Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 6

Київський рукопис

Сьомого листопада 1943 року, у двадцять шосту річницю Жовтневої революції, радянське радіо передавало доповідь Йосифа Сталіна на урочистому засіданні з нагоди свята. «Недалеко то время, когда мы завершим очищение от врага Украины и Белоруссии, Ленинградской и Калининской областей», — оголосив генсек. За кілька годин до того Сталін повідомив про найбільшу перемогу того року — Червона Армія повернула Київ. «Луна ювілейного салюту із 324 гармат, кремлівських дзвонів і радісного гамору натовпу відбивалася від стін московських будинків», — писав журнал «Тайм» у номері за 15 листопада. Після поразок 1941-1942 років Червона Армія переламала хід війни і відвойовувала втрачені території. Наступ на Київ почався з листопада 1943 року з артобстрілу німецьких позицій на правому березі Дніпра. 5 листопада танкова армія генерала Рибалка, уродженця Лебединського району в колишньому Гетьманаті, увірвалася у місто. Ворог панічно відступав, уникаючи оточення. Наступного дня Київ було визволено.

Взявши з боєм столицю республіки, війська 1-го Українського фронту рушили далі на захід, а в місто прийшли загони НКВС — вони шукали саботажників, вистежували німецьких шпигунів і карали колаборантів. Оперативна група енкаведистів увійшла в будинок № 2 на Андріївському узвозі, одній з найкрасивіших вулиць Києва. їх цікавила квартира № 42, яку донедавна займав Олександр Оглоблин, київський міський голова при німцях. У складі групи були архівісти, які займалися документами і архівними матеріалами, що їх кинули німці. Дехто знав Оглоблина особисто: до війни він був професором історії в Київському університеті. У квартирі Оглоблина архівісти знайшли чимало розкиданих паперів і ретельно їх позбирали. їм, можна сказати, пощастило: папір у замерзлому місті цінувався високо, і сусіди Оглоблина запросто могли пустити все на розпал.

Найцінніші папери знайшли у схованці між стіною і шафою — там зберігалося листування Оглоблина і машинопис розлогої статті з української історіографії. Федір Шевченко, молодий радянський архівіст і член оперативної групи чекістів, потім згадував, що це була розвідка Оглоблина про «Історію русів». Вона справила сильне враження на Шевченка, той уже мав у своїй бібліотеці видання «Історії русів» Бодянського 1846 року. 1966-го, через двадцять з лишком років після київської знахідки, Шевченко опублікував свою статтю про «Історію русів», яка знову привернула увагу радянських істориків до цієї пам’ятки. Однак про давнє знайомство з Оглоблиним і знайденою в його квартирі статтею Шевченко волів не згадувати аж до падіння комунізму.

Хто такий Олександр Оглоблин, чому він цікавився «Історією русів» і чому ним цікавився НКВС? Олександр Петрович Оглоблин (це прізвище вітчима, справжнє — Мезько) народився в Києві 1899 року, виховувала його переважно бабуся по матері, яка походила з відомої старшинської родини. Буремного 1917 року Оглоблин вступив у Київський університет. Навчання протривало недовго, і 1919 року він почав викладати в освітніх установах, створених більшовицьким режимом. Приятелів вражала історична ерудиція та амбіції Оглоблина, він наполегливо займався самоосвітою, провадив власні дослідження і хотів надолужити те, що не вдалося взяти в університеті. Оглоблин поєднував глибокий інтерес до соціально-економічної історії з українською тематикою. Молодий дослідник опинився в одному академічному таборі з Михайлом Слабченком — той у двадцятих роках ще вірив у комуністичне майбутнє України і конфліктував зі старшим поколінням українських істориків на чолі з Михайлом Грушевським. Влада з недовірою ставилася до обох таборів. 1930 року Оглоблина ненадовго заарештували; згодом його змусили зректися свого покійного вчителя по Київському університету, видатного історика Митрофана Довнар-Запольського. Тридцяті роки важко назвати щасливими часами в житті Оглоблина, але з початком Другої світової війни він знову опинився у фаворі. Разом з іншими істориками йому доручили опікуватися радянізацією історичного цеху Західної України, яку щойно приєднали до УРСР. Але на цей момент Оглоблин уже не мав ілюзій про радянську владу.

Напад німців на СРСР 22 червня 1941 року оприявнив справжнє ставлення Оглоблина до радянського режиму. У вересні 1941-го, коли німці підійшли до Києва, а начальство, колеги і учні Оглоблина по Інституту історії АН УРСР від’їжджали в евакуацію, він вирішив лишитися в місті. 19 вересня німці захопили Київ. Через два дні — поворот абсолютно несподіваний: 42-річного Олександра Оглоблина призначили міським головою окупованого Києва. Його переконали зайняти цю посаду члени Організації українських націоналістів; у сподіванні здобути незалежність західноукраїнські націонал-радикали робили ставку на нацистську Німеччину. Оунівці переконали Оглоблина обіцянками, що він зможе українізувати громадське й культурне життя міста. Націоналістам потрібна була людина, яку поважатимуть і німці, і кияни. 21 вересня окупаційна влада призначила Оглоблина на нову посаду. Невдовзі всі сторони побачили, що це була помилка. Оглоблин справді багато зробив для українського культурного відродження у місті, але майже не впливав на реальний хід подій під німецькою окупацією. Німці, своєю чергою, вважали Оглоблина поганим адміністратором, який лізе в їхні справи. 25 жовтня, пропрацювавши міським головою якийсь місяць, Оглоблин подав у відставку. 

На коротку каденцію Оглоблина припав, мабуть, найжахливіший епізод Голокосту. 24 вересня, три дні по тому, як Оглоблин зайняв посаду, центр Києва струсонули потужні вибухи: відступаючи, енкаведисти заклали вибухівку в будинки, де, за їхніми розрахунками, мали розташуватися головні німецькі установи. «Німці виробили чітку ідеологічну лінію, — пише Тимоті Снайдер про події 1941 року в Києві. — Якщо винні енкаведисти, то відповідатимуть євреї». 29-30 вересня СС, СД і загони військової поліції при допомозі місцевої поліції знищили в Бабиному Яру на околиці Києва понад тридцять тисяч євреїв. Рішення про розстріл ухвалив військовий комендант Києва генерал-майор Фридрих Ебергардт. Згодом Оглоблин заявляв, що не має жодного стосунку до масового вбивства. Справді, він не ухвалював це рішення і навряд чи міг якось йому завадити. Але подібна акція не могла обійтися без допомоги з боку міської адміністрації. Нам невідомо, що Оглоблин знав і що думав про людську трагедію, яка розгорталася на його очах. Проте відомий епізод, коли міський голова клопотався перед генералом Ебергардтом за жінку-єврейку, родину якої він знав до війни. Ця жінка пережила Голокост і згадувала: «Оглоблин вийшов з кабінету коменданта дуже стурбований і блідий. З'ясувалося, що комендант сказав йому: єврейське питання — справа самих німців, і вони вирішать, як захочуть».

Можна сміливо припустити, що, провівши бурхливий і трагічний місяць на посаді голови рідного міста, Оглоблин подав у відставку з радістю. Йому пощастило. Заступника і наступника Оглоблина Володимира Багазія німці заарештували і в лютому 1942 року розстріляли разом з іншими оунівцями в тому самому Бабиному Яру, де полягли десятки тисяч євреїв. Упродовж німецької окупації в Бабиному Яру загинуло майже сто тисяч людей: євреї, цигани, радянські військовополонені, українські націоналісти, заручники, яких німці брали у відплату за партизанські напади, пацієнти сусідньої психіатричної лікарні. Німці планували заморити киян голодом, населення мусило тікати в села, де можна було хоч якось прогодуватися. Оглоблин ховався від страшної реальності в науковій роботі. Він опікувався кількома історичними проектами сумнівного академічного значення, але схваленими німцями. Проте справжньою пристрастю науковця стала «Історія русів». Загадковий твір стояв у думках Оглоблина на першому місці впродовж усієї окупації Києва.

Звідки взявся інтерес Оглоблина до «Історії русів»? Він почав досліджувати пам’ятку наприкінці тридцятих років; між початком Другої світової війни і нападом німців на СРСР радянська влада дивилася крізь пальці на відродження україністики, щоб легітимізувати анексію територій, здобутих у результаті пакту Молотова—Рібентропа. До початку радянсько-німецької війни Оглоблин устиг зробити достатньо багато у новій для нього темі, щоб представити свої висновки науковій спільноті. Найкращим місцем для цього був Львів, там чекала найвдячніша аудиторія. Перші дні червня 1941 року Оглоблин провів у Львові, виступаючи з доповідями на центральну тему тепер уже майже столітньої дискусії — хто написав «Історію русів». Оглоблин поставив питання про автора так, як до нього не ставив ніхто. Його цікавила не лише ідеологія автора й гіпотетичний час написання «Історії русів», а й місце, де було створено пам’ятку.

Оглоблин — перший науковець, який звернувся до цього тексту з погляду історичної географії. У статті про «Історію русів», завершеній у Києві 1942 року (ймовірно саме одну з версій цього тексту вилучили енкаведисти роком пізніше), він пояснював свій метод так: «Тут треба зважити на два моменти: по-перше, яка місцевість займає переважне місце в свідомості автора, так би мовити, цікавить його особисто; по-друге, наскільки він знає цю місцевість, наскільки точно в деталях (а не в цілій концепції) він передбачає різні місцеві моменти (події, географічні назви, імення місцевих діячів тощо)». Наталю Полонську-Василенко, близьку приятельку Оглоблина у міжвоєнний період та роки нацистської окупації, вразило, наскільки ретельно він аналізував текст «Історії русів». «Поступово, крок за кроком, сторінка за сторінкою досліджував він [...] ті топографічні назви, якими сповнений текст. Олександр Петрович добре знає Новгород-Сіверщину, і це дало йому можливість, якої, мабуть, не має ніхто з дослідників: порівняти ці топографічні назви з сучасними — і ця аналіза дала блискучі наслідки: села, річки, гаї — все це відповідає сучасним назвам».

Новгород-Сіверщина, північно-східний куток сьогоднішньої України неподалік російського кордону, займала особливе місце в серці Оглоблина. З Сіверщини вела рід його мати, і дитиною Оглоблин часто гостював у бабусі, яка походила зі стародавньої старшинської родини Лашкевичів. Систематично досліджуючи «Історію русів», Оглоблин не міг не помітити, скільки в тексті географічних назв, знайомих йому з дитинства. Карта української історії, яку можна виснувати з «Історії русів», явно тяжіє в північно-західний бік Гетьманату, в центрі цієї карти стоїть Новгород-Сіверщина. Оглоблин відзначав багату уяву автора «Історії русів», яка особливо пробуджувалася, коли він писав про Сіверщину, та його прекрасну обізнаність із сіверською топографією.

Особливо цікаві в цьому плані фантастичні деталі про облогу Новгорода-Сіверського «польською» армією Лжедмитрія у 1604 році. Автор «Історії русів» писав, що поляки, «приближась кНовгороду Северскому, расположили стан свой при Соленом озере, у вершин обширных и глубоких рвов, заросших лесом, кои некогда наполнялись водою и окружали Новгород. Правый из них назывался Ладейною пристанью [...], а левый звался Ярославским потоком или ручьем, по течению его у Ярославли горы». «Всі ці назви існували в Новгород-Сіверську і в XVIII-XIX ст.», — завважував Оглоблин. 

Він також вказав на інші фрагменти «Історії русів», з яких випливає обізнаність автора з топографією Новгорода-Сіверського і околиць. На думку Оглоблина, не було сумніву, що автор походив з самого Новгорода-Сіверського або сусідніх країв.

Вірний своєму дослідницькому методу, Оглоблин спостеріг ще одну схильність автора, яка виказує його знайомство з північно-східною Україною. Він легко оперує прізвищами новгород-сіверських сімей, описуючи вигадані події, або вписує людей з місцевими прізвищами у справжні історичні епізоди. Оглоблин завважив, що автору «Історії русів» була особливо дорога новгород-сіверська родина Худорб — вона згадується у тексті найчастіше. Вперше прізвище Худорба трапляється під 1648 роком, на світанку Гетьманату. За наказом Богдана Хмельницького, полковник Кіндрат Худорба (Худорбай) начебто повів свій полк на Сіверщину. Полковник Худорба не просто грає помітну роль у повстанні Хмельницького, а й виконує священну місію — визволяє малу батьківщину автора «Історії русів» з-під польського ярма. Мабуть, той самий полковник Худорба рятує частину козацького війська від неминучої поразки в 1655 році. Через п’ять років він веде уманський полк на Сіверщину і разом з іншими полковниками вибиває польську армію з Києва, Чернігова, Новгорода-Сіверського і Стародуба. Востаннє Худорби згадуються в «Історії русів» під 1708 роком: новгород-сіверський хорунжий Павло Худорба зустрічається з царем Петром І у селі Погребках і повідомляє, що козаки готові здати місто, захоплене перед тим шведами.

Оглоблин вважав, що всі чотири епізоди, в яких фігурують героїчні Худорби, — вигадки анонімного автора, але виявилося, що на Сіверщині справді існувала родина Худорб. Оглоблин знайшов відомості про багатьох Худорб, які жили там у XVIII — на початку XIX століття. Найвідоміший із них — Архип Худорба, наприкінці 1770-х років він дослужився до чину сотника Стародубського полку. Худорби отримали російське дворянство на підставі родоводу, який починався з такого собі Михайла Кіндратовича Худорби. Схоже, що «Історія русів» подовжує генеалогічне дерево Худорб до XVII століття і знаходить Михайлу Худорбі батька — того самого заслуженого полковника Хмельницького, визволителя (і то не один раз, а двічі) Сіверщини від поляків. Оглоблин з’ясував, що історичні Худорби жили в селі Комані в околицях Новгорода-Сіверського і володіли землями поблизу села Погребків, згаданого в «Історії русів».

Далі було ще цікавіше відкриття: Оглоблин вказав на зв’язок між Худорбами і першою появою «Історії русів». Одного з Худорб було згадано в листі «першовідкривача» рукопису полковника Олександра фон Брігена. У жовтні 1825 року він писав Кондратію Рилєєву: «Я буду прилагать старание доставить вам, колико возможно, материалы из Мал[ой] Рос[сийс]кой истории. Я имею в видуполучить таковую историю, писанную современником Конисского Худорбою, она неизвестна, ибо один токмо экземпляр оной существует в доме, в коем жил Худорба. Сия “История” ценится здесь наравне с “Историею” Конисского, ставят ей только порок, что она очень вольно и против нашего правительства писана. Получив оную, я велю сделать с нее два списка: один для вас, а другой для себя». Лист фон Брігена опублікували ще до Першої світової війни, але ніхто до Оглоблина не зв’язав Худорбу-літописця з листа фон Брігена з родиною Худорб з «Історії русів», не кажучи вже про Худорб з Команя.

Але що саме означав цей збіг прізвищ? Спершу Оглоблин не мав певності. Він задався питанням, чи «“История” Конисского», яку фон Бріген дістав для Рилєєва, це справді «Історія русів», опублікована 1846 року Осипом Бодянським. На думку Оглоблина, це питання потребувало подальших досліджень, але він наразі припустив, що «Історія русів» і невідомий текст Худорби — різні твори. Він не виключав можливості, що автор «Історії русів» міг знати рукопис Худорби (згодом Оглоблин висловлюватиме цю думку певніше), але був переконаний, що її написав не Худорба.

Оглоблин мав іншого кандидата на авторство. Він вважав, що автор трактату, як і Худорба, був пов’язаний з селом Команем. Походив він не з простої старшинської родини, а з козацької еліти, а серед його предків був гетьман Правобережної України XVII століття. Прізвище автора, оголосив Оглоблин, — Ханенко. «Всі нитки в темній справі авторства “Истории Русов” ведуть до Ханенків», — писав він. Вони не тільки володіли більшою частиною села Команя у XVIII — на початку XIX століття, а й, згідно з Оглоблиним, були пов’язані з Худорбами на сторінках «Історії русів». «В 1660 році уманським полковником був не Худорбай (як пише “История Русов”), а Михайло Ханенко, майбутній правобережний гетьман», — доводив Оглоблин.

Ханенко — третя за частотою згадок козацька родина в «Історії русів» після Хмельницьких і Худорб. Цілком сподівано у трактаті фігурує гетьман Михайло Ханенко. Його гетьманування підпокровительством польського короля автор «Історії русів», сильно налаштований проти поляків, описує з розумінням, а то й із симпатією. Крім цього, є дві згадки про іншого Ханенка — випускника Київської академії і генерального хорунжого Запорозької Січі Миколу Ханенка (1693-1760), який лишив по собі цікавий щоденник. За час своєї довгої кар’єри він двічі їздив у Петербург клопотатися про відновлення посади гетьмана. 1723 року за наказом Петра І його разом з Павлом Полуботком кинули у в’язницю. Згодом Миколу Ханенка випустили, він воював у російсько-турецькій війні, був генеральним хорунжим і генеральним бунчужним. 1745 року брав участь в іншій козацькій депутації, яка домагалася відновлення гетьманства, скасованого АнноюІоаннівною. Цього разу місія пройшла успішно. Послів ніхто не арештовував, і імператриця Єлизавета Петрівна призначила гетьманом України Кирила Розумовського. В «Історії русів» Ханенко фігурує у складі обох місій. Тут автор не мусив нічого вигадувати.

Оглоблин вважав, що співавтором «Історії русів» міг бути син Миколи Ханенка Василь, який очевидно мав доступ до батькового архіву. Василь Ханенко (бл. 1730 — після 1790) був помітною постаттю у шляхетському товаристві Новгорода-Сіверського другої половини XVIII століття. В 1787 році під час поїздки Катерини II у Крим він зустрічався з імператрицею і ймовірно ділився спогадами про її чоловіка й попередника на російському престолі Петра III. Цікава, напевно, була розмова: Петра убили в результаті перевороту, який влаштувала Катерина. Але Ханенко не мав особливих підстав зважати на почуття імператриці, адже убивство Петра поклало край його власній кар’єрі. Ханенко служив першим ад’ютантом Петра, і по смерті імператора його одразу звільнили від обов’язків. Випускник Кільського університету в Німеччині і амбітний придворний мусив провести решту життя у своєму маєтку на Новгород-Сіверщині. Там, припускав Оглоблин, він і розбирав батьків архів та спостерігав критичним оком за політикою Катерини. Позитивний опис правління Петра III в «Історії русів» Оглоблину здавався доказом того, що автором рукопису справді міг бути Василь Ханенко. Але без відповіді лишалося багато важливих питань. Оглоблин завжди вважав, спираючись почасти на твори Михайла Максимовича і Михайла Драгоманова, що «Історія русів», принаймні в остаточній своїй формі, — продукт ліберальної епохи Олександра І.

Оглоблин розв’язав цю суперечність, ввівши в сюжет ще одного Ханенка. Олександр Ханенко, онук Миколи і племінник Василя, народився близько 1776 року і в 1817-му був іще живий. На початку XIX століття у період ліберальних експериментів Олександра він служив секретарем російського посольства в Лондоні; був знайомий з головним тодішнім реформатором Михайлом Сперанським і вийшов у відставку 1817 року, за припущенням Оглоблина, через те, що Сперанський впав у немилість. Решту життя Олександр Ханенко провів у своїх маєтках у Суразькому повіті неподалік Новгорода-Сіверського, де й розбирав багатий сімейний архів. В особі Олександра Ханенка Оглоблин знайшов чудову кандидатуру співавтора або принаймні редактора «Історії русів», тексту, який, на його думку, підсумовував життєвий досвід, ідеї та прагнення трьох поколінь чільної козацької родини тієї епохи. Ханенківська гіпотеза перегукувалася з теорією про співавторство Григорія і Василя Полетик та узгоджувала давнє припущення, що твір написано близько 1768 року, з численними свідченнями, що його створили таки пізніше.

Закінчивши розвідку про «Історію русів» у травні 1942 року в окупованому Києві, Оглоблин не закрив тему. Але він не знав, що його дослідженням, принаймні тимчасово, покладуть край сталінградські події. Ситуація на фронті повернулася проти німців, і перспектива зустрічі з чекістами Оглоблина явно не тішила — він уже мав нагоду переконатися в їхніх манерах під час свого арешту 1930 року. Восени 1943 року Київ опинився між двох вогнів, і здавалося, що місто приречене. Колись квітуча столиця республіки лежала в руїнах. «Зруйновано і спалено Дарницю, горить Поділ», — згадував очевидець. «Потверджується, що Лівобережжя, принаймні на Уі, не існує. По той бік Дніпра день і ніч стоїть заграва, дим. А по цей бік над степовими дорогами теж, мов дим, хмари пилу від безнастанного руху маси втікачів. Хто приховується, щоб залишитись, німці вбивають. Хто ж зумів все-таки приховатись, — яка доля жде його під більшовиком?».

Що при комуністичному режимі чекає градоначальника-колаборанта, Оглоблин ілюзій не мав. Йому нічого не лишалося, як разом з німецькою армією швидко відступати на захід. 15 вересня 1943 року з дружиною і сином-підлітком Оглоблин сів на поїзд у Львів. Київська культурна еліта масово виїжджала. Дістати квиток у західному напрямку було дуже непросто, а влізти у переповнений вагон ще важче. У Василя Кричевського, одного з найвидатніших українських художників XX століття, автора герба молодої української держави в 1917 році, на київському вокзалі стався серцевий напад. Прийшовши до тями у поїзді на Львів, Кричевський отримав новий удар: з’ясувалося, що у вокзальному гармидері вкрали дві валізи з його роботами і рукописом дружини про українські старожитності зі скла. Ці роботи пропали безслідно.

Оглоблину пощастило. Його валізи не пропали, рукописи вціліли, але більшу частину архіву, зокрема цінні генеалогічні таблиці козацької старшини, серед них напевно і Ханенків з Худорбами, довелося лишити в Києві. Він перевіз свій архів у Покровську церкву, де зберігалися документи київських архівів, але частина паперів лишилася на квартирі. Машинопис, який знайшли чекісти в листопаді 1943-го, — ймовірно, той самий текст, що його хотів опублікувати 1942 року в «Записках НТШ» Іван Крип’якевич, колега і добродійник Оглоблина у Львові. Через війну ця робота так і не вийшла. 

Згодом Оглоблин не захотів публікувати цю розвідку, бо змінив свою думку про авторство загадкового рукопису. Виїхавши у Львів 15 вересня 1943 року, історик лишив у Києві не тільки рукописи й бібліотеку, а й переконання, що «Історію русів» написали Ханенки.

Прибувши у Львів, Оглоблин незабаром виголосив доповідь у Науковому товаристві ім. Шевченка і надрукував статтю в листопадовому номері львівського журналу «Наші дні». Оглоблин заявив, що «Історію русів» написали не Ханенки, як він вважав раніше, а інший автор, ім’я якого досі не згадували у зв’язку із загадковим рукописом. Його звали Опанас Лобисевич (1732-1805). Стаття Оглоблина мала несподіваний результат: Михайло Возняк, який лишився в окупованому Львові і вважав себе найбільшим авторитетом з «Історії русів», сприйняв дуже гостро те, що київський учений наважився атрибутувати пам’ятку комусь іншому, крім князя Олександра Безбородька. В січні 1944-го Возняк надрукував статтю в «Наших днях», критикуючи тези опонента. Оглоблин відповів у лютому своєю статтею. Обмін аргументами закінчився особистим конфліктом двох учених. Критика безбородьківської гіпотези настільки розлютила Возняка, що свої традиційні прокльони на адресу нацистів він супроводжував тепер погрозами побити Оглоблина. Возняк був готовий захищати свою теорію кулаками. До бійки не дійшло, мабуть, на щастя для самого Возняка, який був на вісімнадцять років старший за Оглоблина.

1944 року Оглоблин щасливо уникнув зустрічі не тільки з Возняком, а й з Червоною Армією, яка влітку зайняла Львів. Оглоблин та інші українські науковці, котрі не хотіли лишатися під радянською владою, перебралися зі Львова у Прагу. З наближенням лінії фронту вони їхали далі на захід і 8 травня 1945 року на залізничній станції під чесько-німецьким кордоном дізналися, що нацистська Німеччина капітулювала. На кінець травня вони добулися до Віттенберга, тимчасовим притулком їм став зал ґастхаузу в сусідньому селі. Наймолодшому з групи біженців не було й року, найстаршому виповнилося сімдесят. У залі навалом лежали солом’яні матраци, але в кутку 19-річний Дмитро Оглоблин змайстрував для батька стіл. Старший Оглоблин не мислив і дня без роботи над своєю улюбленою темою — «Історією русів».

Перебуваючи у другій половині 1940-х років у таборах ді-пі в Німеччині, Олександр Оглоблин продовжував студіювати «Історію русів». Дослідження того періоду утвердили його в переконанні, що автором «Історії русів» був Опанас Лобисевич. 1949 року він опублікував статтю в паризькому журналі «Україна», де виклав свої аргументи на користь авторства Лобисевича. Як і канцлер Безбородько, Лобисевич більшу частину життя провів у Петербурзі і теж займався літературною працею. Але на цьому паралелі між двома кандидатами закінчуються. Лобисевич не сягнув висот імперської служби. Найвища його посада — секретар канцелярії Кирила Розумовського, президента Російської академії наук і останнього гетьмана України. Проте літературним талантом він явно перевищував канцлера. Лобисевича часто вважають предтечею основоположника сучасної української літератури Івана Котляревського, автора «Енеїди» — переробки твору Вергілія. Припускають, ніби Лобисевич, ще до Котляревського, пародіював «Георгіки» Вергілія. Проблема в тому, що його твір під назвою «Вергилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые» не зберігся. До нас дійшли натомість переклади Лобисевича з латини і французької.

Чому Оглоблин віддав перевагу Лобисевичу, а не Безбородьку чи Ханенкам? Можливо, тому, що Лобисевич своїм життям і кар’єрою краще вписувався у портрет гіпотетичного автора «Історії русів», ніж хтось із окремо взятих Ханенків. Лобисевич народився близько 1732 року, помер 1805-го, був свідком останніх десятиліть існування Гетьманату, засвоїв просвітницькі ідеї і столичну петербурзьку культуру другої половини XVIII століття і навіть застав початок ліберальних реформ Олександра І. В ролі гіпотетичного автора «Історії русів» Лобисевич міг переграти двох, а то й трьох Ханенків. Він походив із тієї ж частини України: народився у відомій козацькій родині в околицях села Погар у Стародубському полку поблизу Новгорода-Сіверського. Ще важливішою обставиною Оглоблин вважав те, що Лобисевич почав здобувати освіту в Київській академії, коли її ректором був архієпископ Кониський. У 1790-х роках Розумовський звільнив Лобисевича від служби. Тихо живучи у своєму маєтку під Новгородом-Сіверським, Лобисевич писав Кониському і цікавився можливістю видати одну з п’єс архієпископа — трагікомедію «О воскресении мертвых». З цієї ініціативи нічого не вийшло, але лист зберігся, і завдяки йому Лобисевич став в очах майбутніх дослідників справжнім патріотом козацької вітчизни.

Те, що Лобисевич після відставки жив у краях, де знайшли «Історію русів», і цікавився письменством, не могло не викликати відповідних здогадів, а на думку Оглоблина, взагалі робило його ідеальним кандидатом на авторство твору. Оселившись на Україні, Лобисевич став маршалком дворянства, спершу Новгород-Сіверського повіту (1783-1785), а потім Новгород-Сіверського намісництва (1787— 1789). У ці роки Новгород-Сіверський був столицею великої провінції, центром політичного, інтелектуального і культурного життя еліти колишнього Гетьманату. Оглоблин активно цікавився долею, кар’єрою і творчістю людей, які обіймали посади у Новгороді-Сіверському в часи несподіваного піднесення і процвітання міста. Більшість цих людей походили з давніх козацьких сімей, вихідці з яких зробили блискучі кар’єри на імперській службі. Оглоблин вважав, що саме в цьому середовищі виникла «Історія русів» і що вона відображала патріотичні почуття нової еліти міста. Він навіть заявив про існування новгород-сіверського патріотичного гуртка. У пізніх творах Оглоблина це припущення стало своєрідною мантрою, але він так і не зміг довести існування такого гуртка документально.

Оглоблинські дослідження вражали оригінальністю, однак мало який науковець приймав його гіпотезу про авторство Лобисевича. 

Один з чільних українських істориків того часу Дмитро Дорошенко вважав, що Оглоблин не навів достатньо доказів існування новгород-сіверського гуртка. Ще один український історик-емігрант Ілля Борщак, який 1949 року видав у Парижі монографію про «Історію русів», продовжував вважати, що твір написав Василь Полетика. Оглоблинські аргументи не переконали й іншого дослідника «Історії русів» Андрія Яковліва, який захищав свою стару тезу про те, що автор пам’ятки — Олександр Безбородько. Невдовзі почав сумніватися і сам Оглоблин. Те, що інші фахівці не приймають його гіпотези, — одна річ. Набагато важливіше, і Оглоблин знав це краще за всіх, що надто багато моментів в «Історії русів» не відповідали біографії і характерним рисам Лобисевича. Почати з того, що Лобисевич ніколи не жив у Новгороді-Сіверському і не мав особливих причин любити це місто. Він не служив в армії, не так щоб дуже добре знав топографію південної України — а все це, судячи з ханенківської гіпотези, Оглоблин вважав важливими прикметами автора «Історії русів». Наприкінці сорокових років Оглоблину довелося попрощатися зі ще однією гіпотезою: Лобисевич на автора «Історії русів» не підходив.

Київські руїни поховали ханенківську гіпотезу в 1943 році, а в повоєнній європейській розрусі зникла й кандидатура Лобисевича. 1951 року Оглоблин переїхав у Сполучені Штати — крім рукописів і невеличкої бібліотеки, історик взяв із собою пристрасть до тексту, який все не йшов йому з голови. Оглоблини оселилися в місті Лудлоу, штат Масачусетс; стараннями сина, який пішов робітником на завод, і дружини, яка взяла на себе домашні справи, він був захищений від щоденних клопотів і міг спокійно займатися наукою. Оглоблин виніс добрий урок зі своїх попередніх «помилок» і нових кандидатів в автори «Історії русів» більше не пропонував. Він зосередився на дослідженні джерел «Історії русів» і біографій людей, які, на його думку, належали до новгород-сіверського патріотичного гуртка та надихнули автора загадкового тексту. 

Оглоблин підсумував свої погляди на походження «Історії русів» у передмові до українського перекладу пам’ятки, який вийшов у Нью-Йорку 1956 року. Попередніх своїх гіпотез він не розвивав, натомість висловив три припущення про походження тексту. Перше — про новгород-сіверське коріння анонімного автора і, можливо, самого тексту. Друге — про час написання твору. Оглоблин датував його створення 1802-1805 роками на тій підставі, що автор нібито знав деякі публікації, які з’явилися у 1801 і 1802 роках, але не знав одного важливого тексту, надрукованого 1805-го. Оглоблин доводив, що рукопис «Історії русів» почав циркулювати у 1822-1825 роках. І нарешті він заявив, що автор входив у новгород-сіверський патріотичний гурток, який нібито існував у 1780-1790-х роках. Інтригувало й пояснення ідеологічних та національних настанов твору — «історіософії» анонімного автора, як називав це Оглоблин. Він вважав, що автора надихала ідея української державності. На завершення Оглоблин передбачав, що «Історія русів» збереже своє значення в українській науці і політичному дискурсі: «“Історія Русів”, як Деклярація прав Української нації, залишиться вічною книгою України».

Олександр Оглоблин з одного боку та Андрій Яковлів і Михайло Возняк — з другого різко розходилися в питанні авторства «Історії русів», але поділяли ідеї «державницької школи» української історіографії, яка бачила в історії насамперед спроби створити українську державу. Ця тенденція домінувала в емігрантській історіографії впродовж холодної війни, а її прихильники вбачали в «Історії русів» витоки власних поглядів, а то й узагалі перше втілення «державницьких» ідей. Оглоблин, може, й не розв’язав загадку авторства «Історії русів», але хотів поставити цей текст на службу українській справі, як її розуміли в еміграції в середині XX століття. Нащадків козацької еліти, яких Лазаревський називав «люди старой Малороссии» і критикував за зраду інтересів народних мас, Оглоблин перетворив на «людей старої України» і до того ж щирих патріотів. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років Оглоблин багато працював над монографією під робочою назвою «Студії над Історією Русів». Він усе ще плекав надії знайти автора загадкового тексту, але ніяк не міг наблизитися до мети. 1964 року Оглоблин заявив: «Мої досліди над Історією Русів ще не закінчені, і — що значно гірше — не можуть вже бути закінчені. Підкреслюю мої досліди, бо всі джерела, потрібні для остаточного розв’язання цієї проблеми, залишилися там, на Батьківщині, де мене вже не буде, бо часу мені вже не залишилося...» Оглоблин прожив ще двадцять сім років. Він помер у лютому 1992-го, через кілька місяців по тому, як Україна проголосила незалежність. Сподівані «Студії» так і не вийшли.

1966-го, два роки по тому, як Оглоблин фактично припинив досліджувати пам’ятку, виникла надія, що до студій «Історії русів» таки повернуться в Україні. Того року Федір Шевченко, член групи архівістів, яка в листопаді 1943 року знайшла в покинутій квартирі Оглоблина машинопис його розвідки про «Історію русів», надрукував статтю, присвячену цьому загадковому трактату. Шевченкова стаття вийшла до 120-річчя публікації Бодянського. Цей ювілей став приводом повернути «Історії русів», яка в очах радянської влади була заплямована увагою до себе емігрантських і репресованих істориків, статус повноправного предмета досліджень радянських істориків і літературознавців. Шевченко написав, що автор «Історії русів» був справжнім інтернаціоналістом, революціонером-демократом, істориком, який оцінив значення Переяславської ради 1654 року.

Федір Шевченко мав усі підстави вважати, що йому вдасться реабілітувати проскрибований текст. Він народився 1914 року в селянській родині на Поділлі і представляв нову радянську інтелектуальну еліту. Він закінчив престижний Московський історико-архівний інститут похмурого 1937 року. Той страшний час сприяв початку кар’єр молодих випускників, адже режим спрямовував вістря терору на «старі» кадри і прагнув замінити їх новим поколінням фахівців з «правильним» соціальним походженням. Шевченко добре вписувався у нові норми. Коли 1940 року Радянський Союз приєднав Північну Буковину, його відрядили налагоджувати архівну справу в Чернівці. З початком війни у червні 1941-го Шевченка разом з архівами евакуювали в Середню Азію. Він повернувся в Україну восени 1943-го, коли було визволено Київ. Решта життя і наукової роботи Шевченка були тісно пов’язані з українською столицею. Після війни він викладав у Київському університеті і працював в Академії наук УРСР, де очолював комісію з історії «Великої Вітчизняної війни», як почали називати в СРСР радянсько-німецьку війну 1941-1945 років.

Кар’єра Шевченка різко пішла вгору 1957 року, коли його призначили головним редактором «Українського історичного журналу» — першого періодичного видання такого профілю з часів «України» Грушевського, яку прикрили на початку тридцятих років. 1963-го Шевченко захистив докторську дисертацію про російсько-українські зв’язки під час Хмельниччини. Його вважали авторитетним фахівцем з козацької історії; він вірно тримався парадигми «дружби народів», яка домінувала в радянській історіографії тих часів. Пік кар’єри Шевченка — 1968 рік: його призначили директором Інституту археології і невдовзі обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Будучи редактором історичного журналу і членом академії, Шевченко багато зробив для розвитку досліджень з козацької тематики, наскільки це дозволяли російськоцентричні і класові рамки радянського історичного наративу. Стаття про «Історію русів» 1966 року — лише один з його кроків у цьому напрямку.

Але не тільки Шевченко намагався відновити повноцінний історіографічний статус «Історії русів» у Радянській Україні. Вперше з часів Оглоблина вона почала фігурувати в радянських наукових публікаціях на початку хрущовської відлиги. В 1959 році Михайло Марченко надрукував огляд української історіографії, в якому йшлося про «Історію русів». Через два роки він подав невеличку статтю про «Історію русів» в енциклопедію. Марченків інтерес до пам’ятки був тісно пов’язаний з дослідженнями Оглоблина перших років війни, адже вони були друзями. Михайло Марченко походив з селянської родини, отримав радянську освіту і мав безпорочне більшовицьке минуле. В 1939 році, якраз коли академічна кар’єра Оглоблина пішла вгору, Марченко став першим радянським ректором Львівського університету. Він показав себе ефективним українізатором колишнього польського університету, але ввійшов у конфлікт з місцевою партійною владою. Невдовзі його відкликали з посади ректора назад у Київ. Тут агенти НКВС помітили його особливо тісні контакти з Оглоблиним, який якраз тоді захопився «Історією Русів». З початком німецько-радянської війни в 1941 році Марченка заарештували і відправили в табори. Не ясно, чи міг Марченко після звільнення стежити за дослідженнями Оглоблина про «Історію русів», які той друкував в Європі і Сполучених Штатах, але він явно не хотів, щоб цю пам’ятку викреслили з анналів української історіографії.

1960-ті роки — період відродження наукового інтересу до козацької історії та історіографії в Україні. 1970-ті обіцяли стати ще продуктивнішими. 1971 року на радість дослідникам козацької історіографії у Києві вийшло нове академічне видання «Літопису Самовидця», одного з трьох головних творів цього жанру. Ішла підготовка до друку ще одного літопису, приписуваного козацькому полковнику XVIII століття Григорію Грабянці. Але сталася несподіванка. У травні 1972 року Політбюро ЦК КПРС зняло з посади першого секретаря компартії України Петра Шелеста, який сприймав республіку, ніби свою вотчину. Цей маневр був елементом боротьби за владу в Москві, але центр вирішив скористатися нагодою і поставити Україну на місце — після смерті Сталіна 1953 року, а особливо після XX з’їзду партії культурні й політичні еліти республіки дихали вільніше і діяли самостійніше. В епіцентрі ідеологічної кампанії проти українських «автономістів» опинилася книжка Шелеста «Україна наша Радянська», написана, зрозуміло, літературними рабами з українського ЦК. Шелеста звинуватили у відході від ленінських принципів національної політики, применшенні класового чинника в історії та ідеалізації козацтва в найгірших традиціях «української буржуазної» історіографії. Нове українське керівництво сигнал зрозуміло і фактично заборонило подальші дослідження козацької історії і культури — воно сприймало козацтво як символ суто української національної ідентичності і політичної незалежності.

Після відставки Шелеста з інституцій Академії наук усунули «козакофілів». Жертвами чисток став і Федір Шевченко, його кандидатуру зняли з виборів в академіки. Шевченка усунули з посади директора Інституту археології, але лишили на дослідницькій посаді в Інституті історії. Іншим пощастило менше. З Інституту історії звільнили Олену Апанович, фахівця з військової історії козацтва та історії Гетьманату. Один час вона була без роботи, потім влаштувалася у відділ рукописів бібліотеки Академії наук. Втратив посаду в Інституті історії і упорядник «Літопису Самовидця» Ярослав Дзира, він не міг влаштуватися за фахом аж до 1980-х років. Науковців, звільнених з Академії наук на початку сімдесятих років, звинуватили в націоналістичних ухилах. Федору Шевченку закидали симпатії до українського націоналізму і сіонізму — в тодішньому Радянському Союзі це була дуже небезпечна суміш гріхів.

Після погрому початку сімдесятих років серйозні дослідження козацької історіографії стали майже неможливі. Машинопис, знайдений на квартирі Оглоблина в листопаді 1943-го, привернув увагу Шевченка до «Історії русів» і допоміг повернути пам’ятку в історіографічний дискурс, але його не було опубліковано, і він не увійшов у тодішній науковий обіг. Усе, що читачі в Радянській Україні знали про «Історію русів», спиралося передусім на дореволюційні дослідження. Відсутність незалежних розвідок про «Історію русів» і фактична заборона досліджувати козаччину спричинилися до того, що ця пам’ятка перетворилася на те, чим була на початку XIX століття, ще до того, як науковці почали вивчати текст: загадкова і майже містична розповідь про «справжнє» минуле України, яке приховують від українських читачів зловорожі сили у Москві. Варіант статті Оглоблина про авторство «Історії русів», що його у травні 1942 року історик презентував приятелям, було знайдено в київських архівах і опубліковано окремою брошурою лише 1997 року, на шостому році незалежності України. Цей текст ще не мав «державницького» забарвлення, притаманного емігрантським творам Оглоблина, і сильно посприяв звільненню «Історії русів» з обіймів новітньої романтичної міфології.