Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 3

Народження міфу

«В воздухе вдруг захолодело; они почувствовали близость Днепра», — описував Микола Гоголь шлях Тараса Бульби з синами. «Вот он сверкает вдали и темною полосою отделился от горизонта. Он веял холодными волнами и расстилался ближе, ближе, и наконец обхватил половину всей поверхности земли». У мандрівників, які під'їжджали до Киева з лівого берега s квітня 1847 року, складалося, мабуть, схоже враження. Була чимала повінь, і Дніпро, і без того широкий у Києві, розлився ще більше.

Того весняного дня серед пасажирів на переправі через Дніпро був скромно одягнутий чоловік із саквояжем. Звали його Тарас Шевченко. Він народився кріпаком у країні, де кріпаки становили понад третину населення. 34-річний Шевченко міг вважати, що йому пощастило. Ще хлопчиком він проявив талант художника, і з допомогою відомих культурних діячів його викупили з кріпацтва. Знаний російський художник Карл Брюллов намалював портрет одного з найвідоміших літераторів імперії поета Василя Жуковського. Портрет продали з аукціону, гроші пішли на те, щоб викупити молодого Шевченка на волю. Шевченко став не лише талановитим художником, а й видатним поетом. Перша ж збірка поезій «Кобзар» (1840) зробила його знаменитим. Ці вірші заклали основу сучасної української літератури, а багато хто вважає, що й самої української нації. В 1845 році Шевченко, випускник Петербурзької академії мистецтв, повернувся на батьківщину і влаштувався на роботу в Київську археографічну комісію — він мав їздити Україною і замальовувати історичні пам'ятки. Провівши майже рік у роз'їздах, художник якраз повертався у Київ: його чекало весілля товариша і викладання в Київському університеті.

Того весняного дня 1847 року на дніпровській переправі поетове майбутнє виглядало яскраво й безхмарно. Але на протилежному березі Шевченка чекав крах усіх мрій. На пором піднявся поліцейський. Він мав косе око, і не було ясно, куди саме він дивиться. Згодом пасажири побачили, що він таки знайшов свою жертву. Косоокий страж порядку підійшов до Шевченка і заявив, що його заарештовано. Тільки тоді один з пасажирів упізнав у непоказному молодику найвідомішого українського поета. Він підійшов до Шевченка і запропонував йому викинути саквояж за борт, щоб знищити компрометуючі докази. Шевченко відмовився. Для особистої долі поета це виявилося великою помилкою, але для української літератури — великим благом.

Обшукавши саквояж, поліція знайшла три пістолети, малюнки і папери. Саме папери, а не пістолети найбільше схвилювали владу. Наступного дня київський генерал-губернатор повідомив у Петербург шефу Третього відділення про арешт Шевченка: «Художник этот при возвращении из Черниговской губ. был задержан вчерашнего числа у въезда в г. Киев и представлен прямо ко мне. Между бумагами его оказалась рукописная книга с малороссийскими собственного его сочинения стихами, из коих многие возмутительного и преступного содержания. Почему как эти, так и все прочие оказавшиеся у Шевченки стихи, равно частную его переписку я почел обязанностию представить в III отделение с. е. и. в. канцелярии». Підозрюваного у супроводі поліцейського офіцера і рядового жандарма відправили у столицю. Справа виглядала настільки важливою, що її розслідували у Петербурзі, а не у провінційному Києві. 

Знайдені в саквояжі Шевченка папери послужили доказом його вини: поета засудили до десяти років солдатчини. Від кріпацтва це відрізнялося хіба що назвою — нижчі щаблі імперської армії складалися якраз із кріпаків та державних селян. Цар Микола І наказав «Шевченко определить рядовым в Отдельный Оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать». Ця обставина особливо мучила Шевченка. «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать», — писав він згодом про свій вирок. Суворість покарання пояснювалася кріпацьким походженням Шевченка і нападками на царя й царицю у знайдених при ньому віршах. Особливо промовистим «доказом» вини стала поема Шевченка «Сон»: уві сні автор-герой поеми пролітав над Російською імперією і порівнював придворні розкоші зі злиднями рідної України, яка страждала під владою царів.

На відміну від Рилєєва і декабристів, Шевченко не замишляв убивство імператора, але дуже негативно ставився до імператорської родини, особливо до імператриці Олександри Федорівни, уродженої прусської принцеси Фредеріки Луїзи Шарлотти Вільгельміни. Цар обожнював свою дружину, яка хворіла і виглядала набагато старшою за свої роки. Вона була дуже худою, страждала на нервовий тик і конвульсивно смикала головою. Маркіз де Кюстін, французький аристократ, який відвідав Росію і 1839 року зустрічався з імператрицею, писав, що та «ніколи не відійде від потрясіння, яке пережила в день сходження на престол». Він мав на увазі повстання декабристів, яке відбулося у момент інтронізації Миколи І після смерті його брата Олександра І.

Шевченко не знав межі в нападках на господарів імперії, називав імператрицю «опеньок засушений» і завершував її опис іронічним «Так оце-то та богиня!». Нападки Шевченка на монархію не обмежувалися живими членами правлячої династії. Стріли його сатири летіли і в Петра І з Катериною II, найвідоміших російських правителів минулого століття:

Це той первый, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко-тяжко мені стало,

Так, мов я читаю Історію України.

Поему було написано в Петербурзі в липні 1844 року. В лютому-березні 1847-го, перед від’їздом у Київ, Шевченко вніс у текст останні правки. Цей твір інкримінували не лише автору, а й друзям Шевченка, які читали і робили копії з попередніх варіантів.

Яку «історію України» читав чи то пак мав на увазі Шевченко? Поема «Сон» майже не лишає сумнівів, що історичні дані і натхнення Шевченко черпав з «Історії русів». Уперше із загадковим рукописом Шевченко ознайомився близько 1840 року. Відтоді в його поезії трапляється багато героїв «Історії русів», зокрема Северин Наливайко і Яків Остряниця, як уособлення жертовності і страждань за долю батьківщини. Вплив «Історії русів» на поему «Сон» особливо помітно у згадках про долю наказного гетьмана Павла Полуботка, якого Петро І кинув у Петропавловську фортецю, де той помер у 1724 році. Український історик Микола Маркевич 1825 року писав Кондратію Рилєєву, що дух Полуботка був досі живий серед колишньої гетьманської старшини. Яскравий доказ цьому — «Історія русів». У ній розповідається, що Полуботок кинув Петру І звинувачення в порушенні прав і привілеїв козаків та сказав, що його з царем розсудить лише Бог. Гетьман нібито закидав всесильному імператору, що козаки «заставлены рыть линии и каналы и осушать непроходимые болота, утучняя все то телами наших мертвецов, падших целыми тысячами от тяжестей, голода и климатов». Він мав на увазі використання козацьких полків на будівництві нової царської столиці Санкт-Петербурга.

Тарас Шевченко, переповідаючи сюжет «Історії русів» про розмову царя та наказного гетьмана, вклав в уста Полуботка такі слова:

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах. Царю! царю!

І Бог не розлучить

Нас з тобою...

Подібно до Кондратія Рилєєва, Шевченко сприйняв «Історію русів» як маніфест свободи, але знайшов там і те, чого Рилєєв не побачив: заклик до боротьби з гнобителями українського народу — російськими царями і дворянами. Саме в Шевченковому варіанті цей твір захоплював тогочасних читачів і тому перетворився на біблію українського національного руху. Шевченкові вірші надихали сотні, тисячі, а в кінцевому підсумку десятки, якщо не сотні тисяч українців на боротьбу за національні права. Проте чи були резони в Шевченковій інтерпретації «Історії русів»?

Тарас Шевченко — не перший письменник, який пішов слідами Рилєєва і шукав в «Історії русів» історичний матеріал і натхнення. Йому передували його сучасники Олександр Пушкін і Микола Гоголь, чиє прочитання «Історії русів» теж відрізнялося від рилєєвського. 

Загадковий рукопис перше захопив уяву Олександра Пушкіна, найвідомішого російського поета XIX століття і основоположника новітньої російської літератури. «Множество мест в “Истории Малороссии суть картинны, начертанные кистию великого живописца», — писав він про «Історію русів». У 1836 році Пушкін надрукував великі уривки з цього твору у своєму журналі «Современник».Він сподівався, що невдовзі вийде друком цілий твір. «Как историк, Георгий Кониский еще не оценен по достоинству, ибо счастливый мадригал приносит иногда более славы, нежели создание истинно высокое, редко понятное для записных ценителей ума человеческого и мало доступное для большего числа читателей... Будем надеяться, что и великий историк Малороссии найдет себе наконец столь же достойного издателя». Авторитет Пушкіна в російській літературі уже не підлягав сумніву, тому його оцінка «Історії русів» справила великий вплив на інтелектуалів по всій Російській імперії.

Пушкін народився у дворянській родині, і погляди поета за його коротке життя суттєво еволюціонували. Він закінчив елітарний ліцей для дворянської молоді, але на 1820 рік, коли вийшла перша велика поема Пушкіна «Руслан и Людмила», впав у немилість. При дворі його вважали небезпечним фрондером, і більшу частину 1820-х років Пушкін провів у засланні, спершу на Кавказі, пізніше в південній Україні і Молдавії, а потім у своєму маєтку Михайловське у Псковській губернії. Саме в Михайловському Пушкін дізнався про повстання декабристів, на чолі якого стояли його друзі, зокрема Кондратій Рилєєв. Спочатку Пушкін думав їхати в столицю, але повернувся з дороги і спалив компрометуючі документи і твори. Дехто вважає, що в цьому вогні згорів і Пушкін-вільнодумець. Наступного року він написав царю прохання про милість із запевненнями у вірності. На початку вересня 1826 року, через кілька місяців після страти декабристів, відбулася зустріч поета з царем. Микола І повернув Пушкіну свободу пересування, але сказав поету, що віднині сам буде його особистим цензором. Пушкін погодився.

Момент, в якому Пушкін післядекабристського зразка і російський цар цілковито сходилися, — їхня відданість імперії. Після польського повстання 1830 року Пушкін став палким захисником російської влади у західних землях, здобутих Катериною II кілька десятиліть тому. Колишній поборник свободи і ліберальних цінностей написав кілька віршів, у яких ганив Захід за підтримку польських бунтівників. Найвідоміший з цих віршів під назвою «Клеветникам России» було написано 1831 року і задумано як відповідь промовам у французькому парламенті на підтримку польської справи. Ще один вірш, «Бородинская годовщина», було написано з нагоди захоплення росіянами в серпні 1831-го Праги, передмістя бунтівливої Варшави. Пушкін непокоївся майбутнім російських володінь на Заході — не тільки Польщі, а й українських земель, приєднаних до Московії в часи Богдана Хмельницького: «Куда отдвинем строй твердынь? / За Буг, до Ворсклы, до Лимана? / За кем останется Волынь? / За кем наследие Богдана?» — писав він у вірші на річницю Бородинської битви.

У розпал польського повстання Пушкін вирішив написати історію козацької України, чи то пак Малоросії, як тоді її називали. На думку Бориса Модзалевського, одного з найавторитетніших пушкіністів, у періодизації української історії поет орієнтувався не на твори Миколи Карамзіна і не на тритомну «Историю Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, а саме на «Історію русів». Пушкін накреслив план праці російською мовою, але текст почав писати французькою, очевидно думаючи про західну публіку. В липні 1831 року він подав свій план на розгляд графу Олександру Бенкендорфу, начальнику Третього відділення, який виконував за Миколу І роль особистого цензора Пушкіна. Запроектована історія задумувалася як державна акція у відповідь Заходу і польським претензіям на Україну. Невдовзі польське повстання було придушено, і проект написання історії втратив злободенність. Судячи з проекту історії і пізніших публікацій Пушкіна, поет вважав автора «Історії русів» палким поборником Російської імперії. В його очах цей твір був не просто цікавим історичним трактатом, а й вироком Польщі і католицькій церкві за гноблення «російського» люду в недалекому минулому. Цей вирок виправдовував придушення польського повстання.

Пушкін уперше ознайомився з «Історією русів» 1829 року, невдовзі після виходу поеми «Полтава». Цей твір, присвячений перемозі Петра над Карлом XII і козаками-мазепинцями в 1709 році, часто вважають відповіддю Пушкіна Байрону, який, на думку Пушкіна, ідеалізував «изменника» Мазепу. В поемі Байрона «Mazeppa» (1818) йшлося про любовну історію майбутнього гетьмана, яка перетворила його на літературний символ нової епохи романтизму. Кондратій Рилєєв у поемі «Войнаровский» ставився до Мазепи з погано прихованою симпатією, але Пушкін вирішив дати інший, набагато критичніший портрет козацького гетьмана. В передмові до «Полтави», написаній в січні 1829 року, Пушкін стверджував: «Мазепа єсть одно из самых замечательных лиц той эпохи. Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого. История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварстве и злодеяниях, клеветником Самойловича, своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла после его поражения: память его, преданная церковию анафеме, не может избегнуть и проклятия человечества».

Відгуки на «Полтаву» були різні. Одні критики закидали Пушкіну відхід від байронівського образу Мазепи, інші — історичну недостовірність. Але один рецензент поручився за вірність зображених Пушкіним подій історичним джерелам. Михайло Максимович, професор ботаніки Московського, а згодом ректор Київського університету невдовзі надрукував статтю «О поэме Пушкина “Полтава” в историческом отношении». Він захищав пушкінську інтерпретацію виступу Мазепи проти Петра — мовляв, діями гетьмана керувала особиста образа, — зазначаючи, що «так говорит и история». Максимович мав на увазі «Історію русів», у якій знайшов підтвердження версії Пушкіна, що Мазепа повстав проти царя на знак помсти за приниження на одному банкеті, коли цар схопив його за вуса.

На 1831 рік Пушкін уже сам покликався на «Історію русів», захищаючи своє бачення епізоду з вусами. У статті «Опровержение на критики» з приводу поеми «Полтава» Пушкін писав: «Мазепадействует в моей поэме точь-в-точь как и в истории, а речи его объясняют его исторический характер. — Заметили мне, что Мазепа слишком у меня злопамятен, что малороссийский гетман не студент и за пощечину или за дергание усов мстить не захочет. Опять история, опроверженная литературной критикой, — опять хоть знаю, да не верю! Мазепа, воспитанный в Европе в то время как понятия о дворянской чести были на высшей степени силы, Мазепа мог помнить долго обиду московского царя и отомстить ему при случае. В этой черте весь его характер, скрытый, жестокой, постоянный. Дернуть ляха или казака за усы всё равно было, что схватить россиянина за бороду. Хмельницкий за все обиды, претерпенные им, помнится, от Чаплицкого, получил в возмездие, по приговору Речи Посполитой, остриженный ус своего неприятеля (см. Летопись Кониского)».

У першому номері журналу «Современник», що його заснував Пушкін у розрахунку покращити свою фінансову ситуацію, поет подав два уривки з «Історії русів» у рамках рецензії на нещодавно видану збірку творів Георгія Кониського. «Історію русів» повсюдно називали «Історією Кониського» задовго до Пушкіна, але саме він першим письмово атрибутував її авторство могильовському архієпископу. «Георгий написал ее с целию государственною, —стверджував Пушкін. — Когда императрица Екатерина учредила Комиссию о составлении нового уложения, тогда депутат малороссийского шляхетства, Андрей Григорьевич Полетика, обратился к Георгию, как к человеку, сведущему в старинных правах и постановлениях сего края. Кониский, справедливо полагая, что одна только история народа может объяснить истинные требования оного, принялся за свой важный труд и совершил его с удивительным успехом. Он сочетал поэтическую свежесть летописи с критикой, необходимой в истории». Пушкін виправдовував неточності в «Історії русів», підкреслюючи патріотизм і сильні антикатсшицькі настрої Кониського. «Смелый и добросовестный в своих показаниях, Кониский не чужд некоторого невольного пристрастия, — писав Пушкін.— Ненависть к изуверству католическому и угнетениям, коим он сам так деятельно противился, отзывается в красноречивых его повествованиях. Любовь к родине часто увлекает его за пределы строгой справедливости».

Пушкін вважав Кониського своїм попередником — російським патріотом і ревним поборником православ’я, який написав свою історію задля блага Російської імперії. Готуючи уривки до друку, Пушкін замінив усі згадки про руський народ і руську церкву «російським» народом і «російською» церквою. Після польського повстання імперський уряд розпочав широку кампанію русифікації західних областей імперії, заборонив уніатську церкву і вороже поставився до поляків і євреїв. Два уривки «Історії русів», дібрані Пушкіним для публікації, мали дуже сильні антипольські, антикатолицькі і антиєврейські обертони. У першому йшлося про запровадження церковної унії на Берестейському соборі в 1596 році, у другому — про страту польською владою Якова Остряниці та інших ватажків козацького повстання 1638-1639 років в Україні. Головною мішенню Пушкіна були поляки. В одному з уривків був такий пасаж: «Во все правительственные и судебные уряды малороссийские посланы поляки с многочисленными штатами; города заняты польскими гарнизонами, а другие селения их же войсками; им дана власть всё то делать народу русскому, что сами захотят и придумают, а они исполняли сей наказ с лихвою, и что только замыслить может своевольное, надменное и пьяное человечество, делали то над несчастным народом русским без угрызения совести; грабительства, насилие женщин и самых детей, побои, мучительства и убийства превзошли меру самых непросвещенных варваров».

Якщо для Рилєєва козаки з «Історії русів» були попередниками у боротьбі з самодержавством, то для Пушкіна, який писав після поразки декабристів, вони були спільниками у справі зміцнення імперської влади на західних кордонах, борцями з католицизмом та іноземним гнобленням, втіленням справжнього російського і православного духу. Козацький міф увійшов у російську літературу в 1820-х роках при посередництві «Історії русів». Спершу він звучав як заклик проти самодержавства на підтримку конституційного республіканського ладу і ліберальних цінностей, але з часом перетворився на інструмент зміцнення самодержавства, боротьби з республіканством і утвердження імперської програми на прикордонні. Але на цьому еволюція козацького міфу не закінчилася.

Інтерес Пушкіна до «Історії русів» підхопив його молодший колега Микола Гоголь — він сформулював свій варіант козацького міфу. Як і Пушкін з Рилєєвим, Гоголь знайшов в «Історії русів» джерело натхнення та невичерпне джерело історичних епізодів і образів. Микола Гоголь народився 1809 року на Полтавщині в дворянській родині з глибоким козацьким корінням. У 1821-му дванадцятирічного хлопчика відправили вчитися в Ніжинський ліцей князя Безбородька, перший світський заклад вищої освіти в колишньому Гетьманаті. Його заснував князь Ілля Безбородько в пам’ять про свого брата, канцлера Російської імперії князя Олександра Безбородька (і почасти на успадковані від нього гроші). Провівши в ліцеї вісім років, 19-літній Гоголь пішов слідами братів Безбородьків і поїхав підкоряти Петербург. Але Гоголя цікавила не імперська служба, а літературна слава. Молодий Гоголь побачив, що в столиці жваво цікавляться Україною і всім українським, особливо у світлі польського повстання 1830 року. Освічена російська публіка вважала Київ і Україну частиною російської спадщини, яку слід захищати від бунтівливих поляків. У російській уяві Україна поставала романтичною утопією, землею епічних героїв, які ведуть смертельну боротьбу з ворогами Росії. Гоголь вдало скористався інтересом до козацької і української тематики.

Навесні 1829 року Гоголь почав цикл українських оповідань, оснований на фольклорних джерелах, які йому постачала мати. Через два роки вони вийдуть під назвою «Вечера на хуторе близДиканьки» і прославлять автора по всій імперії. В 1830 році Гоголь працював над історичною повістю «Гетьман». Головним героєм цієї повісті був персонаж «Історії русів» гетьман Остряниця. Автор «Історії русів» зробив з козацького ватажка Якова Острянина гетьмана Степана Остряницю, у Гоголя він став Тарасом Остряницею. Повість починається епізодом, у якому видно явний слід «Історії русів»: єврей і поляк збираються покарати старого козака за несплату податку, його виручає Остряниця. Він рятує єврея від народного гніву і відриває вуса приниженому польському шляхтичу — на схожий епізод «Історії русів» покликався Пушкін, захищаючи «Полтаву».

Повість «Гетьман» Гоголь так і не дописав. Вважається, що він переключився на «Тараса Бульбу». Нова повість Гоголя була тісно пов'язана з незавершеною попередньою, і найголовнішим історичним джерелом письменника лишалася «Історія русів». Гоголь закінчив «Тараса Бульбу» в 1834-му, наступного року повість опублікували. 1842-го він переробив текст, додав кілька нових сцен, але головну лінію не змінив. Центральні персонажі повісті — козацький полковник Тарас Бульба і два його сини, Остап та Андрій. Дія розгортається на тлі козацького повстання 1637-1638 року на чолі з гетьманом Остряницею. Кульмінація повісті — страта поляками полоненого Остапа, старшого сина Тараса Бульби. Покоління читачів гоголівського шедевру і глядачів шести його екранізацій (перша вийшла ще 1909 року) зворушено тамували подих у сцені страти: батько дивиться на страждання сина, а син кличе батька, не знаючи, що той у натовпі.

«Остап выносил терзания и пытки, как исполин. Ни крика, ни стону не было слышно даже тогда, когда стали перебивать ему на руках и ногах кости, когда ужасный хряск их послышался среди мертвой толпы отдаленными зрителями, когда панянки отворотили глаза свои, — ничто, похожее на стон, не вырвалось из уст его, не дрогнулось лицо его. Тарас стоял в толпе, потупив голову и в то же время гордо приподняв очи, и одобрительно только говорил: "Добре, сынку, добре!"

Но когда подвели его к последним смертным мукам, — казалось, как будто стала подаваться его сила. И повел он очами вокруг себя: Боже, все неведомые, все чужие лица! Хоть бы кто-нибудь из близких присутствовал при его смерти! Он не хотел бы слышать рыданий и сокрушения слабой матери или безумных воплей супруги, исторгающей волосы и биющей себя в белые груди; хотел бы он теперь увидеть твердого мужа, который бы разумным словом освежил его и утешил при кончине. И упал он силою и воскликнул в душевной немощи:

— Батько! где ты! Слышишь ли ты?

— Слышу! — раздалось среди всеобщей тишины, и весь миллион народа в одно время вздрогнул».

У цій сцені і в наступному епізоді, де Гоголь описує помсту Тараса і перемогу над польською армією Миколая Потоцького, автора надихала «Історія русів». Гоголя явно вразив епізод страти Остряниці, що його Пушкін згодом опублікував у «Современнике»: «Место казни наполнено было народом, войском и палачами, с их орудиями. Гетман Остряница, обозный генеральный Сурмило, и полковники: Недрыгайло, Боюн и Рындич были колесованы, и им, переломавши поминутно руки и ноги, тянули из них по колесу жилы, пока они скончались». І в «Історії русів», і в «Тарасі Бульбі» страта відбувалася у Варшаві. Гоголь також запозичив з «Історії русів» епізод про те, як Остряницю стратили, спаливши живцем у «мідному бику».

Завдяки «Тарасу Бульбі» вигадана сцена страти козацьких ватажків у Варшаві міцно закріпилася в історичній уяві читачів і шанувальників Гоголя. Режисер останньої російської екранізації «Тараса Бульби» (2009) Володимир Бортко був переконаний, що повість основано на справжніх подіях. Він побачив у ній руський патріотизм, точніше, заклик до російсько-української єдності. В основу сценарію Бортка лягло друге (1842) видання повісті, в якому письменник, почасти під впливом змін у своїх поглядах на українську історію, а почасти через ідеологічні догми того часу, зобразив Тараса Бульбу не лише патріотом руської землі, а й симпатиком російського царя. Бортко не проводив різниці між Руссю і Росією, і українські козаки перетворилися у нього на російських патріотів, відданих російській монархії. Таке прочитання Гоголя викликало хвилю протестів в Україні, але російський режисер, колишній киянин, відповідав, що він просто дотримувався букви Гоголя та використовував його мову і набір понять.

Якщо Бортко тримався Гоголя, то Гоголь — «Історії русів». На позначення козаків вони вживали однакові слова — руси, русь або русский, але вкладали в них різний смисл. У Бортка козаки — це частина російської нації. Для автора «Історії русів» і Гоголя козаки становили здебільшого окремий народ. 1834 року Гоголь оголосив про план написати історію Малоросії: «До сих пор у нас еще не было полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа, действовавшего в продолжение почти четырех веков независимо от России». Він цікавився, «как образовался в ней этот воинственный народ, козаки, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов». Водночас Гоголь вважав Малоросію частиною «Росії» та час від часу вживав терміни «Росія» і «Великоросія» синонімічно. Тому твори Гоголя відкриті для різних інтерпретацій, коли постає питання, який саме смисл він вкладав у поняття «російський». 

Тарас Шевченко вважав, що в героїзмі і самопожертві гоголівських козаків проявилася їхня любов до рідної України, а не до Російської імперії чи російського народу. В адресованому Гоголю вірші (1840) Шевченко бачить за готовністю Тараса Бульби вбити свого сина Андрія, який перейшов на бік поляків, саме український патріотизм. Поет писав з жалем про начебто втрачені традиці Бульбиного патріотизму:

Не заревуть в Україні Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві.

Україноцентричне прочитання «Історії русів» відособило Шевченка не лише від Рилєєва і Пушкіна, а й від Гоголя. Звісно, крім Шевченка в такий спосіб «Історію русів» читали й інші українські інтелектуали. Загадковий рукопис вплинув на ціле коло Шевченкових друзів, багатьох з яких теж заарештували навесні 1847 року.

Поліція виявила, що Шевченко та його друзі створили нелегальну організацію — Кирило-Мефодіївське братство. Своєю метою вони проголосили національне відродження і створення федерації слов'янських народів, центральну роль в якій відводили Україні. Програма братства називалася «Книги буття українського народу», на її історичних пунктах позначилася частково і «Історія русів». У програмі йшлося про те, що Україна об'єдналася з Польщею, а потім з Росією як рівна з рівними, гетьмани — це християнські лицарі, а козацька виборна традиція — ядро української ідентичності: «І Україна, поєднавшись с Польшею як сестра з сестрою, як одно плем'я слов'янське також с другим людом слов'янського братства; вони не сотворили ні царя, ні пана, а сотворили братство — козацтво, куди кожний приставав, був би він пан чи невольник, аби християнин».

«Книги буття» написав Микола Костомаров (1817-1885), професор російської історії в Київському університеті і головний ідеолог братства. Саме на його весілля не доїхав у квітні 1847 року заарештований Шевченко. Костомарова заарештували за кілька днів до того. Він був сином російського дворянина і українки-кріпачки з Острогожчини, тих самих країв, які зародили в Рилєєва інтерес до України. Костомаров закінчив Харківський університет і в 1846-му обійняв кафедру в Київському університеті, наступного року він з товаришами заснував Кирило-Мефодіївське братство. На той момент він уже був знайомий з «Історією русів», цей трактат ще наприкінці 1830-х років вплинув на політичні погляди та історичні твори Костомарова, зокрема на його біографію Богдана Хмельницького, яка вперше вийшла в 1857-му.

«Історія русів» справила вплив і на погляди іншого братчика, Пантелеймона Куліша (1819-1897). Він народився в сім'ї дрібної шляхти на Чернігівщині і став одним з найвпливовіших українських письменників і фольклористів XIX століття. На початку 1840-х років не було більшого шанувальника «Історії русів» і палкішого пропагандиста пов'язаного з нею козацького міфу, ніж Пантелеймон Куліш. У 1843 році він опублікував два твори, на яких великою мірою позначилася «Історія русів», — російськомовну повість «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» і популярну історичну поему українською «Од початку Вкраїни до батька Хмельницького». 

Тридцяті-сорокові роки XIX століття — апогей впливу «Історії русів». Її персонажі, справжні і вигадані, траплялися не лише на сторінках творів Рилєєва, Пушкіна, Гоголя, Шевченка і Куліша, а й у багатотомних виданнях з історії України. Вона послужила одним із джерел другого видання «Истории Малой России» (1830) Дмитра Бантиша-Каменського і стала основним джерелом для п’ятитомної «Истории Малороссии» Миколи Маркевича, яка вийшла друком у 1842-1843 роках. Таємничим трактатом захоплювалися не тільки історики й письменники, а й українське дворянство, зазвичай далеке від інтелектуальних занять. Німецький мандрівник Йоган Кольпобував у Наддніпрянщині наприкінці 1830-х років і писав, що «історія Кониського» (прізвище архієпископа він писав «Каневський») надзвичайно популярна у місцевого дворянства, а в деяких місцевостях свій примірник є в кожному маєтку.

Існував чималий суспільний запит на публікацію «Історії русів», але плани шанувальників цього твору, зокрема «першовідкривача» рукопису Олександра фон Брігена, опублікувати його так і не здійснилися. Перші уривки з’явилися друком 1834 року в альманасі «Запорожская старина», що його видавав гурток харківських романтиків. Чільною фігурою цього гуртка був Ізмаїл Срезневський (1812-1880), автор багатьох літературних містифікацій, зокрема спертих на «Історію русів». Уже згадувалося, що нову порцію уривків опублікував 1836 року Олександр Пушкін. Існували й інші плани надрукувати повний текст, але до справи не дійшло. Йоган Коль пов’язував це з вільнодумним характером «Історії русів» і мав рацію. Твір 1846 року опублікувало Імператорське товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті, яке не підлягало звичайній цензурі.

Публікацію організував учений секретар товариства Осип Бодянський (1808-1877). Він народився в Україні, закінчив Московський університет і в ньому ж став професором слов’янської філології. Бодянський приятелював з Гоголем і Шевченком, цікавився українською історією і надрукував багато джерел з історії своєї батьківщини. Готуючи публікацію, Бодянський зібрав кілька списків «Історії русів» і писав у передмові: «Имея несколько списков этой истории, я выбрал лучший из них, подвел к нему из прочих разнословия, и потом предложил Императорскому обществу истории и древностей российских издать его в свет, что и исполняется ныне». Про цензуру через багато років Бодянський згадував: «Не скрою и того тайного побуждения начать издание малороссийских летописных и других памятников именно сим сочинением, по коему рассчитывалось на следующее: издание печатью “Истории Русов”, чего напрасно добивались Устрялов, Пушкин, Гоголь, быть может, удастся Обществу, пользовавшемуся тогда собственной цензурой, особливо на первых порах его издательской деятельности».

Бодянський зробив те, що не вдалося іншим. Цензура не втручалася, і «Історія русів» на втіху українським патріотам потрапила на полиці книгарень. 1846-й — останній, напевно, рік, коли можна було опублікувати такого роду рукопис. Після арешту кирило-мефодіївців у 1847-му влада пильнувала будь-які натяки на малоросійський сепаратизм. А через два роки в параноїдальній атмосфері, яку створила революція 1848-го, журнал товариства історії і старожитностей закрила цензура за публікацію російського перекладу книжки Джилса Флетчера «О государстве русском». У нотатках британського дипломата XVI століття про поїздку в Московію імператор Микола І побачив випади проти Росії, російських монархів і православної церкви. Бодянського усунули з посади і перевели в Казанський університет. Опублікована «Історія русів» невдовзі стала раритетом, багато хто вважав, що її заборонено. Михайло Максимович, шанувальник і дослідник «Історії русів», який ознайомив з нею Пушкіна, писав Бодянському в 1857 році: «А чи знаєте, що в Києві продається вона по ю і 12 карб, сріблом, і по Україні йде чутка, буцім то вона це заборонена книга!..». 

Тарас Шевченко як ніхто щедро скористався публікацією «Історії русів». Відбуваючи солдатчину, він написав Осипу Бодянському з каспійських степів з проханням надіслати примірник журналу. Бодянський надіслав, і восени 1854 року Шевченко з радістю дякував: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам'ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!». Попри царську заборону Шевченко і писав, і малював, тепер він працював над повістю «Близнецы». Головний герой твору, дворянин козацького походження на ім'я Никифор Федорович Сокира, був великим шанувальником «Історії русів». Шевченко писав, що на його почуття найбільше вплинули описи кривд, заподіяних Україні численними ворогами. «Никифор Федорович несколько раз прочитывал ее, — писав Шевченко про “Історію русів” — но до самого конца ни разу. Всё, всё: мерзости все, бесчеловечия польские, шведскую войну, Биронового брата, который у стародубских матерей отнимал детей грудных и давал им щенят кормить грудью для своей псарни, — и это прочитывал, но как дойдет до голштинского полковника Крыжановского, плюнет и закроет книгу, и еще раз плюнет».

На відміну від Шевченка, який і в каспійському засланні зберігав вірність ідеалам юності, мало хто з його київських друзів по Кирило-Мефодіївському братству продовжував захоплюватися «Історією русів» у 1850-х роках. Публікація Бодянського удоступнила текст не лише українським патріотам, а й усім науковцям імперії, і багато хто висловлював сумніви в надійності цього історичного джерела. Пантелеймон Куліш, колишній палкий шанувальник «Історії русів», перейшов у табір скептиків. Через два роки по тому, як Шевченко закінчив «Близнецов», Куліш писав про особливості «Історії русів»: «З Кониського зняли святу мантію історика. Він показався по-перше фанатиком-істориком України, що з любови до неї не щадив усупереч правді ні Польщі, ні московської держави, — подруге незвичайно талановитою людиною, поетом літописних оповідань і вірним малярем подій тільки в тих випадках, коли в нього не було загаданої собі наперед думки».

За переоцінкою твору Кониського стояло не тільки незадоволення Куліша якістю його історичних даних. Куліш з Миколою Костомаровим усвідомили, що рукопис, яким вони колись захоплювалися, дуже далекий від їхніх ідеалів народництва і загальної рівності. Як політичні мислителі і літератори, Куліш з Костомаровим відводили першорядну роль народним масам і протиставляли їм шляхтичів-консерваторів. Для автора «Історії русів» народні маси, навпаки, були рабами варварських звичаїв і забобонів. Що єднало автора «Історії русів» та колишніх кирило-мефодіївців, так це захоплення козацькою історією і глибокий патріотизм. Коли Куліш з Костомаровим усвідомили, що «Історія русів» суголосна лише національному елементу їхнього світогляду, чари цього тексту минули.

Останнім могіканином старих поглядів лишався Тарас Шевченко. Завдяки колосальній популярності творів поета, саме його інтерпретація «Історії русів» перемогла в кінцевому підсумку. Поезія Шевченка стала рушійною силою перетворення козацького міфу, натхненого і пропагованого «Історією русів», з російського на переважно український літературний і культурний феномен. Шевченкові твори з'явилися в момент, коли перше покоління українських національних будителів підхопило в Рилєєва і Пушкіна захоплення «Історією русів», але побачило в ньому не загальний заклик до політичних свобод чи вираження російської імперської ідентичності, а предтечу української національної ідентичності. Коли ці будителі розчарувалися в історичній і політичній надійності «Історії русів», було вже запізно. «Історія русів» стала невіддільною від козацького міфу, що його ці будителі так вдало поклали у фундамент модерної української нації.