Практичний довідник

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ (1929-1938 рр.)

Утвердження диктатури Й. Сталіна

Завершення внутріпартійної боротьби в ЦК ВКП(б)

Осінь 1927 р. — розгром опозиції Троцького—Зинов’єва; курс на встановлення абсолютної диктатури Й. Сталіна.

1928 р. — призначення генеральним секретарем ЦК КП(б)У С. Косіора.

Косіор Станіслав Вікентійович — більшовицький партійний і радянський діяч. Член Комуністичної партії з1907 р. У 1907—1918 рр. — учасник більшовицького руху в Донбасі і на Дону. В березні—квітні 1918 р. входив до складу Народного Секретаріату як народний секретар у справах фінансів. Був одним із організаторів КП(б)У. У 1928—1938 рр. — генеральний (з 1934 р. — перший) секретар ЦК КП(б)У. В липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції КП(б)У, добре знаючи незадовільне становище із забезпеченням населення хлібом, активно підтримав вимогу Л. Кагановича і В. Молотова повністю виконати значно завищені плани хлібоздачі в Україні. За його ініціативою було створено колгоспні фонди. Вилучення цих фондів (у тому числі насіннєвих) на початку 1933 р. за директивою Й. Сталіна та В. Молотова і при безпосередній підтримці Косіора, у залік виконання плану хлібозаготівель стало однією з причин голодомору 1932—1933 рр. в Україні. Був активним противником політики українізації, підтримував проведення політики русифікації, розгортання протиукраїнського терору, фабрикування численних політичних процесів та масове винищення української інтелігенції у наслідок чого став однією з найзловісніших постатей в українській історії. У 1939 р. С. Косіора було заарештовано, звинувачено у приналежності до Польської військової організації та розстріляно.

1928-1929 рр. — відмова від непу; відновлення репресивної політики; виступ М. Бухаріна проти репресивних методів, а також проти фактичного повернення до «воєнного комунізму»; приєднання до нього О. Рикова та М. Томського (вони звинувачували Й. Сталіна у «воєнно-феодальних методах» експлуатації селянства).

1929 р. — посилення тиску Й. Сталіна на групу М. Бухаріна, яку оголосили «правим ухилом» (виведення М. Бухаріна зі складу Політбюро на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б), суворе попередження О. Рикову та М. Томському).

Кінець 1929 р. — остаточна перемога Й. Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу; зміцнення позицій правлячої верхівки, яка вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

У результаті: були створені передумови переходу до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними процесами та утвердження сталінського єдиновладдя.

Причини перемоги сталінської лінії

— Відсутність традицій політичної демократії в країні та реальних демократичних свобод.

— Низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР.

— Зосередження політичної влади в руках однієї партії.

— Невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури.

— Внутрішня природа радянської влади, яка була диктатурою класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечувала можливості диктатури однієї особи.

— Наявність чисельного бюрократичного апарату, добробут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

Соціально-політична підготовка «великого перелому». Курс на «розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту»

Кінець 20-хроків — перемога у партійно-державному керівництві СРСР сил, що перебували на позиціях посилення диктатури та адміністрування в політичній та економічній сферах та готових до посилення курсу радикальних перемін.

— Стаття Й. Сталіна «Рік великого перелому: до XII річниці Жовтня», у якій 1929 р. було названо «роком великого перелому на всіх фронтах соціалістичного будівництва» (за твердженням Й. Сталіна, в 1929 році партії і країні вдалося домогтися рішучого перелому: в області продуктивності праці, що виразилося в «розгортанні творчої ініціативи і могутнього трудового піднесення мільйонних мас робочого класу на фронті соціалістичного

будівництва»; в області вирішення проблеми накопичення для капітального будівництва важкої промисловості, прискореного розвитку виробництва засобів виробництва; в переході землеробства «від дрібного і відсталого індивідуального господарства до великого і передового колективного землеробства, до спільного обробітку землі, до машинно-тракторних станцій, до артілей, колгоспів, що спираються на нову техніку, нарешті, до гігантів- радгоспів, озброєних сотнями тракторів і комбайнів»; все це створювало передумови для нових соціалістичних перетворень).

— Постановка завдання — «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні та перетворити СРСР у сучасну велику державу.

— Курс на «розгорнуте будівництво соціалізму по всьому фронту», який передбачав здійснення величезних економічних перетворень, передусім у важкій промисловості, за небувало короткий час.

— Курс сталінського керівництва на скасування непу і перехід до силових, адміністративно-командних методів управління економікою та суспільними процесами.

Сталінська індустріалізація

Завдання індустріалізації

— Здобуття техніко-економічної незалежності СРСР.

— Перетворення аграрної країни на могутню індустріальну державу.

— Укріплення оборонного потенціалу країни.

— Підвищення технічної бази сільського господарства.

Проблема темпів індустріалізації.

Дискусія з приводу першої п’ятирічки

Грудень 1925 р. — проголошення XIV з'їздом ВКП(б) курсу на індустріалізацію країни.

— Розгортання дискусії про темпи і характер соціально-економічних перетворень на тлі боротьби за владу у керівництві ВКП(б).

— Використання Г. Зінов’євим, Л. Каменевим та Л. Троцьким для зміцнення своїх позицій після XIV з’їзду ВКП(б) популярного гасла індустріалізації (їхня програма прискорення темпів капітального будівництва у промисловості дістала назву «надіндустріалізація»).

— Згуртування опонентів Л. Троцького навколо генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна; звинувачення Л. Троцького та його прихильників у тому, що політика «надіндустріалізації» призведе

до зниження життєвого рівня робітничого класу, політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази індустріалізації; розгром Й. Сталіним опозиціонерів.

— Курс Й. Сталіна на форсовану індустріалізацію після позбавлення політичних конкурентів.

Грудень 1927 р. — затвердження XV з’їздом ВКП(б) першого п’ятирічного плану на 1928-1933 рр. за яким середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %.

— Посилення темпів індустріалізації Держпланом СРСР; розробка плану першої п’ятирічки у двох варіантах — відправному, яким темпи приросту промислової продукції сягали 18 %, та оптимальному, який передбачав темпи приросту промислової продукції більше ніж на 20 %.

Словник

П’ятирічки — централізовані державні перспективні плани, що спрямовували розвиток економіки, техніки, науки, освіти та культури в СРСР на 5 років.

Джерела індустріалізації

— Здійснення радянської індустріалізації за рахунок лише власних джерел фінансування (пошук цих джерел був одним із головних завдань політики і предметом внутріпартійної боротьби).

— Головні джерела індустріалізації:

• націоналізація промисловості;

• колективізація сільського господарства, яка забезпечила «перекачування» коштів із села в місто;

• збільшення прямих і непрямих податків;

• внутрішні позики;

• випуск паперових грошей, не забезпечених золотом;

• використання трудового ентузіазму трудящих;

• примусова праця політичних в’язнів;

• конфіскація церковного і монастирського майна;

• прибутки від зовнішньої торгівлі: збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба тощо.

Директивне господарювання

5 грудня 1929 р. — постанова ЦК ВКП(б) «Про реорганізацію управління промисловості», згідно з якою головними ланками управління ставали підприємства, а не трести; позбавлення підприємств економічної самостійності.

— Відмова від госпрозрахунку.

— Впровадження адміністративно-директивних методів управління, які характеризувалися централізацією і суворою регламентацією.

— Перехід великої промисловості України у підпорядкування загальносоюзних наркоматів.

— Перебування у підпорядкуванні республіканських наркоматів лише місцевої промисловості.

— Запровадження директивного планування.

— Контроль над економікою центральних органів влади.

— Створення командної економіки з найвищим ступенем централізації управління.

У результаті: у 30-ті роки в СРСР формується і закріплюється жорстка централізована командна система управління з адміністративно-директивними методами управління, а Українська СРР була , позбавлена економічної самостійності.

Репресії проти господарників і спеціалістів

— Протест господарників та інженерів кам’яновугільної та металургійної промисловості України проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які призводили до тяжких аварій.

— Початок широких репресій проти господарників і спеціалістів, які в Україні відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В. Балицького.

— 18 травня — 6 липня 1928 р. — «Шахтинська справа» — сфабрикований судовий процес над «шкідниками» у вугільній промисловості у Шахтинському районі Донбасу; обвинувачення підсудних у намаганні зруйнувати вугільну промисловість Донбасу — найважливішої паливної бази СРСР і, таким чином, зірвати індустріалізацію СРСР.

• Мета — списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її.

• Вирок: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу; 3-х — до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна; 21 — на термін ув’язнення від 4 до 8 років; 10 — від 1 до 3 років; четверо — засуджені умовно; четверо (німецькі спеціалісти) — визнані невинними.

• Використання сталінським режимом цього процесу для розгортання масової кампанії переслідування «буржуазних» фахівців за «шкідництво» та придушення будь-якого опору авантюристичним темпам індустріалізації країни.

1930 р. — організація нового процесу, спрямованого проти шкідницької організації — буржуазно-кадетської «Промислової партії» (стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу; вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР; всі обвинувачені змушені були визнати себе винними у «шпигунській та шкідницькій діяльності», 5 із них були засуджені до розстрілу).

У результаті: після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі можна було списати на шкідництво; до середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув’язнення.

Спецконтингент ГУТАБ як структурний підрозділ радянської економіки

— Широке застосовування системи позаекономічного примусу праці.

— Використання праці численних в’язнів, які перебували у так званих виправно-трудових таборах (система ГУТАБу); праці селян, що жили в спецпоселеннях, та інших репресованих, примусово переселених у малозаселені, з суворим кліматом місцевості далекої Півночі, Сибіру, Казахстану.

— Праця спецконтингенту ГУТАБу на найважчих роботах — на лісорозробках, добуванні золота, у шахтах і рудниках, на будовах.

— Приречення спецконтингенту на рабську працю, нелюдські знущання, а більшості з них — на смерть.

— Жахливі умови утримання та праці в’язнів ГУТАБу.

— Погане харчування, хвороби, висока смертність.

Соціалістичне змагання. Ізотовський рух. Стаханівський рух

— Стимулювання праці робітників позаекономічними заходами на зразок соціалістичного змагання.

Словник

Соціалістичне змагання — типово радянський термін на означення різноманітних, переважно позаекономічного характеру, заходів підвищення продуктивності праці, в основу яких покладено не так стимули матеріального зацікавлення, як апеляції до «соціалістичної свідомості» працюючих віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму.

9 травня 1929 р. — постанова ЦК ВКП(б) «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», у якій зазначалося, що змагання — не епізодична кампанія, а постійний метод роботи.

— Розгортання ізотовського руху — кампанії у формі «самодіяльного робітничого руху та оволодіння новою технікою».

Словник

Ізотовський рух — одна з форм соціалістичного змагання у роки 2-ої п’ятирічки (1933—1937 рр.) за підвищення продуктивності праці у виробництві за рахунок більш умілого використання нової техніки.

• Мета руху: налагодження систематичного й серйозного навчання нових робітничих кадрів у процесі виробництва, використовуючи для цього наявні сили висококваліфікованих працівників-інженерів, майстрів тощо.

• Зачинатель руху: Микита Ізотов — вибійник шахти № 1 «Кочегарка» (м. Горлівка)

• Історія руху: у січні 1932 р. М. Ізотов виконав план з видобутку вугілля на 562 %, у травні — на 558 %, у червні — на 2000 % (607 тонн вугілля за 6 годин); метод М. Ізотова полягав у ретельному вивченні вугільного шару, вмінні швидко робити кріплення гірничого виробітку, чіткій організації праці, утриманні інструментів у порядку; 11 травня 1932 року М. Ізотов розповів про свої методи роботи у газеті «Правда»; тисячі вибійників виявили бажання перейняти досвід. М. Ізотов проводив інструктажі безпосередньо на робочому місці, показував шахтарям прийоми високопродуктивної праці.

• Значення руху: ізотовський рух набув широкої популярності по всій країні; рух сприяв підвищенню технічного рівня робітників провідних професій у гірничій та металургійній галузях, значно вплинув на підготовку та підвищення кваліфікації молодих робітників.

— Розгортання стаханівського руху.

Словник

Стаханівський рух — масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників.

— Зачинатель руху: Олексій Стаханов — вибійник кадіївської шахти «Центральна-Ірміне».

— Історія руху: у ніч на 31 серпня 1935 р. О. Стаханов завдяки застосуванню прогресивного методу роботи, заснованому на поділі

виробничих операцій між вибійником і кріпильником, протягом зміни видобув 102 т вугілля (при нормі — 7 т). Весь видобуток записали на рахунок О. Стаханова, не врахувавши роботи кріпильників, які йому допомагали.

— Значення та наслідки руху: використання правлячою партійною верхівкою почину О. Стаханова для роздмухування рекордоманії; створення підстави для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань у 1936 р.

Результати розвитку промисловості України в роки першої і другої п’ятирічок

Перша п’ятирічка (1928-1932 рр.)

— Форсований ривок у розвитку важкої промисловості.

— Розвиток сільськогосподарського машинобудування (будівництво Харківського тракторного заводу та випуск перших тракторів, виробництво на харківському заводі «Серп і молот» складних молотилок, випуск на запорізькому заводі «Комунар» комбайнів).

— Створення енергетичної бази.

— Розширення та реконструкція металургійної бази (будівництво заводів «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», реконструкція Металургійних заводів у Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці, Комунарську); ліквідація безробіття.

— Розгортання соціалістичного змагання.

— Запровадження карткової системи.

Друга п’ятирічка (1933-1938 рр.)

— Подальше наростання індустріалізації (хоча темпи росту знижені до 13-14 % на рік).

— Будівництво нових підприємств — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування, азотний завод у Горлівці та ін.

— Розгортання стаханівського руху.

— Налагодження виробництва радіальних, свердлинних, шліфувальних та інших верстатів.

— Прискорений розвиток легкої та харчової промисловості при збереженні пріоритетного розвитку важкої промисловості.

— Відміна карткової системи (1935 р.).

Товари групи «А» і групи «Б»

— Розподіл з початком індустріалізації промисловості на групу «А» (виробництво засобів виробництва) та групу «Б» (виробництво предметів споживання).

— Привілейоване становище групи «А» за капіталовкладеннями, матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати тощо.

— Постійний дефіцит ресурсів для групи «Б».

— Значне відставання обсягу товарів народного споживання (групи «Б») від потреб.

— Відрив групи «А» з ліквідацією ринкових зв’язків, від кінцевого споживача, що в результаті призвело до втрати природних стимулів розвитку.

— Витрачання величезних ресурсів на важку індустрію.

У результаті: прогрес промисловості групи «А» майже не позначився на стані легкої та харчової промисловості (група «Б») і не призвів до суттєвих змін рівня життя населення.

Підсумки «великого стрибка»

— Перетворення України із аграрної країни в індустріально-аграрну.

— Збільшення промислового потенціалу у 7 разів.

— Залучення в промисловість України значної частини загальносоюзних коштів (20 %).

— Виникнення в українській промисловості нових галузей (кольорова металургія, електрометалургія, маргаринова промисловість тощо).

— Випередження УСРР за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряду західноєвропейських країн (2-ге місце в Європі за виплавкою чавуну, 4-те місце в світі за видобутком вугілля, випередження за виробництвом металу і машин Франції та Італії тощо).

— Невисока якість та недостатня кількість товарів широкого вжитку.

— Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства, що спричинило перехід до насильницької колективізації.

— Знищення ринкової «змички» між містом і селом.

— Низький життєвий рівень населення.

— Ліквідація ринкових відносин, створення командно-адміністративної економіки.

Суцільна колективізація сільського господарства

Хлібозаготівельна криза 1928-1929 рр.

Зима 1928-1928 рр. — нова хлібозаготівельна криза (спричинена загибеллю частини озимини в Україні).

— Намір Й. Сталіна покінчити з селянами-власниками, які були економічно не залежними від держави й цим робили державу економічно залежною від них.

— Звинувачення Й. Сталіним у кризі «куркулів» (генсек головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства).

Це цікаво! Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30 — 40 % суми сільськогосподарського податку.

Лютий 1929 р. — влада знову вдається до надзвичайних заходів; повторне вилучення адміністративними методами продовольчих ресурсів, що підірвало ринкові стимули до праці.

— Постійне збільшення норми хлібоздачі, за невиконання яких накладалися великі штрафи, а в разі несплати конфісковувалися сільськогосподарський реманент, худоба, садиба, земля.

— Винесення генсеком на порядок денний, скориставшись штучно створеною кризою хлібозаготівель, питання перетворення селян- власників у найману робочу силу в одержавлених колгоспах. У результаті: штучно створена хлібозаготівельна криза допомогла Й. Сталіну покінчити з непом.

Кооперування або колективізація?

Поворот до суцільної колективізації

Грудень 1927 р. — XV з’їзд ВКП(б) взяв курс на кооперування села, приводом для чого стала хлібозаготівельна криза 1927—1928 рр.

Січень 1928 р. — рішення політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації.

Словник

Колективізація — примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).

Завдання колективізації

— Перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації.

— Забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування та сировиною.

— Перетворення не контрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву.

— Ліквідація дрібнотоварного селянського укладу, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркульства як класу.

Здійснення колективізації

Листопад 1929 р. —курс на суцільну колективізацію села; пленум ЦК ВКП(б) заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі», в якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й показати приклад іншим республікам (колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р. чи навесні 1932 р.).

Січень 1930 р. — постанова «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву».

Лютий 1930 р. — лист-директива С. Косіора місцевим партійним організаціям, у якому ставилося завдання колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.; застосування насильницьких методів колективізації (до 1 березня 1930 р. було примусово колективізовано 62,8 % селянських господарств).

Розкуркулювання. Доля розкуркулених селян

30 січня 1930 р. — постанова ЦК ВКП(б) від «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», яка передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали «куркулями». •

Словник

Розкуркулення — операція експропріації селянських господарств у 30-ті роки XX століття в Україні, складова частина примусової колективізації.

Мета розкуркулювання:

• передача колгоспам (державі) найприбутковіших селянських господарств разом із землею та реманентом;

• вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції;

• ліквідація найзаможнішого прошарку селян, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі;

— Поділ куркулів на 3 категорії, кожній з яких призначалася певна міра покарання:

• активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів (10-річне ув’язнення або розстріл);

• пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність (конфіскація майна, виселення до північних та східних районів СРСР);

• лояльні до політики більшовиків, ті, що не чинили опору радянській владі, але не бажали вступати до колгоспів (переселення за територію колгоспів, надання гіршої землі).

Це цікаво! Висилку селян здійснювали в округи Північного краю — 70 тис. сімейств, Сибіру — 50 тис. сімейств, Уралу — 20-25 тис. сімейств, Казахстану — 20—25 тис. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба тощо). У зв’язку з необжитістю деяких місцевостей, висилка була фактично смертним вироком.

У результаті: під розкуркулення потрапило близько 200 тис. господарств.

Опір селянства колективізації. Завершення колективізації основної частини селянських господарств у 1931-1932 рр.

— Розгортання опору селян:

• надходження на ім’я Й. Сталіна та інших радянських керівників близько 90 тис. листів-скарг від селян;

• винищення селянами на знак протесту проти колективізації худоби, у результаті чого поголів’я в Україні скоротилося вдвічі.

Осінь 1929 — весна 1930 рр. — хвиля селянських виступів і повстань, у яких взяло участь понад 40 тис. селян; використання владою проти селянських повстань регулярних військ, артилерії і навіть авіації.

Березень 1930 р. — стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти надмірностей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях; дозвіл селянам виходити з колгоспів (це був маневр сталінського керівництва, спрямований на заспокоєння селян); початок масового виходу селян із колгоспів.

Осінь 1930 р. — директивний лист ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», який закликав найрішучішими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації; повторне об’єднання селян у колгоспи в Україні, яке мало завершитися до кінця 1931 р.

У результаті: до кінця 1932 р. в Україні були об’єднані у колгоспи близько 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівних площ.

Деградація сільськогосподарського виробництва в одержавлених колгоспах

— Дезорганізація і деградація сільського господарства внаслідок втрати стимулів праці.

— Запровадження натуроплати колгоспників — трудоднів, які обраховувалися за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записували 0,5 трудоднів, за працю 9 категорії — 4,5 трудодні; вартість трудоднів в колгоспах встановлювалася в кінці сільськогосподарського року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися для розподілу в колгоспі, ділили на число трудоднів усіх колгоспників за рік, а кожний колгоспник одержував відповідно до числа відроблених трудоднів.

Словник

Трудодень — форма оплати праці в колгоспах СРСР, введена у 1930-1931 рр. під час примусової колективізації сільського господарства.

— Отоварення селянських трудоднів за залишковим принципом (натуроплата колгоспників становила лише 12-15 % заробленого).

— Малоефективність примусової праці.

— Втрата селянством таких рис як хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

— Повільне зростання обсягу сільськогосподарської продукції як наслідок деградації сільськогосподарського виробництва в одержавлених колгоспах:

• 1933 р. — 317 млн пудів хліба;

• 1935 р. — 462 млн пудів хліба;

• 1940 р. — 576 млн пудів хліба.

Наслідки колективізації

— Отримання коштів для індустріалізації.

— Знищення найбільш працездатних селянських господарств.

— Занепад почуття індивідуалізму, властивого українському селянинові.

— Дезорганізація аграрного сектору (індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими).

— Наростання кризових явищ у сільському господарстві (зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна тощо).

— Утвердження командної економіки на селі при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі.

— Голодомор 1932-1933 рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Причини голодомору

— Волюнтаристська політика сталінського керівництва в галузі сільського господарства.

— Прискорена насильницька колективізація.

— Дезорганізація і деградація сільськогосподарського виробництва внаслідок політики колективізації.

— Завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.

— Діяльність в Україні надзвичайної хлібозаготівельної комісії В. Молотова.

Надзвичайна хлібозаготівельна комісія В. Молотова в Україні і Л. Кагановича на Кубані

22 жовтня 1932 року — рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про створення в основних хлібозаготівельних регіонах Надзвичайних хлібозаготівельних комісій (НХК).

— Діяльність в Україні надзвичайної хлібозаготівельної комісії на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим.

Молотов Вячеслав Михайлович — радянський партійний та державний діяч. Член РСДРП(б) з 1906 р. У вересні 1920 р. рішенням партійного керівництва був направлений у Донбас, у жовтні 1920 р. — обраний секретарем Донецького губкому більшовицької партії, з листопада 1920 р. — перший секретар ЦК КП(6)У. із листопада 1920 р. до березня 1921 р. обіймав пост першого секретаря ЦК КП(б) України. Перебуваючи на цьому посту, проводив жорстку централістську політику, боровся з українським повстанським рухом, втілював про граму продрозкладки і виступав проти заміни її продподатком, що призвело до голоду 1921—1922 рр. в Україні. Найближчий соратник Й. Сталіна, вважався його «правою рукою». Разом зі Й. Сталіним став організатором голодомору 1932—1933 рр. Саме В. Молотов визначив значно завищений план хлібозаготівель для України в розмірі 356 млн пудів і спільно з Л. Кагановичем домігся його прийняття в липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції КП(б)У. В жовтні—листопаді 1932 р. В. Молотов за дорученням Й. Сталіна очолював надзвичайну комісію в Україні, яка керувала насильницькою колективізацією селянських господарств та тотальною реквізицією зерна в селян-одноосібників. Очолювана ним комісія розробила надзвичайні заходи для збільшення хлібозаготівель шляхом здійснення адміністративного тиску і проведення масових репресивних заходів щодо селянства. Аби прискорити виконання планів хлібопоставок, видав розпорядження про створення спеціальних репресивних комісій які б мали здійснювати вилучення хліба, призначеного для потреб громадського харчування; повну економічну блокаду сіл (заборона торгівлі, припинення постачання сіл тощо). На початку 1933 р. наказав вивезти всі колгоспні фонди, в тому числі насіннєвий, у рахунок заборгованості за планами хлібозаготівель, що перетворило штучно створену продовольчу кризу в Україні на широкомасштабний голодомор. У 1937 р. відігравав головну роль у проведенні партійної чистки ЦККГІ(б)У. Із травня 1939 р. як міністр закордонних справ СРСР поставив свій підпис під пактом Молотова—Ріббентропа, який містив план розподілу Центрально-Східної Європи. З 1946 р. — міністр закордонних справ СРСР, у 1941—1957 рр. — перший заступник Голови Ради Народних Комісарів, із 1946 р. — Ради Міністрів СРСР. Після смерті Й. Сталіна став одним із керівників опозиції до нового курсу М. Хрущова. У 1957—1962 рр. перебував на дипломатичній роботі у Монголії та Австрії. У 1961 р. виключений із партії. Останні роки життя провів у Москві.

Мета діяльності комісії — вилучення хліба в селян за всяку ціну:

• обшуки;

• натуральні штрафи;

• загороджувальні загони;

• реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фондів колгоспів;

• блокади сіл-боржників тощо.

Листопад 1932 р. — запровадження комісією В. Молотова системи спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»), до яких входило понад 110 тисяч добровольців, що, таким чином, намагалися врятуватися від голодної смерті (вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів).

Це цікаво! 30 жовтня 1932 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У В. Молотов заявив про те, що встановлюється остаточний хлібозаготівельний план для України — 282 млн пудів, зокрема по селянському сектору — 361 млн. 31 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. комісія В. Молотова додатково «заготовила» в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. Отже, В. Молотов з виконанням хлібозаготівельного плану не справився незважаючи на те, що вивіз з України майже все продовольство, прирікши селян на голодну смерть.

— Створення подібних надзвичайних хлібозаготівельних комісій на Північному Кавказі на чолі з Л. Кагановичем та на Поволжі на чолі з П. Постишевим (на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які на той час становили більшість населення регіону); кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу.

У результаті: хлібозаготівельна кампанія перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства.

«Закон про п’ять колосків»

Літо 1932 р. — голодне населення, намагаючись хоч якось вижити, масово «стригло» ще не дозрілу пшеницю на полях. Працівники НКВС та ДПУ за допомогою активістів з числа незаможних селян почали виловлювати «перукарів» (тих хто зрізував колоски); з початком обмолоту ранніх зернових у словнику службовців НКВС та ДПУ з’явився ще один новий термін «несуни» (ті, хто брав з току жменю-другу зерна).

7 серпня 1932 р. — постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома в народі як «Закон про 5 колосків», згідно з яким:

• збирання колосків визначалося як розкрадання соціалістичної власності;

• за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл із конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше, ніж на 10 років.

Це цікаво! Спираючись на постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», людей засуджували за збір колосків на вже зораному колгоспному полі, за зріз колосків на власному полі, за «самоправний» помел власного хліба, за розмови про те, що план хлібоздачі нереально виконати, за приховування харчів тощо.

У результаті: до початку 1933 р., за неповні п’ять місяців, за цим законом було засуджено майже 55 тисяч осіб, з них 2110 — до вищої міри покарання.

Масштаби та наслідки голодомору

— Величезні людські втрати в Україні:

• 1932 р. — близько 150 тис. осіб.

• 1933 р. — від 3 до 3,5 млн осіб.

— Загибель близько 1 млн селян на Північному Кавказі (особливо на Кубані).

— Катастрофічне зниження народжуваності під впливом голоду.

— Знищення традиційного українського села з його багатими народними звичаями.

Це цікаво! Василь Мазорчук висловив цікаве порівняння трагічних подій 1932—1933 рр.: «головне завдання керівництва було: ліквідувати селянина аборигена, який мешкав на найкращих чорноземах. Тутешніх селян заходилися нищити так, як нищили колись в Америці корінних мешканців — ацтеків та інків».

— Подолання опору колективізації і як наслідок — перемога колгоспного ладу на селі.

Сучасна історіографія про голодомор 1932-1933 рр.

У сучасній історіографії можна виділити кілька груп дослідників:

Дж. Мейс, Р. Конквест, А. Безансон, Д. Соловей, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору («українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями-селянами»).

Н. Іваницький, В. Марочко, Н. Верт наголошують на соціально- економічних причинах, «насильницьких хлібозаготівлях», «політиці продрозкладки» тощо.

С. Кульчицький, І. Касьянов, В. Даниленко, яким найбільш продуктивним і обґрунтованим видається синтетичний підхід на основі зіставлення різних концепцій («тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину»).

У сучасній Україні одним із найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький.

Основні праці:

• Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид — К., 2005.

• Голод 1932 р. в затінку голодомору-33 // Український історичний журнал — 2006. — № 6. — С. 77-97.

• Голодомор 1932-1933 рр. в Україні як геноцид // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2005. — Вип. 14. — С, 225-300.

• Голодомор 1932-1933 рр.: механізми сталінського терору // Український історичний журнал — 2007. — № 4. — С. 4-26.

• Голодомор-33: сталінський задум та його виконання // Проблеми історії України: факти, судження, пошук. — 2006. — Вип. 15. — С. 190-264.

• Демографічні наслідки голоду-геноциду 1933 р. в Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — 2003. — Вип. 7 (спец.). — С. 7-19 та ін.

Політвідділи МТС і радгоспів

— Створення для успішної колективізації села МТС — машинно- тракторних станцій.

Словник

Машинно-тракторна станції (МТС) — державні підприємства, що забезпечувало колгоспи сільськогосподарською технікою, здійснювали обслуговування і ремонт тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки й давала її в оренду колгоспам.

1928 р. — створення першої МТС в Україні (у радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району Одеської округи).

1933 р. — створення політичних відділів МТС і радгоспів, наділених надзвичайними повноваженнями на селі.

— Відрядження для роботи в політвідділах в Україну кілька тисяч комуністів з міст, у тому числі з Москви й Ленінграда (близько 16 тис. осіб).

— Здійснення політвідділами масової перевірки голів колгоспів, бухгалтерів, бригадирів тощо; звинувачення багатьох із них в антиколгоспній діяльності; репресії щодо них.

— Пошук та виявлення працівниками політвідділів «куркулів» і «підкуркульників», які нібито проникали в колгоспи для шкідництва.

— Значний вклад політвідділів в організацію соціалістичного змагання на селі, в поліпшення партійної пропаганди.

Колгоспи в системі командної економіки в 1934-1938 рр.

— Зменшення податкового тиску на колгоспи після 1933 р. (колгоспам залишалася продукція, вироблена понад план державних поставок).

— Розгортання руху ентузіастів, спроба поширити досвід організації соціалістичного змагання на село:

1935 р. — почин М. Демченко — ланкової колгоспу села Старосілля, яка стала ініціаторкою руху за вирощування 500 ц цукрових буряків з гектару.

• Заклик П. Ангеліної — бригадира тракторної бригади Старобешівської МТС на Донеччині до всесоюзного змагання тракторних бригад тощо.

— Зміцнення матеріальної бази на селі шляхом збільшення кількості МТС.

— Запровадження відрядної оплати праці.

— Поліпшення побутових умов на селі.

Політична система

Основні риси тоталітарного режиму

— Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.

Словник

Тоталітарний режим — це політичний режим, який передбачав встановлення всеохоплюючого державного контролю над усіма сферами життя суспільства шляхом терору, знищення демократичних свобод, зосередження влади в руках окремої групи (політичної партії).

— Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.

— Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.

— Жорстка ідеологічна цензура.

— Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.

— Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).

— Масові репресії і терор з боку силових структур.

— Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.

— Централізоване планування економіки.

— Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.

— Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.

Комуністична партія — ядро тоталітарної системи. Монопольне становище ВКП(б) — КП(б) в суспільстві

— Ядро тоталітарної системи в СРСР (УСРР) — Комуністична партія, від імені якої здійснювалося керівництво всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя.

— КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

— Швидке поповнення лав ВКП(б) — КП(б)У, адже членство у партії гарантувало швидке просування по службі.

— Монопольне становище ВКП(б) — КП(б)У в суспільстві; жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики.

— Усунення з політичної арени інших політичних партій.

— Перетворення комуністичної партії в ієрархічну, надцентралізовану організацію.

Одержавлення партійного апарату

— Швидке зростання і зміцнення партійного апарату, що перебрав на себе повноваження державних органів диктуючи їм свою волю суспільству.

— Зрощення правлячої партії з державним апаратом:

• у 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70 %, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40 %.

• у 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійний.

Ідеологізація суспільного життя

— Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

— Ідеологізація суспільного життя через безкомпромісну боротьбу проти ухилів у партії, проти «класових ворогів», «шкідників» боротьбу з релігією тощо.

— Забезпечення цілковитої монополії офіційної ідеології органами цензури.

— Використання з метою ідеологізації суспільного життя засобів масової інформації, радіо, телебачення тощо.

Контроль за засобами масової інформації

— Відведення значної ролі засобам масової інформації (ЗМІ) в проведенні та організації штучних пропагандистських кампаній, спрямованих на формування «образу ворога».

— Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.

— Встановлення контролю за засобами масової інформації, головна місія яких полягала у всебічній підтримці та вихвалянні існую чого режиму.

— Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації.

— Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.

Культ вождя

— Важливий засіб зміцнення тоталітарної системи — формування культу вождя, наділеного надприродними рисами.

Кінець 20-х років — початок створення культу особи Й. Сталіна (під час підготовки до його 50-річчя).

Це цікаво! 21 грудня 1929 р. вийшла газета «Правда» на восьми сторінках, більша частина з яких була присвячена Й. Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона Армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З цього почалося відкрите й безсоромне пропагування його «величі».

1934 р. — новий виток у створенні культу особи Й. Сталіна (наприклад, один із керівників України П. Постишев на XVII з’їзді ВКП(б) говорив про вчення «Леніна-Сталіна», виділяв Й. Сталіна як великого стратега і мислителя; не відставали від нього й інші делегати).

— Насадження ретельно налагодженим апаратом маніпулювання суспільною свідомістю містично-забобонного схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями».

— Монопольно-моністичне становище поглядів Й. Сталіна в пропаганді й науці; заборона наукових положень, які суперечили б його догмам.

— Звеличення ролі і діяльності Й. Сталіна у «Короткому курсі історії ВКП(б)».

— Створення ілюзорних і міфологічних уявлень про Й. Сталіна унаслідок усебічної і постійної пропаганди.

— Поступове насадження тези про те, що незгода з поглядами та діями «вождя» — антидержавний акт.

— Перетворення у свідомості багатьох людей Й. Сталіна як реальної людини (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) на символ соціалізму, навіть держави.

Конституція СРСР 1936 р.

Осінь 1935 р. — створення ЩВК СРСР Конституційної комісії під головуванням Й. Сталіна.

5 грудня 1936 р. — прийняття нової Конституції СРСР, яка отримала неофіційну назву «сталінська конституція».

— Проголошення конституцією про перемогу і побудову соціалізму в СРСР, що означало фактичне знищення приватної власності на засоби виробництва і експлуататорських класів; проголошення економічною основою планової соціалістичної системи господарства, що спиралася на соціалістичну власність у двох її формах — державну і колгоспно-кооперативну.

— Фіктивний характер конституційних прав і свобод проголошених Конституцією 1936 р.

— Проголошення Комуністичної партії «керівним ядром» державних та громадських організацій (у Конституції 1924 року партія не згадувалася).

Конституція УСРР 1937 р.

Січень 1937 р. — прийняття нової Конституції УРСР, створеної відповідно до Конституції СРСР 1936 р., за якою відбулося перейменування УСРР в Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР).

— Проголошення УСРС соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих.

— Визнання економічною основою соціалістичної система господарювання і соціалістичної власності на засоби виробництва у формі державної або кооперативно-колгоспної.

— Проголошення вищим органом влади Верховної Ради, яка обиралася на 4 роки; вона утворювала уряд — Раднарком; місцевими органами державної влади були ради депутатів трудящих.

— Декларування Конституцією свободи слова, друку, зборів, мітингів; проведення виборів представницьких органів влади на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням, що в тоталітарній державі це було неможливим.

— Цілковите ігнорування тоталітарним режимом прав і свобод громадян.

У результаті: конституція своїм змістом абсолютизувала державу; усебічний розвиток особи в ній розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму; конституція не забезпечувала і не могла забезпечити втілення в життя основних своїх положень.

Уніфікація суспільного життя

— Соціально-уніфіковане життя суспільства на основі нівелювання різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтересів однієї або кількох соціальних груп.

— Національна уніфікація життя різних народів.

— Подолання відмінностей між людьми індустріальної й сільськогосподарської, розумової і фізичної праці як форм соціального життя, що історично склались.

Дитячі та юнацькі політичні організації

— Діяльність Всесоюзної піонерської організації:

• мета піонери — ідейне формування особистості дитини, виховання відданості справі комунізму, любові до радянської батьківщини, інтернаціоналізм;

30-ті роки — активізація роботи піонерської організації у навчальних закладах;

• виникнення перших палаців та будинків піонерів;

• перетворення дитячої організації на чітку ідеологічну структуру комуністичного виховання школярів.

— Діяльність ВЛКСМ — Всесоюзної Ленінської комуністичної спілки молоді:

• виконання ВЛКСМ на першому етапі діяльності (до кінця 20-х років) функції політичного виховання молоді, захисту юридичних, економічних, соціальних, культурних прав; перетворення після початку першої п’ятирічки на «ударну бригаду соціалізму» із суворою регламентацією політичної функції діяльності організації;

• втрата комсомолом у 30-ті роки XX ст. своєї самостійності, перетворення на додаток до партійно-державного апарату;

• значні утрати комсомольських організацій внаслідок масових репресій (проявляючи «класову пильність», комсомольські функціонери займалися виявленням «чужих елементів»);

• комсомол — вірний помічник і резерв комуністичної партії (саме з комсомолу ВКП(б) переважно формувала свої ряди).

Масові репресії — невід’ємний елемент сталінської системи управління

Хвилі сталінського терору в Україні

І хвиля (1928-1931 рр.) — розкуркулення, депортації, викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції.

«Шахтинська справа» (1928 р.) над 53 спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю (5 осіб отримали смертний вирок, інші — різні строки ув’язнення);.

• Сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) — 1930 р. — справа, спрямована проти «старої» національної еліти. Звинувачення 45 осіб у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України.

• Сфальсифікована справа «Українського національного центру» (УНЦ) — 1931 р. — процес над колишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.

• Боротьба з УАПЦ (із 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства).

Словник

Терор — це політика придушення, залякування політичних противників жорстокими насильницькими методами.

Репресії — захід державного примусу, покарання.

II хвиля (1932-1935 рр.) — голодомор, репресивний спалах після вбивства С. Кірова, боротьба з «націоналістичним ухильництвом».

• Голодомор 1932-1933 рр.

• Самогубства М. Хвильового та наркома освіти М. Скрипника.

• Арешт українських кобзарів і лірників та розправа над ними (грудень, 1934 р.).

• Справи «Української військової організації» (УВО), «Блоку українських націоналістичних партій» тощо.

III хвиля (1936-1938 рр.) — доба «великого терору»:

• Боротьба з українським націоналізмом (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп» та ін.).

• Боротьба з ухилами в партії (справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»).

• Чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У (Є. Квірінг, X. Раковський, П. Постишев та ін.).

• Репресії в армії (серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір — командувач київського військового округу, І. Дубовий — командувач Харківського військового округу, Є. Ковтюх, І. Федько, Д. Шмідт, І. Уборевич та ін.).

• Репресивні заходи проти українських діячів культури — «розстріляне відродження».

Це цікаво! Цікаву оцінку сталінській добі дав Г. Губерман:

Навіки ми створили монумент

Страшних руйнацій, божевілля втрат,

Провівши на крові експеримент,

Що дав нам негативний результат.

Ідеологія на службі терору

— Прагнення тоталітарного режиму ідеологічно виправдати масовий терор.

— Використання для ідеологічного виправдання терору тези про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства.

— Органічне доповнення цього положення іншим — про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів.

— Розпалювання Й. Сталіним і його найближчим оточенням боротьби з «ворогами народу».

Це цікаво! У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з’їзду КП(б)У, який відбувся у 1934 р., С. Косіор, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу щодо України: «На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог — куркуль, націоналіст — у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу»).

— Переповнення преси, радіо, кінохронік сфабрикованими слідчими матеріалами про «злочинні дії ворогів народу», їхнє шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво на виробництві, в армії, наукових закладах, державних установах.

— Проведення масових мітингів, організатори яких вимагали від виступаючих засудження виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків тощо.

— Використання тези про загострення класової боротьби як теоретичної підстави для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії.

Соціально-психологічні наслідки терору

— Насадження бездуховності та німої рабської покори.

— Поширення у суспільстві доносів і взаємної підозрілості.

— Нагнітання істерії страху з метою паралізувати волю народу до опору.

— Виховання сліпого поклоніння владі, «законослухняності» і соціальної терпимості.

— Величезні демографічні втрати в Україні, підрив її генофонду.

Зміни в соціальній сфері

Зміни в соціальному складі населення

— Кардинальні зміни соціального складу населення:

• Зникнення економічно активних в 20-ті роки категорій приватних торговців, власників підприємств.

• Помітне збільшення кількості робітників: з 1770 тис. до 4578 тис. осіб 1940 р. (їхня питома вага у населенні республіки досягла третини).

• Зростання загальної кількості службовців і спеціалістів народного господарства, освіти, культури, науки: з 549 тис. у 1928 р. до 2 млн. осіб у 1940 р. (понад 25 % їх мали середню і вищу освіту).

• Зникнення багатомільйонного селянства, яке господарювало самостійно і було власником виробленої продукції; виникнення натомість підневільних колгоспників.

— Збільшення внаслідок індустріалізації кількості міських жителів УСРР: 1926—1939 рр. їх кількість подвоїлася і досягла третини населення; зростання міст у ці роки переважно за рахунок місцевого українського населення (1920 р. українці серед міських жителів УСРР становили лише третину, з 1939 р. — понад 58 %).

— Супроводження переміщення людей з одних соціальних груп до інших швидкою ломкою їхньої психології, способу життя, втратою усталених традицій, які вироблялися століттями.

Соціальна диференціація

— Намагання побудувати безкласове суспільство; зменшення соціальних відмінностей між класами і верствами в радянському суспільстві.

— Висування на перший план не рівня доходів, а місця в партійній структурі і контролю над каналами розподільчої мережі.

— Соціальна диференціація радянського суспільства:

• Верхівка суспільства — номенклатура — вищі партійні, військові та державні чини.

• Наступний клас — соціальні групи, обслуговуючі номенклатуру: керівники, журналісти, викладачі, медики, водії тощо.

• Нижчий клас — наймані працівники держави: робітники, селяни, інтелігенція.

Формування партійно-державної номенклатури.

Система пільг і привілеїв

— Формування номенклатури — верхівки партійно-державного й господарського апарату, яка сконцентрувала у своїх руках владу в республіці у межах, дозволених Москвою.

— Формування партійно-державної еліти за кастовим принципом, наслідком чого стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу.

— Існування суворої системи рангів всередині самої номенклатури.

— Поширення впливу номенклатури на всі сфери життя суспільства, в тому числі й на виробничу: партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи у ній свою силу і владу.

— Зловживання владою, створення, місцевих мікрокультів.

— Забезпечення матеріального достатку владної верхівки, не лише порівняно високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями і доступом до закритих спецрозподільників, можливістю одержувати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

Матеріальне становище робітників і службовців

— Швидке зростання кількості робітників і службовців:

Рік

Робітники

Службовці

1928

1 770 тис. осіб

549 тис. осіб

1339

4 578 тис. осіб

близько 2 млн. осіб

— Відставання зарплати від зростання цін; зниження реальних доходів трудящих.

— Погіршення харчування населення.

— Постійний дефіцит товарів широкого вжитку.

1928-1929 рр. — запровадження у містах нормованої торгівлі хлібом за картками; згодом поширення карткової системи на основні види продовольчих і промислових товарів.

1930 р. — поділ населення, зайнятого у державному секторі залежно від професії і соціального стану на «шість груп постачання»:

Група

Склад «групи постачання»

І

Робітники Донбасу і Криворіжжя, підземних професій, робітники гарячих цехів (постачання за найвищими нормами)

II

Всі інші робітники промисловості та будівництва

III

Робітники всіх інших галузей народного господарства

IV

Службовці

V-VI

Утриманці робітників і службовців

— Створення на великих підприємствах закритих робітничих кооперативів (ЗРК), які постачали робітників за картками, організовували заводські їдальні та приміські господарства, заготовляли сільськогосподарську продукцію тощо.

1935 р. — ліквідація карткової системи постачання продовольством.

1936 р. — скасування розподілу промтоварів за нормованими цінами.

— Певне доповнення до індивідуальних доходів робітників і службовців — суспільні фонди споживання із яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги.

У результаті: зниження життєвого рівня широких народних мас.

Зміни в соціальній психології селян

— Злам старого способу життя, психології, звичаїв, традицій, що витворювалися віками.

— Катастрофічна трансформація психології селян, що засвідчила появу безнадії, байдужості селян до себе.

— Абсентеїзм і гострий правовий нігілізм, відсутність мети і ослаблена толерантність, які вразили українське селянство, негатив ний вплив яких ще більш посилився штучним багатомільйонним винищенням українського селянства.

Словник

Абсентеїзм — пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов’язків,

— Збудження практикою розкуркулення споживацьких настроїв серед найменш заможних верств села, а при поляризації в середовищі селянства виклику й прямої ненависті до заможних.

— Поширення серед селянства, особливо уроки голодомору, есхатологічних настроїв, які були пов’язані з уявленнями про антихриста, страшний суд та пекло, що, у свою чергу, асоціювалося з комуністичною владою (в окремі періоди есхатологічні настрої були домінантою духовного життя на значній території України). У результаті: відбувся великий соціально-психологічний злам в історії українського селянства спричинений суцільною колективізацією та кардинальними змінами в структурі аграрного сектору.

Інтелігенція. Винищення старих кадрів. Формування «пролетарської інтелігенції»

— Недовіра сталінського керівництва до старих спеціалістів.

— Винищення старих кадрів за допомогою сфабрикованих ДПУ процесів («Шахтинська справа» 1928 р., «Справа СВУ» 1929 р., «Процес Промпартії» 1930 р.)

— Мета більшовицької влади — виховання нової генерації інтелігенції.

— Курс на підготовку спеціалістів із робітничо-селянського середовища.

Незацікавленість адміністративно-командної системи у формуванні творчої інтелігенції.

Виховання тоталітарною системою бездумного виконавця, «гвинтика», який би визнавав сліпу, ірраціональну віру, не допускав і тіні сумніву в мудрість вождів.

Супроводження процесу формування нової генерації інтелігенції великими втратами:

• Зниження загального кваліфікаційно-професійного рівня.

• Остаточне порушення інтелектуальної і моральної спадковості нової і старої інтелігенції.

• Відсутність підґрунтя для розвитку критичного духу, творчого начала, гуманізму і благородства, властивих демократичній більшості дореволюційної інтелігенції.

• Поширення серед нової інтелігенції безпринципності, аморальності, фабрикування доносів, наклепницьких заяв.

Стан культури в 1930-ті роки

Ідеологічний наступ на культуру

— Найхарактерніша риса, характерна культурі України 30-х рр. — заідеологізованість.

— Набуття культурним життям вкрай політизованих форм.

— Підкорення функцій культури потребам офіційної ідеології. Розглядання культурних зрушень, як складових так званої «культурної революції», основним змістом якої влада вважала утвердження марксистського світогляду, подолання впливу несумісних з ним ідеологій.

— Нав’язування суспільству надзвичайно убогого розуміння культури, звівши все багатство та різноманітність її функцій до обслуговування політичних цілей ВКП(б).

Початок 30-х років —згортання політики українізації (національне відродження почало виходити за межі командно-адміністративної системи, що набирала сили).

Освіта.

Згортання діяльності національних шкіл.

Політизація шкільного життя

— Завершення кампанії з ліквідації неписьменності.

25 липня 1930 р. — постанова ЦК ВКП(б) «Про загальне обов’язкове навчання», за якою запроваджувалася обов’язкова початкова освіти в сільській місцевості та загальне семирічне навчання у містах.

Травень 1934 р. — постанова ЦК ВКП(б) і РНК «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР», за якою запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:

• Початкова (чотирирічне навчання).

• Неповна середня (семирічне навчання).

• Середня (десятирічне навчання).

Це цікаво! У другій п’ятирічці в України було побудовано 1864 школи більше як на 500 тис. учнівських місць. Завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в 10 разів.

— Нестача кваліфікованих педагогів із вищою освітою.

— Заідеологізованість освіти: приділення владою особливої уваги змісту навчальних програм і підручників, особливо з гуманітарних предметів, адже школа повинна була виховувати «покоління, здатне остаточно встановити комунізм».

— Особливий контроль над викладанням історії: предметом вітчизняної історії вважалась історія СРСР; історія України розчинилась в загальному курсі громадянської історії і зникла як окремий предмет.

— Скорочення кількості українських шкіл (у зв’язку зі згортанням політики українізації).

1938-1939 рр. — запровадження в неросійських школа х обов’язкового вивчення російської мови.

— Розгортання широкої позакласної та позашкільної роботи з учня ми: створення дитячих технічних станцій, станцій юних натуралістів, спортивних шкіл, театрів юного глядача, будинків художнього виховання тощо.

Розширення мережі вузів.

Відновлення роботи університетів

— Зростання масштабів підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми, вузи.

— Зростання кількості вищих навчальних закладів.

Це цікаво! Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 19 у 1914—1915 навчальному році до 129 у 1938-1939 навчальному році, а кількість студентів у них відповідно з 27 тисяч до 124 тисяч, УРСР за чисельністю студентів випередила Велику Британію, Німеччину і Францію.

— Приділення значної уваги якості навчання: подовження строків навчання, скасування системи короткострокової підготовки.

1933 р. — відновлення діяльності університетів (Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського).

— Зростання можливостей для науково-дослідницької роботи професорсько-викладацького складу вузів, що позитивно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

Січень 1934 р. — встановлення наукових ступенів кандидатів і докторів наук, наукових звань доцентів і професорів.

1935 р. — скасування обмежень, пов'язаних із соціальним походженням абітурієнтів.

Діяльність Академії наук України.

Видатні досягнення українських учених Згубний вплив сталінщини на розвиток науки

— Провідна установа — Академія наук УСРР, до складу якої входило 26 інститутів (на чолі з О. Богомольцем).

— Державне фінансування та контроль над виконанням планових завдань Академії наук УСРР.

1928 р. — відкриття у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ), в якому працювали видатні вчені І. Курчатов, Л. Ландау та ін.

1931 р. — створення Інституту клінічної фізіологи під керівництвом О. Богомольця.

1934 р. — заснування Інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона.

— Організація в Одесі Українського інституту хвороб очей і тканинної терапії з ініціативи видатного окуліста В. Філатова.

— Плідна робота математиків М. Крилова, М. Богомолова, Д. Граве.

— Дослідження в галузі космонавтики (Ю. Кондратюк).

— Продовження досліджень у галузі епідеміології (М. Гамалія, Д. Заболотний).

— Актуальні розробки в галузі генетики й селекції рослин і тварин (М. Вавілов, О. Богомолець, О. Палладій та ін.).

— Плідна праця в галузі суспільних наук істориків Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Грушевського.

— Критика владою українознавчих досліджень як націоналістичних.

— Згубний вплив сталінщини на розвиток науки:

1930 р. — сфабрикована справа над СВУ — Союзом визволення України: звинувачення віце-президента ВУАН С. Єфремова; переважна більшість звинувачених належала до української наукової і творчої інтелігенції.

1931 р. — справа «УНЦ» — Українського національного центру, керівництво яким приписували М. Грушевському.

1931 р. — утворення поза рамками ВУАН Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер.

1936 р. — організація академічних інститутів гуманітарного профілю — економіки, історії України, українського фольклору, української літератури, з якими формально злилися установи ВУАМЛІН, у яких внаслідок репресій співробітників майже не залишилося.

Література і мистецтво. «Соціалістичний реалізм» як соціально-психологічний феномен

1934 р. — ліквідація літературно-художніх об’єднань і організація Спілки радянських письменників України.

— Державний контроль над видавництвами.

— Панівне становище методу соцреалізму — соціалістичного реалізму.

Словник

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства».

— Звуження творчих можливостей у прозі й образотворчому мистецтві до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві це портрети й пам’ятники, переважно Й. Сталіна), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

— Широке визнання творів Ю. Яновського, А. Головка, Остапа Вишні, П. Тичини, В. Сосюри та ін.

— Хвиля переслідувань українських письменників.

— 1929 р. — заснування «Українського мистецького об’єднання» (М. Козин, В. Коровчинський, Г. Світлицький та ін.)

1935 р. — відкриття у Харкові пам’ятника Т. Шевченкові (скульптор — М. Манізер).

— Створення Спілки радянських композиторів України (1932 р.).

— Розстріл українських кобзарів і лірників (1934 р.).

— Створення Спілки художників України (1938 р.).

— Плідна діяльність хорової капели «ДУМКА», якою до 1938 р. керував Н. Городовенко.

— Заснування Спілки композиторів України (1939 р.).

— Відкриття меморіального музею та пам’ятника Т. Шевченку в Каневі (1939 р.).

— Відкриття пам’ятника Т. Шевченку у Києві (1939 р.).

— Відкриття у Львові театру опери та балету (1940 р.).

Театральне мистецтво

— Продовження плідної діяльності корифеїв української сцени М. Садовського і П. Саксаганського.

— Розвиток традицій корифеїв молодших віком артистів О. Ватуля, В. Добровольського, Ю. Шумського, Г. Юра.

1926-1933 рр. — робота у Харкові під керівництвом Леся Курбаса театру «Березіль», до складу якого належали митці М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко, Й. Гірняк, В. Чистякова, Н. Титаренко, О. Добровольська.

— Найближчий помічник Леся Курбаса у модернізації українського театру — драматург М. Куліш, у п’єсах якого («Мина Мазайло», «Народний Малахій») знайшли широке відображення взаємозв’язків людини і нового історичного часу.

1933 р. — репресії проти Л. Курбаса, звинуваченого у націоналізмі, та театру «Березіль».

«Розстріляне відродження»

30-ті роки XX ст. в історії української культури називають «розстріляним відродженням».

Словник

«Розстріляне відродження» — це роки наступу сталінського режиму на всі сфери культурного життя України, коли під пресом терору опинилися науковці, освітяни, діячі сфери культури; в країні розгорталася боротьба проти «націоналістичних ухилів»; це був період, який пройшов під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури.

— Хвиля переслідувань українських митців: у 1934 р. були, заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка; за гратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник та ін.

— Жертвами сталінського терору стали представники української національної культурної еліти: М. Світальський (геолог); М. Кравчук (математик); М. Яворницький (історик); М. Яловий (прозаїк і драматург); М. Хвильовий (письменник); М. Бойчук (художник); М. Зеров (письменник); М. Семенко (письменник); К. Бурський (письменник); Л. Курбас (режисер) та інші.

Політика влади щодо церкви

— Курс на формування атеїстичного світогляду.

— Зростання державного тиску на діяльність православної церкви, яка не вписувалася в рамки офіційної ідеології (запровадження у 1928 р. Адміністративного кодексу УРСР, який містив розділ «Про культи»).

— Утиски Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), в результаті яких у 1930 р. церква змушена була самоліквідуватися.

— Кривава розправа над священиками, церковним керівництвом (арешт близько 2000 священиків УАПЦ у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського).

— Масове нищення культових споруд, у результаті якого були зруйновані численні пам’ятки церковної архітектури.

Наслідком антицерковної політики влади стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.