Практичний довідник

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ в кінці XVIII — першій половині XIX ст.

Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель

Унаслідок першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775 р.) до Австрійської імперії увійшла вся територія Руського воєводства (без Холмщини) та Буковина (без Хотинської землі). До Угорського королівства ще з XVII ст. входило Закарпаття. Таким чином, під владою Австрії проживало понад 2,5 млн українців.

Українські землі входили до різних адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель

Адміністративно-територіальна одиниця

Українська територія

Поділ території

Коронний край «Королівство Галичини і Лодомерії»

Східна Галичина

Поділ на жупи

Північна Буковина

Окремий округ

Угорське королівство

Закарпаття

Поділ на комітети (намісництва)

Правлячою династією Австрійської імперії були Габсбурги.

 

Особливості національного і соціального становища українців

Східна Галичина: провідні позиції належали полякам, з якими українці були штучно об’єднані в одну територіальну одиницю. їм належала більшість земель, у той час як українці в основному були селянами. Українська шляхта в більшості полонізувалася, тому освіченими українцями були практично тільки греко-католицькі священики.

Закарпаття: панівне становище угорців. Більшість українського населення — селяни; русинська еліта мадяризувалася і перейшла на католицтво. Значна роль греко-католицького духовенства у національному відродженні.

Північна Буковина: панівне становище румунських поміщиків.

Як і в інших західноукраїнських провінціях, основну масу українців становили селяни, а шляхта піддалася румунським впливам.

Роль греко-католицького духовенства була меншою, ніж у Галичині та на Закарпатті.

Самоназва українців Західної України — русини, свою мову вони називали руська.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Мета:

— покращення матеріального становища населення;

— стабілізація соціально-економічної ситуації та укріплення імперії;

— модернізація управлінської системи: заміна місцевої шляхти на імперських чиновників.

Зміст реформ:

1. Адміністративна реформа.

— Поділ Королівства Галичини і Лодомерії на округи, очолювані старостами. Старости підпорядковувалися губернаторові краю, якого призначав імператор.

— Містами управляли магістрати, призначені імперською адміністрацією. Органами самоврядування стали міські ради.

— Вищим представницьким органом краю був сейм, провідні позиції в якому займала польська шляхта.

— Замість польських законів були запроваджені загально- імперські.

— Львів був столицею королівства.

2. Аграрна реформа.

— Складено «Інвентарі», до яких вносили повинності селян і розміри податків, які вони мали сплачувати; землевласникам заборонено збільшувати повинності у порівнянні із зафіксованими.

— Заборона на тілесні покарання, суботню та недільну панщину. Панщина обмежувалася трьома днями на тиждень.

— Селяни були звільнені від особистої залежності й отримали певні громадянські права: брати шлюб, навчати дітей у школах, право на самоврядування. Скасовано поміщицький суд над селянами.

— Із 1789 р. було скасовано панщину (відновлено після смерті Йосифа II).

3. Релігійна реформа.

— Церква була підпорядкована державі.

— Римсько-католицька і греко-католицька церкви визнані рівноправними.

— Греко-католики отримали рівні з католиками права на державну службу.

— Було визнано рівні права євреїв з представниками інших віросповідань.

4. Освітня реформа.

— У Відні було створено генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»).

— Відновлено діяльність Львівського університету (1784 р.), при якому відкрито «Руський інститут» з українською мовою навчання.

— Створено мережу державних початкових шкіл з рідною мовою навчання.

Реформи сприяли:

— політичній модернізації краю;

— посиленню німецького впливу та відстороненню українців від управління;

— поширенню серед селянства та греко-католицького духовенства позитивного ставлення до правлячої династії Габсбургів.

Проте після смерті Йосифа II протягом першої половини XIX ст. прогресивні перетворення були спочатку згорнуті, а потім скасовані його наступниками.

Контрреформістська політика наступних імператорів 1790-х рр. та початку XIX ст. призвела до поновлення панщини і зростання селянських повинностей.

Особливості соціально-економічного розвитку Західної України

Західна Україна в кінці XVIII — першій половині XIX ст. виконувала роль аграрно-сировинного придатка промислово розвинених регіонів імперії, ринку збуту вироблених там товарів.

Характерні риси сільського господарства:

— екстенсивне землеробство, застаріла техніка спричиняли низьку товарність селянських господарств;

— більшість селян були малоземельними, зростала кількість безземельних селян; багато селян виїздили на заробітки до інших регіонів;

— до селянських повинностей належали панщина, данина, чинші, військова служба (14 років);

— на Закарпатті розвивалося виноградарство, садівництво; у гірських районах поширеними були тваринництво, лісозаготівлі, полювання.

Характерні риси промисловості:

— у промисловості було зайнято близько 2 % населення, переважна більшість підприємств належали до ремісничо-мануфактурних;

— переробка сировини відбувалася за межами регіону (нафта, ліс тощо);

— розвиток промисловості пожвавився тільки з 30-40-х років XIX ст. під впливом промислового перевороту; парові машини з’явилися тільки в середині 1840-х років;

— майже не розвивалися традиційні галузі — шкіряна, текстильна, лісна, тютюнова — через конкуренцію німецької та чеської фабричної промисловості;

— на західноукраїнських землях було встановлено найдовший в імперії робочий день (до 14-16 годин) при найнижчому рівні зарплатні та соціального захисту працівників.

Це цікаво! Найрозвиненішою галуззю промислового виробництва було гуральництво (винокуріння), оскільки шляхта повністю звільнялася від податків та акцизних зборів із виробництва алкоголю.

Характерні риси торгівлі:

— розвивалася зі зростанням товарного виробництва;

— у Західну Європу та провінції імперії з Галичини експортували сільськогосподарську продукцію, у Наддніпрянщину — деревину і тканини; з Північної Буковини вивозили вовну, ліс, лляну пряжу;

— до середини XIX ст. відбулося зменшення попиту на галицькі товари, скорочення експорту;

— імпорт переважав експорт майже в десять разів;

— купці рідко вкладали накопичені кошти у промислове виробництво. Соціальна структура:

— більшість населення становили селяни;

— українська шляхта була полонізована, румунізована або мадяризована, вищі щаблі суспільної ієрархії займали іноземці — поляки, румуни, угорці, німці;

— інтелігенція була малочисельною.

Антифеодальна боротьба на західноукраїнських землях

— Виступи проти землевласника: колективні скарги селян до владних органів, судові процеси селянської громади з феодалом, втечі селян, знищення панських посівів та лук, підпали маєтків, панських підприємств, розправа над сільською старшиною.

— Виступи проти урядової адміністрації: відмова сплачувати державні податки, бойкотування рекрутських наборів.

— Селянські повстання, що придушувалися військами (особливо поширені в 30-40-х рр.). Селяни захоплювали панські землі, ліси, пасовиська, виганяли чиновників і встановлювали самоврядування.

Найбільше повстання відбулося на Буковині під проводом Л. Кобилиці (1843-1844 рр.).

Лук’ян Кобилиця народився у родині кріпака села Путила-Сторонець на Буковині. Завдяки розсудливості і розуму у 27 років він був обраний громадою села депутатом до крайового австрійського уряду зі скаргою на зловживання місцевого поміщика, зокрема на присвоєння лісу та пасовиськ. Однак селянам просто заборонили писати скарги на поміщиків. Тоді Кобилиця пропонує односельцям подати колективну петицію австрійському імператорові, 3 1840 р. в Путилах регулярно збираються з’їзди селянських депутатів, що складають програму дій. Гуцули намагаються діяти в межах існуючих порядків, вимагаючи тільки повернення законних прав.

У 1843 р. очолювані Кобилицею селяни 16 сіл відмовилися відбувати панщину й прогнали з маєтків кількох поміщиків. Австрійські війська придушили виступ і заарештували його провідників, у тому числі й Лук’яна Кобилицю. Але в 1848 р. він виступає вже як депутат рейхстагу, вимагаючи обмеження самодержавства та скасування кріпацтва. Після розпуску парламенту Кобилиця повернувся на Буковину, де розпочинається масовий селянський рух. Кобилиця закликає до збройного опору й непокори місцевим адміністраціям. Придушити це повстання урядовим військам вдалося лише в 1851 р. Кобилицю заарештували й засудили до заслання. Помер він у Гура-Гуморі — місті, де через декілька років народиться зірка української літератури Ольга Кобилянська.

— Рух опришків — традиційна форма збройної боротьби: невеликі загони нападали на панські та державні маєтки, розправлялися з адміністрацією. Рух набув особливого поширення в 1810- 1825 рр., але окремі виступи тривали до 1848 р.

— «Холерні бунти» в Закарпатті (1831 р.) мали за привід обмеження пересування селян (карантини) через епідемію холери, проте виступи були антифеодальними. У результаті в 1836 р. у Закарпатті було скасовано частину феодальних повинностей, а деякі інші повинності селянин міг викупити у поміщика; скасовано право поміщика фізично карати селян. Проте основні найтяжчі повинності залишилися.

Особливості національного відродження на західноукраїнських землях

Процес національного відродження розпочався у Закарпатті наприкінці XVIII ст. (діяльність єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії А. Бачинського), звідки перейшов на Галичину, і лише в середині XIX ст. — на Буковину.

— Західні українці майже цілком утратили національну еліту, тому лідерство у національному відродженні перейшло до греко-католицького духовенства, що спричинило консервативний характер українського національного руху.

— Австрійська імперія використовувала український рух як противагу польському та угорському рухам.

— Значний вплив культури Наддніпрянщини.

— Основні етапи національного відродження: фольклорно-етнографічний до 30-40-х років XIX ст.; до кінця 40-х років — культурна стадія; починаючи від революції 1848 р. — перехід до політичного етапу.

— Із середини XIX ст. національний рух Західної України починає випереджати рух на Наддніпрянщині, який не міг вільно розвиватись через утиски з боку російської влади.

Початок національного відродження в Західній Україні

Передумови:

— покращення становища греко-католицького духовенства внаслідок реформ Марії-Терезії та Йосифа II;

— засвоєння західноєвропейських ідей у Львівському університеті та «Барбареумі».

Перемишльський культурно-освітній гурток (20~30-ті рр. XIX ст.) був заснований єпископом М. Левицьким. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, мовою, фольклором. Так, І. Могильницький у «Граматиці» доводив, що українська мова є окремою східнослов’янською мовою, поширеною на всіх українських землях.

«Руська трійця» — гурток студентів Львівської семінарії на чолі з М. Шашкевичем, (до нього входили І. Вагилевич, Я, Головацький та ін.), створений у 1833 р. Головною метою «Руської трійці» вважалося формування патріотичного національного руху в Галичині за допомогою просвітництва. Гуртківці складали альманахи української літератури, найвідоміший із яких — «Русалка Дністрова» (1837 р.), перша україномовна книга, видана в Західній Україні (альманах був конфіскований австрійською владою).

Революція 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях

Початок 1848 р. ознаменувався низкою буржуазно-демократичних революцій у європейських країнах — Франції, Італії, Німеччині, Австрії. їхньою складовою стали визвольні рухи бездержавних народів Східної та Центральної Європи, тому ці події одержали назву «Весни народів».

Початок революції:

15 березня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд проголосив конституцію, що надавала свободу слова, друку, зборів та передбачала скликання парламенту — рейхстагу.

Квітень 1848 р. — скасовано панщину в Галичині (раніше, ніж у решті провінцій), проте за поміщиками залишилися сервітути, за користування якими відтепер треба було платити. У Буковині панщину скасували у серпні, а на Закарпатті вона фактично існувала ще 5 років.

Словник

Сервітут — право користуватися (частково або спільно) чужою власністю. На правах сервітуту селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, луками, пасовиськами.

Основні події:

Квітень 1848 р. — поляки Галичини організували у Львові Центральну раду народову, метою якої було створення Литовсько-Русько-Польської Речі Посполитої; більшість поляків були переконані, що галицькі українці — це гілка польського народу. Під впливом Центральної ради народової створюється «Руський собор» — організація спольщеної української шляхти, яка не бажала відокремлення від польської верхівки. Це стало початком україно-польського протистояння.

Це цікаво! Один із членів «Руського собору» — І. Вагілевич, учасник «Руської трійці». Таким чином, доля розвела колишніх союзників по різні боки національного руху.

Травень 1848 р. — створення першої політичної української організації — Головної руської ради (ГРР).

Червень 1848 р. — пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців. Протистояння загрожувало перерости у збройний конфлікт між поляками ти українцями.

Липень 1848 р. — розпочав роботу австрійський парламент — рейхстаг; серед 383 депутатів до нього входили 39 українців, які домагалися розгляду питання про національно-територіальний поділ Галичини.

Жовтень 1848 р. — відбувся собор руських учених у Львові, перший з’їзд західноукраїнських діячів науки і культури.

Основні рішення:

— утверджено єдину граматику української мови;

— висунуто вимогу впровадження рідної мови в усіх школах;

— підтримано ідею поділу Галичини на польську й українську.

Жовтень 1848р. — у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

Це цікаво! Першим завідувачем кафедри української' мови та літератури став Я. Головацький — учасник «Руської трійці».

1-2 листопада 1848 р. — збройне повстання у Львові на захист революції проти австрійських військ. Повстання було придушене, національна гвардія розпущена, закрито всі періодичні видання, заборонено збори й політичні товариства. Початок реакції.

Березень 1849 р. — розпуск парламенту, скасування демократичної конституції; нова конституція суттєво обмежила права громадян і парламенту на користь імператора.

Листопад 1848 — квітень 1850 р. — селянські повстання на Буковині під проводом Л. Кобилиці.

Причини поразки революції: відсутність єдності між представниками різних етнічних груп західноукраїнського населення — українців з поляками, українців з угорцями, — оскільки українцям відмовляли навіть у праві на обмежену автономію.

Головна Руська рада

2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства й української інтелігенції створюють у Львові Головну Руську раду з метою захисту національних інтересів. Очолили Головну руську раду Г. Яхимович і М. Куземський. Головною метою цієї організації був поділ Галичини на Західну (польську) і Східну (українську); менша частина учасників прагнула створення слов’янської федерації або незалежної України. Головна Руська рада була розпущена у 1851 р.

Програмні вимоги Головної Руської ради:

— поділ Галичини на Західну та Східну;

— забезпечення для українців і поляків рівного доступу до державних посад;

— запровадження української мови в діловодство.

— зрівняння в правах греко-католицького духовенства з представниками інших віросповідань;

— призначення на державні посади у Східній Галичині чиновників, що володіють українською мовою.

Діяльність Головної Руської ради:

— Видання української газети «Зоря Галицька».

— Створення «Галицько-Руської матиці» — організації, що займалася виданням підручників українською мовою.

— Створення близько 50 місцевих рад у містах і селах, поширення революції на провінцію.

Результати й наслідки революції:

— Скасування панщини; покращення соціального статусу селянства.

— Запровадження основ парламентського правління.

— Політичні сили Австрійської імперії визнали існування в Галичині українського народу з власними національними потребами.

— Головна Руська рада стала першою в XIX ст. українською політичною організацією, яка виражала інтереси та потреби українців.

— Уперше мешканці західноукраїнських земель сформулювали свої власні політичні програми та усвідомили себе як єдину національну спільноту з наддніпрянськими українцями.

— Західні українці досягли суттєвих результатів у національно-визвольному русі в порівнянні з іншими народами.

Культура України кінця XVIII — першої половини XIX ст.

Загальна характеристика:

1) Відбувалося становлення української культури Нового часу.

2) Основні мистецькі напрямки — класицизм та романтизм.

Словник

Класицизм — орієнтувався на античне мистецтво, йому були притаманні простота форм і композиції, звернення до античної спадщини, оспівування героїв.

Романтизм був реакцією розчарування у Просвітницьких ідеях, стверджував неповторність людської особистості, прагнення до свободи і самовдосконалення, суперечність між надзвичайною особистістю та буденним оточенням.

3) Негативний вплив на розвиток культури чинили відсутність власної державності, національний гніт та імперські кордони, що ігнорували українські етнічні території.

4) У Наддніпрянській Україні провадилася політика русифікації та культурної асиміляції українців, здійснювана адміністративними примусовими заходами.

5) На західноукраїнських землях культурні процеси зазнавали значного впливу німецької культури, що поєднувався з полонізацією в Галичині, мадяризацією в Закарпатті, румунізацією на Буковині.

6) Культурний розвиток галицьких і закарпатських русинів був тісно пов’язаний з діяльністю греко-католицького духовенства.

Основні здобутки

1. Освіта.

— Початкова: в Росії — парафіяльні двокласні школи, повітові училища; в Австрії — елементарні школи зі строком навчання від 1 до 4 років.

— Середня: в Росії — платні гімназії, до яких не приймали вихідців із кріпацьких сімей, навчання велося російською мовою; в Австрії — платні гімназії з німецькою мовою навчання.

— Вища: в Росії — Києво-Могилянська академія (закрита у 1817 p.), Харківський університет (1805 p.), Київський університет (1834 p.), ліцеї, що об’єднували гімназичну та університетську програми (Волинський, Рішельєвський, Ніжинський); в Австрії — Львівський університет, Реальна академія (1817 p.), Технічна академія (1844 p.). Викладання в Росії велося російською мовою, в Австрії — німецькою.

Це цікаво! Інститут Оссолінських був заснований у 1817 р. істориком і громадським діячем Юзефом Оссопінським.

2. Наука.

— Світове визнання здобула українська математична школа: професор Харківського університету Т. Осиповський уклав підручник із математики, що мав велику популярність; М. Остроградський був членом багатьох світових академій наук.

— Розвиток історичної науки: видання «Історії Русів» (1846 р.), «Історії Малоросії» М. Маркевича, з’явилися перші історичні праці М. Костомарова. У Києві створено Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, у якій працювали Т. Шевченко, М. Костомаров.

— У Західній Україні працював Львівський інститут Оссолінських, що мав бібліотеку, музей, друкарню і впливав на по ширення освіти, науки та культури в регіоні.

3. Література і мовознавство.

— Українські автори писали як українською, так і російською, польською, німецькою мовами.

— Поширеними видами культурницької діяльності були збирання і публікація фольклорних творів: М. Цертелєв «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819 р,); М. Максимович «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»; альманах «Русалка Дністрова» (1837 р.). Учасники гуртка «харківських романтиків» (П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, Г. Успенський та ін.) збирали етнографічні матеріали Слобожанщини.

Петро Гулак-Артемовський народився у м. Городище на Черкащині в родині священника. Він навчався у Київській духовній академії, а в 1817 р. став вільним слухачем Харківського університету. Із 1818 р. Гулак-Артемовський викладає французьку мову в Харківському інституті шляхетних дівчат та польську мову в університеті. У 1821 р. він захистив магістерську дисертацію, став професором історії і викладачем російської історії, географії та статистики Харківського університету.

У 1841—1849 рр. Гулак-Артемовський обіймав посаду ректора університету.

Його літературна діяльність почалася ще за часів навчання в духовній академії, коли він переклав поему французького поета Н. Буало «Налой». Згодом переклади Гулака-Артемовського публікувалися в «Українському віснику». Його улюбленими письменниками були Дж. Мільтон, Ж. Расін, А. Міцкевич, Й. Гете. Проте в українську літературу автор увійшов як поет-байкар, започаткувавши віршовану байку. Помер поет у 1865 р. у Харкові.

— Першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький.

— Професор Львівського університету І. Лавринський уклав 6-томний україно-польсько-німецький словник.

— Початок і становлення української поезії та прози; І. Котляревський (поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка (повісті «Маруся», «Контопська відьма» та ін., оповідання, драматургія);

— Найвидатніші автори — П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка (байки), М. Гоголь («Тарас Бульба», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» тощо), Т. Шевченко (збірка «Кобзар», 1840 р.), П. Куліш (повість «Михайло Чарнишенко», роман «Чорна рада», поезії).

4. Театр.

— Поява перших стаціонарних професійних театрів у Харкові та Полтаві, де ставили українські п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка тощо, а також п’єси Шекспіра, Пушкіна, Грибоєдова. Директором, режисером Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко, Полтавського — І. Котляревський.

— Діяли аматорські театри, поміщицькі театри, де грали селяни-кріпаки.

— Видатні актори першої половини XIX ст. — М. Щепкін, К. Соленик.

5. Музика.

— Розвиток музичного фольклору (колядки, щедрівки, народні пісні й танці). Поширеними були народні ансамблі — троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон).

— Кобзарське мистецтво; найвідоміший кобзар — Остап Вересай.

— Зародження української симфонічної музики (симфонія М. Овсянико-Куликовського на основі українських пісень).

— С. Гулак-Артемовський написав першу українську оперу — «Запорожець за Дунаєм».

6. Архітектура.

— Панування класичного стилю.

— Планова забудова губернських центрів (Полтави, Києва, Харкова).

— Відомі пам’ятки тогочасної архітектури — будинок театру в Одесі (архітектор Тома де Томон), дзвіниця Успенського собору в Харкові (архітектор С. Васильєв), Старий театр у Львові (архітектор А. Пихля, Я. Зальцман).

— Розвиток палацово-паркової архітектури (палаци К. Розумовського у Батурині, маєток Галаганів у Сокирцях на Чернігівщині).

— Створення декоративно-пейзажних парків («Софіївка» в Умані, «Олександрія» у Білій Церкві, Стрийський парк у Львові тощо).

7. Живопис.

— Розвиток портретного жанру (В. Боровиковський, В. Тропінін, Т. Шевченко).

— Пейзажний живопис (І. Сошенко, Т. Шевченко).

— Розвиток графіки (Т. Шевченко, серія офортів «Живописна Україна»),

Словник

Офорт — гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами, а також друкарський відбиток з такої гравюри.