Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Частина друга

По холодному сліду

Ф. Гуменюк «Наливайко» (1991)

Музей Тараса Шевченка в Каневі

Розділ 4

Серце дворянина

Сьомого травня 1861 року під церкву Різдва на Подолі почали сходитися люди — спершу кількадесят, потім кількасот, а потім зібрався велелюдний натовп у кілька тисяч осіб. Здебільшого це були студенти Київського університету і місцевих гімназій. Усі вони прийшли попрощатися з Тарасом Шевченком, який помер два місяці тому в Петербурзі. Київ був лише зупинкою на довгому шляху траурної процесії зі столиці імперії в містечко Канів, де на дніпровському пагорбі поховають колишнього кріпака, а тепер національного поета Шевченка. Труну з його прахом перевезли поїздом у Москву, а звідти кіньми в Київ. З Києва у Канів труну повезуть Дніпром. У всіх великих містах, через які проходила процесія, активісти місцевих українських організацій проводили церковні служби і церемонії прощання, в яких візьмуть участь тисячі людей.

Похоронна процесія поставила імперську владу перед дилемою. Начальство не втручалося у хід подій на території Росії (в Орлі, наприклад, у церемонії прощання з поетом взяли участь не лише духовні особи, місцева інтелігенція та учні шкіл, а й військовий оркестр), але в Україні ситуація загрожувала вийти з-під контролю. Боячись, що прощання з поетом перетвориться на велику маніфестацію і українофіли виступатимуть з підривними промовами, київський генерал-губернатор заборонив траурну ходу в центрі міста. Кияни зустріли процесію на лівому березі Дніпра, випрягли коней і самі покотили труну з прахом поета на пором і в церкву на Подолі. Генерал-губернатор заборонив промови в церкві, але не міг нічого вдіяти з молодими людьми, які зверталися до кількатисячної процесії дорогою з церкви на берег, де чекав корабель. 

Одну з найяскравіших промов виголосив студент Київського університету на ім’я Михайло Драгоманов. Він побачив, що якась дівчина поклала в церкві на труну Шевченка терновий вінок, забіг уперед процесії, змостив з кількох цеглин імпровізовану кафедру і звернувся до натовпу. Драгоманов сказав, що «кождий, хто йде служити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець», і під кінець бажав, «щоб наші громадяни наперед дійсно шанували своїх великих людей та не давали їх на муки, поки вони живі». Ці слова справили сильне враження, і Драгоманова з кількома іншими промовцями згодом попросили підготувати текст для публікації. Цей жест був для молодого Драгоманова визнанням — доти українофіли, послідовники Шевченка, вважали його «космополітом». Коли Драгоманов несподівано з’явився у церкві, один чоловік сказав: «Ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!» Всі знали, що він не поділяє антипольських настроїв українофілів та ідеалізованих поглядів на селянство.

Михайло Драгоманов лишився у церкві. Наступне десятиліття зробило його одним з лідерів українського національного руху в Російській імперії і найвидатнішим політичним мислителем українства. Драгоманов народився 1841 року в родині зі старшинським корінням. Він закінчив Київський університет і обійняв згодом посаду професора стародавньої історії. 1875 року його усунули з посади за активну участь в українському русі. Драгоманов емігрував у Західну Європу і оселився в Женеві, там він заснував перший український політичний журнал і заклав основу українського соціалістичного руху. Через свої публікації і особисті зв’язки Драгоманов долучився також до формування українського руху в австрійській Галичині та вплинув на покоління українських активістів в обох імперіях. Усе життя Драгоманов захоплювався Шевченком. Він був дуже уважним читачем його творів і вважав, що Шевченкова історична візія виростає з «Історії русів». 

Перший екскурс Драгоманова в історіографію загадкової пам’ятки припав на часи, коли в дискусіях про суть і значення «Історії русів» почало домінувати питання авторства. Чи справді її автором був архієпископ Кониський, як вважали Рилєєв, Пушкін, Гоголь, Шевченко та багато інших дослідників та читачів? А як не він, то хто? Активні пошуки автора «Історії русів» почалися ще в 1860-х роках і тривали впродовж усього XX століття. Один за одним з’являлися нові претенденти на авторство, кожне наступне покоління учених заперечувало ці кандидатури і пропонувало свіжі варіанти.

Авторство «Історії русів» становило для Драгоманова не просто академічний інтерес, він пов’язував його з ширшими питаннями, зокрема з ідеологічними витоками загадкового тексту. З’ясування особи автора мало виразний політичний вимір, зважаючи на те, наскільки Драгоманов пов’язував «Історію русів» з творами Тараса Шевченка. Драгоманов не знав, хто написав цей текст, але був упевнений, що знає, хто його не міг написати. Вперше на цю тему він висловився у рецензії на книжку Івана Прижова «Малороссия (Южная Россия) в истории ее литературы с XI по XVIII век», надрукованій 1870 року в російському ліберальному журналі «Вестник Европы». Драгоманов писав, що Прижов «напрасно отдает последнему произведению первенство в южнорусской историографии, а во-вторых, что он напрасно оспаривает мнение г. Максимовича, ныне признанное всеми, что “История русов” писана не Конисским». Для цього твердження у Драгоманова були поважні причини. Його скепсис стосовно авторства Кониського спирався на консенсус, який виник між дослідниками в 1850-1860-х роках.

Першим на вади «Історії русів» як історичного джерела вказав найбільший на той час авторитет російської історіографії Сергій Соловйов, професор Московського університету і автор багатотомної «Истории России». У1848-1849 роках він опублікував кількома порціями розлогу статтю «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу». Там він порівняв фрагменти «Історії русів» про ранню історію козацтва з іншими джерелами і назвав повідомлення анонімного автора «баснями». Інформація Кониського, що козацький гетьман XVI століття Дмитро Вишневецький допомагав московській армії в обороні Астрахані від турків 1577 року, не підтверджується російськими джерелами, доводив Соловйов, а повідомлення, що на Берестейській унії 1596 року був присутній єпископ чернігівський, безпідставне, адже Чернігів тоді належав Московії, а не Речі Посполитій.

Викриття Соловйова шокували шанувальників «Історії русів», але для уважних дослідників сюрпризом не стали. Дмитро БантишКаменський дуже вибірково використовував дані «Історії русів», коли, готуючи до публікації друге видання «Истории Малой России» (1830), вперше ознайомився з цим текстом. У1834 році Ізмаїл Срезневський, перший публікатор уривків з «Історії русів», також назвав її повідомлення «баснями». Срезневський, сам автор літературних містифікацій, знав, про що говорить. Пантелеймон Куліш сумнівався в надійності трактату щонайменше з 1846 року, коли скаржився московському історику і філологу Михайлу Погодіну на рішення Бодянського опублікувати його: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори». Потенційні проблеми з авторством Кониського були очевидні вже для Олександра Пушкіна. 1836 року він звернув увагу на численні й детальні батальні сцени в рукописі, нібито написаному архієпископом. Він пояснював цю суперечність шляхетним походженням Кониського: «Видно, что сердцедворянина еще бьется в нем под иноческою рясою». Пушкінська ремарка виявилася пророчою, але в той час ніхто детальніше не цікавився питанням авторства. 

Достовірність повідомлень «Історії русів» викликала підозри ще з 1849 року, але перші сумніви в авторстві виникли тільки через п’ятнадцять років. Публікуючи 1846 року «Історію русів» під іменем Георгія Кониського, Бодянський спирався на усталену традицію, адже саме архієпископ фігурував на титульних сторінках списків, датованих початком XIX століття. Однак титульні сторінки суперечили передмові, з якої випливало, що Кониський був щонайбільше редактором цього тексту. Бодянського одноосібне авторство Кониського цілком влаштовувало, адже він мусив пройти з рукописом через вузькі ворота царської цензури, а ім’я могильовського архієпископа було одним з небагатьох його козирів. Першим відкрито засумнівався в ролі Кониського у створенні «Історії русів» Михайло Максимович, один з ранніх шанувальників цієї пам’ятки, саме він ознайомив з нею Пушкіна. В листах 1865 року до Михайла Юзефовича, голови Київської археографічної комісії, який виступав за обмеження сфери вжитку української мови в Російській імперії, Максимович висловлював скепсис, що Кониський справді був автором «Історії русів». Він вважав, що людина типу Кониського, добре обізнана з історією православної церкви і правових норм у Речі Посполитій, не допустила б стільки фактичних помилок і непорозумінь.

«Достопамятный муж, — писав Максимович про Кониського, — знаком был хорошо с старинными актами, относящимися к истории церкви в Западной России, и обладал большою начитанностью польских исторических писателей: о том свидетельствуют нам — его книга “Prawa і wolnosci”, изданная 1767 года в Варшаве, и небольшое сочинение его об [Берестейской] унии, изданное в Чтениях». Куди подівся історичний і фактичний багаж Кониського, людини у цій сфері відомої і авторитетної? Його ерудиція не могла не проявитися в історії, яку він нібито написав, попри всю її тенденційність і дух. «Історія русів» не виказує обізнаності ні з тогочасними документами, ні з роботами польських істориків, ні з найважливішими малоросійськими літописами: все взято зі вторинних джерел, якщо не з чуток, і обіграно відповідно до авторських уподобань, без огляду на достовірність історичних фактів. Максимович вважав, що все це містифікація: «Мне сдается, что история руссов сочинена неизвестным для нас автором, укрывшим свое имя под двумя малороссийскими именитостями [Георгій Кониський і Григорій Пол етика], дабы сказать в предисловии, что прошедшая через эти “отличные умы история” — “кажется быть достоверною”!».

Ненадійність «Історії русів» як історичного джерела змусила Максимовича засумніватися в авторстві Кониського, але він і далі вважав, що цей літературний артефакт має велике культурне значення. Історичні факти перекручено саме тому, що це передусім літературний твір, доводив Максимович. Він писав Юзефовичу: «В этой знаменитой истории, весьма замечательной со стороны художественной, малороссийская козаччина XVI и XVII века представлена с тою же поэтически-своевольною перестройкою исторической действительности, с какою и Гоголь в своем Тарасе Бульбе, и Шевченко в своих Гайдамаках, изображали избранные ими эпохи. О дознании и соблюдении исторического факта у всех троих не было и заботы!». Максимович високо цінував «Історію русів» яко літературний твір і йшов услід за Пушкіним, на якого прямо покликався, питаючи Юзефовича: «Не напрасно ли помыкается его [автора] имя, за недостатки ее [“Історії русів”] со стороны фактической, и превозносится, за ее достоинства со стороны художественной, за которые сам Пушкин назвал Кониского — великим живописцем?».

Коли 1870 року Михайло Драгоманов узявся захищати позицію Максимовича від закидів Прижова, мало хто в науковій спільноті вірив в авторство Кониського. Прижов тут був радше винятком. АлеДрагоманов не обмежився захистом Максимовича чи критикою «Історії русів» як історичного джерела. Він фактично запровадив новий підхід у вивченні вже дискредитованої історичної пам’ятки. Якщо Максимович цінував «Історію русів» за літературний стиль, то Драгоманов розглядав її як пам’ятку політичної думки і захоплювався політичним спрямуванням «Історії русів». Він писав: «На это произведение надо смотреть как на памфлет в пользу прав и вольностей русов, т. е. малороссиян, памфлет, местами чрезвычайно едкий и даже художественный (напр., там, где он изображает насилия, производимые солдатами, по словам которых, “куры, гуси, девки, молодицы, все наше, по праву воина и по приказу его благородия”), а не как на внешне фактическую историю, тогда он составит незаменимый памятник состояния просвещения и политических идей Малороссии в половине XVIII в.».

Драгоманова приваблювали в «Історії русів» ті самі ідеї свободи, що надихали півстоліття тому Кондратія Рилєєва, але він розглядав ці ідеї як історик. Драгомановське безстороннє, академічне і загалом позитивне прочитання «Історії русів» не зустріло відгуку в атмосфері 1870-х років, наелектризованій в соціальному і національному плані. Його погляд заперечували з протилежних ідеологічних позицій і російські, і українські історики. Російську сторону уособлював учень Соловйова Геннадій Карпов, українську — ніхто інший як Микола Костомаров. Вони були ідеологічними опонентами і конкурентами: Карпов обстоював державницький підхід до історії Росії, а Костомаров — народницький. Головним полем їхньої битви були історія України: Карповзакидав, що Костомаров нібито ігнорує російські архіви і перебуває під шкідливим впливом таких ненадійних текстів, як «Історія русів». Костомаров справді робив завелику ставку на «Історію русів» у першому виданні монографії про Богдана Хмельницького, але у другому і третьому виданнях суттєво поправив текст, звільняючись від її упливів. На 1870 рік він ставився до «Історії русів» не менш критично за Карпова. Втім, недовіра до «Історії русів» не єдиний спільний момент між Карповим і Костомаровим: їм обом, хоч і з дуже різних причин, не подобався ідеологічний вектор цього твору.

У статті «Критический обзор разработки главных русских источников, до истории Малороссии относящихся» (1870), опублікованій невдовзі після рецензії Драгоманова на Прижова у «Вестнике Европы», Карпов не лише вказав на фактичні помилки і перекручення, яких не бракувало в «Історії русів», а й розкритикував ідеологічний фундамент цього твору. Він охарактеризував «Історію русів» як «фальшивую летопись» і писав: «Основная принадлежность таких летописей есть первое: внешний либерализм, проповеди гуманных идей; обвинение неприятных автору лиц и народов в деспотизме, необразованности, варварстве, наклонности к обману, трусости, глупости; — тем же, которых автор берет под свое покровительство, приписываются все противуположные этим приятные качества. Второе отличие: обилие в них анекдотов; простые, обыкновенные события украшаются фантазией. Необходимый для всего этого талант не всегда имеется у авторов фальшивых летописей, так что поэзия их рассказов и либеральные проповеди человеку с серьезным взглядом являются пошлыми, потому уже, что чересчур искусственны, но для необразованной массы они более доступны, чем серьезные исследования. К разряду таких летописей принадлежит История Русов, сочиненная при том человеком без таланта, вовсе не либеральным, но крайне озлобленным. [...] Пользовалась же она так долго незаслуженным авторитетом, вероятно, как от сочувствия общества к отрицательному направлению, так с другой стороны от крайнего невежества тех, среди которых был выпущен подобный памфлет».

Карпов не просто хотів зруйнувати репутацію «Історії русів» як джерела, він різко критикував її літературні якості і емоційно заперечував ідеологічне забарвлення. Градус статті пояснюється тим, що Карпов був професійним істориком, ретельно працював з первинними архівними документами і обурювався, що багато людей так довго можуть вважати історичну містифікацію легітимним історичним джерелом. Інші мотиви Карпова пов’язані з ідеологією. Він вважав «Історію русів» ударом по російській нації і спробою поширити небезпечні ліберальні ідеї. Після польського повстання 1861 року і заборони україномовних видань у 1863-му російські націоналісти на зразок Михайла Каткова вели кампанію проти справжньої і уявної діяльності польських і українських активістів та російської радикальної і ліберальної інтелігенції. «Історія русів» здавалася Карпову рупором ідей, спільних для тих, хто, за його словами, виступав за«отрицательное направление» в російському політичному дискурсі. 

Микола Костомаров мав свої резони не любити цей твір. Для нього «Історія русів» була просто-на-просто шкідливим продуктом старшинського мислення. У статті «Из поездки в Батурин в 1878году», надрукованій через три роки після самої поїздки, Костомаров зазначив безпосередню причину свого незадоволення: популярність «Історії русів» у консервативних колах українських поміщиків. У Батурині, колишній гетьманській столиці, він зустрів дворянина на прізвище Великдан, український патріотизм якого виростав з «Історії русів». «По воззрениям господ,воспитавшихся на Конисском, — писав Костомаров, — весь казацкий порядок был идеально хорош, а всякое зло исходило от московских козней, несправедливости и суровости правительственных лиц великорусских. Взгляды, навеянные псевдоисториею Конисского, до сих пор еще в ходу у малороссийского дворянства, и предрассудки, посеянные ею, так вросли, что до сих пор все более добросовестные исследования и издания актов, долгое время остававшихся никому неведомыми, еще не могут рассеять раз усвоенных заблуждений: актов и исследований наших не читают, а Конисскому верят».

У пристрасних філіпіках Костомарова на адресу «Історії русів», так само як і в критиці Карпова, відображалися політичні і соціальні баталії 1870-х років. У їхніх статтях відчувається також розчарування професійних істориків міфологічним характером панівної історичної ідентичності. Костомарову, як і Карпову, не подобалася ідеалізація української минувшини і звичка винуватити в проблемах України Росію. Але на цьому їхня схожість закінчувалася. Якщо Карпову «Історія русів» не подобалася, як маніфестація лібералізму, то Костомаров бачив у ній корені дворянського консерватизму — ці політичні та ідеологічні табори змагалися між собою в Російській імперії 1870-1880-х років. Тут Костомаров був радий погодитися з давнім зауваженням Олександра Пушкіна про «сердце дворянина» автора «Історії русів». Костомаров писав про це: «Пушкин ошибся, поверив наравне с другими своего времени, что история руссов написана знаменитым белорусским архиепископом, но он понял и справедливо угадал, что она написана дворянином».

Власне Костомаров висловив те, на що Пушкін тільки натякав. Принагідна ремарка поета про обізнаність анонімного автора з військовою справою набула у Костомарова виразних соціальних обертонів: «...действительно, эта история составлена каким-то из новоиспеченных Екатериною II малороссийских дворян, усвоившим себе великорусские барские взгляды и применившим их произвольно к старине своей родины». Але навіть виступаючи проти «панської» ідеології «Історії русів», Костомаров не зміг повністю уникнути магії цього твору. Подібно до автора «Історії русів», непривабні для батьківщини речі Костомаров пояснює«несправедливостью и суровостью правительственных лиц великорусских». Проте, на відміну від Великдана та інших українських поміщиків, він пов’язує проблеми не з росіянами в цілому, а з російським дворянством і державним апаратом.

Стаття Костомарова заохотила Михайла Драгоманова повернутися до «Історії русів». На той час він уже був політичним емігрантом, а не професором Київського університету, і жив у Женеві. На карповську критику «Історії русів» Драгоманов не відповів. Інша справа — стаття Костомарова: співвітчизник-українець критикував текст, який Драгоманову вважався наріжним каменем у розвитку української політичної думки. Він відповів у газеті «Порядок», тому самому петербурзькому виданні, де Костомаров опублікував статтю про поїздку в Батурин. Стаття Драгоманова, підписана криптонімом В. К., називалася «В защиту неизвестного покойника автора “Истории Русов, или Малой России”». Ця дивна назва відображала одну з головних тез статті: запекла полеміка з давно покійним автором «Історії русів» — справа марна і навіть шкідлива. Драгоманов писав: «...ученые заметали в ней множество неточностей, признали ее подделкой и стали говорить о ней с пренебрежением и даже с известною досадою». Йшлося тут швидше за все не тільки про Костомарова, а й про брутальний стиль Карпова. «Но, кажется, — продовжував Драгоманов, — уже пора бы с полным спокойствием отнестись к этому, во всяком случае, замечательному литературному памятнику... а главное, оценить дух и общественное значение “Истории Русов” не как сочинения научного, но как трактата политического».

Загальне ставлення Драгоманова до «Історії русів», як передусім політичного памфлета, від початку 1870-х років не змінилося, але цього разу він розвинув його набагато детальніше. Заперечуючи твердження Костомарова, ніби автор «Історії русів» сповідував і пропагував ідеологію російських поміщиків, Драгоманов навів у приклад інвективи анонімного автора на адресу московитів — нації тиранів і рабів, що викликали таку різку реакцію Карпова. Він також процитував пасажі про негативну роль колишньої польської шляхти, яка 1648 року приєдналася до повстання Хмельницького. З погляду Драгоманова, така оцінка доводила те, що анонімний автор «Історії русів» стояв на боці народних мас. Драгоманов також заперечував думку Пантелеймона Куліша, нібито автор «Історії русів» був «партизаном дворянско-сепаратистского стремления». Якщо автор «Історії» не був поборником імперського ладу, борцем за шляхетські вольності чи прихильником українського сепаратизму, то хто ж він тоді був?

«По всему, — стверджував Драгоманов, — это был предшественник именно той теории, которой ученым выразителем стал потом и сам г. Костомаров». Іншими словами, ця людина була предтечеюукраїнського національного руху другої половини XIX століття. Драгоманов вважав автора «Історії русів» передусім захисником прав людини і нових цінностей європейської культури. Він вважав, що автор протестував «против крепостного права, против деспотизма чиновников, “которые поставляют себя выше закона”, против насилий войск, против мелочности и нетерпимости религиозной, против национальной исключительности и презрения к иностранцам». «Історія русів» здавалася Драгоманову предтечею Шевченкового «Кобзаря», з її впливом він пов’язував те, що дворянство на колишніх козацьких землях не дуже опиралося селянській реформі 1861 року.

Через рік у Женеві, куди імперська цензура дотягнутися не могла, Драгоманов надрукував статтю, в якій ще виразніше виклав свої політичні погляди на позитивну роль «Історії русів». Він вбачав у цій пам’ятці сплав «козацького республіканства з новим лібералізмом і демократизмом, —українського автономізму з усеросійським федералізмом». Політичний вигнанець, прихильник української автономії і федералізації Російської імперії Драгоманов бачив в авторі «Історії русів» не тільки попередника Шевченка і Костомарова, а й свого предтечу. «Історію русів» давно дискредитували як історичне джерело, і Драгоманов тепер повертав її в український політичний і академічний дискурс у статусі тексту, якого можна було не соромитися. «Історія русів» поверталася не як книга одкровення, як її сприймали було в першій половині XIX століття, а як історіографічна пам'ятка іншої епохи".

Питання — якої саме епохи? На додачу до проблеми авторства, це питання було фрагментом великої загадки, яка супроводжувала рукопис ще з часів, коли Максимович у 1865 році заперечив стосунок Кониського до пам’ятки. Когось іншого на вакансію автора Максимович не запропонував. Однак він вважав, що автор «Історії русів» діяв на початку XIX століття. Максимович повідомив Бодянському, що всі сліди «Історії русів», які йому вдалося знайти, ведуть до кола інтелектуалів, яке склалося наприкінці 1810-х років у Полтаві довкола князя Миколи Рєпніна, військового губернатора Малоросії. У масонську ложу, організовану в Полтаві 1818 року з допомогою Рєпніна, входили такі відомі люди, як основоположник сучасної української літератури Іван Котляревський; один з чільних літераторів імперії і пристрасний противник кріпацтва поет Василь Капніст; автор першої наукової історії України Дмитро Бантиш-Каменський. Драгоманов дійшов тієї ж думки, що й Максимович. Якщо «Історія русів» справді перша і найвидатніша пам’ятка українського автономізму й лібералізму, то найімовірніше джерело її походження — коло полтавських масонів, кращого варіанта годі й шукати. 1888 року Драгоманов написав Іванові Франкові, що «Історію русів» вірогідно було написано у 20-х роках XIX століття у колі князя Рєпніна.

Гіпотеза Драгоманова про джерело походження «Історії русів» протрималася недовго. За кілька років він уже датував пам’ятку часами, які передували приїзду Рєпніна в Полтаву, і пов’язував її з людьми, які не мали очевидного стосунку до Рєпніна чи полтавської масонської ложі. «Історія русів» «написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського», — заявляв Драгоманов 1894 року. Чому він так кардинально змінив думку і звідки взявся 1810 рік? Нова гіпотеза Драгоманова спиралася на архівні знахідки двох українських істориків, Олександра Лазаревського (1834-1902) і Василя Горленка (1853-1907), надруковані в українофільському журналі «Киевская старина».

Стаття Лазаревського на цю тему вийшла у квітні 1891 року під назвою «Отрывки из семейного архива Полетики», у ній був короткий підрозділ «Догадка об авторе “Истории Русов”».Лазаревського заслужено вважали авторитетом з історії Гетьманату. Він належав до старшого покоління українофілів, які поділяли народницькі переконання членів Кирило-Мефодіївського братства. Будучи студентом Петербурзького університету, він підтримував тісний зв’язок і мало не щодня бачився з Тарасом Шевченком. В останні роки життя поета вони регулярно обідали на квартирі старшого брата Лазаревського. Молодший Лазаревський супроводжував труну з прахом Шевченка на першому етапі траурної процесії до Москви.

У статті «Говорил ли Полуботок Петру Великому речь, приводимую Кониским?», надрукованій у Петербурзі через кілька місяців по смерті Шевченка, Лазаревський поставив під сумнів автентичність апокрифічної промови наказного гетьмана Павла Полуботка в оборону козацьких прав і вольностей. Виходячи зі своїх народницьких переконань, Лазаревський доводив, що таку промову не міг виголосити багатий землевласник, відомий зловживаннями владою. Він вважав, що за цим текстом могла стояти певна місцева традиція і петиції, що їх Полуботок подавав у Петербург, але по суті — це витвір архієпископа Кониського. Повернувшись до вивчення «Історії русів» 1891 року, Лазаревський вже не вірив у авторство Кониського. Він мав іншу кандидатуру — Григорій Полетика, член законодавчої комісії 1767-1768 років і другий відомий українець, згаданий у передмові до «Історії русів».

Гіпотезу, що «Історію русів» написав Полетика, вперше запропонував не Лазаревський. Цю ідею висловив Володимир Іконніков, професор російської історії в Київському університеті, — він припустив таку можливість у лекційному курсі з російської історіографії, прочитаному 1874 року. Якихось доказів на користь своєї гіпотези Іконніков не наводив. Він також проігнорував зауваження Михайла Максимовича, який сумнівався, що Полетика, «человек ума положительного, знакомый с лучшими малороссийскими летописями, в том числе и с Величковою», пишучи ґрунтовні меморандуми для законодавчої комісії, міг покладатися на таке ненадійне джерело, як «Історія русів». За логікою тут напрошувався висновок, що навряд чи він був і автором такого ненадійного твору. Але думка Лазаревського, висловлена 1891 року, спиралася не на аналіз тексту «Історії русів» чи вивчення історичних творів і меморандумів Полетики. Лазаревський виступив з новими архівними джерелами, які, на його думку, пов’язували Григорія Полетику з «Історією русів».

Лазаревський зробив те, що не вдалося свого часу Максимовичу: отримав доступ до архіву родини Полетик. Від спадкоємців Григорія Полетики родинні папери дісталися відомому українському колекціонеру Василю Тарновському, який дозволив Лазаревському студіювати свою колекцію. Лазаревський скористався цим архівом, щоб реконструювати біографію Григорія Полетики, доти відому лише в загальних рисах. Полетика народився 1725 року в родині війта міста Ромни. Його дід по матері був полковником Лубенського полку, а батько полишив посаду війта заради козацької служби. Молодий Полетика отримував освіту в Київській академії, якраз коли її ректором був отець Георгій Кониський, майбутній архієпископ могильовський. 1746 року Полетика почав працювати перекладачем в Академії наук у Петербурзі. Знання мов перевіряв у Полетики Василь Тредіаковський, один з чільних російських поетів тієї епохи: латину він оцінив дуже високо, але російська Полетики здалася 

 

йому «малоросійським діалектом». Невдовзі Полетика бездоганно оволодів російською мовою і зробив прекрасну кар’єру в імперській столиці. Він служив перекладачем не лише при Академії наук, а й у Священному Синоді, а згодом став головним інспектором морюзського кадетського корпусу. Полетика уклав і видав шестимовний словник, перекладав грецьких філософів, написав книжку про початки київської освіти і збірник настанов для охочих прийняти православ’я.

Полетика прославився після участі в Комісії з укладання нового статуту, яку скликала Катерина II 1767 року. Інспектор кадетського корпусу представляв у ній інтереси дворянства рідної Лубенщини. Кращого депутата лубенському дворянству годі було шукати. Полетика був блискучим літератором, прекрасно орієнтувався у петербурзькому середовищі і при тому був одним з найбагатших землевласників на Лубенщині. Він дістав добру спадщину, одружився з донькою колишнього генерального судді, робив вдалі покупки і в результаті мав у власності величезні ділянки землі і майже три тисячі кріпаків. Будучи депутатом законодавчої комісії, Полетика написав два розлогі меморандуми, в яких виступав за збереження автономії Гетьманату та боронив права і привілеї малоросійських дворян; за його словами, ці права їм надали великі князі литовські і польські королі та гарантували російські царі. Але Катерина II скликала комісію не для збереження регіональних і станових привілеїв. Натхнена ідеями французьких філософів, імператриця виступала за універсальні цінності, стандартизацію і раціоналізацію адміністративних практик. Пропозиції таких депутатів, як Полетика, проігнорували, а комісію розпустили. 1773 року Григорій Полетика подав у відставку з посади інспектора кадетського морського корпусу і повернувся в рідну Україну.

В 1861 році Лазаревський навряд чи вважав би Полетику, оборонця прав і привілеїв поміщицької еліти, здатним написати промову Полуботка, адресовану Петру І. Але через тридцять років, коли Кониський перестав фігурувати у списку можливих авторів, погляди Лазаревського на «Історію русів» як маніфест прав і свобод народних мас еволюціонували. Листування Полетики з колекції Тарновського переконало його, що Григорій Полетика не тільки мав кваліфікацію, потрібну для написання такого твору, а й, власне кажучи, його написав. З листування Полетики з архієпископом Кониським та одним своїм родичем у російському посольстві у Відні Лазаревський дізнався, що Полетика мав велику бібліотеку і активно збирав книжки з української історії. З листа Василя Полетики, сина Григорія, випливало, що Григорій Полетика і сам писав якийсь історичний твір.

Дванадцятого листопада 1812 року Василь Полетика писав графу Миколі Румянцеву, одному з перших російських колекціонерів, що книжки і рукописи, «собранные ж с великим трудом и стараниемотцем моим в последних днях жизни его и напоследок мною и присовокупленные к первым, относятся по большей части до малороссийской истории, начертание которой было его, а наконец сделалось моим предметом». На основі цих слів Лазаревський припустив, що «Історію русів» міг написати Григорій Полетика, а передмову до твору пізніше додав його син Василь, який знав про стосунки батька з архієпископом Кониським і вигадав історію про походження «Історії русів», щоб приховати ім’я справжнього автора — свого батька.

Гіпотеза Лазаревського не довго чекала на свого критика. Наступного року ще один дослідник козацької історії Василь Горленко надрукував нову порцію листів, серед них і листи Василя Полетики. Папери, датовані 1809-1810 роками, знайшлися в архіві колишнього генерал-губернатора Малоросії князя Миколи Рєпніна. Серед іншого там було листування Полетики зі ще одним полтавським знавцем української історії і колекціонером старожитностей Андріаном Чепою. Обох їх вважали знавцями української історії, 1809 року до них звернувся Василь Чарниш, маршалок полтавського дворянства, з проханням допомогти укласти записку про права і привілеї малоросійського дворянства. Полетика і Чепа погодилися. Вони почали листуватися, і Горленко вважав, що в одному з листів Василя Полетики до Чепи є докази, які підважують гіпотезу Лазаревського про те, що головним автором «Історії русів» був Григорій Полетика.

Лист, який здався Горленку особливо цікавим, було датовано 23 квітня 1809 року. В ньому Василь Полетика пише колезі-антиквару: «Везде стараюсь я сыскивать сведения до малороссийской истории относящиеся, но мало оных нахожу. До сих пор мы не имеем полных бытописаний отечества нашего. Верные и важнейшие следы оных теряются по примечанию моему столько ж почти в несчастных опустошениях края нашего и истреблениях оных [історичних джерел], сколько и в самых запущениях [тобто лакунах у джерелах. — С. Я]. Писатель сей истории находит для себя препоны сии и бросает перо свое. Кроме того что беспристрастного будет только читать потомство. Малая способность, слабые знания мои и то отвлекают меня от труда сего, сколько я о предприятии его ни думаю».

Василь Горленко вважав, що його знахідка вкупі з листами Василя Полетики, які опублікував Лазаревський, виказує імовірним автором «Історії русів» саме Василя, а не Григорія Полетику.Горленко також покликався на думку Максимовича, що архієпископ Кониський надто добре знав історію рідного краю, щоб бути автором трактату, в якому чимало фактичних помилок, а Григорій Полетика надто добре освічений, щоб використовувати «Історію русів» як джерело. Мало того, Горленко вказував на текстуальні паралелі між «Історією русів» і творами Василя Полетики, серед них була і «Записка о малороссийском дворянстве» (1809), підготовлена на прохання маршалка полтавського дворянства. Горленко доводив, що коли «Історію русів» справді написав Григорій Полетика, то Василь мусив би згадати про існування такої історії в листуванні з Чепою у 1809-1810 роках. Проте не згадав, із чого Горленко робить висновок, що «Історію русів» написав Василь, а не Григорій. Але навіщо ховати особу автора за ім’ям архієпископа Кониського? Горленко мав відповідь і на це питання: твір, створений при ліберальному режимі Олександра І, було остаточно завершено вже після поразки повстання декабристів, і в епоху політичної реакції він не міг вийти під справжнім іменем автора.

Василь Полетика, новий кандидат на авторство «Історії русів», народився 1765 року. Перші роки його життя минули в Україні. Батько знайшов Василю з братами гувернанта-француза, але згодом відправив сина у католицьку школу у Вітебську. На додачу до української і російської Василь Полетика вивчив також латину, німецьку, французьку і польську. За рекомендацією архієпископа Кониського він вступив у Віленський університет. Пробувши короткий час на службі в армії, він повернувся у батьківський маєток, став провідником місцевого дворянства та уславився як патріот, поборник освіти і ліберальних реформ Олександра І. Дві промови Василя Полетики надрукував петербурзький журнал «Вестник Европы», що зробило його ім’я відомим по всій імперії, а в колишньому Гетьманаті він узагалі став знаменитістю. Опубліковане Лазаревським, а потім Горленком листування свідчить, що Василь Полетика активно цікавився українською минувшиною і збирався писати ґрунтовну історію батьківщини. Він помер 1845-го у віці вісімдесяти років. Жодного рукопису або фундаментальної публікації з історії України по ньому не лишилося.

Тепер Горленко припускав, що Василь Полетика таки лишив подібний твір. Під назвою «Історія русів» його опублікував Осип Бодянський через рік після смерті автора. Додатковий доказ його авторства Горленко вбачав у тому факті, що, оповідаючи про каральні акції російської армії після поразки повстання Мазепи 1709 року, «Історія русів» приділяє особливу увагу долі жителів Ромен, батьківщини Полетик. Горленко був настільки переконаний у своїй гіпотезі, що навіть відвідав могилу Василя Полетики в селі Коровинцях Роменського повіту. Згодом він писав про свою поїздку так: 

«Мысль, что я стою над могилою автора “Истории Русов”, не оставляла

меня. Пусть ложна идея этой книги, идея отождествления старого козацкого порядка с понятием о вольности и взгляд на представителей “старины” как на творцов “самобытности”. Наука и факты истории выяснили фальшь этого взгляда, показали истинный характер малороссийской истории и ее демократические начала. Но за этой книгой остается горячая любовь к родине, живость и блеск рассказа, подробности, взятые из неписанных источников и преданий, которые служили подспорьем целой серии историков».

Горленко намагався узгодити своє бачення «Історії русів», як патріотичного твору, з критичною думкою Костомарова, який вбачав у ній прояв консервативного мислення поміщицьких верств. Перед Драгомановим, коли він читав статтю Горленка, така проблема не стояла. Аргументи Горленка його переконали, і він охоче прийняв гіпотезу, що автор «Історії русів» — Василь Полетика. 1894 року, через рік після публікації архівних знахідок Горленка, Драгоманов написав: «Першим проявом політичного лібералізму українського треба признати “Исторію Русовъ” Псевдо-Кониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї Полетик [...]. (Треба зауважити, що ще батько автора “Исторіи русовъ”, Гр. Полетика, депутат 1767 p., був один з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя, на сей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом, відповідно тим розмовам про увільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І».

У гіпотезі Горленка про авторство Василя Полетики Драгоманов знайшов підтвердження своєму давньому переконанню: «Історія русів» — продукт ліберальної епохи Олександра І, а тому її можна вважати предтечею не тільки українського національного руху в цілому, а і його ліберальної і федералістської течії. Він вважав автора трактату передвісником ідеї конституційного устрою Росії та автономії для російських провінцій, зокрема України. За Драгомановим, автор «Історії русів» «був великий політичний патріот “Малороссійскаго Отечества”, по-своєму автономіст, але при тому не сепаратист, і всього менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацької “Малоросії” і думав, що конституційна Росія якраз буде те ж саме».

Михайло Драгоманов помер 1895 року, переконаний, що автора «Історії русів» нарешті знайшли. Цю думку поділяли багато тогочасних українських і російських істориків, але були й незгодні. Наприклад, Олександр Лазаревський до самої смерті в 1902 році твердо тримався думки, що «Історію русів» написав Григорій Полетика. Інші доводили, що твір почав писати Полетика-старший, а закінчив його син. Але назагал століття завершилося новим консенсусом читачів і дослідників твору. Більшість відкинула кандидатуру Кониського і повірила в авторство Полетик. Домінувало припущення, що автор був заможним дворянином, а сама книжка відбивала думки та інтереси української шляхти. Ремарку Олександра Пушкіна, що під чернечою рясою б’ється серце дворянина, чекала несподівана і дивовижна доля в академічній літературі про «Історію русів». Наступне століття похитне цей консенсус, відкриє важливі знахідки і породить нові сумніви.