Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Вступ

Сонячним ранком 31 березня 1814 року парижани стали свідком події, якої місто не бачило добрих чотириста років. Зайшовши через ворота Пантен, вулиці і площі французької столиці заполонили озброєні іноземці. Перед очима шокованих, зацікавлених і часом навіть зачарованих видовищем парижан крокувала багатонаціональна армія. Окремі загони носили екзотичні, небачені в Західній Європі однострої. Попереду тисячного загону, що складався з російських, німецьких та австрійських вояків, на шарому коні їхав Олександр І — всеросійський цар, визволитель Європи і завойовник Франції. За Олександром їхала його барвиста козацька охорона — предмет інтересу і захоплення одних парижан, клопотів і тривоги інших*.

* Усі дати до 31 січня 1918 року подано за юліанським календарем, у XIX столітті він відставав від григоріанського на дванадцять днів. Усі цитати з історичних джерел і літератури, зокрема з «Історії русів», подано сучасним правописом без перекладу. В українській науковій літературі побутують різні конвенції стосовно передачі іншомовних імен; у цьому виданні імена російських персонажів українізовано, згідно з історіографічною традицією: Петро І, Михайло Погодін і т. ін.

По одну руку від Олександра їхав прусський король, по другу — представник австрійського імператора. Раптом Олександр зупинився і звернувся до здивованого натовпу: «Я приїхав не як ворог; я прийшов, щоб принести вам мир і торгівлю!» Парижани зустріли його слова радісними вигуками. Це був момент тріумфу російської зброї і російського духу — ні до, ні після того нічого подібного історія не знала. Коли Йосиф Сталін після війни зустрічався у Потсдамі з Гарі Труменом, то згадав про те, як Олександр захопив Париж. У 1945 році, як в 1814-му, здавалося, що настає нова епоха: Росія падала у прірву, але змогла піднятися, розбила агресора і принесла народам Європи визволення, а світові — мир і процвітання. Проблема полягала в тому, що в обох випадках Росія пропонувала товар, якого бракувало їй самій. І в Російській імперії, і в Радянському Союзі свобода була в дефіциті, а перемога за кордоном сіяла зерна майбутньої поразки вдома.

Ця книжка розповідає про те, як проростало одне з таких зерен: ідея суверенітету і свободи народів. Ця ідея повільно, але невпинно утверджувалася ціле XIX століття і в ході Першої світової війни фактично підірвала Російську імперію. З усіх частин армії Олександра І саме козаки найбільше долучилися до ослаблення імперії. Цих вояків у барвистих одностроях набирали на степовому прикордонні Російської імперії. Серед російської кінноти і піхоти були й козаки з України (тоді край офіційно називався Малоросією), перейняті особливим бажанням воювати і великими сподіваннями на цю війну. Якихось кілька десятиліть тому вони мали автономну державу і власні збройні сили. Тепер козаки довели свою лояльність імперії і чекали на винагороду. Вони не сподівалися на відновлення своєї держави, але вірили, що їхні полки буде збережено, а рядових козаків, які пішли на імперську службу, буде звільнено від селянських повинностей.Саме це обіцяла їм російська держава 1812 року, коли козаки були потрібні для війни з французами. Після перемоги про ці обіцянки забули.

На 1816 рік козацькі загони в Україні було розформовано, а дворянський статус багатьох нащадків козацької старшини знову поставлено під сумнів. Козаки — покорителі Парижа стали переможцями за кордоном, але вдома зазнавали поразки. Українським козакам такий поворот подій був болісний, але цілком знайомий, їхні попередні господарі, польські королі, століттями використовували козаків як гарматне м’ясо, залучали на державну службу в часи скрути, а потім забували свої обіцянки. У XVI-XVII століттях козаки реагували на це однаково: здіймали бунти і починали криваві повстання, які забирали десятки тисяч життів і били по самих основах польської держави. Повстанням під проводом Богдана Хмельницького 1648 року розпочався тривалий період воєн, який відкрив шлях до поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття. В результаті цих конфліктів суттєва частина українських козаків опинилася під владою російських царів, достатньо далекоглядних, щоб запропонувати козакам автономію, якої ті не мали або не зберегли при польських королях.

Тепер і в Російській імперії козацька автономія лишилася в минулому. Полки було розформовано, дворянський статус старшинських сімей поставлено під сумнів, влада наступала на традиційні станові привілеї, але ослаблені козаки вже не могли відповідати на це у звичний повстанський спосіб. Вони вдалися натомість до нетрадиційних кроків, які спершу імперія здебільшого проігнорувала. Через кілька років після закінчення наполеонівських воєн у колах незадоволеної української еліти почав ходити загадковий рукопис — історичний нарис під назвою «Історія русів». Під «русами» малися на увазі українські козаки. З тексту випливало, що козаки — це окремий від росіян народ. Наративна манера «Історії русів» дуже добре відповідала сподіванням і очікуванням доби романтизму: там були герої і лиходії, захопливі описи битв, перемог і поразок, моторошні свідчення про страшні кари. Руси з честю і славою виходили з суворих випробувань. Вони скинули польське ярмо і добровільно приєдналися до Російської імперії, адже з московським царем і народом їх об’єднувала спільна релігія і етнічна спорідненість. Однак нова влада ошукала сміливих, але наївних козаків і прибрала собі їхню стародавню назву Русь. Автор нарису писав, що його мета — повернути героїчному козацькому народу заслужене визнання. Однак приніс він набагато більше. 

Майже чверть століття цей текст існував лише у вигляді рукопису — його активно переписували нащадки козацької старшини. Він став одним з найвпливовіших, а з погляду Російської імперії, мабуть, найбільш деструктивним історичним текстом модерної епохи. Перший російський інтелектуал, який потрапив під чари «Історії русів», — Кондратій Рилєєв, ветеран наполеонівських воєн і один з найвизначніших поетів своєї доби. Цей рукопис наснажив його написати одну з найпристрасніших поем визвольного руху XIX століття — «Исповедь Наливайки», про ватажка козацького повстання кінця XVI століття. Ця поема надихнула тисячі молодих росіян на нерівну боротьбу з урядом. Наступний поет, якого захопила «Історія русів», — Олександр Пушкін, одним з перших надрукував уривок з цього твору. Літературну компанію їм склав Микола Гоголь, ще один геній епохи: на «Історії русів» ґрунтуються деякі епізоди «Тараса Бульби». Попри свій глибокий український патріотизм, Гоголь, як і Пушкін, бачив в «Історії русів» прояв російського національного духу. Але молодше покоління українських інтелектуалів, духовним лідером яких був Тарас Шевченко, сприймало цю козацьку хроніку як історію національного визволення. «Історія русів», інтерпретована в такий спосіб, стала біблією українського національного руху — вона надихала тисячі українських патріотів на боротьбу за свободу своєї батьківщини.

Модерна українська нація, що постала на руїнах Російської імперії в ході революції 1917 року, використала козацький міф, утілений в «Історії русів», для легітимізації своєї держави. У 1918 році, взявши собі титул «гетьман», на чолі української держави став Павло Скоропадський, нащадок одного з гетьманів початку XVIII століття. Нова незалежна Україна не встояла під тиском Польщі і Росії, які поділили між собою українські землі, але козацька міфологія успішно пережила ці важкі часи. 1991 року Україна знову повернулася на політичну карту Європи — нову державу привели до незалежності активісти, на яких глибоко вплинула «Історія русів». Іван Драч, один з лідерів Руху, найпотужнішої самостійницької політичної ініціативи кінця 1980-х — початку 1990-х років, якраз напередодні незалежності взявся перекладати «Історію русів» сучасною українською мовою. Референдум і грудня 1991 року став смертним вироком Російській імперії в її новітній, радянській інкарнації.

Мало який історичний твір долучився до тривалого процесу дезінтеграції імперії так, як «Історія русів».

Ця книжка розповідає про те, як історія козацтва — суспільної верстви і автономної держави — перетворилася на націєтворчий міф, що допоміг розколоти російську імперську ідентичність і ліг в основу модерної української нації. Цю тему розкрито через аналіз походження та функціонування у суспільному та політичному контекстах «Історії русів».

Історики й досі не дійшли згоди навіть в основних фактах про «Історію русів», зокрема щодо того, хто її написав. У передмові до «Історії русів» сказано, що її тривалий час писали кілька поколінь православних ченців. Відтак у 1760-х роках текст зредагував могильовський архієпископ Георгій Кониський. Нині цю версію всі відкидають. Подібно до пісень Осіана у Британії, Краледворського рукопису в Чехії чи «Слова о полку Ігоревім» у Росії, «Історія русів» виникла в епоху підробок, коли підприємливі інтелектуали активно виготовляли підробні свідоцтва про народження свого народу — що давніші, то кращі. Шотландці і чехи знають імена своїх міфотворців та шанують пам’ять Джеймса Макферсона і Вацлава Ганки. Натомість українці і росіяни все ще сперечаються про своїх інтелектуальних пращурів. Думка, що «Слово о полку Ігоревім» — це віртуозна підробка, цілком утвердилася на Заході, але викликає обурення в Росії, а подекуди і в Україні. Загадка «Історії русів» має іншу природу. Майже ніхто з науковців не вірить, що її створили ченці з архієпископом Кониським. Але й через двісті років після появи цього загадкового твору історикам, літературознавцям і лінгвістам не дають спокою питання: де й коли його написано, хто його справжній автор і що саме він хотів сказати своїм твором.

З’ясовуючи походження «Історії русів», я використовую поняття «автор» в якнайширшому сенсі, припускаючи, що, можливо, твір мав кількох авторів і редакторів. За історіографічною традицією я називаю цю людину, або групу людей, займенником «він». Це не означає, що я апріорі виключаю жінок з числа можливих авторів. Ідеться лише про те, що на кінець XVIII — початок XIX століття ми не маємо історичних творів, написаних жінкою або колективом жінок. Пошук автора «Історії русів» — головна сюжетна лінія цієї книжки. Два додаткові мотиви — історія українського козацтва з початку XVI до початку XIX століття та історія відкриття, публікації і досліджень самої «Історії русів» — ілюструють зв’язок між історією, міфом і націєтворенням від наполеонівських часів до наших днів. Я простежую, як кожне нове покоління дослідників «Історії русів» перетлумачувало текст відповідно до власних потреб, проблем і моделей своєї мінливої соціальної та національної ідентичності. Таким чином, пошук автора «Історії русів» постає як історія становлення модерної української і російської ідентичностей. У книжці використано раніше невідомі архівні джерела, але головні мої висновки спираються на текстуальний аналіз «Історії русів», її джерел, прототипів і текстів-конкурентів. Я хотів, щоб моє дослідження було доступне ширшому колу читачів, а не тільки фахівцям-текстологам, тому представив його у вигляді окремих розвідок про науковців і потенційних авторів «Історії русів».

Головне моє завдання лежить поза сферою пошуку конкретного автора «Історії русів». Я хочу передусім з’ясувати витоки тексту, який гіпнотизував цілі покоління дослідників. Я розглядаю «Історію русів» у її оригінальному політичному, ідеологічному та культурному контексті, що дас змогу окреслити час її створення і коло причетних до цього людей. На мою думку, «Історія русів» була не свідомим маніфестом російсько-української єдності чи раннього українського націоналізму (саме такі протилежні інтерпретації висунула модерна історична наука), а спробою нащадків козацької старшини виторгувати для себе найвигідніші умови входження в імперію. Позаяк імперська влада сумнівалася у дворянському статусі козацької старшини і ліквідувала рештки осібної військової організації козаків, українська шляхта прагнула популяризувати свої історичні здобутки і довести, що нащадки козацької старшини дорівнюють російським дворянам. Українська еліта початку XIX століття намагалася показати, що козаки стоять вище за російських дворян, адже походять від руських племен — родоначальників російської держави і династії. Парадокс, який я підкреслюю у висновках, полягає в тому, що, змагаючись за статус імперської еліти, творці козацького міфу заклали фундамент становлення нової української нації; це вело до розхитування загальноросійської ідентичності і врешті-решт закінчилося крахом імперії.

Одним із найцікавіших аспектів роботи над цією книжкою стала інтерпретація текстуальних спостережень і детективні пошуки в контексті історії національних міфологій. Як завважив Пол Коен у новаторській роботі про Боксерське повстання в Китаї та його історичний образ, деконструкція міфологізованого минулого «рідко минає безболісно: вона завдає втрат, часто безповоротних, подібно до тих, які несе смерть, вона буває дуже жорстокою і тому викликає рішучий опір». Однак подібна деконструкція — надзвичайно важливе завдання історії як академічної дисципліни. Не менш важливо досліджувати процес міфотворення. В цьому плані історія створення, поширення і рецепції «Історії русів» — ідеальний об’єкт дослідження, адже вона — ключовий текст у процесі перетворення козацтва з живого досвіду в історичний і національний міф. Не має значення, наскільки ідеалізовано, неточно і навіть фантастично виглядає козацька історія в цьому тексті, — для кількох поколінь читачів він став утіленням «справжнього» минулого. За словами Коєна, «щойно образи минулого утверджуються в головах (і серцях) людей, вони набувають власної правди, навіть якщо ця правда не збігається з тим, що насправді було в минулому. Такі образи несуть правду як мінімум про те, у що люди вірятЬу а отже мусять посідати чільне місце у будь-якій історії людської свідомості».

Що стосується терміна «міф», я притримуюсь означення, яке запропонував Джордж Шепфлін, дослідник східноєвропейської політики і співредактор збірки статей «Міфи і нація»: «Міф — це один з інструментів, за допомогою яких колектив, зокрема нація, встановлює і означує засади власного буття, свою систему моралі і цінностей. У цьому сенсі міф є набором переконань, зазвичай оформлених у наратив, які спільнота сповідує про себе». Згідно з Шепфліном, — а в цьому випадку він іде услід за багатьма іншими вченими, що поділяють антропологічний підхід в дослідженні міфу, — «головне значення має зміст міфу, а не його історична достовірність». «Історія русів» відповідає двом з дев’яти видів національних міфологій у Шепфліна — міфу про воєнну звитягу і міфу про етногенез. Зосереджуючись на подвигах козаків, «Історія русів» пропонувала майбутній українській нації версію походження — походження не соціальної верстви чи політичного утворення, а етнічної групи «корінних» русів. На мою думку, цим самим «Історія русів» допомогла замінити міф загальноросійської єдності на міф української історичної і культурної унікальності. Вона також зробила козацький міф наріжним каменем модерної української історичної ідентичності.

Відправною точкою в аналізі «Історії русів» яко втілення і вираження козацької міфології стали для мене роботи Джона Армстронга про роль козацького міфу в українському націєтворенні. В його означенні міф — це «інтегральний феномен, через який символи національної ідентичності набувають послідовного смислу». Для мого погляду на роль козацької міфології у формуванні української національної ідентичності важливе також спостереження Ентоні Сміта, що «міфи, спогади, символи і цінності часто можуть бути адаптовані до нових обставин через наповнення новими смислами і новими функціями». Ці широкі дефініції і загальні припущення про історичні міфи добре служили мені в минулому, коли я досліджував еволюцію домодерних східнослов’янських ідентичностей та писав про вживання козацької історії і надуживання нею в пострадянській ситуації. Вони послужили також добрими теоретичними рамками і для цього дослідження, але в ході роботи я несподівано для себе виявив, що не можу більше покладатися лише на традиційну літературу про нації і націоналізм — твори Бенедикта Андерсона, Мирослава Гроха, Ернеста Гелнера і Ерика Гобсбаума. 

Починаючи роботу над цією книжкою, я сподівався, що сліди анонімного автора «Історії русів» приведуть мене до групи мрійливих, далеких від конкретної політики інтелектуалів, головних дійових осіб стадії «збирання спадщини» у схемі націєтворення Мирослава Гроха. Але матеріал повів мене в іншому напрямку. Коло «незвичних підозрюваних», про яке йдеться у книжці, складалося з дворян, заангажованих у місцеву політику і добре інтегрованих в імперію. Серед людей, які могли бути причетними до створення «Історії русів» і вже точно її читали й поширювали, траплялися високі чиновники, які зробили кар’єру і зажили багатства, зміцнюючи та розширюючи імперію. Вони здобули освіту в імперських столицях і відправляли своїх дітей в імперські навчальні заклади, з яких ті виходили російськими літераторами. Навіщо таким людям писати, переписувати й поширювати текст, який не просто прославляє козацьке минуле, а й пропагує окрему руську націю і в кінцевому підсумку, як нам сьогодні зрозуміло, працює на повалення імперії? Щоб відповісти на це питання, я мусив враховувати не лише історіографічний контекст націоналізму і національних ідентичностей, а й контекст розвитку імперій.

В останнє десятиліття виник величезний інтерес до історії імперій і цілий бум літератури про стосунки імперій і націй. Особливо корисним мені здалося те, що в нових дослідженнях підкреслюється той простий факт, що національні ідеології не формуються у вакуумі, а виростають з політичного й ідеологічного контексту імперій. Першим протагоністам нації ішлося про певні політичні цілі, але вони не конче вважали націю та імперію несумісними політичними категоріями. В недавно виданій всесвітній історії імперій Джейн Бербенк і Фредерик Купер завважили, що батьки Американської революції, як і їхні колеги на Гаїті, «використовували імперські формули і зверталися до імперських інституцій», перш ніж вирішили, що конфлікт нерозв’язний і треба відділятися. Нації не заступають імперії за один день. їх мислять і формують у рамках, заданих імперіями, тому важливо розглядати розвиток національних ідей і міфологій у цьому історичному контексті. «Відмовившись від націєцентричного погляду на історію і засновку, що історія невпинно рухається в напрямку один “народ” — одна держава, — пишуть Бербенк і Купер, — ми зможемо розв’язати давню дискусію про те, що насправді означали поняття демократія, громадянство і національність, коли, де і кого ці поняття стосувалися — в самих імперіях, у боротьбі між імперіями, в мобілізації проти імперій».

Саме контекст історичного, політичного й інтелектуального простору імперій виявився найприроднішим місцем для «розміщення» моїх «підозрюваних» та аналізу їхніх уявлень про історію, політику і націю. Коли йдеться про стосунки між козацькою елітою і правителями Російської імперії у XVIII-XIX століттях, слід враховувати кілька важливих нюансів. На відміну від решти соціальних, релігійних та етнічних груп у Російській і багатьох інших імперіях, старшинські нащадки були переконані (і «Історія русів» служила найкращим підтвердженням цьому переконанню), що вони не завойовані підданці, а повноцінні члени домінантної імперської нації, мало того — найбільш давній, справжній і центральний її елемент. Вони вважали себе партнерами в імперській справі і протестували проти дискримінації з боку імперського центру. Найближча паралель до української / малоросійської ситуації в Російській імперії — це роль шотландців у формуванні й експансії Британської імперії. І контекстуалізацією «Історії русів» я чимало завдячую масиву літератури про роль художніх творів у формуванні шотландської міфології та ідентичності на тлі Британської імперії і поняття «британськості». 

Кенет МакНіл, один з недавніх дослідників цієї теми, вказав на «унікальні історичні умови в Шотландії, які створили професійну еліту, що претендувала на центральну роль у творенні британських імперських позицій і водночас відчувала зростання англійських політичних і культурних впливів». Ті, хто знає, яку роль відіграли у формуванні Російської імперії і російської імперської ідентичності у XVIII столітті уродженці козацької України, від знакових фігур на зразок Теофана Прокоповича і Олександра Безбородька до тисяч українських інтелектуалів, чиновників і лікарів (у певний момент українці становили понад дві третини лікарів імперії), легко впізнають паралелі між українцями і шотландцями. Так само цікаво прозвучить для дослідника російсько-українських стосунків в імперському контексті думка МакНіла, що «амбівалентність шотландських уявлень про свою відмінність відображає аномальні умови меншинної культури, яка намагається стати культурою імперською». Я доходжу такого самого висновку: подібна амбівалентність стоїть за козацьким історичним міфом, сформульованим в «Історії русів».

Шотландські і чеські паралелі виявилися дуже продуктивними в інтерпретації результатів цього дослідження, ще й тому, що вони допомагають поставити «Історію русів» і козацький міф, створенню і поширенню якого вона сприяла, в широкий контекст європейського міфотворення. Найвідоміші автори в жанрі національної літературної містифікації, до якого прямо належить «Історія русів», — Джеймс Макферсон і Вацлав Ганка. Розлога література про підробки тієї епохи виявилася дуже корисною для аналізу походження і рецепції «Історії русів». Потреба в національному епосі після національної катастрофи або поразки, використання в такому епосі імперської мови, підкреслення історичної і культурної вищості переможеної нації над своїми переможцями, приписування авторства давно померлому авторитету з метою автентифікації підробленого наративу і його ідейного спрямування, використання підробки для «відновлення» начебто втраченої частини національного наративу і, нарешті, політична лояльність авторів подібних національних містифікацій до імперії — все це типові риси загальноєвропейського жанру, до якого належить «Історія русів».

Питання про авторство «Історії русів» вплинуло на стратегію і структуру моєї книжки. Вона складається з сімнадцяти розділів, поділених на п’ять частин. У частині першій («Загадка») йдеться про вплив «Історії русів» на російську і українську історичну уяву, а також про обставини появи і публікації цього рукопису. У цьому розділі також подано базову інформацію про козаків і козацьку державу. В частині другій («По холодному сліду») я піддаю ревізії попередні спроби встановити таємничого автора «Історії русів». Там ідеться про дослідження окремих науковців і життєві історії «звичних підозрюваних», яким приписували авторство. Я також показую, як на пошуки автора «Історії русів» впливала ідентичність самих дослідників: коли на зміну вченим, що трималися народницьких ідеалів, приходили дослідники, які понад усе ставили інтереси нації, мінялися й кандидатури авторів «Історії русів» та інтерпретації її головних ідей.

Дві головні частини книжки (третю і четверту) побудовано довкола питань, що їх зазвичай ставлять детективи-криміналісти: коли, де і за яких обставин відбувся акт історіографічної підробки; які були його мотиви; сам чи за допомогою спільників діяв підозрюваний; і, нарешті, хто був цей загадковий зловмисник чи зловмисники. В частині третій («Частини ребуса») я відкладаю убік інформацію, залишену нам попередниками. Озброївшись зібраними даними, я повертаюся ad fontes, до самої «Історії русів», з’ясовую час і місце її написання та мотиви авторів. У частині четвертій («Незвичні підозрювані») окреслено соціальне й інтелектуальне коло гіпотетичних авторів «Історії русів». Час і місце історіографічного «злочину» встановлено, мотиви і методи містифікації викрито, отже можна повернутися до питання авторства і запропонувати новий, незвичний «склад» групи підозрюваних. Усі вони не лише були присутні у відповідний час у відповідному місці, а й мали належне походження, освіту, зв’язки й інтелект, потрібні для цього «літературного злочину». У частині п’ятій («Родинне коло») представлено корпус додаткових доказів, які дають змогу відповісти на питання, порушені у вступі і перших розділах книжки. Кожен новий розділ підводить нас до відповіді на головне питання — хто стояв за створенням «Історії русів»? У висновках «Історію русів» розглянуто в широкому контексті історії, міфології і націєтворення на степовому кордоні Європи.