Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Частина четверта

Незвичні підозрювані

Дмитро Стецько «Хрещені перелоги» (1988). Фрагмент

Розділ 11

Люди і місця

Мало яке містечко в Україні більше заслуговує на увагу туристів, ніж Новгород-Сіверський. Там, напевно, найвища концентрація архітектурних пам’яток на душу населення. У місті живе сьогодні якихось чотирнадцять тисяч осіб, але Новгород-Сіверський гордо береже численні архітектурні перлини, а деякі пам’ятки сягають часів Київської Русі. Туристичні путівники кажуть, що там є навіть сучасний готель з басейном і штучною хвилею. Англомовна онлайн-довідка розповідає, що місто розташоване на пагорбах між глибокими ярами в долині Десни, завважує виняткову красу Успенського собору (XVII століття) і ансамбль Преображенського монастиря (XI-XVII століття), одного з найстаріших в Україні.

Новгород-Сіверський — містечко справді стародавнє. Вперше його згадано в літописі XI століття, наступні двісті років воно було столицею окремого князівства. Крім Преображенського монастиря й Успенського собору, Новгород-Сіверський може похвалитися кількома цікавими пам’ятками: дерев’яною церквою св. Миколая у стилі козацького бароко (1760); тріумфальною аркою, зведеною у 1786-1787 роках на честь Катерини II з нагоди подорожі імператриці у Крим; торговими рядами початку XIX століття.

У місті є також кілька новіших пам’яток на честь героїв «Слова о полку Ігоревім», одного з найзагадковіших східнослов’янських творів. Скульптурні Боян і Ярославна нагадують про давній епос. Своїм місцем на культурній та історичній карті Європи місто куди більше завдячує літературному зв’язку зі «Словом», аніж його архітектурним пам’яткам. Цілий новгород-сіверський архітектурний ансамбль входить до історико-культурного музею-заповідника, який так і називається — «Слово о полку Ігоревім».

Історики досі сперечаються про походження і смисл «Слова». В епосі йдеться про похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185 року. В руки дослідників цей текст уперше потрапив наприкінці XVIII століття. Цілі покоління російських і українських учених вважали «Слово» вершиною давньоруської літератури, гордістю російської і української літератури та культури — цим твором києво-руська цивілізація вийшла на рівень західноєвропейської культури, а то й випередила її. «Слово» надихнуло Олександра Бородіна написати оперу «Князь Ігор», вперше поставлену в 1890 році. Пам’ятник князю гордо височіє на центральній площі міста, яка, всупереч логіці та сподіванням іноземних туристів, носить ім’я Леніна, головного героя зовсім іншого епосу. Хай там як, це ще один доказ, що місто не забуває своєї історії. Але парадокси, які об’єднують «Слово о полку Ігоревім» і Новгород-Сіверський, на цьому не вичерпуються.

У той час, коли столична влада і культурні діячі воліють витрачати негусті бюджетні ресурси на будівництво і догляд пам’ятників героям «Слова», дедалі більше науковців порушують питання про автентичність цього тексту. Перші критики, до яких належав і засновник «скептичної школи» в російській історіографії Михайло Каченовський, з’явилися невдовзі після публікації загадкового тексту в 1800 році. Вони одразу вказали на той факт, що публікатори так і не пред’явили оригінал. Він нібито згорів під час московської пожежі 1812 року, коли місто зайняла армія Наполеона. «Нещасливий випадок», — заявляли оборонці автентичності тексту. «Все це якось надто підозріло», — відповідали скептики. Дискусія триває до сьогодні. Текстологічні дослідження пам’ятки супроводжувалися гарячими суперечками, самозвані оборонці руських старожитностей звинувачували опонентів у відсутності патріотизму. Природно, що більшість неросійських і неукраїнських дослідників проходили під рубрикою «непатріоти». 

На початку нового тисячоліття проблему автентичності «Слова» було ще раз порушено у монографії Едварда Кінана, знаного фахівця з ранньомодерної історії Росії. Російські академічні видання зустріли його книжку шаленою критикою. Мало хто із Новгород-сіверських музейників був готовий серйозно сприйняти думку Кінана, що «Слово» — це містифікація кінця XVIII століття. Зрештою, якщо Кінан має рацію, то навряд чи український уряд фінансуватиме інституцію, покликану досліджувати і популяризувати літературну підробку.

Новгород-сіверська дорога до загальноукраїнської слави, може, й починається «Словом о полку», але ним не закінчується. Після здобуття незалежності і публікації творів Олександра Оглоблина місто стало відоме як осередок групи українських патріотів, яка нібито існувала там наприкінці XVIII століття. В існування Новгород-сіверського «гуртка українських автономістів» вірять, наприклад, такі корифеї української політики, як Володимир Литвин, багатолітній голова парламенту і віце-президент Академії наук. Не дивно, що цей «гурток» почав фігурувати у шкільних підручниках. В одному довіднику з історії для середніх шкіл є стаття про «таємний гурток українських автономістів». У статті сказано, що він «існував у Новгород-Сіверському намісництві в 1780-90-х pp. 18 ст. До гуртка входили А. Гудович, Г. Долинський, М. Значко-Яворський, єп. Варлаам Шишацький, Т. Калинський, О. Лобисевич, П. Коробчевський, М. Миклашевський, Г. Полетика, А. Рачинський, Ф. Туманський, А. Худорба, А. Пригара та ін. Ставив своїм завданням розвиток національної культури і здобуття незалежності України. Заходами членів гуртка поширювалися патріотичні, публіцистичні твори, праці з історії та етнографії України (“Записки о Малороссии” Я. Маркевича, “Історія Русів”, “Вергілієві Пастухи” О. Лобисевича та ін.)». 

Ідеї Оглоблина проточилися навіть на сторінки книжки, «написаної» колишнім начальником Литвина, другим президентом України Леонідом Кучмою. Уродженець Новгород-Сіверщини Кучма в останній рік перебування на президентській посаді (2004) видав книжку під назвою «Україна — не Росія». Він з допомогою неназваних «співавторів» зробив короткий екскурс не тільки в історію України загалом, а й у минувшину своєї малої батьківщини. Ім’я Оглоблина в книжці не згадано, але, підхопивши фразу Наталі Полонської-Василенко, товаришки по еміграції і близької приятельки Оглоблина, Кучма висновує, що новгород-сіверський патріотичний гурток таки існував. Він відзначив діяльність родини Полетик і Опанаса Лобисевича та припустив, що «Історія русів» може бути плодом колективних зусиль членів новгород-сіверського гуртка. Кучма, услід за Полонською-Василенко, Дмитром Дорошенком та Михайлом Драгомановим, імені якого у президентській книжці не згадано, вважав «Історію русів» твором першорядної ваги, який за впливом на формування української ідентичності можна порівняти з Шевченковим «Кобзарем».

Другий президент України, крім усього іншого, вважав себе продовжувачем справи, розпочатої анонімним автором. «“Історія русів” була розрахована на те, щоб нагадати читачам, що Україна — не Росія (через двісті років це доводиться робити знову!)», — писав Кучма. Він підтримав ідею заснувати музей «Історії русів». «Я запитую себе, — писав Кучма або його літературні альтер еґо, — чи не заслужила “вічна книга України” власного музею? Музей, присвячений одній книзі, — велика рідкість у світі. У Новгороді-Сіверському, нагадаю, уже є музей “Слова о полку Ігоревім”. Якщо музей “Історії русів” буде створено, Новгород-Сіверський стане, можливо, єдиним містом у світі, що має відразу два таких музеї».

Оглоблин міг би святкувати перемогу. Сам президент популяризує його ідеї. Нове покоління читачів може нарешті ознайомитися з ідеями, які він уперше висловив у статтях про «Історію русів», написаних під час війни, і розвинув у ході довгих дискусій з Наталею Полонською-Василенко в холодному й голодному Києві. Вийшла друком ще воєнних часів робота Оглоблина про автора «Історії русів». Перевидано збірку статей «Люди старої України», де він написав про новгород-сіверський патріотичний осередок і пов’язав з ним «Історію русів». До більшості цих реінкарнованих ідей поставилися некритично. У школах «Історію русів» проходять як твір української автономістської думки. Проте Оглоблин так і не навів переконливих доказів, що це не збіг обставин, і людям, яких він вважав членами новгород-сіверського гуртка, не просто випало одночасно жити і працювати в одному місті. Більшість фахових українських істориків аргументація Оглоблина розчарувала. Попри твердження таких високих політиків, як Кучма і Литвин, доказів, що новгород-сіверський гурток існував, вони так і не знайшли.

Незважаючи на різне ставлення до гіпотези Оглоблина про новгород-сіверське коло патріотів, його припущення, що саме в цьому місті було написано «Історію русів», підхопили не тільки автори популярних синтез і довідників, а й більшість серйозних дослідників «Історії русів». Ці висновки не просто здобули загальну підтримку, а й лягли в основу нової гіпотези, яка приписала авторство твору тісно пов’язаному з Новгородом-Сіверським Архипові Худорбі. У передньому слові до перекладу «Історії русів», уперше опублікованого 1991 року та перевиданого 2001-го, Валерій Шевчук розвинув думку Оглоблина про зв’язок між «історією» Худорби, яку згадано в листі Олександра фон Брігена Кондратію Рилєєву, Худорбами «Історії русів» і Худорбами села Комань під Новгородом-Сіверським.

«Чи не був рукопис Худорби, який нібито існував в одному примірнику, автографом “Історії русів”?..» — питав Шевчук. «Розв’язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таку цілком гіпотетичну картину», — продовжував він. «Припустимо, що історія Худорби та “Історія русів” — один і той-таки твір. У XVIII столітті, до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку у 1970-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику — автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з твору було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися. Саме копіїсти поставили біля твору ім’я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження опозиційної щодо офіційної ідеології книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, “Історія русів” відтоді почала існувати без зв’язку з іменем Худорби».

Хоча гіпотеза Шевчука спиралася на відомості Оглоблина, докладно проаналізовані у шостому розділі цієї книги, вона нерідко їм суперечила. Зокрема, Шевчук заявляв, що «Історію русів» було написано в і8оо-х роках. Там, де професійний історик Оглоблин розставляв застереження, письменник Шевчук покладався на літературну уяву. Він визнавав, що не має доказів на підтримку своєї гіпотези. Але в тих обставинах його гіпотеза була не гірша за інші. Він мав повне моральне право закінчити з «Історією русів» і зосередитися на інших проектах. Архип Худорба справді набагато кращий кандидат на авторство «Історії русів», ніж архієпископ Кониський, хтось із Полетик або князь Безбородько. Але і з цим варіантом є свої серйозні проблеми.

По-перше, слід визнати, що саме уявлення про Архипа Худорбу як відомого фон Брігену автора тексту — це тільки гіпотеза. Фон Бріген ніколи не згадував ім’я автора «історії» Худорби. Олександр Оглоблин, «першовідкривач» сім’ї Худорб, працюючи в 1941-1942 роках в окупованому Києві над цією темою, ніколи не заявляв, що саме Архип, а не інший член родини написав загадкову історію. Він просто відзначав, що Архип був найпомітнішим з родини Худорб. Іншу позицію Оглоблин зайняв уже на еміграції. У статті 1959 року про Архипа Худорбу, яка увійшла до збірки «Люди старої України», Оглоблин писав, що Архип може бути автором історії, згаданої фон Брігеном. «За це промовляє і багатий життєвий досвід Архипа Худорби, і його особисті здібності, і те, що серед усіх Худорбіїв, сучасників Г. Кониського, він не мав щодо такої справи ніякого конкурента». Оглоблин, поза сумнівом, мав рацію: якщо автор-Худорба справді (як писав фон Бріген) був сучасником Кониського, то Архип Худорба мав усі якості, щоби бути автором історичного трактату. Однак відірваний від київських архівів Оглоблин не міг навести додаткових доказів на користь своєї гіпотези. 

Хто такий Архип Худорба? Народився він у середині XVIII століття у козацькій родині в селі Комань під Новгородом-Сіверським. Службу почав канцеляристом при сотенній новгород-сіверській канцелярії на початку 1760-х років. Архип явно мав здібності, потрібні для адміністративної кар’єри як у мирні дні, так і під час війни. Невдовзі він увійшов до складу старшини, дістав підвищення по службі під час російсько-турецької війни (1768-1774), брав участь в облозі турецьких фортець Дубоссари й Бендери в Молдавії, Перекопа і Кафи в Криму. На 1777 рік Архип Худорба вже був сотником Шептаківської сотні, що на північ від Новгорода-Сіверського. Скасування Гетьманату поклало край службовій кар’єрі Худорби. В 1783 році він відійшов від справ у званні «бунчукового товариша», яке гарантувало йому російське дворянство. На той момент Архип Худорба встиг стати поміщиком — у 1785 році він мав дванадцять селян-кріпаків. Цього, однак, було замало для стабільного доходу, і того самого року Худорба повернувся на службу, він отримав звання секунд-майора Стародубського карабінерного полку. За відомостями Оглоблина, востаннєАрхипа Худорбу згадано 1790 року у списках новгород-сіверського дворянства у званні прем’єр-майора.

Вся родина Худорб отримала дворянство в 1799 році. Цю марудну процедуру, яка для багатьох нащадків козацьких родів не обіцяла успішного кінця, очевидно пришвидшили таланти Архипа і стрімке просування по службі. Довкола були й інші Худорби, але вони нічим прикметним не вирізнялися. Це вплинуло, а то й визначало хід думок Оглоблина, коли той шукав можливого автора історії, яку згадував фон Бріген. Додатковий аргумент на користь своєї гіпотези Оглоблин вбачав у тому факті, що, вступивши до Стародубського полку, Архип служив під командуванням тестя фон Брігена Михайла Миклашевського, який міг знати про зацікавлення Худорби історією і розповісти зятеві про існування тексту. Отже, на думку Оглоблина, а пізніше й Шевчука, саме Архип Худорба написав цей «вільнолюбний» трактат. Але що ці гіпотези дають шукачам автора «Історії русів»?

На відміну від Шевчука, Оглоблин ніколи не вважав, що «історія» Худорби й «Історія русів» може бути один і той самий текст. 

Він розглядав їх як окремі твори на тій підставі, що одиноке джерело, яке згадує «історію» Худорби — лист фон Брігена Кондратію Рилєєву — говорить про них окремо. «Сия История ценится здесь наравне с Историею Конисского», — писав фон Бріген, згадуючи історичний твір, який пов’язували з Худорбою. Як тоді пояснити незвичайний інтерес автора «Історії русів» до історії родини Худорб? Оглоблин пропонує найлогічніше пояснення, яке можна було дати у тих обставинах: твір Худорби міг послужити одним із джерел «Історії русів». Він був готовий атрибутувати АрхипуХудорбі багато характеристик, які раніше приписував авторові «Історії русів». Худорба не просто мав певний досвід роботи зі словом (як засвідчує посада писаря), а й був також офіцером, тобто володів військовою термінологією і дуже добре знав південну Україну — театр воєнних дій російсько-турецької війни. Оглоблин навіть вважав, що рік завершення «Історії русів» — 1769 — можна пояснити поворотами кар’єри Худорби, адже того року він поїхав з Новгорода-Сіверського на південь, де розгорталися бойові дії проти турків.

Якщо враховувати сучасний стан історичних джерел, то припущення Оглоблина, що «історія» Худорби послужила джерелом «Історії русів», набагато переконливіше за гіпотезу Шевчука. Остання не враховує — і навіть не пояснює — згадку про «історію» Худорби у фон Брігена, з якої випливає, що це текст окремий від тексту, приписуваного Кониському. Не пояснює Шевчук і наявності в «Історії русів» термінів, ідей та настанов, які явно виказують початок XIX століття. Але якщо Оглоблин має рацію, Шевчук помиляється, і Худорба (Архип або інший член родини) справді автор тексту, використаного автором «Історії русів», то що саме вніс Худорба в «Історію русів»? Почнімо з питання про те, який період охоплювала «історія» Худорби. Оглоблин припускав, що 1769 рік, на якому завершується «Історія русів», міг бути також роком, на якому закінчувалася історична розповідь Худорби. Отже, в уявленні Оглоблина, ці дві історії мали ту саму верхню хронологічну межу. Чи справді це так? «Історія русів» має одну особливість, яка підважує цю гіпотезу, в усіх інших відношеннях цілком солідну. Родина Худорб, яка, згідно з Оглоблиним, займає центральне місце в Архиповому наративі, зникає зі сторінок «Історії русів» не в 1769-му, а на добрих шістдесят років раніше: востаннє вони фігурують у 1708-му! Згідно з «Історією русів», саме тоді хорунжий Павло Худорба з Новгорода-Сіверського зустрівся в селі Погребках поблизу Команя з царем Петром І і повідомив йому, що громадяни містечка готові здатися російській армії. За цим епізодом стояли певні факти: як показав Оглоблин, у 1723 році в околицях Новгорода-Сіверського справді жив якийсь Павло Худорба. Мало того, деякі погребківські землі належали родині Худорб ще на початку XX століття. На відміну від попередніх згадок про Худорб, які, схоже, є чистою вигадкою невідомого автора або авторів, в епізоді 1708 року було перемішано факти і вигадку.

Можна припустити, що Худорби далі не фігурують ні в «Історії русів», ні, можливо, у творі Архипа Худорби тому, що у XVIII столітті родина нічим героїчним не відзначилася, а вигадувати щось не випадало, бо йшлося про часи не такі давні. Може, й так. Але зі сторінок «Історії русів» зникають не тільки Худорби. Компанію їм склала ціла група персонажів, пов’язаних з Новгородом-Сіверським, а також люди, чиї прізвища перегукувалися з відомими прізвищами, які побутували в околицях Новгорода-Сіверського і серед жителів Команя, рідного села Хурдорб. Одні новгород-сіверські персонажі грають позитивну роль в «Історії русів», інші — негативну, але це не пояснює, чому після 1708 року всі вони зникають зі сторінок трактату.

Хто ці люди? Почнімо зі списку негативних героїв «Історії русів», які були пов’язані з Новгородом-Сіверським. Ім’я Михайла Кунинського (нібито він був прихильником церковної унії 1596 року) перегукується з ім’ям реальної особи — Яном Куніцьким, польським каштеляном новгород-сіверського замку в 1648 році. Ще один поляк-командувач періоду, про який ідеться в «Історії русів», — Вронський. Польського шляхтича на ім’я Ян Вронський жителі села Юхнова поблизу Команя пам’ятали ще в XIX столітті. Іраклій Шверницький, що нібито був волинським єпископом і підтримав унію 1596 року, мав те саме прізвище, що й новгород-сіверська родина, нащадки якої жили в селі Погребках (сусідньому з Команем) ще наприкінці XIX століття. Усі ці новгород-сіверські прізвища після 1708 року зникають зі сторінок пам’ятки.

Так само зникають і позитивні персонажі з новгород-сіверськими зв’язками. Скабичевські, ще одна місцева родина, фігурують в «Історії русів» тільки раз — у 1648 році, коли один з представників родини відрізав вуса Чаплинському, головному ворогу Богдана Хмельницького. Томиловські, інша відома новгород-сіверська родина, з’являються в 1650-х роках у вигляді апокрифічного гетьмана Якова Томила. Родину Латинських, які жили в селі Мулатові поблизу Команя, представляє Симеон Пашинський, палкий оборонець православ’я від церковної унії. Згадки про Мальчичів, Лисовських і Журавків — представників новгород-сіверського козацтва і старшини — також фігурують у тексті тільки до 1708 року. Те саме стосується людей, чиї прізвища перегукуються з прізвищами архімандритів новгород-сіверського Преображенського монастиря: Березовських, Лежайських і Туптальських (Тупталів). Надлишок імен з Новгорода-Сіверського й околиць у тексті «Історії русів» уперше завважив Оглоблин у 1941-1942 роках, це лишається одним з найвагоміших його внесків у дослідження загадкового тексту. Але ні тоді, ні згодом він не звернув увагу на 1708 рік, яким закінчуються згадки автора про новгород-сіверські прізвища.

Як уже йшлося попереду, пояснити це можна так: події XVIII століття, порівняно з часом написання «Історії русів», ще не відійшли у морок віків, і автор не ризикував вигадувати фантастичні оповідки. Це цілком можливо. Але «Історія русів» має ще одну особливість, яка не вписується у це пояснення. Після 1708 року з тексту зникає не тільки славний рід Худорб і його сусіди, а й центральний елемент в оглоблинському розумінні «Історії русів» — саме місто Новгород-Сіверський. Після 1708 року не трапляється жодної згадки про Новгород-Сіверський та його околиці. Жодної! Автор, може, й вирішив полишити апокрифічні історії про свою родину, її друзів і ворогів. Але, стільки уваги приділивши Новгороду-Сіверському, навряд чи міг без сліду викреслити місто з тексту (а також рідне село Худорб Комань, яке віддавна перебувало під юрисдикцією новгород-сіверського магістрату) в той самий момент, коли наратив почав активно запозичувати з усної традиції і місцевих переказів.

Найочевидніший розв’язок цієї дилеми — припустити, що саме 1708 роком або близько того закінчується одне з головних джерел «Історії русів» — якийсь наратив, де велику увагу приділено Худорбам, їхнім сусідам і такому любому їм Новгороду-Сіверському. Цілком можливо, що це «історія» Худорби, згадана фон Брігеном. Якщо так, то цей наратив закінчується 1708 роком, а не 1769-м, як припускав Оглоблин, і очевидно це не той самий текст, який під назвою «Історія русів» опублікував Бодянський, що припускав Шевчук. Іронія полягає в тому, що Шевчук сам вказав на стилістично відмінний фрагмент «Історії русів», який починається 1708 роком — повстання Мазепи і вибір на гетьманство Івана Скоропадського. Свідомо чи ні, він пішов услід за Олександром Лазаревським, який писав 1894 року: «...события XVIII в. в сей истории, особенно начиная с измены Мазепы, в значительной части писались, как видно, по живому преданию, а отчасти, должно быть, и по личным сведениям автора. Отсюда — анекдотический характер в изложении этих событий».

До цього варто додати, що фрагмент «Історії русів» після 1708 року написала людина з іншими релігійними настановами, ніж у автора попереднього тексту. Попри те, що наскрізною авторською ниткою проходить пристрасна оборона православ’я, змінюється головний релігійний опонент. До 1708 року в ролі основних ворогів виступають уніати, а після — старовіри, яких автор ненавидить ледь не більше, ніж католиків. Антиуніатський дискурс можна легко пов’язати з родиною Худорби. Більшість земель в околицях їхнього Команя належала новгород-сіверському Преображенському монастирю, архімандрити і ченці якого берегли пам’ять про боротьбу своїх попередників з церковною унією в першій половині XVII століття. Той, хто взявся продовжити «історію» Худорби, не жив ні в Комані, ні в околицях Новгорода-Сіверського, і в його негативному ставленні до унії було що завгодно, тільки не особисте. І навпаки, негативне ставлення до старовірів було реальним і тривким. Втім, у фінальній редакції «Історії русів» зроблено несміливу спробу поєднати ці дві частини. Редактором був автор антистаровірської, тобто після-полтавської частини твору. Поєднуючи дві частини пам’ятки, він згадав «армянского мниха Мартина» (він вважав його предтечею старообрядців), коли йшлося про протестацію, нібито складену православними єпископами після Берестейської унії (1596). Але вставлений останньої миті фрагмент не знівелював глибоку відмінність релігійних дискурсів у двох частинах «Історії русів»: анти-уніатського до 1708 року і антистарообрядницького після.

Якщо спробувати реконструювати масштаб і зміст «історії» Худорби на основі епізодів «Історії русів», які прямо пов’язані з Новгородом-Сіверським, постає така картина. Наратив міг починатися найранішими часами: Новгород-Сіверський вперше згадано в «Історії русів» у зв’язку з легендою про прихід св. Андрія на береги Дніпра. Найбільш важливі епізоди «історії» Худорби — Берестейська унія (1596), облога Новгорода-Сіверського Лжедмитрієм (1604), повстання Хмельницького, історія козацької держави у другій половині XVII століття і, нарешті, Північна війна та повстання Мазепи. Найімовірніше на цьому вона й закінчувалася. Автор навряд чи був оригінальним, коли закінчував свою оповідь перед Полтавою. Він міг іти услід за літописом Григорія Грабянки, найпопулярнішим «довгим» козацьким літописом тієї епохи. Можливо, але малоймовірно, що «історія» Худорби йшла ще далі, скажімо, до 1734 року, як-от «Краткая летопись Малой России» (1777) Рубана і Безбородька. Але доказів, пов’язаних з Новгородом-Сіверським, на підтримку такого «розширення» немає.

«Історія» Худорби мала спиратися на місцеві легенди і родинні перекази. Багато в ній мусило бути і плодом авторської уяви, особливо жвавої, коли йшлося про історію родини. Команські Худорби не могли похвалитися високим походженням і відчайдушно потребували доказів свого шляхетського коріння. У кінці XVII — на початку XVIII століття для рядових козаків і недавньої старшини настали важкі часи: здобути російське дворянство було не так просто. «Історія» Худорби, мабуть, розв’язувала цю проблему на користь її автора. Вигаданий родоначальник фамілії, сподвижник Хмельницького полковник Кіндрат Худорба, якого ми знаємо з «Історії русів», очевидно потрапив туди саме з «Історії» Худорби. Мало яка пересічна родина у Гетьманаті завдячувала своїм походженням такому видатному предкові. 

Одна з небагатьох речей, які ми точно знаємо про «історію» Худорби, — це те, що в очах інформантів фон Брігена вона була «очень вольно и против нашего правительства писана». Важко встановити, що саме робило «історію» Худорби настільки фрондерською, але під «правительством» за тих обставин слід розуміти уряди московських царів від другої половини XVII до початку XVIII століття — від Олексія Михайловича до Петра І. Можливо, саме на сувору оцінку дій Петра І в Україні напередодні Полтавської битви звернули увагу знайомі фон Брігена. Хай там який зміст мала «історія» Худорби, їй очевидно бракувало того, що в «Історії русів» було у надлишку — промов і листів, які служили інструментом вираження думок, переконань і настанов автора. Жоден з новгород-сіверських героїв не виголошує промов і навіть не фігурує в жодній промові «Історії русів».

Що ці спостереження можуть сказати про автора «Історії русів»? Стосовно роботи Оглоблина — під сумнівом опиняється головний його доробок у цій ділянці — впевненість у новгород-сіверському походженні тексту, яку поділяли майже всі наступні дослідники. Водночас вони підтверджують гіпотезу Оглоблина, що одним із джерел «Історії русів» може бути «історія» Худорби. Що стосується гіпотези Шевчука — наші спостереження цілковито виключають Архипа Худорбу з кола можливих авторів. Але якщо автор — не Худорба, то хто він?

Одинокий спосіб відповісти на ці питання — розрізняти автора «Історії русів» та її численні джерела. Відрізнити текст анонімного автора від «історії» Худорби, яка швидше за все послужила йому одним з найважливіших джерел, — крок у правильному напрямку. Дуже важко зробити таке розрізнення у частині до 1708 року, адже ми можемо лише здогадуватися, що фігурувало, а що ні в «історії» Худорби. Але що стосується частини після 1708 року — це завдання цілком реальне. Попередні дослідники, особливо Михайло Слабченко, Андрій Яковлів і Михайло Возняк, достатньо переконливо показали, що «Краткая летопись Малой России», опублікована Рубаном, і додаток до неї Олександра Безбородька належали до важливих джерел після-1708, або, в нашому прочитанні, післяхудорбинської частини «Історії русів». Проаналізувати цю частину й ідентифікувати, що в ній іде від Безбородька, а що додається до його тексту, допоможе не лише перевірити безбородьківську гіпотезу, а й наблизитися до справжнього і головного автора «Історії русів».

Дослідник, який порівнює текст Олександра Безбородька з «Історією русів», не має сумнівів, що доповнення Безбородька до «Краткой летописи Малой России» справді послужили головним джерелом «Історії русів» про історію Гетьманату після 1734 року. Вони визначили не тільки верхню хронологічну межу наративу (1769), а й саму його структуру. Складається враження, що анонімний автор просто йшов услід за текстом Безбородька і додавав до нього окремі епізоди, які знав здебільшого з усної традиції. Іноді автор починав замасковану полеміку з Безбородьком (ширше — з імперським поглядом на українську історію), не виказуючи свого головного джерела. Ця полеміка особливо помітна там, де «Історія русів» розповідає про правління Катерини II, яке Безбородько енергійно вихваляв. «Изливаемые Ее Императорского Величества милости на подданных ее, — писав Безбородько, — простерлись и до малороссийского народа». До цих «милостей» він зараховував скасування податків і митних зборів, які заважали торгівлі Гетьманату з Річчю Посполитою, протекціоністські заходи, відновлення місцевої судової системи, позитивне ставлення імператриці до старшини, закріпачення селян і «первую в Малой России перепись, по числу мужеска полу душ». Важко уявити собі більш компліментарні оцінки правління Катерини, але від Безбородька й не випадає чекати чогось іншого: його кар’єра під час правління Катерини стрімко пішла вгору.

Автор «Історії русів», очевидно, не мав таких вагомих причин дякувати імператриці. Він підтримував видимість лояльності, але розповідь про реформи Катерини має іронічні обертони. Автор починає з дуже позитивної, навіть на фоні Безбородька, оцінки правління імператриці. Завдяки її зусиллям, писав анонім, «возведена Россия на верх величия и славы, ко удивлению и позавидованию всех народов». А далі на контрасті він описує вплив катерининських реформ на «Малоросію», що закінчилися повстанням пікінерів 1769-1770 років, до якого автор ставиться з явною симпатією.

Розділ «Історії русів», який починається з гіперболізованої похвали правлінню Катерини, закінчується описом покарань козакам, які брали участь у повстанні: 

«Но наказание сие превзошло меру свою, и превосходит, кажется, самые тиранства нероновские. Осужденные вожены были по всем ротным местечкам, в пикинерном полку назначенным, и в каждом биты кнутом без пощады. Засеченные из них на смерть привязаны к хвостам конским и тасканы по улицам городским, а наконец, растерзанные таким образом тела их бросаны в навозные ямы и зарываны в них наровне скотских падалищ, без всякого христианского, и даже человеческого погребения. Экзекуцию сию отправлял полковник пикинерный, некто окрещенный турок, Адобаш, с донскими козаками,и экзекуторы такие были преизбранные мужи, достойные судейского приговора и его действия. Они в каждом местечке, выгнавши из домов народ на площадь смотреть экзекуцию, разграбили домы те чисто по-татарски и поделились добычею с своим турком, чем роды сии от веков отличались, и в сем-то состоит прямое достоинство их, ославленное воинским».

Цей опис виказує сильне незадоволення анонімного автора політикою Катерини, спрямованою на скасування прав і привілеїв козацтва і козацької держави. Він намагається бути добрим підданим і не виступає проти правительки відкрито, але не стримується, коли заходить про імперську політику. Об’єктом його нападок були окремі чиновники, вони майже завжди мають у нього чіткі національні характеристики, що відрізняють їх від «малоросіян». До цієї категорії належать московити, турки, поляки і євреї. Як і у випадку повстання пікінерів, автор у барвах описує їхні «злочини» проти козаків. Такі описи трапляються і до, і після 1708 року, а це свідчить про те, що їхнім автором був не Худорба, а той, хто писав післяхудорбинську частину тексту.

Ще один висновок, який можна зробити з опису повстання пікінерів: Безбородько і автор «Історії русів» — таки різні люди. Майже неможливо уявити не тільки Безбородькові глузування з Катерини, а й саму внутрішню логіку його наративу в такому ключі. Глибше паралельне прочитання наративу Безбородька і частини «Історії русів» після 1734 року дає нам додаткову інформацію про автора. Можливо, найкращий спосіб просунутися у нашій розвідці — повернутися до питання, яке першим порушив Оглоблин: де її було написано?

Отже, автором «Історії русів» був не Худорба і не Безбородько. Не жив він і в Новгороді-Сіверському. Але де він жив? Якщо уважно читати частину після 1708 року, текст веде на північ від Новгорода-Сіверського. Зокрема, у фокус потрапляє Стародубщина — значний центр козацького життя на Сіверщині. Певний час у вісімдесятих-дев’яностих роках XVIII століття Стародуб підпорядковувався Новгородові-Сіверському, коли той став столицею намісництва, але частіше в історії регіону було навпаки. В період Гетьманату Стародуб був полковим містом, у його юрисдикцію входила новгород-сіверська козацька сотня.

Стародуб у «Літописі Малоросії» Шерера описано позитивно: «Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю старшиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів... Мешканці Стародуба перевищують усіх своїм запалом до роботи, вони працюють так само і навіть більше, як селяни Великороси. Стародубські шляхтичі та селяни найбагатші з усіх. Стародубський полк і частина Чернігівського мають більше лісів, ніж потрібно їхнім мешканцям». З погляду козаків Стародуб був набагато важливішим містом, ніж Новгород-Сіверський, але, читаючи «Історію русів» про XVIII століття, такого враження не виникає. Новгород-Сіверський затьмарює Стародуб у всіх відношеннях. Однак після 1708 року розклад змінюється: Новгород-Сіверський взагалі зникає зі сторінок наративу, а Стародуб і околиці в історіографічному сенсі відроджуються.

Це відродження проявляється не тільки в кількості згадок про місто, а й у якості інформації про його історію. Автор уперше виказує близьке знайомство зі Стародубщиною, коли розповідає про те, як у 1710-х роках Олександр Меншиков здобув у володіння північну частину Гетьманату. Цей епізод перегукується з рубанівською «Краткой летописью Малой России», але Рубан не згадуєпро включення частини Погарської сотні до володінь Меншикова біля Почепа (північно-східна Стародубщина), що не забув завважити анонімний автор. Він також подає іншу інформацію, яка майже напевно походить з місцевих джерел: Меншиков провів межі своїх володінь «всемогущею астролябиею, которой дотоле во всей Руси не бывало и пред которою все было безмолвно, почитая направление и действие ее магнита божественным или магическим произведением».

Анонім ще більше виказує свій зв'язок з регіоном, коли пише:

«Вошедшие в то ограничение владельцы, чиновники и козаки, с их крестьянами или посполитыми, причислены к Почепу и обложены всеми повинностями посполитства тамошнего, считая всю Почепщину тогдашнюю удельным княжеством Менщиковым; а расставленные во многих местах гербы княжеские с титулом его, оканчивающимся, обыкновенно, сими словами: “и прочая, и прочая, и прочая”, заставляли всех думать, что древние пагубные деления Руси на княжества опять отрыгнулись. Между тем попавшиеся в сие химическое княжество владельцы и чиновники жалованы были по волости бургомистрами городскими и войтами сельскими, и долго сносили иго сие, как оглушенные или обмороченные».

Автор «Історії русів» згадує ще один «злочин» Меншикова проти стародубської старшини — передачу їхніх земель старовірам, села яких почали виникати на козацьких землях наприкінці XVII і на початку XVIII століття. Козацька старшина спершу прихильно ставилася до нових поселенців, сподіваючись на збільшення своїх прибутків. Але імперський уряд мав інші плани. Його цікавили податки зі старовірів, якими уряд не міг обкласти землевласників-дворян. Тому поселенців-старовірів перетворювали на державних селян і забирали землі, що перше належали козацькій старшині. Розлючені таким поворотом подій, колишні землевласники поставилися до старовірів з ворожістю, яка протривала принаймні до початку XIX століття. Автор «Історії русів» вважав відповідальним за це Меншикова. «Раскольники сии умножились в России по мере их преследования, а разбегались из нее также по мере сих преследований. Они наполнили выходцами своими всю Польшу, Пруссию, Молдавию и Бессарабию, но пострадали за них одни помещики малороссийские, да и то мирские. А монастыри, ублажившие Менщикова, удержали их навсегда в своем крестьянстве, и лишились их уже при всеобщей своей руине». Може, автор і походив з того самого регіону, але він явно не був ченцем!

Притаманна авторові схильність живописати кошмари імперського правління знаходить втілення у розповіді «Історії русів» про кривди, завдані стародубському краю братом Ернста Йоганна фон Бірона, фаворита імператриці Анни Іоаннівни (1730-1740):

«О неистовствах брата его, слишком хромого и почти безногого Бирона, содрогаются от одного воспоминания обыватели Стародуба и его окружностей», — писав автор «Історії русів». «Он, быв совершенный калека, имел, однако, чин полного себе генерала российского, и, квартируя несколько лет с войском в Стародубе с многочисленным штатом, уподоблялся пышностию и надменностию самому гордому султану азиятскому; поведение его а того ж больше имело в себе варварских странностей. И, не говоря об обширном серале, сформированном и комплектуемом насилием, хватали женщин, особенно кормилиц, и отбирали у них грудных детей, а вместо их заставляли грудью своею кормить малых щенков из псовой охоты сего изверга; другие же его скаредства мерзят самое воображение человеческое».

Є резонні підстави припустити, що коли «історія» Худорби справді писалася на Новгород-Сіверщині, то «Історія русів» походить зі Стародубщини. Першорядна роль Стародубщини мало що змінює в нашій інтерпретації авторського світогляду, мотивів та інтенцій, але трохи полегшує пошуки автора. Якщо ми хочемо знайти його, то слід рухатися на північ від території, запропонованої Оглоблиним, і фактично перейти українсько-російський кордон. Стародуб, давня столиця одного з найпотужніших полків Гетьманату, тепер входить до складу Російської Федерації. Кількість російських старовірів, що їх козацька старшина у XVIII столітті запрошувала селитися на Стародубщині, на 1919 рік, коли визначалася політична доля краю, виросла настільки, що вони склали більшість населення у колишніх козацьких землях. Стародубщина, на яку претендувала Українська Народна Республіка (1917-1918), дісталася Росії. Невже «вічну книгу України» справді написано на території сьогоднішньої Росії?