президента Польщі С. Войцеховського, вчинений членом УВО Ольшанським у Львові; 1926 р. — убивство польського шкільного куратора-шовініста С. Собінського, вчинене членом УВО Р. Шухевичем тощо);

Словник

Атентат (замах на вбивство) — один з терористичних методів діяльності УВО та ОУН: убивства відповідальних за антиукраїнські дії чиновників або українців, що пропагували лояльне ставлення до окупаційної влади.

— опікування політичним вихованням українців (видання власного органу «Сурма», фінансування видання «Червона калина», відновлення й підтримка «Літературно-наукового вісника» тощо.

Пацифікація

Вересень-жовтень 1930 р. — пацифікація у Східній Галичині — репресивна акція, проведена польською владою за наказом Ю. Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Галичини.

Словник

Пацифікація (від лат. умиротворення, замирення, заспокоєння) — урядова політика, спрямована на замирення (певною мірою, пацифізм, що впроваджується насильницькими методами) злокалізованих етносів (національних меншин).

— Проведення пацифікації у відповідь на «саботажну акцію» ОУН.

— Супроводження пацифікації масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині.

У результаті: подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях проти польського панування.

Політичні партії у Східній Галичині.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО).

Спроби українсько-польського діалогу

1925 р. — створення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) найбільшої української політичної партії в Східній Галичині.

Мета: створення незалежної соборної України мирним шляхом.

Лідери: Д. Левицький (голова), С. Баран, В. Мудрий, М. Рудницька.

Ідейні засади та діяльність:

— соборність і незалежність України;

— демократичний розвиток;

— антикомунізм;

— захист інтересів українського населення у варшавському сеймі й сенаті;

— культурно-просвітницька діяльність.

Друга половина 30-х рр. XX ст. — зближення УНДО з правлячими колами Польщі; спроба українсько-польського діалогу:

• укладення між польським урядом і УНДО угоди під назвою «нормалізація», суть якої полягала у відмові УНДО від антиурядової боротьби, а польський уряд мав припинити переслідування українських демократичних організацій;

• відмова Польщі від примусової національної асиміляції;

• дозвіл на викладання української мови в гімназіях і школах Східної Галичини та Волині;

• припинення переслідування православного духовенства;

• зростання інвестицій в українські землі; надання грошових позик українським банкам і кооперативам тощо;

• збільшення українського представництва в українському сеймі.

Компартія Західної України (КПЗУ)

1919 р. — створення на установчому з’їзді у Станіславі Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Мета: визволення Західної України шляхом соціалістичної революції, возз’єднання з Радянською Україною.

Лідери: А. Бараль (Савка), М. Заячківський (Косар), Й. Крілик (Васильків).

Ідейні засади та діяльність:

— намагання поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями;

— єдиний шлях до національного і соціального визволення — соціалістична революція в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники і селяни всіх національностей;

— з’єднання всіх українських земель у єдиній соціалістичній державі — УСРР;

— діяльність партії у підпіллі;

1927 р. — підтримка більшістю ЦК КПЗУ так званого «національного ухилу» О. Шумського в КП(б)У; у відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді; відбувся розкол партії на більшість («шумськісти») і меншість (прихильники Л. Кагановича); існування до кінця 1928 р. двох комуністичних партій: КПЗУ-більшість (під проводом О. Крілика (Васильківа) — «васильківці») і КПЗУ- меншість, яка користувалася підтримкою Москви;

— відкритий виступ КПЗУ-більшості («васильківців») проти політики Й. Сталіна та Л. Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом;

1928 р. — виключення КПЗУ-більшості з Комінтерну;

кінець 1928 р. — оголошення КПЗУ про саморозпуск; її лідери заявили про визнання своїх «помилок» і виїхали до УСРР (незабаром усі вони стали жертвами сталінських репресій).

Утворення Організації українських націоналістів (ОУН). С. Бандера

1929 р. — заснування Організації українських націоналістів (ОУН) шляхом об’єднання УВО та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді, Легії українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді. Мета: встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території шляхом всенародного збройного повстання.

Лідери: Є. Коновалець, С. Бандера, А. Мельник.

Бандера Степан Андрійович — український політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху XX ст., після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б. У 1927—1928 рр. С. Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі.

Від вересня 1928 р. мешкає у Львові, де вчиться на агрономічному відділі Високої політехнічної школи. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано й ув’язнено. У студентські роки бере активну участь в організованому українському національному житті. У 1932—1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в середині 1933 р. був призначений крайовим провідником ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ.

Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних убивства, що здобули значний розголос. У червні 1934 року був ув’язнений польською поліцією і перебував під слідством у в’язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. Від 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. проходив Варшавський процес, на якому С. Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. С. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на довічне ув’язнення. Після того він сидів у в’язницях до вересня 1939 року. 13 вересня, коли положення польських військ стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися, а в’язні, серед яких був і С. Бандера, вийшли на волю.

Ідейні засади та діяльність:

— ідеологія — інтегральний (дієвий, чинний) націоналізм Д. Донцова (див. нижче);

— поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності;

— засудження всіх легальних українських партій Галичини як колабораціоністських;

— зростання впливу ОУН (у 1939 р. ОУН налічувала близько 20 тис. членів і мала численні групи співчуваючих);

Це цікаво! Членами ОУН були талановиті українські поети-емігранти Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Богдан Кравців та ін.

— діяльність під контролем ОУН студентських, молодіжних, освітніх та інших громадських організацій; видання газет, журналів, брошур тощо.

Методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, терористичні акти, експропріації, саботаж.

Найвідоміші жертви терористичних актів ОУН — польські чиновники Т. Голувко та Б. Перацький (особисто відповідальний за так звану «пацифікацію», що призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату О. Майлов (убитий як помста за голодомор 1932-1933 рр. в УСРР), колишній сотник УГА І. Бабій, звинувачений у співпраці з поляками тощо.

Наслідки: терористичні акції ОУН спровокували поляків на репресії проти мирного населення («пацифікація» 1930 р.).

Це цікаво! Тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув’язнити до 5 років. Спеціально для ув’язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька».

1934 р. — арешт польською поліцією кількох провідних діячів ОУН, у тому числі С. Бандери, їх засудження на тривалі терміни ув’язнення, які вони відбували до початку Другої світової війни.

Інтегральний націоналізм. Д. Донцов

Основні засади інтегрального (чинного, дієвого) націоналізму:

— нація — абсолютна цінність;

— політичні партії, класи повинні об’єднатися заради Вищої мети;

— вища мета — незалежність держави; визволення України та створення української самостійної держави;

Словник

Інтегральний націоналізм — теорія Д. Донцова, ідеологія ОУН, що заперечувала ліберальні цінності й проповідувала рішучі дії заради національних інтересів.

— аморальність — мета виправдовує всі засоби; національна ідея вища за загальнолюдські цінності, вона понад усе;

— майбутню державу повинен очолити вождь, керманич із необмеженою владою;

— соціально-економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю;

— необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

Донцов Дмитро Іванович — визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Належав до Революційної української партії (РУП) та Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1914—1918 рр. —голова й активний член Союзу визволення України (СВУ). У період Гетьманату перебував у Києві, очолив Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. З 1922 р. мешкав у Львові. 1926 р. видав працю «Націоналізм», яка мала великий вплив на формування світогляду західноукраїнської молоді. З 1939 р. жив у еміграції в Німеччині, Чехословаччині, Франції. 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу. Автор багатьох публіцистичних праць, у яких обґрунтував необхідність політичної незалежності України й розробив ідейні основи українського націоналізму. Світогляд Д. Донцова зазнав еволюції — від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайнощів войовничого християнства. Він послідовно відстоював ідею незалежності України. Виступав проти російського імперіалізму в усіх його проявах, застерігав від орієнтації на Москву, якою б вона не була: чи вона царська, республіканська, буржуазна або пролетарсько-соціалістична. У філософських концепціях Д. Донцова яскраво виражені ідеї практичного ідеалізму, в яких основна роль у житті особи й суспільства відводиться ірраціональній волі. Його ідеї мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і значною мірою стали ідеологічним обґрунтуванням діяльності Організації українських націоналістів (ОУН).

Українські землі у складі Румунії

Анексія Румунією українських земель

— Перебування до Першої світової війни Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів, населених переважно українцями, у складі Російської імперії, а Північної Буковини — у складі Австро-Угорщини.

1918 р. — окупація цих територій Румунією.

11 вересня 1919 р. — передача представниками Антанти за Сен-Жерменським договором Буковини до складу Румунії.

1920 р. — визнання та затвердження великими державами так званим Бессарабським протоколом захоплення Румунією Бессарабії, у тому числі Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів.

Характер політики румунського уряду щодо українців

— Проведення класичної колоніальної політики, спрямованої на зміцнення контролю над українськими територіями.

— Адміністративна уніфікація загарбаних земель, поширення на них румунського законодавства.

— Ліквідація самоврядування громад.

— Розгортання політики румунізації:

• оголошення румунської мови державною;

1919 р. — прийняття закону, за яким на роботу в державні установи приймалися лише ті, хто володів румунською мовою;

• заборона української мови в державних і муніципальних органах;

• зміна назв міст і сіл, імен та прізвищ на румунські;

Це цікаво! У 1936 р. було видано циркуляр румунського уряду, яким заборонялося в офіційних документах уживати не румунізовано, а історичні, назви, навіть прізвища румунізувалися. Наприклад, прізвище Антоненко замінювалося на Антонеску.

• закриття українських шкіл, гімназій; ліквідація української кафедри в Чернівецькому університеті; заборона на ввезення українських книжок тощо;

• закриття українських культурно-освітніх товариств.

— Переселення румунських колоністів на землі Північної Буковини.

— Перетворення Північної Буковини та українських земель Бессарабії на джерела дешевої сировини й дешевої робочої сили. Розвиток сировинних галузей: лісова та деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.

— Панування в промисловості дрібного кустарного виробництва з ручною й напівручною працею; зосередження зусиль українських підприємств на розвитку дрібної та домашньої промисловості: обробка шкур, миловаріння, виробництво тканин, олії тощо.

— Погіршення економічного становища в умовах світової економічної кризи 1929-1933 рр.: скорочення числа підприємств майже наполовину, зупинення роботи ткацьких і трикотажних фабрик.

Чернівців, занепад лісової та деревообробної промисловості, рибного господарства тощо.

— Масове безробіття, яке особливого розмаху набуло під час кризи 1929-1933 рр.

1919-1921 рр. — аграрна реформа, що не враховувала інтересів українських селян, які наділялися мізерними наділами малопридатними для обробки.

Це цікаво! Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, у той час як румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу, 4 га орної землі та 1 га пасовиськ.

— Зниження попиту на сільськогосподарську продукцію в умовах економічної кризи 1929-1933 pp., що стало однією з причин скорочення посівних площ, зменшення поголів’я худоби тощо.

Татарбунарське повстання

16-25 вересня 1924 р. — Татарбунарське повстання.

Причини:

— політика румунського уряду на українських землях;

— незадоволення селян аграрною політикою, яку проводив румунський уряд, зокрема аграрною реформою 1921 р.

Перебіг подій:

— участь у повстанні — близько 6 тис. осіб;

— керував повстанням ревком на чолі з О. Клюшніковим; на боці повсталих виступила Комуністична партія Румунії; повстання не підтримали молдавські селяни й німецькі колоністи;

18 вересня 1924 р. — проти повстанців кинуто регулярні румунські війська;

— неспроможність поганоозброєних повстанців протистояти румунській армії; поразка повстання;

1925 р. — судовий процес («Процес 500») над учасниками повстання (85 осіб було засуджено на різні терміни — від 5 років до довічного ув’язнення); судові переслідування тривали аж до 1929 р.

Це цікаво! Порівняно ліберальні вироки були зумовлені широкою кампанією протестів у Румунії та за її межами. На захист заарештованих татар-бунарців виступили А. Барбюс, Р. Роллан, Е. Сінклер, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Л. Арагон, Т. Манн і багато інших представників науки й культури. У листопаді 1925 р. до Кишинева прибула делегація прогресивної громадськості країн Західної Європи на чолі з письменником Анрі Барбюсом. Члени делегації домоглися права бути присутніми на процесі. Пізніше А. Барбюс напише у своїй книзі «Кати»: «Може бути, якщо б я вже не був революціонером, я став би ним, повернувшись із цього трагічного хаосу південної Європи».

Діяльність політичних партій. Українська національна партія. Діяльність радикальних національних груп

— Несприятливі умови для активної роботи політичних партій та громадських організацій.

— Заборона діяльності політичних партій в умовах дії облогового стану від 1918 до 1928 рр.

— Нелегальне положення з 1918 р. Комуністичної партії Буковини, лідерами якої були С. Канюк, В. Гаврилюк (злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.);

1928-1938 рр. — період порівняно ліберального правління, що характеризувався активізацією політичної діяльності.

1927 р. — створення політичними колами, орієнтованими на відстоювання національних інтересів, Української національної партії (УНП) на чолі з В. Залозецьким, для якої були характерні схильність до компромісів з владою та виключно легальні методи боротьби; здобуття цією партією кількох місць у румунському парламенті.

1929 р. — розгортання на Буковині легальної діяльності прокомуністичної організації «Визволення», що як і інші організації подібного спрямування, не мала масової підтримки населення; програма цієї організації передбачала:

• одержавлення економіки;

• аграрні перетворення;

• приєднання до Радянської України.

Середина 30-х рр. XX ст. — виділення з УНП радикального крила під керівництвом О. Зибачинського, І. Григоровича та Д. Квітковського, яке розгорнуло нелегальну діяльність конспіративних груп за зразком оунівських; вплив цієї радикальної національної групи на молодіжні та спортивні товариства.

1938 р. — установлення військової диктатури в Румунії, заборона діяльності всіх політичних партій.

Закарпаття у складі Чехословаччини

Входження Закарпаття до складу Чехословаччини

— Перебування Закарпаття до Першої світової війни у складі Австро-Угорщини.

— Курс населення Закарпаття на об’єднання з українською державою після розпаду Австро-Угорської імперії.

21 січня 1919 р. — проголошення на Всенародному конгресі усіх українців Угорщини в Хусті злуки Закарпаття з Україною.

— Прагнення Угорщини, до влади в якій прийшли комуністи, по ширити свій контроль над Закарпаттям.

8 травня 1919 р. — проголошення за цих складних умов Цеп тральною руською радою — представницьким органом населення краю — злуки Закарпаття з Чехо-Словаччиною.

Вересень 1919 р. — передача Закарпаття Чехо-Словаччині за умовами Сен-Жерменського договору з гарантуванням автономного статусу краю; передбачення гарантій автономії Карпатської України (офіційна назва — Підкарпатська Русь) Конституцією ЧСР.

Політичне й економічне становище Закарпаття. Український національно-культурний рух

— Невиконання керівництвом ЧСР своєї обіцянки про надання Закарпаттю автономного статусу.

— Проведення щодо українських земель політики, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю.

— Намагання чеської влади вирішити проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків.

— Розгортання урядом програми будівництва сучасних доріг, мостів.

— Здійснення електрифікації краю.

— Вкладання центральною владою в розвиток краю більше коштів, ніж вилучалося з нього.

— Розширення мережі українських шкіл, гімназій.

— Діяльність «Просвіт».

— Створення українських театральних осередків, хорів та ін.

Особливості політичної боротьби в Закарпатті: русофільство, русинство, українофільство

— Відсутність суто українських політичних партій.

— Існування у Закарпатті кількох політичних течій.

Русофільство

Суспільно-політична течія серед українського населення Закарпаття, яка відстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність із російським народом і Росією; її прихильники гуртувалися навколо культурно-освітнього товариства ім. О. Духновича, створеного 1923 р.; вони вважали русинів частиною єдиного російського народу і закликали слов’янське населення Закарпаття «почувствовать свою глубокую внутреннюю связь с русским народом, с Россией»; виступали за надання краю автономії

Суспільно-політична течія серед українського населення Закарпаття, прихильники якої, абсолютизуючи місцеві особливості, вважали русинів самобутнім слов’янським народом, відмінним як від українців, так і від росіян; помітної підтримки серед населення не мали; виступали за автономію, а в майбутньому — за незалежність Закарпаття

Українофільство

Суспільно-політична течія серед українського населення Закарпаття, яка відстоювала інтереси українського населення краю; її представники вважали русинів частиною єдиного українського народу; виступали за возз’єднання всіх українських земель у єдиній незалежній державі; гуртувалися навколо Українського національного об’єднання (УНО), яке стояло на платформі створення суверенної держави; українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст., його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу; українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів, для цього використовували осередки заснованого ними товариства «Просвіта», скаутську організацію «Пласт», Асоціацію українських вчителів тощо; авторитетний лідер українофілів — доктор теології А. Волошин

Надання автономії Карпатській Україні. Створення Карпатської Січі

30 вересня 1938 р. — Мюнхенська змова, яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини.

23 жовтня 1938 р. — надання автономії Підкарпатській Русі.

— Початок розбудови у Закарпатті автономної української держави.

— Голова автономного уряду — А. Волошин.

2 листопада 1938 р. — Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття (Ужгород, Мукачево та кілька українських сіл) передавалася Угорщині.

10 листопада 1938 р. — угорські війська зайняли відступлені області; український уряд переїхав до Хуста.

Листопад 1938 р. — створення націоналістами «Української національної оборони» — Карпатської Січі. Це була парамілітарна організація, яку очолював Степан Росоха. У п’яти постійних гарнізонах Карпатської Січі провадився військовий вишкіл, а частина січовиків виконувала допоміжну службу в поліції чи прикордонній сторожі; здійснювалася культурно-освітня робота серед населення (артистична група «Летюча естрада»), видавався тижневик «Наступ» за редакцією С. Росохи.

Січень 1939 р. — заснування з ініціативи А. Волошина політичної організації закарпатського населення — Українське національне об’єднання (УНО), яке стояло на платформі створення суверенної держави.

13 лютого 1939 р. — вибори до парламенту — Сойму Карпатської України, які завершилися перемогою прихильників суверенітету Закарпаття.

Проголошення незалежності Карпатської України. А. Волошин. Вторгнення угорських військ у Закарпаття

14 березня 1939 р. — початок окупації Закарпаття румунськими військами.

15 березня 1939 р. — проголошення незалежності Карпатської України. Обрання президентом Карпатської України А. Волошина.

Волошин Августин — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, президент Карпатської України. У 1918 р. став членом-засновником Руської народної ради, потім — головою Центральної руської (української) народної ради в Ужгороді. У1922 р. разом з М. Бращайком, М. Дашнаєм та іншими громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнсько- народну партію. 1925—1929 рр. — депутат чехословацького парламенту. У 1935—1938 рр. обраний почесним головою товариства «Просвіта» в Ужгороді. У жовтні 1939 р. під впливом міжнародних подій і тиском українських політичних сил чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України, в якому А. Волошин став державним секретарем. 26 жовтня 1938 р. його було обрано прем’єр-міністром Карпатської України. За короткий час на посту прем’єр- міністра А. Волошин налагодив роботу промисловості, транспорту, пошти; зазнала значних змін система освіти: навчання почало проводитись українською мовою, створювались нові вищі навчальні заклади. На Закарпатті в цей період виходило українською мовою десять періодичних видань. За активної підтримки А. Волошина були створені національні збройні сили — Карпатська Січ. Новосформований парламент, який зібрався у Хусті 14 березня 1939 р., проголосив незалежність Карпатської України, ухвалив Конституцію та обрав А. Волошина президентом української держави. За цих умов угорські війська розпочали воєнні дії проти Карпатської України. Незважаючи на героїчний опір загонів Карпатської Січі, угорська армія протягом 14—16 березня окупувала більшість території Карпатської України. Президент і частина уряду на чолі з прем’єром Ю. Ревасм були змушені емігрувати до Чехословаччини. У Празі А. Волошин працював в Українському вільному університеті, очолював кафедру педагогіки, а згодом був обраний ректором університету. 1 травня 1945 р. був заарештований радянською контррозвідкою і вивезений до СРСР. 11 липня 1945 р. страчений у Лефортовській тюрмі в Москві.

— Перетворення Карпатської Січі на національну армію Карпатської України (начальник штабу — полковник М. Колодзінський).

— Збройний опір Карпатської Січі угорській армії; відступ перед переважаючою угорською силою бійців Карпатської Січі до Румунії та Чехо-Словаччини; видача їх румунами угорцям.

Кінець березня 1939 р. — остаточна окупація території Закарпаття угорськими військами.

Культурне життя

Стан освіти на західноукраїнських землях

Негативний вплив на розвиток освіти асиміляторської політики

Польщі та Румунії.

1924 р. — затвердження «пресового закону», відповідно до якого основним типом школи визнавалася двомовна, так звана утраквістична школа, вивчення польської мови ставало обов’язковим, також польською мовою викладалися історія і географія.

— Зростання неписьменності серед українського населення через переведення шкільних закладів на польську мову викладання.

— Розбудова мережі приватних українських шкіл з метою призупинення полонізації освіти: створення товариством «Рідна школа» за підтримки УНДО та українських кооперативів 41 народної школи, кількох гімназій та ліцеїв; видання шкільних підручників, заснування шкільних бібліотек тощо.

— Створення у Львові двох нелегальних українських закладів вищої освіти — університету, що діяв від 1921 р. до 1925 р., та вищої політехнічної школи.

— Прискорена ліквідація народних шкіл з українською мовою навчання у західноукраїнських землях під владою Румунії (на 1927 р. у Північній Буковині не залишилося жодної української школи).

— Відсутність перешкод для розбудови народної освіти в Закарпатті; існування значної мережі українських шкіл у регіоні (1938 р. було майже 500 шкіл, 5 гімназій, 4 учительські семінарії, вищий навчальний заклад — Богословський ліцей).

Наукове товариство ім. Т. Шевченка

— Головний осередок української науки — Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові.

— Кількість членів НТШ у 1920-1930-х рр. — понад 200 науковців, серед яких:

• літературознавці: М. Возняк, В. Гнатюк, К. Студинський, В. Щурат;

• історики: І. Крип’якевич, С. Томашівський;

• археолог Я. Пастернак;

• фольклорист і музикознавець Ф. Колесса;

• філолог і мистецтвознавець І. Свенціцький;

• математик і фізик В. Левицький;

• фізик В. Міліянчук;

• лікарі: М. Музика, М. Панчишин та ін.

— Важлива роль НТШ у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства; дещо скромніший доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

— Видання товариством «Записок НТШ», «Атласу України і суміжних земель», «Української загальної енциклопедії» тощо.

— Підтримка НТШ тісних зв’язків з ВУАН у Києві: членами Товариства стали А. Кримський, Д. Яворницький та інші вчені з Радянської України; у свою чергу, М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський і В. Щурат були обрані академіками ВУАН.

Це цікаво! Після трагічних подій 1933 р. наукові зв’язки між західноукраїнськими та українськими радянськими вченими перервалися. Західноукраїнські науковці на знак протесту проти більшовицького терору й голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила М. Возняка, Ф. Колессу, К. Студинського і В. Щурата з Академії.

Розвиток літератури і мистецтва

— Значна політизація літературного процесу:

• прихильники націоналістичного напрямку, які згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Д. Донцовим (У. Самчук, О. Бабій, Юрій Клен, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга);

• «пролетарські» письменники, що орієнтувалися на Радянський Союз, об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Гроно» й видавали у Львові журнал «Вікна» (В. Бобинський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, Я. Кондра та ін.);

• письменники ліберальної орієнтації (П. Карманський, Ю. Шкрумеляк, О. Турянський, І. Вільде, Б. Лепкий, В. Стефаник, У. Кравченко, М. Черемшина).

— Збагачення західноукраїнської літератури міжвоєнного періоду багатьма новими іменами:

• поети: Р. Купчинський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк, М. Матіїв-Мельник, Б. Кравців, С. Гординський та ін.;

• прозаїки: У. Самчук (роман «Волинь» та ін.), трилогія Р. Купчинського «Заметіль», присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Б. Лепкого тощо.

— Внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва художників і скульпторів І. Труша, А. Манастирського, О. Кульчицької, О. Новаківського, Й. Куриласа, Л. Левицького.

Українське суспільство і церква

— Переважання у Східній Галичині греко-католиків, а на північно- східних землях — православних; переслідування православних українців, які стали для поляків об’єктом окатоличення; знищення 200 православних храмів, передача 150 храмів римсько-католикам тощо; значно сильніші позиції УГКЦ на чолі з А. Шептицьким.

— Створення на базі греко-католицької семінарії з ініціативи А. Шептицького Львівської богословської академії — єдиного в Західній Україні легального вищого навчального закладу з українською мовою навчання (у середині 1930-х рр. в Академії навчалося понад 600 студентів).

— Утиски православної церкви на українських землях, що перебували у складі Румунії (підпорядкування румунським патріархатом православних єпархій Бессарабії та автономної буковинської митрополії; українських священиків не допускали до вищих посад, українців обмежували при вступі до духовних семінарій тощо).