Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Практичний довідник

УСРР У ПЕРІОД НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 рр.)

Криза «воєнного комунізму»

Господарська розруха

— Перетворення народного господарства країни до початку 1921 р. на жахливу руїну (розруха вразила машинобудування, залізорудну і вугледобувну промисловість, металургію; у стані глибокого занепаду були легка й харчова промисловість).

Це цікаво! З 11 тисяч підприємств, розташованих на території УСРР, у 1922 р. працювало близько 2,5 тисяч; з 57 доменних печей — лише одна. Було знищено близько 4 тис. км залізничних колій. Загальна сума збитків, завданих Україні громадянською війною, становила 12 млрд крб.

— Скорочення наполовину кількості промислових робітників.

— Скрутне становище сільського господарства (на чверть скоротилися посівні площі; погіршилась обробка землі, були порушені норми посіву; політика продрозкладки позбавляла селян економічних стимулів).

Це цікаво! Посівні площі з 20,9 млн десятин у 1913 р. зменшилися до 15,4 млн десятин у 1920 р.

— Ускладнення ситуації неврожаєм 1920 р.

Робітничі страйки

— Незадоволення більшовицькою диктатурою в робітничому середовищі.

— Страйки на підприємствах Харкова, Києва, Одеси та інших міст.

— Масштабний страйк голодних робітників у Катеринославі, який набув небезпечного для влади розмаху.

— Висунення страйкуючими, поряд з економічними, політичних вимог («Ради без більшовиків»).

Селянський рух. «Куркульський бандитизм»

— Протести селян проти вилучення продовольства за продрозкладкою й заборони торгівлі.

— Повернення селян до збройної боротьби.

— Участь у повстанському русі різних верств села.

— За версією офіційної пропаганди у продовольчих проблемах винне заможне селянство, яке нібито саботувало продовольчу політику радянської влади.

— Кваліфікація більшовиками потужної хвилі антирадянських селянських повстань як «куркульський бандитизм».

— Розгортання боротьби з повстанським рухом, яку 1921 р. очолили керівники УСРР X. Раковський і М. Фрунзе.

— Направлення на боротьбу з повстанцями червоноармійських загонів під керівництвом В. Блюхера, П. Дибенка, Г. Котовського, О. Пархоменка та ін.

Голод 1921-1923 рр.

Причини голоду:

— післявоєнна розруха;

— скорочення виробництва сільськогосподарської продукції внаслідок підриву сільського господарства продрозкладкою, незацікавленості селян у результатах праці;

— вивезення хліба до Росії та інших республік;

— експорт хліба за кордон;

— посуха та неврожай у південних і степових районах України. Масштаби голоду:

— В Україні від голоду померло від 1,5-2 до 7 млн осіб.

Це цікаво! За даними дослідника І. Самійленка на початку січня 1922 року кількість голодуючих в Україні сягнула 1 890 000 осіб, у березні — 3 250 000, у червні — 4 103 000. За доповіддю представника Комітету Ф. Нансена, акредитованого у Женеві, на півдні України взимку 1922 року голодувало 8 000 000 селян. Охопивши такі величезні простори, голод спричинив збільшення смертельних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то померло — 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з’явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.

Наслідки голоду 1921-1923 рр.:

— великі жертви;

— придушення селянського повстанського руху в Україні та зміцнення більшовицької влади.

Реакція влади:

— тривале замовчування наявності голоду в Україні;

— продовження збирання продподатку та вивезення хліба з України;

— вилучення церковних цінностей під приводом боротьби з голодом;

— дозвіл міжнародним організаціям надати допомогу голодуючим.

Діяльність радянських і зарубіжних організацій допомоги голодуючим Півдня України

— Створення у 1921 р. в Берліні за участі Комінтерну Міжнародного комітету допомоги голодуючим радянської Росії, який пізніше перетворився на постійно діючу організацію — Міжнародну робітничу допомогу (Міжробдоп) на чолі з К. Цеткін.

— Велика робота зі збирання коштів та закупівлі продовольства для голодуючих фонду Ф. Нансена — відомого норвезького вченого і громадського діяча.

— Допомога голодуючим з боку Американської адміністрації допомоги (АРА) — неурядової організації, утвореної в США для надання допомоги європейським країнам, потерпілим від світової війни.

Це цікаво! На відміну від Міжробдопу або нансенівського фонду, допомога яких надавалася в межах благодійницьких внесків, АРА мала можливість використовувати величезні матеріальні ресурси, нагромаджені в Європі з часу світової війни. У радянській тогочасній пресі вміщувалося багато інформації про Міжробдоп, але масштаби допомоги АРА не окреслювалися.

— Надання допомоги голодуючим селянам відомими діячами науки і культури — А. Барбюсом, Т. Драйзером, А. Ейнштейном, А. Франсом, Б. Шоу та ін.

Формування нової економічної політики

Перехід до нової економічної політики. В. Ленін

Березень 1921 р. — рішення X з’їзду РКП(б) про перехід до нової економічної політики (непу).

Словник

Нова економічна політика (неп) — економічна політика більшовиків в Україні в 1921-1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини переходу до непу:

— глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;

— політична криза (масовий опір політиці більшовиків — селянські повстання, страйки робітників, виступи в армії, на флоті);

— початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні (реалізація цього плану вимагала надмірної витрати матеріальних ресурсів);

— політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

— спад революційної хвилі на Заході, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

— намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Ініціатор переходу до непу — В. Ленін.

Суть непу

Сільське

господарство

— Затвердження резолюції «Про заміну розкладки натуральним податком», згідно з якою передбачалося скасування продрозкладки, введення продподатку (мета продподатку — стимулювання сільськогосподарського виробництва; на відміну від продрозкладки, де встановлювалися тверді норми здавання продовольства і реквізовувалися всі надлишки, продподаток установлювався у вигляді процентного відрахування від виробленої продукції; продподаток був значно менший за продрозкладку — 20 %, у той час як продрозкладка була фактично в середньому вдвічі більшою).

— Дозвіл на оренду землі.

— Дозвіл використовувати найману працю.

— Розвиток різних форм кооперації.

— Скасування кругової поруки

Промисловість

— Продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств.

— Дозвіл на оренду та використання найманої праці.

— Об’єднання великих підприємств у трести й переведення їх на госпрозрахунок.

— Скасування загальної трудової повинності.

— Перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні.

— Дозвіл на створення концесій

Фінанси та торгівля

— Поновлення вільної торгівлі.

— Введення державних податків, платні за транспорт, комунальні послуги.

— Випуск конвертованого червонця; поступове вилучення старих грошових знаків

Це цікаво! Неупереджений аналіз ситуації спонукав В. Леніна до неочікуваного для багатьох рядових комуністів, вихованих на працях К. Маркса і того ж таки В. Леніна, висновку: або радянська влада відмовиться від «кавалерійської атаки на капітал», або народ змете її. В. Ленін не мав певної, завчасно окресленої програми відступу й намагався зберегти максимум «здобутків» попередньої політики. Лідер більшовиків уважав, що неп — це вимушений і тимчасовий відступ від будівництва соціалізму. В. Ленін сам зазначав, що поступки селянству були підпорядковані лише одній меті — боротьбі за владу: «Ми відкрито, чесно, без жодного обману, селянам заявляємо: для того, щоб утримати дорогу до соціалізму, ми вам, товариші селяни, зробимо цілий ряд поступок, але лише в таких-то межах і в такій-то мірі і, звичайно, самі судитимемо — яка це міра і які межі». Характеризуючи ставлення В. Леніна до непу, історики нерідко наводили слова, вживані ним неодноразово, коли заходила мова про тривалість цієї політики: «всерйоз і надовго». Це так, але прочитаємо наведені слова у контексті: «Цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої великої промисловості».

Словник

Трест — найбільш централізована форма монополістичних об’єднань, у межах якої підприємства-учасники відмовляються від виробничої, комерційної, а інколи й юридичної самостійності і підпорядковуються єдиному управлінню.

Госпрозрахунок — система економічних відносин, за якої підприємства одержують певну самостійність, відшкодовують витрати на виробництво продукції своїми доходами, розпоряджаються прибутком, матеріально стимулюють якісну працю робітників: поєднує централізоване керівництво з певною господарською самостійністю підприємств.

Концесія — договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об’єктів, що належать державі чи місцевим органам влади, у тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.

Особливості впровадження непу в Україні

— Неп в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1922 р.).

— Висока ставка продподатку.

— Застосування репресивних заходів при вилученні продподатку.

— Упровадження непу в умовах голоду 1921—1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора.

— Широка підтримка українським населенням заходів непу.

Входження УСРР до складу СРСР

Договірна федерація. Державний статус України в 1921-1922 рр.

Грудень 1920 р. — грудень 1922 р. — формування «договірної федерації».

28 грудня 1920 р. — підписання представниками Росії В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, та представником України X. Раковським, — з іншого, угоди про воєнний і господарський союз між двома державами.

— Підкреслення у преамбулі угоди незалежності й суверенності обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об’єднати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва.

— Регулювання союзним договором державних взаємовідносин УСРР і РСФРР у загальних рисах; відсутність чіткого розмежування функцій центру й республіки, протиріччя щодо сфер компетенції загальнофедеративних і республіканських структур.

— Оголошення урядами Росії й України об’єднаними 7 наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошт і телеграфу (за угодою об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених).

— Нерівноправність республік у складі договірної федерації: надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління, що ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР (це давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР).

— Ігнорування суверенних прав радянських республік, що викликало протести у населення, керівних органів, наростання відцентрових сил, що свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації.

Це цікаво! Українські керівники одними з перших звернули увагу на хиби, притаманні системі договірних відносин. X. Раковський ще в червні 1921 р. надіслав телеграму Леніну з проханням урегулювати взаємовідносини між наркоматами РСФРР та УСРР. На відсутність розмежування функцій центру та республік, що призводило до неминучої плутанини, вказував нарком освіти УСРР В. Затонський. У 1922 р. на засіданнях політ- бюро ЦК КП(б)У систематично розглядалися питання, пов’язані з уточненням взаємовідносин між окремими відомствами УСРР і РСФРР, зокрема між Центроспілкою і Вукоопспілкою, між ДПУ обох республік, між Наркомзаксправ УСРР і РСФРР та ін. У березні 1922 р. з метою уточнення прав та обов’язків УСРР у її відносинах із РСФРР створюється спеціальна комісія з членів ЦКРКП(б) і КП(б)У. Вона провела ряд засідань, розробила кілька угод щодо окремих наркоматів.

Вихід УСРР на міжнародну арену

— Установлення УСРР дипломатичних відносин з іншими державами.

— Утворення зусиллями X. Раковського наркомату зовнішньої торгівлі та забезпечення істотної самостійності його роботи.

— Робота наприкінці 1921 р. торговельних представництв та місій УСРР у Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Празі, Відні, Ризі, Римі тощо.

Лютий 1921 р. — підписання представниками УСРР Ф. Коном і Ю. Коцюбинським першої мирної угоди радянської України з Литвою; згодом установлення дипломатичних відносин з іншими країнами Балтії — Латвією та Естонією.

18 березня 1921 р. — укладення Ризького договору між РСФРР й УСРР, з одного боку, і Польщею, з іншого, згідно з яким державним кордоном визнавалася лінія фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

— Включення X. Раковського до складу російської делегації на Генуезькій конференції, який, обіймаючи тривалий час керівні посади в II Інтернаціоналі, мав дружні відносини з багатьма лідерами європейської соціал-демократії і вільно володів основними європейськими мовами.

Кінець 1922 — початок 1923 рр. — участь України разом із Росією та Грузією у складі єдиної делегації у роботі Лозаннської конференції, на якій обговорювалося питання про режим чорноморських проток (прийняття усупереч зусиллям радянських дипломатів рішення про відкриття проток для військових кораблів не чорноморських держав).

Спроба «автономізації» УСРР

1922 р. — розробка наркомом РСФРР у справах національностей Й. Сталіним плану автономізації, який передбачав відмову радянських республік від створення власних національних держав та входження їх до складу СРФРР на правах автономних республік.

Словник

Автономізація радянських республік — спроба перетворення формально незалежних радянських республік, які виникли після 1917 р., на автономні республіки Російської Федерації, здійснена у 1922 році Й. Сталіним.

— Мета автономізації — зменшення розриву між реально низьким і конституційно високим політичним статусом національних республік.

— Здійснення спроби автономізації спочатку за відсутності В. Леніна, який хворів.

— Виступ переважної більшості керівних діячів національних республік проти автономізації (вони були стурбовані пониженням власного політичного статусу й водночас уважали, що пропагандистський ефект національної державності ще не вичерпаний).

— Звернення голови РНК УСРР X. Раковського від імені керівних діячів національних республік до В. Леніна.

— Пропозиція В. Леніним компромісного варіанта, за яким Росія формально мала рівні з іншими незалежними республіками права; входження всіх радянських республік до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) на рівних правах.

Утворення і юридичне оформлення Союзу  PCP

10 грудня 1922 р. — схвалення на VII Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові проекту основ Конституції СРСР та Декларації про утворення Союзу PCP.

30 грудня 1922 р. — відкриття в Москві І Всесоюзного з’їзду рад, який:

• ухвалив утворити нову державу з чотирьох республік (БСРР, УСРР, РСФРР та ЗСФРР) під назвою СРСР;

• затвердив Декларацію про утворення СРСР;

• ухвалив Союзний договір;

• створив комісію для розробки Конституції СРСР;

• створив органи влади нової держави — Всесоюзний ЦВК та Раднарком СРСР.

1923 р. — розробка та обговорення Конституції союзної держави.

31 січня 1924 р. — ухвалення II Всесоюзним з’їздом рад на підставі Декларації та Союзного договору першої Конституції СРСР зі змінами й доповненнями, внесеними союзними республіками, яка остаточно юридично закріпила державні основи Союзу PCP, а Українську СРР — у складі цієї держави.

— Зміна міжнародно-правового статусу України з утворенням СРСР (УСРР стала національно-територіальним утворенням із власними (хоч і умовними) кордонами, своїм (хоч і з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом, але це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917-1920 pp.).

Це цікаво! Серед істориків існують полярні оцінки актів 1922—1924 рр., у тому числі й союзної Конституції. Радянські історики завжди наголошували, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів, зокрема й народу України. Чимало істориків за кордоном і тепер в Україні вважають цей акт трагедією українського народу. Окремі історики мають іншу думку. Так, професор Йоркського університету в Торонто (Канада) Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання для України, все ж таки підкреслює, що Україна нарешті отримала чітко окреслені кордони, власний адміністративний центр, державний апарат, а українці — визнання територіально-адміністративних меж, які відображали їхню національну самобутність, чого вони не мали з часів Гетьманщини XVIII ст.

Травень 1925 р. — внесення змін до Конституції УСРР IX Всеукраїнським з’їздом рад, якими було остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР.

У результаті: з утворенням СРСР відбулося звуження суверенних прав України, однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу, зокрема визнання територіальної цілісності України, збереження власного адміністративного апарату тощо.

Фіктивність права виходу зі складу СРСР

Конституція СРСР 1924 р. закріпила право кожної республіки на вихід із Союзу, проголосила, що територія республік не може бути змінена без їхньої згоди. Незважаючи на те що право вільного виходу УСРР із Союзу було гарантоване законом, воно було «паперовим», бо залежало від позиції ВКП(б), а незалежність української держави була формальною. Таким чином, СРСР, по суті, був псевдо федеративною державою.

Автономні республіки

Утворення Кримської АСРР у складі РСФРР. Характер кримської автономії

18 жовтня 1921 р. — створення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі РСФРР.

— Створення Кримської АСРР згідно із загальною комуністичною концепцією розбудови Російської СФРР: автономія мала формальні ознаки державності, започаткованої Республікою Тавридою та Кримською СРР (на відміну від попередніх радянських державних утворень у Криму, єдиною легітимною основою створення КАСРР був національний чинник, у тому числі наявність кримськотатарського етносу, який мав певні державницькі й культурні традиції).

1921—1929 рр. — схематичне окреслення правового статусу КАСРР (визначення Постановою ВЦВК і РНК РСФРР від 18 жовтня 1921 р. та Конституцією КАСРР 1921 р. автономії як адміністративно-територіальної одиниці РСФРР у межах Кримського півострова.)

— Визнання державними мовами російську й татарську.

— Визначення з 26 утворених районів семи як татарські, одного як німецького, одного як єврейський, 17 — змішані.

Нова економічна політика в Криму

Кінець травня 1921 р. — скликання IV Кримської партійної конференції — першої після звільнення Криму, яка, керуючись рішеннями X з’їзду РКП(б), обговорила основні питання радянського й господарського будівництва та намітила практичні заходи щодо переходу до непу в Криму:

— видання наказу про скасування продрозкладки й переходу до продподатку (новий продовольчий податок за розмірами був майже в два рази меншим, ніж розкладка), заборона конфісковувати сільгосппродукти;

— дозвіл відкривати дрібні приватні промислові підприємства, здавати тимчасово в оренду приватним особам та кооперативним об’єднанням певні націоналізовані дрібні підприємства (від червня до листопада 1921 р. в Криму в оренду було здано 158 підприємств);

— відновлення приватної торгівлі, свобода товарообігу;

— розвиток кооперації (навесні 1921 р. в Криму існувало 166 споживчих товариств, 56 кредитних та ощадно-позичкових товариств і до 150 кустарно-промислових артілей).

У результаті: свобода товарообігу, здача дрібних підприємств в оренду приватним особам, дозвіл на орендування землі й найманої праці в сільському господарстві призвели до деякого пожвавлення капіталістичних елементів і загострення класової боротьби: проте в умовах диктатури пролетаріату, збереження та зміцнення керівництва народним господарством у руках радянської влади неп забезпечив зрештою перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними, створив передумови для побудови фундаменту соціалістичної економіки в Криму.

Утворення Молдавської АСРР у складі УСРР

Причини утворення:

— проведення політики територіальної експансії радянської влади: утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки (МАСРР) у складі УРСР як плацдарму для подальшого приєднання Бессарабії, захопленої Румунією;

— створення більшовиками стратегічного та геополітичного плацдарму для здійснення нового революційного прориву на Балкани шляхом утворення молдавської автономії на південному заході України за умови виникнення сприятливих зовнішньополітичних умов;

— створення автономних республік, автономних областей та національних округів у рамках проведення політики «коренізації»;

— підвищення міжнародного престижу СРСР шляхом визнання права молдавського народу на самовизначення.

Територія і національний склад:

12 жовтня 1924 р. — прийняття III сесією ВУЦВК постанови про утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, до якої було включено деякі райони з переважно українським населенням Подільської і Одеської губерній, розташовані на Лівобережжі Дністра;

10 травня 1925 р. — затвердження IX Всеукраїнським з’їздом Рад Конституції Молдавської АСРР;

вересень 1926 р. — прийняття ВУЦВК і Раднаркомом України постанови про врегулювання кордонів Молдавської АСРР, до складу якої увійшло 11 районів Лівобережжя Дністра: Слободзейський, Тираспольський, Григоріопільський, Дубоссарський, Рибницький, Кам’янський, Крутянський (Колимський), Бірзульський (Котовський), Балтський, Ананьївський, Красноокнянський (8,1 тис. кв. км);

— національний склад Молдавської АСРР: молдавани — 30,1 %, українці — 48,5 %, росіяни — 8,5 %, євреї — 8,5 %, представники інших національностей — 4,4 %;

— перебування Молдавської АСРР у складі Української СРР у зазначених вище межах до кінця червня 1940 p., коли Бессарабія, була приєднана до СРСР й утворена союзна Молдавська PCP.

Відродження народного господарства УСРР

«Ринкова змичка» міста і села

— Теоретична формула «змички»: поставка промисловістю селу необхідних товарів за такими цінами, щоб держава могла відмовитися від примусового вилучення продуктів селянської праці. Суть «ринкової змички» міста і села: зміцнення союзу робітників і селян, оскільки лише внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості.

— Забезпечення економічної «змички» міста і села на ґрунті народовладдя й розвитку різних форм власності.

— Важлива умова розвитку «змички» — створення важкої промисловості, здатної забезпечити технічне переозброєння сільського господарства.

— Відродження кооперації, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва і мала стати важливим елементом «змички» міста й села.

— Поновлення торгового обороту, який повинен був зміцнити «змичку» між селянином і націоналізованою промисловістю.

Відбудова сільського господарства

19 квітня 1922 р. — ухвалення ВУЦВК постанови «Про відбудову та зміцнення сільського господарства», в якій була накреслена програма сприяння селянству.

1923 р. — розширення, особливо в степових районах, озимого клину, як наслідок — збільшення виробництва зернових.

— Зростання посівів технічних культур.

— Збільшення поголів’я худоби.

— Підвищення продуктивності сільського господарства (у 1927 р. оброблялося на 10 % землі більше, ніж у 1913 р.; якщо у 1921 р. виробництво зерна становило 227 млн пудів, то у 1926 р. — 1057 млн пудів).

— Забезпечення збіжжям внутрішнього ринку.

— Початок продажу зерна на зовнішньому ринку.

— Відродження селянського підприємництва у сфері переробки сільськогосподарської продукції: налагодження роботи млинів, крупорушок, олійниць, маслоробень, сироварень, коптилень тощо; переробка м’яса.

— Розвиток селянських промислів: вичинювання шкір, переробка вовни, ткання полотна, вишивання рушників, виготовлення чоловічого й жіночого одягу, взуття тощо.

Кооперативне і колгоспне будівництво

— Заохочення державою різноманітних форм кооперування селян.

— Діяльність в Україні у 1925 р. понад 11 300 виробничих сільськогосподарських кооперативів (машинно-тракторних, скотарсько-молочарських, буряківничих тощо), які охоплювали 30 % селянських господарств.

— Залучення на кінець 20-х рр. до сільськогосподарської кооперації більш як половини селянських господарств України; всіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85 % селянських господарств.

— Активна підтримка державою колективних господарств — товариств спільного обробітку землі, артілей, комун, які не користувалися особливою популярністю серед селян і становили лише 1,2 % господарств, переважно бідняцьких.

Словник

Артіль — форма кооперативного об’єднання селян на основі добровільного членства для ведення великого сільськогосподарського виробництва, яка передбачає усуспільнення землекористування, робочої худоби, сільськогосподарського реманенту, господарських будівель, необхідних для ведення артільного виробництва, за збереження особистого підсобного господарства; в артілі передбачається рівність усіх членів у правах та обов’язках; оплата праці — залежно від її продуктивності; управління справами артілі самими її членами на демократичних принципах; планування діяльності.

Комуна — одна з форм сільськогосподарської виробничої кооперації, яка передбачала усуспільнення всіх засобів виробництва (споруд, дрібного інвентарю, худоби) і землекористування та зрівняльний розподіл: не за працею, а за їдцями; члени комуни не мали свого особистого підсобного господарства.

Відбудова промисловості і транспорту

— Відбудова Донбасу (вугільна промисловість), від успішної роботи якого залежало подолання транспортної кризи, функціонування більшості галузей промисловості.

— Налагодження електроенергетичного господарства (1922 р. — створення Комісії у справах електрифікації України (КЕУ); початок будівництва великих енергетичних об’єктів згідно з планом ГОЕЛРО — Дніпропетровської ГЕС, Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС).

— Подолання великих труднощів під час відбудови металургійної промисловості, зокрема Дніпропетровського (Кам’янськ), Костянтинівського, Макіївського та Єнакіївського металургійних заводів; приділення значної уваги відбудові чорної металургії.

— Успішний розвиток машинобудування, особливо сільськогосподарського (1921 р. — виготовлення на Кічкаському машинобудівному заводі першого українського трактора, випуск гусеничного трактора «Комунар» у Харкові та колісного трактора «Запорожець» у м. Токмак).

Відбудова швидкими темпами легкої та харчової промисловості — шкіряної, взуттєвої, текстильної, швейної, хлібопекарської та інших галузей; досить сильні позиції в цих галузях приватного капіталу, який активно сприяв насиченню ринку товарами широкого вжитку.

У результаті: у 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва досяг понад 80 % від довоєнного рівня, питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23,8 %; таким чином, неп засвідчив на практиці свою життєздатність.

Організація управління державною промисловістю

— Децентралізація управління промисловістю; курс на ліквідацію надцентралізованих бюрократичних головних управлінь — главків.

— Створення трестів — виробничих об’єднань переважно однорідних підприємств, які стали головною формою організації державної промисловості; їх виробнича діяльність визначала розвиток промисловості (1923 р. — декрет ВУЦВК «Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку (трести)»).

— Управління трестами ВРНГ УСРР.

— Запровадження на підприємствах госпрозрахунку; надання трестам самостійності в питаннях постачання виробництва і збуту виробленої продукції; орієнтація трестів на ринок.

— Створення синдикатів — організацій для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів.

— Розгортання процесу організації планового господарства, формування системи планових органів (1921 р. — створення ВУЦВК і Раднаркомом УСРР з метою об’єднання, систематичного узгодження, планового управління, регулювання і контролю роботи економічних наркоматів УСРР, уповноважених наркоматів РСФРР Української економічної ради (УЕР), яка стала найвищим господарським органом на території України; одне з найголовніших завдань УЕР — розробка єдиного господарського плану.

— Постійне втручання влади в господарську діяльність, намагання управляти ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів керівництва, нав’язування товаровиробникам невигідних їм умов господарювання.

Грошова реформа 1922—1924 рр.

— Мета реформи — впорядкування грошової системи, яка опинилася на межі колапсу після перших років «комуністичного» існування; зупинення інфляції; створення підґрунтя для успішного впровадження непу.

1922-1924 рр. — грошова реформа: обмін старих знецінених рублів («радзнаків») шляхом деномінації на нові та впровадження твердої, забезпеченої золотом валюти — червінця.

Це цікаво! Стійкість червінця забезпечувалася Державним банком на 25 % дорогоцінними металами та іноземною валютою, а на 75 % — ліквідними товарами, векселями та іншими зобов’язаннями.

1922 р. — прийняття ВУЦВК декрету «Про заходи щодо впорядкування фінансового господарства».

12 жовтня 1922 р. — заснування Державного банку, який почав регулювати грошовий обіг.

— Створення єдиної грошової системи, яка включала однакові за платіжною силою банківські білети (червінці), казначейські білети (рублі) та розмінні монети.

У результаті: впровадження в країні твердої конвертованої грошової одиниці (червінця) дозволило зупинити інфляційний процес, сприяло відбудові народного господарства; стабілізація курсу валюти пришвидшила розвиток кредитування; у 1921-1923 рр. була створена радянська кредитно-банківська система.

Результати непу

— Зростання господарчої ініціативи, зацікавленості в результатах праці, що привело до підвищення продуктивності праці.

— Швидкі темпи відбудови народного господарства країни.

— Підвищення життєвого рівня населення.

— Конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою.

У результаті: незмінність авторитарного характеру політичної системи породжувала сумніви щодо тривалості непу.

Суспільно-політичне життя

Зміцнення партійної диктатури

— Перетворення проголошеної в роки Жовтневої революції диктатури пролетаріату на диктатуру партійно-державної верхівки.

— Установлення диктатури партійно-державної верхівки більшовицької партії — ВКП(б).

— Розпад і саморозпуск під партійно-державним тиском багатьох політичних партій (зокрема, 1920 р. припинила свою діяльність Українська комуністична партія (боротьбистів), основну частину членів якої було прийнято до КП(б)У; 1921 р. прийняла рішення про розпуск єврейська партія — Бунд, 1922 р. — російська партія есерів, 1923 р. — меншовицька партія; ці рішення стосувалися й організацій цих партій в Україні; припинення діяльності навіть партій комуністичної спрямованості: 1922 р. саморозпустилась Єврейська комуністична партія (ЄКП), 1925 р. — Українська комуністична партія (УКП)).

— Діяльність в Україні як державної організації КП(б)У, що вже на початку 1920-х рр. перетворилася на єдину легальну політичну організацію.

— Втрата в умовах однопартійної системи можливості розробки найбільш раціональної політики через відсутність альтернативності та змагальності.

— Зміцнення після смерті В. Леніна (1924 р.) позиції у ВКП(б) Генерального секретаря Й. Сталіна, за якого все меншою ставала роль партійних мас, небаченої сили набував партапарат, а сама більшовицька партія перетворювалася на ядро командно-адміністративної системи.

Профспілки в системі влади

— У 1920-х рр. — профспілки — найбільш масові громадські організації.

1922 р. — відновлення добровільного членства у профспілках, що помітно підвищило їх авторитет серед населення.

— Швидке зростання кількості профспілок (з 7 млн членів у 1921 р. до 11 млн у 1928 р.)

— Вплив (на початку 1920-х рр.) профспілок на вибір напрямів господарської політики: активна участь у регулюванні трудових відносин, вирішенні питань оплати праці, організації й управління виробництвом; енергійне сприяння становленню системи соціального забезпечення, розвитку освіти тощо.

— Невизначене становище профспілок у радянському суспільстві: правляча партія, проголосивши профспілки «школою комунізму», так і не змогла вкласти в це гасло конкретного змісту і вважала за краще розглядати профоб’єднання як непартійний актив добровільних помічників партії.

— Втрата до кінця 1920-х рр. позицій профспілок у вирішенні господарських, соціальних, трудових питань; звуження їх функцій до організації суботників і недільників, тижнів і місячників ударної праці, змагань, культосвітроботи тощо.

У результаті: самостійність профоб’єднань як громадських організацій все більше набуває формального характеру.

Роль органів безпеки в суспільно-політичному житті

— Обмеження сфери діяльності Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК); відмова держави від практики періоду громадянської війни і військової інтервенції, коли цьому органу були надані широкі права, в тому числі на позасудові переслідування.

— 6 лютого 1922 р. — декретом ВЦВК скасування ВНК, замість якої було створено Головне політичне управління (ГПУ) при НКВС, яке наділялося надзвичайними повноваженнями й використовувалося для усунення та ліквідації всіх неугодних партійно-державній системі — від її політичних опонентів та старих спеціалістів, що сумлінно служили народові, до чесних, відданих більшовиків, які здійснювали революцію в Україні та захищали її зі зброєю в руках.

— Розширення сфер діяльності і прав ГПУ, залучення його до вирішення економічних і національних питань.

— Збільшення кола людей, на яких розповсюджувалась позасудова розправа, адміністративне виселення, направлення в табори (будинки) примусової праці (при цьому органам ГПУ не потрібно було доводити провину цих «соціально небезпечних» людей; достатньо для розправи було їх соціальне походження).

— Значне зростання ваги ДПУ в житті суспільства до кінця 1920-х рр., що і визначило його роль у розгортанні беззаконня і свавілля в наступні роки.

Криза непу

Боротьба в партійному керівництві щодо шляхів подальшого розвитку країни

— Розгортання гострої боротьби у партійно-державному керівництві СРСР навколо питань подальшого розвитку країн: виникнення розбіжностей у поглядах на темпи розвитку, джерела індустріалізації, пріоритети різних галузей народного господарства.

Роки

Лідери угруповань (партійних фракцій), що вели боротьбу

Питання подальшого розвитку країни, навколо яких велась боротьба

1923-1924

Й. Сталін,

Г. Зінов’єв,

Л. Каменєв,

Л. Троцький

( «Ліва опозиція» )

Платформа Л. Троцького:

• дрібнобуржуазне селянство потрібно «утримувати пролетарською диктатурою»;

• для успіху соціалістичного будівництва у відсталій селянській країні необхідна підтримка з боку світового пролетаріату і світової революції;

• потрібно розвивати важку промисловість, установити її «диктатуру» в економіці;

• не можна допускати підміни диктатури пролетаріату диктатурою партії, бюрократизація якої відбувається; потрібно омолодити кадри, допустити свободу фракцій

1927

Й. Сталін,

М. Бухарін,

А. Риков

Г. Зінов’єв,

Л. Каменєв,

Л. Троцький

("Об'єднана опозиція")

Платформа «об'єднаної опозиції»:

• високі темпи індустріалізації — «надіндустріалізація»;

• значне підвищення податків на селян;

• необхідність відновлення внутрішньопартійної демократії у зв’язку з продовженням бюрократизації партії та переродженням держави;

• курс на створення підпільної партії

Грудень 1927 р. — XV з’їзд ВКП(б), який підтримав прискорення темпів розвитку народного господарства за збереження рівноваги між різними галузями, госпрозрахунок та інші елементи непу. Виключення Л. Троцького з партії, в результаті чого з політичної арени вибув один із найпослідовніших противників Й. Сталіна

1928-1929

Й. Сталін

М. Бухарін,

А. Риков,

М. Томський

(«Правий ухил»)

Квітень, липень 1928 р. — пленуми ЦК ВКП(б), на яких виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна та М. Бухаріна до розв’язання економічних проблем. Платформа «Правого ухилу»:

• виступ проти згортання непу й застосування надзвичайних методів в економіці,

• критика теорії «загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму»

1929 р. — остаточна перемога Й. Сталіна в боротьбі проти ленінських соратників за владу.

Проголошення курсу на індустріалізацію

Грудень 1925 р. — проголошення XIV з’їздом ВКП(б) курсу на індустріалізацію країни.

Словник

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення оборони країни.

Причини:

— забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

— ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

— створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

— розвиток нових галузей промисловості;

— зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

— стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Джерела індустріалізації:

— перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства.

— експорт сировини, продовольства;

— залучення особистих коштів громадян (державні позики, ощадкаси);

— «споживчий аскетизм населення» (замороження зарплатні робітникам і службовцям, згортання виробництва товарів широкого вжитку, введення карткової системи);

— використання безкоштовної примусової праці політичних в’язнів.

Повернення до ідеї колективізації сільського господарства

Друга половина 1920-х рр. — виявлення відставання темпів розвитку сільського господарства від темпів розвитку промисловості, неможливість будувати соціалізм на двох різних соціально-економічних засадах — на основі передової соціалістичної промисловості, з одного боку, і дрібного селянського господарства, з іншого; це протиріччя могло істотно загальмувати розвиток країни, тому перетворення сільського господарства ставало одним із безпосередніх завдань аграрної політики правлячої партії.

— Повернення до ідеї колективізації села — гуртування селян-виробників і створення сільськогосподарських підприємства на основі об’єднання землі, техніки, тяглової і великої рогатої худоби, що уможливлювало як придбання сільськогосподарської техніки, так і проведення агрономічних заходів на великих площах оброблюваної землі.

— Привабливість ідеї колективізації для держави, яка могла контролювати доходи і витрати колективних господарств.

— Прискорене об’єднання селянських господарств у велике суспільне виробництво, що почало розглядатися як спосіб вирішення хлібної проблеми в найкоротші терміни:

Квітень 1925 р. — XIV Всесоюзна партконференція, в рішеннях якої проголошувалося, що «кооперативне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення»;

Жовтень 1925 р. — пленум ЦК РКП (б), який постановив «всіляко сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських товариств)»;

Літо 1926 р. — утворення з ініціативи Й. Сталіна комісії з вивчення становища колгоспів, до складу якої увійшли М. Калінін, В. Молотов, Я. Яковлев та ін.

30 грудня 1926 р. — постанова Центрального комітету «Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва», в якій йшлося про добровільну колективізацію бідноти, позбавленої, як правило, необхідного реманенту для обробітку землі.

Це цікаво! Пільги, передбачені постановою «Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва», зробили свою справу. Кількість колгоспів в Україні зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12 042 на початок жовтня 1928 р. Проте, незважаючи на державну допомогу і заохочення найбільш популярних серед селян колгоспних форм з найнижчим ступенем усуспільнення засобів виробництва, переважна більшість бідноти, не кажучи вже про середняків, не поспішала ламати усталений уклад життя. У жовтні 1928 р, в Україні було колективізовано менше 4 % площі селянського землекористування.

У результаті: колективізація, на думку правлячої партії, була єдиним шляхом до звільнення селян від куркульської експлуатації та неухильного піднесення їх матеріального добробуту й культури; вона дозволяла домогтися високого рівня продуктивності та товарності сільського господарства, забезпечити країну продовольством і сировиною.

Штучне створення так званої «кризи» непу. Перша заготівельна криза 1927-1928 рр.

— Свідоме створення ситуації кризи непу, суть якої полягала у зростанні диспропорції цін на промислові та сільськогосподарські товари (т. зв. «ножиці цін»).

— Свідоме згортання радянським урядом курсу на економічну рівновагу, який був фундаментом непу.

— Встановлення державною промисловістю високих цін на продукцію, яку потребували селяни, наслідком чого стало різке скорочення закупок промислових товарів селянами.

— Заниження державою цін на хліб.

1927 р. — відмова селян здавати хліб державі через низькі закупівельні ціни.

Вихід з кризи за допомогою надзвичайних заходів

— Вихід з кризи — підвищення закупівельних цін на хліб, а тим самим — платоспроможного попиту селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва.

— Подолання хлібозаготівельної кризи в Україні за допомогою різноманітних санкцій — від штрафів до конфіскації майна.

Жовтень 1927 р. — початок застосування надзвичайних заходів:

• повернення до примусової конфіскації зерна;

• направлення партійних функціонерів, робітників органів внутрішніх справ, секретних служб в основні сільськогосподарські регіони;

• покладення на регіональних та місцевих представників партії особистої відповідальності за виконання плану з хлібозаготівель;

• встановлення блок-постів на дорогах, конфіскація зерна з ринків,

• ув’язнення у випадку торгівлі чи спалення зерна.

Січень 1928 р. — політбюро ЦК ВКП(б) вирішило вдатися до реквізиції зерна в селян (з січня до березня 1928 р. такими методами було зібрано понад 4 млн т зерна).

У результаті: запровадження тиску на селян, аж до кримінального переслідування дало змогу на початку 1928 р. подолати кризу.

Занепад приватного підприємництва

— Закриття владою в містах приватних крамниць, майстерень, що класифікувалися як «капіталістичні підприємства».

— Різке скорочення усіх видів приватного підприємництва.

— Ліквідація іноземних концесій.

— Занепад приватного підприємництва в умовах утвердження планової адміністративно-командної системи.

Культура і духовне життя в роки непу

«Українізація» (коренізація) та її мета

Квітень 1923 р. — проголошення XII з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію.

Словник

Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.

Мета:

— створення у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік; формування привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені;

— пошук спільної мови з селянством;

— залучення на свій бік національної інтелігенції;

— зняття в перспективі наростаючих протиріч між народними масами й партійним, радянським, господарським апаратом;

— спроба більшовицького керівництва очолити й поставити під контроль процес національного відродження;

— зміцнення новоутвореної державної структури — Радянського Союзу — шляхом надання республікам прав «культурно-національних автономій», що мало принаймні частково компенсувати їм втрату політичного суверенітету.

В Україні коренізація набула характеру українізації.

Складові українізації:

— підготовка та залучення кадрів української національності до партійних і державних органів та установ;

— запровадження в усіх установах і навчальних закладах української мови;

— видання газет, журналів, книжок українською мовою;

— усебічний розвиток української культури під контролем партійного керівництва;

— глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;

— створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні.

Це цікаво! Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцненню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівництва для забезпечення повної радянізації України. З її допомогою комуністи прагнули підмінити національну самоідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «українським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 рр.) українці перетворилися на структурно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони вступили у XX ст. як модерна нація».

Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник

Підтримка українізації Г. Гриньком, О. Шумським, М. Скрипником та іншими державними діячами.

Григорій Федорович Гринько — український радянський політичний і державний діяч. Народився в родині службовця. Навчався на історико-філологічному факультеті Харківського й Московського університетів, але жоден із них не закінчив. У 1913 р. був виключений з Московського університету за участь у студентських заворушеннях. Член УПСР з 1917 р., належав до її лівого крила. З 1919 р. — член Української комуністичної партії (боротьбистів). Пізніше як представник ЦК боротьбистів входив до вищих органів УСРР — Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), Всеукраїнського ревкому. З 1920 р. — член КП(б)У. 1920-1923 рр. — народний комісар освіти УСРР; 1923—1924 рр. — голова Держплану УСРР. З серпня 1924 р. до липня 1925 р. був головою Київського губернського виконкому, водночас — головою Київської міської ради. Під час його правління відбулася адміністративно-територіальна реформа, і на частині колишньої Київської губернії створили Київську округу. З 1925 р. — на різних посадах в уряді СРСР. 1930—1937 рр. — народний комісар фінансів СРСР. 1937 р. заарештований у справі так званого правотроцкістського блоку, 1938 року розстріляний. Реабілітований у 1959 р. зі стандартним формулюванням: «за відсутністю складу злочину».

Шумський Олександр Якович — український політичний діяч. Від осені 1917 р. до осені 1919 р. був членом Української партії, соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 р. разом з іншими лівими українськими есерами готував у співпраці з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот із метою встановлення в Україні радянського ладу. Із травня 1918 р. був одним із лідерів боротьбистів. Належав до партійної групи, яка вимагала відокремлення КП(б)У від Російської Комуністичної партії. У 1919 р. — нарком освіти в українському радянському уряді X. Раковського, 1920 р. — нарком внутрішніх справ. Із вересня 1924 р. до лютого 1927 р. був наркомом освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Й. Сталіним у жовтні 1925 р. поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В. Чубарем. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) О. Шумський визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений із посади наркома освіти у 1927 р. і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Заарештований у травні 1933 р. за звинуваченням у приналежності до Української Військової організації (УВО). Засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. У грудні 1935 р. тюремне ув’язнення замінили засланням у Красноярськ. У листопаді 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. через хворобу і відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, справу було припинено. У липні 1946 р. намагався вчинити самогубство, але спроба виявилася невдалою. За особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича був убитий по дорозі з Саратова до Києва.

Скрипник Микола Олексійович — державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України. Потрапив під вплив марксизму, брав участь у роботі соціал-демократичних гуртків у різних містах Російської імперії. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в царині історії України, української літератури, економіки та права. Входив до ленінської фракції соціал-демократів, член більшовицької партії з 1917 р. Під час жовтневого перевороту 1917 р. був членом Петроградського воєнно-революційного комітету. Увійшов у комісію з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917 р. викликаний до Харкова, де став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці. З березня 1918 р. очолював Народний Секретаріат. Включений до складу ЦК КП(б)У в грудні 1918 р. У 1921 р. працював наркомом внутрішніх справ, у 1922—1927 рр. — наркомом юстиції та генеральним прокурором. У 1927—1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом із навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. Діяльність М. Скрипника на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. Він активно сприяв проведенню українізації середньої й вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів. Плідна діяльність М. Скрипника на освітянській ниві перервалася в лютому 1933 р., коли сталінський режим розпочав широкий наступ на українську інтелігенцію. 7 липня 1933 р. М. Скрипник застрелився.

Політика більшовиків у галузі культури

— Державний контроль над культурою, духовним життям суспільства.

— Боротьба з усіма проявами вільнодумства, ухилами від політичної лінії РКП(б), КП(б)У.

— Перебудова культури на ідеологічних засадах марксизму; використання українізації на початковому етапі цього процесу.

Початок формування «нової інтелігенції»

— Залежність держави, яка потребувала мільйони фахівців, від так званих «буржуазних спеціалістів» — інтелігентів, світогляд яких формувався в дореволюційних навчальних закладах.

— Курс радянської влади на прискорену підготовку фахівців робітничого походження — «нової інтелігенції».

— Виховання, підготовка робітничо-селянської інтелігенції, яка мала відрізнятися ідейністю, старанністю, конформізмом.

У результаті: у середині 1920-х рр. інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, серед яких було чимало так званих «висуванців» — осіб пролетарського походження без спеціальної підготовки, які обіймали керівні посади; культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль був усеохоплюючим.

«Філософський пароплав»

Травень 1922 р. — пропозиція В. Леніна замінити деякі каральні операції висилкою ідеологічних супротивників з верстви інтелектуалів, професорсько-викладацького прошарку, журналістів, письменників, релігійних і політичних філософів (таємний лист В. Леніна Ф. Дзєржинському, де були викладені інструкції з підготовки до висилки «контрреволюційних» письменників і професорів).

Словник

«Філософський пароплав» — умовна назва каральної кампанії за ініціативою В. Леніна із заслання представників інтелектуальної еліти, нелояльних до влади більшовиків, за кордон; спільна назва двох рейсів німецьких пассажирських пароплавів 1922 року — «Oberburgermeister Haken» (29-30 вересня) та «Prussia» (16-17 листопада), на яких було вивезено більш ніж 160 науковців, письменників, філософів, професорів вищих навчальних закладів, силоміць вигнаних з країни.

Серпень 1922 р. — затвердження політбюро списків наукових і громадських діячів Москви, Петрограда та України, що підлягали висилці.

Це цікаво! Внесені до переліків на висилку особи примусово подавали заяву на депортацію з СРСР, мали зробити це своїм коштом, давали підписку про згоду на покарання розстрілом у випадках самовільного повернення із заслання. Було заборонено вивезення речей, матеріальних цінностей, приватних бібліотек та коштовностей, навіть натільних хрестиків. Загальна кількість тих, хто виїздив, значно збільшувала ся за рахунок членів родини та старих батьків. Жодних компенсацій за втрачене майно передбачено не було.

— Вислання з Росії близько 200 діячів культури, інженерів, агрономів, лікарів, названих «особливо активними контрреволюційна ми елементами», серед яких — М. Бердяев, С. Булгаков, П. Сорокін, М. Осоргін та багато інших.

— Жовтень 1922 р. — висилка з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 учених, погляди яких не збігалися з офіційною лінією влади.

Пролетарська культура

— Курс більшовиків на відхід від традицій попередньої, «дорадянської культури» і створення нової пролетарської культури, вільної від впливу «буржуазного мистецтва».

— Організація «Пролеткульту», що будувала свою діяльність на засадах:

• відмови від загальної буржуазної культури;

• створення культурної спадщини трудящих;

• залучення до розбудови пролетарської культури широких народних мас.

— Обмежений вплив «Пролеткульту» в Україні, на відміну від Росії.

Розширення сфери вживання української мови

— Один із головних напрямів «українізації» — розширення сфери вживання української мови у державній сфері.

З серпня 1923 р. — організація для державних чиновників і партійних функціонерів курсів української мови (той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду).

1925 р. — введення обов’язкового вживання української мови в державному діловодстві.

1927 р. — переведення партійної документації на українську мову. У результаті: якщо у 1922 р. українською велося лише 20 % усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70 %; повільне охоплення українізацією найважливіших ланок партапарату: у 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою.

Опір коренізації

— Опір коренізації (українізації) з боку партійного і державного апарату (за даними уряду УСРР, на початку 1920-х рр. в органах радянської влади в Україні переважно працювали російські або російськомовні чиновники, які не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині»; саботаж ними політики українізації).

— Виступ у 1923 р. секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебідя з «теорією», згідно з якою, в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської — «пролетарської, передової» та української — «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої»: в результаті цієї боротьби цих культур українська культура мала відступити й загинути.

— Опір коренізації чиновників, керівників великих підприємств, трестів, російського та зрусифікованого міщанства, пролетаріату, частини інтелігенції (зокрема М. Горького, А. Луначарського), священиків Руської православної церкви.

Народна освіта. Становище загальноосвітньої школи

— Відсутність фінансування, нестача освітянських та наукових кадрів, класовий підхід до працівників освіти й науки.

— Насильницька реорганізація «Просвіт» у сільські будинки та хати-читальні.

— Створення розгалуженої системи освітніх закладів.

— Безкоштовне навчання дітей у загальноосвітніх семирічних школах та професійно-технічних закладах.

— Створення навчально-виховних закладів для сиріт і безпритульних.

— Зростання кількості шкіл з українською мовою викладання.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих та її підсумки

— Розгортання більшовиками кампанії з ліквідації неписьменності дорослого населення.

Травень 1920 р. — видання IV Всеукраїнським з’їздом рад постанови про боротьбу з неписьменністю, згідно з якою все неписьменне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане навчатися грамоті.

— Здійснення загального керівництва кампанією з ліквідації не письменності Головполітосвітою, до складу якої входила Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю,

1923 р. — заснування в Україні під головуванням Г. Петровського товариства «Геть неписьменність!».

— Забезпечення державою безкоштовного навчання в гуртках лік непу; надання пільг тим, хто їх відвідує (звільнення робітників від праці на 2 години зі збереженням заробітної плати; отриманих селянами 25 % знижки на обов’язкове страхування майна тощо).

Вища освіта. Ліквідація університетів

— «Оробітничення» вищої освіти, «пролетаризація» студентства, що передбачало підготовку фахівців робітничого походження (надання пільг вихідцям із робітного класу при вступі у вищі навчальні заклади).

— Розширення мережі робітфаків, набір на які здійснювався виключно за рекомендацією партійних, радянських і профспілкових організацій, військових частин.

1920 р. — ліквідація університетів, на базі яких були створені інститути народної освіти.

— Упровадження української мови в навчальний процес вищої школи (декрет Раднаркому УСРР про необхідність переведення вузів на українську мову викладання (1923 р.)).

— Розширення мережі вузів, які готували фахівців для всіх галузей народного господарства.

— Створення навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію та державу кадрами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів (заснування вищої партійні» школи у Харкові (1921 р.), яку 1922 р. було перетворено на Комуністичний університет ім. Артема).

Розвиток науки

— Центр наукового життя — Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з В. Липським, яка розгорнула роботу в трьох напрямах:

• історико-філологічному;

• фізико-математичному;

• соціально-економічному.

Липський Володимир Іполитович — визначний український ботанік, дійсний член УАН (із 1919 р.), академік АН УСРР, у 1921—1922 рр. — віце-президент, а в 1922—1928 рр. — президент АН УСРР, член-кореспондент АН СРСР (з 1928 р.). З 1928 р. — директор одеського Ботанічного саду. Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, у Молдавію, де зібрав унікальні гербарії. Описав 4 нові роди і близько 220 нових видів рослин. У 1927 р. вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини, а в 1930—1931 рр. досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду). В. Липському належить ціла низка праць з історії вітчизняної ботаніки, гербарної справи, вивчення роботи Ботанічного саду УАН тощо.

— Плідна діяльність членів ВУАН В. Вернадського (природознавство), Д. Багалія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. Крилова та Г. Прейфа (математика), А. Кримського (філологія), О. Богомольця (медицина), Л. Писаржевського та В. Костяковського (хімія) та ін.

— Процес підпорядкування науково-дослідних закладів України центру (перетворення ВУАН на філію Академії наук СРСР).

— Заснування Інституту української наукової мови (1921 р.).

— Створення в Харкові фізико-технічного інституту (1928 р.), у якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

— Аграрна наука: виведення фахівцями з генетики та селекції рослин і тварин А. Сапегіним, В. Юр’євим, М, Холодним та іншими нових сортів пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса; впровадження в сільське господарство науково обґрунтованої сівозміни тощо.

— Медицина: плідна робота М. Гамалії, Д. Заболотного, Ф. Яновського, засновника радянської терапевтичної школи М. Стриженка, відомого фізіолога В. Данилевського; зростання плеяди молодої медичної інтелігенції з робітників і селян — П. Баранник, П. Буйко, В. Василенко, М. Коломийченко та ін.; всесвітнє визнання здобутків офтальмолога В. Філатова тощо.

Ставлення влади до «буржуазних учених»

— Підозріле ставлення влади до «буржуазних учених», співпраця з ними лише за необхідності.

— Звинувачення відомих дослідників у «шкідництві», проголошення їх носіями ворожої ідеології, «фундаторами лженаукових теорій».

— Репресії щодо академіка АН УСРР Н. Світальського, генетика І. Агона, філософа С. Семківського та багатьох інших науковців.

— Безпідставні звинувачення на адресу В. Веркадського, О. Богомольця.

— Переслідування істориків, філологів, літературознавців, дослідження яких становили небезпеку для ідеологічної системи, що лише формувалася й була спрямована на утвердження національного нігілізму, «однодумності».

— Перші спроби викривлень, замовчувань, «білих плям», «фігур умовчання», «заборонених зон» у царині історичних знань.

Наукові товариства

1922 р. — ухвалення колегією Головпрофосу положення про діяльність наукових товариств, згідно з яким в усіх місцевостях УСРР, де існували для цього необхідні умови, мали утворюватися наукові й науково-технічні товариства з метою взаємного обміну здобутими результатами досліджень, розробки наукових питань і розповсюдження наукових знань.

Перша половина 1920-х рр. — діяльність в Україні 35 наукових товариств.

— Входження частини товариств до складу Всеукраїнської академії наук: Історичне товариство Нестора-Літописця; Історично-літературне товариство; Товариство дослідників української історії, письменства й мови в Ленінграді; Товариство економістів тощо (вони діяли майже самостійно, підпорядковуючись безпосередньо керівництву Академії).

— Організація науковими товариствами доповідей, лекцій, курсів (за умови дозволу); видання власних праць і матеріалів.

— Існування при наукових товариствах бібліотек та інших необхідних для їх діяльності науково-допоміжних закладів.

— Успішне розгортання наукових досліджень з широкого кола проблем; реалізація науковими товариствами цілої низки наукових програм.

— Щорічна звітність наукових товариств про свою роботу науковому комітету Головпрофосу та Всеукраїнській академії наук, а також відповідному наркомату за приналежністю (у випадку відхилення наукового товариства у процесі його діяльності від визначених статутом завдань чи будь-якого порушення установчих документів або радянських законів, воно могло бути закрите).

— Стримування досліджень відсутністю надійних джерел фінансування й недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів.

— Листопад 1929 р. — прийняття сесією ВУАН рішення про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії.

— 1930 р. — постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень і переходу до принципів колективності й плановості в діяльності наукових товариств; передбачалася жорстка звітність перед відповідними партійними організаціями та проведення виборів керівних органів наукових товариств під пильним контролем призначеної владою партійної комісії.

Українське національне відродження в літературі. Літературно-художні об’єднання

— Творчість плеяди талановитих українських письменників: М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Ялового та ін.

— Створення численних літературно-художніх об’єднань:

• «Гарт» — союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 В. Елланом-Блакитним, метою якого було об’єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури; відомі представники — І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина, О. Довженко, М. Хвильовий та ін.

• «Плуг» —письменницька організація (голова — С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі»; «плужанами» свого часу були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

• «Молодняк» — організація комсомольських письменників (1926-1932), які оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту»; для їх творчості характерна вульгаризація мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою й ворожою пролетаріату; статті відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакомислячими; учасники: у Харкові — П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, О. Кундзіч, Я. Гримайло та ін.; у Києві — Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян та ін.; існували філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах.

• «Авангард» — літературна група на чолі з В. Поліщуком, заснована в Харкові в кінці 1925 р. після розпаду «Гарту», яка

проголошувала «тісний зв’язок мистецтва з добою індустріалізації», обстоювали «конструктивний динамізм», або «динамічний спіралізм», як «стиль епохи», спрямований на боротьбу проти відсталості, міщанства, просвітянства, хатянства, за дійсний європеїзм у художній техніці; учасники: О. Левада, Л. Чернов (Малошийченко), Р. Троянкер, В. Ярина, художники В. Єрмілов, Г. Цапок.

1925 р. — створення на чолі з М. Хвильовим ВАПЛІТЕ, до складу якої увійшли М. Яловий, О. Досвічний, М. Куліш, О. Довженко, П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін.

Словник

ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури — провідне літературне об’єднання в Україні в 20-х рр. XX ст., лідером якого був М. Хвильовий, що вважав: українська література повинна розвиватися під впливом кращих досягнень західноєвропейської культури. Припинило своє існування в 1928 р.

Літературна дискусія 1921-1928 рр.

— Ініціатор дискусії — ВАПЛІТЕ.

— Головна проблема дискусії — шляхи подальшого розвитку української літератури.

— Позиція М. Хвильового і його прибічників — українська культура повинна розвиватися, спираючись на європейський досвід і досягнення.

— Підсумки дискусії:

• трактування пленумом ЦК КП(б)У 1926 р. діяльності М. Хвильового як заклик до відокремлення України від Росії, тобто як сепаратизм, націоналізм, вороже ставлення до радянської влади;

• звинувачення в націоналізмі та сепаратизмі інших численних митців слова — М. Рильського, М. Драй-Хмару, Є. Плужника, Г. Косинку та ін.;

1926 р. — виключення з ВАПЛІТЕ М. Хвильового;

1928 р. — самоліквідація ВАПЛІТЕ.

Здобутки образотворчого та музичного мистецтва

— Створення Асоціації художників Червоної України, членами якої були видатні українські митці С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін. 

— Плідна праця засновника оригінальної художньої школи М. Бойчука, послідовників якого пізніше стали називати «бойчукістами»; їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

— Збагачення українського музичного мистецтва творами композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, Л. Ревуцького, які віддавали перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав та обробкам народних пісень.

— Заснування К. Стеценком першого київського народного хору, двох мандрівних капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка».

Театральне мистецтво

— Діяльність в Україні 45 професійних театрів.

— Відкриття у Києві театру «Березіль» під проводом талановитого актора та режисера Л. Курбаса (1922 р.), на сцені якого виступали видатні майстри сцени А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Намагання Л. Курбаса вивести театр на європейський рівень; критика театру «Березіль» із боку Комуністичної партії за пропаганду національних ідей у мистецтві.

Курбас Лесь (Олександр Степанович) — визначний український театральний діяч та режисер. Наприкінці березня 1916 р. на запрошення М. Садовського переїжджає до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі «Невольник» М. Кропивницького. Згодом приєднався до групи випускників музично-драматичної школи, які створили «Молодий Театр», метою якого було виховання і розвиток акторських здібностей молоді.

У квітні 1919 р. за наказом Театрального комітету при Народному комісаріаті освіти «Молодий театр» було об’єднано з Державним драматичним театром у Києві.

Під час денікінської окупації Києва Л. Курбас працював над оперою «Тарас Бульба» М. Лисенка. У червні 1920 р. колектив акторів на чолі з Лесем Курбасом утворив Київський драматичний театр, який поставив українською мовою виставу В. Шекспіра «Макбет». 1922 р. Л. Курбас створив у Києві мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. У 1930 р. став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар», раніше з його ініціативи у Харкові було створено Театр української опери та Театр для дітей. Новаторська діяльність Л. Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 р. викликала необґрунтовані звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. 26 грудня 1933 р. його було заарештовано, безпідставно звинувачено в антирадянській діяльності, за вироком суду відправлено на північ у табори ГУЛАГу. Розстріляний у 1937 р.

— Заснування у Харкові Українського театру опери та балету (1925 р.);

Кіно

1922 р. — введення в експлуатацію Одеської кіностудії.

1927 р. — початок будівництва Київської кіностудії (на той час — найбільшої в Європі).

— Створення мережі кінотеатрів (на середину 1920-х рр. в Україні працювало понад 500 кінотеатрів).

1923 р. — постановка В. Гардіном фільму «Остап Бандура» за участі М. Заньковецької.

1924-1925 рр. — створення в Україні майже 20 кінокартин.

— Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільми «Звенигора» (1927 р. ), «Арсенал» (1929 р.)).

Релігійне життя в Україні

Позиція більшовиків щодо релігії:

— відверта антицерковна, войовничо-атеїстична політика радянської влади;

— пропаганда атеїзму, ідеї зникнення релігії в історичній перспективі;

Словник

Атеїзм — світогляд, вчення про життя, філософське вчення, однією з основ якого є заперечення існування будь-яких богів, духів, інших «нематеріальних» істот тощо.

— арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих;

— вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном під час голоду 1921-1923 рр.;

1928 р. — введення в дію Адміністративного кодексу УСРР, у якому вміщено розділ «Правила про культи», згідно з яким втрачав чинність Декрет «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства»;

— початок масового закриття храмів;

— намагання радянської влади внести розкол між різними конфесіями, підтримка різних сект, що підривало єдність церкви.

Ставлення державних і партійних органів до Православної церкви:

— насторожене, вороже ставлення до Православної церкви;

— репресії щодо священиків;

— втрата численних храмів, зруйнованих у роки громадянської війни, відбудова яких не проводилася.

Створення та організаційне оформлення УАПЦ.

Словник

УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, утворення якої 1921 р. було поступкою радянської влади в процесі українізації; ліквідована 1930 р.

— Ініціатор створення — Всеукраїнська Церковна Рада, організована в 1918 р.

1921 р. — обрання Всеукраїнською Церковною Радою священика В. Липківського митрополитом та оголошення про створення УАПЦ.

Липківський Василь Костянтинович — визначний діяч УАПЦ, митрополит Київський і всієї Русі (1921—1927 рр.). У травні 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив автокефалію Української православної церкви й обрав її митрополитом В. Липківського, який активно відстоював ідеї відродження української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг українською мовою. 1926 р. митрополита В. Липківського було заарештовано за звинуваченням у націоналізмі. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років колишній митрополит перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів був заарештований та ув’язнений. У 1937 р. його було засуджено до страти особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР і незабаром розстріляно.

— Зростання авторитету УАПЦ серед населення, збільшення кількості її прибічників.

— Постійний тиск радянського керівництва на УАПЦ за формального виявлення лояльного ставлення до неї.

— Неспроможність УАПЦ створити належну матеріальну базу.

— Невизнання УАПЦ Патріархом Московським і Всея Русі.

— Існування багатьох внутрішніх суперечностей, що стосувалися виборних посад.

— 1926 р. — розпуск Всеукраїнської Церковної Ради, початок арештів діячів УАПЦ.