Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 13

Звільнене дворянство

«“Величний англійський стиль” довго панував у маєтках російської еліти», — писав Джон Рендольф, автор одного з найбільш проникливих досліджень про історію приватного життя і побуту в Російській імперії. Проте «довга» історія російської дворянської садиби не витримувала порівняння з британською. «Російські заміські маєтки лежать в руїнах, їхніх власників знищила революція, скарби конфісковано, святині сплюндровано. Тим часом англійські заміські будинки процвітають, як ніколи. їхні заможні власники мають на кого покластися у час скрути. Армія захисників англійського заміського будинку — Національний фонд історичних і природних пам’яток — налічує два мільйони осіб».

Після розпаду Радянського Союзу в Росії поступово відроджується інтерес до імперської архітектурної спадщини, свідомо знищеної або занедбаної в радянську епоху. Реставруються будинки імперського періоду в Москві і Петербурзі. Хвиля докотилася і до провінції: підтримувані владою ентузіасти і місцеві бізнесмени звернули увагу на дворянські маєтки. Ініційовано багато державних і недержавних програм відродження занедбаних пам’яток.

Останніми роками тисячі любителів архітектури й історії побували у найвіддаленіших куточках Росії, щоб задокументувати місцеві пам’ятки. Вони виклали в інтернеті розповіді про свої поїздки, чимало фотографій прекрасно відреставрованих палаців і церков, а також занедбаних і напівзруйнованих провінційних садиб. Мода на історичну спадщину та пошуки ідентичності принесли користь і Стародубському району. На сайті «Чудеса России» є багато фотографій з описами історичних пам’яток і дворянських маєтків колишнього Гетьманату. Зокрема, колишній маєток Петра Румянцева в селі Велика Топаль, зведений в 1780-х роках; маєток Петра Завадовського в Ляличах; будинок Іллі Безбородька в Гриневі і Михайла Миклашевського в Понурівці. Архітектурні пам’ятки у всіх цих місцях перебувають, на жаль, у жахливому стані.

Збереження і реставрація стародубської архітектурної спадщини, яка дивом пережила радянську епоху, потребує колосальних зусиль. Так само непросто реконструювати історичний і культурний ландшафт, в якому існували стародубські дворянські маєтки та їхні мешканці. На початку XIX століття культурними осередками краю були не тільки маєтки козацьких аристократів на взірець Миклашевського, Гудовича і Трощинського. Нові культурні й політичні ідеї виникали та поширювалися і в скромніших дворянських домах. Почасти це відповідало тій ролі, яку відводив місцевому дворянству імперський уряд. 1762 року російське дворянство звільнили від обов’язкової державної служби, запровадженої Петром І, відтак дворяни воліли служити недовго і більшу частину життя проводили у своїх сільських маєтках.

Процес звільнення від державної служби завершився при Катерині II — 1795 року вона підписала грамоту дворянству. Надаючи дворянству нові права і привілеї, імператриця та її радники сподівалися певних речей у відповідь. Грамота передбачала створення дворянських зібрань на повітовому і губернському рівнях та перекладання на місцевих дворян багатьох адміністративних функцій і повноважень держави. Самі дворяни мали вирішувати долю претендентів на дворянство, обирати собі лідерів і представників в органи самоврядування і, найважливіше, опікуватися місцевими справами. «Пенсійні» роки мали проходити не в лінивому нудьгуванні, а на добровільній службі просвітницьким проектам імперії.

Було б несправедливо сказати, що така візія не принесла плодів. Дворянство взяло активну участь у місцевих справах, а уряд отримав базу і адміністративні ресурси в губерніях. Петербург почав здійснювати більший культурний вплив на провінцію. В неросійських окраїнах імперії це означало, що місцеві еліти засвоюють російську літературну мову та імперську культуру, зв’язок упривілейованої меншості зі столицею міцнів, а з місцевим населенням — слабшав. Центрами нової імперської присутності в губерніях стали маєтки місцевих дворян. Однак ці самі маєтки, як уже йшлося раніше, часто ставали гніздом опозиції імперській владі.

Наприкінці XVIII — на початку XIX століття дворянські зібрання в Гетьманаті стали осередком дворянської фронди, їхні члени постійно конфліктували з імперською адміністрацією. Як вже згадувалося вище, 1791 року група дворян Гетьманату відрядила Василя Капніста, полтавського поміщика і відомого в імперії поета, до прусського короля Фридриха Вільгельма II: він пропонував Пруссії послуги і просив підтримки на випадок війни з Росією. 1812 року старшина запропонувала владі відновити козацькі загони. Після війни з Наполеоном незадоволене важкими економічними умовами і розпуском тимчасових козацьких загонів дворянство радо відкрило двері своїх маєтків майбутнім декабристам — офіцерам імперської армії, розквартированим в Україні.

Опозиційно налаштовані нащадки козацької еліти збиралися у своїх маєтках, обмінювалися новинами і думками та шукали способу зберегти або відновити старі привілеї. Саме в дворянських садибах виникало нове історичне знання і міфологія. Більшість «антикварів» Гетьманату, зокрема Василь Полетика, Андріан Чепа і Василь Ломиковський, працювали у своїх маєтках. Вийшовши у відставку, вони зайнялися інтелектуальною роботою і колекціонували історичні документи. Григорій Полетика почав служити ще до того, як було ухвалено грамоту дворянству, і більшу частину життя провів у Петербурзі, натомість його син Василь жив у родинному маєтку на Україні. Виробництво історичних текстів, яке почалося в полкових канцеляріях на початку XVIII століття, у другій половині століття перекочувало в петербурзькі кабінети видавців та інтелектуалів на взірець Григорія Полетики, Василя Рубана і Федора Туманського, а на початку XIX століття — в маєтки нащадків гетьманської старшини.

Придивімося тепер докладніше до другої ліги стародубського дворянства, яка складалася не з таких заможних поміщиків, як козацька аристократія на зразок Гудовичів і Миклашевських, а з людей менших статків. Вони не посідали високих кабінетів і більшу частину життя провели у своїх маєтках, займалися господарством, відповідними для «звільненого дворянства» місцевими справами та час від часу занурювалися в родинну та «національну» історію. Персонажі цього розділу, подібно до головних героїв попереднього, потрапили на сторінки «Історії русів» в іпостасі згаданих у ній родичів і предків.

У стародубському товаристві початку XIX століття небагато людей могли зрівнятися за рівнем освіти й інтелекту з Іваном Лашкевичем. Він породичався з нащадками Павла Полуботка, найвидатнішого героя «Історії русів» XVIII століття, і завдяки цьому отримав частину полуботківських земель і селян. Лашкевич відігравав помітну роль на стародубській суспільній і культурній сцені початку XIX століття. Він перекладав з англійської мови, публікувався і, можливо, був першим стародубським дворянином, що закінчив Московський університет. Він народився 1765 року в родині судді Погарського повіту, нащадка шанованої стародубської фамілії Степана Лашкевича. Лашкевичі вели свій родовід від стародубських міщан, які покозачилися на початку XVIII століття. Іванів батько Степан почав кар’єру писарем у генеральній канцелярії Гетьманату. Він був людиною освіченою, допитливою, мав добру бібліотеку, виписував книжки зі столиці і вів щоденник. Степан прагнув дати синові добру освіту і готував йому успішну кар’єру. 1775-го у віці десяти років Івана записали капралом в Ізмайловський полк, один з трьох гвардійських полків імперії. Через три роки, ще будучи записаним у полк, Іван став студентом Московського університету. Степан Лашкевич тішився, що син здобув добру освіту і зробить кар’єру в імперських столицях. 

Часи, коли сини козацької старшини вступали в Києво-Могилянську академію, а потім продовжували освіту в центральноєвропейських, зокрема німецьких, університетах, давно минули. Наприкінці XVIII століття стародубська еліта вступала в Московський університет, першу й найкращу світську вищу школу імперії. Його заснували 1755 року за прикладом університетів у Центральній Європі. З Москви українські студенти поверталися до батьків з новими друзями, книжками й ідеями.

Іван Лашкевич навчався у Москві під керівництвом Харитона Чеботарьова (1745-1815), який став першим виборним ректором університету (1803-1805) і одним з перших почав викладати історію Росії. Чеботарьов переклав російською «Краткую всеобщую историю» Ієроніма Фреєра (1724), опублікував «Краткий российский летописец с родословием» Михайла Ломоносова і допомагав імператриці Катерині II із «Записками, касательно российской истории». В перші роки роботи у Московському університеті Чеботарьов дружив з Миколою Новіковим (1744-1818), чільним діячем російського Просвітництва. Чеботарьов і Новіков були членами масонської ложі, якраз коли масони перебували в авангарді російського політичного і культурного життя. Іван Лашкевич підтримував стосунки з учителем і після закінчення університету, а 1801 року відправив учитися до Чеботарьова свого сина Петра.

Вступав Іван Лашкевич услід за вчителем у масонську ложу чи ні, але очевидно, що в студентські часи він підтримував тісні стосунки з Чеботарьовим і Новіковим. Саме у друкарні Новікова при Московському університеті 1781 року вийшла студентська робота Івана Лашкевича — російський переклад роману Елізабет Бонот «Прогуливание г. Франкли». Початок був хороший, але Лашкевич не став займатися наукою і літературою. Він повернувся на військову службу і 1783 року отримав звання гвардії сержанта, потім перейшов з гвардії в регулярну частину російської армії у званні капітана. Невдовзі закінчилася і військова кар’єра Лашкевича. Як і багатьох його стародубських сусідів, Лашкевича при переході в регулярну армію зарахували до Стародубського карабінерного полку. Зазвичай це був просто крок до відставки, і 1785 року, через два роки після батькової смерті, Іван Лашкевич вийшов у відставку в чині секунд-майора. На той момент йому виповнилося тільки двадцять років, ймовірно він почував обов’язком повернутися додому, доглядати матір і займатися родинними справами. Решта життя Лашкевича пройшла в маєтку Брахлів на Стародубщині, 1798 року його обрали депутатом від місцевого дворянства. 1809 року Лашкевичу дали чин підполковника, в цьому званні він прослужив наступні два роки. Він і далі жив у родинному маєтку в Брахлеві і помер у 1822-му у віці 57 років.

На «пенсії» Лашкевич займався маєтком і розширював свої володіння. Вони суттєво збільшилися у травні 1789 року — 24-річний Лашкевич одружився з однією з найбагатших наречених Гетьманату, спадкоємицею Павла Полуботка, 21-річною Настасією Петрівною Милорадович (1769-1833). Через цей шлюб Лашкевич увійшов у велику родину нащадків наказного гетьмана. Одружитися і увійти в цю родину було дуже непросто. Відставному секунд-майору довелося подолати багато перешкод і підступів з боку родини нареченої, на шляху до сімейного щастя його чекав тривалий судовий процес. Цей процес — причина зіпсованих нервів і недоспаних ночей для Лашкевича — породив активне листування, яке дає нам змогу зазирнути за лаштунки високого товариства Гетьманату наприкінці XVIII століття. Листи Лашкевича проливають світло і на особу одного з перших стародубських літераторів, який міг долучитися до створення «Історії русів».

Центральним персонажем шлюбної саги Лашкевича була Анастасія Степанівна Полуботок (1732-1802), «бабушка Полуботкова», як її називали. Свого часу вона вийшла заміж за Семена Яковича Полуботка, онука гетьмана. У них народилося дві доньки. Одна з них, Софія (1747-1773)» вийшла заміж за чернігівського полковника Петра Милорадовича (1723-1799). Софія Полуботок-Милорадович померла молодою, у віці 26 років, лишивши чоловікові трьох дітей — сина і двох доньок. їхня донька Настасія Петрівна Милорадович і стала дружиною Івана Лашкевича, але їхній роман і одруження розкололи сім’ю Полуботків-Милорадовичів. Одну партію складали бабуся та її онучка Настасія, другу — полковник Петро Милорадович та його син Григорій. Кохання і краса перепліталися в клубок з грошима і землею.

Згідно з Литовським статутом, який на додачу до імперського законодавства регулював сімейні і майнові стосунки у Гетьманаті, донька мала право на половину посагу покійної матері. Враховуючи розмір посагу Софії Полуботок, її донька Настасія Милорадович стала у 1780-х роках однією з найбагатших, а отже й найпривабливіших наречених Гетьманату. Чимало молодих і не дуже чоловіків домагалися її руки, але Настасія та її батько відмовляли усім претендентам: донька відхиляла кандидатури, пропоновані полковником Милорадовичем, і навпаки. У змаганні характерів Настасію Милорадович підтримала бабуся, в маєтку якої вона жила з чотирнадцяти років. Коли Настасії виповнилося дев’ятнадцять і батько покинув шукати женихів для неслухняної доньки, за справу взялася бабуся: час минав, у ту епоху Настасію за рік-два вважали б застарою для вигідної партії.

Дуже скоро старій Полуботисі вдалося знайти привабливого кандидата, який сподобався і Настасії: 25-річний секунд-майор у відставці Іван Лашкевич. Але без благословення батька нареченої правомірність шлюбу можна було легко оскаржити в суді. Полковник Милорадович не дав свого благословення і навіть не дозволив жениху приїздити до доньки. Бабуся запідозрила, що зять хоче затягнути час і забрати собі весь спадок покійної дружини Софії Полуботок. На аргументи про «поважний» вік Настасії, якій треба було терміново виходити заміж, полковник Милорадович відповідав, що хай бабуся заповість онучці свій маєток у селі Боровичах.

Справа дійшла до сенату імперії — тут конфліктували не тільки члени родини, а й Литовський статут з імперським законодавством. Обидві партії заручилися підтримкою впливових столичних українців. За Милорадовичів грав Олександр Безбородько, якому вони доводилися родичами. Полуботиха мобілізувала свої зв'язки, а Іван Лашкевич дійшов до іншого впливового українця, графа Петра Завадовського. Він тримав своїх родичів у курсі придворних інтриг, пишучи листи зі столиці: послання загального змісту надсилав поштою, а конфіденційні — через друзів, які їхали з Петербурга на Стародубщину. Перелом настав, коли у справу втрутився сам Завадовський. 20 червня 1791 року Іван Лашкевич писав з Петербурга Настасії Милорадович: «15-го сего месяца ездил я на дачу к Петру Васильевичу [Завадовскому]; много со мною кое-чего постороннего говорил; когда же я начал о деле его просить, то он мне сказал, что надобно бы прежде миролюбиво поступить... Туда приехал к обеду также Суденок (Осип Степанович), к которому я уже и бросил ходить; как же он меня удивил, что начал со мною вежливо обходиться и спрашивал о нашем деле...»

Покровительство Завадовського важило дуже багато. Саме завдяки йому Осип Судієнко, всемогутній секретар Безбородька, який довго відмовлявся приймати Лашкевича, змінив гнів на милість. Сторони врешті-решт досягли компромісу: Настасія отримала свою частину материної спадщини, а стара Полуботкова поділила свої володіння між усіма онуками; серед спадкоємців був і брат Настасії Григорій Милорадович, який у початковому конфлікті підтримав був батька і ризикував нічого не отримати від бабусі. Справу залагодили у присутності Завадовського, а потім підтвердили домовленість у присутності Осипа Судієнка, який представляв Олександра Безбородька. Отже, два найвпливовіші українці в Петербурзі були посередниками і гарантами угоди, завдяки якій Лашкевич став законним власником частини полуботківського спадку і шанованим членом родини Милорадовичів.

Лашкевич повертався з Петербурга у компанії Григорія Милорадовича; він писав Настасії, що вони їхали «як друзі». Згодом Григорій хрестив двох синів Івана і Настасії. Івана Лашкевича прийняли в аристократичну (за мірками Гетьманату) родину Милорадовичів. На той час він був знайомий або приятелював з багатьма членами гетьманської еліти. Листи з Петербурга свідчать, що він знав не тільки Петра Завадовського і Осипа Судієнка, а й секретаря Безбородька Дмитра Трощинського. Він представився навіть самому Безбородьку — якось вони зіткнулися в одній французькій крамниці.

Історія одруження Івана Лашкевича набуває особливого значення, коли уважно придивитися, як «Історія русів» трактує діяльність головного героя постполтавської доби наказного гетьмана Павла Полуботка. Центральний полуботківський епізод твору — зустріч гетьмана з Петром І у Петропавловській фортеці. Полуботок і ціла козацька нація вийшла з цього конфлікту переможцями. Такого роду історію цілком могли розповісти члени родини Полуботка. Те, що цар прийшов до опального гетьмана напередодні його смерті і тим самим «реабілітував» його, служило інтересам родини Полуботків ще краще, ніж інтересам народу, за який Полуботок нібито помер. Якщо ця історія справді походила з родини Полуботка, то на сторінки «Історії русів» вона могла потрапити через Івана Лашкевича, наближеного до старої бабусі Полуботкової, останньої берегині родинних традицій.

Найважливіші, крім Полуботка, постаті, що пов’язують Івана Лашкевича з «Історією русів», — це прилуцькі полковники Гнат Галаган та його син Григорій. Галаганів згадано в «Історії русів» чотири рази, частіше, ніж у будь-якому історіографічному творі цього періоду. Всі ці згадки нейтральні або позитивні, а деякі настільки детальні, що викликають підозри у причетності до тексту родини Галаганів або близьких до них людей. Гнат Галаган (1748) був одним з перших козацьких старшин, які в 1708 році перейшли від Мазепи до Петра І. Він також підписав петицію 1723 року на захист автономії Гетьманату, яка коштувала Полуботку життя. Він служив прилуцьким полковником чверть століття (1714-1739), потім передав посаду своєму синові Григорію (1716-1777). Молодший Галаган керував полком ще чверть століття (1739-1763). Його заступив син Іван — він очолював полк у 1763-1767 роках у ранзі наказного полковника. Усі згадки Галаганів в «Історії русів» стосуються післяполтавської, тобто стародубської частини пам’ятки. 

Родина Галаганів керувала Прилуками понад півстоліття, зажила великих статків, обросла друзями і зв’язками в усьому Гетьманаті, зокрема й на Стародубщині. Донька Григорія Галагана Олена вийшла заміж за одного з Миклашевських. 1758 року інша донька, Параскева, вийшла за Степана Івановича Лашкевича, стародубського поміщика і писаря Генеральної канцелярії. До нас дійшли точні відомості про посаг Параскеви (список майна, який наречена отримала від батька, опублікував Олександр Лазаревський в XIX столітті). Параскева стане згодом матір’ю Івана Лашкевича. Зі щоденника його батька, Степана Лашкевича, ми дізнаємося, що на церковні свята родина відвідувала полковника Григорія Галагана в маєтку Сокиринцях і підтримувала близькі стосунки з прилуцькою гілкою родини. Не виключено, що розповіді, які звучали на родинних зустрічах, або спогади матері Лашкевича опинилися на сторінках «Історії русів».

Що це за розповіді? Наприклад, про роль Гната Галагана та його полку в польській кампанії 1733 року, яка закінчилася взяттям Гданська російською армією. Згідно з «Історією русів», Галаган був головним героєм тієї війни. «Полковник Галаган удивлял всех храбростию своею и предприимчивостию», — писав анонімний автор.

Между другими его отличностями, до расторопности военной относящимися, оказал он одно в пределах Слуцких, где выступивший против его войск сильный корпус конницы рассыпал пред его фронтом на довольное расстояние миллионы железных гвоздей, нарочито сделанных с тяжелыми головками, которые, павши на землю, натурально, оборачивались острыми концами своими вверх. Галаган, сие заметив, повелел самой малой части своих войск маскировать пред польским фронтом и гвоздями, а сам, со всем главным войском, обошед неприятеля скрытными местами, ударил по нем в тыл и принудил его, отступая назад, насунуться на гвозди, на которых, занозивши лошадей, не мог он бежать и был избит наголову.

Позитивний образ Галагана в «Історії русів», сповнений цікавих деталей, контрастує з розповіддю про війну 1733 року в козацьких літописах того періоду. У творі «Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев...», відомому також під назвою Лизогубівський літопис, йдеться передусім про подвиги головного патрона цього історіографічного проекту — генерального обозного Якова Лизогуба, який командував усією козацькою армією в тій кампанії. У «Краткой летописи Малой России», яку за участі Олександра Безбородька опублікував 1777 року Василь Рубан, серед командирів козацьких загонів значаться і Лизогуб, і Галаган, але простою констатацією, що вони воювали дуже гідно, все й закінчується. Згадка про Галагана у виданні Рубана-Безбородька, можливо, заохотила автора «Історії русів» подати свій галаганівський епізод. Але для такої докладної розповіді треба було мати достатньо інформації і причин захоплюватися Галаганом.

Схоже, що великий інтерес автора «Історії русів» до Галаганів і добра на фоні інших тогочасних джерел обізнаність з їхніми подвигами не обмежуються війною 1733 року чи діяльністю старшого Галагана. Епізод, в якому йдеться про подвиги Григорія Галагана, діда по матері Івана Лашкевича, теж виказує незвично добру обізнаність автора з обставинами його служби. «Воткрывшуюся с Пруссиею войну, — писав анонімний автор про кампанію 1756 року,-

вспомогательную для союзницы российской, Марии Терезии, императрицы римской, в 1756 году наряжено в тот поход малороссийских реестровых Козаков 5,000, да компанейских і,ооо, с приличною артиллериею, а к ним начальниками определены: генеральный есаул, Яков Дамьянович Якубович, полковник прилуцкий, Галаган, и обозные полковые: стародубский, Скорупа, киевский, Солонина, и другие старшины, полковые и сотенные, сколько их по числу войска надобно было. Корпус сей командирован разновременно, 4-мя отделениями: два из них пригнали в армию 10,600 волов, а два привели до 6,000 лошадей, собранных в Малороссии. И войска сии были при баталии Эгередорфской и на других сражениях 7-мь лет, а воротились по окончании войны, в двух мундирах и вооружениях: одни в гусарских, а другие в Чугуевских. 

Разом з попереднім галаганівським епізодом опис кампанії 1756 року підкріплює гіпотезу про особливий зв’язок анонімного автора з родиною Галаганів. Це можна сказати й про інший прилуцький епізод, в якому Галаганів уже нема. У ньому йдеться про роль Прилуцького полку в різанині, влаштованій Меншиковим у Батурині 1708 року, — згідно з автором «Історії русів», у минувшині його народу не було страшнішого злочину. Вину за нього ділили Меншиков та його донощик, прилуцький полковник Іван Ніс. Автор так описує вчинок Носа:

Но бывший в городе с полком своим, полковник прилуцкий, Hoc, несогласный также, как и другие полки, на предприятия Мазепины и гнушавшийся его вероломством, а удержанный в городе присмотром сердюков, выслал ночью из города старшину своего, прозванием Соломаху, и велел ему, догнавши Менщикова на походе, сказать, чтобы он приступил к городу пред светом и напал на указанное сим старшиною место, на котором расположен полк прилуцкий, где сам полковник будет сидеть на пушке, окованный цепями, под видом арестанта, а войско его положится ничком около валу; и се был знак или лозунг для пощады сих предателей при всеобщем губительстве граждан.

Прилуцьке походження цієї історії першим припустив Олександр Оглоблин. Він також вказав, що не тільки Ніс, а й Соломаха може бути справжньою історичною особою — у Прилуках наприкінці XVIII століття жили Соломахи. Ніс, який був обозним Прилуцького полку в 1708 році, зрадив свого полковника та родича Дмитра Горленка, — той лишився з Мазепою. Потім Ніс переслідував родину Горленка і ймовірно лишив по собі у Прилуках недобру пам’ять. Крім Горленка, був ще один полковник, який міг ворогувати з Носом, — 1714 року на посаді прилуцького полковника Носа заступив Гнат Галаган. Галаган довів вірність царю, зруйнувавши Запорозьку Січ. На знак подяки його призначили чигиринським полковником на Правобережжі, але козаки і російська армія мусили відступити на Лівобережжя, і Галагану довелося шукати нову посаду в Гетьманаті. Він обрав Прилуки і 1714 року заступив Івана Носа. Зважаючи на обставини приїзду Галагана у Прилуки, навряд чи старий і новий полковники були в добрих стосунках. Покласти українську частину вини за батуринську різанину на полковника Носа цілком вписувалося в бачення історії та родинну традицію Галаганів.

Зв'язок Івана Лашкевича з Галаганами і Прилуками допомагає пояснити інтерес автора «Історії русів» до кількох епізодів історії Гетьманату XVIII століття, які в той чи той спосіб пов'язані з Прилуцьким полком. Велику увагу на сторінках «Історії русів» отримало, наприклад, повстання пікінерів 1769-1770 років, яке охопило сусідні Лубенський, Миргородський і Полтавський полки. Цей самий зв'язок може пояснити мовні особливості твору, що їх завважив Юрій Шевельов. Аналізуючи українські діалектизми автора, Шевельов дійшов висновку, що він може походити з північної Прилуччини. Мати Івана Лашкевича Параскева Галаган виросла під Прилуками, а сам Іван бував у тамтешньому маєтку свого діда і цілком міг набратися багатьох місцевих слів.

Ще одна стародубська дворянська родина, дотична до «Історії русів», — Галецькі. Це була давня старшинська сім'я з глибоким стародубським корінням, чиї зв'язки поширювалися на Гадяцький і Миргородський полки в центральній і південній частинах Гетьманату. Семен Якович Галецький, помітний персонаж «Історії русів», почав службу 1702 року січовим товаришем у Стародубському полку при полковнику Михайлі Андрійовичу Миклашевському. Він швидко просувався по службі і часто виконував обов'язки наказного полковника. Кар'єра Галецького раптом урвалася у грудні 1723 року — його заарештували у справі Павла Полуботка. Будучи новгород-сіверським сотником, Галецький возив у Петербург старшинську петицію на підтримку прохання Полуботка відновити гетьманство та інші права і привілеї, відібрані Петром І. Після повернення додому його заарештували і відправили в Петербург — Галецький опинився у Петропавловській фортеці в компанії Полуботка та інших старшин. Полуботок помер, але Семену Галецькому судилося пережити лиху годину, і після смерті Петра І його випустили. Галецького відновили на посаді наказного полковника у Стародубі, а в травні 1743 року поставили генеральним бунчужним. 

Семен Галецький займає помітне місце в детальній розповіді «Історії русів» про битву козаків з татарами в Гайман-долині на півдні України 1738 року. В цьому епізоді є суперечливі моменти, ймовірно це пов’язано з тим, що він виходить з усної традиції, а не з історичних джерел. Наприклад, Галецького названо гадяцьким полковником, а він ніколи не обіймав цієї посади. З другого боку, автор цілком точно пише, що Галецький загинув у битві, а козаки зазнали поразки і понесли великі втрати. Автор відгукується про Семена Галецького з повагою, але водночас покладає на нього відповідальність за катастрофічні наслідки битви.

Згідно з «Історією русів», Галецький «при многих заслугах своих, был особливо почитаєм человеком отважным, предприимчивым и расторопным... Но излишнее честолюбие, сопутствующее обыкновенно людей замысловатых, завело его в пропасть гибельную, с повреждением доброй славы всего войска, ему подчиненного. Он прокладывал себе дорогу в малороссийские гетманы, на место недавно умершего Апостола, и вздумал прославиться нарочитыми подвигами воинскими». Галецький нібито сприйняв велику татарську армію на чолі з самим ханом за маленький загін і пішов в атаку без належних приготувань. У результаті зазнав поразки і загинув.

Згідно з «Історією русів», у полковника Семена Галецького був син, який служив у Стародубському полку. «Галецкий, призвав сына своего, Петра, бывшего в Стародубском полку сотником погарским, позволил ему спасаться, яко молодому человеку, всеми возможными способами, а о себе сказал, что он того делать не будет по должности присяги и своего начальства. И так войска оные были многолюдством татарским разбиты наголову, и начальник Галецкий изрублен в куски, а сын его и несколько сот Козаков и драгунов спаслись во время наступившей темноты ночной между трупов и в пустых копанях». Петро Семенович Галецький справді в 1734-1738 роках був сотником Стародубського полку. Згодом він став гадяцьким полковником (тому-то автор помилково приписував цей уряд Семену Галецькому) і помер у цьому чині 1754 року. Одні його сини й онуки повернулися у Стародуб, інші лишилися на півдні і робили кар’єру там.

Галецькі породичалися з двома фаміліями, які мають важливий стосунок до «Історії русів». Одна з них — Безбородьки. Петро Петрович Галецький, онук генерального бунчужного Семена Галецького і син гадяцького полковника Петра Галецького, взяв за дружину сестру Олександра Безбородька Ганну. Він був суддею в Миргородському полку і дослужився до рангу надвірного радника, звідси до персонального дворянства лишався один крок. Олександр Безбородько активно підтримував зятя у дражливому питанні дворянського статусу. «Со стороны породы он может непостыдно везде явиться, — писав Безбородько про свого родича одному петербурзькому адресату. — ...Кроме, что фамилия его происходит от давнего польского шляхетства, она уже лет сто в Малороссии в чинах обращается».

Галецькі, яких «Історія русів» згадує з симпатією і повагою, але не так, щоб винятково позитивно, входили в тісне коло родичів і сусідів, яке складалося з Безбородьків, Гудовичів і Миклашевських. Двоє Галецьких, Михайло Іванович і Петро Іванович, обіймали посади у Стародубі на початку XIX століття. Цілком може бути, що саме їхні розповіді стояли за детальною, але романтизованою і не дуже точною інформацією про трагічну битву в Гайман-долині, в якій брали участь два їхні предки 1738 року.

Ще одна стародубська дворянська родина, яка потрапила на сторінки «Історії русів», — Скорупи. Однак славою, кар’єрними досягненнями і місцем на сторінках твору вони не могли зрівнятися з іншими аристократичними фаміліями Гетьманату. Подібно до Василя Гудовича та батька і сина Галецьких, представник родини Скоруп з’являється в останній частині «Історії русів», після 1708 року. Він фігурує в тому самому епізоді прусської війни 1757 року, що й дід по матері Івана Лашкевича полковник Григорій Галаган. Стародубського обозного Павла Скорупу згадано там поруч з вищими старшинами, що саме по собі цікаво. Ще цікавіше виглядають деталі про ту кампанію, які мусять походити від когось з її учасників. Автор «Історії русів» покладає вину за мор малоросійських рекрутів від епідемій на недбальство зверхніх офіцерів-великоросів: «Произошло же сие не от климата или воздуха, который в Германии и Пруссии нарочито здоровый, но по худому содержанию сих людей начальниками, а паче их инспекториею, кои, считая их на ряду лопарей и камчадалов, вгоняли их в чахотки, или ипохондрии, за одно свое наречие...»

Хто такий полковий обозний Скорупа, згаданий в «Історії русів»? Павло Григорович Скорупа все життя добивався посади стародубського полковника. Він почав службу писарем Польової канцелярії в 1738 році, і невдовзі про нього дізналася старшина всього Гетьманату, адже Скорупа багато роз’їжджав полками по адміністративних справах. 1741 року він конвертував свої високі зв’язки в посаду обозного стародубського полку, але мусив чекати шість років, поки цей уряд звільниться. Нарешті 1757 року він обійняв цю посаду і відбув на ній п’ятнадцять років. Командуючи полком під час Семилітньої війни, Скорупа проявив себе сміливим і винахідливим командиром, його підвищили до звання військового полковника, але стародубським полковником, що давало цивільну владу і відкривало серйозні фінансові можливості, він так і не став. Скорупа вийшов у відставку 1772 року, останнім стародубським полковником, при якому він служив, був член клану Миклашевських, Михайло Андрійович Миклашевський-молодший.

Наприкінці XVIII — на початку XIX століття на Стародубщині жило багато нащадків і родичів Павла Скорупи. Найвидатніший із них, напевно, Михайло Олександрович Скорупа — предводительдворянства Мглинського повіту у 1809-1815 роках. За словами Ханенка, «служил он сперва чем-то при Дворе и принадлежал к тогдашним передовым». У чому саме полягали прогресивні погляди Скорупи (і, екстраполюючи, погляди його друзів і родичів), можна зрозуміти зі спогадів де ля Фліза. Французький лікар писав, що Михайло Скорупа живе у «доволі гарному дерев’яному будинку» у Мглині. Скорупу обрали маршалком мглинського дворянства. Титул Скорупи і повага до його імені спершу наштовхнули де ля Фліза на думку, що він був маршалом, а не маршалком. Француза представили «господареві дому, чоловікові років тридцяти п’яти, високого на зріст і шляхетної зовнішності, але вбраного у чорний фрак». Скорупа трохи говорив французькою і запросив доктора приїхати до нього — якраз хворів його молодший брат. «Після того, як я оглянув хворого, — писав де ля Фліз, — п. Скорупа повів мене у свій кабінет і запропонував люльку. Лакей подав мені довгий чубук з бурштиновим мундштуком. Господар мій багато розпитував про Наполеона і про наш відступ; казав, що співчуває французам і до мене має таку симпатію, що хотів би лишити мене жити у своєму домі».

Симпатії Скорупи до французів не обмежилися зацікавленням у лікарських навичках де ля Фліза, дуже корисних у провінції. Він виявляв інтерес і до інших полонених французів. «Як начальник над усіма полоненими у Мглині, він показав себе доброю людиною, — згадував де ля Фліз. — За його наказом зробили всі корисні розпорядження щодо бранців». Михайло Скорупа був джентльменом і не розумів ксенофобії селян, охочих убивати голодних, замерзлих і розгублених французьких солдатів, що забрели в ті краї під час відступу Великої армії. «Історія русів» писала, що селяни початку XVIII століття погано ставилися до шведів, бо ті їли м'ясо по п'ятницях, так само і мглинські селяни, за свідченням де ля Фліза, не мали співчуття до французьких полонених, бо ті не дотримувалися православного Великого посту (в 1812 році юліанський календар на дванадцять днів відставав від григоріанського).

Можливо, Михайло Скорупа цікавився Наполеоном і симпатизував французам тому, що його приваблювали ідеї Французької революції. Втім, одну революційну річ Скорупа рішуче відкидав — страту монарха. Вражений добрим ставленням Скорупи до французьких бранців, де ля Фліз дивувався, що Скорупа не приховував презирства до найстаршого з них, полковника Ескюдьє.

Я не смів спитати його про причину, — писав де ля Фліз, — але коли ми поїхали далі, він сам зізнався в антипатії до цього військовика. Він казав, що читав у якомусь французькому творі, що член конвенту на ім’я Ескюдьє, а так називався полковник, подав голос за страту Людовіка XVI. На його думку, це мав бути той самий, бо йому якраз за п’ятдесят років. Я не міг ні спростувати, ні підтвердити цієї здогадки; можливо, вона й справедлива. Предводитель додав, що за його відчуттям людина, винна у смерті свого государя, викликає в нього огиду, хоча й не конче тут виказувати це почуття.

Думки і погляди Скорупи важливі для реконструкції настроїв стародубського товариства початку XIX століття, адже, згідно з деля Флізом, у мглинському будинку Скорупи регулярно збиралося місцеве дворянство, а братів Скоруп у відповідь радо вітали в домах відоміших сусідів, зокрема Завадовських і Гудовичів.

Нам нічого не відомо про стосунок Скоруп або Галецьких до якихось літературних справ. Вони, поза сумнівом, могли бути «консультантами» історичного проекту, ділитися родинними історіями і думками з автором, але навряд чи робили щось більше. їхні предки здобулися лише на принагідну згадку в «Історії русів» (Скорупа) або не дуже позитивний опис (Галецькі). Шанси на те, що до написання твору був прямо причетний Іван Лашкевич, набагато вищі. Двоє з його предків/родичів фігурують у творі в дуже позитивному світлі. Мало того, його пов’язують з «Історією русів» географія і родинна історія; він також займався літературною роботою. Чимало моментів життя і діяльності Лашкевича свідчать за те, що він міг бути автором або співавтором «Історії русів».

Іван Лашкевич підходить за віком — він народився 1765 року і помер 1822-го, щойно по тому, як почався тріумфальний шлях «Історії русів» у бібліотеки місцевого дворянства. Він мав відповідне соціальне походження — народився у дворянській сім’ї з глибоким козацьким корінням. Лашкевич жив у відповідній місцевості і мав причини не любити старовірів — своїх найближчих сусідів (його син Степан навіть написав розвідку про старовірські поселення на Україні). Крім цього, Іван Лашкевич мав потрібні родинні зв’язки. Будучи онуком Григорія Галагана і зятем старої Полуботихи, Лашкевич мав і резони, і достатньо інформації, щоб у позитивному ключі і з багатьма деталями описувати подвиги і Галаганів, і Павла Полуботка. Нарешті, схоже, що він мав правильний «південний» акцент. Але найсильніший аргумент на користь авторства Івана Лашкевича — це те, що він був одним з дуже небагатьох людей свого покоління і походження, які здобули освіту в імперських столицях і засвоїли просвітницькі ідеї, близькі автору «Історії русів». Лашкевич — один з кількох опублікованих стародубських авторів і тільки один зі свого покоління.

Проблема, однак, полягає в тому, що найсильніші аргументи на користь Лашкевича — освіту та інші опубліковані тексти — можна використати і проти нього. По-перше, у творах Лашкевича (а це, на жаль, тільки російський переклад англійського роману і листи) нічого не виказує зацікавлення історією України чи інших інтересів, які випливають з «Історії русів». Крім того, писання Лашкевича показують, що він добре володів мовою московських літературних салонів, але дещо гірше орієнтувався у військових і бюрократичних варіаціях російської мови, властивих автору «Історії русів». У мові Лашкевича майже немає українізмів, звичних для деяких частин цього твору. Якщо ставити в пошуках автора крапку і зупинятися на кандидатурі Івана Лашкевича — все це серйозні контраргументи. Але це не виключає його з кола потенційних редакторів або співавторів «Історії русів».