Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 17

Суперники

У червні 2000 року настоятелька Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря на Чернігівщині отримала несподівану телеграму аж із Парижа. Її відправив князь Михайло Рєпнін, нащадок Миколи Рєпніна-Волконського, малоросійського губернатора початку XIX століття, якого поховали в цьому монастирі. Паризький Рєпнін вітав черниць з 400-літтям монастиря. Те, що монастир проіснував весь цей час, саме по собі схоже на диво. Густинський монастир, заснований ібоо року в козацьку епоху, став одним з найвідоміших православних монастирів у Гетьманаті. Козацька старшина охоче жертвувала цій обителі, а гетьман Іван Мазепа профінансував будівництво однієї з церков. Скасування Гетьманату лишило Густиню без меценатів, монастир опинився під загрозою закриття. Його таки закрили за наказом Петербурга 1793 року в рамках реквізиції монастирських земель.

Густинський монастир відродили завдяки місцевим пожертвам через п’ятдесят років. Він знову відкрився 1844 року, а якраз у січні 1845-го помер Микола Рєпнін, якого там поховали. Монастир знову закрили після революції 1917-го. Надгробки розбили, могили розрили, пограбували і так покинули. Справжнє диво, що монастир не підірвали на початку тридцятих, у роки активної атеїстичної кампанії. Нова комуністична релігія виявилася облудою. Комунізм не настав, Радянський Союз розпався, боротьба з релігією і знищення церковних пам’яток лишилися в минулому. У грудні 1993 року Густинський монастир відкрив ворота для нового покоління черниць. Відродити і відбудувати монастир було дуже важко: крах Радянського Союзу супроводжувався економічним колапсом. У червні 2000 року черниці мали всі підстави святкувати і дякувати. Телеграма з Парижа вшановувала їхні зусилля і символізувала зв’язок з минулим, який вони хотіли відродити.

Густинський монастир приваблює нині багато туристів. Завдяки йому сусідні Прилуки фігурують на культурній карті України. Це одна з головних зупинок на туристичному маршруті «Смарагдове намисто Чернігівщини». У рекламних матеріалах туристичних агенцій написано, що відроджений монастир — не тільки значний центр релігійного життя, а й важлива пам’ятка історії та культури. Туристам пропонують помилуватися вишуканою бароковою архітектурою і розповідають, що у XVII столітті густинські ченці упорядкували і зберегли для світу один з найважливіших козацьких літописів. Густинський літопис відновлював історичний зв’язок між козацькою Україною і середньовічною князівською Руссю. Цей зв’язок дуже важливий для сучасної історичної ідентичності українців. Буклети розповідають, що Густиню відвідував і замальовував Тарас Шевченко, поет-романтик і духовний батько сучасної України; раніше уже йшлося про те, що він дуже цікавився «Історією русів». Нарешті, в Густині поховано багато членів відомих українських фамілій.

Зокрема Рєпніни — князь Микола Рєпнін та його дружина Варвара Розумовська. В монастирі також поховано вихідців з двох місцевих старшинських родів, тісно пов’язаних з Прилуцьким полком, — Горленків і Маркевичів. Там знайшов останній притулок Микола Маркевич, автор п’ятитомної «Истории Малороссии», що вийшла друком у 1842-1843 роках. Маркевича надихала «Історія русів», тому його твір багато хто вважає альтернативою чотиритомній історії України Бантиша-Каменського, яку спонсорував Микола Рєпнін. Це одна з цікавих обставин, яку туристичні путівники та гіди обходять мовчанням: з Густинського монастиря не тільки вийшов Густинський літопис, один з найважливіших текстів ранньомодерної української історіографії, тут-таки спочили популяризатори двох протилежних поглядів на українську історію — Рєпнін і Маркевич. Знавці історіографії побачать у цьому певну іронію. Перший намагався інкорпорувати Малоросію в Російську імперію, другий сприяв народженню модерної України. 

Екскурсоводи розповідають, що генерал-губернатор Рєпнін був одним з найвидатніших місцевих діячів XIX століття, багато зробив для України і заслужив повагу місцевого населення. Густинські екскуроводи кажуть правду: саме це вони вичитали у спеціальній літературі, і схоже, що так воно й було «насправді». Миколу Рєпніна поважало місцеве дворянство і селяни, яких він боронив від поміщицьких кривд. Але це тільки частина картини. Справжня історія життя Миколи Рєпніна та його стосунків з українським суспільством набагато складніша.

Микола Рєпнін (при народженні Микола Волконський) народився 1778 року в родині російських аристократів. У віці чотирнадцяти років вступив в Ізмайловський гвардійський полк. Його дідом по матері був фельдмаршал Катерини II Микола Васильович Рєпнін (1734-1801), жорстокий посол Російської імперії у Варшаві напередодні першого поділу Польщі, соратник Петра Румянцева і Олександра Суворова. Саме ці люди «розв’язували» в Російській імперії польське і турецьке питання, суттєвою частиною яких було питання українське. Старий фельдмаршал зісватав онукові Варвару Розумовську, онучку останнього гетьмана України Кирила Розумовського (1728-1803). Весілля відбулося у вересні 1802 року в Батурині, останній гетьманській столиці, яку прикрашав розкішний палац Розумовських. (Саме його взявся реставрувати після Помаранчевої революції президент Ющенко.) Гостем на весіллі був Кирило Розумовський, через кілька місяців, і січня 1803 року, він помре. На момент весілля Микола Волконський вже називався Миколою Рєпніним-Волконським. Олександр І дав йому право носити це прізвище після того, як у травні 1801 року помер князь Микола Васильович Рєпнін — він не мав синів, тож прізвище лишилося без спадкоємців. Микола Рєпнін-Волконський увійшов в історію як Микола Рєпнін.

Уперше з історією Микола Рєпнін зустрівся в листопаді 1805 року під Аустерліцом. Він вів солдатів в атаку, описану в першій частині толстовської «Війни і миру». В цьому епізоді князь Андрій Волконський (списаний почасти з Рєпніна) підхоплює прапор з рук пораненого лейтенанта і веде своїх солдатів на французькі лінії. Поранений він лежить на полі бою і дивиться у блакитне небо. Ось цей знаменитий епізод роману Толстого: «Над ним не было ничего уже, кроме неба — высокого неба, не ясного, но все-таки неизмеримо высокого, с тихо ползущими по нем серыми облаками. “Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал”, — подумал князь Андрей».

Оглядаючи поле бою, Наполеон натикається на контуженого Волконського: «— А! он жив, — сказал Наполеон. — Поднять этого молодого человека, се jeune homme, и свезти на перевязочный пункт!»Цю сцену теж узято з життя Рєпніна. Будучи пораненим, він привернув увагу Наполеона, і до нього особливо ставилися у французькому полоні. Дружині Рєпніна Варварі Розумовській дозволили лишитися з чоловіком і доглядати його в одному з місцевих монастирів. Наполеон запропонував Рєпніну свободу в обмін на обіцянку, що він ніколи більше не підніме зброю проти Франції. Рєпнін відмовився, пославшись на присягу своєму імператору, але його все одно відпустили. Йому не довелося шкодувати про своє рішення.

Короткий час Рєпнін пробув на дипломатичній службі, а 1812 року, коли Наполеон вступив у Росію, записався в армію і пройшов з нею всю кампанію: відступав до Москви, а потім переслідувавНаполеона в глиб Європи. В лютому 1813 року рєпнінські загони першими увійшли в Берлін. Восени того року його призначили генерал-губернатором Саксонії. Посада йому подобалася, але війна закінчилася, і восени наступного року з нього зняли ці обов’язки. У вересні 1816-го колишнього генерал-губернатора Саксонії призначили генерал-губернатором Малоросії, в яку входили Чернігівська і Полтавська губернії. В цих губерніях були свої цивільні губернатори, але вони підпорядковувалися генерал-губернатору, який сидів у Полтаві.

У певному сенсі Рєпнін перебрався з однієї окупованої території на іншу: в 1816 році місцеве українське дворянство відкрито виступало проти попередника Рєпніна Якова Лобанова-Ростовського. Призначення Рєпніна стало перемогою місцевої козацької аристократії — нового генерал-губернатора вітав, зокрема, й Михайло Миклашевський. Граф Олександр Завадовський, син Петра Завадовського, колишнього фаворита Катерини II і міністра освіти, казав: «Желаю его почитать столько по Малороссии, сколько чту его по Саксонии».

Новий генерал-губернатор був людиною енергійною і рішучою. Він мав здійснювати державну політику в регіоні і піклувався про економічний розвиток краю і добробут населення. Рєпнін палко боронив інтереси своєї провінції в Петербурзі. Наприклад, він підтримав вимоги місцевої шляхти визнати дворянський статус старшинських нащадків. Саме петиції Рєпніна 1820 і 1827 років уплинули на столичну владу і змусили її повернутися до цього питання. Рєпнін виступив також проти позиції Петербурга стосовно права козаків продавати фамільні володіння. 1830-1831 року, під час польського повстання, Рєпнін почав формувати козацькі полки, що відроджувало найпотаємніші мрії козацької старшини. Так само енергійно Рєпнін боронив економічні права українського селянства і захищав кріпаків від поміщицької сваволі. Нарешті, генерал-губернатор протидіяв наслідкам природних катаклізмів: боровся з посухою 1820-го і голодом 1833-го — за століття до того, як Сталін влаштував штучний голод 1932-1933 років.

Більшість питань, за які брався малоросійський генерал-губернатор Рєпнін, були глибоко закорінені в козацькій історії краю. В губернаторських донесеннях у Петербург було повно історичних покликань; деякі донесення являли собою історичні реферати з докладною інформацією про правові й адміністративні традиції Гетьманату. Втім, губернатор цікавився історією не тільки з утилітарних міркувань. Обійнявши посаду, Рєпнін розпорядився підготувати ґрунтовну багатотомну історію краю. Офіційним історіографом України він обрав Дмитра Бантиша-Каменського, сина Миколи Бантиша-Каменського, уродженця Гетьманату і багатолітнього управителя московського архіву Колегії закордонних справ. Рєпнін виписав молодого Бантиша-Каменського в Полтаву і призначив спершу чиновником з особливих доручень, а потім правителем своєї канцелярії.

Рєпнін не шкодував зусиль і всіляко допомагав історіографічним вправам свого підлеглого. Він розсилав листи губернаторам, церковним ієрархам і антикварам-любителям з проханням поділитися з Бантишем-Каменським своїми історичними скарбами. Роботу було завершено рекордно швидко: книжка вийшла 1822 року. У передмові до першого тому Бантиш-Каменський писав: «Труд сей предпринял я по поручению Г. Малороссийского Воєнного Губернатора, управляющего и гражданскою частию в Губерниях Черниговской и Полтавской, Князя Николая Григорьевича Репнина. Сему почтенному Начальнику моему обязан я многими источниками и непосредственным участием в первой книге. Описание Берестечского сражения есть произведение пера его».

Губернатор ставився до справи настільки серйозно, що сам написав фрагмент про битву під Берестечком у 1651 році. Його вклад не такий масштабний, як доповнення Олександра Безбородька до«Краткого описания Малороссии» Рубана, але виконаний набагато професійніше. З відстані століть символізм цього акту очевидний: Рєпнін ішов услід за Безбородьком, брав на себе символічну роль лідера і пропонував нову історію України. У Полтаві Рєпнін покровительствував групі місцевих інтелектуалів, які переймалися добробутом Малоросії, досліджували історію та культуру краю. Крім Бантиша-Каменського до цього кола належали Іван Котляревський, автор «Енеїди», першого твору модерної української літератури, і Василь Капніст, знаменитий автор вільнодумної«Оды на истребление в России звания раба» (1786). Рєпнін та його дружина Варвара заснували і підтримували багато освітніх і доброчинних установ у Полтаві. Рєпнін репрезентував у двох колишніх козацьких губерніях столичну владу і намагався інтегрувати їх в імперію, але водночас боронив економічні інтереси краю і підтримував культурні ініціативи, чим заслужив велику довіру місцевої української інтелігенції, якої попередникам Рєпніна явно бракувало.

Микола Рєпнін залишив посаду генерал-губернатора 1834 року на превеликий жаль дуже багатьох людей. Дворянство Прилуцького повіту — в тамтешньому Яготині розташовувався маєток Рєпніна — навіть хотіло поставити в будинку дворянського зібрання бюст губернатора. Смерть Рєпніна в 1845 року оплакували не тільки його клієнти-дворяни, а й прості люди. Донька Рєпніна Варвара писала про смерть батька колишньому кріпаку Тарасу Шевченку, своїй таємній і платонічній любові:

Мой добрый и грустный певец!.. Выплачьте песню в память человеку, которого вы так умели уважать и любить!.. Моего доброго отца нет уже между нами!.. После долговременной и тяжкой болезни, изнуренный тяжкими страданиями, он отдал Богу душу свою 7 января. Вы поймете пустоту Яготина. Я начала было писать с дороги в Прилуки, куда мы повезли священные останки его, т. е. в Густынский монастырь. Это было его желание. О, Тарас Григорьевич! Мой добрый друг!.. Как передать вам все эти вековые минуты, через которые мы прошли в эти дни!.. [...] Я хотела сказать вам, как земляки ваши показали себя по всей дороге, как в Прилуках добрый народ отпряг лошадей и на себе, в ужасную метелицу, повез сани, на которых стоял гроб, через весь город...

Через кілька місяців Шевченко відвідав Густиню і намалював три акварелі з монастирськими видами.

Рєпнін залишив глибокий слід в історії України першої половини XIX століття. І в російській імперській, і в українській національній традиціях він запам’ятався в дуже позитивному світлі. Проте багато українських дворян навряд чи впізнали б у такому портреті свого генерал-губернатора. Особливо дворяни Чернігівської губернії, де Рєпніна не любили, а наприкінці його довгої каденції і взагалі ненавиділи. Наприклад, наш добрий знайомий, предводитель чернігівського дворянства у 1818-1828 роках Степан Михайлович Ширай мав дуже складні стосунки з Рєпніним і безліч причин його не любити.

З погляду багатьох чернігівських поміщиків, правління Рєпніна в Україні виявилося мало не катастрофою. Рєпнін небезпідставно вважав, що кепське урядування у краї — це прямий наслідок корупції, яка наскрізь проточила систему дворянських виборів, коли головні посади традиційно ділили між собою члени кількох спадкових кланів. Він хотів зруйнувати владу цих кланів, і почасти це йому вдалося. Ще одна конфліктна зона — добробут козаків і селян. Вся імперія знала Рєпніна як пропагандиста гуманного ставлення до кріпаків. Покращити їхній суспільний і економічний статус означало обмежити свавільну владу місцевого дворянства. Жорстоке ставлення поміщиків до селян було нормою, а не винятком, селяни іноді відповідали на це убивством поміщиків. Ліберальними ідеями керувався Рєпнін, губернаторським обов’язком чи християнським спочуттям, але йому вдалося нажити багатьох ворогів серед місцевого дворянства. Шляхетне панство не бачило нічого спільного між своїми свободами і людськими правами своїх кріпаків.

Губернатор постійно конфліктував з дворянством, яке, користаючись правом обирати предводителів, висувало людей, здатних боронити їхні інтереси супроти імперського центру. Рєпнін не вагаючись вживав жорстких заходів до неслухняних дворян, аж до арешту і зняття кандидатів на посаду предводителів, які здавалися йому надто прив’язаними до інтересів своїх виборців. 1817-го, у перший рік перебування на посаді, Рєпнін не підтвердив вибір маршалком полтавського дворянства Дмитра Трощинського, колишнього міністра юстиції. Трощинський було радів призначенню Рєпніна, але медовий місяць у його стосунках з новим губернатором швидко минув. Згодом Трощинський став чільною фігурою місцевих «лібералів», серед яких були й майбутні учасники повстання декабристів.

Стосунки Степана Ширая з Рєпніним розвивалися схожою колією. Спершу Ширай мав добрі стосунки з губернатором, той тричі підтверджував кандидатуру Ширая на посаду предводителячернігівського дворянства. Але період приязні скінчився 1826 року, коли Рєпнін заарештував кількох чернігівських дворян за дрібний конфлікт довкола дворянських виборів. Про справу доповіли Миколі І, той вирішив, що Рєпнін перестарався. Рєпнін своєю чергою вирішив, що Ширай, відсутній під час виборів, має заплатити за це приниження. Він усунув генерал-майора з посади, покликавшись на його вік та хвороби, які начебто заважали йому виконувати службові обов’язки. Ймовірно, це був тільки привід, адже між ними існували й інші розходження. Відомо, що Ширай різко критикував рекрутську систему, коли в місцевих дворян забирали кріпаків в імперську армію. Судячи зі щоденника Михайла Погодіна, малоросійські дворяни були цим дуже незадоволень Багато хто пам’ятав старі добрі часи, коли військова служба лишалася прерогативою козаків і не шкодила економічним інтересам поміщиків. Ширай писав петиції в Петербург в обхід Рєпніна і кидав відкритий виклик його владі.

Рєпнін не подарував такого непослуху. Він не допустив Ширая до виборів у 1828 і 1829 роках. Коли Ширай прибув у Чернігів на вибори 1829 року, Рєпнін надіслав цивільному чернігівському губернатору листа, в якому писав:

До сведения моего дошли слухи, что С. М. Ширай приехал в Чернигов и желает при предстоящих выборах вступить в должность губернского маршала. После жалобы, принесенной им на меня Государю Императору, не намерен я допустить его к должности на нынешнее трехлетие, но если дворянство изберет его на будущее и он переменит свое поведение, то рад буду утвердить в оной. Почему я покорнейше прошу В[аше] Пр[евосходительст]во известить меня о сем до приезда моего в Чернигов для соображения, ибо я весьма буду благодарен, если В[аше] Пр[евосходительст]во найдет случай дать ему о сем почувствовать.

Рєпнін виграв, і Шираю не дали залишитися на наступний термін, але він ніколи не здавався. Вперту боротьбу Ширая з генерал-губернатором пам’ятали і через багато років після конфлікту. Згідно з однією апокрифічною історією, Ширай, «человек очень умный, но большой оригинал, ...имел особенное удовольствие быть в ссоре со всеми малороссийскими генерал-губернаторами и замечать все промахи их управления; они боялись страшно его сарказмов, передаваемых тотчас в Петербург в смешном виде землякам его, Трощинскому и Кочубею». Але цього разу високі покровителі не допомогли. У 1820-х роках Дмитро Трощинський вже відійшов від влади, а Віктор Павлович Кочубей (1768-1834), колишній протеже Олександра Безбородька, а потім міністр внутрішніх справ, мусив поводитися обережно, бо його власний племінник загруз у конфлікті довкола переобрання Ширая предводителем чернігівського дворянства.

Племінника звали Дем’ян Кочубей. Якийсь час Рєпнін конфліктував з молодшим Кочубеєм через незаконну торгівлю горілкою у великоруських губерніях. Дворянство, зрозумівши, що Рєпнін блокуватиме кандидатуру Ширая, висунуло Дем’яна Кочубея, який спершу агітував за Ширая, але Рєпнін зірвав і цей план. Віктор Кочубей у Петербурзі занепокоївся і вирішив перестрахуватися, щоб уникнути звинувачень у непотизмі і лобіюванні родича. Він надіслав дуже обережного листа Рєпніну, де писав, що його непокоїть тільки загальне добро. Незважаючи на цей реверанс, Кочубейне вважав Рєпніна своїм приятелем і приватно відгукувався про його правління дуже критично. Віктор Кочубей радів переведенню свого зятя, який довгий час служив цивільним чернігівським губернатором, у Петербург, подалі від запального Рєпніна. «Здесь (т. е. в Малороссии), — писав він якось, — все идет против здравого рассудка, и злоупотребления неисчислимы. Генерал-губернатор в деревне своей ест и пьет, а управляют губерниями канцелярские чиновники, из всего делающие деньги». Закид не зовсім справедливий. Рєпнін справді славився розкошами і багато часу проводив у своєму маєтку в Яготині під Прилуками, але губернатор з нього був цілком ефективний. Ясна річ, на війну з впливовим столичним чиновником пороху йому вистачало. 

Степану Шираю довелося відступити. В нових виборах старий генерал-майор, якому скоро мало виповнитися сімдесят, участі вже не брав. Але навряд чи він виніс із цього урок і змінив поведінку, на що сподівався Рєпнін. Навіть без посади маршалка Ширай лишався великим авторитетом у Чернігівській губернії, він очолював опір дворянства зазіханням уряду на місцеві привілеї. Отримавши у грудні 1840 року записку з пропозицією скасувати Литовський статут, останній атрибут Гетьманату, маршалок чернігівського дворянства Василь Любомирський розіслав її на ознайомлення не тільки повітовим предводителям, а й давно відставленому Степану Шираю. «Досвідченість ваша, — писав Любомирський, — та довір’я до вас усього дворянства ручаються, що висновок ваш буде непомильний».

Наступного місяця суразький предводитель, родич Степана Ширая Петро Ширай написав до Любомирського, що «Литовського статуту зносити не треба. Він цілком ясний і не загороджує шляху для діяння інших законів. Він потрібний для загального добра та правосуддя жителів черніг. губ., що права її підтвердив Микола І». Більшість маршалків Чернігівської губернії притримувалися тієї ж думки, зокрема молодше покоління великої родини Ширая: Микола Бороздна в Новозибкові, Михайло Судієнко в Новгороді-Сіверському і Петро Ширай у Суражі. Литовський статут, скасований у західних областях імперії 1840-го, діяв у Гетьманаті ще кілька років.

Можна припустити, що змагання малоросійського генерал-губернатора з чернігівським маршалком охопило сферу історіографії ще до того, як воно набрало політичного забарвлення. Якщо Рєпнін підтримував Бантиша-Каменського в написанні «Истории Малой России», то Ширай, наскільки нам відомо, мав свій історичний проект, який він активно поширював. Ідеться, звичайно, про «Історію русів». Один список пам’ятки Ширай надіслав рєпнінському протеже Дмитру Бантишу-Каменському, якого в березні 1825 року призначили цивільним губернатором Тобольська.

У переробленому виданні Бантиша-Каменського 1830 року серед «источников малороссийской истории» значилася «История Руссов или Малой России, полученная мною от г. губернского маршала черниговского Степана Михайловича Ширая». Бантиш-Каменський імовірно отримав цей рукопис ще до від’їзду з України, адже його було згадано в записці про права козаків, підписаній Рєпніним восени 1824 року — перша відома сьогодні згадка про існування «Історії русів».

Записка генерал-губернатора від 1824 року показує, що цей текст був відомий не тільки Бантишу-Каменському, а й власне Рєпніну і вплинув на них обох. Однак «Історія русів», на відміну від твору Бантиша-Каменського, являла собою старшинську версію історії України, якою праця Бантиша так ніколи і не стала. Судячи з активного переписування «Історії русів», вона припала до душі колишній козацькій старшині і продовжила давню традицію створення і поширення історичного знання в рукописній формі. Ця традиція охоплювала не тільки відомі козацькі літописи першої половини XVIII століття, як-от Самійла Величка і Григорія Грабянки, а й місцеві стародубські твори — літописи Романа Ракушки-Романовського (Самовидця), Григорія Покаса з Почепа, Федора Манківського з Шептаків і [Архипа] Худорби з Погребків під Новгородом-Сіверським.

Добрий приклад відмінностей між «Історією русів» та працею Бантиша, коли йдеться про ставлення до них нащадків козацької старшини, подає один із записів у щоденнику Михайла Погодіна, про який уже йшлося вище. За кілька тижнів до цитованого раніше запису про настрої в малоросійському суспільстві, що їх поділяв і автор «Історії русів», у травні 1822 року Погодін відвідав Костянтина Калайдовича, одного з провідних дослідників руських літописів. Судячи з щоденника, вони говорили «об Истории Малой России, изданной Бантыш-Каменским. При этом Калайдович сообщил, что Кочубей не хочет, чтобы там было говорено о жене полковника Кочубея, при Петре имевшей связь с Мазепой; также оно письмо сего последнего, в коем он укоряет Кочубея в том, что тот, выведенный из мужицких детей, забывается, и пр. На это Погодин заметил: “Ах, глупцы, чего стыдятся они”».

Остання ремарка Погодіна стосується нібито простолюдинського походження Кочубеїв. Народившись кріпаком, Погодін не міг втриматися від шпильки на адресу помітної аристократичної родини. Але найбільше цікавить нас те, що Віктор Кочубей намагався втрутитися у редагування «Истории Малой России», щоб його родина фігурувала в якнайкращому світлі.

Ми знаємо, що Кочубей контактував з Рєпніним і Бантишем-Каменським стосовно «Истории Малой России». Він, зокрема, інформував Бантиша, що його книжку представили імператору — вона здобулася на високу похвалу і принесла авторові титул статського радника. Але ні автор, ні його меценат Рєпнін не дослухалися до побажання Кочубея. Бантиш-Каменський на вимогу цензури мусив прибрати окремі пасажі про втрату малоросійських прав і свобод, але там, де йшлося про предків Кочубея, нічого не змінив. «История Малой России» розлого розповідає про стосунки гетьмана Івана Мазепи з Марією Кочубеївною, донькою його колишнього друга генерального судді Василя Кочубея. Розгніваний батько доніс на Мазепу Петру І і звинуватив його у державній зраді. Цар не повірив і віддав Василя Кочубея разом з його родичем і спільником полтавським полковником Іваном Іскрою Мазепі на розправу. На початку XIX століття не було нічого поганого в тому, що чиїсь предки загинули, довівши свою вірність царю, але інша річ близькі стосунки з проклятим гетьманом — таке свідчення навряд чи грало на користь нащадкам.

Рєпнінська «История Малой России» не брала до уваги позицію Кочубея, на відміну від шираївської «Історії русів». Анонімний автор пояснював донос Кочубея та Іскри на Мазепу «побуждением ревности за жену Искрину, имевшую подозрительные обхождения с гетманом». За цією версією, роман з Мазепою мала Іскрівна, а не Кочубеївна! Твердження щонайменше сумнівне, бо в жодних інших джерелах немає свідчень про якісь амурні стосунки Мазепи з жінкою з родини Іскор. Автор «Історії русів» маскує сліди і приписує цю інформацію «преданию народному». Так чи так, ім’я Віктора Кочубея та його родини було в «Історії русів» очищено від підозрілого зв’язку з проклятим Мазепою.

Ми не знаємо, звідки Калайдовичу було відомо про те, що Кочубею не сподобалася «История» Бантиша-Каменського, але не менш цікаве тут інше: Погодін, згадуючи про «жену полковникаКочубея», вводить у мазепинський сюжет персонаж «дружини полковника», про котру нічого немає в жодному іншому тексті, крім «Історії русів». Зазвичай тут фігурує донька генерального суддіКочубея. Звідки Погодін почув про полковникову дружину: від Кочубея через Калайдовича чи від Михайла Ширая? Ми не знаємо відповіді на це питання, але ремарку в погодінському щоденнику дуже важко, а то й неможливо інтерпретувати без долучення до цієї справи Шираїв і їхніх родичів та знайомих в Україні, Москві та Петербурзі.

Історія про полковникову дружину і складні стосунки Віктора Кочубея і Миколи Рєпніна могли мати вплив на кінець кар’єри, а то й життя Рєпніна. Після відставки Рєпніна з посади малоросійського генерал-губернатора керувати краєм доручили зятю Віктора Кочубея графу Олександру Строганову. Саме при ньому почалося розслідування «фінансових зловживань» колишнього генерал-губернатора. Рєпніна підозрювали у привласненні 200 000 рублів під час будівництва інституту шляхетних дівчат у Полтаві. У розпал розслідування Рєпнін вийшов зі складу Державної ради в Петербурзі і разом з сім’єю виїхав за кордон. Більшість його маєтків конфіскували в державну скарбницю. Злочину не довели: виявилося, що Рєпнін справді виділив кошти, призначені на інші потреби, на будівництво інституту, але не привласнював їх, мало того, дав на цю справу ще 65 000 своїх грошей. Але слідство припинилося тільки по його смерті і, ймовірно, не тільки отруювало, а й вкоротило Рєпніну життя. Він повернувся з-за кордону 1842 року і оселився в Яготині — єдиному своєму маєтку, не конфіскованому державою. Рєпніна по суті спіткав фінансовий крах. Але він і далі щедро жертвував на відбудову Густинського монастиря, де його й поховали в січні 1845-го. 

Можливо, те, що розслідування діяльності Рєпніна почав зять Віктора Кочубея, — простий збіг (відомо, що Рєпнін конфліктував також з міністром фінансів графом Дмитром Гур’євим, син якого Олександр заступив Рєпніна на посаді малоросійського губернатора в 1834 році). Але складається враження, що наприкінці життя старий губернатор таки поплатився за свій конфлікт з українськими вельможами, їхніми родичами та покровителями в Петербурзі. Боротьба двох центральних гравців у малоросійській політиці 1820-х років Рєпніна та Ширая нарешті закінчилася. Але змагання їхніх поглядів на історію України, як нам здається, входило в найцікавішу фазу.

Отже, Рєпнін і Ширай були конкурентами. Вони по-різному розуміли інтереси України і пропагували різні історичні концепції. Такий висновок створює нове тло, на якому слід розглядати появу й поширення «Історії русів». Він дозволяє повернутися і до гіпотези, що, можливо, Степан Ширай долучився не тільки до поширення, а й до написання цього твору. Схоже, що за цим припущенням тепер існує достатньо аргументів.

Ширай з різних боків добре вписується у портрет автора або співавтора «Історії русів». Козацько-дворянське походження Ширая відповідає настановам анонімного автора стосовно ролі козаків і старшини в українській історії. А його військова кар’єра, особливо участь у турецьких війнах і поділах Польщі, може пояснити любов автора до батальних сцен та обізнаність із географією південної України, де розгорталася більшість справжніх і вигаданих битв, що фігурують на сторінках пам’ятки. Крім того, Ширай володів землею в Єлисаветградському та Ольвіопольському повітах на півдні. За час служби в армії Ширай познайомився з багатьма людьми, важливими для автора «Історії русів». Один із них — Архип Худорба, ймовірний автор «історії Худорби», одного з найважливіших джерел «Історії русів». Худорба в 1785-1786 роках служив разом з Шираєм у Стародубському карабінерному полку. Другий — генерал Олексій Мельгунов, новоросійський генерал-губернатор у 1764 році і антигерой епізоду «Історії русів» про повстання пікінерів у південній Україні. Генерал Мельгунов, як і дядьки Ширая Андрій та Іван Гудовичі, був близький до імператора Петра III. Як і сам Ширай, він недовгий час (у 1762-му) командував Ризьким драгунським полком. Походження Ширая, вік та військовий досвід можуть пояснити також окремі мовні особливості «Історії русів» — суміш російської військової й канцелярської лексики з діалектною українською мовою.

Але найцікавіші і найсильніші аргументи на користь того, що Ширай мав стосунок до написання або редагування «Історії русів», пов'язані не з його армійським і дипломатичним досвідом, а з «пенсійними» роками, проведеними на Стародубщині. Землі Ширая межували з поселеннями старовірів, яких ще на початку XX століття місцеве населення називало москалями. Це пояснює погляди анонімного автора на сучасних йому росіян. Політична роль Ширая на Стародубщині на початку XIX століття — ще один важливий елемент нашої аргументації. Він був чернігівським предводителем у часи, коли еліта колишнього Гетьманату добивалася дворянського статусу для нащадків козацької старшини нижчих рангів. Від самого початку чернігівське дворянство, озброївшись історичними аргументами, стояло в авангарді цієї боротьби і вважало, що боронить честь та історичні права цілого малоросійського народу. Степан Ширай мусив поділяти ці настанови.

У 1818 році, якраз коли Ширай став предводителем чернігівського дворянства, в епопеї з визнанням дворянського статусу нащадків козацької старшини стався поворот на гірше. У грудні Герольдія постановила: «Малоросійські чини нижче 8 класу, які не представлять жалувані їхнім предкам гетьманські універсали на нерухомі маєтності, ...герольдією не визнаються шляхтичами». Через кілька років у петиції, яка вийшла з канцелярії Ширая, дворянство знову вимагало повернути малоросійські права і привілеї та визнати дворянський статус малоросійських чинів. «Тому шляхетство Чернігівської губернії наполегливо повторює попередні прохання про вирішення справи і отримання милості, щоб малоросійські чини приймалися як доказ шляхетства, якщо чиїсь предки мали їх, і щоб до вирішення справи подальші супротивні рішення герольдії були призупинені», — було сказано у заяві маршалка Ширая.

Усі ці роки Ширай уособлював центр місцевого політичного й суспільного життя, в його стародубському домі збиралося «лучшее общество» Сіверщини. Ядро цих людей складали родичі Ширая, чиї фамільні історії фігурують на сторінках «Історії русів». Миклашевських, Гудовичів і Галецьких, крім того, що їхніх предків виведено в останній частині трактату, об’єднувало те, що всі вони були родичами Степана Ширая. Він стояв у центрі матримоніальної мережі, яка пов’язувала ці фамілії і поєднувала стародубських аристократів з петербурзьким світом Завадовських і Безбородьків, теж родичів Степана Ширая. Був Ширай причетний до написання «Історії русів» чи ні, але в цьому творі дивовижно відобразилися його особисті і родинні симпатії. Що ближче якась стародубська фамілія стояла до Ширая, то помітнішу роль вона відігравала на сторінках «Історії русів».

Нагорі цього списку стояв Василь Гудович, рупор ідей автора «Історії Русів» і дід по матері Степана Ширая. Меншу увагу приділено стародубському полковникові Михайлу Андрійовичу Миклашевському, предку Степана Ширая по чоловічій лінії. Інші родичі Ширая, Галецькі, фігурують не завжди в позитивному світлі. Але не все залежало від ступеня спорідненості, важили і стосунки всередині родини, про що свідчить розрив Ширая з дружиною Уляною та складні стосунки з її сім’єю, Борозднами. Імені Борозден немає в «Історії русів», коли автор розповідає одну з їхніх сімейних історій, мало того, предок Борозден, гадяцький полковник Антін Крижановський, став мішенню різкого випаду автора. Поза сумнівом, текст «Історії русів», що його поширював Степан Ширай, відбивав його погляди на те, чиї предки заслуговують на місце в історії України, а чиї — ні.

Чим іще виділяється Степан Ширай на тлі інших стародубських кандидатів на авторство твору? Він краще за всіх вписується в гіпотетичний портрет автора. Ми знаємо, що висловлені в «Історії русів» або схожі на них ідеї в домі Ширая обговорювали задовго до 1824 року, коли вперше згадується ця пам’ятка у меморандумі Рєпніна, чи 1828-го, коли її начебто вперше знайшли у Гриневі. Запис у щоденнику Михайла Погодіна за червень 1822 року напрочуд добре відображає центральні теми «Історії русів». Зокрема, першість козаків стосовно назви та історії Русі, неприязнь до етнічних росіян-москалів, прагнення повернути втрачені права і свободи і, не останньою чергою, повага до Івана Мазепи, якщо не захоплення ним. Погодінський щоденник можна порівняти з результатами судової експертизи — він вказує на ідеологічну ДНК-спорідненість Степана Ширая з автором «Історії русів».

Попри те, що багато доказів вказують на Степана Ширая, і з його кандидатурою, на жаль, виникають певні проблеми. Існують підозрілі моменти, які наводять на думку, що Ширай не був, або, краще сказати, не був одиноким автором «Історії русів»: його родина заявляла про своє польсько-шляхетське походження, а анонімному авторові таке дуже не подобалося. Степан Ширай був прекрасним оповідачем, але немає жодних свідчень, що відставний генерал-майор був ще й письменником. Брак саме текстуальної ДНК не дозволяє пов’язати його з «Історією русів». Якщо і Степан Ширай не кваліфікує на авторство «Історії русів», то хто ж тоді був її автором?

Ми встановили вірогідний час написання «Історії русів» (1810-ті роки), місце її написання (Стародубщина), ідентифікували коло людей, які могли бути її меценатами, авторами, співавторами або редакторами. Крім Ширая тут фігурують Іван Лашкевич, Яків Радкевич, Петро і Василь Бороздни. Всіх їх пов’язує час, місце, походження, сімейні або суспільні зв’язки. Всі вони могли взяти участь у цій справі, але наявні тепер дані не дозволяють оголосити когось одного з них автором «Історії русів». Можливо, що автор — хтось інший, якась людина, близька до окресленого в цій книжці кола. А можливо, проблема полягає не у відповідях, а в питаннях, які ми ставимо. Що як у «Історії русів» не один автор?

«При аналізі авторського твору, — пише Гарольд Лав у своїй роботі про феномен авторства, — за взірець часто беруть ситуацію, коли текст, усамітнившись, пише один автор: обшита деревом кімната Пруста, швейцарське шале Дікенса, елегантний кабінет Мері Ворд у Стокс-Хаузі. Це означає обмежитися не тільки конкретним видом авторства, а й конкретною його фазою». Лав доводить, що такий погляд на авторство ігнорує одну з найдавніших його форм — спільне авторство. Протягом століть воно набувало різних форм: «попереднє авторство» (хтось продукує частини тексту, а потім їх використовують інші), «виконавче авторство» (інша людина або кілька людей надають тексту остаточного вигляду), «ревізійне авторство» (тут треба віддати належне редакторам) і, нарешті, «декларативне авторство» (характерне для політиків і знаменитостей, за яких пишуть літературні раби).

Могла «Історія русів» бути результатом спільного авторства? Може, автор «Історії русів» справді схожий на героїв «Східного експресу» Агати Крісті — там жертву по черзі убили всі дванадцять підозрюваних. Спільне авторство «Історії русів» припускали й раніше: цей твір приписували то новгород-сіверському патріотичному гуртку, то групі полтавських масонів довкола малоросійського генерал-губернатора Рєпніна. Ці гіпотези так і не знайшли підтвердження у джерелах.

Але «Історія русів» цілком вписується в концепцію попереднього і спільного авторства: такий підхід дозволяє врахувати внесок авторів раніших козацьких літописів, зокрема «Краткого описания Малороссии» з додатками Безбородька та «історії Худорби». Розглядаючи історичні твори кінця XVIII — початку XIX століття, важливо пам’ятати, що вельможні й знамениті автори тієї епохи не мусили самі провадити дослідження і писати цілий текст. Візьмімо для прикладу Олександра Безбородька, який підтримав публікацію «Краткой летописи Малой России» Рубана і написавтуди розділ, або князя Миколу Рєпніна, який спонсорував «Историю Малой России» Бантиша-Каменського і написав один розділ для книжки. Слід визнати за можливе, що людина, яка створила «Історію русів», не конче написала весь текст сама, а могла скомпілювати цей твір, написати або надиктувати сюжети про історію Гетьманату після 1708 року, а потім сприяти поширенню рукопису, з яким не хотіла пов’язувати своє ім’я.

При такому підході Степан Михайлович Ширай, відставний генерал-майор і предводитель чернігівського дворянства, потрапляє у цілком новий контекст. Як уже йшлося вище, є всі підстави вважати його спонсором «Історії русів» і джерелом її колоритних історій. Хтось близький до Ширая і відкритий до його впливу міг бути безпосереднім автором або редактором основного тексту. Його син Михайло був надто малий і до 1818 року не міг брати участі в написанні «Історії русів», але наявні у нас відомості про Степана Ширая свідчать, що його завжди оточували інші помічники. Саме такий образ Ширая постає з однієї апокрифічної історії: «Ш[ир]ай ходил по улицам всегда с большою свитой мелкопоместных дворян, которые у него исполняли разные домашние должности: один носил за ним трубку, другой кисет с табаком и т. д.». Можна припустити, що були й люди, які носили за ним перо, чорнило і папір та записували історії свого патрона. Стосовно можливості різних містифікацій, то Ширай цілком спокійно підробляв документи: за його наказом було підправлено церковні книги із записом про народження Олександра Ширая. Така людина нічтоже сумняшеся могла приписати до рукопису ім'я архієпископа Кониського.

Вище йшлося про зв'язок «Історії русів» з родинами чільних стародубських дідичів, зокрема, Михайлом Миклашевським і Петром Бороздною, а також з місцевими авторами, як-от Іван Лашкевич, Яків Радкевич і Василь Бороздна. Деякі, якщо не всі, вищезгадані люди могли у свій спосіб долучитися до створення «Історії русів»: розповідали свої сімейні історії або ділилися з основним автором знаннями історії і літератури, можливо допомагали накидати чорновий варіант або навіть взяли на себе головну роль у написанні тексту. Всі вони мали потрібну кваліфікацію і, наскільки нам відомо, ділилися один з одним не тільки фамільними переказами, а й історичними документами та історіографічними творами. Інакше неможливо пояснити, звідки рукопис Худорби знали не тільки Миклашевські, а й автор «Історії русів», або як у бібліотеку Борозден потрапив список російського перекладу «Літопису Малоросії» Шерера, подібний до того, на якому стоїть ім’я Якова Радкевича. Схоже, що вони читали ті самі журнали — однозначно «Вестник Европы» і, можливо, «Украинский вестник».

Найімовірніше «Історію русів» було задумано у розпал боротьби за визнання дворянського статусу козацької старшини, яка закінчилася 1809 року тактичною перемогою старшини. Фінального вигляду твір очевидно набув після наполеонівських воєн. Козацькі полки, які захищали імперію, було розформовано, почався наступ на права старшини, а Віденський конгрес санкціонував новий устрій Європи, при якому поляки — головні вороги козаків — отримали автономію і привілеї, давним-давно у самих козаків відібрані. Ціна за входження в імперію здавалася надто високою, а вигоди — надто дрібними. Світу слід було нагадати про козацьку славу, вірну службу і понесені жертви. Перший датований список «Історії русів» (1818 рік) підказує, що автор завершив роботу якраз тоді, коли почався новий наступ на права старшинських нащадків. Активна діяльність Миколи Рєпніна по збиранню джерел для «Истории Малой России» Бантиша-Каменського, яка почалася 1816 року, могла поквапити автора «Історії русів» завершити свій варіант української історії. Неясно, чи призначався цей твір для публікації, але після того, як Ширая обрали маршалком цілої губернії того самого 1818 року, не могло бути й мови про те, щоб його ім’я або ім’я когось до нього наближеного стояло на обкладинці книжки, яка містила неоднозначні пасажі про Мазепу і критичні відгуки на адресу Петра І і Катерини II. Прізвища архієпископа Кониського і Григорія Полетики служили для прикриття і легітимації викладених ідей. Коло поширення «Історії русів» обмежувалося друзями і родичами, до яких належали Шираї і Миклашевські. 1824 року «Історію русів» надіслали до штаб-квартири Рєпніна. Мабуть, того самого року уривки її потрапили до Кондратія Рилєєва. Гринівська «знахідка» «Історії русів» у 1828 році або близько того якщо й не була інсценізована Шираєм, то стала додатковим стимулом до поширення загадкового тексту.

Олександр Оглоблин 1942 року писав, що, шукаючи автора «Історії русів», він хотів передусім з’ясувати культурно-політичний арсенал і погляди людей його кола: «Імення автора твору з’ясує нам його культурне і соціальне оточення, так само як з’ясування цього оточення, на підставі вивчення самого твору, дасть нам яскраве і повне уявлення про ідеологію його творця». Це було головною метою і мого детективного розслідування. Воно не вивело нас на одного конкретного автора загадкового тексту, але ми ідентифікували коло людей, причетних до появи трактату. Ми також з’ясували, хто стояв у центрі цього кола. Саме ця широка і не завжди одностайна група стародубських друзів і родичів була причетна не тільки до поширення, а й до написання «Історії русів». Здається, що це найпевніший і, можливо, найтривкіший результат нашої історіографічної одисеї. Тепер нарешті можна поставити «Історію русів» у її рідний політичний, ідеологічний і культурний контекст та розшифрувати початковий смисл тексту, який гіпнотизував багато поколінь читачів.

Дослідження середовища, в якому виникла «Історія русів», перебувають у первісній стадії, і нині починається, напевно, найцікавіший етап цих студій. Хочеться сподіватися, що ця книжка сприятиме відродженню інтересу до життя і спадщини призабутого кола стародубських патріотів, які назавжди застрягли між козацьким минулим і новими імперськими реаліями, між імперією і нацією і врешті-решт між Україною і Росією.

Випадком чи скоріше логікою історії Стародуб опинився по російський бік російсько-українського кордону. Але історичну роль цього міста слід переосмислити в рамках світу, до якого він колись належав, — цей світ був окреслений кордонами Гетьманату і Російської імперії, а не сьогоднішніх Росії і України. Це нелегке завдання.

У вересні 2003 року єпископ брянський і севський Феофілакт офіційно зняв анафему, нібито накладену на місто Стародуб у другій половині XVII століття. Історію про анафему відомі джерела (у тому числі й «Історія русів») не підтверджують, але пострадянська легенда оповідає, що колись квітуче місто занепало, бо в козацькі часи зберегло вірність російському царю, і зрадливий український гетьман прокляв його. Зі зняттям анафеми милість Господня повернулася у Стародуб, місто дочекалося винагороди за вірність російській державі і перегорнуло гірку сторінку історії.

Справді, від козацької старшини XVII, XVIII і навіть XIX століття на Стародубщині лишилося дуже мало. Палац Безбородьків у Гриневі досі стоїть, але він у жалюгідному стані. Дивовижний маєток Завадовських у Ляличах — у руїнах. Від маєтку Миклашевських у Понурівці лишилися тільки стіни церкви. Завдяки місцевим ентузіастам було відновлено могили Борозден, але могила Михайла Миклашевського досі невідома. Мало що нагадує про будинок Ширая в Солові. Ми навіть не знаємо, де поховано Ширая: у Пантусеві, де він жив перед смертю, чи в Солові, де він 1785 року збудував фамільну церкву Михаїла Архангела. Московський поет Борис Романов не зміг знайти могилу Ширая під напіврозваленою церквою. В «Оде селу Солова» він сумує за втратою і гірко запитує:

Когда в последний раз звонил

Архангел грозный Михаил

Над приснопамятным кладбищем?

Где спит на нём Степан Ширай?

Какая здесь гуляла банда?

Когда забыл казацкий край

Суворовского адъютанта...

Немає надії, що колись знайдеться могила дядька Ширая генерал-фельдмаршала Івана Гудовича. Його портрет висить на сайті московської мерії серед портретів колишніх градоначальників російської столиці, а кістки розкидано по Києво-Печерському монастирю. Покоритель Кавказу заповів поховати його у соборі св. Софії в Києві, але нащадки не послухалися і поховали його в Успенському соборі Печерської лаври. Восени 1941 року на початку німецької окупації собор XI століття підірвали чи то радянські агенти, чи то нацисти. Якщо за цим стояли радянські агенти, то вони очевидно цілили (і не попали) у правителя Словаччини Йозефа Тіто, який хотів відвідати монастир. Собор відбудували 2000 року, але решток Гудовича так і не знайшли.

Не кращою виявилася і посмертна доля князя Миколи Рєпніна та його дружини Варвари, яка померла в Москві, але була похована разом з чоловіком у Густині. В 1930-х роках їхні могили відкрили і розграбували. Лишився тільки фамільний склеп Рєпніних у Воскресенській церкві монастиря, але не виключено, що праху князя та його дружини там уже немає. У цьому склепі покоїться ще одна людина — Орест Макаренко, син українського архітектора Миколи Макаренка, який врятував Густиню та багато київських пам'яток від знищення у 1930-х роках. Орест помер, допомагаючи батькові в дослідженні архітектурних скарбів монастиря. Сплюндровано і склеп Маркевичів, зокрема могилу автора «Истории Малороссии»Миколи Маркевича у Свято-Троїцькій церкві Густинського монастиря.

Більшість відвідувачів Густинського монастиря не побачать нічого особливого в тамтешньому некрополі, але знавці української і російської історії оцінять парадокс. У нефі церкви, збудованої Іваном Мазепою, поховано Миколу Рєпніна, великороса і генерал-губернатора Малоросії, а по сусідству з його могилою лежать нащадки українських шляхетських родів, з якими він усе життя боровся. Могила Рєпніна після розпаду Радянського Союзу стала об'єктом паломництва, а про місце поховання Степана Ширая, головного опонента Рєпніна і оборонця шляхетських прав, нічого не відомо. Його колишні маєтки і вірогідно могила опинилися на території Російської Федерації. Одного учасника цієї великої дискусії про національну ідентичність пам'ятають і шанують як росіяни, так і українці. Другого геть забуто.

Інша річ історичні ідеї, що їх вони пропагували. У сьогоднішньому світі домінують ексклюзивістські національні ідентичності. Це великою мірою результат діяльності Степана Ширая, його стародубських друзів і спільників. Незалежно від своїх бажань і намірів, вони викресали іскру, з якої народилися принаймні дві модерні нації. Національна ідеологія, яку формулювала і пропагувала «Історія русів», охопила народ по обидва боки сучасного російсько-українського кордону. Стародубські старовіри, яких так не любили місцеві дворяни, заполонили козацькі землі, і ті перетворилися на область у сучасній Росії. А українські селяни, яких князь Рєпнін захищав від поміщиків-українців, пройнялися національною ідеологією своїх експлуататорів.