Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 5

Козацький князь

За кілька хвилин до полудня з жовтня 1926 року під Червоним корпусом Київського університету зупинилося авто з урядовими номерами. З машини вийшов літній чоловік з довгою сивою бородою і відчинив двері жінці. Він помахав рукою натовпу, що зібрався його привітати. Цей жест зустріли оплесками: глядачі, здебільшого студенти, кілька годин чекали на появу бороданя. У натовпі панувала святкова, радісна атмосфера. «Такий же, старий, енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають», — сказав середніх років чоловік сусіду-студенту. «А ви що, колись його знали?» — спитав студент. «Та... було, молодий чоловіче, все було...» — встиг відповісти чоловік до того, як натовп підхопив їх і поніс до дверей університету. Цим студентом був Григорій Костюк, майбутній літератор і редактор, після Другої світової війни він емігрував у Сполучені Штати і описав цю сцену у спогадах. Його випадковий співрозмовник — Володимир Чехівський, прем’єр-міністр уряду незалежної України в 1918-1919 роках, один з лідерів Української автокефальної православної церкви у двадцятих роках. А людина, яку так палко вітали київські студенти, — Михайло Грушевський, найвидатніший український історик XX століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року.

Вся ця сцена біля дверей Київського університету мала викликати у Грушевського дежа вю. Востаннє київський натовп вітав його дев’ять років тому, в революційному сімнадцятому. Тоді 51-річний Грушевський щойно повернувся з Росії, куди його заслали під час війни. В березні 1917-го Грушевський став на чолі Центральної Ради, невеликої групи молодих українських діячів; улітку Центральна Рада перетворилася на парламент автономної України, восени проголосила українську державність, а в січні 1918-го — повну незалежність. Головування Грушевського припало на дуже оптимістичний і натхненний період української революції, її парламентський етап. Тоді український уряд та єврейські, російські і польські політичні організації тісно співпрацювали. Рік 1918-й приніс більшовицьку інтервенцію, німецьку окупацію, громадянську війну, різанину і погроми. Парламентський етап закінчився, людям на зразок Грушевського на українській політичній сцені місця більше не було. Йому нічого не лишалося, як виїхати з країни.

На еміграції у Відні Грушевський повернувся до своїх академічних занять, перерваних Першою світовою війною і революцією 1917-го. У 1896-1917 роках вийшли вісім томів його монументальної «Історії України-Руси». Грушевський хотів продовжити у Відні роботу над своїм центральним твором, який йому вдалося довести до середини XVII століття, але для цього він потребував архівних джерел. Грушевський був не проти повернутися в Україну, йому здавалося, що там виникли нові можливості для наукової і культурної роботи. Купуючи лояльність місцевого населення, більшовицький уряд оголосив політику українізації. Влада запрошувала Грушевського повернутися за умови, що він не займатиметься політикою. Колишній лідер незалежної України погодився. Він повернувся в Київ навесні 1924 року.

Публічний захід у Київському університеті, який викликав у жовтні 1926-го такий ентузіазм у місцевої інтелігенції і студентства, був офіційним святкуванням бо-річчя Грушевського. Багато людей хотіли віддати шану Грушевському як історику і політику, що звільнив українську історію і спробував звільнити українську політику від російського домінування. Багатотомна «Історія України-Руси», головне наукове досягнення Грушевського, стала кульмінацією довгої епохи в українській історіографії, яка почалася «Історією русів». Різниця між цими двома творами не обмежувалася словом «Україна» у назві праці Грушевського. Його робота була блискучим зразком тогочасної позитивістської науки. На концептуальному рівні Грушевський відмовлявся розглядати історію України яко частину великоруського історичного наративу, що було кардинальним розривом з підходом, який принесла в українську історіографію «Історія русів». На урочистому засіданні з нагоди ювілею Грушевського його давній колега і колишній ректор Харківського університету Дмитро Багалій відзначив досягнення Грушевського так: «...Ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії [...], дивимось на вашу “Історію України”, як на першу монументальну синтетичну працю, що [...] відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумки усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів».

Дмитро Багалій та інші українські науковці вшанували Грушевського ювілейним збірником статей у двох томах. Автори фестшрифта писали на теми, якими цікавився або які опрацьовував Грушевський. У двох статтях ішлося про «Історію русів»: Грушевський дуже високо оцінював історіографічне значення цієї пам’ятки і заохочував інших її досліджувати. 1894 року, невдовзі по виході статей Олександра Лазаревського і Василя Горленка про авторство Григорія і Василя Полетик, Грушевський висловив свої погляди на це дискусійне питання. Він не пристав на жоден бік і підтримав компромісну гіпотезу Леоніда Майкова, який доводив, що «Історію русів» міг почати Григорій Полетика, а закінчити його син Василь. «Гадка ся й нам здаєть ся взагалі подібною до правди, — писав Грушевський, — хоч для остаточного вирішення справи треба більш детального студіовання Істориї Р.». Серед тих, хто взявся за цю роботу, був Олександр Грушевський, молодший брат Михайла. В 1906-1908 роках він опублікував дві статті про погляди анонімного автора і писав, що головна тема твору — історія народу. Він добре помічав маркери національних історій: історія народу/нації була лейтмотивом братової «Історії України-Руси». 

Два автори, які подали у фестшрифт Грушевського 1926 року статті про «Історію русів», — Анатолій Єршов і Павло Клепацький. Єршов, співробітник Грушевського по дослідницьких експедиціях у московські архіви, надрукував цікавий темпоральний аналіз термінології і покликань «Історії русів», з якого зробив висновок, що цей твір найімовірніше написано після 1815 року. Саме тоді закінчився Віденський конгрес, після якого в тогочасній європейській політичній думці утвердилося поняття «балансу сил» — цю концепцію згадує анонімний автор. Згідно з Єршовим, найпізніша можлива дата написання «Історії русів» —1818 рік, який фігурує на титульній сторінці першого відомого списку твору. Висновки Єршова мали дуже велике значення для дискусії про авторство твору. З усіх можливих кандидатів у цю хронологію вписувався тільки Василь Полетика. Але часи, коли кандидатури автора обмежувалися Кониським і двома Полетиками, швидко минали.

Павло Клепацький не погоджувався з Єршовим ні про час написання «Історії русів», ні про її потенційного автора. Клепацький вважав, що пора відійти від старої звички шукати авторів трактату серед людей, згаданих у передмові. Його кандидат на авторство «Історії русів» у тексті не фігурував узагалі, але був добре відомий будь-якому досліднику історії України і Росії XVIII століття. Клепацький назвав нікого іншого, як князя Олександра Безбородька (1747-1799), канцлера Катерини II, найвпливовішого українця при імператорському дворі з часів ТеофанаПрокоповича — головного ідеолога Петра І. В полтавських архівах Клепацький знайшов листування Олександра Безбородька зі своїм батьком Андрієм, яке переконало його, що молодший Безбородько працював над історією України. Це була, на думку Клепацького, «Історія русів». Гіпотеза Клепацького прямо суперечила текстуальним знахідкам Єршова, але редактори фестшрифта не намагалися узгодити їхні погляди і просто надрукували обидві статті. Далі розплутувати клубок довелося майбутнім поколінням учених.

Олександр Безбородько, новий кандидат на авторство «Історії русів», був сучасником Кониського і старшого Полетики. Безбородько народився 1747 року в родині одного з найвищих посадовців Гетьманату (його батько двічі обіймав посаду генерального писаря і фактично керував Україною при гетьмані Кирилі Розумовському). Початок його кар’єри збігся зі скасуванням 1764 року посади гетьмана. Спочатку Безбородько обійняв вигідну посаду судді у Генеральному військовому суді, потім воював на російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Він взяв участь у кількох вирішальних битвах, зокрема при Ларзі і Кагулі. Головний кар’єрний стрибок Безбородька — призначення на посаду правителя канцелярії графа Петра Рум’янцева, головнокомандувача російською армією в турецькій війні і генерал-губернатора Малоросії. Саме за рекомендацією Рум’янцева Безбородьку пожалували чин полковника Київського полку, а 1775 року, переїхавши з України в Петербург, він став статс-секретарем імператриці Катерини II.

Решту життя Безбородько проведе в столиці імперії. Він служив Катерині II, а потім її сину імператору Павлу І двадцять чотири роки — рідкісний приклад придворного, якому вдалося завоювати довіру обох правителів. Багато років Безбородько був головним архітектором зовнішньої політики Російської імперії. Під його пильним наглядом, а часто при його безпосередній участі було здобуто перемогу над турками, традиційним ворогом Гетьманату, поділено Польщу і приєднано Крим. Дипломатичні таланти Безбородька допомогли імперії досягти великих успіхів на міжнародній арені. Петербург здобув безпрецедентну владу і вплив, від геополітичних змін у Східній Європі виграла й еліта колишнього Гетьманату. Багато нащадків відомих старшинських фамілій отримали посади і землі на приєднаних до імперії територіях. За правління Павла І Безбородьку вдалося не тільки зберегти, а й зміцнити свої позиції. Новий імператор надав Олександру Безбородьку, сину козацького старшини, титул князя і найвищий в Російській імперії ранг канцлера. Князь Олександр Безбородько помер 1799 року на п'ятдесят третьому році життя, він був тоді одним із найвпливовіших людей в імперії.

Теорія Клепацького, що автором «Історії русів» був саме Олександр Безбородько, козацький князь на службі Російської імперії, радикально поривала з попередньою історіографічною традицією. Але зі статтею виникало дві проблеми. По-перше, Клепацький не знав, що частину матеріалів, які він знайшов у полтавських архівах, уже було опубліковано. По-друге, версія Клепацького не була абсолютно новою: цю ж гіпотезу роком раніше висловив Михайло Слабченко, історик права й економіки з Одеси. Клепацький знав про роботу Слабченка на цю тему, але волів його не згадувати у своїй статті. Згодом Клепацький мусив сказати Слабченку, що «якось забув» про його попередню розвідку. В наступній історіографії безбородьківську гіпотезу справедливо пов'язували передусім з ім'ям Слабченка.

Михайло Слабченко народився 1882 року на Молдаванці, у передмісті Одеси, знаменитому етнічним, релігійним і культурним розмаїттям. Молдаванка та її колоритні жителі, які працювали на одеських фабриках і нерідко займалися різними сумнівними гешефтами, стала джерелом міського фольклору і темою «Одесских рассказов» Ісаака Бабеля. Слабченко закінчив Одеський університет і Військово-юридичну академію в Петербурзі. Політичну діяльність почав 1903 року, вступивши в Революційну українську партію. Потім він став активним членом Української соціал-демократичної робітничої партії, яка трималася осторонь ленінських соціал-демократів та мала на меті соціальне визволення трудових мас і українське національне визволення. Після революції 1917 року Слабченко відійшов від політики і зосередився на науковій роботі, ставши чільним фахівцем з україністики в Одесі. Його дослідження було присвячено соціальній, економічній і правовій історії Гетьманату і Запорозької Січі. Визнанням наукових заслуг Слабченка у вересні 1929 року стало звання академіка ВУАН.

Слабченко сформулював гіпотезу про авторство Олександра Безбородька в першому томі своїх «Матеріалів до економічно-соціальної історії України XIX століття» (1925). У розділі «Шляхетська історіографія» він писав про «Історію русів» як про історіографічний інструмент української шляхти в боротьбі за рівні права з російським дворянством. Він скептично ставився до версії, що «Історію русів» могли написати Григорій або Василь Полетики, і завважував, що наявні джерела про це жодним чином не свідчать. Полетики справді збирали історичні матеріали, але це не те саме, що написати історичний наратив, не кажучи вже про твір масштабу «Історії русів». Той факт, що Яків Полетика, онук Григорія, зробив для себе копію «Історії русів» зі списку, відкритого наприкінці 1820-х років, на думку Слабченка, явно свідчив про те, що Полетики не мали нічого спільного з написанням цього твору.

Якщо не Полетики, то хто? Слабченко вважав, що сліди ведуть до Олександра Безбородька. Його гіпотеза спиралася на текстуальні паралелі між «Історією русів» і текстами самого Безбородька. Твір, який привернув особливу увагу Слабченка, вийшов друком у Петербурзі 1777 року. Він називався «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1776 год, с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральных старшин, полковников и иерархов». Книжку опублікував Василь Рубан, випускник Київської академії, колишній секретар князя Григорія Потьомкіна і видавець перших російських журналів. У вступі було сказано, що завершальний розділ «летописи», який охоплює період з 1734 по 1776 рік, а також опис форм урядування і список посадовців Гетьманату уклав київський полковник і статс-секретар імператриці Катерини II Олександр Безбородько. 

Роль самого Рубана у цьому проекті — упорядник, редактор і публікатор. Він додав географічний опис України і список церковних ієрархів, отриманий від українських друзів. Рубан заявляв, що дістав текст «Краткой летописи», яка закінчувалася подіями 1734 року і була доведена Безбородьком до 1776-го, від свого колишнього викладача по Київській академії архієпископа Георгія Кониського. На цьому дивні паралелі між виданням Рубана та «Історією русів» тільки починалися. Далі Рубан заявив, що текст, який йому передав Кониський, укладали писарі при різних козацьких гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Данилом Апостолом. Це твердження явно вплинуло на автора «Історії русів», який зазначив не тільки те, що його текст походить від Кониського, а й те, що серед його джерел —«журналы достопамятностей и деяний национальных» з часів Богдана Хмельницького. «Не нужно здесь писать о тех приключениях, которые малороссийский народ имел прежде четырнадцатого века, — написав Рубан у передмові. — Дела его соединены с прочими российского народа, которого история многими писателями в свет издана и издается». Автор «Історії русів» мав ту саму думку: «История Малой России до времен нашествия на нее татар, с ханом их Батыем, соединена с историею всея России, или она-то и есть единственная история российская».

Підстав не вірити, що Рубан отримав літопис від Кониського, немає. Він справді підтримував зв’язок з могильовським архієпископом і навіть надрукував дві його промови в журналах, якими енергійно займався в 1770-х роках. Одну промову Кониський виголосив у Москві 1762 року під час вінчання Катерини II на царство, другу —перед польським королем Станіславом Понятовським у 1765-му. Кониського знали і поважали в Петербурзі, згадка про нього в першій книжці з української історії, надрукованій в Російській імперії з часів київського «Синопсису» 1674 року, жодним чином не могла підірвати репутацію видавця. Однак літопис, опублікований Рубаном і ймовірно отриманий від Кониського, був далеко не оригінальним. Це варіант тексту, відомого під назвою «Краткое описаніе Малороссіи», який почав циркулювати в Україні у 1740-х роках; 

на момент публікації Рубана він став найпопулярнішою синтезою української історії в Гетьманаті.

Досліджуючи у 1920-х роках ці два видання, Михайло Слабченко вбачав у покликаннях рубанівської «Краткой летописи» та «Історії русів» на Кониського не просто збіг і не просто вживання авторитетного імені суто заради історичної і політичної легітимності. Слабченко вважав, що обидві історії насправді пов’язані між собою і написані, принаймні почасти, одним і тим самим автором — Олександром Безбородьком. На підкріплення своєї думки він вказував, що один з перших відомих списків «Історії русів» було знайдено в маєтку родини Безбородьків 1828 року. Ще один аргумент Слабченка: закінчення «Історії русів» 1768 роком прекрасно пояснюється, якщо припустити, що її автор Безбородько. Саме того року майбутній канцлер імперії поїхав на турецьку війну. Але головний аргумент Слабченка на користь Безбородька має інший характер: він спирається на текстуальні паралелі між «Історією русів» і «Краткой летописью Малой России» Рубана. Це був поворотний момент у столітній дискусії. Аналіз тексту «Історії русів» та її можливих джерел було вперше запропоновано як засіб встановити авторство.

Слабченко — не перший науковець, який вказав на текстуальні паралелі між «Краткой летописью» та «Історією русів», — це зробив київський історик Володимир Іконніков у 1908 році. Але Слабченко першим припустив, що ці два тексти написав один автор. Текстуальні паралелі, які виявив Слабченко, справді вражали. «Гетман Граф Разумовский, получа жалованную грамоту на чинсвой в тех точно выражениях, какова дана была Гетману Скоропадскому...» — пасаж із безбородьківського фрагмента «Краткой летописи». «Гетман граф Разумовский в 1751 году получил на достоинство свое высочайшую грамоту в тех точно выражениях, какова была дана Скоропадскому», — віддзеркалював Безбородька автор «Історії русів». Слабченко навів багато інших текстуальних збігів у двох творах. Висновки Слабченка спиралися на докази, яких пропоненти Кониського чи Полетик надати не могли, і їх було важко заперечити. Клепацький же доповнив текстуальні знахідки Слабченка власними архівними даними, тому кандидатура Олександра Безбородька, козацького полковника і канцлера імперії, стала тепер ще вагомішою за решту конкурентів.

Звісно, питання лишалися. Одне з них, найнезручніше для Слабченка, стосувалося висновків Анатолія Єршова про час написання «Історії русів». На жаль, Слабченко не зміг відповісти Єршову і розвинути свої ідеї до кінця. В січні 1930 року вченого заарештували на одеському вокзалі, коли він повертався з Києва, де клопотався за долю свого сина Тараса, заарештованого кількома тижнями раніше. Батько з сином, а також багато інших діячів української культури, проходили по процесу «Спілки визволення України». їх звинуватили у змові з метою насильницького повалення радянської влади і встановлення незалежної української держави, яку Захід начебто збирався використати як плацдарм для нападу на Радянську Росію. Ясна річ, весь цей процес було сфабриковано. Такої організації 1929 року в Україні не існувало, і все, що об’єднувало обвинувачених, це їхня активна роль у розвитку української культури і науки.

Наприкінці 1920-х років сталінський режим почав згортати політику українізації, яка не протривала в республіці і десятиліття. Тепер керівництво вважало, що українізація загрожує стабільності радянської влади: замість того, щоб сприяти альянсу україномовних селян і російськомовних робітників з метою утвердження «диктатури пролетаріату», ця політика давала українській інтелігенції платформу для розхитування домінантних позицій російської мови і культури в Україні. Москва вважала це проявом буржуазного націоналізму. Арешт «членів» «Спілки визволення України» наприкінці 1929 — на початку 1930 року був сигналом українській інтелігенції про зміну партійної лінії: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовінізм, як заявляли на початку 1920-х, а місцевий націоналізм. Суворе покарання вказувало на глибину політичного злочину. Михайла Слабченка засудили до шести років ув’язнення, яке він відбував у сумнозвісному Соловецькому таборі на півночі Росії. Його синові Тарасу дали спершу три років таборів, а 1937-го розстріляли. Михайло Слабченко вижив. Відбувши шість років у ГУЛАГу, він вийшов на волю, але не мав права повертатися в Одесу, тому влаштувався шкільним вчителем у провінційному містечку.

Радянська влада легко могла заарештувати науковця і покласти край його роботі. Але перервати розвиток наукових ідей було набагато важче. 1933 року, коли Слабченко сидів на Соловках за «участь» у «Спілці визволення України», Андрій Яковлів, правознавець і чільний український активіст у Празі, написав статтю на підтримку гіпотези Слабченка. Стаття називалася «До питання про автора “Історії Русів”» і вийшла 1937 року, в апогей сталінських репресій. Її надрукували львівські «Записки наукового товариства ім. Шевченка».

Юрист за освітою та історик за покликанням, Яковлів брав активну участь в українській революції. 1917 року він був членом Центральної Ради, першого українського революційного парламенту. Яковлів керував канцелярією Центральної Ради, а потім перейшов на дипломатичну роботу і був послом УНР в Австро-Угорщині. Після того як навесні 1918 року німці скинули Центральну Раду, Яковлів співпрацював з урядом гетьмана Павла Скоропадського і очолював департамент у Міністерстві закордонних справ. Після повалення уряду Скоропадського у грудні 1918-го Яковлів погодився представляти Директорію, наступний український уряд, у Нідерландах і Бельгії. Він служив українським урядам різної ідеологічної орієнтації, але відмовився співпрацювати з більшовиками і, на відміну від Грушевського, не повернувся в Україну, коли комуністичний режим запровадив політику українізації. Після революції Яковлів переїхав у Чехословаччину і став професором права в Українському вільному університеті у Празі і Українській господарській академії в Подєбрадах. 

Стаття Яковліва, в якій той не тільки розвивав гіпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та інших науковців, які віддавали перевагу Полетикам, відкрила епоху активного зацікавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянської України. Бурхливого 1939 року Яковлів, — а він був ще й секретарем Української Могилянсько-Мазепинської академії наук, — затвердив до друку цілу книжку про «Історію русів» — «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ” у літературі й науці)». Її написав Михайло Возняк, львівський літературознавець. Ця книжка стала найґрунтовнішим дослідженням про походження і роль «Історії русів» з усіх виданих до 1939 року.

Михайло Возняк народився в австрійській Галичині 1881 року і 1908-го закінчив Львівський університет. Він отримав посаду шкільного вчителя, але ще студентом проявив себе як літературознавець і багато друкувався у виданнях НТШ. З початком Першої світової війни Возняк долучився до політики і підтримував реальний, а не вигаданий ГПУ Союз визволення України, політичну організацію українців-емігрантів з Російської імперії, яка базувалася у Львові і Відні. Члени Союзу прагнули створити незалежну українську державу; під егідою Центральних держав вони вели політичну і культурну роботу через українських військовополонених у Німеччині й Австрії. Саме ця організація надихнула чекістів придумати «Спілку визволення України» наприкінці 1920-х років. Возняк написав багато брошурок для поширення через Союз, зокрема «Нашу рідну мову», вперше опубліковану 1916 року. 1918-го, в останній рік діяльності Союзу, він надрукував у Відні брошуру «Українська державність».

Авторитет молодого науковця утвердився після виходу у Львові його тритомної «Історії української літератури» (1920-1924). Після того як Австро-Угорщина розпалася і Галичиною оволоділа Польща, Возняк та багато інших українських науковців лишилися без роботи, але й далі друкували свої праці в Науковому товаристві ім. Шевченка, яке пережило і Першу світову війну, і крах австро-угорської монархії у 1918-му. Михайло Грушевський, який 1924 року очолив історичні інституції ВУАН у Києві, підтримував Возняка гонорарами за статті в радянських наукових журналах. 1929-го Возняк, лишаючись у Львові, прийняв пропозицію стати академіком ВУАН. Щедра пропозиція для науковця, який не мав академічної посади, але невдовзі все це закінчилося. На початку 1930-х років в УРСР почалися чистки українських кадрів і членство Возняка в Академії наук скасували. Вознякові пощастило жити поза сферою досяжності радянської влади — багато його колег по академії, зокрема Михайло Слабченко, опинилися у сталінських таборах. У Львові він мав свободу, але геть не мав грошей. У міжвоєнний період Возняк сидів без роботи.

Михайло Возняк у своїй науковій роботі ігнорував політичні кордони, які ділили Україну в першій половині XX століття. Зміст монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» (1939), в якій ідеться про історію «російської України», найкращий доказ цьому.

Назва Вознякової книжки одразу показує, що він відкидав попередні гіпотези про авторство Кониського і Полетик. Він був абсолютно переконаний і зробив усе можливе, аби переконати читачів, що справжнім автором «Історії русів» був не хто інший, як канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. Возняк, за його словами, відштовхувався не від книжки Слабченка 1925 року чи статті Яковліва 1937-го, а від розвідки Володимира Іконнікова про російську історіографію. Він прочитав її 1920 року, коли готував «Історію української літератури», і був вражений ремаркою Іконнікова про текстуальні паралелі між «Краткой летописью Малой России», яку 1777 року видав у Петербурзі Василь Рубан, та «Історією русів». Возняк подумав про можливий зв’язок Безбородька з «Історією русів», але не зміг тоді знайти тексту «Краткой летописи» — в польських бібліотеках її не було. Він облишив свої здогади і переключився на інші теми. Книжка Слабченка 1925 року спонукала Возняка повернутися до пошуків «Краткой летописи». Нарешті в кінці тридцятих років йому вдалося випозичити текст через бібліотеку Академії наук у Ленінграді. 

Суттєву частину книжки Возняка було присвячено критиці гіпотези про Полетик. Але ядро його аргументації — це порівняння «Історії русів» з «Краткой летописью» Рубана. Возняк наводить багато структурних паралелей між «Історією русів» і частиною рубанівського літопису, надісланою Кониським. У повідомленні літопису, що польський король Казимир IV «...урядников и дворянвсех, из того малороссийского народа честию и вольностию, с польскими чиновными людьми и шляхтою сравнил, что хранить и наследникам присягою утвердил», Возняк побачив коріння головної, найого думку, ідеї «Історії русів» — рівноправність руської і козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством. Але насамперед Возняк зосереджувався на частинах літопису, написаних Безбородьком, які охоплювали трохи більше сорока років історії козацьких земель — від 1734 до 1776 року. Тут вчений знайшов не тільки структурні, а й текстуальні запозичення — кількість паралелей суттєво зросла, порівняно з тим, що вказав Слабченко. У тих, хто прочитав книжку Возняка, не лишалося сумніву, що ці два тексти справді пов’язані. Було також ясно, що частини літопису, написані Безбородьком, ближчі до «Історії русів», ніж порція літопису, надіслана Рубану Кониським. Але чи означало все це, що саме Безбородько написав «Історію русів»?

Михайло Возняк вважав, що так. На підкріплення своїх аргументів учений наводив листи Безбородька батькові. Перший лист було датовано серпнем 1776 року. Молодий Безбородько писав з Царського Села і просив батька надіслати йому два літописи, гетьманські універсали і магдебурзький статут. «Ибо сии все книги здесь тем нужнее, что находятся люди, кои вознамерилися издать историю малороссийскую и напечатать перевод статута», — писав Олександр Безбородько. Другий лист, датований 31 березня 1778 року, докладався до примірника «Краткой летописи» Рубана, що його Безбородько надсилав батькові. У ньому молодий Безбородько згадував, що причетний до видання і написання останньої частини літопису, та завважував, що в першій частині (ймовірно малася на увазі «Краткая летопись Малой России», яка закінчувалася 1734 роком і була надіслана Кониським) повно неточностей. «Малое сие сочинение, — писав Безбородько про видання Рубана, —служит теперь руководством к намереваемому нами изданию полной малороссийской истории, в которой, конечно, все погрешности летописи исправлены будут, коль только успеем собрать все потребные нам известия». «Упражнялся в свободное от других дел время сим приятным [...] трудом», Безбородько дякував батькові за те, що його навчали історії рідного краю, і бачив у своїй роботі«изъявление моего нелицемерного к согражданам моим усердия».

Возняк вважав ці листи — першим увагу дослідників «Історії русів» на них звернув Павло Клепацький — важливим доказовим матеріалом, про який не знав Слабченко. Він вважав, що на момент написання другого листа Безбородько працював над «Історією русів». Розвиваючи безбородьківську теорію, Возняк встановив текстуальний зв’язок між «Історією русів» і політичними вимогами чернігівської старшини в другій половині XVIII століття. Додаткові свідчення на підтримку своєї гіпотези він помітив у певних епізодах життя і кар’єри Безбородька. Анонімний автор «Історії русів» виказував прихильне ставлення до графа Петра Рум’янцева, патрона Безбородька, — один біографічний аргумент на користь гіпотези Возняка. Другий — негативне ставлення автора трактату до високопосадовця Григорія Теплова, якого не любив і Безбородько. Нарешті, анонімний автор дуже добре знав Чернігівщину, батьківщину Безбородька, і Возняк вважав це додатковим аргументом за Олександра Безбородька і проти Полетик, уродженців Полтавщини. Возняк також вказував, що після скасування Гетьманату Безбородько виступав за відновлення козацьких військових формувань і до кінця життя був патріотом своєї батьківщини.

Згідно з Возняком, Олександр Безбородько написав «Історію русів», можливо при допомозі Рубана, в 1778 році. Блискуча придворна кар’єра Безбородька накладала певні політичні обмеження на його творчість, тому його твір не міг вийти у світ. Текст нібито зберігався в родинних паперах Безбородьків, і його врешті-решт знайшли в бібліотеці Іллі Безбородька, Олександрового брата. Той помер 1816 року, за два роки до того, як з’явився перший відомий датований список «Історії русів». Саме в колишньому маєтку Іллі Безбородька Гринів під Стародубом 1828 року знайшли один з найраніших відомих списків. Знайдений список передали генералу Степану Шираю, родичу дружини Іллі Безбородька, який і почав поширювати рукопис. Усі ці факти добре вписувалися у схему Возняка, і це утверджувало його у думці, що саме Безбородько написав загадковий твір. Імперський князь виявився справжнім козаком.

Аргументація Возняка добре вписувалася у домінантну течію в тогочасній українській історіографії. Андрій Яковлів, колега і однодумець Возняка стосовно авторства Безбородька, а також чимало учнів Михайла Грушевського у Львові належали до «державницького» напрямку. Він виник на руїнах народницької школи одразу після поразки української революції. «Державники» відкидали народницькі погляди попереднього покоління українських інтелектуалів і закидали йому поразку української справи; вони вважали своєю метою реабілітацію держави й еліт в українській історії. Книжка Возняка повертала Україні забутого сина, якого історики-народники вважали черговим зрадником батьківщини. Тепер виявлялося, принаймні так здавалося у той час, що Безбородько не тільки український патріот, а й чільна фігура нового національного відродження. Відкинуту колись еліту повернули на провідні ролі в історії України.

Михайло Возняк устиг надрукувати монографію про «Історію русів» до того, як у вересні 1939 року почалася Друга світова війна і польська держава зникла. Місцем публікації книжки значився не тільки Львів, де вона власне вийшла, а й Київ, відділений польсько-радянським кордоном. У цьому моменті проявлялася віра українських інтелектуалів у соборність українських земель. Звісно, ніхто не вірив у те, що об’єднання настане так скоро, чи в те, що його здійснить саме Йосиф Сталін. 17 вересня 1939 року дві радянські армійські групи загальною чисельністю понад півмільйона солдатів перейшли східний кордон Польської Республіки і почали просуватися у глиб її території. Радянська пропаганда подавала цю акцію як «визволення» Західної України з-під чужинської влади та відновлення вистражданої єдності і територіальної цілісності українського народу.

Наприкінці тридцятих років жителі Львова часто бачили Возняка — «невисоку, худорляву, трохи схилену набік постать, як це буває у людей, що живуть пером і з пера, — коли він швидко йшов, мало не біг вулицею, вимахуючи рукою і часом щось бурмочучи». Іноді перехожі чули, як він голосно і поіменно проклинає своїх ворогів, а заодно і польську владу, яку особливо ненавидів.

Як і багатьом українським інтелектуалам, Михайлові Возняку не було чого втрачати від краху польської влади, якийсь час навіть здавалося, що від приходу радянської влади всі виграють. Возняка призначили завідувачем кафедри української літератури у Львівському університеті. Його також поновили в Академії наук і «обрали» депутатом Верховної Ради Української РСР. Нова влада якось випустила з уваги або забула про участь Возняка у проавстрійському Союзі визволення України під час Першої світової війни. Іронія полягала в тому, що Слабченко якраз відбував покарання за «участь» у фіктивній спілці, назву якої чекісти запозичили у справжньої організації, до якої належав Возняк. Слабченка репресували, а Возняка звели на вершину радянської академічної науки.

Період привілеїв закінчився для Михайла Возняка в червні 1941 року, коли Німеччина напала на Радянський Союз і окупувала Львів. Тепер Возняк нарікав на політику нацистів. Він дивом пережив роки німецької окупації. Коли влітку 1944 року повернулася Червона Армія, Возняк, на відміну від багатьох колег-українців, не емігрував на Захід і лишився у Львові. Під час окупації він сидів без роботи і вважав, що нема чого боятися повернення комуністів. Він помилявся. Війна закінчилася, і Возняк та інші українські науковці стали мішенями кампанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Його звинуватили в поширенні націоналістичних поглядів Михайла Грушевського. В листопаді 1946 року Микола Бажан, один з чільних українських поетів тієї епохи, надрукував у газеті «Радянська Україна» статтю з нападками на львівських істориків і літературознавців. Бажан звинуватив їх у тому, що вони послідовники Грушевського. За його словами, тритомна історія української літератури була «так само побудована за історичною схемою М. Грушевського».

Восени 1946 року радянська влада запустила велику пропагандистську кампанію проти львівських учнів і послідовників Грушевського. Порівняно з осінню 1926 року, коли в Київському університеті гучно святкували ювілей вченого, політика розвернулася кардинально. За двадцять років, що розділяють ці дві дати, ставлення влади до української науки сильно змінилося. Ювілей Грушевського (а свої статті у фестшрифт подали і Возняк, і Слабченко, і Клепацький) припав на апогей політики українізації, покликаної утвердити радянську владу на бунтівливому українському прикордонні і залучити місцеву інтелігенцію до соціалістичного будівництва. Кінцем активної українізації став Голодомор 1932-1933 років — влада пов’язала опір селян примусовій колективізації з націоналістичною діяльністю української інтелігенції. Штучний голод забрав життя майже чотирьох мільйонів людей. Кардинальний розворот партійної політики потягнув за собою репресії проти українських кадрів, а головний націонал-більшовик України Микола Скрипник і чільний літератор республіки Микола Хвильовий покінчили з собою. Десятки тисяч інших людей було заарештовано і заслано в табори.

Багатьох заарештованих звинуватили в поширенні поглядів Грушевського. Коли партія спустила чекістів на українську інтелігенцію, Грушевського вже не було в Україні. Навесні 1931-го його заарештували, потім випустили і поселили в Москві. Йому дали займатися наукою, але не пускали назад в Україну і не дозволяли там публікуватися. В останніх статтях Грушевського, написаних російською і надрукованих у Москві, йшлося про козацьку історіографію. Одну статтю, опубліковану вже посмертно, було присвячено безпосередньо «Історії русів» та її зв’язкам із західноєвропейською історіографією. 

Грушевський помер при підозрілих обставинах на півдні Росії восени 1934 року. Останній том незавершеної «Історії України-Руси» опублікувала його донька Катерина 1936 року. Через кілька років заарештували і відправили в табори й Катерину. Така сама доля спіткала й молодшого брата Грушевського Олександра, автора дореволюційних статей про «Історію русів», і його племінника Сергія Шамрая. Всі вони загинули. Саме прізвище «Грушевський» стало символом українського націоналізму, з яким затято боролася радянська влада. Лави істориків у Радянській Україні 1930-х років сильно порідшали. 1946-го настала черга Західної України.

Михайло Возняк пережив ідеологічні нападки майже без втрат. Він був мішенню багатьох ідеологічних кампаній (у 1952 році Возняка звинуватили в тому, що він заперечує учення самого Сталіна), але зберіг посаду, статус академіка і право навчати нові покоління істориків. У листопаді 1954 року Возняк помер, і влада влаштувала колишньому прихильнику Союзу визволення України королівські похорони. Рух у центрі міста зупинили, сотні людей, зокрема багато студентів університету, йшли за труною вулицями міста, яке за життя Михайла Возняка побувало під австрійською, німецькою, польською, українською і російською владою та кілька разів міняло назви — Lemberg, Lwow, Львів, Львов. Двадцять років тому, восени 1934-го, радянська влада так само з почестями ховала свого головного ідеологічного й інтелектуального опонента — Михайла Грушевського. Його поховали на урядовому Байковому цвинтарі в Києві у присутності вищого партійного керівництва і науковців.

За двадцять років у Радянському Союзі попервах мало що змінилося: ученим, яких переслідувала держава, все ще влаштовували державні похорони. Але після похоронів праці покійних науковців вилучали з книгарень і бібліотек. Така доля спіткала всі роботи Грушевського і твори Возняка, написані до приходу радянської влади в Західну Україну. їх оголосили націоналістичними і сховали у спецхрани, доступні тільки обмеженому колу дослідників. Серед заборонених книжок опинилася і довоєнна робота Возняка про «Історію русів», на титулі якої значився і польський Львів, і радянський Київ. Покликатися на книжку Возняка 1939 року було ризиковано. Секрети «Історії русів», розкриті Слабченком, Клепацьким, Яковлівим і Возняком, тепер берегла радянська влада. Князеві Безбородьку не було місця у радянському наративі української історії.