Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Практичний довідник

УКРАЇНА на початку XX ст.

Територія і населення України

Етнічні та колонізовані українцями землі.

Національний та соціальний склад населення

— Загальна площа етнічних та колонізованих українцями земель — бл. 739 тис. кв. км.

— Кількість населення цих територій — 46 млн осіб (з них 32,6 млн — українці, 13,4 — представники інших національних груп).

— Зміни у соціальному складі населення (виникнення нових соціальних верств — буржуазії (переважали не українці: бельгійці, французи, євреї, росіяни тощо; українці — цукрозаводчики Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Яхненки) та пролетаріату (зріс до 2,5 млн осіб у 1913 р.), збільшення попиту та впливу інтелігенції).

Словник

Буржуазія — частина суспільства, зайнята підприємницькою діяльністю; у період становлення капіталізму буржуазія перетворилася на панівну соціальну верству, яка володіла основними засобами виробництва, експлуатувала найману робочу силу.

Пролетаріат — клас промислових робітників, що формується в умовах індустріальної модернізації та збільшується шляхом поповнення його за рахунок декласованої бідноти з інших соціальних прошарків міського населення й збіднілого селянства; найбідніший клас суспільства, представники якого живуть у злиднях і позбавлені всіх благ громадянства.

Інтелігенція — суспільний прошарок, в широкому розумінні — люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров’я, виробництва, і мають для цього відповідну освіту.

Українські землі у складі Російської та Австро- Угорської імперії. Політико-адміністративний устрій

— Відсутність в українців на початку XX ст. власної державності; входження українських земель до складу Російської та Австро-Угорської імперій.

— Перебування більшості українських земель (Наддніпрянської України) у складі Російської імперії (9 українських губерній — Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська; компактне проживання українців за межами власне українських губерній — Кубань, Область Війська Донського, окремі повіти Воронезької, Курської, Могилівськоі, Мінської, Гродненської, Сідлецької, Люблінської, Чорноморської губерній і Бессарабії); асиміляторська політика царського уряду щодо українських земель, реалізація щодо них т. зв, «російського імперського проекту», згідно з яким українці вважалися гілкою російського народу, що під впливом історичних обставин «ополячилася», а значить слід було ліквідувати «ополячення» шляхом асиміляції українців.

— Перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії (Східна Галичина — у складі Королівства Галіції і Лодомерії з центром у м. Львові, Північна Буковина — у складі окремої адміністративно-територіальної одиниці — Герцогства Буковина; Закарпаття — у складі Угорщини). Адміністративна влада в Галичині в руках намісників, призначених імператором та представницького органу — Галицького крайового сейму; крайову владу в Буковині очолював президент, діяв представницький орган — малий сейм; Закарпаття було розділене на 4 комітети (жупи), які не становили єдиної адміністративної цілісності й не мали ніякого самоуправління.

Феномен формування єдиної надії на українських етнічних землях

— Виникнення ідеї формування єдиної нації на українських етнічних землях як наслідок зростання самосвідомості українців.

— Вступ України на шлях державотворення, який вимагав вирішення наступних історичних завдань:

• відновлення державної незалежності;

• досягнення єдності та соборності українських земель, подолання їх територіальної розчленованості;

• завершення процесу націотворення на етнічних українських землях, перетворення українського народу на модерну націю;

• врегулювання міжнаціональних відносин, налагодження взаємовідносин між українцями і представниками інших етнічних спільнот України.

Соціально-економічний розвиток українських земель

Промисловий розвиток

Наддніпрянська Україна

Західноукраїнські землі

— Зростання ролі промислового виробництва в умовах модернізації.

— Спеціалізація промислових районів (розвиток кам’яновугільної та металургійної промисловості у Донбасі та Криворізькому басейні, цукрової — у центральних та північних районах України; виробництво сільськогосподарських машин та реманенту в південних губерніях тощо).

— Перетворення Донбасу, Харкова та Катеринослава в індустріальні центри загальноімперського значення.

— Нерівномірний розвиток окремих регіонів.

— Залучення іноземного капіталу.

— Підпорядкованість імперському центру.

— Деформована структура промисловості (70 % припадало на видобуток сировини та виготовлення напівфабрикатів)

— Розвиток нафтовидобувної та деревообробної промисловості.

— Переважання дрібних підприємств.

— Уповільнений розвиток промисловості.

— Кустарно-ремісничий характер промислового виробництва.

— Незацікавленість австрійського уряду в промисловому розвитку регіону, свідоме гальмування розвитку економіки (більш високі податки, низьке фінансування, створення кращих умов для австрійських підприємців тощо).

— Перетворення західноукраїнських земель на джерело сировини та ринок збуту (система державного мита блокувала продаж за кордон готової продукції).

— Домінування іноземного капіталу.

— Переважання добування та первісної обробки сировини.

— Нерівномірний розвиток галузей промисловості

Українське підприємництво

— Джерело формування — поміщики, заможні селяни, корчмарі тощо.

— Найчисельніша група українських підприємців — заможні селяни, яким належало 40 % селянської землі (займалися хліборобством, торгівлею, промислами тощо).

— Найвідоміші родини українських підприємців — Харитоненки, Яхненки, Семеренки, Терещенки (посідали провідні позиції у цукроварінні).

— Благодійна діяльність підприємців (будівництво шкіл, фінансування українських періодичних видань, театрів, наукових досліджень тощо)

Це цікаво! Нікола Терещенко (1819-1903) — відомий український меценат — став одним із фундаторів Київського й Глухівського музеїв; мистецькі колекції Ніколи Терещенка стали основою майбутніх музеїв українського і російського мистецтва в Києві. Його дочка Варвара разом із чоловіком Богданом Ханенком були фундаторами музею західноєвропейського мистецтва у Києві й ініціаторами художньої промисловості (майстерні вишивок) на Київщині. Онук Миколи, Михайло Терещенко (1888—1356), російський політичний діяч, член ІV Державної думи, у 1915—1917 рр. був головою Воєнно-Промислового Комітету в Києві, згодом міністром фінансів (березень—травень 1917 р.) і закордонних справ (травень—жовтень 1917 р.) Тимчасового Уряду; брав участь у переговорах з Українською Центральною Радою. Після жовтневого перевороту емігрував.

Економічна криза 1900-1903 рр. та її наслідки

— Світовий характер кризи.

— Охоплення кризою найрозвинутіших галузей промисловості в Наддніпрянщині — металургійної та кам’яновугільної (зниження ціни на залізо, чавун, вугілля; закриття великої кількості металургійних та гірничорудних підприємств), а в Західній Україні — нафтовидобувної.

— Кризові явища в легкій та харчовій промисловості, а також у цукровій.

— Більш глибокі та масштабні прояви кризи в українських губерніях порівняно з російською та загальносвітовою, спричинені залежністю промисловості Наддніпрянщини від державних замовлень імперського центру.

— 1904-1908 рр. — перебування економіки українських земель у стані депресії (застою).

— Збідніння значної частини населення.

— Звуження внутрішнього ринку.

— Зменшення іноземних інвестицій.

Монополістичні об’єднання

— Концентрація виробництва в результаті поглинання слабших підприємств сильнішими, зменшення кількості дрібних фабрик і заводів та збільшення великих в умовах економічної кризи.

— Створення акціонерних товариств.

Словник

Концентрація виробництва — збільшення великих підприємств і зосередження на них переважної більшості наявних у суспільстві коштів виробництва, робочої сили і продукції.

Акціонерне товариство — це господарське товариство, що має статутний капітал, розділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості й несе відповідальність за своїми обов’язками тільки своїм майном.

— Монополізація виробництва. Неоднозначний вплив монополій на виробництво і соціальну ситуацію в суспільстві: з одного боку — вони пом’якшували руйнівну дію промислових криз, а з іншого — монополісти підтримували штучний дефіцит тих чи інших товарів і, таким чином, домагалися високих цін на свою продукцію, що негативно позначалося на життєвому рівні населення.

Словник

Монополії — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.

— Найпоширеніша форма монополій — синдикати («Продамет», «Продаруд», «Продвагон», «Продвугілля» тощо).

Словник

Синдикати — одна з форм капіталістичної монополії — договірне об’єднання підприємців, окремої галузі виробництва, що створювалося з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за спільними цінами.

— Посилення впливу іноземного капіталу в економіці України в результаті виникнення монополій.

Роль залізничного будівництва у прискоренні економічного розвитку

— Загальна довжина залізниць України в 1913 р. — 15,6 тис. км.

— Спорудження у довоєнні роки в Україні близько 5 тис. км залізниць. (Основне будівництво нових і докорінна реконструкція діючих магістралей зосереджувалися у напрямах Донбас — Валуйки — Єлець — Центр, а також на інших виїздах із Донбасу).

Сільське господарство

— У Наддніпрянщині зайнятість у сільському господарстві — 90 % населення.

— Провідна роль зернового виробництва.

— Труднощі модернізації села (застаріла техніка, низька продуктивність ручної праці, домінування поміщицького землеволодіння, збереження селянської общини, селянське малоземелля, аграрне перенаселення).

Це цікаво! Важливим фактором розвитку українських земель на рубежі XIX—XX ст. було значне зростання українського населення. У цей час у середньому на одну українську сім’ю припадало приблизно 7—8 дітей. Таким чином, у Наддніпрянській Україні в 1860—1910 рр. сільське населення зросло на 86%,а площа селянських земель збільшилася лише на 32 %.

— Модернізаційні процеси сільського господарства (створення заможними селянами господарств фермерського типу (найбільше — в Степовій Україні), застосування праці вільнонайманих робітників, упровадження нової сільськогосподарської техніки, нових технологій, добрив, формування спеціалізації районів).

— Внесок земств у модернізаційні процеси на селі (утримання мереж губернських і агрономів; постачання селянам елітного насіння, добрив; видання популярних брошур; будівництво доріг тощо).

— Особливості розвитку сільського господарства західноукраїнських земель (повільний розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві, наявність пережитків кріпацтва; збереження церковного землеволодіння; зменшення кількості поміщицьких маєтків, зосередження земель у руках невеликої групи найвпливовіших поміщиків; диференціація селянства, аграрне перенаселення; низька продуктивність сільського господарства)

— Розгортання кооперативного руху, який сприяв стабілізації та розвитку сільського господарства.

Словник

Кооперативний рух — суспільна господарська діяльність, спрямована на створення і розвиток кооперативів (споживчих, кредитових, виробничих, постачальницько-збутових тощо).

Це цікаво! Кооперативний рух надав можливість багатьом селянам вистояти у боротьбі за землю, за збереження і зміцнення свого господарства. У Галичині ще на початку XX ст. був створений центр «Ревізійний союз українських кооператорів», що керував кооперативним рухом. У 1908 р. в Наддніпрянській Україні існувало 572 споживчі товариства, а в 1914 р. — 3052. У кооперативному русі Наддніпрянська Україна, що налічувала 30 мільйонів жителів займала перше місце в тодішній Російській імперії. Для координування праці та взаємної допомоги у Києві та Вінниці були засновані Союзи споживчої кооперації.

— Посилення міграційних процесів, основними причинами яких були аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, урбанізація та індустріалізація, а також небажання селян селитися у містах.

Політичне життя в українських землях

Робітничий і селянський рухи

Причини:

— Суперечливий характер модернізації.

— Численні патріархальні й кріпосницькі пережитки в соціально- економічному і політичному ладі країни.

— Погіршення становища селян у зв’язку з голодом 1902 р.

— Зниження життєвого рівня фабрично-заводських робітників у зв’язку з кризою 1903-1905 рр.

— Зростання рівня безробіття.

— Відсутність досконалого фабричного законодавства, що давало можливість для безкарних зловживань фабрикантів і заводчиків.

— Зміни в свідомості робітників, посилення їхнього прагнення до організації з метою захисту своїх інтересів.

— Страйкова боротьба в Західній Європі.

Основні виступи:

— Селянські виступи на Полтавщині та Харківщині у 1902 р. (підпалення поміщицьких садиб, цукроварень, інших підприємств).

— Масовий селянський страйк у Західній Галичині, у якому взяли участь 200 тис. селян.

— Першотравневий масовий робітничий страйк 1900 р. в Харкові та 10-тисячна демонстрація, що проходили не лише під економічними, а й під політичними гаслами.

— Страйк робітників південних міст імперії, у т. ч. українських влітку 1903 р.

Політизація національного руху

— Перехід українського визвольного руху в Наддніпрянській Україні до політичного етапу (яскравий приклад — діяльність «Братства тарасівців», сформованого на початку 90-х рр. XIX ст., провідною ідеєю якого була незалежність України).

— Зародження української соціал-демократії (група Українська соціал-демократія (УСД), до складу якої входили Леся Українка, М. Коцюбинський та ін.; намагання пов’язати ідеї соціалізму з національним відродженням).

— Створення Загальної української організації — українського об’єднання громад. (Ініціатори створення — В. Антонович і О. Кониський. Головне завдання — об’єднання всіх українських сил для боротьби «за національні права українського народу в Росії». Склад — представники різних течій суспільно-політичного національного руху: від соціалістів до лібералів і консерваторів від прихильників ідеї автономії до прихильників самостійності України).

— Розгортання російського, польського і єврейського суспільно-політичних рухів в Україні (російські консерватори, які виступали за збереження Російської імперії; російські ліберали, які виступали за перетворення Російської імперії на конституційну монархію; російські соціал-демократи — помірковані меншовики, які орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократичні свободи та ліворадикальні більшовики на чолі з В. Леніним, які прагнули соціалістичної революції і встановлення диктатури; російські соціалісти-революціонери (есери), які висували програму соціалізації землі й передачі її сільським громадам на засадах зрівняльного користування; відстоювання російськими політичними партіями ідеї єдиної Російської держави, невід’ємною складовою якої мала бути Україна; польські громадські і політичні об’єднання, що виступали за відродження незалежності Польщі переважно в кордонах 1772 р.); єврейська соціалістична організація — Вунд — Загальний єврейський робітничий союз).

Утворення політичних партій у Наддніпрянській Україні

Назва партії

Рік

утворення

Лідери

Програмні положення та діяльність

Революційна українська партія (РУП)

1900 р.

Д. Антонович,

Б. Камінський,

Л. Мацієвич,

М. Русов

Обґрунтування історичних прав України на самостійне існування в програмі партії — «Самостійна Україна» (автор — М. Міхновський). Утворення Центрального комітету в Києві та Зарубіжного комітету — у Львові, Розгортання мережі місцевих організацій. Орієнтація на селянське середовище.

Випуск газет і брошур, які пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, підвищення заробітної плати і поліпшення умов життя.

сільськогосподарських робітників, закликаючи до страйків та інших актів непокори. Зміни в програмі РУП у процесі подальшого організаційного оформлення (перехід на засади автономії України у внутрішніх справах, надання переваги марксистському соціалізму)

Українська народна партія (УНП)

1902 р.

М. Міхковський,

О. Макаренко

Виступ із позицій цілковитої державної самостійності України.

Орієнтація на національну інтелігенцію. Пропагандистсько-агітаційна робота в студентських аудиторіях, легальних громадських організаціях, серед військових. Вимоги зняти заборони на українське друковане слово і культурно-просвітницьку діяльність. Поширення листівок із закликом до боротьби проти самодержавної влади, за незалежну Україну

Українська

соціал-демократична спілка («Спілка»)

1904 р.

М. Меленевський

Виступ з марксистських позицій. Прагнення виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національної приналежності.

Об’єднання у 1905 р. із меншовицькою фракцією РСДРП

Українська демократично-радикальна партія (УДРП)

1905 р.

А. Лотоцький,

Є. Чикаленко,

Б. Грінченко

Виникнення в результаті злиття Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП).

Відстоювання ліберально-демократичних позицій, ідеї встановлення в Російській імперії конституційної монархії, що надала б Україні автономію в складі Росії. Проведення перетворень шляхом реформ, заперечуючи руйнівну боротьбу між класами

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)

1905 р.

М. Порш

B. Винниченко,

C. Петлюра,

Виникнення в результаті зміни назви РУП. Орієнтація на селян і робітників. Прагнення поєднати соціал-демократизм із націоналізмом.

Вимога автономії для України

Антонович Дмитро Володимирович політичний діяч, син Володимира Антоновича; один із засновників. РУП, український історик мистецтва й театру, редактор численних українських часописів. У 1917 р. — один із засновників Української академії мистецтв. Із березня 1917 р. — активний член Української Центральної Ради. У період Директорії УНР — міністр мистецтва в уряді В. Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі та Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918—1922). У липні-жовтні 1918 р. — генеральний консул Української Держави у Швеції. У 1919—1920 рр. — голова місії УНР в Італії. У 1921 р. — один із засновників, а в 1928—1930, 1937—1938 рр. — ректор Українського вільного університету у Відні й Празі. У 1925—1945 рр. — голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

Махновський Микола Іванович визначний український громадсько-політичний діяч, ідеолог державної незалежності України, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму. На початку 1902 р. виступив ініціатором створення Української народної партії (УНП), що об’єднувала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1906 р. опублікував програму УНП, яка передбачала створення самостійної Української держави («однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України — республіки робочих людей — від гір Карпатських аж по Кавказькі»), встановлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селян тощо. Підчас Першої світової війни 1914—1918 рр. був мобілізований до російської армії. У березні 1917 р. першим подав ідею створення національних збройних сил. За його ініціативою в Києві було засновано Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка та Військовий організаційний комітет, що ставили собі за мету формування українських військових частин. У травні 1917 р. за участі М. Махновського утворено Перший Український козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. У березні 1917 р. стає членом Української Центральної Радий Українського Генерального Військового Комітету. У липні 1917 р. М. Міхновський, на думку деяких істориків, був одним із керівників повстання полуботківців, учасники якого планували збройним шляхом захопити владу в Києві і проголосити незалежність України. Влітку 1917 р. М. Міхновського за наказом В. Винниченка заарештовано і відправлено на Румунський фронт.

Восени 1917 р. повернувся на Полтавщину, де взяв участь у створенні Української демократично-хліборобської партії (УДХП). У період Української Держави був в опозиції до гетьманської влади, належав до Українського національно-державного союзу. Негативно ставився до політики Директорії УНР. Безуспішно намагався виїхати за кордон. У 1924 р. був заарештований співробітниками ДПУ. Обставини смерті остаточно не з’ясовані (за одними даними був розстріляний, за іншими — був звільнений з ув’язнення і незабаром знайдений повішеним).

Це цікаво! Брошура «Самостійна Україна» — публіцистичний твір, автором якого є Микола Міхновський, торкається політичних, правових та філософських аспектів буття української нації та держави. Значну її частину становить екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне повернення України до статусу, що існував на основі Переяславського трактату 1654 року. Із позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, що мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

М. Міхновський висловлює думку, що кінець XIX ст. є добою визволення націй, а необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива лише у «державі одноплемінного національного змісту». За М. Міхновським, кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави. Таким чином, «Самостійна Україна» — видатний документ українського національно-визвольного руху, що відкрив його самостійницький етап.

Події російської революції 1905-1907 рр. на українських землях

Причини революції:

— погіршення соціально-економічного становища внаслідок економічної кризи 1900-1903 рр.;

— невдоволення політикою самодержавства (невирішені аграрне, робітниче, національне питання, необхідність здійснення політичної реформи);

— відсутність демократичних свобод;

— поширення ідей марксизму, діяльність революційних організацій;

— поразка у війні з Японією 1904-1905 рр.

Перебіг подій:

9 січня 1905 р. — «кривава неділя» — розстріл мирної демонстрації в Петербурзі за наказом російського царя Миколи II; початок революції.

Це цікаво! 2,5 тисячну мирну демонстрацію робітників очолював відомий священик Георгій Гапон і князь Ільніцький. Перед Зимовим палацом демонстрантів атакувало царське військо. Згідно з даними поліції тоді загинуло близько 100 осіб та близько 300 поранено; ймовірно ці цифри занижено. Ці події викликали обурення в Росії; ця дата вважається початком революції 1905 року.

— Масові виступи робітників (в Україні у лютому 1905 р. зафіксовано 105 страйків, у яких брали участь 70 тис. робітників, протягом квітня-серпня відбулося 300 страйків у яких брало участь понад 100 тис. осіб; швидка політизація робітничого руху; підтримка українськими робітниками гасла російських соціал-демократів «Геть самодержавство!»).

— Виникнення рад робітничих депутатів і професійних організацій (створення рад робітничих депутатів у Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому, які очолили боротьбу; поширення профспілкового руху в Україні. Ради та профспілки висунули такі вимоги: встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинний робочий день, зниження цін на товари у фабрично- заводських крамницях тощо.

Початок жовтня 1905 р. — загальноімперський політичний страйк, до якого в Україні долучилися робітники та службовці Катеринослава, Києва, Одеси, Миколаєва тощо (в середині жовтня в Україні страйкувало понад 120 тис. робітників).

17 жовтня 1905 р. — видання Миколою II Маніфесту, в якому цар «дарував» населенню громадянські права та свободи, особисту недоторканість, дозвіл на створення політичних партій та скликання Державної Думи — законодавчого органу імперії з обмеженими повноваженнями.

Це цікаво! Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла молебні по церквах на знак подяки, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки перервою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще частина населення (праві монархісти; особи, наближені до царського дому), які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі.

— Початок легальної політичної діяльності (Активізація в Україні загальноросійських політичних партій: лібералів, які утворили партію кадетів (Конституційно-демократична партія) та «октябристів» («Союз 17 Октября»); монархістів («чорносотенців»), які утворили «Союз русского народа»); есерів та соціал-демократів. Діяльність власне українських політичних партій, чисельність і вплив яких були значно меншими, ніж загальноросійських у зв’язку з тим що вони все ще перебували у стані формування: трансформація РУП в УСДРП, об’єднання УДП та УРП в УДРП).

Грудень 1905 р. — збройні виступи робітників Горлівки, Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси, Миколаєва з метою захоплення влади, організовані більшовиками, анархістами та частиною меншовиків та есерів (ці виступи були придушені урядовими військами, а їх організатори й активні учасники засуджені або страчені).

— Селянські виступи, що в більшості випадків набули характеру погромів поміщицьких маєтків, побиття та вбивства поміщиків тощо. Утворення селянами під керівництвом есерів селянських спілок, що діяли як своєрідні органи влади селян; створення селянами влітку 1905 р. Всеросійської селянської спілки.

Це цікаво! Навесні 1905 р. селяни розгромили маєток поміщика Терещенка в Сумському повіті, вивезли все майно, інвентар, хліб, а цукровий завод зруйнували та спалили. У жовтні 1905 р. жителі села Вихвостова Чернігівської губернії розгромили поміщицький маєток, спалили горілчаний завод; у відповідь поміщики організували самосуд над 15 активістами виступу, катували їх та вбили. Ця трагедія стала відомою всій країні і лягла в основу повісті М. Коцюбинського «Fata morgana».

— Виступи в армії та на флоті (збройне повстання на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 р.; повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П. Шмідтом у листопаді 1905 р.; виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським у листопаді 1905 р.)

Січень 1906 р. — червень 1907 р. — поступовий спад революції: зменшення кількості страйків і виступів, початок придушення революції (арешти, обшуки, каральні експедиції).

Політизація українського національного руху під час революції 1905-1907 рр.

— Національні вимоги українців та перші поступки царизму українству (вимоги українців: відновлення української держави у формі автономії (лише УНП продовжувала відстоювати ідею цілковитої незалежності), ліквідація поміщицького землеволодіння, надання демократичних свобод, скасування

мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури; поступки царизму: прийняття закону (листопад 1905 р.), який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів).

— Поява масових періодичних видань (видання у листопаді 1905 р. першої української газети «Хлібороб», у 1906 р. — першої щоденної газети «Громадська думка», що згодом була перейменована в «Раду»; всього в 1905-1907 рр. в Україні виходило близько 20 періодичних видань).

Це цікаво! Видавцем газети «Рада» був Євген Чикаленко — відомий український громадський діяч, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець та публіцист. Він був активним членом «Старої Громади» (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української демократичної партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905 р.); а у 1908 році став ініціатором заснування Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою.

— Діяльність «Просвіт» (30 жовтня 1905 р. — відкриття першої у Наддніпрянщині «Просвіти» в Одесі; заснування «Просвіт» у Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Києві тощо; на середину 1907 р. в Україні діяло 35 організацій «Просвіт»). Активна участь у створенні «Просвіт» видатних діячів української культури (наприклад, засновниками «Просвіти» у Києві були письменник Борис Грінченко, композитор Микола Лисенко, письменник та журналіст Григорій Коваленко; український історик Микола Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві).

Словник

«Просвіти» — українські громадські організації культурно-освітянського спрямування.

Це цікаво! «Просвіти» відігравали важливу роль у розвитку національного та суспільного руху в Наддніпрянській Україні. Яскраву оцінку діяльності цих українських громадських культурно-освітянських організацій дав відомий український поет Олександр Олесь:

О, як я вірити хотів би в ту годину,

В той день ясний, після негод,

Коли зогріють, як дитину,

«Просвіти» наші весь народ.

— Початок процесу українізації освіти (відкриття українських шкіл, перші спроби викладання українською мовою в університетах: в Одесі — Олександр Грушевський (брат видатного українського історика М. Грушевського) викладав історію України, в Харкові — професор Микола Сумцов почав викладати історію літератури).

— Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії.

Шраг Ілля Людвигович громадський і політичний діяч, адвокат. Під впливом О. Кониського і В. Антоновича приєднався до українського національного руху. Із 1897 р. належав до Загальної української безпартійної демократичної організації, очолював її чернігівську громаду. У 1905—1906 pp. був заступником голови Союзу автономістів. У 1906 р. обраний депутатом І Державної думи від Чернігівщини. Очолював Українську парламентську громаду, яка у Державній думі домагалася національної автономії України, був одним з авторів проекту засад автономії, винесеного на розгляд Думи. Працював у часописах «Украинский вестник» (видання української фракції), «Записках НТШ», «Раді». Був одним із засновників чернігівського товариства «Просвіта». Належав до Української демократично-радикальної партії (УДРП). У 1908 p. І. Шраг разом з Є. Чикаленком брав активну участь у створенні Товариства українських поступовців (ТУП). У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі був обраний членом Української Центральної Ради, входив до складу комісії УЦР із розробки проекту статуту автономії України. Із червня 1917 р. був членом Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). За часів Української Держави йому запропоновували посаду прем’єр-міністра, однак через стан здоров’я він не зміг обійняти цю посаду. Помер у Чернігові, де перебував під домашнім арештом більшовиків.

І Дума (27 квітня — 8 липня 1906 р.)

Українські політичні партії, за винятком радикальної та демократичної, бойкотували вибори. У результаті від України було обрано 102 депутати від дев’яти українських губерній. Українці створили в Думі для відстоювання своїх інтересів Українську парламентську громаду на чолі з І. Шрагом, до складу якої увійшли 42 особи. Національну програму думської громади обґрунтував М. Грушевський. Програма передбачала надання права на національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом, запровадження української мови в народній школі як мови викладання тощо. Українська громада збиралася поставити ці вимоги перед Думою, проте здійснити цю акцію не вдалося у зв’язку з розпуском І Державної думи 8 липня 1906 р.

II Дума (20 лютого —

2 червня 1907 р.)

У виборах взяли участь усі українські політичні партії. У результаті Україну в Думі представляли 102 депутати. Українські делегати створили свою фракцію, що налічувала 47 осіб, більшість яких становили селяни. Українська думська громада вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах, запровадження української мови в учительських семінаріях із метою підготовки викладачів. II Державна дума була розпущена через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р. було запроваджено новий виборчий закон, який забезпечував поміщикам і буржуазії перевагу в Думі. Цей закон фактично став державним переворотом і відновив самодержавство. Події 3 червня означали поразку революції 1905-1907 рр. Українські проблеми залишилися невирішеними

Соціально-економічний розвиток у 1908-1913 рр.

Промислове піднесення та його наслідки

— 1908-1913 рр. — економічне піднесення.

— Продовження процесу індустріалізації в Наддніпрянській Україні, забезпечене великими державними замовленнями (в т. ч. воєнними).

— Подальший розвиток гірничорудної та металургійної промисловості Донбасу і Середньої Наддніпрянщини; закріплення становища українських земель як основного вугільно-металургійного центру Російської імперії.

Це цікаво! Напередодні Першої світової війни в Україні видобувалося 70 % вугілля імперії і виплавлялося 56 % чавуну, виготовлялося 76 % рейок, за умови, що населення України становило лише 20 % імперії.

— Прискорення урбанізації в Наддніпрянській Україні (Катеринослав — найбільший центр металургійної промисловості, Харків — осередок важкого машинобудування; Південна Україна — центр інтенсивного розвитку сільськогосподарського машинобудування тощо).

Словник

Урбанізація — це підвищення ролі міст у розвитку суспільства, що супроводжується зростанням і розвитком міських поселень, збільшенням міського населення.

— Швидкий розвиток харчової промисловості (виробництво цукру, борошна, спирту тощо).

— Розвиток місцевого виробництва, викликаного розвитком внутрішнього ринку (наприклад, виробництво будівельних матеріалів тощо).

— Розвиток зовнішньої торгівлі через порти Чорного та Азовського морів.

— Перетворення великих міст на центри освіти, культури, громадсько-політичного життя.

У результаті, у цілому Наддніпрянська Україна у передвоєнний період випускала 19 % промислової продукції Російської імперії, при цьому вона зберігала всі риси сировинного додатку центральних губерній імперії.

Становище в сільському господарстві

— Проведення Столипінської аграрної реформи (започаткована Указом від 9 листопада 1906 р. і завершена Законами від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.)

— Ініціатор проведення реформи — П. Столипін.

Столипін Петро Аркадійович — російський державний діяч, реформатор. Під час революції 1905—1907 рр. жорстоко придушував селянські виступи.

У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 р. — головою Ради Міністрів.

Стрімка службова кар’єра П. Столипіна була пов’язана з його ораторськими здібностями, численними виступами в Думі, проектами реформування країни. У серпні 1906 р. на П. Столипіна вчинено замах, який уряд використав для розгортання репресивної політики. У червні 1907 р. уряд на чолі з П. Столипіним розпустив II Державну думу й опублікував новий закон про вибори, що забезпечив повну перевагу в III Думі великих землевласників та підприємців і значно обмежив представництво національних окраїн. У січні 1910 р. уряд П. Столипіна заборонив створення національних (у т. ч. українських) товариств, клубів, видання рідною мовою газет. Антиукраїнська політика П. Столипіна призвела до закриття низки «Просвіт», припинення видання українських газет («Наша Дума», «Рідний край», «Воля» тощо). П. Столипін підготував і провів аграрну реформу, яка мала вирішити земельне питання в Російській імперії. Більшість його реформаторських заходів не була завершена. Діяльність П. Столипіна викликала незадоволення крайніх правих, які в 1911 р. поставили питання про його відставку. У вересні 1911 р. був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

Мета реформи:

— усунення соціального напруження на селі та запобігання нового революційного вибуху; створення заможного селянства як опори існуючої влади;

— підвищення ефективності сільського господарства;

— вирішення проблеми аграрного перенаселення.

Зміст реформи:

— Руйнація селянської земельної общини шляхом надання права кожному селянину закріпити за собою свій земельний наділ в особисту приватну власність; надання селянинові можливості на створення власних відрубів та хуторів.

Словник

Відруб — земельна ділянка в Російській імперії на початку XX ст., що виділялася з громадської надільної землі в приватну власність окремим селянам.

Хутір — вид сільського поселення, господарство (подвір’я) з приналежною до нього землею; мале сільське, часто однодвірне поселення поза селом.

Це цікаво! Унаслідок Столипінської реформи близько чверті дворів в Україні, що входили до земельних общин, вийшли з них: у Степу — 42 %, на Лівобережжі — 16,5 %, на Правобережжі — 48 %. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії, а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. Із 1907 до 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше збільшувалися хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині.

— Дозвіл господарям, які закріпили наділ у власність вільно продавати й купувати землю.

— Перебування угідь (лісів, сіножатей) у спільному користуванні.

— Ліквідація аграрного перенаселення європейської частини країни шляхом переселення селян на малообжиті землі Далекого Сходу, Сибіру, Середньої Азії.

Це цікаво! Із 1906 до 1913 рік із 9 українських губерній Російської імперії виїхало 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000). Таким чином, на півдні Далекого Сходу виник «Зелений клин» — землі, населені українськими поселенцями у нижній частині річки

Амур і над Тихим океаном площею близько 1 млн кв. км. Ось як описує один із кореспондентів того часу, Іван Ілліч-Світич місто Уссурійськ в 1905 р.: «Це велике малоросійське село. Головна і найстаріша вулиця — Микільська. Вздовж всієї вулиці, по обидва боки, витягнулися білі мазанки, місцями і тепер ще криті соломою. В кінці міста, при злитті Раківки з Супутінкою, як часто і на корінний Україні, влаштовано „ставок“, біля якого мальовничо притулився „Млинок"... Серед російського населення, не рахуючи козаків, малороси настільки переважають, що сільських мешканців міський, так званий інтелігентний, називає не інакше, як „хохлами“. І дійсно, серед полтавців, чернігівців, київських, волинських та інших українців переселенці з великоруських губерній зовсім губляться, будучи як би вкрапленням в основний малоросійський елемент. Базар в торговий день, наприклад, у Микільсько-Уссурійському вельми нагадує якесь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, ліниво пережовували жуйку біля возів, наповнених мішками борошна, крупи, сала, свинячих туш тощо; той же український одяг на людях. Всюди чути веселий, багатолюдний, жвавий малоросійський говір, і в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».

Наслідки реформи:

Здобутки

Знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі, створення великих фермерських господарств, які зуміли залучити до сільськогосподарського виробництва передові технології та найновіші технічні засоби; зростання валового збору зернових, товарності сільського господарства

Прорахунки

Погіршення становища малоземельних селян і сільської бідноти; подальше розшарування українського села та загострення соціальних суперечностей; малопродуктивність та малотоварність бідняцьких господарств тощо

Особливості економічного розвитку західноукраїнських земель

— Певне економічне піднесення напередодні світової війни.

— Збільшення видобутку нафти.

Це цікаво! У 1909 році на галицьку нафту припадало 5 % світового видобутку.

Більше цього виду сировини видобували лише в Російській імперії (Баку, Грозний) і США.

— Розвиток деревообробної промисловості (Галичина — один із основних експортерів на європейські ринки).

— Успішний розвиток швейної, взуттєвої та килимарської промисловості (але це переважно дрібні підприємства ремісничого типу).

— Розвиток сільського господарства (головна проблема — селянське малоземелля зумовлене домінуванням великих поміщицьких латифундій та аграрним перенаселенням; низький технічний рівень сільського господарства; інтенсифікація кооперативного руху).

Столипінська реакція й український національний рух у 1908—1913 рр.

— Поразка Російської революції (1905-1907 рр.) у результаті здійснення третьочервневого державного перевороту, що ознаменував тимчасову перемогу сил контрреволюції, початок періоду столипінської реакції — масових репресій проти учасників усіх антисамодержавних рухів — політичних, національних, соціальних, культурно-освітніх (засудження у 1907-1909 рр. 26 тис. осіб, із яких 5 тис. — на смерть); початок доби чорносотенного терору.

Словник

Третьочервневий переворот — контрреволюційний політичний акт російського царизму, що полягав у розпускові 3 (16) червня 1907 р. II Державної думи, арешті членів думської соціал-демократичної фракції і виданні нового закону про вибори до III Державної думи за яким у кілька разів скорочувалося і без того незначне представництво робітників і селян у Думі, забезпечувався її чорносотенно-кадетський склад.

— Насадження ідеології російського великодержавного шовінізму (створення у Києві у 1908 р. «Клубу російських націоналістів», що мав на меті протидіяти польському тискові та українському руху; поширення націоналістичного руху «чорносотенців», що жорстоко розправлявся з усіма, кого вважав ворогами російського народу).

Словник

Шовінізм — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях (на територіях іншої етнічної спільноти одним народом (нацією) — іншим народам (націям).

— Відновлення антиукраїнської політики в національно-культурній сфері (заборона викладати українською мовою у школах (1909 р.) та вищих навчальних закладах; проводити заходи, присвячені пам’яті Т. Шевченка; закриття половини українських газет і частини видавництв; припинення діяльності багатьох «Просвіт»; спрямування головного удару проти українських патріотичних організацій та об’єднань; видання П. Столипіним 20 січня 1910 р. циркуляру, згідно з яким заборонялося реєструвати будь-які «інородницькі» (неросійські) товариства і видавництва).

«Справа Бейліса» — резонансний судовий процес у Києві у вересні-жовтні 1913 року проти єврея Менделя Бейліса, звинуваченого в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Справа набула розголосу не тільки в Києві та Україні, але й за кордоном (навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. Члени російських чорносотенних організацій поширили чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою у скоєному злочині був заарештований М. Бейліс. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України та Росії. Присяжні виправдали М. Бейліса і царський суд змушений був звільнити його).

— Українські партії в 1908-1913 рр. (жорстоке переслідування політичних партій з боку влади; послаблення діяльності УСДРП; продовження діяльності УНП (видання М. Міхновським у Харкові журналу «Сніп»); відмова УДРП від партійної діяльності та перехід до роботи у формі безпартійної організації: створення у 1908 р. Товариства українських поступовців (ТУП), лідерами якого стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко. Програмні положення ТУП: 1) парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; 2) федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українського населення, 3) національно-територіальна автономія України у складі Росії. Діяльність ТУП: заклик до усіх українських політичних сил консолідуватися в боротьбі за національне відродження; обстоювання конституційно-парламентського шляху боротьби за українську справу; боротьба за українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви, опікувалися діяльністю «Просвіт», українського Наукового товариства ім. Т. Шевченка, що діяло в Києві з 1907 р.).

— Українське питання в III та IV Державних думах Росії.

III Дума (1 листопада 1907 р. —червень 1912 р.)

Винесення 1908 р. 37 українськими депутатами на розгляд парламенту проекту про запровадження навчання українською мовою у початкових школах (цей проект викликав протест із боку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов» і він не був ухвалений). Порушення у 1909 р. професором Київського університету І. Лучицьким питання про використання української мови в судах України (це питання також викликало протест і було закрите). III Державна дума розпущена указом Миколи II

IV Дума (1912 р.— 6 жовтня 1917 р)

Висунення вимог суто культурницького характеру. Виступ на захист української мови в школах російських кадетів (П. Мілюкова, А. Шингарьова), трудовиків (О. Керенського, В. Дзюбинського), соціал-демократа Г. Петровського. Виступ великодержавників (А. Савенка, М. Радзянко) проти української мови. Порушення українського питання під час обговорення депутатами заборони святкування 100-річчя від дня народження видатного поета Т. Шевченка. IV Дума ліквідована 31(18) грудня 1917 р. декретом Раднаркому Радянської Росії

— Масові протести українців проти національного гніту (демонстрація протесту українців проти національної політики російської влади під час похорону видатного українського композитора М. Лисенка (участь у траурній ході понад 100 тис. осіб); демонстрація протесту у Києві проти заборони святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, дискусія з цього питання у Державній думі Росії тощо).

— Український національний рух в умовах наближення Першої світової війни (розкол у національному русі в умовах наближення війни: заклик галицьких політиків на спільному таємному засіданні трьох західноукраїнських політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), що відбулося у грудні 1912 р., підтримати у війні Австро-Угорщину «проти Російської імперії як найбільшого ворога України»; заклик до орієнтації на Австро-Угорщину та «сепарацію» від Росії на II Всеукраїнському з’їзді, який відбувся у Львові у 1913 р., «східняка» Д. Донцова; переконання більшості наддніпрянських політичних сил у необхідності підтримати у війні Росію, яка буде змушена після війни задовольнити національні вимоги українців).

Наростання національного руху в Західній Україні у 1900-1913 рр.

— Національне піднесення в Західній Україні (зростання національної свідомості українців, активізація їх громадсько-політичної діяльності; пожвавлення діяльності політичних партій, що виступали: за загальне виборче право, заснування українського університету у Львові, адміністративний поділ Галичини на Західну і Східну й надання національної автономії її українській частині; стратегічна мета — незалежність у складі соборної України).

— Парламентаризм у західноукраїнських землях (вимоги надання загального виборчого права під час хліборобського страйку 1902 р., на віче у Львові в 1906 р. тощо; проведення у 1907 р. австрійським урядом реформи, внаслідок якої збільшилося українське представництво в австрійському парламенті та галицькому сеймі; домагання українців поступок в економічній і культурній сферах, висунення основної вимоги — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини).

Це цікаво! У 1909 році на галицьку нафту припадало 5 % світового видобутку.

Більше цього виду сировини видобували лише в Російській імперії (Баку, Грозний) і США. Активним борцем за права українців у Галичині був український студент Мирослав Січинський, який на знак помсти за кривди місцевої польської адміністрації українському населенню краю та фальсифікацію нею виборів до австрійського парламенту 12 квітня 1908 р. застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті. Хоча відповідальність за цей акт не взяла на себе жодна політична організація, його схвально сприйняли радикальні українські партії, діячі та переважна більшість галицьких українців. Митрополит Андрей Шептицький, духовенство та лідери національно-демократичної партії суворо засудили вчинок М. Сочинського як прояв політичного терору. Однак цей осуд підживив неприхильне ставлення українців до польського панування в Галичині та пропольської орієнтації окремих українських політичних кіл. Широкий загал українського громадянства підтримав М. Січинського. Народ по селах співав: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!». М, Січинський був заарештований і засуджений до смертної кари, яку цісар через міжнародний резонанс справи замінив на 20-річне ув’язнення.

— Боротьба за український університет (1902 р. — бойкот Львівського університету українськими студентами, які вимагали створити групи з українською мовою викладання; розгортання протистояння між польськими та українськими студентами, що призвело до загибелі у збройній сутичці у липні 1910 р. українського студента Адама Коцко; 1912 р. — введення у Львівському університеті української мови навчання).

— Національний рух на Буковині та в Закарпатті (синхронний розвиток буковинського політичного життя з галицьким, розвиток мережі культурних, освітніх і господарських організацій, створення на з’їзді у Чернівцях у 1909 р. «Руської ради» (відомої також під назвою «Селянська партія») на чолі з С. Смаль-Стоцьким, успішне протистояння румунізації та онімеченню, доведення історичних прав українців на Буковину, налагодження зв’язків з українцями з інших земель; слабкість національного руху на Закарпатті).

Культурне життя на початку XX ст.

Освіта

Наддніпрянська Україна

Західноукраїнські землі

Рівень освіченості населення — 20%.

Розширення шкільної мережі; переважання початкової освіти. Зниження рівня освіти у зв’язку із забороною викладати українською мовою.

Здобуття середньої освіти переважно дітьми дворян і державних службовців; певна демократизація учнівського складу після революції 1905-1907 рр.

Вищі навчальні заклади — Харківський, Київський та Одеський університети, кілька спеціальних інститутів та академій; переважний склад студентства — дворянсько-буржуазний

Рівень освіченості населення — 40 % Збільшення кількості шкіл (3,5 тис. — початкових та фактичне подвоєння середніх)

Викладання українською мовою (існування 16 українських державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл) Вищі навчальні заклади — Львівський та Чернівецький університети, політехнічний інститут та академія ветеринарної медицини у Львові; мова навчання — польська або німецька. Діяльність «Просвіт», що сприяла створенню освітньо-культурної мережі в селах (бібліотеки, хори тощо)

Діяльність наукового товариства ім. Т. Шевченка

— Утворення у 1907 р. у Києві Українського Наукового Товариства (УНТ) за зразком Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

— Здійснення особливого наукового та організаційного поступу під головуванням Михайла Грушевського (1897-1913): випуск численних серійних і монографічних видань, придбання декількох великих будинків, початок створення музеїв, бібліотеки та архівів.

— Закріплення Академічного статусу Товариства запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого, крім видатних подвижників української науки, приєднано велику когорту славетних вчених Європи.

— Видання низки фундаментальних збірок та монографій, пов’язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського).

Це цікаво! Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» у складі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова

Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор та етнографія).

Наука

— Розвиток історичної науки (праці з історії України М. Грушевського, Д. Багалія, О. Єфименко та ін.; плідна діяльність етнографа та археолога Ф. Вовка).

Багалій Дмитро Іванович — український історик та громадський діяч, академік. У 1906—1910 рр. обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906 р., 1910—1914 рр. Російська Академія наук обирала Д. Баталія членом Державної Ради. У 1914—1917 рр. — голова Харківської міської думи, Харківський міський голова.

Автор понад 200 праць, що стосувалися в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України XV—XVIII ст. Праці вченого побудовані на багатому джерельному матеріалі, він увів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. У 1918 р. Д. Багалій — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 р. — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. Протягом 20—30-х рр. викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Д. Багалій формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров.

Це цікаво! У 1910 р. Харківський університет присудив Олександрі Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії. Вона стала першою жінкою в Росії, яка здобула таке визнання. У 1917 р. Олександра Яківна переїхала на Харківщину. Трагічно загинула на хуторі Любочка разом із донькою Тетяною під час нападу банди 18 грудня 1918 р.

— Найвідоміші науковці-філологи початку XX ст. — Б. Грінченко (автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, зокрема «Рідного слова» — книжки для читання в школі; укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови»), А. Кримський (сходознавець, славіст, письменник, перекладач).

— Розвиток медицини та природничих наук: діяльність українського мікробіолога, епідеміолога Д. Заболотного (боротьба з чумою та холерою), Л. Лугутіна (створення геологічної карти Донецького басейну), М. Курака (закладення основ сучасної металургії, принципове удосконалення доменної печі та технології доменного пресу тощо), С. Реформатського (дослідження хімічної реакції металоорганічного синтезу; автор понад 50 наукових праць та підручника «Начальный курс органической химии») тощо.

— Розвиток літакобудування, повітроплавання (1909 р. — створення в Києві товариства повітроплавання, учасник якого А. Кудашев здійснив перший політ на аероплані вітчизняного виробництва; плідна діяльність українського інженера авіаконструктора І. Сікорського; братів Косяненків, які побудували малопотужний літак широкого використання; виконання П. Нестеровим вперше в світі «мертвої петлі» на літаку, висунення Л. Мацієвичем ідеї створення авіаносця тощо).

Це цікаво! Ігор Сікорський народився в Києві (син Івана Сікорського, професора-медика Київського університету). Закінчив Морський кадетський корпус (1903-1906) в Петербурзі та Київський політехнічний інститут (1907—1911). Навчався у Паризькій технічній школі (1906). У 1908—1912 рр., навчаючись у Київському політехнічному інституті, спроектував і побудував кілька гелікоптерів, літаків-біпланів. 29 грудня 1911 р. на літаку власної конструкції С-6 встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами — 111 км/год. На Московській повітроплавальній виставці був нагороджений Великою золотою медаллю, а Російське технічне товариство нагородило його медаллю «За корисну працю у повітроплаванні та за самостійну розробку аероплана своєї системи, яка дала чудові результати». Київське товариство повітроплавців нагородило знаменитого земляка золотою медаллю. 10 грудня 1913 р. піднявся в повітря його знаменитий «Ілля Муромець», на якому 1914 року було встановлено світовий рекорд вантажопідйомності. У 1918 р. І. Сікорський емігрував до Франції, а у 1919 р. — до США.

Товариство «Просвіта»

— Значна активізація на зламі двох віків політичного життя, в якому члени «Просвіти» завжди були попереду.

— Виявлення почуття єдності західних і наддніпрянських земель під час святкування 12 листопада 1905 року ювілею гетьмана Богдана Хмельницького: організація за прикладом Галичини освітніх товариств під назвою «Просвіта» на землях Наддніпрянщини:

спочатку — в Одесі, а згодом — у Катеринославі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві.

— Заснування єдиного на Лівобережній Україні товариства «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора

— чернігівська «Просвіта» (заснована 27 грудня 1906 року членом Державної думи І. Шрагом та М. Коцюбинським); обрання її головою М. Коцюбинського; припинення діяльності товариства у 1911 р. через переслідування з боку царської адміністрації.

— Неспроможність через заборону царської адміністрації відкрити «Просвіти» в Полтаві та Харкові (засноване у Харкові Українське літературно-етнографічне товариство імені Квітки-Основ’яненка фактично виконувало функції «Просвіти»; у Полтаві до 1917 р. не вдалося добитися права офіційно заснувати «Просвіту» і національно-культурна та економічна діяльність проводилася через систему кооперації).

— Керівництво з 1906 р. галицькою «Просвітою» Євгеном Олесницьким (усього 4 місяці) та Петром Огоновським; з 1 листопада 1910 року головою Товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов’язки аж до 1922 р.

— 1912 р. — прийняття на загальному зборі Товариства нового статуту, який ставив завдання широкої культурно-освітньої роботи, що передбачала діяльність народного театру та кінотеатру, проведення народних свят, з’їздів і краєзнавчих походів, організацію книгозбірень, народних музеїв, публічних читалень, книгарень, друкарень та інших підприємств, різних курсів і шкіл (народних, середніх, вищих, господарських, промислових, торговельних), ведення зразкових господарств, садів тощо.

— Наприкінці 1913 р. «Просвіта» мала 77 філій і 2648 читалень; почалося масове створення бібліотек.

— Важливе місце у просвітній праці організації викладів і відчитів, «курсів вищої освіти», курсів навчання неписьменних.

— Підтримка жвавих зв’язків «Просвіти» з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями.

Діяльність національних і спортивно-патріотичних організацій «Сокіл», «Січ»

— Проведення українськими патріотичними організаціями на початку XX ст. значної роботи з виховання молоді в національному дусі.

Кінець 90-х років XIX ст. — заснування у Львові спортивно-фізкультурної організації «Сокіл»; розширення мережі на Галичині завдяки І. Боберському; мета товариства «Сокіл» — виховання в українському народі єдності, народної сили й почуття честі шляхом впровадження фізкультури, а разом з тим витривалості, рухливості, розуміння праці у спільному гурті, дисципліни.

1900 р. — заснування першого гуртку спортивно-фізкультурної організації «Січ» у с. Завалля Снятинського повіту; засновник — К. Трильовський; згодом створення «Січі» в Коломийському і Городенківському повітах, поширення в Галичині та Буковині; перебування під впливом радикальної партії.

1911 р. — учнями львівських середніх шкіл напівлегального гуртку «Пласта» з метою організації військової підготовки молоді; пропагування ідеї військового виховання серед молоді Наддніпрянщини у 1913 р.; здійснення військового навчання утвореним у 1912 р. товариством «Січові стрільці».

Здобутки майстрів літератури та мистецтва

— Поширення української преси, що надавала можливість друкувати свої твори українським письменникам.

— Звучання у творах українських письменників ідеї соборності українських земель.

— Вихід письменників за рамки селянської тематики.

— Збереження значного впливу романтизму.

— Поширення модернізму (1901 р. — поет М. Вороний першим оприлюднив модерністські гасла).

Словник

Модернізм — термін, що використовується на позначення виниклих на початку XX ст. спроб відійти від художніх традицій XIX ст.; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. У літературі представниками модернізму є письменники, які експериментують з альтернативними формами оповіді.

— Літературна творчість «нової школи» української прози — М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської, які поєднували традиційний етнографізм із символізмом і психоаналізом; літературна діяльність В. Винниченка, у творчості якого переважали сюжети із зображенням психологічних і моральних переживань інтелігентів, переважно революціонерів; поетична творчість Олександра Олеся (Кандиби).

Книговидання. Періодична преса

— Нестабільність українського книговидання у Наддніпрянщині, викликана політикою російської влади, що періодично забороняла видання українською мовою (з поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише близько 80).

— Видання у 1900-1918 рр. видавництвом «Вік» 331 книги загальним накладом 1,7 млн примірників, серед яких були серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібрання творів українських письменників, популярні брошури.

— Поява на Україні нових технічно досконалих друкарень С. Кульженка в Києві і Є. Фесенка в Одесі, що, крім російських, видавали й українські книжки; діяльність найбільшого нотного видавництва і друкарні нот в Києві при нотній книгарні Л. Ідзиковського, що велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

— Фактична втрата сили Валуєвського циркуляру і Емського указу внаслідок революції 1905 р.; можливість видання української преси, до якої цензура була особливо сувора: так була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета «Хлібороб», у 1906 р. заборонені газети «Вільна Україна» (Петербург), «Добра порада» і «Запоріжжя» (Катеринослав), «Народна справа» (Одеса), «Слобожанщина» (Харків).

— 1905 р. — заснування Миколою Дмитрієвим у Полтаві другої в Наддніпрянщині української газети — «Рідний край»; у 1907-1913 рр. вона виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві.

— Видання в Києві впродовж 1906-1914 рр. щоденної газети «Рада» (в основному на кошти мецената Є. Чикаленка), навколо якої гуртувалася українська інтелігенція;

— 1907 р. — перенесення зі Львова до Києва друкування «Літературно-наукового вісника».

— Важливу роль в літературному житті відіграє часопис «Українська хата» (1909-1914).

— 1905 р. — заснування першого українського видавництво «Сніп» в Одесі.

— Великий внесок у розвиток української культури видавництва «Час», що діяло в Києві в 1908-1920 рр.; серед його видань — твори українських письменників, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень.

— Діяльність невеликих українських видавництв і в інших містах Наддніпрянщини.

— Більш сприятливі умови для розвитку української друкарської справи та книговидання в Галичині; діяльність «Просвіти», яка одним із головних завдань вважала книговидання (за перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми); розквіт періодики для інтелігенції — місячник «Літературно-науковий вісник», що виходив 1898—1906 рр. у Львові за редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, а пізніше в Києві.

— У результаті: усього в 1909 р. в Наддніпрянській Україні (в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах) працювало 17 українських видавництв, в той час як в Галичині на початку XX ст. вже існувало понад 30 видавництв.

Архітектура та скульптура

— Орієнтація на максимальну функціональність будівель.

— Поширення українського стилю, представником якого в Наддніпрянській Україні був В. Кричевський; використання архітекторами мотивів українського бароко і народного дерев’яного будівництва, традицій і модерну (будинок Полтавського губернського земства, школа імені І. Котляревського у Полтаві, художня школа у Харкові, прибутковий будинок у Катеринославі).

— Мотиви української народної архітектури в західноукраїнському будівництві (архітектурні споруди І. Левицького, О. Лушпинського, Є. Нагорного у Львові: будинки товариства «Дністер», бурси Українського педагогічного товариства тощо).

— Діяльність видатних українських скульпторів — М. Гаврилка, М. Паращука, В. Іщенка, П. Війтовича, О. Архипенка.

Музика

— Музична творчість композиторів М. Лисенка, М. Леонтовича, С. Людкевича, К. Стеценка, Я. Степового (Якименка); використання народних пісень у концертному репертуарі професійних виконавців і хорових колективів.

Лисенко Микола Віталійович — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Микола Лисенко по праву вважається засновником українського музичного мистецтва. Велику цінність становить його музична та етнографічна спадщина. Етнографічна спадщина М. Лисенка представлена записом весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, записом дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідкою «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем». Укомпозиторській спадщині М. Лисенка важливе місце посідають твори на тексти Т. Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо), щостали підґрунтям для подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва

та утвердження його самобутності. Микола Лисенко — авторопер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», що стали основою українського національного оперного мистецтва. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах (26) і солоспівах (51), написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, О. Кониський та ін.), а беручи за основу вірші інших зарубіжних письменників — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, завжди звертався до перекладів, здійснених М. Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л. Старицькою-Черняхівською тощо.

— Збагачення пісенно-музичної культури українського народу творчістю видатної оперної співачки Соломії Крушельницької.

 

Крушельницька Соломія Амвросіївна — українська оперна співачка. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу.

Серед її численних нагород та відзнак, зокрема звання «Вагнерівська примадонна XX століття». Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет із написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу були успіхом і визнанням української музики й мистецтва. Восени 1893 р. Соломія їде вчитися до Італії, де її вчителями стали знамениті Фауста Креслі (спів) і професор Конті (драматична гра і міміка). Фауста Креспі, яка підготувала не одну знамениту співачку, вважала Соломію найздібнішою зі своїх учениць, із 1894 р.С. Крушельницька виступає в Львівській опері, здобуваючи симпатії глядачів. У другій половині 1890 р. відбулись її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейербера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. У1910 р. С. Крушельницька одружилася з відомим італійським адвокатом, мером міста Віареджо Чезаре Річчоні, який був тонким знавцем музики й ерудованим аристократом. Вони взяли шлюб в одному з храмів Буенос-Айреса. Після одруження Чезаре і Соломія оселилися у Віареджо (Італія). Тут Соломія купила віллу, яку назвала «Саломеа». У 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх «Лорелея» і «Лоенгрін». Подальше своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала і а 8 мовах. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. У 1894—1923 рр. майже щороку виступала з концертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі, Чернівцях та інших містах Галичини. Вона мала дружні стосунки з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, М. Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими культурними діячами Галичини і Наддніпрянщини.

— Концерт українських кобзарів і лірників на XII Археологічному з’їзді у Харкові (1902 р.).

Це цікаво! Яскраву оцінку цій події у статті «Музыкальный вечер XII Археологического съезда» у газеті «Харьковские губернские ведомости» дав К. Бич-Лубенский: «Третьего дня в публичной библиотеке состоялось заседание этнографической секции археологического съезда. Огромный интерес предавало заседанию то, что на нем были представлены хранители музыкального поэтического творчества малорусского народа: его лирники, кобзари и „троиста музыка” ...Музыкальный вечер археологического съезда показал, какой богатый и роскошный материал представляет в музыкальном отношении наша малорусская песня... Честь и слава нашему XII археологическому съезду так блестяще демонстрировавшему родное музыкально-художественное богатство! Быть может, благодаря ему выйдет из загона наша родная песня и наш национальный инструмент».

Театр

— Утвердження модерністського напрямку, який витісняє реалістичний етнографізм.

— Найвидатніші діячі — брати Тобілевичі, що увійшли в історію української культури під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

1906 р. — створення М. Садовським у Полтаві першого українського стаціонарного, професійного театру, що у 1907 р. переїхав до Києва.

— Розквіт таланту видатної української актриси М. Заньковецької.

Заньковецька Марія Костянтинівна — видатна українська актриса. Народилася у багатодітній родині дворянина К. Адасовського та міщанки з Чернігова М. Нефедової. 1876 р. — вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків із театральним колом Ніжина, де вона мешкала протягом 1902—1924 рр. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. У її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» І. Карпенка-Карого), Олени («Глитай, або ж Павук» М. П. Кропивницького), Ази («Циганка Аза» М. П. Старицького), Катрі та Цвіркунки («Не судилось», «Чорноморці», М. П. Старицького), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка) та Квітчиної Уляни («Сватання на Гончарівці»),, Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». У театрі грали Б. Романицький, Т.Садовський, А. Ратмиров, В. Сосницький. Були поставлені спектаклі «Наталка Полтавка», «Гетьман Дорошенко», «Циганка Аза». Грала Наталку в кінофільмі «Наталка Полтавка» (1909), матір в «Остапі Бандурі» (1923).

— Популярність модерністських п’єс Олександра Олеся, Лесі Українки, В. Винниченка.

Живопис

— Яскравий прояв орнаментального начала у творах художників України, що було однією з ознак мистецтва модернізму.

— Творчість живописця-баталіста М. Самокиша, який був удостоєний звання академіка (батальні альбоми «Війна 1904-1905 рр.», серія мініатюр про війну з Наполеоном 1812 р.).

— 1900 р. — створення С. Васильківським та М. Самокишем альбому «Українська старовина»; 1912 р. — альбому «Мотиви українського орнаменту».

— Творчість визначного українського художника К. Костанді, який у 1907 р. здобув звання академіка (найвідоміші роботи — «У люди», «Старенькі», «З пташиного польоту»; 1902 р. — художник очолив «Товариство південно-російських істориків», яке у 1905 р. розпочало видавати в Одесі свій журнал).

Релігійне життя

Особливості церковного життя України:

— Поширення секуляризаційних тенденцій — прагнення до звільнення від релігійних обмежень; поширення атеїстичних поглядів.

— Поширення ідеї релігійної толерантності (терпимості); свободи віровизначення, відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

— Реформування церкви, пристосування до запитів мирян.

— Відсутність єдиної церкви в Україні: дві християнські церкви — православна (переважала на Сході України) та греко-католицька (домінувала на західноукраїнських землях); релігійні громади інших конфесій (католицизм, протестантизм, мусульманство тощо), що мали своїх прихильників переважно серед представників національних спільнот.

Православна церква

— Відходження православної церкви в Україні від вікових традицій українського народу; перебування церкви на службі імперської влади; байдужість до українських національних запитів.

— Прагнення до створення національної церковної організації внаслідок зростання національної свідомості населення, активізації його громадської ініціативи.

— Боротьба певної частини духовенства за українізацію проповіді та богослужіння (локальні перемоги у цій справі: видання у 1903 р. у Відні Біблії українською мовою у перекладі П. Куліша, І. Нечуй-Левицького та І. Пулюя; дозвіл у 1907 р. на викладання української мови в церковно-парафіяльних школах на Поділлі; вихід у 1909 р. українською мовою збірника проповідей на Катеринославщині тощо).

— Вимога надання автокефалії українській церкві у програмі УНП.

Словник

Автокефалія — повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков.

Протестантський рух

— Поширення протестантизму переважно на Півдні України в колоніях німців-колоністів (популярність сект баптистів, євангелістів, штундистів).

Словник

Баптисти — християнська конфесія або секта; віровчення засноване на Біблії, в якому велике значення надається особистій вірі, спрощується культова і церковна організація, обряд хрещення проводиться над дорослими; хрещення розглядається як знак духовного відродження.

Євангелісти — прибічники однієї з течій у протестантизмі, близької до баптизму, які визнавали лише вчення Нового Заповіту і відкидали всі інші церковні джерела (рішення церковних синодів, писання отців церкви тощо).

Штундисти — прибічники однієї з течій у протестантизмі, назва якої походить від німецького слова Stunde «штунде» — година, тобто відведення молитовної години для читання Священного Писання; зі співом гімнів тощо.

— Збільшення кількості сектантів в Україні (4 млн осіб у 1914 р.)

— Ігнорування сектантами проблеми захисту національних інтересів українців, акцент на соціальних моментах.

Церковне життя в західноукраїнських землях

— Церква в Галичині (діяльність греко-католицької церкви, якій належала провідна роль у національному русі; діяльність митрополита А. Шептицького).

Шептицький Андрей (у світі Роман Марія Александр Шептицький) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 17 січня 1901 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський —предстоятель Української греко-католицької церкви. 2 лютого 1899 р. імператор Франц Йосиф І призначив Андрея Шептицького Станіславівським єпископом. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними.

17 грудня 1900 р. А. Шептицький був призначений Галицьким митрополитом. Як митрополит двічі відвідав Росію (1907 р., 1912 р.) та Білорусь. У 1901 р. закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. У 1903 р. він приєднався до бойкоту з українськими депутатами галицького сейму. Засудив Січинського (вбивцю графа Потоцького) в посланні 1908 р. Ця подія посилила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Найбільшим політичним досягненням А. Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, що збільшила б політичне представництво українців у галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна. Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34 тис. доларів (за допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню А. Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

— Церковне життя на Буковині (2/3 віруючих — православні, які перебували під сильним румунським впливом, існування греко-католицької меншості, яка співпрацювала з греко-католиками — галичанами та чинила успішний опір румунізації та онімеченню).

— Церква в Закарпатті (більшість віруючих — греко-католики; греко-католицька церква — опора українства; захисник прав карпатських віруючих — мукачівський єпископ — Ю. Фірцак, який рішуче боровся проти зугорщення краю, протестував прати економічного пригнічення українців; незначна присутність православних віруючих).

Повсякденне життя. Побут та звичаї українців

— Зміни в повсякденному житті людей, їх побуті в результаті модернізаційних процесів, що відбувалися у 1900-1913 рр.

— Помітні зміни в побуті мешканців міст (зведення готелів, нових житлових та адміністративних будівель, поява електричного освітлення, відкриття кав’ярень, ресторанів, видання газет, виступи театральних труп тощо).

— Зміни в повсякденному житті селянства (удосконалення житла, в якому у сінях почали відгороджувати місце для кухні; збереження внутрішнього начиння хати тощо).

Це цікаво! На XII Археологічному з’їзді, що відбувся у Харкові у 1902 р., була організована етнографічна виставка, на якій в одній із зал була по будована українська хата в натуральну величину з традиційним внутрішнім начинням та людьми — колиска з манекенами дитини та молодої українки, яка сиділа в «красному» куту. Саме ця експозиція викликала найбільший інтересу відвідувачів виставки. Зокрема в одній із тогочасних газет був такий відгук: «На выставке была малороссийская хата в натуральную величину, снабженная полною внутреннею обстановкой, начиная с мебели, посуды и кончая мелкими предметами обихода. Так вот в этой хате, в стороне от других посетителей, мы заметили женщину, она не смотрела на окружающие предметы, не замечала, кажется, кто проходил мимо, а устремив взгляд куда то вдаль — глубоко задумалась. Невольно как-то чувствовалось, что она переживает в эту минуту... глубокую драму разрыва с деревней и переселения в город».

— Істотна модернізація сімейного побуту (відходження від патріархальної сім’ї, переважання малих сімей: батьки, діти; вступ у шлюб дівчат із 16 років, а хлопців — із 18; згода дітей на шлюб — не обов’язкова; супроводження одруження весіллям із суворим дотриманням вікових звичаїв та обрядів; широке святкування релігійних свят).