Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Частина третя

Частини ребуса

Дмитро Стецько «Хрещені перелоги» (1988). Фрагмент

Розділ 7

Справа часу

Навесні 1979 року українська інтелігенція отримала несподіваний подарунок: з посади зняли Валентина Маланчука, секретаря ЦК КПУ з ідеології, який займався чистками «козакофілів» і «націоналістів» в Академії наук УРСР і складав списки небажаних авторів, яким не давали друкуватися. Відставка головного ідеологічного цербера сигналізувала про бажання партійного керівництва покращити стосунки з науковцями і «творчою інтелігенцією», як тоді називали письменників, журналістів і художників. Того самого року в Києві вийшла поема «Маруся Чурай» Ліни Костенко, чільної української поетеси, яку в шістдесятих-сімдесятих роках майже не друкували. «Маруся Чурай» чекала на публікацію довгих сім років — авторка подала її у видавництво 1972-го, якраз коли з України прибрали Петра Шелеста і почалася кампанія боротьби з «націоналістичними ухилами». Вихід цієї поеми був явним знаком, що керівництво змінило ставлення до української історії і культури.

Козацька історія все ще чекала на «реабілітацію», проте козацький міф повільно, але впевнено повертався у публічну сферу. Він входив у традиційних романтичних шатах, і його поява знову була тісно пов’язана з «Історією русів». В основу поеми Ліни Костенко лягла історія легендарної народної поетеси Марусі Чурай, яка нібито жила в Полтаві в середині XVII століття. Письменники і фольклористи XIX століття приписували їй створення багатьох народних пісень. Виходячи радше з власної інтуїції, а не з джерел, вони намагалися «реконструювати» життя Марусі: вона, мовляв, була донькою Гордія Чурая, козацького героя першої половини XVII століття, трагічно покохала молодого козака Грицька, отруїла його за зраду, і її було страчено. Історія цікава, і Ліна Костенко переповіла її талановито й захопливо — публіка шукала і знаходила в поемі альтернативу російськоцентричній і класово обмеженій офіційній версії української історії. Ліна Костенко знала історію Марусі Чурай з творів українських романтиків. Вона, чи то пак герой-наратор поеми, шукала документальних доказів існування історичної Марусі Чурай, але не знайшла. Як і автор «Історії русів», наратор пояснив брак відомостей знищенням історичних джерел. Ішлося про пожежу в полтавських архівах, де начебто мала б зберігатися «карна справа» Марусі Чурай з подробицями арешту і допитів:

Може, тому і не дійшло до нас жодних свідчень про неї, що книги міські полтавські «през войну, под час рабованя города огнем спалени»?

А що, якби знайшлася хоч одна, — в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі — неопалима — наче купина?

Походження легенди про Марусю Чурай справді можна простежити до одного рукопису, промислом Божим врятованого «в монастирі». Цей рукопис, як не дивно, називався «Історія русів». У моторошному епізоді про страту поляками козацького гетьмана Якова Остряниці, який вразив Пушкіна і Гоголя, згадується полковий осавул Чурай: він та інші козаки були «прибиты гвоздями к доскам, облитым смолою, и сожжены медленным огнем». Чурай не фігурує більше в жодному історичному джерелі або історіографічному творі. Особливу увагу на нього, ймовірно через типово козацьке прізвище, звернув поет-романтик і філолог Ізмаїл Срезневський. 1831 року в альманасі «Запорожская старина» Срезневський опублікував уривки з «Історії русів», зокрема епізод про страту Остряниці з побратимами. Крім цих уривків, Срезневський надрукував під виглядом українських народних пісень кілька літературних містифікацій, основаних на «Історії русів». Одна з таких нібито автентичних пісень називалася «Надгробная песнь Чураю». Літературна легенда про осавула Чурая пішла у світ. На кінець 1830-х років народився міф про його доньку Марусю, авторку народних пісень.

1839 року російський драматург Олександр Шаховськой надрукував повість «Маруся, Малороссийская Сафо», в якій прописав детальну біографію Марусі Чурай — все це нібито розказав йому старий церковний дяк. Насправді Шаховськой використав сюжет української народної пісні про те, як дівчина отруює свого зрадливого коханого, і на його основі «реконструював» біографію Чураївни, додавши рік її народження (1625), імена батьків і подробиці суду над нею. Жодну деталь історики підтвердити не могли, аж поки 1973 року літературознавець Юрій Кауфман не надрукував у Москві протокол полтавського суду, що його нібито знайшов український поет Іван Хоменко в бібліотеці Академії наук у Києві. На момент публікації документа, в автентичності якого фахівці одразу засумнівалися, Хоменка вже не було в живих — він помер 1968-го, а частина бібліотеки Академії наук, де нібито зберігався цей важливий документ, згоріла при пожежі 1964 року. Українські дисиденти підозрювали, що КДБ влаштував підпал з метою знищити українську культурну спадщину. Цього разу правду про українську історію не просто сховали, її знову знищили. Якщо історію не можна було з’ясувати, її слід було реконструювати, і тут знову знадобилася «Історія русів».

Однак дістати в 1970-х роках примірник «Історії русів», яка не перевидавалася з 1846-го, було дуже непросто. Табу на публікацію пам’ятки нарешті подолали 1983 року — Інститут літературиАН УРСР надрукував уривки з «Історії русів» у томі, присвяченому українській літературі XVIII століття. Як це видання пройшло між сциллою і харибдою радянської цензури? Назва «Історія русів» натякала, що українське минуле представлено як частину російського історичного наративу, а у вибраних для публікації уривках ішлося серед іншого про козацькі повстання під проводом Северина Наливайка і Богдана Хмельницького, а також про опір козаків церковній унії з Римом — усе це цілком вписувалося в домінантний радянський дискурс епохи. Олекса Мишанич, автор передмови і коментарів до цього видання, визнав, що «Історія русів» відображала класові інтереси козацької старшини. З позитивних моментів він відзначав, що у цьому творі Богдана Хмельницького зображено справжнім захисником «возз’єднання України з Росією». Такі обов’язкові кліше допомогли редакторам і упорядникам тому провести уривки підозрілого тексту через цензуру. Це був великий успіх.

Після десятиліть фактичної заборони «Історія русів» нарешті повернулася до читача. Водночас ця публікація продемонструвала проблеми з вивченням козацьких літописів і літератури того періоду в Радянській Україні. Редактори «Історії русів» не знали або воліли не виказувати знайомства з роботами емігрантських дослідників. Ця ситуація дуже відрізнялася від стану справ у сусідній Польщі. Тамтешній дослідник української літератури Стефан Козак у книжці про витоки українського романтизму присвятив «Історії русів» два розлогі розділи. Він не лише знав роботи Оглоблина, а й покликався на український переклад «Історії русів», що вийшов у Нью-Йорку 1956 року. Радянські науковці на це не наважувалися. Київські редактори подавали уривки з «Історії русів» у томі, присвяченому літературі XVIII століття, натомість поза Україною майже всі вважали, що її написано після 1800 року.

Коли ж створили «Історію русів», якщо не у XVIII столітті? Досі ми шукали відповідей, спираючись на чужі розвідки. Відтепер одинокий спосіб просунутися далі — це провести власне дослідження, виходячи з особливостей тексту, які пропустили інші дослідники загадкового рукопису. Здається, що зробити новий крок у вивченні «Історії русів» найзручніше, почавши саме з питання про час її створення.

Розгляньмо спершу наявні у нас дати написання твору, починаючи зі слів самого автора «Історії русів». Як уже йшлося раніше, автор «Історії русів» хотів створити враження, що твір написано близько 1769 року, на другий рік російсько-турецької війни 1768-1772 років. Текст закінчується інтригуючими словами: «в начале 1769 года последовал войскам всеобщий поход и открылась действительная с турками война, которая чем кончится, Бог весть!» У передмові до «Історії русів» сказано, що архієпископ Георгій Кониський надіслав її Григорію Полетиці, якому цей текст був потрібний для роботи в законодавчій комісії, тому можна зробити висновок, що рукопис справді завершили 1769 року, адже саме цього року комісія закінчила свою роботу. Принаймні у цьому хотів переконати нас автор. 1769 рік грав на тих, хто вважав автором «Історії русів» Кониського (1795) або Полетику (1784). Він також влаштовував тих, хто вважав, що трактат міг написати князь Безбородько — той помер 1799 року.

Однак наявні списки твору розповідають зовсім іншу історію, не ту, що автор або редактор. Велика кількість списків походить з тридцятих-сорокових років XIX століття. Існують і раніші рукописи, але, за рідкісним винятком, списки «Історії русів» недатовані — дослідники визначають приблизні дати на основі філіграней. Цей метод годиться для встановлення нижнього діапазону дат створення твору. На жаль для прихильників версії, що «Історію русів» написано у XVIII столітті, він її не підтверджує. Найраніший відомий список (датований за філігранями) походив з 1809 року. В середині XIX століття його бачив в околицях Золотоноші Олександр Кониський, український культурний діяч і однофамілець архієпископа.

Другий за віком список «Історії русів» походив з 1817 (знов-таки згідно з філігранями) або 1818 року (цей рік стоїть на титульному аркуші). До 1944-го цей рукопис зберігався в бібліотеці НТШ у Львові, але далі сліди примірника губляться. Ще один список «Історії» датовано 1814-м, якщо вірити Михайлу Возняку, або 1818 роком, якщо йти за Олександром Оглоблиним. Вони досліджували цей список у бібліотеці Українського національного музею у Львові, але дійшли різних висновків про філіграні. Мої власні розвідки теж вказують на 1818 рік. Я погоджуюся з Оглоблиним, який вважав, що цифра «18» на водяному знаку вказує на останні дві цифри року 1818-го, а не на перші дві цифри року 1814-го, як припускав Возняк. Ще один ранній список «Історії русів» зберігся в колекції Української вільної академії наук у Нью-Йорку. Його написано на папері з філігранями 1819 і 1820 року.

Уцілілі списки «Історії русів» свідчать, що «публічне життя» твору почалося не раніше 1809-го, а найімовірніше не раніше 1818 року. Цю думку підтверджують дослідження Анатолія Єршова про час написання тексту, здійснені у 1920-х роках. У статті 1926 року до фестшрифта Михайла Грушевського, про яку йшлося раніше, Єршов переконливо датував «Історію русів» 1810-ми роками. Він першим завважив, що анонімний автор знає Даніеля Ернста Вагнера, чий твір «Geschichte von Роїеп» вийшов 1775 року, за два роки до того, як у Петербурзі надрукували ще одне джерело «Історії русів» — «Краткую летопись Малой России» Василя Рубана і Олександра Безбородька (1777). Єршов також звернув увагу, що автор «Історії русів» згадує древні петрогліфи на Тмутороканському, тобто Таманському півострові. Там справді 1792 року знайшли камінь з древніми написами. Згадки про правління Катерини II в минулому часі, на думку Єршова, свідчили про те, що твір написано після 1796 року, коли вона померла. Численні згадки в «Історії русів» про міністрів і міністерства вказували на період післяреформи 1802 року, коли Олександр І створив у Російській імперії міністерську систему управління. Згадки про нації і національні права, стверджував Єршов, свідчать про епоху Наполеона — наполеонівські війни в багатьох країнах спровокували національне пробудження. Нарешті, згадки про систему балансу сил свідчать, що твір написано після Віденського конгресу (1814-1815), на якому було сформульовано цю концепцію. Єршов вважав, що «Історію русів» написали найімовірніше між 1815-м, роком Віденського конгресу, і 1818-м, роком, який стоїть на титульній сторінці першого датованого списку.

Така хронологія викреслювала зі списку гіпотетичних авторів не лише Кониського з Полетикою, а й Безбородька. Прихильники полетиківської і безбородьківської гіпотези (а безбородьківці мали особливий вплив у цій галузі) відкинули її на тій підставі, що в Росії добре знали поняття «міністр» і «нація» та мали уявлення про ідею балансу сил ще до XIX століття. Критики мали певну рацію. Чи це означає, що єршовська хронологія помилкова? Ні, якщо взяти до уваги дослідження Юрія Шевельова, професора слов’янських мов у Колумбійському університеті. Шевельов, як і Оглоблин, народився в Україні і емігрував у Сполучені Штати після Другої світової війни. Вони були добре знайомі і мали спільні інтереси. 25 серпня 1969 року Шевельов виголосив в Українському вільному університеті у Мюнхені доповідь «“История Русов” очима мовознавця». Через вісім років він надрукував перероблений варіант цієї статті у збірці статей до 70-ліття Олександра Оглоблина. Вперше професійний лінгвіст звертався до питань, про які дискутували покоління істориків: де і коли було написано «Історію русів»?

Стаття Шевельова — проникливий і повчальний для істориків екскурс у текст пам’ятки. По-перше, Шевельов заявив, що «Історію русів» написано не чисто російською мовою, а мовою освічених класів українського суспільства, якій притаманна маса українізмів. У той час вони не вважалися помилками, а становили характерну особливість писемної мови української еліти. Шевельов також спостеріг, що автор історії добре володів російською військовою лексикою і знав французьку мову. Проаналізувавши іншомовні (переважно французькі) запозичення в російськомовних творах, Шевельов висловив кілька важливих міркувань про часові рамки написання «Історії русів». Він звернув увагу на перші приклади окремих іншомовних слів у російських словниках тієї епохи і дійшов висновку, що «Історію русів» могли написати в 1790-х і ймовірно редагували у 1800-ті роки.

Шевельов завважив, як у художній літературі починають фігурувати легендарні персонажі, згадані в «Історії русів». Тут ми натрапляємо на козацького полковника Громвала — його ім’я вперше зринає у назві романтичної балади Гавриїла Каменева (1802). Цю баладу підготував до друку Василь Жуковський, вона увійшла в антологію російської поезії і багато разів перевидавалася між 1804 і 1814 роками. Шевельов знайшов ще одне прив’язане до часу ім’я — «Рогдай». У такому написанні воно не фігурує в жодному літературному й історичному творі до 1809 року, поки Василь Жуковський не надрукував у популярному журналі «Вестник Европы» «старинное предание» «Марьина роща». Є ще одне ім’я, яке пов’язує текст «Історії русів» з конкретним часом: «Турнило» — ще один міфічний козацький полковник. Шевельов пов’язав його з іменем «Турн», яке з’являється в «Енеїді» Котляревського. Відповідний фрагмент поеми Котляревського вийшов друком 1809 року, якраз коли в російську літературу входить ім’я «Рогдай».

З шевельовського аналізу літературних персонажів випливало, що «Історію русів» було завершено тільки після 1804 або й після 1809 року, навіть якщо її написали в 1790-х. На користь цих висновків можна навести додаткові «літературні» докази. В 1990-х роках чернігівський історик Олександр Ільїн вказав на ще одну літературну паралель в «Історії русів», яка підтверджує хронологію Шевельова: в «Історії русів» згадано байку про вовка і вівцю (вовк звинувачує вівцю, що та скаламутила йому воду в річці, хоча вівця пила нижче за течією). На думку Ільїна, за цим пасажем стояла байка Івана Крилова, вперше опублікована 1808 року. Байка Крилова близько повторює варіант Жана Лафонтена, який своєю чергою спирається на Езопа, а отже анонімний автор міг її знати і з інших джерел, але саме після Крилова ця байка стала популярна в Російській імперії. Вона увійшла в книжку байок Крилова, опубліковану 1809 року. Того самого року Жуковський надрукував відгук на цю книжку в «Вестнике Европы». Підсумувавши інформацію, яку дають наявні списки «Історії русів», з дослідженнями Єршова, Оглоблина і Шевельова плюс ремарка Ільїна, можемо констатувати, що «Історію русів» завершили не раніше 1809 року.

Чи можна добути з самого тексту якусь додаткову інформацію про час написання «Історії русів»? Поза сумнівом, так. Візьмімо, наприклад, передмову, в якій автор «Історії русів» критикує неназваного автора підручника за те, що той під впливом польських і литовських істориків використовує назву «Україна» до земель, що їх анонімний автор називає Русь і Малоросія: «Так, напр., в одной учебной историйке выводится на сцену из Древней Руси, или нынешней Малороссии, новая некаясь земля при Днепре, названная тут Украиною, а в ней заводятся польскими королями новые поселения и учреждаются украинские козаки; а до того сия земля будто была пуста и необитаема, и Козаков в Руси не бывало. Но видно господин писатель такой робкой историйки не бывал нигде, кроме своей школы, и не видал в той стороне, называемой им Украиною, руских городов, самых древних или, по крайней мере, гораздо старейших от его королей польских [...]. Но у него все это пустыня, и князи руские, выводившие великие флотилии свои в Черное море из реки Днепра, то есть из самых тех стран, и воевавшие на Грецию, Синоп, Трапезонт и на самый Цареград с войсками областей оных, преданы им ничтожеству и забвению; равно как и сама Малороссия возвращена кем-то из польского владения без усилия и добровольно». 

Тут нам доведеться зануритися у специфіку вживання анонімним автором термінів «Україна» та «Мала Росія». Повна назва твору — «Исторія Русовъ или Малой Россіи» — не вигадка Боннського. Вона фігурує на абсолютній більшості відомих списків і не лишає сумнівів про те, якому терміну віддавав перевагу автор або редактор «Історії русів» — «Малоросія» чи «Україна». Але чому він приділяв цьому питанню таку увагу і кого саме з польських, литовських або «руских» істориків мав на увазі? Якщо встановити, чиї твори викликали цей полемічний гнів, то можна перевірити гіпотезу про час написання «Історії русів». Андрій Стороженко 1918 року припустив, що тут ідеться про двох польських авторів кінця XVIII — початку XIX століття: Яна Потоцького і ТадеушаЧацького. Таку можливість відкидати не можна, але у вищенаведеному уривку автор «Історії русів» заперечує не теорію Потоцького про українське походження полян, деревлян, тиверців і сіверян, і не теорію Чацького, що українці походять від племені «укрів». Він виступає проти уявлення, що саме польські королі створили козацтво і заселили Наддніпрянщину, адже воно ігнорує руське походження козаків, їхню запеклу боротьбу за союз із Росією і паплюжить славетну історію руської нації. Слід завважити, що протест анонімного автора викликали не власне польські (й литовські) твори, а те, що з них перекочовують «некоторые нелепости и клеветы в самые летописи малороссийские».

Справді, термін «Україна» використовували не тільки поляки чи литовці, таких авторів не бракувало і серед самих українців. Одним з останніх козацьких літописців XVIII століття був Петро Симоновський, автор «Краткого описания о козацком малороссийском народе». В головних козацьких літописах початку XVIII століття, зокрема й у творі, приписуваному Григорію Грабянці, що став важливим джерелом для козацької історіографії пізнішого періоду, повно згадок про «Україну», адже цей термін вживали як синонім «Малоросії». Крім того, на межі XVIII-XIX століть більшість істориків України проводили прямий зв’язок між СтефаномБаторієм, козаками і назвою «Україна». Подібні погляди висловлював сучасник Симоновського Яків Маркевич, який опублікував «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798) — історичний, географічний і етнографічний опис рідного краю.

Чимало російських і українських письменників поділяли ідеї, що викликали гнів автора «Історії русів», але людей, про яких можна сказати, що вони пишуть «робкие историйки», було небагато. По суті, такий чоловік був один. Його звали Максим Берлинський (1764-1848). Наприкінці XVIII — на початку XIX століття він викладав різні предмети, зокрема й історію, в одній київській школі. Берлинський народився на Путивльщині в родині священика, його цілком можна вважати «природным руским», як називав автор «Історії русів» часом і великоросів, і українців. 1788 року його призначили вчителем у недавно відкриту київську школу (згодом гімназію), перед тим він закінчив Києво-Могилянську академію і два роки навчався в учительській семінарії у Петербурзі. Берлинський все життя провикладав у київській гімназії і вийшов у відставку аж 1834 року. Тим самим він відповідав ще одній прикметі, зазначеній автором «Історії русів», — «не бывал нигде, кроме своей школы». 

Найважливіша з формальних кваліфікацій Берлинського — те, що серед багатьох його робіт з історії України був підручник «Краткая российская история для употребления юношеству» (1800), написаний, згідно з твердженням члена родини Берлинського, спеціально для семінаристів Київської духовної академії. Ще цікавіше — у цьому підручнику була вставка про історію України під назвою «Примечание о Малороссии». Цей фрагмент було вставлено в суто російський історичний наратив у розділі про правління царя Олексія Михайловича, він охоплював історію України від монгольської навали до Андрусівського миру (1667). Подальша українська історія розглядалася в контексті імперської Росії. Берлинський загалом відповідав образу загадкового опонента, згаданого в передмові до «Історії русів».

Чи справді в підручнику Берлинського траплялася «українська» термінологія і пропольські пасажі, як це здавалося анонімному автору? Найперше речення розділу «Примечания о Малороссии» дає позитивну відповідь на це питання — з нього можна зробити висновок, що оригінальна назва малоросійського краю справді була Україна: «Украина название Малороссии получила по соединении своем с Россиею». Згідно з Берлинським, польський король Сигизмунд I, «видя, что состоящие в военных упражнениях украинцы, называющиеся козаками, веема отважные и храбрые поиски делают [...], дал позволение занимать места выше и ниже города Киева, определил в 1506 году им первого начальника с титулом гетмана, некоторого Ланскоронского, которому дал во владение городаЧигирин и Черкассы...» А король Стефан Баторій «подтвердил в 1576 году прежние и даровал новые преимущества для украинцев; почему скоро оными заселены были пустые страны, между Днепром, Баром и Киевом лежащие». Отже, автор «Примечания о Малороссии» справді був «винний» по всіх пунктах, які закидав невідомому опоненту автор «Історії русів» — йшлося про походження назви Україна, організацію Запорозької Січі польськими королями чи осадження степового прикордоння.

Судячи з підручника та інших творів Берлинського про історію України, його важко запідозрити в полонофіли. Але загальна оцінка української минувшини у Берлинського, мабуть, викликала осуд людей, які захоплювалися героїчними звершеннями козаків. «Словом, — писав він у статті “О городе Києве”, — сей народ под игом польским стонал, под литовскими знаменами воевал, при польском правлении занят был униею, а при российском спорил о преимуществах и ничего для нас не произвел — кроме потомства». Берлинський до того ж негативно оцінював роль козацтва,особливо козацької старшини. Коли 1844 року йшлося про публікацію уривків з його «Исторического обозрения Малороссии», це викликало певні проблеми. За порадою одного з чільних істориків Російської імперії Миколи Устрялова негативні характеристики на адресу козацтва було викреслено з журнальної публікації. Цілком можливо, що антикозацькі настанови Берлинського, який у своїх творах явно симпатизував українським містянам, багато років заважали публікації «Исторического обозрения». За іронією, Берлинський прожив достатньо довго, щоб застати публікацію «Історії русів», яка містила випад проти його підходів і несла потенційну небезпеку режиму, але недостатньо довго, щоб дочекатися виходу власних творів, абсолютно лояльних до влади, як-от«Историческое обозрение Малороссии» та «История города Киев».

Якщо наведена вище аргументація справедлива і об’єктом критики анонімного автора таки був Берлинський, то «Історія русів» не могла бути написана до 1800 року, коли вийшов друком підручник Берлинського. Але чи можна ще посунути дату вгору? Здається, що так. Наявні в нас історіографічні свідчення не остаточні, але їх не можна ігнорувати і слід враховувати в пошуках дати створення «Історії русів». Як і мої припущення про підручник Берлинського, вони прямо пов’язані із вживанням терміна «Україна». В 1816 році на сторінках першого українського журналу «Украинский вестник» почалася дискусія про найбільш відповідну назву для колишніх земель Гетьманату. Цей журнал видавала група професорів Харківського університету, а його назва походила від назви Слобідської України, історичного й адміністративного регіону з центром у Харкові.

Все почалося з публікації в лютневому номері «Украинского вестника» за 1816 рік статті «изыскателя малороссийских древностей» з Харківщини Іллі Квітки під назвою «О Малой России». У ній Квітка представив звичний погляд на походження козаків, який поділяли багато людей, зокрема й Максим Берлинський. Про події після Люблінської унії (1569) Квітка писав: «Не задолго перед сим жители Волыни и других около нее провинций, приняв на себя название казаков — делали набеги на татар Крымской орды и даже отваживались в легких судах разъезжать по Черному морю близ северных и западных берегов оного — и нападать на торгующих греков. Польскому королю Стефану Баторию пришла счастливая мысль употребить в дело сих новых казаков; он предложил им составить из себя порядочное войско, дал волю избрать начальника, наименованного гетманом, — назначил для него резиденцию украинский город Теректимиров и отвел некоторое пространство на границах земли своего королевства, дабы они служили защитою от нашествия татар на польские владения». Незвична особливість статті Квітки — він припускав, що поляки називали Правобережну Україну «Малоросією», а Лівобережну почали називати «Україною». «Королевство или республика польская сделала свое распоряжение в новоприсоединенных областях и причислила Волынскую, Луцкую с Подолиею и Полесьем к малой Польше, а город Киев с его округом и другие города, лежащие по правую сторону Днепра, наименовала Малою Россиею, города же, на левой стороне оного находящиеся, Украиною», — писав Квітка. 

Традиційні уявлення того часу, які відповідали реаліям XVIII століття, зводилися до прямо протилежного: землі на лівому березі Дніпра називали «Малоросією», а на правому — «Україною». В цьому й полягала суть «Замечания на статью о Малороссии» Михайла Маркова, яке вийшло у серпневому числі «Украинского вестника» за 1816 рік. Він заперечив твердження Квітки, причому на основі численних історичних джерел, зокрема й польських. Це мало особливе значення, адже теза Квітки полягала в тому, що саме польська влада запровадила назви «Україна» і «Малоросія». «До того как Малая Россия появилась с половины 17 ст. в российских природных актах, греки еще в половине 15 столетия тем отторженным от России областям такое название дали», — писав Марков. «Но чтоб поляки употребляли сие название, то сколько я не видел грамот польских королей от самого времени соединения Литвы с Польшей и сколько не читал их разных конституций, нигде не встречал оного, равно как ни в летописях их, ни в землеописаниях. Почему и заключаю, что поляки высшеозначенные все наши области называли вообще просто Русью, а часто по воеводствам».Потім він додав: «Что касается до Украины, будто бы поляки оною называли города на левой стороне Днепра с 1570 года также как и на правой стороне Малороссиею, то против сего я имею старый атлас польский».

Виявилося, що всю цю дискусію викликало просте непорозуміння. Саме таке пояснення дав Квітка у листі, надрукованому в жовтневому номері «Вестника» за 1816 рік. Він писав: «Следовало бысказать: “на правой стороне Днепра Украиною, а на левой Малою Россиею”». I додав: «при переписке или при наборке слов сделана таковая ошибка». Здавалося, що питання вичерпано і продовження дискусії «Україна проти Малоросії» на сторінках «Украинского вестника» не буде. Але, порівнявши дискусію Квітка-Марков з передмовою до «Історії русів», можна зробити висновок, що ця дискусія мала продовження та набула набагато ширшого історіографічного і політичного значення, хоч, видно, й почалася з непорозуміння. В обох публікаціях ідеться про походження козаків, роль поляків у заселенні Наддніпрянщини та важливість польських авторів і джерел для української історіографії. Міг автор «Історії русів» реагувати не на підручник Берлинського, а на дискусію 1816 року?

Щоб це припущення підтвердити або заперечити, слід пояснити згадку про «учебную историйку», яка викликала таке роздратування автора «Історії русів», а це справа нелегка. Михайло Марковбув директором Чернігівської гімназії і губернським директором народних училищ. Він з ентузіазмом досліджував українську минувшину і опублікував багато робіт з історії Чернігівщини. В1816-1817 роках, крім полеміки з Квіткою, Марков надрукував в «Украинском вестнике» статтю про древню історію Русі. Маркову з певною натяжкою можна було закинути, що він ніде не бував, крім своєї школи. Але проблема в тому, що хоч Марков і написав багато робіт, дотичних до сфери освіти, він і не думав братися за підручник з історії, а його стаття на вісім сторінок з амбітною назвою «Вступ до малоросійської історії» (1817) обмежувалася києво-руським періодом.

Навіть якщо припустити, що під «учебной историйкой» анонімний автор мав на увазі не підручник, а якусь роботу, написану вчителем, або що в оригіналі було сказано не «учебная», а «ученая», то у відповіді Маркова Квітці не було жодних тверджень, які підважували права козаків або Русі на Наддніпрянську Україну. До того ж Марков у своїх творах уникав української термінології і зовсім не скидався на полонофіла. Квітка в цьому плані був кращою мішенню, ніж Марков, але він не мав нічого спільного зі школами, і зі списку підозрюваних його слід також викреслити. Отже, мусимо повернутися до Максима Берлинського та його підручника 1800 року як імовірного об’єкта нападок анонімного автора на полонофілів. Виходячи з полеміки Квітка-Марков, можна, однак, припустити, що випад на адресу Берлинського був спровокований полемікою про Україну і Малоросію, надрукованою «Украинским вестником» 1816 року.

Назагал, наш екскурс у тогочасні історіографічні дискусії підтверджує висновки тих авторів, які вважають «Історію русів» продуктом XIX століття. Гіпотетично ми можемо звузити діапазон можливих дат створення пам’ятки до періоду між 1809 і 1818 роками. Мало того, ми можемо припустити, що передмову до «Історії русів», у якій є випад проти використання назви «Україна» стосовно земель колишнього Гетьманату, було написано між 1816 і 1818 роками.

Невже хтось міг полемізувати з підручником Берлинського аж через п'ятнадцять років після його появи? В цьому нема нічого дивного. Шлях книжки до читача в Україні початку XIX століття був дуже довгим. Андріан Чепа, полтавський знавець козацької історії та фахівець з прав і привілеїв української шляхти, отримав від Берлинського його книжку лише і8ю року. Доти він навіть не знав про існування праці, яка роками служила підручником у Київській академії і провінційних школах. Читач, незадоволений тим, як Берлинський трактує козацьку історію, міг висловлювати свої емоції через тривалий час після публікації книжки. Не було резонів і згадувати ім’я автора. Берлинський прожив дуже довго і застав не тільки 1820-ті роки, коли «Історія русів» почала активно ходити у списках, а й 1846-й, коли вона вперше вийшла друком.