Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Частина п’ята

Родинне коло

Невідомий художник Сімейний портрет Рєпніних-Волконських (перша половина XIX століття)

Розділ 15

Пропущене ім’я

У грудні 2004-го в Україні перемогла демократична Помаранчева революція. Серед тих, хто вітав зміни, особливо виділялися шанувальники козацької історії. Новий президент України Віктор Ющенко колекціонував українські старожитності і кохався в історії. Він вважав, що українцям бракує почуття національної ідентичності, а найкращий спосіб подолати постколоніальну спадщину — це популяризувати величну історію країни. Президентові Ющенку особливо подобалася козацька історія. За день до його офіційної інавгурації Велика рада українського козацтва на Софійській площі у Києві обрала Ющенка почесним гетьманом України. Ющенко виступив з промовою і з гордістю згадав своє козацьке коріння. Згодом він заявив, що мати гетьмана Івана Мазепи походила з його рідного села Хоружівки на Сіверщині.

У перший рік свого президентства Ющенко створив благодійний фонд для реставрації палацу Кирила Розумовського в Батурині, колишній гетьманській столиці. Ця ініціатива мала виразне політичне і культурне забарвлення. Батурин — місто багатої і трагічної історії. Там була столиця Івана Мазепи, і восени 1708 року, коли гетьман перейшов на бік Карла XII, Батурин за наказом Петра І захопив Олександр Меншиков. Козацькі літописці розповідали, що Меншиков безжально винищив усе населення міста. Батуринській різанині присвячено найяскравіші сторінки «Історії русів». У середині 1990-х років археологи виявили в Батурині кістяки людей різного віку, і чоловічі, і жіночі. їхню кількість оцінюють від десяти тисяч до чотирнадцяти тисяч. Ходили чутки, що коли влітку 2009 року російська влада запропонувала українському президенту Ющенку і російському прем’єру Путіну взяти участь у святкуванні 300-ліття Полтавської битви (1709), Ющенко погодився за умови, що вони спершу вшанують у Батурині жертв різанини 1708 року. Російська сторона відмовилася.

Батуринський проект президента Ющенка сприяв новим археологічним розкопкам у колишній козацькій столиці. Від 2000 року їх вела спільна українсько-канадська експедиція на чолі з двома ентузіастами — Володимиром Коваленком з Чернігівського університету і Володимиром Мезенцевим з Альбертського, що в Канаді. Розкопки палацу Івана Мазепи в Гончарівці під Батурином викликали у археологів справжній науковий захват. їхню увагу привернула суміш західноєвропейських і українських елементів в архітектурі й оздобленні палацу. «Західний декор палацу поєднувався з елементами київської архітектурної школи XVII-XVII століть», — повідомляли археологи. «Фризи антаблемента було прикрашено круглою керамічною плиткою з кольоровими полив’яними розетками. Це унікальна особливість ранньомодерних кам’яних будинків Києва і Наддніпрянщини. Підлогу у палаці Мазепи було вимощено фігурною теракотою і синьо-зеленими кахлями. Печі оздоблено розкішними кахлями з рослинним орнаментом і янголятками. Популярні в козацькому мистецтві зображення амурів (putti) запозичено із ренесансного і барокового живопису та скульптури Західної Європи».

Розписні кахлі, знайдені спільною канадсько-українською експедицією в палаці Мазепи у Гончарівці, — поширена прикмета козацьких інтер’єрів. їх масово виробляли в Гетьманаті у XVIII столітті. Такі кахлі траплялися мало не в кожному старшинському будинку. Декор інтер’єрів гетьманських палаців та старшинських будинків поєднував Україну з Європою і відрізняв від Росії. Принаймні такий висновок можна зробити з тексту «Історії русів». Кахлі з печі (тільки не з янголом, як у будинку Мазепи, а з орлом) фігурують в епізоді, який, згідно з анонімним автором, відбувся у містечку Горську, що на південний захід від Стародуба:

Переезжавший чрез местечко оное офицер армейский, по имени Якинф Чекатунов, не довольно утрактованный хозяином, увидел в доме его на одной печи горничной, по кахлям или изразцам печным, вымалеванного мастером орла, тотчас арестовал командою своею хозяина сего, отослал в министерскую канцелярию с доносом, что он жжет на печах своих герб государственный, неведомо с каким умыслом. Министерская канцелярия, сочтя донос тот полусловом и делом государевым, допрашивала помещика, с каким намерением поставил он на печи своей герб государственный и его прижигает? Помещик, поставляя в доказательство свидетелей и свою присягу, хотя извинялся, что купил он печь тую в свободном местечке, Городнє, у гончара тамошнего, Сидора Перепелки, у которого, между множеством фигур, на украшение печей сделанных, были, между животными, лица человеческия, а между птицами и орлы, но что бы то было священное и заповеданное, ему о том и в ум не приходило, и купил он все печи, а между ими и ту зазорную, с единственным и общим умыслом, чтобы зимою согревать горницы. Однако, несмотря на все извинения, орлы стоили помещику хорошего табуна лошадей и коров с денежным приданым.

Горський епізод підкреслював різницю побутової і політичної культури українських поміщиків та російських офіцерів і чиновників. Але авторові «Історії русів» ішлося передусім про те, щоб засудити кривди, завдані безневинній старшині Таємною канцелярією, яка розслідувала злочини, що підпадали під категорію «слово и дело государево», тобто справи про державну зраду. Цей епізод справляв сильне враження на читачів «Історії русів», і не тільки в Україні. Відомий російський письменник XIX століття Павло Мельников-Печерський вивів Якинфа Чекатунова в оповіданні «Бабушкины россказни». «Как теперь на него гляжу: старичок такой был седенькой и плутоват, нечего сказать... — писав Мельников-Печерський. — Смолоду еще при государыне Анне Ивановне был в армейских офицерах и, сказывают, куда как жестоко хохлов прижимал, когда по недоимочным делам в малороссийской тайной канцелярии находился».

Ім’я напасника Чекатунова лишилося в російській літературі, а імені жертви так ніхто і не дізнався. Анонімний автор «Історії русів» волів не розголошувати особу загадкового власника Горська. Як сталося, що він здобувся на таку увагу і симпатії автора, але читачам твору лишився невідомий? На це питання непросто відповісти. Олександр Оглоблин писав свого часу, що в тих краях кожен знав, хто власник Горська. Багато поколінь це містечко належало Борозднам, давній старшинській родині, з якої вийшли два генеральні бунчужні Гетьманату. Оглоблин припускав, що автор мав стосунок до Борозден і тому волів не згадувати їхні імена, щоб не виказати себе. Історик мав на увазі одного з Ханенків, справді пов’язаного з Борозднами. Якщо автор трактату намагався в такий спосіб уникнути викриття, то цим самим він мимоволі залишив для нас дуже цікаві сліди свого літературного «злочину».

Чийого імені немає у тексті «Історії русів» і чи може це допомогти у пошуках нашого автора? Відповісти на першу частину питання порівняно легко. Анонімний герой горського епізоду — Іван Лаврентійович Бороздна. 1708 року, під час заколоту Мазепи, Іван Лаврентійович служив значковим товаришем у Стародубському полку. На початку лютого 1709 року він отримав підтверджувальну грамоту від Петра І на володіння селом Медведів, половиною Горська та іншими маетностями, з чого можна зробити висновок, що хай там що він робив на першому етапі повстання Мазепи восени 1708 року, наприкінці зими Бороздна був на боці царя і дістав за це винагороду. Він зробив успішну кар’єру: спершу був сотником стародубського полку, потім наказним полковником стародубським. Усе це закінчилося у квітні 1725 року — на Івана Бороздну доніс його підлеглий Клим Янжул, сотник топальської сотні.

Донос імовірно спричинила боротьба за посаду стародубського полковника, яку тимчасово обіймав Бороздна, але звинувачували його в державній зраді. Янжул заявляв, що коли на запитання Бороздни «чий ти?» він відповів «Імператорської Величності», Бороздна сказав: «Та він же помер, і тебе чорт візьме». Ця розмова мала відбутися після смерті Петра І, і Янжул нібито відповів: «Є в нас государиня імператриця». Ішлося про Катерину І. На що Бороздна кинув: «Мать твою з нею». Обох заарештували, кинули у в’язницю Малоросійської колегії у Глухові і допитували з тортурами. Бороздна не признався, а Янжул не забрав свої звинувачення, тому обох відправили в Сибір, але згодом помилували і повернули додому. Місцеві так і не пробачили Янжулу зради, і ще 1734 року він клопотав про захист від звинувачень у доносі на Бороздну. Горська історія, видозмінена і прикрашена новими деталями, все ще жила на Стародубщині, хоч зловмисник з Янжула став Чекатуновим, ім’я його жертви загубилося, а наклеп на імператрицю перетворився на історію про царського орла.

Чи може існувати зв’язок між Іваном Бороздною та іншими членами його родини, які жили у цих краях на початку XIX століття, і тим, що анонімний автор несподівано замовчує ім’я головного персонажа горського епізоду? Слід зазначити, що автор «Історії русів» таки згадує родину Борозден. Вона фігурує у зв’язку з призначенням Івана Владиславовича Бороздни на посаду генерального бунчужного у 1729 році. Але цей епізод нічим не компрометує Борозден і не загрожує викрити справжнє ім’я автора — його взято прямо з «Краткой летописи Малой России»,упорядкованої Олександром Безбородьком і опублікованої Василем Рубаном 1777 року. Горський епізод відрізнявся. Себе автор захищав чи Борозден, — так чи інакше за його мовчанням мали стояти якісь міркування стосовно цього козацького клану. Головою родини Борозден був на початку XIX століття Петро Іванович Бороздна. Якщо ми хочемо більше дізнатися про Борозден та їхній можливий стосунок до «Історії русів», слід уважніше придивитися до патріарха цієї родини.

Петро Бороздна народився 1765 року і був правнуком жертви горського епізоду, стародубського сотника і наказного полковника Івана Лаврентійовича Бороздни. Сину полковника і діду Петра, Івану Івановичу Бороздні, вдалося не тільки зберегти й розширити володіння сім’ї після заслання і смерті Івана Лаврентійовича, а й зробити блискучу військову кар’єру. Він почав службу 1735 року в чині значкового товариша, брав участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 років і був одним зі стародубських старшин, які підписали інструкції законодавчій комісії Катерини II у 1767 році. Іван Іванович Бороздна вийшов у відставку 1762 року в чині генерального бунчужного. За місцевими мірками він був казково багатою людиною — володів понад тисячею селян. Він також породичався з Миклашевськими, однією з найбагатших і найвпливовіших місцевих родин.

В Івана Івановича Бороздни і Анастасії Миклашевської була тільки одна дитина — Іван Іванович-молодший. Він помер молодим, лишивши своїм батькам єдиного онука Петра. У п’ятнадцять років Петра відправили в Петербург служити у гвардію. Він згодом писав: «Оставшись после родного деда моего, умершего бунчужного генерального Ивана Бороздны, вступил я в службу, в гвардию, в Преображенский полк, сержантом 1780 г.». У 1786 році 21-річного Петра Бороздну перевели з гвардії у регулярну армію, і він опинився у Стародубському карабінерному полку. Він вийшов у відставку в травні 1787 року в чині майора приблизно в один час з іншим офіцером цього полку Архипом Худорбою. Причиною відставки Петро Бороздна вказав здоров’я, але той факт, що він пішов зі служби майже одночасно з іншими стародубськими офіцерами, натякає й на інші обставини. Наближалася війна з турками, і полк імовірно перевели б зі Стародубщини. Бороздна, перевівшись було з Петербурга у рідні краї, напевно вирішив взагалі вийти у відставку і зайнятися чималим сімейним господарством. Він був двічі вдало одружений, активно купував землю та кріпаків і розміром володінь перевершив свого знаменитого діда. Іван Іванович Бороздна мав 1663 кріпаки, а його онук Петро Іванович — 2876 «душ» чоловічої статі.

Сімейні зв’язки і статки Петра Бороздни сприяли цивільній кар’єрі відставного майора. 1788 року його обрали представляти дворянство Суразького повіту, 1791-го він став повітовим маршалком. 1794 року 28-літнього Бороздну обрали маршалком цілого Новгород-Сіверського намісництва. 1797 року він їздив у Петербург у складі делегації місцевого дворянства до Катерини II з подякою за надані дворянам привілеї. На початку XIX століття Петро Бороздна служив на виборних посадах у Стародубському, Новомістівському і Новозибківському повітах. У1802-1815 роках він був предводителем Новозибківського повіту і займався мобілізацією місцевих ресурсів під час вторгнення Наполеона.

Згодом він писав: «В 1812 г., при самом начале высочайшего воззвания на защиту отечества, во время вторжения неприятеля в Россию и при сближении его от Могилевской губернии к Новозыбковскому повету яко пограничному, в самое короткое время собрал [каждого] пятнадцатого человека из числа ревизских душ в защитники, вооружил оных с полным продовольствием и, по повелению начальства, выставил на границу Могилевской губернии». Зусилля Бороздни відзначили пам’ятною медаллю. 1818 року його підвищили до рангу колезького радника, шостого в табелі про ранги. Крім цього, Бороздну нагородили орденом св. Володимира (третього ступеня) і орденом св. Анни (другого ступеня).

Петро Бороздна був опорою місцевого дворянства. Коли 1813 року Бороздну звинуватили у хабарництві під час закупівель для армії, його начальник, маршалок чернігівського дворянства МихайлоСтороженко, рішуче це заперечив і охарактеризував його як одного з найбільш шанованих членів дворянського товариства, який довів свою чесність двадцятьма чотирма роками бездоганної служби. Як згадувалося вище, Бороздна був у шлюбі двічі. Обидві його дружини походили з відомих і заможних козацьких родин. Ірина Журавка померла молодою, лишивши Петру єдину дитину, доньку Уляну, яка народилася 1786 року. 1790 року Петро знову став батьком: нова дружина Катерина Кулябко-Корецька народила йому другу доньку Анну. З Катериною Петро мав вісім доньок і трьох синів — Василя, Івана і Миколу. Катерина померла 27 грудня 1817 року (8 січня 1818-го за новим стилем). Петро Бороздна пережив її на два роки і помер 14 (26) січня 1820-го. Йому було п’ятдесят чотири роки. На той час багато дочок Бороздни вже вийшли заміж і мали свої родини. Два його сини займалися літературою і публікувалися. Іван став відомим поетом. Микола на момент батькової смерті ще вчився у школі, але згодом зробив блискучу кар’єру і став смоленським губернатором.

Про Петра Бороздну, крім родинних зв’язків, просування по службі та кількості кріпаків, нам відомо те, що він, як і його сини, був людиною начитаною. Деякі з книжок Борозден тепер зберігаються в Бібліотеці конгресу США. В його бібліотеці було багато видань XVIII століття з мистецтва, поезії, історії і математики різними європейськими мовами. Серед книжок з Бібліотеки конгресу, які колись належали Бороздні, є «Historia Philippicae» Марка Юніана Юстина, опублікована в Берліні 1734 року, і німецький переклад промов Тацита, Демосфена, Цицерона і Марціана, виданий у Лейпцигу 1729-го. На одному з томів, «Poetische Schriften» Фридриха Вільгельма фон Захарії, надрукованому в Амстердамі 1787 року, є екслібрис «Jean Borozdna», а також позначка кирилицею про першого власника, Петра Бороздну. Книжки XVIII століття з бібліотеки Петра Бороздни свідчать, що він міг знати німецьку, французьку і латину, цікавився історією і літературою. Цей інтерес явно не обмежувався німецькими перекладами класичних римських ораторів та п’єсами Августа фон Коцебу і охоплював українську історію і російську літературу.

Свідчення про ці зацікавлення знаходимо на сторінках «Вестника Европы», одного з найпрестижніших російських журналів того часу, що його видавав Василь Жуковський. Навесні 1809 року журнал порадував читачів публікацією листа колишнього генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева (1725-196) імператриці Катерині II. Його було написано невдовзі по смерті Григорія Потьомкіна у жовтні 1791 року. У листі Рум’янцев відмовився від пропозиції повернутися і очолити одну з російських армій, пославшись на поважний вік: «Сколь ни оживляюсь и ни чувствую цены благ Монарших, но, Всемилостивейшая Государыня! совокупно смягчаюсь скорбию, что буря в жизни и слабость в душе привели в несостояние достойно обнажить сего сверкающего острия во славу и хвалу Государыни, в страх неприятеля».

Не дивно, що рум’янцевський лист подав до публікації один із українських читачів «Вестника Европы». Ним виявився Петро Бороздна. «[Письмо] сообщено из Малороссии, — писав ВасильЖуковський, — почтенным Петром Ивановичем Бороздною, который обещается доставить и другие драгоценные рукописи сего великого полководца, для помещения их в Вестник». I додав: «Издатель почитает обязанностию изъявить ему свою благодарность». На жаль, інших подібних документів у журналі не з’явилося, і ми не знаємо, чи Бороздна нічого нового не надсилав, чи Жуковському ці матеріали здалися недостатньо цікавими. Але ясно, що Петро Бороздна цікавився українською історією, збирав історичні джерела і, виглядає, особливо полюбляв документи з опозиційним духом.

У листі Рум’янцева була задня думка. Кілька років тому Катерина усунула його з посади губернатора Малоросії, і тепер Рум’янцев отримав нагоду відплатити імператриці тією ж монетою. Рум’янцев керував ліквідацією Гетьманату у 1760-1770-х роках, але в 1780-х став улюбленцем місцевих патріотів, бо підтримав їх проти Григорія Потьомкіна. Він володів маєтком у селі Велика Топаль під Стародубом. Рум’янцев помер в одному зі своїх українських маєтків у грудні 1796 року, його було поховано в Києво-Печерському монастирі. Українська шляхта вважала Румянцевагероєм і знаменитістю. Особливо це стосувалося членів сімей, пов’язаних з Безбородьками і Завадовськими, рум’янцевськими протеже при дворі.

Опублікований «Вестником Европы» лист мусив особливо промовляти до українського дворянства, адже він втілював дух протесту, що його імперська політика на початку XIX століття породжувала в регіоні. Петром Рум’янцевим захоплювався не тільки Петро Бороздна, він був одним з улюблених персонажів автора «Історії русів». Автор писав, що 1765 року, після скасування Гетьманату, очолювана Рум’янцевим Малоросійська колегія «вошла в правление, яко роса на пажить и яко иней на руно, т. е. с полною тишиною и кротостию». I додав: «Народ малороссийский обрадован был своим генерал-губернатором, памятуя благодеяния отца его, бывшего прежде в Малороссии правителем, и он действительно оправдал надежды народные патриотическими своими поступками для его блага...»Настільки позитивна оцінка чиновника, що поклав край існуванню Гетьманату, — річ для анонімного автора виняткова.

Іноді трапляються навіть прямі зв’язки між матеріалами, опублікованими «Вестником», та «Історією русів». Наприклад, легендарний персонаж Рогдай. Анонімний автор виводить його під 1401 роком і згадує Рогдая серед начальників вигаданого руського князя і козацького гетьмана Венцеслава. Рогдай у нього один з найкращих і найзавзятіших бійців з тевтонськими рицарями. «...Вломившаяся пехота [под начальством Рогдая] в средину стана Крыжацкаго ударила на них рускими своими копьями в тыл и во все стороны и привела их в смятение, а окружавшие войска напали тогда на них со всех сторон и сделали решительное им поражение, так что сочтено их убитыми и в плен взятыми до пятидесяти тысяч».

Як завважив Юрій Шевельов у мовознавчому дослідженні «Історії русів», ім’я Рогдай у цьому написанні вперше трапляється у баладі Жуковського «Марьина роща». Там він теж сильний і жорстокий руський богатир, «грозный, неукротимый во мщении; ни вопли, ни улыбка младенца не проницали в его неприступную душу». Найцікавіший момент у цих текстуальних паралелях — те, що«Марьину рощу» Жуковського вперше опубліковано в січневому номері «Вестника Европы» за 1809 рік. Петро Бороздна побачив надісланий лист Рум’янцева в березневому номері журналу і мав читати«Марьину рощу» та інші твори, опубліковані того року «Вестником». 

«Вестник» на початку XIX століття мав досить багато відданих читачів в Україні. Іван Гуржеєв, житель Зінькова у Полтавській губернії, був автором «Письма из Малороссии», яке вийшло в одному номері з листом Румянцева. Гуржеєв писав: «Приятнейшим долгом считаю уведомить вас, милостивый Государь, что ваше Издание читают и у нас охотно». На сторінках «Вестника Европы»українські читачі знаходили багато матеріалів, які могли б сподобатися автору «Історії русів». Зокрема, статті про період Смути в Московії, якому автор «Історії русів» присвятив особливу увагу; нарис про Таємну канцелярію, яка йому не подобалася; рецензію на Вольтерову історію Петра І. Читачі «Вестника Европы» ознайомилися також з творами двох українських діячів — архієпископа Георгія Кониського і сина Григорія Полетики Василя. «Вестник» надрукував промову Кониського перед королем Станіславом Августом 1765 року і чотири промови Василя Полетики, виголошені з різних нагод у 1800-х роках. І хоча текстуальних паралелей між «Історією русів» і статтями «Вестника Европы» нема, важко позбутися враження, що автор «Історії» та його читачі з великим інтересом мали б гортати багато тодішніх публікацій цього журналу.

Міг бути Петро Бороздна автором або співавтором «Історії русів»? Крім зазначених вище моментів біографії, явного інтересу до історії України і знайомства з матеріалами «Вестника Европы»,є й інші чинники, які вказують на Петра або іншого члена родини Борозден. Один з таких чинників — негативне ставлення автора «Історії русів» до українських дворян, які виводили своє коріння від польської шляхти. Зважаючи на багатство, статус і зв’язки родини Борозден, їм ішлося не про те, чи приймуть їх у російське дворянство, а про те, в яку категорію їх зарахують. Бороздни претендували на дворянський статус на основі генеалогічного дерева, яке виводило їхнє сімейне коріння з Волині. Як фамілія з «польським» шляхетством, вони претендували на занесення у престижну четверту частину родовідної книги, але цих їхніх претензій влада не визнала, і Бороздни мусили вдовольнитися шостим розділом родовідної книги, де фігурували давні фамілії без інших доказів дворянства.

Ще один чинник, який перетворює Петра Бороздну або когось із його родичів на підозрюваного в авторстві пам’ятки, — це негативне ставлення «Історії русів» до старовірів. Незадоволення старовірами — річ на Стародубщині звичайна, але з усіх інших козацьких родин Бороздни мали з «розкольниками», напевно, найтісніші стосунки. Іван Лаврентійович Бороздна, власник Горська і герой історії з Янжулом/Чекатуновим, уперше запросив старовірів оселитися на своїх землях під селом Стодолою у 1707 році. Він звільнив майбутніх поселенців від податей, створив нову слободу і призначив старостою старовіра на ім’я Василь Клінцов. У той час це була цілком звична практика: поміщики зазвичай мали більше землі, ніж кріпаків для її обробітку, і приваблювали нових поселенців звільненням від податей.

Але 1715 року вийшов царський указ, за яким старовіри переходили під юрисдикцію уряду, а землі, на яких вони жили, — в державну власність. Іван Лаврентійович Бороздна та інші поміщики, які розраховували, що по закінченню пільгового періоду старовіри почнуть їм платити, втратили не тільки майбутніх кріпаків, а й землі. Слобода Борозден під селом Стодолою стала Клинцями — від імені старовіра, якого Іван Бороздна призначив бути там осадчим. Конфлікт за землю між Борозднами і старовірами тривав упродовж цілого XVIII століття. В 1770-х роках клинцівські старовіри нібито напали на одне з господарств Борозден — суд у цій справі тривав з 1772 по 1776 рік. Якщо складати список стародубської шляхти, незадоволеної старовірами, то Бороздни стояли б на першому місці.

Отже, походження, освіта й інтелектуальні інтереси не виключали Петра Бороздну з кола гіпотетичних авторів «Історії русів», крім того, він мав усі підстави не любити колишню польську шляхту і поселенців-старовірів. Але все це стосується й інших членів його родини, Петро — не єдиний Бороздна, який умів писати і потрапив друкуватися. В 1818 році, коли з’явився перший датований список «Історії русів», у Медведеві жив інший Бороздна, який теж забавлявся літературною працею. Його звали Василь Бороздна, він був старшим сином Петра.

Василь Бороздна народився в Медведеві 18 лютого 1793 року, він був другою дитиною Петра Бороздни і Катерини Кулябко-Корецької. Петро записав свого шестирічного сина на цивільну службу — своїм помічником у стародубському суді (Петро тоді був суддею Стародубського повіту). 1802 року, ставши маршалком новозибківського дворянства, Петро Бороздна перевів туди по службі і свого 9-літнього сина. В 1805 році Василь Бороздна отримав чин колезького реєстратора, а 1808-го став губернським секретарем. Але у вересні 1813-го в кар’єрі 20-літнього Василя стався несподіваний поворот: він звільнився зі служби у батька і згодом переїхав у Петербург працювати в Колегії закордонних справ. У липні 1814-го Василь вступив на службу по цьому відомству, а через два роки його призначили секретарем у російську місію в Персію. Ця місія вирушила до країни призначення 1817 року, її очолював один з найсуперечливіших діячів російської історії, друг декабристів і покоритель Кавказу генерал Олексій Єрмолов (1777—1861).

Василь Бороздна добре впорався з дипломатичною роботою і повернувся додому з перським орденом Лева і Сонця. Невдовзі він отримав і російську нагороду — орден св. Анни, а в липні 1818 року його підвищили до колезького асесора — за чотири роки він піднявся на п'ять чинів, від тринадцятого до восьмого. Василь Бороздна пішов з дипломатичної служби так само несподівано, як і вступив на неї. Восени 1818-го він уже жив удома в Медведеві, ймовірно його покликали туди нагальні сімейні справи. Василева мати померла на початку 1818-го, коли він перебував у Персії. Незабаром помер і батько, певно 1818 року він уже сильно хворів. Як старшому синові, Василю довелося опікуватися літнім батьком і великим сімейним маєтком. Столична служба мусила почекати. Василь Бороздна закрився в Медведеві, але не нудьгував там. Крім занять родинними справами, він записував свої враження від Персії і підготував перший опис місії Єрмолова в землях шаха.

Ідея зробити такий опис належала не Василеві. В Персії його оточували найкращі і найпрогресивніші уми Російської імперії. У складі єрмоловського посольства служили кілька майбутніх декабристів, зокрема Микола Воєйков. Але найвпливовішою людиною серед працівників місії був штабс-капітан Микола Миколайович Муравйов (1794-1866), засновник таємного гуртка «Священна артіль», який послужив прикладом для декабристів. Відсутність Муравйова у Петербурзі (багато років він провів на Кавказі та в Середній Азії) врятувала його від покарання після декабристського повстання. Він зробив блискучу адміністративну кар’єру на прикордонні Російської імперії і в 1854 році став намісником Кавказу. Під час єрмоловської дипломатичної місії Муравйов організував у Тифлісі просвітницький гурток за взірцем петербурзької «Священної артілі». Цю ініціативу схвалив Єрмолов, але повного успіху вона не мала. «Заседания наши в Султании продолжались некоторое время, — писав Муравйов у спогадах. — Статьи были все прочтены, но как мы скоро возвратились, то господа члены помалу стали отставать и наконец совершенно забыли предпринятое, сколько я ни кричал...» Схоже, однак, що деякі члени гуртка сприйняли ініціативу Муравйова всерйоз.

Василь Бороздна і ще один член муравйовського гуртка після повернення посольства у Тифліс почали працювати над статтею про Персію. На той момент Бороздна вже мав літературний досвід, хоч і в іншому жанрі. 1814 року, вже звільнившись з посади на Стародубщині, але ще не вступивши, очевидно, на дипломатичну службу, Бороздна опублікував у Москві п’ятисторінковий памфлет під назвою «Видение престарелого сибирского жреца во время народной битвы при Лейпциге». У ньому йшлося про закордонний похід російської армії і перемогу в битві з Наполеоном у жовтні 1813-го, яка змінила хід європейської історії. Замовлена Муравйовим стаття мала ґрунтовніший характер і очевидно послужила підготовчим етапом до ширшого проекту, за який взявся Бороздна, повернувшись у Медведів. Там він написав розлогу книжку в жанрі подорожніх нотаток під назвою «Краткое описание путешествия Российско-Императорского посольства в Персию в 1817 году». Вона вийшла друком у Петербурзі 1821 року. Напевно, більшу частину тексту було написано в Медведеві. Василь перебував там, наприклад, у грудні 1819-го — в метричній книзі місцевої церкви його записано хрещеним батьком Петра Немировича-Данченка, сина його молодшої сестри Ганни Бороздни. Василь, імовірно, лишився удома і після смерті батька на початку 1820 року. Як старший син, він мусив організувати розподіл спадку між братами і сестрами.

Медведівський маєток і багату бібліотеку Петра Бороздни успадкував Іван Бороздна, але Василь, мабуть, міг без проблем нею користуватися під час роботи над описом перського посольства. Схоже, що й сам він збирав книжки і рукописи. Один з таких рукописів зберігається в Національній бібліотеці України ім. Вернадського у фонді Олександра Лазаревського. Він називається«Летописец о Малой России или сокращенная история о казачьих гетманах и о всем случившемся, примечания достойного в Украине». На останній сторінці рукопису вказано дату: «Переписано всентябре 1813 года». Є нотатка Лазаревського про те, як до нього потрапив цей документ: «Экземпляр этой летописи подарен мне в июне 1884 года Павлом Александровичем Абалешевым из бывшей библиотеки Василия Петровича Бороздны. Александр Лашкевич». Павло 

Абалєшев був онуком Василя Бороздни, який жив у Туросні; в тамтешньому маєтку, очевидно, і зберігалася частина родинного архіву. Олександр Лашкевич, онук Івана Лашкевича, в 1888-1889 роках був видавцем українофільського журналу «Киевская старина». Він збирав українські старожитності і дістав частину родинного архіву Борозден, яка зберігалася в Туросні, колишньому маєтку Василя Бороздни. Під час революції 1917 року Павла Абалєшева розстріляли чекісти. Маєток розграбували, але рукопис, що потрапив свого часу до рук Лазаревського, на щастя, вцілів.

Увагу науковців на «Летописец о Малой России» на початку 1980-х років уперше звернула Олена Апанович, відома дослідниця козацької історії, яку, як згадувалося вище, звільнили з Академії наук у ході кампанії 1972 року проти націоналізму, а потім залучили до з'ясування долі золота Полуботка. їй пощастило знайти роботу у відділі рукописів бібліотеки академії і повернутися до вивчення улюбленого періоду, в якому влада знайшла «націоналізм». Працюючи під постійним наглядом, вона спромоглася упорядкувати колекцію українських літописів ранньомодерного періоду. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років через руки Апанович пройшло чимало документів, зокрема і «Летописец о Малой России». В опублікованій 1983 року книжці про українські літописи Апанович написала, що борозднівський список — це варіант «Краткого описания Малороссии», найпопулярнішого українського літопису XVIII століття. Завваживши паралелі між фрагментами«Краткого описания Малороссии» та «Історією русів», вона припустила, що автор борозднівського списку мав знати «Історію русів» і використовував її як джерело. Апанович ішла по правильному сліду. Цей рукопис — справді варіант «Краткого описания Малороссии», але має досить заплутаний стосунок до нього. Борозднівський рукопис був насправді варіантом російського перекладу другого тому «Літопису Малоросії» Шерера, текст якого майже ідентичний рукопису Якова Радкевича, яким володіла родина Ятченків. 

Отже, в бібліотеці Бороздни, можливо ще у вересні 1813 року, був російський переклад твору Шерера, що його, як ми встановили раніше, використовував автор «Історії русів». Але звідки він узявся? Василь Бороздна міг успадкувати його від батька, а міг дістати й сам. У вересні 1813-го Василю Бороздні йшов двадцять перший рік. Того місяця він звільнився від обов'язків у канцелярії маршалка новозибківського дворянства. До вступу в Колегію закордонних справ лишався майже рік. Судячи з того, що 1814 року в Москві вийшла його перша публікація, саме в цей час Бороздна пробував себе в літературі. Можливо, його цікавила й історія батьківщини. Міг сам Василь Бороздна перекласти цей текст? Так, але малоймовірно. Почасти тому, що як перекладач він нам невідомий, а почасти тому, що не тільки в нього був рукопис російського перекладу різних частин шерерівського твору.

Рукопис Бороздни майже ідентичний стародубському перекладу «Літопису Малоросії» Шерера, на якому стоять імена Радкевича і Ятченка. Відмінності дрібні: іноді додано слова, яких нема ні у французькому оригіналі, ні у стародубському перекладі, але які потрібні з погляду російської стилістики. З цього можна припустити, що список Радкевича (або його оригінал) має раніше походження, ніж список Бороздни. Борозднівський список особливий тим, що його можна легко датувати — там зазначено вересень 1813-го. Можливо, саме в той час російський переклад «Літопису Малоросії» Шерера став досить популярний у стародубських знавців козацької історії. Два з трьох відомих на сьогодні списків російського перекладу Шерера походять зі Стародубщини, а походження третього списку невідоме — його було зроблено 1842 року, і зберігається він у бібліотеці ім. Короленка у Харкові.

У грудні 1806 року, вірогідно після поїздки у гринівський маєток графа Іллі Безбородька, Якову Радкевичу дозволили вступити у володіння будинком, що його Петро Іванович Бороздна подарував стародубській шкільній окрузі. Чи могли Радкевич з Безбородьком говорити не тільки про справи й перспективи місцевої освіти, а й про спільні історичні зацікавлення? Могли вони обмінюватися рукописами зі своєї колекції? Цілком можливо. Наявність російського перекладу Шерера в бібліотеці Бороздни — суттєвий доказ того, що Василь Бороздна, людина літературна, знайома по службі в Петербурзі і в перській місії з найкращими умами Російської імперії, мав у своєму розпорядженні майже унікальне рукописне джерело «Історії русів». Укупі з тим фактом, що прізвища Бороздни навмисне немає у тексті «Історії», а його родина мала тісний зв'язок з Миклашевськими і Шираями, які знайшли і поширювали цей текст, це слід вважати важливим кроком у пошуках автора «Історії русів». Але чи міг Василь Бороздна бути автором загадкового тексту? Все, що ми про нього знаємо, не суперечить такій можливості.

Однак з його кандидатурою також виникають проблеми. Між опублікованим 1821 року в Петербурзі «Кратким описанием путешествия Российско-Императорского посольства в Персию» та «Історією русів» дуже важко знайти якісь стилістичні або ідейні паралелі. Мало того, Василь Бороздна або його петербурзькі редактори володіли російською мовою досконаліше за автора «Історії русів». Чи означає це, що Василя Бороздну треба викреслити зі списку людей, дотичних до створення «Історії русів»? Напевно, ні. Автор «Історії» включив у текст багато джерел, написаних мовою козацької еліти XVIII і навіть XVII століття. Це не могло не вплинути на стиль та мову твору, кількість присутніх у ньому українізмів. Слід також мати на увазі, що Бородзна міг бути редактором, а не автором «Історії русів». Насправді на цю роль він годиться краще, адже автор «Історії русів» явно мав життєвий досвід, що не вписується у Василеву біографію. Молодий Бороздна мав можливість долучитися у той чи той спосіб до написання або редагування історії між вереснем 1813-го, коли було зроблено список з російського перекладу Шерера, і серпнем 1814-го, коли він вступив на дипломатичну службу. Період після повернення з Персії у серпні 1818-го пасує ще краще.

Чиїм редактором або співавтором міг бути Василь Бороздна? Людина найбільшого літературного таланту з родини Борозден, молодший брат Василя Іван народився 1804 року, він був надто молодий, щоб докласти руку до «Історії русів». Але Василь цілком міг бути редактором тексту, написаного його батьком, Петром Бороздною, — той мав потрібний військовий і цивільний досвід, а відповідне походження дозволяло йому засвоїти специфічну мову «Історії русів» та настанови і політичні погляди її автора. Як уже згадувалося, Петра Бороздну ще дитиною записали у столичну гвардію, це давало змогу опанувати військово-адміністративний варіант російської мови і освоїтися в освічених класах імперського суспільства. В Україні, як уже згадувалося вище, він служив разом з Архипом Худорбою і був тісно пов’язаний з Миклашевськими.

Петро і Василь Бороздни набагато кращі кандидати на авторство, ніж дует Григорія і Василя Полетик. Але чи були вони авторами? Перш ніж відповісти на це питання, слід розглянути один момент, який, на нашу думку, підважує шанси Борозден на авторство. Один з найбільш негативних персонажів твору, а саме останньої, після 1708 року, частини, — близький родич Борозден. Це Антін Крижановський, дід по матері Петра Бороздни. Анонімний автор дає діду Бороздни та його вчинкам таку характеристику:

Полковник гадяцкий, Крыжановский, природный жид и свежий перекрест, всегдашними арендами своими и откупами дошедший до богатства и чина полковника, увидел необыкновенный успех при вербунке голштинцов, тотчас взялся за ряду и отозвался о том государю, с обещанием поставить их целый полк конный на своем иждивении. Государь, уважая усердие Крыжановского, но не зная его счетов, в которых, по совести иудейской, непременно поставлял он всякой обрончик вчетверо дороже от его цены, произвел Крыжановского на первый случай бригадиром. А он действительно из козацких детей своего полку, да из стадников и чобанов заводской и всякой другой сволочи, сформировал было полк, так назвавшийся, подцабольский. Но как все скорое и порывистое имеет и такой же конец, то и голштинцы с подцабольдинцами тем же были поражены: они, с июня месяца 1762 года, т. е. по кончине государя, быв уничтожены и распущены восвояси, волоклись всеми дорогами в Малороссию, и по мере их поступков, оказанных в триумфальном своем походе до Петербурга, везде на возвратном пути презираемы были от жителей до омерзения.

Історична основа цього епізоду полягає в тому, що імператор Петро III набирав у нові загони імперської армії т. зв. подцабольцев, до яких у Гетьманаті ставилися вкрай вороже. Але найпомітніша риса нападок автора на Крижановського — різкий антисемітизм. Антиєврейські настрої для еліти колишньої козацької держави — річ не нова, але у випаді проти Крижановського відчувається нова епоха, коли основну ідентичність людини почала визначати етнічність, а не релігія. У цьому новому світі вихреститися у православ’я було мало для того, щоб стати справжнім «природним руським», це однаково стосувалося і євреїв, і поляків.

Однак випад проти Крижановського не зводився до самого антисемітизму. Історія його піднесення інтригує, але не є чимось унікальним: досить багато вихрестів-євреїв досягли успіхів у козацькій державі, а їхні родини стали невилучною частиною гетьманської еліти. Найвідоміші з них не Крижановські, а, мабуть, Герцики і Марковичі. Три вихідці з родини Герциків поїхали услід за Мазепою у вигнання, а Анастасія Маркович вийшла заміж за наступника Мазепи гетьмана Івана Скоропадського. Крижановські були просто найновішими вихрестами у світській і церковній еліті Гетьманату.

Важливим мотивом випаду проти Крижановського могла стати особиста неприязнь автора до його нащадків і родичів. Так чи інакше, цей епізод негативно позначався на членах великої родини Крижановських. Вкрай негативний портрет в «Історії русів» Антона Крижановського, діда по матері Петра Бороздни, викликає сумніви в тому, що загадковий твір написали саме або самі Бороздни. Ми багато уваги приділили біографічним, інтелектуальним, текстуальним та іншим зв’язкам Борозден з «Історією русів», але ця деталь їхнього родоводу підважує нашу аргументацію. Епізод Крижановського показує, однак, що Бороздни стояли до автора або головного мецената «Історії русів» дуже близько. Настільки близько, що це могло спровокувати його на випад проти цілої родини.