Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Практичний довідник

УКРАЇНА У БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918-1920 рр.)

Українська держава гетьмана П. Скоропадського

Державний переворот 29 квітня 1918 р.

29 квітня 1918 р. — відбувався Всеукраїнський з’їзд хліборобів-землеваласників, на якому після однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити гетьманом України П. Скоропадського

Скоропадський Павло Петрович — визначний український державний і політичний діяч, воєначальник гетьман України. Походив зі старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Протягом 1917 р. авторитет П. Скоропадського як воєначальника значно зріс, і в жовтні 1917 р. на з’їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом. У листопаді 1917 р. корпус під його командуванням став на захист УЦР. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретарем військових справ у питаннях організації українських збройних сил П. Скоропадським у грудні 1917 р. подав у відставку. З початку 1918 р. він намагався знайти спільників для поширення власної ідеї щодо формування державної влади в Україні. 29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі П. Скоропадського обрано гетьманом України. 4 грудня 1918 р. гетьман підписав зречення від влади. Після виступу військ Директорії УНР до Києва П. Скоропадський деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Зусиллями П. Скоропадського у 1926 р. було створено Український науковий інститут при Берлінському університеті. Під час Другої світової війни П. Скоропадський відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів C. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. У квітні 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) П. Скоропадського було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен.

— У ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. — здійснення державного перевороту: прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком.

— 30 квітня 1918 р. — П. Скоропадський проголосив себе гетьманом усієї України.

Це цікаво! Квітневий державний переворот викликав неоднозначні оцінки сучасників. Найбільш категорично проти нього висловився В. Винниченко, на думку якого переворот був здійснений руками «захлялого поміщицтва, пощипаного фабриканства, зажуреною захабарями бюрократією і нахабно-лбокайським офіцерством..,». Негативно оцінювали переворот П. Христюк, Л. Шанковський, В. Іваним. Прихильниками гетьманської держави були Д. Дорошенко, В. Лилинський, Н. Полонська-Василенко та інші.

Гетьман П. Скоропадський і його уряд

— Зміна державного устрою: встановлення Української держави замість УНР, проголошеної Центральною Радою.

— Оприлюднення «Законів яро тимчасовий устрій України», згідно з якими держава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом; гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади — Українського Сейму).

30 квітня 1918 р. — формування уряду — Ради Міністрів (голови: Г. Василенко — квітень-травень, 1918 р.; Ф. Лизогуб — травень-листопад, 1918 р., С. Гербель — листопад-грудень, 1918 р.).

— Опора у кадровій політиці на земських діячів і професійних управлінців старого державного апарату, які зуміли досить швидко навести в суспільстві елементарний порядок, подолати безладдя (при цьому мали місце розпуски земств і міських дум (Катеринослав, Одеса), кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади тощо).

— Виконання поліцейських функцій Державною вартою.

Внутрішня політика гетьманського уряду

Економічний розвиток:

— Відновлення права приватної власності, в тому числі й на землю.

— Повернення націоналізованих підприємств, землі й майна попереднім власникам (у перспективі — обмеження розмірів земельних ділянок 25 гектарами й наділення землею малоземельних хліборобів).

— Обмеження свобод для робітників; скасування 8-годинного робо чого дня, заборона страйків тощо.

— Удосконалення грошової системи (запровадження гривні, відкриття українських банків).

— Розвиток зовнішнього ринку за рахунок збуту товарів до Німеччини та Австро-Угорщини.

Національно-культурний розвиток:

— Визнання української мови державною.

— Українізація освіти: відкриття українського університету у Кам’янці-Подільському, заснування українських кафедр в університетах Харкова, Києва, Одеси; відкриття понад 150 гімназій та великої мережі шкіл.

27 листопада 1918 р. — створення Української Академії наук на чолі з В. Вернадським.

— Заснування національного архіву, державної бібліотеки, українського історичного музею, національної галереї мистецтв, українського театру драми та опери, державної капели та симфонічного оркестру.

— Утворення української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Військова справа:

— Початок створення регулярної української армії (організовано кілька дивізій загальною кількістю 65 тис. вояків).

— Спроба відновлення українського козацтва.

Зовнішня політика Української держави

— Установлення дипломатичних відносин із 12-ма країнами (пріоритет надавався відносинам із Німеччиною, окупаційна адміністрація якої активно втручалася у внутрішні справи України).

— Підписання перемир’я з Радянською Росією (12 червня 1918 р.)

— Дипломатична боротьба за повернення українських територій, які залишилися за межами України.

— Грамота П. Скоропадського, яка проголошувала відмову від самостійної Української держави, курс на утворення Всеросійської федерації народів, «кінцевою метою якої буде відновлення Великої Росії» (14 листопада 1918 р.)

Це цікаво! Оприлюднення грамоти П. Скоропадського від 14 листопада 1918 р. викликає суперечливу оцінку істориків. Окремі дослідники вважають такий крок гетьмана суто тактичним, спрямованим на узгодження дій з антибільшовицькими силами Росії. На думку цих авторів, керівна роль України у боротьбі з більшовизмом мала забезпечити їй самостійне існування після ліквідації радянської влади в Росії. Інші історики вважають, що грамота про федерацію знаменувало перехід П. Скоропадського до табору великодержавної контрреволюції і зраду ідеї самостійності України.

Формування опозиції гетьманському режиму

— Активізація в умовах кризи гетьманського режиму в Україні політичних партій і груп, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів.

— Виникнення опозиційних центрів:

Ліво-націоналістичний (травень 1918 р. — створення Українського національно-державного союзу (УНДС) на чолі з П. Ніковським, до складу якого увійшли партії та організації соціалістичного спрямування; вони засудили політику гетьмана як антинародну та антиукраїнську; серпень 1918 р. — перетворення УНДС на Український національний союз (УНС), який згодом очолив В. Винниченко. Мета УНС: міцна самостійна українська держава; обрання законної влади шляхом прямих, рівних, загальних, таємних та пропорційних виборів; захист прав українства на міжнародній арені. Курс на повстання проти гетьманської влади).

Словник

Український національний союз (УНС) — координаційний осередок українських політичних партій, професійних та культурних організацій, опозиційних до правління гетьмана П. Скоропадського, до складу якого входили УСДРП, УПСС, УПСФ, УПСР, Українська трудова партія, Селянська спілка, Всеукраїнський союз земств, Союз залізничників тощо.

Правий русофільський («Київський національний центр», «Союз відродження Росії», «Союз діячів України»).

Селянське повстанство (єдиних організаційних форм не мало)

Радикальний більшовицький (КП(б)У).

Селянські повстання влітку і восени 1918 р.

Літо 1918 р. — розгортання селянської боротьби в Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині; участь у повстанні десятків тисяч селян (на боротьбу проти повстанців були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони частково перейшли до партизанської боротьби, а частково, пройшовши з боями Лівобережну Україну, зупинилися у т. зв. «нейтральній зоні», де згідно з умовами Брестського миру не мали права розташовуватися ні більшовицькі, ні німецькі війська; формування у «нейтральній зоні» Першої та Другої українських дивізій, які перебували під впливом та керівництвом більшовиків).

— Розгортання потужного повстанського селянського руху на Катеринославщині та у Північній Таври, де він набув виразно анархістського забарвлення. Лідер — Нестор Махно, який себе і своїх соратників називав анархістами-комуністами.

Кінець вересня 1918 р. — перші збройні напади махновців на представників гетьманської влади.

16 жовтня 1918 р. — захоплення повстанцями Гуляйполя.

— Використання махновцями у відповідь на наступ регулярних військових частин партизанських форм ведення війни — уникнення прямого бою з переважаючими силами противника, завдаючи йому у відповідь ефективних ударів дрібними з’єднаннями, винищуючи при цьому поміщиків і гетьманських урядовців.

Це цікаво! Жодного дня не служивши в армії, Н. Махно застосовував дуже ефективну партизанську форму ведення війни, одним із перших почав робити рейди по тилах ворога, а також винайшов кулеметну тачанку.

Листопад 1918 р. — перетворення махновців на значну воєнну силу, на яку змушені були зважати як гетьманські власті так і німецьке командування.

Утворення Компартії України

— Рішення більшовиків при відступі з України про створення всеукраїнського партійного центру.

19-29 квітня 1918 р. — проведення більшовиками у Таганрозі партійної наради, на якій представник катеринославських більшовиків Є. Квірінг запропонував утворити в Україні компартію, яка була б обласною організацією Російської комуністичної партії.

— Перемога на нараді альтернативної пропозиції М. Скрипника про заснування цілком самостійної Комуністичної партії (більшовиків) України, зв’язки якої з РКГІ(б) мали здійснюватися через Комуністичний Інтернаціонал — міжнародну організацію комуністичних партій.

5-12 липня 1819 р. — І з’їзд КП(б)У у Москві, рішенням якого було визначене становище компартії України як обласної організації РКП(б).

— Обрання першим секретарем ЦК КП(б)У Г. П’ятакова.

Пятаков Георгій Леонідович — більшовицький державний діяч. Починав політичну діяльність як анархіст. За участь у студентському більшовицькому русі був засланий до Сибіру. У 1917 р. — голова більшовицького комітету в Києві й член Української Центральної Ради, хоч і критикував її. З 12 липня 1918 р. до 9 вересня 1918 р. — секретар ЦК КП(б)У. У жовтні 1918 р. призначений Головним комісаром Народного банку РРФСР.

17 листопада увійшов до складу Української Революційної військової ради, що керувала військами курського напрямку. Від 28 листопада 1918 р. до 29 січня 1919 р. зосередився на роботі в Тимчасовому «робітничо-селянському» уряді України як його голова. Провадив крайньоліву соціально-економічну політику, зокрема відбирав у селян поміщицьке майно і землю, згодом створював радгоспи і комуни; офіційно заперечував існування національного питання в Україні. У 1921—1923 рр. очолював Центральне Управління вугільної промисловості Донбасу і відзначився як один із кращих більшовицьких господарників. У 1923—1927 рр. — заступник голови Вищої Ради народного господарства СРСР; розробив проект першої п’ятирічки (1926-1930 pp.), в якому обстоював прискорений розвиток промисловості в Україні, а не на Уралі (цей проект підтримали троцькісти, а сталіністи обстоювали Урал). Пізніше Г. П’ятаков очолював Держбанк СРСР та інші установи. На другому показовому процесі в Москві проти так званого «троцькістського центру» у січні 1937 р. П'ятаков «визнав», що очолював троцькістів в Україні «з метою відриву України від СРСР», і був разом з іншими розстріляний.

Анулювання Брестського мирного договору та його наслідки для України

Листопад 1918 р. — перемога у Німеччині революції; капітуляція Німеччини у Першій світовій війні.

13 листопада 1918 р. — анулювання РСФРР Брестського миру; згодом — постанова Раднаркому про невизнання України самостійною державою; зняття РСФРР з себе зобов’язання не втручатися у внутрішні справи України.

— Звернення Г. П’ятакова та В. Антонова-Овсієнка до В. Леніна з проханням про наступ російських військ в Україну.

17 листопада 1918 р. — ухвалення РСФРР і ЦК РКП(б) рішення про створення Реввійськради Групи військ Курського напрямку, на яку покладалося завдання керувати воєнними операціями в Україні (таким чином було започатковано створення Українського фронту).

Кінець листопада 1918 р. — створення маріонеткового Тимчасового робітничо—селянського уряду України, який керівництво більшовицької партії розглядало не як орган влади незалежної держави, а як «обласну» адміністрацію, керовану ЦК РКП(б).

29 листопада 1918 р. — оприлюднення Тимчасовим робітничо- селянським урядом у Суджі маніфесту про відновлення влади рад в Україні; заклик до боротьби проти «контрреволюції».

Кінець листопада 1918 р. — початок наступу в Україну більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка.

— Просування більшовицьких військ за двома напрямками: на Київ та Харків — Катеринослав.

— Відновлення в північно-східних районах України під прикриттям маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Г. Пятаковим більшовицької влади.

Падіння гетьманського режиму

Середина листопада 1918 р. — усунення П. Скоропадського від влади шляхом антигетьманського повстання.

14 грудня 1918 р. — П. Скоропадський зрікся влади; гетьманський режим перестав існувати.

Причини падіння гетьманату П. Скоропадського:

— Поразка Німеччини в Першій світовій війні, що позбавило гетьманську державу опори та гаранта стабільності.

— Залежність української держави від австро-німецьких збройних формувань,

— Відсутність дієздатної регулярної української армії.

— Відновлення старих порядків, що призвело до наростання соціальної напруги.

— Вузька соціальна база (буржуазія, поміщики, заможні селяни).

— Виникнення опозиції гетьманській владі (українські соціалістичні партії, українські більшовики, які у червні 1918 р. утворили власну партію — КП(б)У, робітники, середнє та незаможне селянство).

— Спроба знайти опору серед білогвардійців (грамота П. Скоропадського про відмову від української державності на вступ до всеросійської федерації народів від 14 листопада 1918 р.).

Українська Народна Республіка Директорії

Утворення Директорії

13 листопада 1918 р. — створення для керівництва антигетьманським повстанням Директорії УНР у складі В. Винниченка (голова, член УСДРП), С. Петлюри (головний отаман військ УНР, член УСДРП), Ф. Швеця (член УПСР), А. Макаренка (керівник профспілки залізничників), О. Андріївського (член УПСС).

Словник

Директорія УНР — тимчасовий орган державної влади УНР, створений для керівництва повстанням проти гетьмана П. Скоропадського. Після перемоги — найвищий орган державної влади Української Народної Республіки.

— Завоювання Директорією масової підтримки селянства, яке стихійно піднімалося на антигетьманську боротьбу.

— Перехід на сторону Директорії частини гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінованого і навченого полку Січових Стрільців, яким командував Є. Коновалець, а також Сірожупанної дивізії.

Боротьба за відновлення УНР

15 листопада 1918 р. — звернення Директорії до населення України, в якому вона закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам; початок антигетьманського повстання; виступ січових стрільців у Білій Церкві.

17 листопада 1918 р. — підписання угоди між Директорією та представниками окупаційних військ про нейтралітет останніх у подіях в Україні.

18 листопада 1918 р. — вирішальний бій під Мотовилівкою, у якому гетьманські війська зазнали поразки.

18 грудня 1918 р. — урочистий вступ Директорії до Києва.

Трудовий конгрес

26 грудня 1918 р. — проголошення Декларації з програмою Директорії, у якій пропонувалося скликати Конгрес трудового народу України як найвищий орган влади в Україні.

Словник

Трудовий конгрес — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР, скликаний з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана П. Скоропадського.

12—15 січня 1919 р. — вибори до Трудового Конгресу, участь у яких мали право брати усі громадяни УНР віком від 21 року, крім позбавлених громадянських прав у судовому порядку і військовиків республіканської армії.

Це цікаво! До участі у виборах до Трудового конгресу було допущене тільки т. зв. «трудове населення» без «поміщиків і капіталістів», а нетрудові, експлуататорські класи позбавлялися права голосу. Причому до останніх зараховували навіть національну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, професорів, учителів тощо. Були позбавлені права голосу промисловці, поміщики, комерсанти, духовенство та ін.

23-28 січня — робота Трудового конгресу у Києві, який затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу; на наступних пленарних засіданнях Трудовий конгрес заслухав звіти членів Директорії (голови — В. Винниченка, голови уряду — В. Чехівського, Головного отамана — С. Петлюри).

— Оголошення про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських більшовицьких військ на Київ.

Політичний та соціально-економічний курс Директорії

— Скасування Гетьманщини, відновлення УНР.

— Виконання Директорією ролі тимчасової верховної влади до скликання Трудового конгресу України.

— Оприлюднення ряду відозв проти поміщиків та буржуазії.

— Звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, частина з яких була притягнута до судової відповідальності.

— Позбавлення виборчих прав промисловців та поміщиків.

— Встановлення в Україні національного варіанту радянської влади.

— Створення уряду — Ради Народних Міністрів на чолі з В. Чехівським.

— Передача влади на місцях губернським та повітовим трудовим радам.

— Ліквідація приватної власності.

— Аграрна реформа (конфіскація поміщицьких земель, земельні наділи до 15 десятин не конфісковувалися, лишалося непорушним дрібне селянське землеволодіння, термін і порядок розподілу землі не визначалися).

— Відновлення 8-годинного робочого дня, встановлення робітничого контролю на підприємствах, право на укладення колективних договорів, проведення страйків тощо;

— Заходи з надання допомоги безробітним та іншим категоріям нужденних;

Але в умовах громадянської війни та інтервенції соціально-економічні перетворення були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога у громадянській війні.

Військова присутність військ Антанти на Півдні України

Грудень 1917 р. — поділ Великою Британією та Францією території Російської імперії на сфери впливу, згідно з яким Україна потрапила до зони французької відповідальності.

Вересень 1918 р. — затвердження прем’єр-міністром Франції Ж. Клемансо плану встановлення військового контролю за північно-чорноморськими портами.

23 листопада 1918 р. — висадка перших антантівських десантів у Севастополі.

Середина грудня 1918 р. — початок висадки 15-тисячного військового десанту Антанти в Одесі, який змусив війська УНР залишити місто.

Кінець січня — початок лютого 1919 р. — взяття військами Антанти під свій контроль Херсона і Миколаєва.

Лютий-березень 1919 р. — українсько-французькі переговори, в ході яких була викладена французька позиція: 1) поділ півдня колишньої Російської імперії на дві частини: перша (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська і частково Харківська губернії) — відводилася під управління Директорії УНР; друга (її назвали «Южнорусский край») — відводилася під управління спеціально створеної Антантою російської Директорії, до якої долучався представник Добровольчої армії; 2) окупація «краю» французькими військами; 3) поширення влади обох Директорій лише на цивільні форми життя; 4) створення єдиного антибільшовицького фронту на чолі з французьким командуванням; 5) організація змішаних французько-українських і французько-російських військових підрозділів; 6) проведення аграрної реформи, яка мала передбачати обов’язковий викуп великих маєтків та збереження приватної власності на малі та середні маєтки; 7) здійснення управління фінансами й залізницями французами; цей план не знайшов розуміння ні у Директорії УНР, ні у вищого командування Добровольчої армії.

— Прийняття Директорією рішення не протистояти військам Антанті.

Березень 1919 р. — війська Антанти під тиском частин Червоної армії, які було сформовано переважно з вояків повстанських загонів колишнього отамана Армії УНР М. Григор’єва, залишили Херсон і Миколаїв, а на початку квітня — Одесу.

Отаманщина

Листопад 1918 р. — обрання Головним Отаманом Армії С. Петлюри.

Петлюра Симон Васильович — визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Із 1900 р. — член Революційної Української Партії. Один із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. був членом Української Центральної Ради, з травня — головою Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральним секретарем військових справ. У грудні 1917 р. С. Петлюра, не погоджуючись із соціалістичними поглядами голови уряду В. Винниченка, пішов у відставку. У січні—лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. У період Гетьманату очолював Київське земство і Всеукраїнський союз земств. Був обраний до складу Директорії УНР. Із листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. У грудні 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір. У жовтні 1924 р. поселився в Парижі. Убитий більшовицьким агентом 25 травня 1926 року.

— Розквіт отаманщини.

Словник

Отаманщина — засилля різноманітних збройних формувань в умовах відсутності реальної державної влади; період в історії визвольних змагань, який найчастіше асоціюється з селянським повстанським рухом у 1918-1923 рр.

Причини виникнення феномену отаманщини:

— Пробудження селянської стихії.

— Стислі строки формування армії.

— Наявність незаконних збройних формувань.

— Самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів.

— Слабкість державного апарату і центральної влади.

— Вплив підривної більшовицької пропаганди.

— Внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

Найвідоміші отамани — Зелений, Григор'єв, Махно, Божко, Ангел.

Січень 1919 р. — заява колишніх петлюрівських отаманів Григор’єва та Зеленого про перехід на більшовицькі позиції та партизанську боротьбу проти Директорії.

Середина 1919 р. — розгортання С. Петлюрою активної діяльності із реформування армії та боротьби з отаманщиною, що повинно було сприяти зростанню боєздатності армії.

У результаті: отаманщина як деструктивна сила паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу, занархізовувала життя, деморалізовувала національні сили і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії; сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.

Махновський рух

Літо-осінь 1918 р. — організація повстанських загонів Н. Махна; селянські повстання проти гетьманату П. Скоропадського.

Словник

Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918—1920 pp. під час Громадянської війни під керівництвом отамана Нестора Махна.

Махно Нестор Іванович — український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні. У 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У березні 1917 р. повернувся з ув’язнення і розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Створена Н. Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918—1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат», створена 1918 р., що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Н. Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму, виступав проти будь-якої форми влади (ідеї «вільних рад» та «безвладної держави»), відстоював ідею життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. В умовах протиборства двох сильних противників в Україні Н. Махно намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму» привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У черв ні 1919 р. Н. Махно, об’єднавшись із армією М. Григор’єва, відкрито виступив проти радянської влади. Вкінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти махновців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Під час наступу військ П, Врангеля у вересні—жовтні 1920 р. Н. Махно знову пішов на зближення з більшовиками. Відразу після розгрому військ П. Врангеля радянське командування розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р, Н. Махно вів виснажливу боротьбу проти більшовицької влади.

У серпні 1921 р. Махно разом із 77 бійцями перейшов кордон із Румунією. У квітні 1925 р. переїхав до Парижа, де жив у Внесені. Помер у Парижі.

Район операцій загонів Махна простирався від Дністра до західних меж Області Війська Донського. Столицею махновщини було село Гуляйполе (тепер місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області) Катеринославської губернії. Своє основне завдання загони Махно та інших селянські отамани бачили в захисті інтересів дрібних землевласників під гаслами анархізму.

Початок 1919 р. — боротьба разом із Червоною армією проти Директорії; переформування повстанських загонів у 3-тю бригаду Задніпровської дивізії.

1 вересня 1919 р. — створення Н. Махно «Революційної повстанської армії України (махновців)».

Весна-осінь 1919 р. — боротьба з білогвардійцями; розрив із більшовиками; організація повстанських загонів у тилу денікінців, які завдали величезної шкоди військам А. Денікіна, руйнуючи їхні тили й відтягуючи на себе значні сили.

20 жовтня 1919 р. — оголошення Н. Махно на засіданні Реввійськради армії та з’їзду селян, робітників та повстанців у Запоріжжі програми дій, яка передбачала:

— Скасування диктатури пролетаріату, керівної ролі комуністичної партії.

— Передачу влади до безпартійних «вільних Рад».

— Організацію «третьої соціальної революції» для повалення більшовиків та встановлення «народної влади» ліквідацію «експлуатації селянства».

— Захист від голоду та більшовицької політики «воєнного комунізму».

— Встановлення власності селян на землю.

11 січня 1920 р. — наказ Л. Троцького про оголошення Н. Махна поза законом.

Вересень-листопад 1920 р. — підписання у Старобільську угоди, згідно з якою Н. Махно обіцяв припинити збройну боротьбу проти радянської влади; спільна з Червоною армією боротьба проти П. Врангеля.

Листопад-грудень 1920 р. — боротьба радянської влади проти махновців, остаточний розгром махновського руху.

Єврейські погроми

— Участь отаманських загонів у єврейських погромах.

Заходи уряду УНР, спрямовані на встановлення дружніх відносин з єврейським населенням (відновлення знищеної гетьманським урядом єврейської національно-персональної автономії, включення до уряду УНР визначних єврейських діячів — Арнольда Марголіна та Соломона Гольдельмана, діяльність у складі Катеринославської групи Армії УНР на початку 1919 р. підрозділу Єврейської соціал-демократичної робітничої партії тощо).

— Виділення Директорією коштів на допомогу жертвам погромів.

— Намагання С. Петлюрою припинити погроми (суд та страта отамана Семесенка та деяких інших командирів).

— Продовження єврейських погромів після відступу з України військ Директорії; участь у погромах як більшовицьких військ так і денікінських підрозділів; приписування єврейських погромів петлюрівським військам.

Друга війна УНР з радянською Росією.

Активізація військових дій радянської Росії з УНР

3 січня 1919 р. — захоплення більшовицькими військами Харкова, куди переїхали ЦК КІІ(б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України; перетворення Харкова на столицю більшовицької України.

9 січня 1919 р. — ультиматум Директорії УНР Раднаркому з вимогою припинення воєнних дій та негайного виведення російських військ із території України, у відповідь на що було отримано заяву про те, що воєнні дії ведуть між собою війська Директорії та Українського радянського уряду, а російських військ там нібито немає.

12 січня 1919 р. — війська Першої української радянської дивізії вибили частини УНР із Чернігова.

16 січня 1919 р. — оголошення Директорією війни проти Радянської Росії.

19 січня 1919 р. — захоплення більшовицькими військами Полтави, а 27 січня — Катеринослава.

2 лютого 1919 р. — Директорія, яку очолив С. Петлюра і фактично перебрав на себе всю владу, залишила Київ та переїхала до Вінниці.

5 лютого 1919 р. — радянські війська увійшли до Києва.

Протягом лютого-квітня 1919 р. — розгром головних військових сил Директорії.

Розпад армії УНР

— Розпад армії УНР: армія УНР швидко танула і виявилася майже небоєздатною у боротьбі проти зовнішніх ворогів, посилювався вплив більшовиків на широкі маси українського народу.

Це цікаво! Частина істориків вбачає причину розпаду армії УНР та небажання українського селянства воювати на боці УНР особливостями менталітету українського хлібороба, схильного до ринкових відносин. Він не враховував досвіду 1918 р., коли його політична пасивність спрацювала проти нього, бо з поразкою УНР і перемогою гетьманату в село повернулися поміщики і забрали свої землі. З таким поясненням слід погодитися. Але не можна не враховувати і того, що селяни, виснажені війною, отримавши землю, не хотіли втручатися в нові конфлікти. Далекими і наївними здавалися їм декларації молодих політиків- соціалістів, щоб за них знову йти під кулі. Важливу роль відіграло й те, що Директорія, була непослідовною в земельному питанні та боротьбі з хаосом. На цьому фоні більшовицька радикальність виглядала привабливіше. Знову ж, як і в 1917 р., мляво розв’язувалися й інші соціальні питання. Це й призвело до політичної пасивності селян, розпаду партизанських загонів або перетворення їх в отаманські з’єднання, котрі нікому не підкорялися, порушували громадський порядок та спокій і завдавали шкоди українській державності.

Акт Злуки УНР і ЗУНР

Осінь 1918 р. — утворення на уламках Австро-Угорської імперії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Словник

Акт Злуки — акт про об’єднання двох українських державних утворень УНР та ЗУНР — в єдину незалежну українську державу, який продемонстрував прагнення українського народу до соборності.

1 грудня 1918 р. — підписання у Фастові «Передвступного договору» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір у найкоротший строк створити єдину державу.

22 січня 1919 р. — урочисте оголошення на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну згідно з яким проголошувалося: «...Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу».

Історичне значення: Акт Злуки спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу; він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням становлення політичної нації; ідея соборності українських земель набула державного статусу і в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником; об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, збирання територій у єдиній суверенній державі; етнонаціональна консолідація базувалася на таких принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеалах свободи і незалежності, добровільному волевиявленні українського народу.

Це цікаво! 22 січня в Україні було проголошено державним святом — Днем Соборності. Свято встановлено на честь проголошення Акту возз'єднання УНР та ЗУНР, що відбулося в 1919 року. Офіційно в Україні День Соборності відзначався з 1999 року, коли було оприлюднено Указ Президента України «Про День соборності України»: «...враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави...». 30 грудня 2011 року указом Президента України Віктора Януковича День соборності на офіційному рівні було скасовано, натомість встановлено «День Соборності та Свободи України».

Причини поразки Директорії

— Суперечлива внутрішня політика (в тому числі невирішене аграрне питання).

— Позбавлення політичних прав значної частини українських громадян.

— Необдумане закриття створених за часи гетьмана національних установ.

— Заборона зживання російської мови, нездатність влади завадити єврейським погромам.

— Незадовільна підготовка та організація армії.

— Розквіт отаманства, анархія.

— Особисте протистояння лідерів — В. Винниченка та С. Петлюри.

— Складна зовнішньополітична ситуація (територія України стала ареною битви для військ Радянської Росії, білогвардійців, Антанти, поляків).

Утворення Західноукраїнської Народної Республіки

Повстання 1 листопада 1918 р. у Львові. Проголошення ЗУНР

16 жовтня 1918 р. — маніфест австрійського імператора про перебудову держави на федеративних засадах, де «кожне плем’я та область, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».

18 жовтня 1918 р. — обрання у Львові Української Національної Ради — політичного керівництва українського національно-визвольного руху.

19 жовтня 1918 р. — постанова Національної Ради про утворення на українських землях Австро-Угорщини єдиної Української Держави (прагнення домогтися визнання Української Держави мирно, в межах існуючої законності).

Вересень 1918 р. — утворення молодими українськими офіцерами Центрального військового комітету, який розпочав свою роботу як штаб підготовки повстання.

1 листопада 1918 р. — захоплення українськими військовими формуваннями на чолі з Д. Вітовським найважливіших об’єктів та урядових установ у Львові та інших містах Східної Галичини (ці події отримали назву «листопадовий чин» або «листопадовий зрив»).

Вітовський Дмитро — політик, полковник легіону Українських січових стрільців, полковник УГА, Державний секретар Військових Справ ЗУНР. Член Головної Управи Української радикальної партії, організатор «Січей», голова драгоманівської таємної організації, один із найактивніших провідників студентської молоді. Брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в’язниці Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини Анджея Потоцького. За активну політичну діяльність був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав 1908 року. В легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень. Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові, командир збройних сил ЗУНР, пізніше — державний секретар військових справ ЗУНР, член УНР від Української радикальної партії. У травні 1919 року — член делегації на мирній конференції в Парижі, яка за дорученням Державного секретаріату мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗУНР. Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія).

Словник

Листопадовий чин (або «Листопадовий зрив») — військовий переворот, організований в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. силами Українських січових стрільців в Галичини і Волині з метою встановлення влади Української Держави (перейменованої згодом на Західноукраїнську Народну Республіку).

8 листопада 1918 р. — створення першого українського уряду — Державного Секретаріату на чолі з К. Левицьким.

10 листопада 1918 р. — прийняття нової назви Української Держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Словник

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) — українська держава, створена в листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії.

Організація державної влади на західноукраїнських землях. Є. Петрушевич

22—26 листопада 1918 р. — вибори до Української Національної Ради, наділеної законодавчими функціями.

— Обрання президентом ЗУНР — Є. Петрушевича.

Петрушевич Євген — український громадсько-політичний діяч, президент і диктатор Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР). Під час Першої світової війни 1914—1918 рр.— член Головної Української Ради та Загальної Української Ради.

19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. Обраний президентом ЗУНР. Після проголошення 22 січня 1919 р.

Акту Злуки ЗУНР та УНР згідно з рішенням Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР.

9 червня 1919 р. у зв’язку з критичним становищем призначений Диктатором ЗОУНР. Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела Є. Петрушевича зі свого складу. В листопаді 1919 р. Є. Петрушевич виїхав через Румунію до Відня. Коли було укладено Варшавський договір між УНР і Польщею, згідно з яким українська сторона офіційно визнала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Полісся і Холмщини, Є. Петрушевич визнав цей акт юридично неспроможним і очолив дипломатичну боротьбу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. У серпні 1920 р. сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету домогтися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Уряд Є. Петрушевича припинив свою діяльність 15 березня 1923 р. після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі. Є. Петрушевич помер у Берліні.

— Створення дієвих органів законодавчої й виконавчої влади в центрі та на місцях шляхом проведення демократичних виборів.

— Закон про громадянство, проголошення української мови державною.

— Земельна реформа, за якою земля відчужувалася від великих власників і передавалася земельним комітетам, термін наділення селян землею не встановлювався; за самочинне захоплення земель передбачалося покарання — ув’язнення, штрафи, втрата права на володіння землею.

— Закон про 8-годинний робочий день.

— Установлення державної монополії на продаж найважливіших продуктів.

— Уведення національної валюти — гривні та карбованця;

— Закон про основи шкільництва: дозвіл на заснування приватних шкіл, право національних меншин на школи з рідною мовою викладання.

— Закон про національні меншини, що гарантував їм 30 % місць у майбутньому парламенті.

Створення Української Галицької Армії

— Створення Української Галицької Армії (УГА) на чолі з М. Омеляновичем-Павленком.

Словник

Українська Галицька Армія (УГА) — збройні сили УНР, формування яких розпочалося відразу після Листопадового повстання 1918 р. у Львові і продовжувалося в ході українсько-польської війни 1918-1918 рр.

— Основа УГА — Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, Сформовані з українців, що підпорядкувалися Українській Національній Раді ЗУНР (склад — бл. 100 тис. осіб, із яких 40 тис. брали безпосередньо участь у воєнних діях)

13 листопада 1918 р. — закон Української Національної Ради про загальний обов’язок військової служби громадян ЗУНР, який передбачав мобілізацію до УГА чоловіків українців віком від 18 до 35 років.

Початок українсько-польської війни. Захоплення поляками Львова

1 листопада 1918 р. — початок українсько-польського протистояння, яке переросло у війну; розгортання боротьби за Львів.

11 листопада 1918 р. — захоплення польськими військами Перемишля.

21 листопада 1918 р. — початок відступу українських сил зі Львова; захоплення поляками Хиріва, а через кілька днів — Рави-Руської.

Січень 1919 р. — переформування УГА в регулярну армію; польсько-українські переговори за посередництвом Англії.

Лютий 1919 р. — місія Антанти на чолі з генералом Ж. Бартельмі, що мала розв’язати питання про перемир’я з Польщею; вимога місії негайного припинення воєнних дій та встановлення демаркаційної лінії між Галичиною та Польщею від Кам’янки-Струмилової до Дрогобича та Турки так, що Львів і Дрогобицький район (нафта) залишалися за Польщею; відхилення урядом ЗУНР цієї пропозиції.

Квітень 1919 р. — надання Францією військової допомоги Польщі (прибуття до Східної Галичини з Франції 70 тис. солдатів на чолі з генералом Ю. Галлером).

Наступ польських військ. Відхід української армії до Збруча

Травень 1919 р. — початок наступу польської армії по всьому фронту; підтримка польського наступу Румунією, що захопила частину галицького Підкарпаття; невдала спроба УГА зупинити наступ поляків на Золотій Липі; відступ українських військ до річки Збруч.

Червень 1919 р. — Чортківська офензива — наступальна операція, в ході якої 25 тис. українських вояків примусили відступити по всій лінії фронту стотисячну польську армію; виснаження армії УГА безперервними боями протягом трьох тижнів.

25 червня 1919 р. — визнання представниками Антанти на Паризькій конференції права Польщі на окупацію Східної Галичини.

28 червня 1919 р. — початок контрнаступу польських військ.

Липень 1919 р. — окупація поляками Східної Галичини; відступ УГА до річки Збруч.

25 червня 1919 р. — визнання представниками Антанти на Паризькій мирній конференції права Польщі на окупацію Східної Галичини.

21 листопада 1919 р. — надання Польщі радою Антанти 25-річного мандату на управління Східною Галичиною.

14 березня 1923 р. — рішення Ради Антанти про остаточне включення Східної Галичини до складу Польщі.

Статус ЗОУНР

22 січня 1919 р. — проголошення у Києві Акту Злуки УНР та ЗУНР.

— Отримання ЗУНР згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом, назви «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР).

— Збереження ЗОУНР автономії, усіх своїх центральних і місцевих органів, інших державно-політичні структур, збройних сил, законодавства тощо.

Дипломатична діяльність ЗУНР

— Відрядження Українською Національною радою делегації на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтись дипломатичного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР і хоча офіційного визнання ЗУНР не домоглась, з нею фактично вступили у контакти Австрія, Чехословаччина та інші країни.

— Укріплення міжнародних позицій (відкриття посольств та дипломатичних представництв у низці країн; перебування представників ЗУНР у СІНА, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Бразилії).

Окупація Північної Буковини та Бессарабії Румунією

— Включення Північної Буковини після розпаду Австро-Угорщини і проголошення ЗУНР до її складу.

25 жовтня 1918 р. — перехід влади до Українського Крайового Комітету, який організував 3 листопада 1918 велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української Держави.

6 листопада 1918 р. — встановлення української влади на землях Буковини, населених переважно українцями.

— Проголошення президентом краю було Омеляна Поповича.

12 листопада 1918 р. — окупація румунськими військами Північної Буковини разом із Чернівцями.

28 листопада 1918 р. — фабрикування рішення т. зв. Генерального Конгресу Буковини, що складався винятково з румунів, про об’єднання Буковини з Румунією.

1920 р. — передача за Севрським договором Північної Буковини до складу Румунії.

Події в Закарпатській Україні

— Виступ українців Закарпаття після розпаду Австро-Угорщини за побудову власної держави і об’єднання цього краю з усією Україною.

— Лідер національно-визвольних змагань — А. Волошин.

21 січня 1919 р.— Всенародний конгрес повноважних представників від 175 Населених пунктів Закарпатської України у м. Хуст, який задекларував прагнення об’єднання з усією Україною.

Березень-квітень 1919 р. — Закарпаття — автономна одиниця Угорської Радянської Республіки.

Травень 1919 р. — окупація Закарпатської України військами Румунії та Чехословаччини.

8 вересня 1919 р. — юридичне підтвердження акту про входження Закарпатської України до чехословацької держави Сен-Жерменським договором.

Причини поразки ЗУНР

— Непослідовність та поміркованість внутрішньої політики ЗУНР.

— Війна з Польщею.

— Байдужість до долі ЗУНР з боку великих європейських держав.

— Поглинення території ЗУНР різними країнами.

Відродження Радянської України

Ідейно-теоретичні основи комуністичного режиму

Ідейно-теоретичні основи комуністичного режиму:

— Лад суспільної організації, в якому суспільство або держава є власником усього майна і в якому держава планує і контролює економіку під структурою однопартійного політичного уряду.

Словник

Комуністична ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої робітничого класу та комуністичних інтелігенції, суспільства, партії. Головною ідеєю комуністичної ідеології є ідея соціальної рівності, тобто рівності людей за їх становищем у суспільстві.

— Концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва й може розглядатися як відгалуження соціалізму. Він виходить з принципу: «кожному — за потребами, від кожного — за здібностями».

— Спроба більшовиків втілити в життя ідейно-теоретичні засади комуністичного режиму, яка вилилася у запровадження політики «воєнного комунізму».

Словник

«Воєнний комунізм» — назва внутрішньої політики Радянської держави, що проводилася в кінці 1917-1921 рр. в умовах громадянської війни, основною метою якої було забезпечення міст і Червоної Армії зброєю, продовольством та іншими необхідними ресурсами в умовах, коли всі нормальні економічні механізми і відносини були зруйновані війною.

В основу «воєнного комунізму» була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. «Воєнний комунізм» передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування.

Формування Тимчасового робітничо-селянського уряду України. X. Раковський

— 28 листопада 1918 р. — створення у Курську Тимчасового робітничо-селянського уряду України, до складу якого здебільшого входили неукраїнці, переїзд уряду до Суджі.

Словник

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України — другий радянський уряд України, створений для політичного завуалювання інтервенції РРФСР проти УНР.

29 листопада 1918 р. — оголошення Тимчасовим робітничо-селянським урядом Маніфесту про повалення влади гетьмана і поновлення радянської влади, скасування всіх законів, наказів і договорів як гетьмана та його уряду, так і Центральної Ради; заклик до боротьби проти Директорії.

6 січня 1919 р. — постанова Тимчасового робітничо-селянського уряду України про зміну назви УНР на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

25 січня 1919 р. — видання Тимчасовим урядом Декларації, в якій було заявлено про розгортання програми соціалістичного будівництва.

— Суперечності між різними угрупованнями всередині уряду (боротьба в уряді між прихильниками П’ятакова і Артема), які призвели до заміни його керівництва.

29 січня 1919 р. — перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Раду Народних Комісарів — РНК, яку очолив X. Раковський.

Раковський Християн — політичний і державний діяч УСРР. У 1918 р. вступив у партію більшовиків.

Із січня 1919 р. до липня 1923 р. (з перервами) очолював уряд, радянської України. Ставив під сумнів існування окремої української нації, проте до кінця 1921 р, змінив свої погляди. Наполягав на більшій повазі до українського національного питання, вимагав розширення політичної та економічної самостійності УСРР. На XII з’їзді Російської Комуністичної партії в квітні 1923 року різко критикував позицію Й. Сталіна в національному питанні. Після зміщення з посади голови Раднаркому УСРР був послом СРСР у Великій Британії та Франції. Будучи висланим із Франції за революційну діяльність, восени 1927 р. повернувся в Україну і протягом місяця організував «ліву опозицію». У грудні 1927 р. на XV з’їзді Російської Комуністичної партії був виключений із її рядів, а через місяць висланий в Астрахань. Із 1929 р. був визнаним всесоюзним лідером «лівої опозиції». У 1934 р. підкорився партійній дисципліні й отримав дозвіл на повернення в Москву, де став керувати науково-дослідним інститутом наркомату охорони здоров’я. У 1936 р. був заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 р. засуджений до 20 років ув'язнення. Розстріляний в Орловській в’язниці.

10 березня 1919 р. — затвердження першої Конституції УСРР за зразком прийнятої раніше Конституції РСФРР, яка закріпляла диктатуру пролетаріату, скасування приватної власності, встановлення влади трудового народу представленої радами тощо.

Націоналізація промисловості

— Націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості.

Словник

Націоналізація — вилучення з приватної власності осіб у гласність держави землі, промислових і транспортних підприємств або цілих галузей народного господарства; політика переведення промисловості і сфери послуг країни в суспільну власність.

— Жорстка централізація економіки; створення для управління господарським життям Української ради народного господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем Вищої ради народного господарства (ВРНГ).

— Встановлення державного контролю над виробництвом.

— Спроба побудувати державу-фабрику з тотальним плануванням розподілу матеріальних благ.

— Уведення загальної трудової повинності.

— Мілітаризація праці.

— Зрівняльний розподіл продуктів харчування серед працівників, карткова система постачання міського населення, перехід до прямого товарообігу, заборона вільної торгівлі, спроба ліквідувати товарно-грошові відносини.

Аграрна реформа. Продовольча диктатура, її суть

— Заява більшовиків про необхідність переходу від першого етапу аграрних перетворень на селі, який дав землю селянам, до другого етапу, на якому селянські господарства повинні бути перо творені на колективні — комуни, радгоспи тощо.

— Запровадження державної монополії на продаж та заготівлю хліба.

21 листопада 1918 р. — видання декрету «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства», який покладам на наркомат продовольства обов’язки щс”о заготівлі й розподіл у серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю; накладання заготівельниками на селян обов’язкових завдань, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах.

Травень 1918 р. — введення Декретами ВЦВК продовольчої диктатури — політики насильницького вилучення продовольства у селян.

11 січня 1919 р. — Декрет Радкаркому про хлібну та фуражну розкладку.

12 квітня 1919 р. — встановлення декретом ВУЦВК продовольчої) диктатури в Україні, складовою якої стало уведення продрозкладки.

Словник

Продрозкладка — система заготівель сільськогосподарських продуктів в 1918-1921 рр., введена рішеннями Раднаркому у Радянській Росії і поширена на територію України військовою силою, яка зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки (понад встановлені норми на особисті і господарські потреби) хліба та інших продуктів.

— Запровадження кругової поруки.

— Формування продзагонів для вилучення продовольства у селян.

Це цікаво! У праці «Про продовольчий податок» (квітень 1921 року) Ленін схарактеризував свою попередню політику, яку багато хто у більшовицькій партії вимагав продовжити, у недвозначних виразах: «Така політика була б дурістю й самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминучого краху». 

Червоний терор 1919 р. і його масштаби

— Розгортання червоного терору.

Словник

Червоний терор — заходи, які здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, що були оголошені «класовими ворогами», або звинувачувалися в «контрреволюційній» діяльності.

— Створення для зміцнення більшовицької влади в Україні органів придушення опору противників радянської влади — народних судів, революційних трибуналів, робітничо-селянської міліції, Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) на чолі з І. Шварцем, якого згодом заступив М. Лаціс.

— Винищення каральними органами цілих соціальних груп.

— 5 вересня 1918 р. — Декрет «про червоний терор», який ставив перед собою завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і шляхом фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

Це цікаво! Відповідно до відомостей, опублікованим особисто начальником відділу ВЧК по боротьбі з контрреволюцією М. Лацісом, у 1918 році і за 7 місяців 1919 року були розстріляні 8 389 осіб, з них:

Петроградської ЧК — 1206; Московської — 234; Київської — 825; ВЧК 781 осіб, ув’язнено в концтаборах 9496 осіб, у в’язницях — 34 334; узято в заручники 13 111 осіб й арештовані 86 893 осіб. Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян Радянський історик О. Мозохін оцінює кількість жертв червоного терору до 50 тисяч.

Повстанський антикомуністичний рух

Причини:

— Невдоволення більшості населення більшовицькими експериментами в економічному та політичному житті, які призвели до економічного колапсу, погіршення умов життя народу, зростання соціальної напруги.

— Протест проти політики «воєнного комунізму».

Розгортання повстанського антикомуністичного руху.

— Розгортання повстанського руху під проводом Зеленого, Струка, Соколовського; розгром найбільших повстанських загонів в результаті рішучих і жорстких дій з боку радянської влади.

9 травня 1919 р. — спалах в районі Олександрії, Єлизаветграду, Знам’янки одного з найбільших антибільшовицьких повстань на чолі з М. Григор’євим; захоплення повстанцями Катеринослава, Черкас, Олександрівська, Кременчука, Миколаєва, Одеси; придушення повстання ціною надзвичайного напруження наприкінці травня 1919 р.

— Махновський рух; боротьба радянської влади проти махновців.

Квітень 1919 р. — 98 антибільшовицьких виступів в Україні.

Червень-липень 1919 р. — охоплення повстанським антикомуністичним рухом майже всієї території України (328 виступів).

Режим генерала А. Денікіна

Наступ білогвардійців в Україні

Весна-літо 1919 р. — розгортання боротьби за оволодіння Україною між трьома силами — білогвардійськими військами, Червоною армією (більшовиками) та Армією УНР.

— Наступ на Україну з Дону білогвардійців у складі Добровольчої і Донської армій під керівництвом генерала А. Денікіна.

27 травня 1919 р. — захоплення денікінцями Луганська.

3 липня 1919 р. — підписання А. Денікіним «Московської директиви» — наказу про наступ на Москву, згідно з якою передбачалося встановити повний контроль над Україною, а потім оволодіти Москвою.

— Невдала спроба більшовиків зупинити денікінські війська на території України; наступ лівобережної групи білогвардійців на Харків, а правобережної — на Київ; наступ на Півдні уздовж Чорноморського узбережжя з метою захоплення портових міст.

Об’єднання армій УНР і УГА

15—17 липня 1919 р. — перехід під тиском польських військ УГА та уряду ЗУНР за р. Збруч; укладення угоди між урядами УНР та ЗУНР, згідно з якою УГА вливалася в Армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.

— Кількість об’єднаної армії — 80 тис. осіб, із яких близько 50 тис. були галичанами; діяльність за лінією фронту 15 тис. повстанців під командуванням Зеленого і Ангела, які підтримували Директорію.

— Контроль об’єднаною армією території, окресленої на півдні — Дністром, на заході — Збручем, на півночі — лінією Гусятин — Ярмолинці — Бар, на сході — залізницею Жмеринка — Вапнярка до Дністра, яка стала базою для контрнаступу з метою відновлення в Україні національної влади.

Друга половина липня 1919 р. — початок спільних дій проти радянських військ.

30 серпня 1919 р. — відступ червоних військ із Києва під тиском білогвардійських та українських підрозділів; майже одночасний вступ до Києва білогвардійців під командуванням генералаБредова та українських військ на чолі з генералом Кравсом.

— Провал спроби порозуміння між білогвардійцями та українцями (у «єдиній неподільній Росії» А. Денікіна не було місця «самостійній Україні»), що призвело до розгортання воєнних дій між денікінцями і українськими військами.

Розбіжності в українському таборі

— Відсутність єдності в українському таборі; Є. Петрушевич та його західноукраїнський уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею і Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з А. Денікіним; оточення С. Петлюри схилялося до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження воєнних дій проти А. Денікіна.

— Подальша діяльність двох окремих урядів і двох армій, для координації дій яких було утворено Штаб головного отамана.

— Розробка об’єднаним командуванням компромісного плану воєнних дій, який передбачав розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси: на південь спрямовувалися частини УНР, а на Київ - галичани (план невдалий, бо замість об’єднання українських збройних сил передбачав їхнє розпорошення).

Поразка українських армій

— Невдала спроба визволення Києва, яка прискорила остаточну поразку українських армій, що опинилися в «трикутнику смерті» між більшовиками, білогвардійцями та поляками; епідемія тифу в українському війську.

5-6 листопада 1919 р. — припинення збройного опору УГА, командування якої запропонувало денікінцям сепаратні переговори; перехід УГА на бік А. Денікіна.

— Продовження певний час боротьби військами УНР під командуванням отамана С. Петлюри з переважаючими силами; 4 грудня 1919 р. — рішення керівництва УНР про припинення регулярної війни й перехід до партизанської боротьби.

Зимовий похід армії УНР

6 грудня 1919 р. — військова нарада у Новій Чорториї, на якій було прийнято рішення про здійснення армією УНР партизанського рейду тилами Денікіна.

6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.Перший зимовий похід Армії УНР тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом М. Омеляновича-Павленка.

— Головне завдання Зимового походу — збереження армії на українській території, у ворожому тилу, шляхом партизанських дій.

Це цікаво! Зимовий похід тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. У поході взяло участь близько 10000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат. 75 % загальної кількості складали штаби частин, немуштрові частини, обози і транспорт хворих. Усі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені орденом Залізного Хреста, який у системі відзначень українського війська посідав «безапеляційно перше місце».

Основні битви — під Литовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом,

Гайсином, Вознесенськом, Ананевом і Балтою (за весь рейд тилами ворога пройдено 2500 кілометрів, проведено більше 50-ти успішних боїв).

Наслідки і значення: за оцінками воєнних істориків Перший зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні 1917-1921 рр., під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами; була здійснена головна найважливіша мета — збережена армія УНР.

Денікінський режим. Білий терор

— Невизнання УНР, розподіл території України на області (Харківську, Київську, Новоросійську), очолювані російськими генералами з необмеженими повноваженнями.

— Поновлення приватної власності та її недоторканність.

— Повернення націоналізованих підприємств попереднім власникам.

— Скасування 8-годинного робочого дня.

— Створення спеціальних каральних загонів для повернення землі та майна поміщикам, великі контрибуції з селян (якщо земля вже була засіяна, селянин мав віддати значну частину врожаю поміщикові, а також сплатити податок на армію).

— Відновлення вільної торгівлі.

— Національний гніт (державна мова — російська, закриття українських шкіл та видань, припинення роботи АН України тощо).

— Розпалення національної ворожнечі (єврейські погроми).

— Розгортання «білого терору» (наказ № 7 від 14 (27) серпня 1918 р., у якому А. Денікін розпорядився «всіх осіб, звинувачуваних у сприянні або сприянні військам або владі радянської республіки в їхніх військових або в інших ворожих діях проти Добровольчої армії, а також за навмисне вбивство, зґвалтування, розбої, грабежі, навмисне підпалювання або затоплення чужого майна віддавати воєнно-польовим судам військової частини Добровольчої армії, розпорядженням військового губернатора»; закон від 23 липня 1919 р., згідно з яким, усі винні «у підготовці захоплення державної влади Радою народних комісарів, у вступі до складу зазначеної Ради, у підготовці захоплення влади на місцях радами солдатських і робочих депутатів й іншими подібного роду організаціями, у свідомому здійсненні у своїй діяльності основних завдань радянської влади», а також ті, хто брав участь «у співтоваристві, що іменується партією комуністів (більшовиків), або іншому товаристві; що встановила влада рад», піддавалися страті з конфіскацією майна тощо).

Словник

Білий терор — масовий терор, здійснюваний антибільшовицькими силами.

Боротьба в денікінському підпіллі

— Невдоволення денікінською політикою майже всіх верств українського населення.

— Формування антиденікінського підпілля у містах.

— Селянські виступи (вересень 1919 р. — проголошення селянами на Миколаївщині Баштанської республіки, усунувши денікінських урядовців; перетворення на центр селянського повстанського руху посаду Висунськ на Миколаївщині тощо).

— Протистояння денікінцям сил різних політичних спрямувань (розгортання боротьби у денікінському тилу партизанських загонів очолюваних українськими есерами та есдеками, які боролися за відновлення УНР, створення для керівництва цими загонами міжпартійного органу — Центрального українського повстанського комітету; намагання очолити окремі селянські повстання більшовиками).

— Боротьба махновців проти денікінців (встановлення махновцями наприкінці жовтня 1919 р. контролю над великими районами Півдня — Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Синельникове тощо; направлення на боротьбу з махновцями кращих підрозділів Добровольчої армії А. Денікіна).

Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців

11 жовтня 1919 р. — початок контрнаступу радянських військ проти денікінців.

12 грудня 1919 р. — звільнення кінним корпусом В. Примакова та Латиською стрілецькою дивізією Харкова, зумовивши цим сприятливі умов для завоювання Донбасу.

16 грудня 1919 р. — Київ знову зайнятий більшовиками (денікінці відступили до Криму; УГА увійшла до складу Червоної армії).

Початок січня 1920 р. — Червона армія повністю зайняла Донбас.

Січень-лютий 1920 р. — розгортання боїв за Правобережжя.

Початок лютого 1920 р. — радянські війська увійшли в Миколаїв і Херсон, а згодом в Одесу.

Березень 1920 р. — перемога більшовиків над білогвардійцями та встановлення більшовицького контролю над Україною.

Відновлення радянської влади

Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР

— Нова тактика більшовиків при старій стратегії щодо України (розробка політичного курсу щодо України у Москві, керуючись передусім інтересами більшовицького центру; використання при цьому демагогії у питанні щодо статусу України).

4 грудня 1919 р. — прийняття VIII Всеросійською партконференцією резолюції запропонованої В. Леніним «Про радянську владу в Україні», згідно з якою радянська Росія формально визнавала незалежність України.

— Обіцянка більшовиками істотних поступок у відношенні до української мови, що розглядалося багатьма прибічниками національного відродження України як відмова від попередньої русифікаторської політики.

Склад і функції Всеукрревкому

— Прагнення РКП(б) створити в Україні міцні органи державної влади.

11 грудня 1919 р. — передача верховної законодавчої та виконавчої влади в Україні Всеукрревкому — Всеукраїнському революційного комітету.

— Склад Всеукрревкому: представники різних течій комуністичного руху в Україні — КП(б)У, УКП(б) (боротьбисти), УКП.

— Голова Всеукрревкому — Г. Петровський.

Петровський Григорій Іванович — радянський державний і політичний діяч. Із 1897 р. — член РСДРП. У 1912 р. обраний від Катеринославської губернії членом II Державної Думи, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію в Державній Думі, в 1913 р. виголосив промову, написану В. Леніним, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. У липні 1917 р. був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для боротьби проти Української Центральної Ради. З березня 1919 р. до літа 1938 р. - голова ВУЦВК. У 1919-1938 рр. - член Політбюро ЦК КП(б)У. Г. Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УСРР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 р., представляючи Україну у складі комісії з підготовки союзного договору, повністю підтримав проект Й. Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах. У 1923 р. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. У 1921—1933 рр. керував роботою комітетів незаможних селян (комнезамів), діяльність яких спричинила розкол українського селянства за соціальною й політичною ознакою та сприяла проведенню руйнівної більшовицької політики на селі. Помер і похований у Москві.

Основні функції та напрями діяльності Всеукрревкому (сформульовані в його деклараціях «До робітників і селян України» та «Про воєнну політику на Україні»):

• Встановлення повного контролю над громадянським, політичним та господарським життям на території України.

• Придушення антибільшовицьких, особливо національних сил.

• Ліквідація органів влади, що існували за попередніх режимів.

• Поновлення чинності Конституції УСРР 1919 р., постанов і декретів ВУЦВК та Раднаркому України, прийнятих до наступу білогвардійців.

• Відновлення «воєнного комунізму» в Україні.

— Середина лютого 1920 р. — припинення діяльності Всеукрревкому в умовах зміцнення позицій більшовиків в Україні; передача повноважень ВУЦВК та РНК УСРР (на чолі ВУЦВК — Г. Петровський; на чолі Раднаркому — X. Раковський).

Вибори до рад

Березень — початок квітня 1920 р. — вибори до рад різних рівнів.

— Проведення виборів до Рад під контролем більшовиків, що дозволило їм отримати перемогу.

— Результати виборів до рад: більшість депутатських мандатів отримали більшовики (у повітових виконкомах — 70 % місць, у губернських — 80 %)

Травень 1920 р. — IV Всеукраїнський з’їзд рад, на якому також домінували більшовики (серед 811 делегатів 710 були членами РКП(б) або їхніми прихильниками).

Відновлення політики «воєнного комунізму» у скорегованому вигляді

1920 р. — відновлення в Україні політики «воєнного комунізму»

Основні заходи політики «военного комунізму» у скорегованому вигляді

Земельна

політика

Відмова від спроб насадження комун і колгоспів.

5 лютого 1920 р. — затвердження Всеукрревкомом закону про

Земельна

політика

землю, який передбачав передачу поміщицьких, казенних, монастирських і удільних земель, конфіскованих радянською владою у 1919 р., до рук трудящих селян без всякого викупу; надання при цьому переваги малоземельним селянам і сільськогосподарським робітникам; неспроможність частиною селянства освоїти ці землі у зв’язку з нехваткою реманенту

Хлібна розкладка

Кінець лютого 1920 р. — прийняття Раднаркомом УСРР закону про хлібну розкладку, що мав забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, службовців продовольством.

Створення продзагонів з метою вилучення продовольства у селян. Використання методів примусу при виконанні хлібної розкладки: розстріли, введення кругової поруки тощо.

Відмова селян здавати хліб (липень 1920 р. — виконання загального плану продрозкладки на 10 %)

Утворення комнезамів

9 травня 1920 р. — декрет ВУЦВК на підставі якого були організовані волосні та сільські комітети незаможних селян (комнезами) — органи радянської влади на селі в Україні, які були частиною карального апарату окупаційного адміністративного механізму, створеного російськими більшовиками після захоплення влади в Україні у формі тимчасових надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями

Націоналізація

промисловості

Повернення до націоналізації промисловості (протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств). Позбавлення власності не лише великих, а й середніх і дрібних капіталістів.

Припинення діяльності більшості підприємств, які перейшли до рук держави (у 1920 р. з 22 металургійних заводів України діяли лише 9, причому в обмежених масштабах), що супроводжувалось зростанням безробіття, голодом і злиднями

Мілітаризація підприємств

Мілітаризація підприємств, на яких встановлювався режим, близький до режиму військових установ (правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного виконання трудових обов’язків, і перш за все норм виробітку, забороняли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі).

Організація з метою додержання трудової дисципліни дисциплінарних товариських судів, які могли до порушників порядку накласти стягнення (від догани до посилання на важкі суспільно необхідні роботи).

Доручення ЦВК та Раднаркому IV Всеукраїнським з’їздом Рад провести мілітаризацію усіх радянських установ; здійснення мілітаризації промисловості Донбасу.

Запровадження поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності; застосування до порушників трудової дисципліни заходів примусу

Організаційні форми комуністичного руху в Україні

Назва

партії

Дата

виникнення

Характеристика діяльності

Подальша доля

КП(б)У

Липень 1918 р.

Частина РКП(б), яка повністю втілювала в життя політику більшовиків

Стала єдиною політичною партією в Україні з сер. 1920-х рр.

УКП(б)

(боротьбисти)

Травень 1918 р.

Створена на основі лівого крила УПСР, з березня 1919 р. перейшла на комуністичну платформу; спиралася на українське селянство та національну інтелігенцію; відстоювала незалежність України та створення окремої української Червоної армії

Під тиском РКП(б) верхівка партії перейшла на позиції більшовиків і в березні 1920 р. оголосила про саморозпуск

УКП

Січень 1920 р.

Виникла на основі об’єднання частини УСДРП (незалежників) і боротьбистів, що не увійшли до КП(б)У; спиралися на український пролетаріат; малочисельна партія; поділяючи комуністичні ідеали, підтримувала ідею самостійності УСРР

У березні 1925 р. самоліквідувалася

Махновський рух

1920 р. — відновлення збройної боротьби селянства Катеринославської губернії проти більшовиків під керівництвом Н. Махно.

— Розгортання боротьби радянської влади проти махновців.

Радянсько-польська війна і Україна

Варшавська угода між Польщею та УНР

21-24 квітня 1920 р. — укладення Варшавського договору між представниками УНР та Польщі.

Основні положення Варшавського договору:

— Визнання Польщею незалежності УНР на чолі з Директорією.

— Відмова Ю. Пілсудського від ідеї поновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. та згода УНР на передачу Польщі західноукраїнських земель.

— Домовленість про спільні воєнні дії проти більшовиків на території України.

— Підпорядкування збройних сил УНР польському командуванню.

— Згода УНР на спільну валюту.

— Зобов’язання українського уряду утримувати польські війська на території України.

Причини та початок радянсько-польської війни

Причини та передумови війни:

— Існування військових сил, які орієнтувалися на відновлення УНР на чолі з С. Петлюрою (регулярні частини Армії УНР, що перебували у Першому зимовому поході, повстання про петлюрівської орієнтації тощо).

— Укладення Варшавського договору між представниками УНР та Польщі.

Початок війни:

25 квітня 1920 р. — початок наступу польсько-українських військ в Білорусії і Правобережній Україні, які перебували під контролем більшовиків;

6 травня 1920 р. — вступ польської армії та частин УНР до Києва;

9 травня 1920 р. —форсування польсько-українськими військами Дніпра, зупинення подальшого наступу на лінії Вишгород — Бровари — Бориспіль.

Польський окупаційний режим в Україні і ставлення до нього населення

Основні заходи польського окупаційного режиму в Україні:

— Створення польського адміністративного апарату.

— Вивезення до Польщі промислового устаткування, товарів та сировини.

— Відновлення поміщицької влади на землю.

— Репресії щодо українського населення.

— Вивезення до Польщі промислового устаткування, продовольства, сировини тощо.

Ставлення до польського окупаційного режиму українського населення:

— Вороже ставлення українського населення до окупаційної влади.

— Розгортання партизанського та підпільного рухів.

— Підтримка контрнаступу Червоної армії.

Контрнаступ радянських військ. Поразка під Варшавою

14-26 травня 1920 р. — початок контрнаступу Червоної армії.

12 червня 1920 р. — захоплення Києва більшовицькими військами.

Липень 1920 р. — відступ польсько-українського війська з території Наддніпрянської України та Білорусії; перенесення воєнних дій на територію Галичини; проголошення більшовиками радянської влади в Галичині після її захоплення; створення більшовицьким командуванням на загарбаних територіях радянських органів влади, які втілювали в життя програму більшовиків.

Друга половина липня 1920 р. — вступ радянських військ на територію Польщі, яка опинилася перед загрозою воєнно-політичного краху; радянські війська опинилися на підступах до Варшави.

— Надання Францією суттєвої допомоги Польщі зброєю та спорядженням.

Серпень-вересень 1920 р. — наступ польських військ, у результаті якого Червона армія залишила територію Польщі та Західної України; початок переговорів про укладення перемир’я між Польщею та Росією.

12 жовтня 1920 р. — підписання радянсько-польського перемир’я, що означало розрив Польщі з УНР. Українські війська продовжували вести відчайдушну боротьбу з більшовиками самостійно.

Ризький мир та його умови

18 березня 1921 р. — укладення Ризького мирного договору між Польщею, РСФРР та УСРР.

Основні положення Ризького договору:

— Припинення стану війни.

— Встановлення дипломатичних відносин.

— Анулювання Варшавського договору між Польщею та урядом УНР

— Визнання Польщею УСРР.

— Передача Польщі західноукраїнських та західнобілоруських земель.

— Забезпечення умов для національно-культурного розвитку росіянам, українцям і білорусам на території Польщі.

Другий зимовий похід військ УНР. Припинення боротьби регулярних українських військ за незалежність України

— Жовтень-листопад 1921 р. — Другий зимовий похід військ УНР з метою об’єднати дії розрізнених повстанських загонів та підняти антибільшовицьке повстання в Україні.

— Учасниками походу були добровольці, колишні вояки армії УНР, що перебували на території Польщі, на чолі з отаманом Ю. Тютюнником (їх кількість становила близько 1,5 тис. осіб).

— Оточення учасників рейду кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським, під м. Базар на Житомирщині (у полоні опинилися майже 450 повстанців, більшість із яких була розстріляна в листопаді 1921 р.; невелика група з Ю. Тютюнником прорвалася з оточення в Польщу; це була остання спроба військ УНР відновити незалежність України).

— Припинення організованої боротьби регулярних українських військ за незалежну Україну.

Завершення бойових дій в Україні

Наступ військ П. Врангеля. 

Україна в планах білогвардійців

— Існування у С. Петлюри та П. Врангеля спільного ворога — більшовиків; можливість узгодження воєнних дій проти спільного ворога.

3 квітня 1920 р. — головнокомандувачем Добровольчої армії став П. Врангель, який запропонував низку заходів для забезпечення підтримки населення у боротьбі з більшовиками:

• Розробка «Закону про землю» (частина поміщицьких земель передавалася селянам за викуп).

• Видання «Закону про волосні земства та сільські общини» (такі органи селянського самоврядування повинні були замінити сільські ради).

• Надання обласної автономії козацьким землям.

• Розробка нового фабричного законодавства, яке б реально захищало права робітників.

10 вересня 1920 р. — зустріч делегації УНР із П. Врангелем з метою визнання незалежності України та координації дій проти більшовиків; обіцянка П. Врангеля «політично порозумітися з Україною»; визнання Директорії урядом УНР.

Остання угода між махновцями і радянською владою

— Намагання П. Врангеля залучити на свій бік Н. Махна; відмова останнього від переговорів; наказ стратити врангелівських парламентарів.

Вересень-листопад 1920 р. — підписання у Старобільську угоди, згідно з якою Н. Махно обіцяв припинити збройну боротьбу

проти радянської влади; передбачалося ведення спільної боротьби з Червоною армією — боротьба проти П. Врангеля.

— Висунення Н. Махно ряду вимог;

• Надання після розгрому П. Врангеля автономії Гуляйпольському району.

• Дозвіл пропагувати анархістські ідеї.

• Звільнення з радянських в’язниць анархістів і махновців.

• Надання махновцям допомоги боєприпасами і спорядженням.

У результаті: посилення більшовицьких військ добре підготовленою бойовою одиницею.

Поразка білогвардійців

7 серпня 1920 р. — початок наступу червоних військ проти білогвардійців П. Врангеля; закріплення більшовицьких військ у районі Каховки.

Кінець жовтня 1920 р. — поразка П. Врангеля на материковій частині України; відступ решток врангелівської армії на Кримський півострів.

7-12 листопада 1920 р. — форсування Червоною армією Сивашу, взяття Перекопських і Чонгарських укріплень; важлива роль у цій операції махновських загонів, об’єднаних у Кримську групу.

17 листопада 1920 р. — остаточне звільнення Криму від військ П. Врангеля; перехід Криму під контроль більшовиків; поринання Криму у вир «червоного терору» (страта за різними джерелами від 40 до 150 тис. осіб).

Розгром армії Н. Махна

20 листопада 1920 р. — арешт, а згодом і розстріл командирів Кримської групи махновської армії С. Каретнікова і П. Гавриленка.

25 листопада 1920 р. — початок операції зі знищення махновських частин у Криму, які були оточені в районі Євпаторії (після жорстокого бою частинам махновців вдалося вирватися з Криму, але під Тимошівкою вони зіткнулися зі значними частинами червоноармійців і зазнали поразки, тільки небагатьом махновцям вдалося прорватися, і згодом вони з’єдналися з рештками повстанців на чолі з Махном, які вирвалися з оточення в районі Гуляйполя).

— Направлення більшовиками на боротьбу з повстанцями 2/3 військ Південного фронту.

— Підтримка та посилення повстанського руху репресіями проти повсталих і населення (на березень 1921 р. під командуванням Н. Махна було вже 15 тис. осіб, а загалом в Україні діяло майже 40 тис. повстанців).

Літо 1921 р. — кульмінація селянського антибільшовицького руху; зосередження на території України для придушення повстання майже 1 млн. червоноармійців; поступове спадання повстанського руху через репресії та загрозу голоду.

Вересень 1921 р. — перехід Н. Махна разом із невеликою групою прибічників радянсько-румунського кордон; згодом лідер повстанського руху перебрався до Франції.

Культурний розвиток України

Суперечливі процеси розвитку культури в 1917-1921 рр.

— Духовне і культурне піднесення викликане боротьбою за утворення суверенної Української держави.

— Деформування природного ходу культурних процесів різними політичними режимами, що утверджувалися в Україні і прагнули вести власну лінію в галузі культури.

— Висунення окремими режимами на передній план вузько класових та кон’юктурних тенденцій.

— Боротьба національної та нової пролетарської культури.

— Ускладнення розвитку культури пануванням у суспільстві нетерпимості, жорстокості, зневаги до людського життя; втрата престижу інтелектуальної діяльності, загибель та еміграція багатьох діячів науки та культури в складній політичній та економічній ситуації, пов'язаній з революцією та. громадянською війною.

— Перетворення культурної сфери на об’єкт ідеологічної боротьби.

Здобутки українських урядів в освітній політиці

— 1917-1920 рр. — докорінна ломка старої системи народної освіти, пошуки нових форм, пошуки нових форм, які відповідали б характеру і завданням різних політичних режимів в Україні.

— Розбудова української школи за доби Центральної Ради (заснування 53 українських гімназій, укладення нових навчальних програм для шкіл, розробка плану українізації школи).

— Українізація шкільної справи у період Гетьманату П. Скоропадського (діяльність 150 українських гімназій, запровадження української мови, історії та географії України як обов’язкових предметів у російськомовних школах, видання мільйонів підручників українською мовою, приділення особливої уваги підготовці кваліфікованих україномовних викладачів шляхом впровадження вивчення української мови в семінаріях тощо).

— Поглиблення українізації школи за доби Директорії.

— Ідеологізація шкільної освіти більшовиками (викладання історії, літератури та інших гуманітарних дисциплін на засадах ідей соціалізму); припинення процесу українізації школи; запровадження безплатного і обов’язкового навчання для дітей віком від 7 до 16 років; експерименти більшовиків в галузі шкільної освіти (створення шкіл-комун, які ґрунтувалися на вільному вихованні, відміна п’ятибальної системи в оцінці знань тощо); нова спроба більшовиків у 1920 р. заснувати життєздатну радянську систему народної освіти, яка вилилася у створення єдиної загальноосвітньої трудової семирічної школи, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи; можливість продовження навчання в середніх професійно-технічних школах; розгортання радянською владою у 1920 р. впровадження в школах УСРР української мови.

— Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих.

Зміни у вищій школі

— Складні і суперечливі процеси у вищій школі.

— Розробка УЦР плану заснування вузів з українською мовою викладання.

— Часткова реалізація цього плану за Гетьманату.

— Ломка дореволюційної системи вищої освіти в умовах більшовицької влади.

— Реорганізація управління вищою школою з метою звуження впливу старої професури і антибільшовицькі налаштованого студентства.

— Запровадження посади комісара вузу з метою політичного контролю та обмеження самоврядування.

— Розширення мережі вищих і середніх спеціальних начальних закладів у 1919-1920 рр.

Це цікаво! Наприкінці 1920 р. а Україні працювало 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Крім того, існувала мережа середніх спеціальних навчальних закладів, яка налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів.

— Березень 1919 р. — затвердження нових правил прийому, згідно яких перевага при зарахуванні надавалася представникам робітничого класу і трудового селянства (скасування для них вступних іспитів, необов’язковість надання документа про закінчення середньої школи).

— Погіршення якісних показників роботи вузів.

— Слабка матеріальна база.

— Поповнення викладацького складу за рахунок недостатньо освічених людей.

— Скасування плати за навчання, введення стипендій.

— 1920 р. — створення робітничих факультетів (робітфаків) для підготовки робітничої та селянської молоді до навчання.

Заснування українських університетів

6 жовтня 1918 р. — урочисте відкриття Державного українського університету у Києві.

22 жовтня 1918 р. — відкриття університету у Кам’янці- Подільському.

— Плани УЦР і Гетьманату щодо заснування українських університетів в інших містах.

— Заснування зусиллями місцевого земства і «Просвіти» історико-філологічного факультету майбутнього Українського університету у Полтаві.

— Знищення автономії університетів за більшовицької влади.

1920 р. — закриття університетів, створення на їхній основі інститутів народної освіти.

Стан науки

— Важкі умови розвитку науки в умовах революції та громадянської війни.

— Продовження плідної роботи у вузах видатних вчених:

• Л. Пісаржевський (хімік).

• О. Палладій (біохімік).

• Є. Патон (мостобудівник-новатор).

• А. Кримський (філолог, сходознавець),

• Д. Багалій, В. Бузескул (історики).

• Г. Проскура (гідромеханік).

• В. Маковський (засновник вітчизняної школи газотурбобудування).

• Д. Граве, М. Кравчук (математики).

— Еміграція великої кількості науковців, рятуючись від політичних переслідувань і голоду.

Створення Української Академії наук

Літо 1918 р. — створення за пропозицією міністра освіти та мистецтва М. Василенка спеціальної комісії, яка виробила законопроект про заснування Української Академії наук (УАН).

14 листопада 1918 р. — затвердження цього проекту П. Скоропадським.

24 листопада 1918 р. — урочисте відкриття УАН.

— Перший президент УАН — В. Вернадський.

Вернадський Володимир Іванович — український природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912 р.), професор Московського університету Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського. У 1917-1921 роках працював в Україні. У вересні 1918 р на засіданні комісії за доповіддю В. Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут майбутньої академії. В. Вернадський був одним із засновників Української Академії наук; стан дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919 р.). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької Чеської). Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику В. Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. В. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 рр. лікувався. Подальший життєвий шлях В. Вернадського складається так: 1920 р. — обирається ректором Таврійського університету, 1921 р. — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922—1926 рр. — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біосфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. Помер 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок

— Дійсні члени УАН: А. Кримський, Д. Вагалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М, Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський.

— Робота у складі УАН 3-х структурних відділів:

• Історико-філологічного.

• Фізико-математичного.

• Соціально-економічного.

— Діяльність при УАН Національної бібліотеки.

— Робота під керівництвом В. Вернадського Комісії з вивчення природних багатств України.

1919-1920 рр. — розробка вченими УАН найновіших правил українського правопису.

— Початок академічного видання творів Т. Шевченка та І. Франка тощо.

Культурно-освітня діяльність громадських організацій

1917-1921 рр. — створення цілої системи культурно-освітніх закладів, покликаних реалізовувати політичну лінію правлячої більшовицької партії.

— Діяльність клубів, народних будинків, бібліотек, хат-читалень, сільбудів тощо.

— Створення більшовиками мобільних засобів політичної агітації — агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, де проводилися лекції, концерти, мітинги, розповсюджувалися брошури, листівки, газети, політичні плакати тощо.

— Суттєвий вплив діяльності більшовицьких культурно-освітніх громадських організацій на свідомість населення, які забезпечували ідеологічний вплив РКП(б) на маси, деформуючи при цьому культурні процеси в суспільстві.

«Просвіта»

— Розбудова українською інтелігенцією після Лютневої революції національних культурно-освітніх організацій — «Просвіт».

— Організація «Просвітами» бібліотек, драмгуртків, хорових колективів, лекторіїв тощо.

— Налагодження видавничої справи.

— Розповсюдження українських книжок, газет, часописів.

— Участь у роботі «Просвіт» відомих українських письменників, поетів, композиторів, акторів.

— Виступи просвітян на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам’ятних дат.

— Опікування організацією українських шкіл та гімназій.

— Квітень, вересень 1917 р. — просвітянські з’їзди у Києві, які сприяли консолідації «Просвіт».

— Зміна умов діяльності «Просвіт» після встановлення більшовицької влади; спроба перетворити «Просвіти» на знаряддя комуністичного виховання.

1921 р. — знищення «Просвіт» більшовиками.

Літературний процес. Літературні об’єднання та їхня діяльність

— Відображення літературою 1917-1921 pp. складної й суперечливої панорами життя і боротьби.

— Помітна течія в поезії — революційний романтизм, представниками якого були В. Сосюра («Третя рота»), В. Чумак («Заспів»), В. Еллан-Блакитний («Удари молота і серця») та ін.

— Виникнення літературних об’єднань:

• «Біла студія» — літературне угруповання українських символістів, створене 1918 р. в Києві, до якого входили Я. Савченко, К. Поліщук, П. Тичина, М. Терещенко, В. Ярошенко, Лесь Курбас та інші; представники угруповання поєднували принципи езотеричних і містичних мотивів з ідеєю національного відродження.

• «Неокласики» — група українських поетів та письменників-модерністів, до якої входили М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара; представники угрупування відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці .

• «Панфутуризм» — літературне угруповання футуристі» в Україні створене після Жовтневої революції, заснування і діяльність якого пов’язані з ім’ям поета і теоретика М. Семенка, який разом з однодумцями розробляв теоретичні питання «нової літератури».

Театральне і музичне мистецтво

— Заснування за доби Гетьманату Українського театру драми та опери.

1918 р. — видання Народним секретаріатом освіти України розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів».

— Націоналізація театрів, встановлення над ними контролю відповідних державних установ, перейменування і закриття «аполітичних» та «ідейно-ворожих закладів» з приходом до влади більшовиків.

— Діяльність корифеїв української сцени — О. Маряненка, М. Борисоглібської, молодих талановитих авторів — О. Сердюка, Л. Гакебуша, К. Кошевського.

1917 р. — заснування Лесем Курбасом так званого «Молодого театру» — театру пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії (відхід Леся Курбаса від традиційних етнографічних форм, застосування нової сценографії, імпресіоністичних підходів).

1920 р. — заснування у Вінниці Українського драматичного театру ім. І. Франка, який очолив Гнат Юра.

— Виникнення в ході української революції самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел.

1918 р. — заснування за доби Гетьманату Державного симфонічного оркестру під керівництвом О. Горілого, який у 1919 р. за радянської влади перейменували в Республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка.

— Діяльність симфонічних оркестрів у Харкові, Катеринославі, Одесі.

— Створення Української державної капели під проводом О. Кошиця.

1919 р. — створення ДУМКИ — Державної української мандрівної капели на чолі з Н. Городовенком.

— Заснування Української республіканської капели (УРК), яка у 1919-1920 рр. з успіхом виступала за кордоном (Австрія, Франція, Бельгія, Голландія тощо); розпад капели через еміграцію великої кількості митців.

1920 р. — створення на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка Київського музично-драматичного інституту.

— Творчість композиторів М. Леонтовича, Я. Степового, Л. Ревуцького, Г. Верьовки, Б. Лятошинського та ін.

Образотворче мистецтво. Монументальна пропаганда

— Загибель великої кількості художніх цінностей (картин, скульптур, монументів, архітектурні ансамблі тощо) у вогні війни.

5 грудня 1917 р. — урочисте відкриття Української академії мистецтв, ректором якої став М. Бойчук, а членами — видатні українські художники: М. Бурачек, М. Жук, В. та Ф. Кричевські, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут.

— Об’єднання навколо ректора Української академії мистецтв молодої талановитої молоді, які заснували так звану школу Бойчука, яка справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва.

Творчість талановитого українського графіка Г. Нарбута.

Це цікаво! Г. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів; розробив поштові марки Української Народної Республіки; виконав цикл державних паперів — банкнот, грамот, листівок; розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р.

гетьман П. Скоропадський затвердив спроектовану Г. Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалей на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено Володимирський тризуб. Видатний графік помер у 1920 р. у Києві від тифу.

— Відкриття у жовтні 1918 р. у Ромнах (на Сумщині) першого в Україні маятника Т. Шевченку (скульптор І. Кавалерідзе).

1919-1920 рр. — початок виконання радянського плану монументальної пропаганди, згідно з яким передбачалося нищення встановлених до революції монументів (декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам») та відкриття натомість пам’ятників видатним революціонерам (К. Марксу, В. Леніну, Я. Свердлову. Р. Люксембург, Ф. Енгельсу); ці пам’ятники особливої художньої цінності не мали, а натомість служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму.

Релігійне життя. Діяльність релігійних конфесій

— Процес секуляризації культури.

Словник

Секуляризація — звільнення від церковного впливу в громадській та інтелектуальній діяльності, художній творчості тощо.

— Популяризація гасел релігійної терпимості, свободи віровизнання, відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

— Поширення атеїстичних поглядів.

1 січня 1919 р. — проголошення Директорією УНР автокефалії Української православної церкви, але політична нестабільність не дозволила реалізувати це рішення.

Кінець січня 1919 р. — ухвалення РНК УСРР «Закону про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», згідно з яким передбачалася передача у руки держави храмів і всього центрального майна; надання органам влади права закривати небажані храми.

— Наступ більшовицького керівництва на релігію і церкву (священики та віруючі ставали жертвами червоного терору).

— Глибокий розкол православної церкви.

— Створення передумов для організаційного оформленні Української автокефальної православної церкви.

— Збереження авторитету Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка залишалася надійним оплотом національного визволення; включення єпископату і рядових священиків у розбудову державності на західноукраїнських землях.