Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Практичний довідник

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ в другій половині XVII ст. РОЗДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ І БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Зміни в українському суспільстві внаслідок Національно-визвольної війни

— Польську шляхту як панівний клас замінило козацтво, а козаком, за традицією, міг стати кожен. Згідно з московським переписом 1654 р,, близько половини дорослого чоловічого населення становили козаки. Так межі між суспільними станами стали розмитими, а ідея суспільної рівності набула небаченого для Східної Європи розмаху.

— Значно покращилося становище селянства. Селяни відвоювали особисту свободу, право розпоряджатися власним майном, переселятися коли і куди завгодно. Проте вони мусили виконувати певні повинності на користь Війська Запорозького: забезпечувати його транспортними засобами, провізією та сплачувати податки.

— Чимало української знаті та заможних козаків обійняли високі посади і використовували їх для зміцнення свого впливу та достатку. Гетьмани тільки сприяли цьому, роздаючи землі та посади. Таким чином, старшина перетворюється на земельних магнатів. Як наслідок, у суспільстві козацької України назрівала громадянська війна.

— Міста відіграли відносно незначну роль у повстанні, їхні відносини із селянами та козацтвом були обмежені. Величезна кількість містечок потрапила під владу місцевої старшини і мала сплачувати мито за торгівлю, тоді як козаки цього не робили.

— На відміну від міщан, православне духовенство підтримувало з козацькою верхівкою дружні відносини. Хмельницький та його наступники підтверджували права монастирів на землі, обов’язок селян нести трудові повинності на користь церкви.

— Залишилася низка складних політичних проблем, пов’язаних передусім з україно-російським союзом. Серед козацької старшини тривали суперечки щодо можливого зовнішньополітичного партнерства: залишатися з Москвою, повертатися до Речі Посполитої чи шукати союзника серед інших держав.

Доба Руїни

Період від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманування Івана Мазепи історики, починаючи з М. Костомарова, називають Руїною. Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну. Існують різні підходи до географічного та хронологічного визначення Руїни.

 

Причини Руїни

— Відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Б. Хмельницького після його смерті.

— Розкол серед української еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики: частина орієнтувалася на Москву, частина — на Річ Посполиту.

— Нездатність старшини поставити державні інтереси над особистими.

— Гострі соціальні конфлікти, небажання рядового козацтва і селянства підпорядковуватися будь-якому уряду.

— Втручання у внутрішньоукраїнські справи та безпосередня агресія з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Гетьманування Івана Виговського (1657-1659 рр.)

Перед смертю Б. Хмельницький заповів гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію: старший син Тиміш, якого Богдан Хмельницький бачив на гетьманській посаді, загинув. У вересні 1657р. Старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському виконувати гетьманські повноваження до повноліття Юрія. За місяць на Корсунській раді, де були присутні рядові козаки, міщани, духівництво та посли іноземних держав, І. Виговського обрали повноправним гетьманом.

Політика І. Виговського

1. Зберігав союзницькі відносини з Московською державою.

2. Активізував зв’язки з Кримом, Швецією, домовився про перемир’я з Польщею.

3. Укріплював становище козацької старшини і православної шляхти, роздаючи землі, що призводило до наростання соціальної напруженості та невдоволення народу.

4. Боровся з антигетьманською опозицією: здійснював економічну блокаду Запоріжжя, за допомогою татарського війська придушив повстання полтавського полковника М. Пушкаря і кошового отамана Я. Барабаша, підтримуване Москвою (1658 р.).

5. Підписав Гадяцький договір (1658 р.) з Річчю Посполитою.

Причини підписання: складна політична ситуація в Україні, підтримка Москвою антигетьманської опозиції, неприйняття методів московської політики.

Основний зміст:

— Гетьманщина як Велике князівство Руське (ВКР) входить разом із Польщею та Великим князівством Литовським до Речі Посполитої як рівноправна держава.

— Король Речі Посполитої обирається на загальному сеймі.

— ВКР очолює гетьман, обраний довічно козацтвом, шляхтою та духовенством і затверджений королем. Гетьманові належить вища виконавча влада, він очолює збройні сили ВКР.

— Вища законодавча влада у ВКР належить обраним Національним зборам (парламенту).

— ВКР має незалежну фінансову, податкову і судову системи, власні гроші; справочинство ведеться українською мовою.

— Збройні сили ВКР складаються з 30 тисяч реєстру та 10 тисяч найманців.

— Козакам гарантуються права та вольності.

— Передбачено скасування унії на території ВКР, православні зрівнюються в правах із католиками, православні митрополит і єпископи отримують місця в сенаті.

— Польські феодали повертаються в Україну, відновлюються велике землеволодіння, кріпацтво, повинності й податки, покладені на селян і міщан, що існували до 1648 р.

— Гетьман втрачає право на самостійні міжнародні зв’язки.

— Києво-Могилянська колегія урівнюється в правах із Краківським університетом; заплановано заснувати в Україні ще одну академію. Шкіл та типографій слід відкрити стільки, «скільки буде потрібно».

— Установлення свободи друку і слова, навіть у релігійних питаннях (заборонена тільки образа королівської гідності).

— Польські та литовські війська можуть перебувати на території ВКР тільки в разі крайньої потреби і в підпорядкуванні гетьмана.

Оцінки договору неоднозначні:

— видатна пам’ятка державної та правової думки, українська національна програма;

— став відмовою від незалежності України;

— підштовхнув Україну до соціальних конфліктів, знищивши соціально-економічні здобутки Національно-визвольної війни. Проте сейм Речі Посполитої урізав Гадяцький договір, обмеживши реєстр, право на обрання гетьмана, власну монету тощо.

6. Підписання Гадяцького договору спричинило російсько-українську війну. В її ході І. Виговський розбив 100-тисячну московську армію під Конотопом (1659 р.), але через свою непопулярність не зумів використати результати перемоги.

7. І. Виговський не зумів приборкати промосковськи налаштовану старшину, тому російська армія в 1659 р., підтримуючи заколотників, захопила лівобережжя України.

До осені 1659 р. позиції І. Виговського послабшали навіть на Правобережжі. У жовтні 1659 р. він зрікся гетьманської булави, передав її вже обраному новому гетьманові Ю. Хмельницькому і виїхав до Польщі. Згодом, у 1664 р., І. Виговський був розстріляний за наказом тодішнього гетьмана П. Тетері.

Гетьманування Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.)

Юрій Хмельницький був обраний гетьманом наприкінці вересня 1659 р. Людина слабкодуха, без чітких переконань, без таланту військового й державного діяча, він став маріонеткою в руках сильніших противників.

Політика Ю. Хмельницького

1. Під тиском російських військ, що перебували на Лівобережжі, Ю. Хмельницький підписав фальсифікований варіант Березневих статей — так звані Переяславські статті (1659 р.), що мали такий зміст:

— російські війська розташовуються в усіх великих містах (Переяслав, Ніжин, Брацлав, Умань, Чернігів);

— козакам заборонено вести війни і мати зовнішні відносини без дозволу царя;

— обрання гетьмана і старшини має відбуватися тільки з ухвали московського царя; гетьман має присягати на вірність московському цареві;

— козаки мусять брати участь у московських війнах;

— українська церква підпорядковується московському патріархові.

Фактично Гетьманщина перетворилася на автономію Московії, що спричинило велике незадоволення старшини, особливо на Правобережжі.

2. Під час російсько-польської війни 1660 р. московська армія, до якої змушені були приєднатися козаки, зазнала поразки.

У зв’язку з цим Ю. Хмельницький спрямовує свою політику на Польщу.

У жовтні 1660 р. він укладає Слободищенський трактат:

— Україна відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 р.

Велике князівство Руське не створювалося, Україна отримувала лише автономію на чолі з гетьманом.

— Українська армія зобов’язувалася взяти участь у воєнних діях проти Московської держави.

Наслідки Слободищенського трактату. Правобережна Україна повернулася до складу Речі Посполитої. Лівобережні полки на чолі з Я. Сомком та В. Золотаренком виступили за збереження союзу з Москвою. Походи Ю. Хмельницького на Лівобережжя закінчилися невдачею. Наказним гетьманом Лівобережної України обрали Я. Сомка. Це стало початком поділу Гетьманщини на Правобережну і Лівобережну частини та війни між окремими регіонами України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці.

Гетьмани розділеної України

Правобережна Україна

Лівобережна Україна

Павло Тетеря

1663-1665

Іван Брюховецький

1663-1668

Петро Дорошенко

1665-1677

Дем’ян Многогрішний

1669-1672

Юрій Хмельницький

1677-1681

Іван Самойлович

1672-1687

Гетьманування Павла Тетері (1663 -1665 рр.)

Павло Тетеря був гетьманом Правобережної України, обраним після зречення Ю. Хмельницького.

Політика П. Тетері

1. Орієнтувався на Польщу, продовжуючи політику І. Виговського.

2. Спробував об’єднати Право- та Лівобережжя за допомогою поляків і кримських татар, але невдало.

3. Був змушений постійно приборкувати антигетьманські виступи полковників. Не мав широкої підтримки українського населення.

4. Вимагав від Речі Посполитої:

1) забезпечити рівноправ’я православної та католицької церков;

2) підтвердити привілеї козацької старшини;

Це цікаво! Павло Тетеря був хрещеником Богдана Хмельницького; пізніше він одружився з удовою Данила Виговського — дочкою Б, Хмельницького Оленою.

3) дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою;

4) розпочати мирні переговори з Московською державою.

5. У 1665 р. призначив наказним гетьманом М. Ханенка, проте так і не зрікся гетьманства до самої смерті.

У 1666 р. виїхав до Польщі, але незабаром його було вигнано з країни, і П. Тетеря оселився в Молдові, а в 1671 р. був отруєний. За іншою версією, решту життя прожив на Волині як шляхтич-землевласник.

Гетьманування Івана Брюховецького (1663-1668 рр.)

Гетьман Лівобережної України, обраний на «чорній раді», випередивши своїх конкурентів Я. Сомка і В. Золотаренка.

Словник

Чорна рада — козацька рада за участі незаможних козаків.

Політика І. Брюховецького

Будучи майстром впливу на натовп, за роки перебування на Запоріжжі завоював авторитет серед козацької бідноти, протиставляючи себе старшині, яку голота не любила. Саме чорна рада остаточно розділила українську державу «на два береги».

Це цікаво! На чорній раді Сомко і Золотаренко були заарештовані царським уповноваженим, а згодом за поданням нового гетьмана їх було страчено; ще близько 50 осіб відправлено до Сибіру.

1. Був першим українським гетьманом, що відвідав Москву і навіть одружився з московською княжною.

2. Уклав із Москвою Батуринські статті (1663 р.):

— підтверджено умови Березневих статей (1654 р.) і Переяславських статей (1659 р.);

— Гетьманщина забезпечує харчами московське військо в Україні;

—- Україна повертає московським поміщикам селян-утікачів;

— українським купцям заборонено ввозити і продавати тютюн і горілку в Московській державі, а хліб — на Правобережжі й у Кримському ханстві.

3. Протягом 1664-1665 рр. намагався встановити контроль над Правобережжям.

4. У 1665 р. підписав Московські статті, які суттєво обмежували політичні права України.

Причини укладення: невпевненість І. Брюховецького у своєму становищі, пошук підтримки.

Основний зміст:

— українські землі переходили під безпосередню владу московського царя;

— вибори гетьмана можуть проходити тільки з дозволу царя і в присутності його представників;

— збільшено кількість московських військ в Україні; вони утримувалися за рахунок українського населення;

— збирання податків покладалося на царських урядників, причому податки надходили до царської казни;

— українським містам повернуто грамоти на магдебурзьке право. Гетьман не мав права надавати містам самоврядування;

— гетьманові було заборонено вступати в дипломатичні відносини з іншими державами;

— київський митрополит підпорядковувався московському патріархату.

Результат: Україна фактично була підпорядкована царським воєводам, що викликало незадоволення гетьманом навіть на Запорозькій Січі.

Це цікаво! За оцінкою Т. Яковлевої, Брюховецький «цінував царські подачки більше від гетьманської влади, [...] догоджав воєводам, а не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території. Страшна сила анархо-запорозького крила, породженого Хмельниччиною, нарешті перемогла, нав’язавши Україні свого лідера...»

5. Підписав Андрусівське перемир’я (1667 р.) між Московською державою та Річчю Посполитою:

— Правобережна Україна відходила до Польщі;

— Лівобережна Україна залишалася за Московською державою;

— Київ тимчасово контролював лівобережний гетьман, згодом це місто мало відійти до Польщі;

— Запорозька Січ перебувала під спільним контролем обох держав.

6. У 1668 р., побоюючись втратити гетьманство через загальне незадоволення, заявив про вихід України з-під влади Москви і перехід під турецький протекторат, очолив антимосковське повстання; розпочав переговори з П. Дорошенком, правобережним гетьманом.

Коли на Лівобережну Україну перейшли полки П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти І. Брюховецького і вбили його. ГІ. Дорошенко наказав поховати гетьмана з почестями.

Гетьманування П. Дорошенка (1665-1676 рр.)

П. Дорошенко був гетьманом Правобережної України після зречення П. Тетері.

Політика П. Дорошенка

1. Часто скликав козацькі ради, де вислуховував рядових козаків.

2. Спирався на підтримку київського митрополита.

3. Щоб не залежати від старшини, створив 20-тисячния корпус найманців - сердюків.

4. Установив нову митну лінію на українському кордоні, почав карбувати власну монету.

5. Проводив колонізацію незаселених земель на кордоні зі степом.

6. Прагнув об’єднання України.

7. Домагався поновлення Гадяцького договору, укладеного І. Виговським.

8. У 1668 р. об’єднав Ліво- і Правобережжя, був проголошений гетьманом усієї України.

9. У 1669 р. змушений повернутися на Правобережжя, щоб протистояти претендентові на гетьманську булаву П. Суховію, підтриманому кримськими татарами. На Лівобережжі залишився наказний гетьман Д. Многогрішний. За відсутності П. Дорошенка Д. Многогрішний був проголошений гетьманом Лівобережжя.

10. У 1669 р. уклав з Туреччиною союзний договір — так звані Корсунські статті.

Причини укладення. Прагнення отримати допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою і Москвою, які поділили Україну (Андрусівський договір 1667р.), припинити втручання Кримського ханства в українські справи.

Основний зміст:

— Турецький султан допомагає П. Дорошенкові відвоювати у Речі Посполитої Галичину, Волинь і Київщину та розпочати з Московською державою війну за Лівобережну Україну.

— Територія Гетьманщини — від Перемишля до Путивля.

— Гетьман обирається довічно.

— Українська православна церква зберігає автономію в складі константинопольського патріархату.

— Українське населення не сплачує податки і данину на користь султана.

— На допомогу гетьману прибуває військо кримських татар, які не мають права брати ясир.

— Козацьке військо має брати участь у війнах Туреччини.

— Без згоди гетьмана турецький султан і кримський хан не можуть укладати договори з Річчю Посполитою та Московською державою.

Наслідки договору. Туреччина оголосила війну Речі Посполитій, а П. Дорошенкові довелося боротися з уманьським полковником М. Ханенком, якого запорожці обрали гетьманом і який визнав зверхність Польщі.

11. Україно-турецько-татарська армія протягом 1672 р. вела широкомасштабну війну проти Речі Посполитої, результатом якої став Бучацький договір (1672 р.): Польща відмовилася від претензій на Правобережну Україну. Проте польський сейм не ратифікував угоду, тому війна тривала.

Наслідки війни. Татари і турки грабували Правобережжя, населення краю масово тікало на «московську Україну», проклинаючи гетьмана, що «запродав Україну в турецьке ярмо».

У 1674 р. на Правобережжя вступили війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який скористався відмовою Польщі від Правобережної України. Водночас наступала і польська армія. Правий берег Дніпра знелюднів, розпочався голод.

У 1675 р. П. Дорошенко, розчарований союзництвом із Туреччиною, передав булаву кошовому отаману Запорозької Січі І. Сіркові та присягнув на вірність московському цареві.

Це цікаво! Московський уряд змусив П. Дорошенка після зречення оселитися в Москві. Декілька років колишній гетьман служив в’ятським воєводою, а помер у с. Ярополчому під Москвою в 1698 р. Його правнучкою була красуня Наталія Гончарова, дружина О. С. Пушкіна.

Гетьманування Дем’яна Многогрішного (1669-1672 рр.)

Д. Многогрішний був гетьманом Лівобережної України, певний час виконував обов’язки наказного гетьмана за призначенням П. Дорошенка. У 1669 р. за відсутності П. Дорошенка був обраний гетьманом на козацькій раді.

Політика Д. Многогрішного

1. Підписав із Московською державою Глухівські статті (1669 р.):

— московські воєводи залишалися тільки в п’ятьох містах (Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Острі), втрачали право втручатися в справи української адміністрації;

— козацький реєстр становив 30 тисяч осіб;

— гетьман мав право на наймане військо (1 тис. осіб);

— податки збиралися козацькою старшиною;

— було обмежено перехід селян у козацтво;

— гетьманові заборонялося вступати у зовнішні відносини;

— резиденція гетьмана переносилася до Ватурина.

Наслідки. Україна фактично повернулася до Березневих статей 1654 р.

2. Домігся, що Київ залишився за Московською державою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я.

3. Прагнув послабити роль старшини на користь гетьманської влади.

4. Провадив таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Це цікаво! Коли Д. Многогрішного звільнили в 1688 р., він незабаром постригся у ченці. Помер колишній гетьман в Іркутську на початку XVIII ст.

Певна незалежність політики та не дипломатичність Д. Многогрішного призвели до незадоволення як старшини, так і Москви. За доносом старшини гетьмана в 1672 р. заарештували та таємно передали царським урядовцям. Хоча гетьмана мав судити суд Війська Запорозького, саме московський суд звинуватив його у державній зраді й відправив на довічне заслання до Іркутської в’язниці.

Гетьманування Івана Самойловича (1672-1687 рр.)

І. Самойлович був гетьманом усієї України.

Політика І. Самойловича

1. Підписав із Москвою - Конотопські статті (1672 р.):

— гетьманові заборонялося підтримувати зовнішні відносини без царської згоди, особливо з ГІ. Дорошенком;

— заборонялося допомагати П. Дорошенку в його боротьбі з Річчю Посполитою;

— гетьман не мав права карати та позбавляти старшину посад без згоди старшинської ради;

— були розпущені наймані гетьманські (компанійські) війська.

Це цікаво! І. Самойлович був одним із донощиків на Многогрішного. Козацька рада для його обрання збиралася на території Московської держави в оточенні московських військ.

2. У 1674 р. проголосив себе гетьманом усієї України, здійснив похід на Правобережжя проти П. Дорошенка. Був змушений відступити під натиском турецько-татарської армії.

3. Організував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя, щоб остаточно підірвати економіку підвладної Дорошенкові території.

4. У 1676 р. став фактичним гетьманом і Ліво- і Правобережжя.

5. Брав участь в обороні Чигирина від турецько-татарської армії (1677-1678 рр.) (див. «Політика Ю. Хмельницького»), в російському поході на Крим (1687 р.) під головуванням В. Голіцина, що завершився невдало.

6. За його правління (але без його участі) Москва і Річ Посполита підписали Вічний мир (1686 р.):

— кордон між Річчю Посполитою та Московською державою пролягав по Дніпру; Південна Київщина і Брацлавщина залишалися незаселеною нейтральною зоною;

— Запоріжжя відходило Москві;

— за відмову від Києва Річ Посполита отримувала викуп у 146 тис. карбованців;

— сторони домовилися про спільну боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Московська держава вступила до антитурецької Священної ліги.

Наслідки договору. Україна остаточно поділена на дві частини. Після розорення Правобережжя Самойлович намагався дистанціюватися від Москви, за що повторив долю Д. Многогрішного: за доносом старшини він був заарештований і відправлений до Москви, а звідти — до Тобольська.

Останнє гетьманування Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.)

Ю. Хмельницький був ставлеником Туреччини, яка прагнула зберегти контроль над Україною після зречення П. Дорошенка. Султанський уряд проголосив його гетьманом і «князем Малоросійської України».

Це цікаво! Ю. Хмельницький обрав столицею м. Немирів та іменував себе «князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорозького».

Політика Ю. Хмельницького

1. Був васалом турецького султана.

2. Здійснив із турецько-татарською армією Чигиринські походи з метою завоювання Правобережної України.

1) Перший похід — 1677 р. Облога Чигирина 160-тисячною турецько-татарською армією тривала три тижні, місто захищали україно-московські війська під командуванням І. Самойловича та воєводи Г. Ромодановського. Ю. Хмельницький відступив.

2) Другий похід відбувся 1678 р. 200-тисячне турецько-татарське військо захопило Чигирин після місячної облоги. Підірвавши місто, російсько-українська армія відійшла на Лівобережжя, проте османська армія не стала її переслідувати і відступила з України.

Наслідки Чигиринських походів. Ю. Хмельницькому дісталася влада на Правобережній Україні; походи довершили спустошення Правобережжя.

Московсько-турецькі суперечки щодо володіння українськими землями були врегульовані Бахчисарайським мирним договором (1681 р.):

— Туреччина отримала Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля;

— кордон між державами встановлювався по Дніпру;

— землі між Дністром та Бугом залишалися незаселеними 20 років;

— татари, козаки і місцеве населення могли вільно полювати в південних степах обох берегів Дніпра, рибалити на Дніпрі та його притоках, Чорному морі.

Після підписання Бахчисарайського мирного договору 1681 р. Ю. Хмельницького позбавили гетьманської булави. Він був страчений турками у Кам’янці-Подільському чи то в 1681, чи то в 1685 р.

Результати і наслідки Руїни

— Почалася суспільна криза Речі Посполитої, що завершилася загибеллю Польської держави наприкінці XVIII ст.

— Туреччина зазнала поразки від Священної ліги, що призвело до її занепаду у XVIII ст.

— Росія вийшла з Руїни ослабленою, її внутрішнє становище вимагало змін.

Лівобережна Україна та Слобожанщина в другій половині XVIII ст.

Після укладення Вічного миру в 1686 р. Гетьманщину розглядають як Лівобережну та Правобережну.

Лівобережна Гетьманщина — лівобережні українські землі; Київ із приміською зоною.

Особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережної Гетьманщини

1. Формально Гетьманщина перебувала у межах Московського царства.

2. Ділилася на 10 полків, що були і військовими, й адміністративно-територіальними одиницями.

3. Гетьмана обирала старшинська рада на невизначений термін; кандидатура затверджувалася царем.

4. Гетьман займався кадровими призначеннями, встановленням податків, призначенням нагород, роздавав землю за службу або у власність, тому старшина опинилася в залежності від гетьмана.

5. До генеральної старшини входили:

— обозний (відповідав за постачання армії);

— суддя (очолював генеральний суд);

— осавул (відповідав за організацію військових частин);

— підскарбій (займався казною, фінансовою та податковою політикою);

— хорунжий (відповідав за збереження військового прапора — хоругви);

— бунчужний (зберігав бунчук — гетьманський символ влади).

6. Із кожним новим гетьманом царський уряд підписував новий договір — статті.

7. Загальновійськова рада скликалася залежно від обставин і перестала бути законодавчо-розпорядчим владними органом.

8. Старшинська рада замінила загальновійськову; вона вирішувала питання оборонного характеру, обирала генеральну старшину, визначала розмір податків та орендної плати.

9. У містах існувало магдебурзьке право.

Слобожанщина — історична область, яка охоплює території сучасних Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації.

Особливості розвитку Слобожанщини

1. Залюднюється в середині XVII ст. в основному українськими козаками і селянами та кріпаками-втікачами з Московії.

— Перші колоністи з’явилися на так званому Дикому полі в XV — на початку XVI ст.

— Наступна хвиля колонізації пов’язана з козацько-селянськими повстаннями на Правобережжі першої половини XVII ст.

— Особливо активно переселення відбувається після поразки козацької армії під Берестечком (1651 р.) та під час Руїни.

2. Для заохочення переселенців московський уряд надавав певні свободи — «слободи», зокрема звільнення від податків. Поселення стали називати слободами, а територію — Слобожанщиною. Виникають міста: Острогозьк, Суми (1652 р.), Охтирка, Харків (1654 р.) тощо.

3. Підпорядковувалася бєлгородському воєводі, посади гетьмана не існувало.

4. Сформовано п’ять полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський.

5. Полковники обиралися на полкових козацьких радах і затверджувалися царем; мали ті самі повноваження, що й у Гетьманщині. Полкова старшина обиралася довічно.

Соціальна структура населення Лівобережжя та Слобожанщини

Козаки — привілейований стан тогочасного суспільства: особисто вільні, звільнені від державних податків і повинностей, могли вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами, мали спадкове землеволодіння. Козаки підлягали власному суду. Обов’язком козаків було нести військову службу за власний рахунок.

З другої половини XVIII ст. у зв’язку зі зростанням майнової нерівності козаки почали поділятися на дві категорії:

— виборні — заможні козаки, що особисто несли військову службу;

— підпомічники — небагаті козаки, які самі не служили, а допомагали виборним: виділяли кошти на придбання коней, зброї, одягу, давали провіант для армії, вели господарство старшини, брали участь у державних роботах.

Українська шляхта — панівний стан українського суспільства, який досить швидко злився з козацькою старшиною внаслідок поширення на неї старшинських прав і привілеїв.

Духовенство — привілейований стан; верхівка духовенства та монастирі мали великі землеволодіння, а також залежних селян на цих володіннях. Часто козаки засновували монастирі, які ставали культурними осередками краю. Духовенство користувалося великим впливом і брало участь у засіданнях генеральної ради.

Міщанство — напівпривілейований стан; міщани мали права та привілеї на самоврядування, становий суд, заняття ремеслами, промислами і торгівлею, але повинні були сплачувати податки й виконувати повинності на користь держави.

Селянство (посполиті) — найчисельніший непривілейований стан. Унаслідок Національно-визвольної війни селяни отримали особисту свободу і право змінювати місце проживання, але не мали спадкової власності на землю. Працювали на старшину, шляхту й монастирі, сплачували податки продуктами і грошима. На Слобожанщині селяни сплачували податки до царської казни.

Розвиток господарства

Сільське господарство було головним заняттям населення. В Україні вирощували зернові (жито, пшеницю, ячмінь, просо), горох, городину, технічні культури (коноплі, льон, тютюн тощо), займалися садівництвом. Наприкінці XVIII ст. з’явилися важкий плуг та соха на колесах.

У Гетьманщині селяни, козаки та міщани внаслідок війни отримали право займати вільну землю й обробляти її. Проте селяни не поспішали брати землю з державного фонду, тому що за неї слід було нести військову службу, і оселялися на землях старшини та церкви. Козацька старшина намагалася збільшити свої землеволодіння, захоплюючи наділи дрібних господарів і перетворюючи на спадкові «рангові» маєтки. Саме вона стала найбільшим землевласником. Поступово поширюється і набуває постійного характеру панщина, хоча за часів Національно-визвольної війни її замінили на чинш.

На Слобожанщині діяло право займанщини.

Словник

Чинш — грошовий податок.

Займанщина — поселенці могли брати стільки землі, скільки могли обробити. Кожний полк мав фонд незаселених земель, із якого нові козаки могли отримати наділ. Селяни, як і в Гетьманщині, оселялися переважно на старшинських землях.

Поряд із землями, заселеними українськими переселенцями, на Слобожанщині існували маєтки російських поміщиків, пожалувані царем за службу. Заселяли їх привезеними з Росії кріпаками. Поступово посполиті українські селяни наближаються в своєму статусі до феодально залежних кріпаків.

Розвиток ремесел, торгівлі, промислів: ґуральництво (горілчаний промисел), млинарство, гутництво (виробництво скла), виробництво заліза, солеваріння. Ремісники виготовляли продукцію як для місцевих потреб, так і на продаж.

Привілеї в торгівлі (безмитна торгівля) належали козацтву, але нею займалися також купці, міщани і посполиті. Велася торгівля переважно на ярмарках. Чотири рази на рік ярмарки проводилися в Харкові, тричі на рік — у Сумах. Чимало товарів надходило з Росії та з-за кордону (із Польщі, Криму, Туреччини тощо).

Запорозька Січ у другій половині XVIII ст.

Особливості статусу Запорозької Січі:

1) за правління Б. Хмельницького підпорядковувалася гетьманові, зберігаючи автономію;

2) продовжувала відігравати роль захисника від турецько-татарських нападів;

3) унаслідок масової втечі населення з Правобережжя збільшилася кількість запорозьких козаків;

4) за наступників Б. Хмельницького часто відігравала роль опозиції гетьманській владі; таку позицію січовиків підтримувала Москва, щоб послабити гетьманську владу;

5) за Андрусівським перемир’ям (1667 р.) перебувала під контролем і Московської держави, і Речі Посполитої. «Вічний мир» передав Запорозьку Січ у виняткове підпорядкування Москві;

6) у 1663-1667 рр. на Чортомлицьку Січ були відправлені московські військові загони, що мали слідкувати за подіями на Січі, а з 1686 р. починається будівництво московських фортець на Запоріжжі;

7) зберігала контакти з Польщею і Кримським ханством, навіть зверталася до Речі Посполитої з проханням перейти в її підданство.

Господарське життя:

— ґрунтувалося на промислах (полювання, рибальство, бджільництво) і скотарстві;

— через набіги татар хліборобство не набуло значного розвитку, хліб закуповували на Правобережжі і в Гетьманщині, тому нестабільність у цих краях негативно позначалася на Січі;

— основною формою господарювання були хутірські господарства зимовники;

— високий рівень ремісничого виробництва;

— запорожці займалися торгівлею з Правобережжям, Гетьманщиною, Річчю Посполитою, Кримським ханством, Туреччиною. Вивозили мед, хутро, шкіри, рогату худобу, коней, закуповували сіль, хліб, зброю, боєприпаси, тканину.

Іван Сірко — походив із подільської православної шляхти, у 1658—1660 рр. був вінницьким полковником. Джерела свідчать, що козацький ватажок був глибоко релігійною людиною, безсрібником, майже не вживав спиртного і відзначався військовими доблестями.

Тривалий час жив у Мерефі Харківської області; мав щонайменше двох синів. Один із них був одружений з дочкою молдавського князя, але загинув в одному з військових походів.

Сірка обирали кошовим отаманом Запорозької Січі 8 разів. Провів близько 60 битв проти військ Туреччини, Кримського ханства, ногайських орд і жодного разу не зазнав поразки.

Визволив із рабства близько 100 тисяч полонених, не тільки українців, а й євреїв та католиків.

Політична орієнтація постійно змінювалася: він не склав присяги на вірність царю в 1654 р., але протистояв гетьманам І. Виговському та П. Тетері через їхню пропольську політику. Після Андрусівського миру 1667 р. перебував в опозиції до Москви і водночас воював з татарами.

Брав участь у козацько-селянському повстанні на Слобожанщині (1686 р.), на Правобережжі (1671 р.).

Був заарештований царськими урядниками (1672 р.) і відправлений до Сибіру, проте незабаром його випустили на вимогу польського короля з огляду на потребу очолити боротьбу з турецькою армією.

Брав участь у чигиринських походах.

Займався дипломатичною діяльністю, мав контакти з Москвою, Річчю Посполитою, Туреччиною.

Помер Іван Сірко у 1680 р. в Україні.

І. Сірко намагався активно впливати на події в Україні, проте не завжди це сприяло укріпленню української держави. Він відіграв важливу роль у боротьбі українського народу з татарами і турками, за що став героєм народних пісень, легенд і художніх творів.

Це цікаво! Польський король Ян Собеський писав: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, рицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір’я у козацькому війську». Його іменем татарки лякали дітей, коли ті плакали, а в мечетях за наказом султана молилися за загибель Сірка.